...але щойно тут, щойно зараз, обмануті дзеркалами,  книгами і автором, ви на мить відчули, що це таке —  бути часткою Великої Невагомості в занедбаному  лабіринті колишніх цісарських стаєнь...
ТРИ СЮЖЕТИ БЕЗ РОЗВ'ЯЗКИ  1. Хтось із популярних резонерів минулого, здається, Ґьоте, сказав, що по-справжньому зрозуміти поета можна, лише побувавши в його домі. При цьому не зовсім ясно, як бути з поетами бездомними, яких, на мій погляд, значна більшість. Залишається сподіватися, що під „домом" ваймарський достойник розумів щось набагато ширше і вище від звичайного помешкання. Не так давно мені вдалося побувати вдома у поета, який понад двадцять років тому затягнув мене у дивні хащі своєї метафізики і якого — така моя сваволя — дотепер вважаю найбільшим з українських візіонерів. Маю тут на думці Богдана-Ігоря Антонича (1909 — 1937), що його напівзаборонену і зняту з бібліотечних реєстрів, видану в чорній суперобкладинці книгу в мої студентські часи передавалося з рук у руки. На таємних сеансах спіритизму початкуюча богема викликала його дух і запитувала про потойбічні взаємини з Джімом Моррісоном. Так у Львові, Києві та ще бозна де, навіть у Москві, виникали неофіційні товариства чорнокнижників-антоничіанців, до яких, вочевидь, належав і я. Про те, що вважати домом Антонича — Львів, Центральну Європу, Галичину, Україну, чи то пак, українську поезію? — можна дискутувати безмежно довго. Сам поет в одному з останніх віршів назвав себе лише „принагідним гостем" цієї землі і означив свій дім космічно — „за зорею". Але в розпалі серпня я опинився цілком близько (на відстані семи кілометрів) від його малої батьківщини — місця, де принагідний гість принагідне завітав у цей світ на принагідних чверть століття. Село Новиця лежить у Горлицькому повіті, в Бескидах, звідусіль оточене лемківськими лісами. Коли ми в'їхали в нього, була неділя, гарячий передполудень — і жодної живої душі навколо нас. Село виявилося цілком невеличким — на око з тридцять-сорок дворів — і явно, як це називають у нас, „неперспективним". Усі перспективи йому було відібрано десь так році в сорок сьомому, коли відбулася розправа, феноменальна за масштабами цинічності навіть як для нашого, щедрого на цинічні розправи, століття. Тоді звідси було депортовано не просто чоловіків, жінок, дітей — саме життя. Традиційні присадкуваті хати з почорнілого дерева (потенційний об'єкт аналітичних екстаз учених етнографів) досьогодні стоять переважно мертві, наглухо позачинювані і тьмяні. Це речі в собі. Опозиційна молодь кінця вісімдесятих здійснювала сюди паломництва з університетських міст у пошуках власної ідентичності. В одній з таких чорних хат відбувалися їхні, майже ритуальні, сходини, схожі на катакомбні сеанси перших християн. Звісно, читались уголос Антоничеві поезії. Палали свічки, зароджувалися перші любовні драми. Зрештою, й тепер можна зазирнути у віконце й побачити земляну підлогу, дерев'яні лави, роззявлену піч. Я скористався цим шансом. Потім дорога провадила до церкви і невеличкого цвинтаря поруч із нею. Це вже була незаперечна автентика місця. Антонич-старший, отець Василь, правив тут до 1915 року, коли змушений був разом із родиною назавжди евакуюватися звідси: йшли росіяни, в повітрі пахло кров'ю й ефіром. У церкві саме йшла відправа, якихось три десятки останніх дідусів і бабусь, уособлюючи новицьку громаду, підспівували слідом за середнього віку священиком. Кілька мандрівних толкієністів у туристичному спорядженні розглядали всю цю візантійську екзотику і вслухалися в якось утомлено співане „Господи, помилуй". „Село вигибає", — пригадалося мені з якихось хрестоматій. На цвинтарних хрестах із синкопованими, наче лемківська музика, прізвищами час до часу виникала кирилиця, нагадуючи про злидні й розкоші історії. І нарешті був дім, ні, дім був не той, було місце, де колись стояв дім священика Василя Антонича, дім поета — у найменшому, найвужчому, найтіснішому розумінні. Можливо, саме тому вже неіснуючий, стертий з лиця землі. Хтось інший господарює тут. Пам'ятний знак 1989 року змушені були встановити навпроти — господар обійстя не впустив на тепер уже свою територію. Тож усе, що лишилося, це ясени, два безсумнівно столітні дерева, котрі, вочевидь, означували браму священичого подвір'я. Коли вони були зовсім молоді, народився поет. Росли дерева і ріс Антонич. От і казці кінець. Земне життя — як слід на воді. Добре тому, хто має свій дім за зорею. 2 За останні сім — вісім років я, щоразу повертаючись із якихось західніших мандрів, здобув величезний досвід перетинання польсько-українського кордону. Тут немає чим хвалитись, і я не хвалюся, лише констатую. Близькість до кордону визначає триб життя. Близькість до кордону — це таке інцестуальне кохання митників з контрабандистами. Я знаю в обличчя і перших, і других. Я знаю, як виглядає ця польсько-українська дружба на порозі нового тисячоліття в новій, перепрошую, Європі. На моєму шляху досить часто виникає місто Перемишль. одне з „міст на межі", такий собі східний Страсбург або Трієст. Деякі історики кажуть, ніби у двадцяті-тридцяті роки (не кажучи вже про початок століття) Перемишль був значно більшою мірою українським, ніж, наприклад, Львів, історики взагалі люблять приголомшувати фактами — вони жбурляють ними, наче каменями. У нас проти істориків є дійсність — нинішня. Нинішній Перемишль також переповнений українцями — однак, на жаль, не автохтонними, а одноденними,-базарною людністю з усіх околиць материкової неньки. У нинішньому Перемишлі українців називають „шошонями". Це, звісно, данина фонетиці — реакція на найчастіше вловлюване вухом у базарних рядах „шо-шо?". Два десятиліття тому, коли середмістя Львова бувало просто-таки загачене гендлюючими безпосередньо з „малюхів" поляками, в нас почали їх називати „пшеками" — за тією ж фонетичною засадою. І все ж попри голу фонетику є ще й семантика, значеннєва оболонка. Як уявляється вам „шошоня"? Мешканцям Перемишля — переважно як забігане. створіння в тренувальному китайському одязі, із щонайменше шістьма руками — відповідно до кількості великих картатих сумок, переважно російськомовне (галичани найчастіше добираються до дальших, заглибленіших на захід і північ базарів). Значна частина перемиських громадян завдяки „шошоням"- та їхній унікальній державі досить незле облаштувалася в цьому житті, згідно з лексиконом базарних екзистенціалістів сидячи на перездачі всілякого сумнівного краму й безсумнівного мотлоху. Тому і ставлення до „шошонів" радше терпиме. Комерційні інтереси переважають, близькість до кордону визначає толерантність і злагоду, тож майже всі рекламні щити й вивіски дублюються, як вважають перемишляни, по-російськи, хоч насправді це якась інша мова, швидше за все шошонська: одеялы, мэбели, обмиен волют. До того ж, українці наших днів досить суттєво і виграшно відрізняються від колишніх українців з родинних оповідей і дитячо-юнацьких книжок. Ті українці всі були „різунами" й „атаманами", ходили з сокирами наголо і завжди допомагали німцям або росіянам винищувати польський народ. Пригадую, побачивши п'ятигривневу банкноту, моя знайома полька вельми здивувалася: „Та ж він виглядає зовсім, як Ян Собєський!" В її дотеперішній уяві Хмельницький мав би нагадувати якого-небудь Кінґ-Конґа. Або Ваньку Каїна. Ось уже сім — вісім років, як я час до часу повертаюся з мандрів через столицю польських скінгедів, місто Перемишль, на Львів цією „спірною територією", „спільною територією", цією Галичиною. Сім — вісім років я спостерігаю одне й те саме. Автобус, напхом напханий метушливими співвітчизниками та їхніми торбами, сварки через першу- ліпшу дурницю, поганий запах, російська мова, російське диско, збирання грошей на хабар для прикордонників і митників (по десять доларів за одну велику торбу). Крім того, двоє-троє упізнаваних з першого погляду поляків — якісь туристи в пошуках Атлантиди польського Львова (костели, гробниці, орльонта). Я читаю з дорожніх знаків назви — Мостиська, Судова Вишня, Городок — кожна з них увібрала в себе стільки, що стала більшою від історії, від міфу, навіть від поезії. Але тут-таки, поруч зі мною, їде реальна Україна — поза історією, поза міфом, поза всім на світі, таке собі „шо-шо?"... З Віднедавна перебуваю в полі особливого впливу однієї напівісторичної сцени. Напевно, цей вплив пояснюється автентикою місця: знайомий історик мистецтва описав її саме там, де все це діялося, тобто у приміщенні колишнього костелу Найсвятішої Діви Марії, званого ще „колегіатою", в самій серцевині старого Станіслава, при майдані Шептицького, який свого часу побував і пляцом Фердинанда, і площею — чомусь — Урицького. Так от, уявіть собі цей сон. Він діється 1751 року, отже, він, здається, бароковий. Церемонія прощання з набальзамованим тілом графа Йосифа Потоцького, воєводи кам'янецького, великого гетьмана коронного та ін. — повний перелік титулів і звань, вочевидь, не помістився б у дозволеному мені обсязі. Тіло державного мужа і власника міста привезено з родинного маєтку в Заложцях, воно мусить бути поховане тут-таки, в підземеллях костелу, в родинній усипальниці, поруч із іншими Потоцькими, неподалік від Йосифового старшого брата Станіслава, котрий ще десь у минулій епосі, 68 років тому (цілий людський вік!), загинув під Віднем. Але це інша історія, інший сон: про верблюдів і турків у барвистих шатрах. Повертаємось до першого. Оплакування не знає стриму, розпач не має меж. Прощання з тілом триває не один день, саркофаг відкрито, напівтемрява, мухи, свічки, латинські слова реквієму. Найпалкіші графові васали вриваються до костелу верхи на конях, а потім з відчайдушними криками наносять собі ножові рани. Це свідчить про розпуку. Господи, чому Ти забрав його, а не мене? Це останні сплески сарматської душі, це осінь „Речі Посполитої двох народів". Це просто осінь. Це ще раз осінь, але за Гейзінгою, тобто осінь середньовіччя. Це сцени зі Світового Театру, де ножові поранення справжні, кров також, актори грають до останнього, вони не грають, а живуть, ні, — вони живуть, тобто грають. Тут не йдеться про щирість, а про самодостатність жестикуляції. Я живу в місті, якому виразно бракує виразності — вона мусить вигадуватись або снитися. Це місто, безумовно, значно менш історично шановане, ніж сусідні Львів або Чернівці. Воно лежить якраз на середині шляху між ними, себто в зоні перетину їхніх тіней, королівської та князівської. Його можна вважати дещо обділеним „великою історією". Тому кожен із подібних снів здається мені вкрай важливим. Це щоразу нагадування нам про щось велике. Що нам сьогодні робити з цими нагадуваннями? Я не прихильник різких протиставлень і, тим більше, патетичних нарікань на Zeitgeist. Але от, ще переповнений криками і схлипами з-перед 250 років, ще загіпнотизований свіжими ранами у шляхетських грудях, я виходжу з колегіати. Навколо мене діється теперішнє повсякдення. Це середмістя — базарне, облуплене, з катастрофічними будинками, щурами і мотлохом. Це, даруйте „високий штиль", об'єкт моїх колишніх інспірацій. Був такий час, коли я намагався перебрати на себе реставраторські функції й за допомогою найефемернішого з матеріалів — мови — відбудовувати хоча б фрагменти стін, веж, кохань і снів, які обов'язково — так я хотів — мусили тут траплятися. Нині тут надто тісно, надто брудно, кожен щось продає, прибудовує, доруйновує. Боюся, що це нащадки карпатських опришків урешті таки захопили місто і загатили його третьосортним крамом, а також найдешевшою попсою з Москви. Боюся, що це особливо вишукана іронія історії. Йдеться навіть не про відсутність герба Потоцьких на брамі їхнього ж таки, Потоцьких, замку. Образ ворога можна спроектувати в минуле і ще довго втішатися його плеканням. От тільки що робити з майбутнім? А втім, я зарікався щодо патетики. Про майбутнє ані слова — воно настільки далеко, що можна до нього не дожити. Зупинімося тут і зараз. Це наша країна, обдерта провінція, кінець віку, кінець світу і всього іншого. Це наша територія — другої не дано. Територіальних претензій поки що не передбачається. Тож ніхто не перешкодить нам доруйнувати її.