АРФА І ФАВН 
Австрійський Зальцбург — це таке дивне місто, в якому надвечірні цитати з поезій Ґеорга Тракля промовляють до вас безпосередньо літерами й безпосередньо зі стін: їх вибито в камені й бронзі й навіки вмонтовано у предметну фактуру існування. У нас такі речі називають „малими архітектурними формами" — меморіальні дошки, барельєфи, пам'ятні стели тощо. Ви мандруєте Зальцбурґом, час до часу опиняючись у незрозуміло-герметичному Траклевому полі, ви читаєте його — дослівно — забронзовілі строфи, але часу на дешифрування у вас майже немає, тому ви змушені йти далі, скорившись особливому чарові незбагненності. Однак про це колись іншого разу. 
Того лютневого надвечір'я щось неймовірне діялося з погодою — тепла ртуть підстрибнула майже до двадцяти, призахідне сонце не збавляло полудневої активності, засніжені хребти Й вершини навколишніх Альп усе ще сліпили погляди. Ми не зважилися піднятися до замку, лишивши його „на потім", на завтра, обійшовши його ясностінне громаддя кружними стежками, що ними оплетена вся гора Monchsberg, себто по-нашому Чернеча, — у ранньому середньовіччі в її пісковикових печерах, ближче до джерел, почали селитися перші анахорети, ясна річ, ірландські блукаючі місіонери, без яких Захід Європи, можливо, так ніколи й не спромігся б на християнство. Однак про це — ще іншого разу, а може й ніколи. Звернемо лиш увагу на чергову відповідність — йдеться-бо про своєрідну „печорську лавру". 
Далі буде про арфу, про те, як у цьому призахідному сонці ми почули її звідкись ізнизу. 
Але спершу ми зійшли до підніжжя Чернечої й перетнули заповідно-замшілий цвинтар при Святому Петрі. Де-не-де на могилах у сонному безвітрі палахкотіли свічки. Тут-таки вчергове явився Тракль — виявляється, свічки було покликано до дійсності саме ним, про свічки, про тихе палахкотіння смутку говорилося в його вірші, викарбованому на цвинтарній плиті. 
Потім ми почули арфу і голос. Вуличка збігала вниз, до старого міста, до францисканів. Перехожих майже не було — в лютому сюди прибивається найменше туристів. У лютому навіть Моцарт відпочиває, навіть Парацельс. А, може, й не тому не було перехожих, що лютий, — може, цілком випадково. Хоча, напевно, невипадково. Ми щось подумали вголос про добру фонограму, про запис, про Андреаса Волленвайдера. Але то був не запис. 
Він сидів під муром, з арфою, в капелюсі "полювання на відьом", бородатий „тридцятирічний" (вічний, вічний!) фавн. Він мав високі, руді від пилу тридцяти трьох перевалів чоботи, тому ніхто не бачив Його копит. Але дехто бачив його погляд, раптово кинутий з-під капелюха, — від таких поглядів свого часу загоралася солома на стріхах. 
Вуличний музикант? Уся Європа нині переповнена вуличними музикантами. Вони володіють містами, це своєрідна змова, керована з якихось підземних центрів. Деякі перехожі (отут з'явилися перехожі!) І справді кидали йому мідяка, що загалом ніяк не впливало. Ні на гру, ні на погляди. Він однаково робив своє. 
Хто він був? Чиє втілення носив поверх себе? Агасфер? Мандрівний друїд? Майстер співу Вальтер фон дер Фогельвайде? Аптекар Ґеорг Тракль, схильний до експериментів зі значеннями слів і наркотиків? Річі Блекмор, ідол моїх сімдесятих? Станіслав Перфецький на шляху між Венецією та Україною? 
Я мимоволі згадав про деякі речі. Наприклад, про гуцулів, які стверджують, що всі музичні інструменти від сатани. Лише трембіта від Бога, але вона не рахується. Всі інші від сатани, і першою була скрипка. Про арфу вони не кажуть нічого, але все слід розуміти так, як воно є. 
Також я згадав про пекло музикантів Ієроніма Боша, про голих чоловіків, розіп'ятих між струнами велетенських арф. Крім того, я згадав про одну арфістку, що вміла досконало зіграти, а тоді — про ще одну арфістку, ар-хвістку. Свята інквізиція була б доречною. 
Ми рушили далі, мабуть, не витримавши поглядів. Ми вдавали, ніби вже наслухалися, готові до нових дивовиж, розваг, атракціонів, інших вуличних музикантів. Що було потім, я навряд чи колись напишу.