ДЕЗОРІЄНТАЦІЯ НА МІСЦЕВОСТІ 
Місцевість була острівна, північна, дістатися до неї можна було тільки водою, точніше кажучи, водами Фінської затоки. Мені порадили відвідати її з огляду на хронічну нестачу в столиці Фінляндії гострих ландшафтних вражень. Ґельсинкі — надзвичайно зручне, приємне, але, як мені здалося, не надто цікаве місто. Ситуацію могла врятувати тільки морська фортеця. 
Фортеця, як і все в цій країні, має дві назви — фінську і шведську. Офіційна версія свідчить, що шведської меншини у Фінляндії немає, натомість є шведськомовні фіни. З поваги до них обидві мови вживаються в усіх написах паралельно, І шведська, за висловом знайомого дотепника, є „другою серед рівних". До речі, блукаючи в лабіринтах сучасної гельсинської міської піктографії й топоніміки, я з часом навчився зважати лише на шведські написи, якісь кореневі ниточки все ж єднали їх зі світом германським, саксонським, Готським — фінські назви натомість було просто неможливо дочитувати до кінця. Цілком інша мовна сім'я, нестерпно тяжка для іноземця структура, шістнадцять відмінків І так далі. 
Так от, по-шведськи ця фортеця називається Свеаборг, власне кажучи, Шведська фортеця. Фінська ж назва стверджує цілком протилежне — Суоменлінна. Так вони зжилися, так і вживаються поруч на всіх мапах і планах, в усіх путівниках — Суоменлінна, Свеаборґ. 
Була субота, безліч вільно одягненої публіки, схильної до морських прогулянок з дітьми, собаками, наплічниками й велосипедами, чорно-жовтий водний трамвай відходив від причалу неподалік президентського палацу, подорож тривала неповних півгодини — попри набережну Катаяноканлаітурі/Скатуддскайєн, повз острів Валкосаарі/ Блекгольмен, крізь вітер на палубі, крізь незрозумілі слова навколо, крізь усі шістнадцять відмінків, відтінків І так далі. 
Остання обставина, мабуть, і спричинилася до того, що після прибуття на острів я рушив не з усіма, а праворуч — до якихось чорних мурів, котрі були густо порослі різнотрав'ям (середина червня, Північ, налівгарячі-напівзітлілі кульбаби). Це свідчило про запустіння й занепад, мені було добре самому, за мурами могла бути омріяна фортеця. Однак там був лише комплекс якихось жовтих споруд „казьонного типу", порожніх І глухих, якась колишня острівна в'язниця, казарма або військова-морська школа, або все це разом. Місцями обдерті стіни, фінський прапор на щоглі над головним входом, і — ані душі живої. Були, щоправда, велетенські ясени посеред плацу, а на них — ціла ескадра ворон, яка зустріла мою появу несамовитим вереском — так, немов я був якимось адміралом. І все. 
До повернення катера запишалася майже година. Я не квапився і повільно пережив цю мить: безлюддя, ворони, трава. Тоді — так само зосереджено — обійшов мури за периметром. Час до часу опинявся над морем, блідим і тихим. Подружжя немолодих турків обідало, розклавши їжу просто на береговому камінні. Я сфотографував чайку на бастіоні. Більше робити було нічого. 
„Місцевість користується людиною — її зосередженістю, її перебуванням в оптичній меланхолії. Подібно до відображення у дзеркалі, місцевості необхідний сторонній погляд, аби вона з'явилася і зрадила себе", — так кількома днями пізніше говорив ферганський поет Шамшад Абдуллаєв. Мені здалося, я зрозумів його. 
Я раптово зрозумів також те, що фортеці я так і не бачив. Я повважав фортецею щось інше і вбив тут купу дорогого часу. Адже до неї слід було йти разом з усіма, тоді, відразу після прибуття. Я стрімголов кинувся в інший бік острова, попри кіоски з пивом, тенісні корти, лютеранський храм і дерев'яні вілли. Фортеця була на штучному пагорбі, колись її вигадав шведський король Ґустав IV — мимохідь згадувалась уся марнота світу, марні наміри Швеції стати великою балтійською імперією, наддержавою, згадувались Полтава, Кронштадт, Інженерний замок у Петербурзі, згадувалось „історія могла бути іншою". У фортечному дворі, як завжди, товклись японці. Я навіщось сфотографував пам'ятник шведському морському воїнству. Місцевість користувалася мною. Я не мав нічого проти.