ЛЕТЮЧІ ЗНАКИ 
Мій польський приятель, письменник і видавець Кшиштоф Чижевський, над усе любить подорожувати, знайомити людей, намацувати солодкі й болісні вузли перетину культур, блукати закапелками цього поруйнованого світу «між Німеччиною й Росією", званого упродовж останніх кількох десятиліть Центрально-Східною Європою. Мріє про кафе „Europe Central", якусь таку літаючу кав'ярню, що ЇЇ відвідувачі раз на рік збиратимуться то в Будапешті, то в Сараєві, то в Чернівцях або Ґданську, в одному з міст цього нещасного І найкращого материка, цієї „буферної зони", читатимуть свої тексти, пізнаватимуть себе навзаєм і щось таке разом шукатимуть, щось дуже важливе, без чого нам ніяк не можна. 
Цього разу ми перетнулись у Вільнюсі, в старому місті, серед будня, в надрах минулого. Як І будь-яке старе місто, Вільнюс повниться знаками — ледь видними, напівзітертими і свіжими, бо життя не кінчається — „Міцкевич", читали ми, „Шевченко", „Ганібал" (той, що „арап"), „NIRVANA", „OASIS", вуличний старигань без успіху грав на скрипці якісь спотворені до невпізнання, але все-таки популярні мелодії... 
Звісно, в одному з подвір'їв, на забрукованій вуличці, мусила бути антикварія, звісно, ми не могли не ввійти в її тісний насичений всьогістю простір: картини, ікони, килими з лебедями, русалками, порцеляна, старі папери, військові мапи, шоломи пожежників, радянські ордени, чарівні лампи. Масивний господар видихав зубрівку і не зовсім твердо називав ціни. Однак він зрозумів, чого хоче Кшиштоф, як тільки почув вишептані вголос координати — „Europe Central". 
Він вагався лише хвилину, а тоді, поманіпулювавши ключем в одній з шухляд, видобув на стіл перед нами кілька грубих конвертів з десятками поштових карток і ламких вижовклих фотографій. 
На зламі століть, а може трохи раніше, з'явилася мода — посилати одне одному поштові картки і збирати з них цілі колекції. Йшлося не так про повідомлення („живі-здорові, чого й вам"), як про саму картку, черговий набуток з черговим ефектом присутності. Йшлося про те, про що ніхто не підозрював: невдовзі половину людства розкидає і перемеле щось невблаганне, і буде багато смерті, і всі про всіх забудуть, і тільки поштова картка з Праги до Ужгорода під кінець століття чомусь продаватиметься у Вільнюсі: смерчі історії, гра випадків і лабіринти можливого. 
Ось опера в Коложварі (нині Румунія, Клуж). Ось „Христос Воскресе". висланий з Одеси у Варшаву. Ось пейсаті хасиди на вітебській (перемиській? рівненській? пряшівській?) площі. Ось панночки-сестри на вакаціях у Дубровнику. Ось „Кіевъ с птичьего полота" (до речі, найдорожчий — цілих 100 літів, себто 25 баксів по-нашому)... 
А потім була картка зі штемпелем Червоного Хреста, з- під Харкова, 15-й рік. Чорнило тоді було, вочевидь, червоне, нині — як запечена кров. І — чистою українською: 
"Дорогенька Оленко! Другий місяць, як я в російськім полоні. Ти за мене не бійся". Заадресовано на Коломию, Туранським. 
І ще було повно іншого, бо ми безмежно довго випробовували терпіння великого підхмеленого антиквара ~ він стояв над нами, дивився на картки, і я розумів, що він теж усе розуміє, бо він теж звідси, з цього коридору між трьома морями, „між Сходом і Заходом". 
І врешті, коли ми виходили (Кшиштоф таки купив собі „Кіевъ" і „Оленку", і ще щось), на порозі з'явився той самий вуличний старигань. Мабуть, продавати скрипку. Але то вже інший сюжет.