МІСТО-КОРАБЕЛЬ
Навряд чи король Данило Галицький, засновник Львова, знав про те, що терен, вибраний ним для найдавнішого з майбутніх міст європейського Сходу, має одну вельми цікаву географічну прикмету. Пригадую той побожний і майже дитинний захват, який охопив мене в мить, коли я довідався про неї. Ця прикмета здалася мені винятково символічною, себто аж ніяк не випадковою. Стріла, випущена з королівського лука в середині XIII ст., трафила "в яблучко".

Суть згаданої прикмети полягає в тому, що територією міста, його майже скрізь побрукованими й замурованими пагорбами, проходить вододіл двох морських басейнів - Балтійського та Чорного. Вершина невидимого нині вододільного хребта знаходиться за кілька сотень метрів від головного залізничного вокзалу, чи, як варто казати тут, у Львові, двірця. Усі води, північніші від цього пункту, плинуть .до Балтійського, а ті, які південніші, - до Чорного моря. Місце. перетину двох осей, що ділять безіменний простір на схід-захід і північ-південь, неминуче стало місцем перетину торговельних шляхів, а у зв'язку з цим так само й об'єктом найрізноманітніших інвазій -духовних, політичних, військових, звичаєвих, мовних. Німецька назва міста - Lemberg - означає не зовсім те саме, що латинська Leopolis або санскритська Сингапур. У цьому теж можна добачити знак "вододільності" - приналежності до багатьох культур водночас і разом з тим неприналежності до жодної з них цілком - цього міста, що його видатний романіст міжвоєнної доби назвав "містом стертих кордонів". Я, проте, намагатимусь уникнути суто публіцистичної спокуси назвати його нині "містом кордонів споруджуваних".

Замість цього вдамося до засадничо протилежної метафори - не до вододілу (того, що розділяє), а до чогось (я поки що не знаю, до чого саме), що об'єднує. Для політиків це могло б стати нагодою знову поговорити про балтійсько-чорноморську ідею. Але я не зовсім політик, точніше кажучи, зовсім не політик. Тож я хотів би думати й говорити про щось інше. Наприклад, про львівську міську каналізацію - річку Полтву: років ще триста тому нею ходили 
вітрильники з Ґданська і Любека, а в її водах голими руками ловлено змієподібних атлантичних вугрів. Минуло саме сто років відтоді, як цю річку поховали під землею. У цьому сенсі Львів є цілковитим антиподом Венеції. Тут настільки відчутний брак води, що мешканці найдавніших дільниць сповідують особливий культ Когось, Хто замінив би у воду вино. У серпні ця спекотна драма сягає кульмінації. Єдиним порятунком тоді можуть слугувати навколишні ліси і парки з прастарою, справді королівською рослинністю, зачаєними де-не-де озерами, лілеями і з таємничими лікувальними джерелами, що їх, зрештою, - лісів, озер, лілей і джерел - дедалі меншає.

Це подих Півдня, з кожним кроком жаркіший. Архітектоніка Львова є радше латинською, радше романською, радше бароковою. За радянських часів саме у Львові знімали фільми, з яких мав постати Париж або Рим. Якщо ж ішлося про Лондон або Стокгольм, то такий фільм робився в Ризі чи Таллінні.

Львів повниться атмосферою середземноморської культури - якщо змусити себе ЇЇ шукати. Окрилений лев св. Марка на будинку венеційського консула Бандінеллі (площа Ринок), як і флорентійський двір чи бездоганна смарагдова coppola Домінікани не є чимось екзотичним на малі міста. Починаючи з XVI ст., його лице значною мірою кшталтували всілякі італійські вигнанці, пройдисвіти, блукачі й авантурники, натхнені ідеями ренесансового гуманізму, епігони високого quattrocento, усі ці герої плаща і шпаги на зразок П'єтро ді Барбони, Павла Римлянина Домініці, Амврозія Прихильного чи Каллімаха Буонаккорсі, всі ці "куртуазні маньєристи".

Романські акценти значною мірою доповнюють чи радше врівноважують акценти візантійсько-грецькі. І справа не тільки у візантійському обряді українських церков. Справа в особливій візантійській ментальності, котра є, можливо, найсуттєвішою перешкодою при нашому входженні до Європи, але й, можливо, найсуттєвішим нашим захистом від цього входження. Вона як церква Успіння Пресвятої Богородиці з вежею Корнякта - ніяк її не затреш і не викреслиш.

Однак наша подорож на Південь цим не вичерпується. Адже я ще не згадував про вірменів, які реемігрували у Львів переважно з Криму, де войовничий іслам залишав їм дедалі менше простору для храмів і крамниць. Від них бере початок відчутний у місті орієнтальний первень. Перські килими львівського виробництва вважалися гарнішими від власне перських не кажучи вже про пахощі, про різноманіття ароматів - імбиру, кардамону, шафрану, перцю, мускусу, цинамону; саме вірмени спричинилися до прянощів львівського міського життя. А проте, здається, ще й досі ніхто не дешифрував і не прочитав нагробних написів на старому вірменському цвинтарі, хоч за чутками там висловлено речі безмежно мудрі і нам абсолютно необхідні. Кінцем вірменської громади у Львові може вважатися 1946 рік, коли більшовики ліквідували вірменсько-католицький архієпископат.

Якщо ж згадати про гебреїв, то вони з'явились у Львові ще раніше, ніж вірмени, десь наприкінці XIV ст. І були серед них не тільки ганчірники, шинкарі й лихварі, котрих зі святим обуренням таврував своєю розлогою латинською віршею з XVI ст. Себастьян Фабіян Кльонович: 

Як ось іржа роз'їдає залізо, а міль одежину,
Так і нероба єврей нищить, руйнує усе.

Однак були серед них і вчені талмудисти й астрологи, і чорнокнижники, а також, сподіваюся, знавці халдейської мудрості, власники таємних знань. Останніх із них було знищена нацистами в сорокові роки, ті ж, котрі заповнили їхню нішу згодом, були вже звичайні, совєтські, зденаціоналізовані. Той вимерлий тип галицького жидівства породив багато надзвичайних літературних особистостей, що до них належав уже згадуваний цитатою Йозеф Рот, ностальгійний есеїст Юзеф Віттлін і безперечно Бруно Шульц - загадково вибуялий овоч із перверзійно-солодким посмаком.

Хто ще плив на цьому кораблі? Німці, або, як Їх тут називали, "шваби", залишили по собі слід у поперекручуваних назвах львівських передмість. Те, що нині знаємо як Личаків, походить насправді від Luetzenhof, Замарстинів від Sommerstein, Клепарів від Klopper, Майорівка від Majer, Кульпарків від Goldberg i т.д. Був ще власник винарні на Замарстинові з дуже виразним
прізвищем Макольондра і була Йозефа Кун, черниця- бенедиктинка, авторка поетичної збірки "Lembergs schone Umgebungen", себто "Прегарні околиці львівські".

Хто ще опинився тут, у цих каютах і трюмах, на палубах і щоглах? Можливо, достатньо простого переліку? Отже: серби, далматинці, арнаути, аргонавти, татари, турки, араби, шкоти, чехи, маври, баски, скіфи, караїми, хозари, асирійці, етруски, хетти, ґоти, білі й чорні хорвати, кельти, анти, алани, гунни, курди, ефйопи, циклопи, агріпи, лестригони, андрогени, аріяни, цигани, кінокефали, елефантофаги, африканці, мулати й метиси, малороси, москвофіли й мазохісти. Францискани, капуцини, кармеліти босі й - відповідно, даруйте, - кармеліти взуті, бернардини, кляриски, урсулянки, сакраментки, цециліянки. Домінікани, василіяни, растафаріяни, редемптористи, потім єзуїти, а ще раніше тринітарії, котрі присвятили себе викуповуванню християнських невільників зі східного рабства. Розенкройцери, студити, тамплієри, розкольники, православні і лівославні.

Я переконаний, що всі вони встигли тут побувати. Але ж згадав тільки декотрих, і мій перелік аж ніяк не повний. Бо Львів лежить посередині світу. Того Старого Світу, який був плаский, тримався на китах, чи, за іншими версіями, на черепасі, а найвіддаленішою його околицею була Індія, об береги якої' розбивалися хвилі Дунаю, Нілу чи, можливо, Океану.

Навіть львівська рослинність зберегла незаперечні ознаки цієї "всьогості". Балтійська сосна і кримський кипарис без проблем співіснують у львівських садах, кожен з яких сміливо можна було б назвати ботанічним.

Ми, люди, є створіннями нерозважними і невдячними, приреченими на те, аби вічно щось тратити. Ніколи не дооцінюємо того, що маємо, чим обдаровані згори. 

Одна з моїх улюблених книжок, "Історичні проходи по Львові" Івана Крип'якевича, містить печальний розділ про вже неіснуючі святині. Часом себе запитую: якби цю книжку було написано не 1931 року, а нині - наскільки довшим і гнітючишім був би цей розділ? Мені бракує у Львові Золотої Рози . Мені бракує татарської мечеті й татарського цвинтаря десь під Високим Замком - у XVII ст. його ще показувано заїжджим збирачам вражень. Мені бракує багатьох інших речей серед яких були і щорічні львівські карнавали, і недільні банкети для жебраків, і напівфантастичний звіринець в околицях Погулянки.

Дехто з нас прагне порятувати їх бодай віршованим рядком. Але вони зазвичай не даються і вислизають. Бо Львів - це насправді корабель-привид.

Ідилічне й безболісне нашарування культур є міфом. І я не певен у тому, чи цей міф не шкідливий. Зрештою, довірмося класикові - ось як він писав про згадане нашарування: "Якщо хтось у нашому місті мучиться вночі від безсоння, то хай порине у нічні голоси. Виразно і важко вибивають час дзвони на католицькій катедрі: друга ночі. Минає трохи більше хвилини... і щойно тоді озивається голосом слабшим, але проникливішим дзвін православної церкви, так само сповіщаючи про другу годину. Після недовгої павзи чути захриплий, далекий звук годинника на мечеті, однак він б'є одинадцяту, якусь таємничу турецьку пору підпорядковану далекому, чужинському, химерному часовому відлікові. Гебреї не мають на вежі годинника, і лиш Бог знає, котру годину засвідчують їхні хронометри за сефардійським, а котру за ашкеназійським часом".

Це Іво Андрич, а нічне місто, про яке тут ідеться, це Сараєво. Більше не скажу про нього ані слова.

Нашарування культур це не тільки свято стертих кордонів - це також і кров, бруд, етнічні чистки, людожерство, депортації. Напевно, я обмовився і повинен би був говорити про "нашарування антикультур". Адже й воно неминуче у поліетнічних середовищах. 

Коли в середині XVIII ст. на пагорбі Св. Юра у Львові збудовано показний бароковий храм, то це створило містові помітну звідусіль архітектонічну домінанту. Це, звісна річ, дратувало багатьох римо-католиків, оскільки катедра Св. Юра належить вірним східного обряду. Відплата здійснилася через неповних двісті років, коли на Привокзальній площі вистрелила у львівське небо нічим ракета, висока вежа неоготичного костелу Св. Ельжбети, заслонивши собою Св. Юра з боку залізничного двірця. З того часу прибульці до Львова втратили панораму Святоюрської гори. У колекціонерів вражень одним враженням стало менше. Це теж приклад згаданого нашарування. Культур чи антикультур? Чого тут більше - релігійної впертості, пихи, творчого суперництва, жаги власництва?.. Я не знаю відповіді, хоч і певен, що сьогоднішнього Львова вже неможливо уявити собі й без цієї псевдоготичної кічуватої "Ельжбетки".

У вуличних боях за Львів 1918 року поляки перемогли українців ще й передусім тому, що то було їхнє місто - і не в якомусь абстрактно-позалюдському вимірі, а саме в найконкретнішому, особистому - то були їхні брами, подвір'я, завулки, вони знали їх напам'ять вже хоч би й тому, що саме там призначали перші побачення своїм дівчатам. Українці, підтримувані лише загальнопатріотичною ідеєю про "княжу славу нашого Львова", переважною більшістю походили з сіл і кепсько орієнтувалися в чужих для себе умовах. Але коли після здобутої перемоги (вживаю це слово з усією відносністю, на яку тільки здатен), польська адміністрація заістеризувала терором, репресіями і зневагою, то повелася справді як зайда, агресор, завойовник чужого міста, як сліпий варвар, глухий до споконвічної львівської поліфонії. І тому вона це місто втратила. Горе переможцям - ось неминучий наслідок будь-якої перемоги.

Проте тут ми виходимо на заборонені терени, все далі відлеглі від культури.

Як бачите, я не дотримав обіцянки говорити про те, що єднає. Може, хоч гідним закінченням спробую врятувати ситуацію?

Теза про неподільність культури не завше виглядає переконливо. Культура Півночі й культура Півдня, культура Сходу і культура Заходу (зважмо при цьому, що існують також Північний Схід і Південний Захід, і вони мають своїх антиподів, і все це має безліч нюансів) є поняттями настільки ж невизначеними, наскільки й непоєднуваними. І тільки доброю милістю Того, Хто Роздає Географію, часом вдається щось із чимсь поєднати. До того ж, на просто-таки смішній підставі - наприклад, вододілу двох морських басейнів. Але завдяки цьому саме тут і зараз, наприкінці століття і тисячоліття, маємо чудову нагоду бути пасажирами одного з кораблів, який пливе, як здається нам, у загалом передбачуваному напрямі. Можливо, це навіть ковчег, де, як завжди у старому еклектичному Львові, нас зібрано, щоб урятувати кожної тварі по парі. Можливі й інші метафори з кораблями - п'яний корабель, корабель дурнів, корабель
смерті. А може, як у Рота, - місто стертих кордонів, пливучий Трієст, мандрівний Львів, Львув, Львов, Лемберг, Леополіс, Сингапур...