ПІСЛЯ БАЛУ 
Стокгольм не належав до моїх мандрівних пріоритетів, я майже нічого не знав про нього, тому був захоплений цим містом дещо зненацька. Це сталося пізнього суботнього вечора, під час довгої пішої прогулянки від Moderna museet, де головним гарніром до званої вечері виявився навіть не шведський міністр закордонних справ, а напрочуд темпераментний хор „Romeo & Julia" — десяток молодих людей у ренесансових вистроях, принагідне зазначу, актори Королівського драматичного театру. 
По закінченні згаданого кулінарно-музичного перформенсу слід було повертатись автобусами до своїх готелів. Я приєднався до „групи компатріотів", котрі, будь-якою ціною прагнучи розтягнути рештки задоволення, вирішили обійти автобуси своєю увагою й пізнати твердь чужої столиці, що називається, власними стопами. 
Нас було декілька, шлях стелився неблизький, увесь час понад водами, увесь час мостами, адже Стокгольм, цей архіпелаг із 14 островів, є одним із тих рибних місць, де вода повсюдна. („Вода, вода, нічого, крім води", — казав наступного дня Ярослав Ступак, український письменник, що живе в Стокгольмі вже добрих десять літ). 
Там, за водою, було шалено багато світляних принад — це інші острови супроводжували наш похід. Праворуч, на Djurgarden, у вигляді гігантського луна-парку з чортовим колесом та іншими вавилонськими спецефектами. Ліворуч, на Gamia Stan, найстарішій дільниці міста, — підсвіченою Архітектурою, дахами, церквами, вежами, королівським палацовим ансамблем, де нинішній король, щоправда, вже не живе, але де він ще й досі влаштовує прийняття і взагалі „працює". 
Про що ми розмовляли? Українці, перебуваючи за кордоном, мають дуже багато спільних тем. Загалом усе це вкладається в таку собі буттєву компаративістику: „ми і вони", „в нас і в них". Симпозіум, на який нас було запрошено, передбачав це протиставлення, передбачав навіть певну конфліктність, до якої не в останню чергу спричинився один „московський художник з Дніпро- петровська", такий собі Кулик, котрий насправді визнає себе вже не куликом, а псом, і час до часу адреналінить чергове західноєвропейське місто, зірвавшися в. ньому з ланцюга й кусаючи литки поліцейським і дамам. „Я дуже люблю Європу. Але Європа мене не любить", — так пояснює він свою нестандартну мистецьку активність. „Коли я жив при радянській системі, я ненавидів її. Але в мене була велика віра в Захід і західних людей. А потім з'ясувалося, що ви, західні люди, цілком не такі. І ви ніколи мене не зрозумієте", — приблизно так звучала його заява на симпозіумі. 
„Західні люди", як і належить західним, усе це сприймали дуже толерантно. І ми, дорогою вкотре говорили між собою про цю толерантність, а також про воду, про вогні на воді, про культуру містобудування, про не відому нам шведську літературу, про те, як мене минулої ночі обікрали в готелі, про все на світі — шлях, як я вже казав, був неблизький. До того ж ми дещо продовжили свій маршрут, вирішивши зблизька побачити ще й ратушу, Stadshuset, споруду стрімку і прикметну, кораблеподібну, знану, наприклад, із того, що саме в ній відбуваються Нобелівські банкети. 
Брама була відчинена. Ми потрапили у внутрішнє подвір'я. Це було майже заборонено — потрапляти нам туди. Попереду, за колонами, вгадувалася вода. Морський офіцер у плащі з позументом і шпагою при боці походжав із феєподібною феєрично гарною дамою. З покоїв у подвір'я виходили інші, не менш гідні уваги, персонажі: декольте, плащі, фраки, циліндри, вуалі. Вони йшли повз нас, іноді розглядаючи зизим оком цю групу неотесаних роззяв, що наче кухарі з фільму Фелліні, на мить проникли в їхній блискучий світ, у це вічне королівство ієрархій, традицій і костюмованих суботніх балів. 
Вони поверталися з балу, маєстатично, попарно, старші й молодші, ясновельможні „західні люди", вони пропливали, не звертаючи на нас ніякісінької уваги, і єдине, чим можна було їхню увагу привернути — це впавши на чотири кінцівки, розпачливо загарчати й боляче цапонути когось із них за литку.