ВИКЛИК ПРОВІНЦІАЛА Чи не останній в дотеперішній літературній історії "великий сліпець", Хорхе Луїс Борхес, одного разу замислившися над почварою письменницької слави, кинув здогад, що приборкання її можливе лише тоді, коли творчість або певні біографічні обставини "стимулюють патетику". Проектуючи цей мотив на вітчизняну літературну ситуацію, мусимо погодитися з тим, що найуславленіша в ній постать — Тарас Шевченко — це справді суцільна патетика, — як за творчістю, так і за біографією, котра багатьом гарячим українським головам навіть бачиться "своєрідною хресною дорогою". У випадку з Іваном Котляревським аналогічним стимулом слугувати може хіба що факт найпершого, "доленосного"! — видання "Енеїди" і неминучий затим титул "основоположника нової української літератури". А втім, Котляревського в нас недолюблювали й недолюблюють. Одні — за те, що "не був літературним революціонером" і "його залюбки читали пани", а "народ часто - густо виступає в нього так само в карикатурнім світлі, як це бувало і в "площадних інтермедіях" (О. Лотоцький). Інші — навпаки, за недостатній аристократизм, свідоме й ледь не саботажне заниження національної естетичної парадигми. Треті — за пристосуванство і вірнопідданство, за малоросійську лояльність і "оди до князів". Четверті — знову ж навпаки, за сепаратизм, партикуляризм, хохляцьке лукавство і зверхньо-пародійну настанову щодо "великого імперського контексту". Є ще п'яті, шості, сьомі та наступні — адже Котляревського можна також недолюблювати за поверховість, за важкуватий офіцерський гумор, за власний особняк у Полтаві, за шведів, за Велику французьку революцію, за перстень з діамантом, "особисто пожалуваний" імператором Олександром І, за масонство. Знаки останнього, між іншим, згідно з деякими вченими версіями там і сям проступають у четвертій частині "Енеїди". Це спонукало мене до неодноразового напруженого перечитування згаданого тексту, але нічого підозрілого, крім слова "Астрея", мій дилетантський зір не розгледів. Багато хто не любить Котляревського за "котляревщину", хоч і визнає, що сам полтавський "вітія" в цій національно - культурній хворобі нібито й не винен. Але сталося те, що сталося — він породив моду, а за нею й стиль, щось надзвичайно цілісне, графоманське, нав'язливе і самобутнє, справжній материк дешевих і щирих, як то буває сп'яну, почуттів, настроїв, жестів, такий собі полтавсько-гадяцько- лубенський материк з додатковим архіпелагом у Петербурзі, заселений цілою плеядою перевертнів та інших монстрів, обдарованих гучно-бурлескними і, як правило, подвійними пізньокозацькими прізвищами та іменами (Білецький- Носенко! Гулак-Артемовський! Максимович-Амбодик! Бантиш-Каменський! а були ж іще Костянтин-Філадельф Пузина і Євген Гребінка-Гребьонкін, автор еталонного для імперської культури жорстокого романсу "Очи черные")... Тож далі — міріади інших, ще жорстокіших, романсів ("сміятись і плакати" — чи не головний з естетичних імперативів "котляревщини"), а також травестій, байок, сентиментальних "думок-шумок", а ще далі — комічношароварний балаган на кшталт "малороссийского театра" якого-небудь Ващенка-Захарченка — з назвами п'єс, швидше курйозними, ніж дотепними (ось за браком місця хоча б дві: "Тогди скажеш гоц, як вискочиш", "Оглядівся, як наївся, або Коли б не вовк, та не собака, був би Грицькові гарбузяка"). Театр цей, до речі, за мистецькою самодостатністю, мабуть, нічим не поступається, скажімо, традиційному японському кабукі — це такий же світ у собі, і судити про нього бажано за його ж внутрішніми законами. Інша справа — коли його стилістично-знакову одіж — зокрема, ті самі шаровари — накидають на всю українську культуру, принаймні "дожовтневу". А проте — назад до Котляревського. Двісті років тому цей надміру веселий двадцятидев'ятирічний мандрівний вихователь дворянських дітей, знавець алкоголю і не тільки географічних карт, несподівано для себе самого став автором першої на світі української книги. Подальші сорок років свого життя він прозаймався багатьма важливими й не надто справами — намагався одружитися, служив при війську, воював з Наполеоном, дописував "Енеїду", поступово повіривши в серйозність початої гри і невідворотність місії; потім очолював театр, ліпив для нього "перші національні" водевілі, в одному з яких в образі Возного насміявся над Сковородою, квецяв уже згадувані „оди до князів", збирав кулінарні рецепти, останні два десятиліття, поринувши з головою в містику й захопившися парахристиянською символікою, перекладав Євангеліє. Коли прийняти версію геніальності як чогось середнього між непорозумінням і випадковістю, то тут присутня саме вона, геніальність. Але як добре, що в цій, переповненій страдниками й „великомучениками", плакучій і досьогодні покрученій несвободою культурі, назавжди залишається присутнім такий сяйливий виняток, бурлескний виклик, такий початок.