Коли тебе сурма твоєї туги
      Покличе знов у дальній рідний край,
      Де ждуть тебе безчестя і наруга,

      Слова над пеклом Дантовим згадай:
      Per me si va, nella citta dolente!
      «Сюди йдучи, в скорботу і відчай,

      Надії мусиш знищити дощенту».
      Гамуй, мандрівнику, смертельний жах,
      Коли в душі погасиш сірий день ти

      І сонце змеркне в чорних небесах.
      Нехай мовчазний і сумний Вергілій
      Тобі піде назустріч у степах

      І в синій край Шевченкових ідилій
      Нехай веде до міст і дальних сел,
      Де чисті весни й нам колись зоріли.

      Вважай за магію страшну чисел:
      Ось пекло, це землі частина шоста,
      А край зелених верб і пишних зел,

      Що скрізь його покрила вже короста, —
      Останній в пеклі круг, дев’ятий круг.
      О фабрики й кремлі з людської кости!

      Не спокій лагідний — безладний рух,
      Де хаос в димі чорному регоче
      І вбила хімія безсмертний дух.

      Скляні, напівзакрижанілі очі
      Тих матерів, що власних немовлят
      Жеруть із голоду! О бенкет ночі,

      Що над землею стеле чумний чад!
      О мертвих тіл багряні гекатомби!
      Що звалося «душа», «зоря» і «сад» —

      Все втиснуто в трикутники і ромби.
      До пісні кожної, до всіх думок
      Рука диявола чіпляє пломби.

      І ти, ти — лиш відірваний листок,
      Якого кружить невідома влада,
      Затягши в свій безсоромний танок.

      В дев’ятім крузі пекла чорна зрада
      Реве, роззявивши сто тисяч пащ,
      Шматує, рве, рокує на загладу.

      З лобів тих пащ рогами сотні башт
      Ростуть і в морок зносяться високо,
      А в башти кожної крізь пітьми плащ

      Тебе чатує невсипуще око...
      Тікай, тікай і не життя рятуй,
      А душу, й, вийшовши в простір широкий,

      Вітай незнану долю, як сестру, й
      Вдихай у себе волі вихор п’яний,
      Кущі чужі і камені цілуй.

      Зостанься безпритульним до сконання,
      Блукай та їж недолі хліб і вмри,
      Як гордий флорентієць, у вигнанні.

      Та перед смертю дітям повтори
      Ту казку, що лишилася як спомин
      Прадавньої, забутої пори,

      Як у грозі, у блискавиці й громі
      Колись страшну почвару переміг
      Святий Георгій в ясному шоломі...

      І як дракон, звитяжений, поліг.


      27.ІІІ.1936