Історичний роман
 
(Скорочено)
 
[Рідні брати Матвій та Супрун служили козаками у війську Б. Хмельницького, брали 
участь у битвах та походах періоду Визвольної війни. Матвій зобов'язаний життям 
своєму рідному братові, який врятував його під час переправи через дніпрові 
пороги. Після смерті Б. Хмельницького Матвій служить в канцелярії новообраного 
гетьмана І. Виговського, а Супрун підтримує полтавського полковника Мартина 
Пушкаря, який, спираючись на допомогу Москви, намагається усунути від влади І. 
Виговського. Матвій став досить заможним козаком, має красуню-дружину Федору. 
Під час одного з походів він підібрав Сидора — хлопчика-сироту, якого хотіли 
забрати в полон татари, і виховує його в своїй родині. Але Сидір виріс 
невдячним, він постійно заздрить Матвію, намагається зробити йому зло.]
VI
Місячної осінньої ночі у глибокому яру під Суботовим Виговський викопував 
захований з Хмельницьким скарб. Матвій удостоївся високої честі тримати 
шкіряного мішка, у який кидали маленькі шкіряні мішечки з дукатами, польськими 
злотими, битими талярами. Поспішали — місячне колесо вже черкало ободом по 
кручі, з заходу напливали хмарки. У сусідньому байраці випробовували голоси 
ярчуки, майнула сова, неначе хотіла й собі вхопити золотого з напівструхлої 
скрині. Гетьман стояв збоку, палив люльку, його немолоде чепурне обличчя в 
місячному сяйві здавалося ви ліпленим з темного осіннього воску, був байдужим, 
чи вдавав байдужість. А Матвій хвилювався вельми — від виявленої довіри, й ще 
бозна від чого (хто не хвилюється при копанні скарбу); хоч і стояла зокіл 
охорона, тремка моторошність огорнула його плечі.
Матвієві, під наглядом судді та писаря, було доручено складати лічбу грошам, 
одначе всієї лічби не знали — рахувало по частках троє довірених козаків у трьох 
кутках великої світлиці, казали, що було тих грошей близько мільйона.
Гетьман заплатив військові й, відправивши Юрія Хмельницького до Києва на 
навчання, майже тиждень бенкетував, бенкетувала вся старшина й усі чигиринські 
козаки. Виговський горілки не любив, одначе цього разу чаркував і з старшиною, і 
з простими козаками — по корчмах і просто на вулиці, не відтручав тих, які лізли 
цілуватися (вже який бридкий та поганий козак Заткало — щербатий і слюнявий, а й 
він обслинив гетьмана), вдавав з себе хмільного, вдавав козака простого, 
компанійського. Знав-бо, то — найпевніша слава для гетьмана. Насправді таким не 
був, його душа плетена з тонкої шляхетської мережки, любив гарні речі, дорогі 
ікони, кохався в книгах — надто в латинських, грецьких, любив мудрі бесіди з 
мандрівними монахами й не любив п'яної перезви, хмільних балачок, брагарства. 
Одначе переступив через той бридливий пруг у власній душі, пиячив, і веселився, 
і стріляв з козаками з лука у пізні, котрі випадково затрималися на яблуні, 
яблука, а одного разу навіть погойдався через колоду з козаками на кладці в 
переваги-ваги.
А може, він не тільки братався з козаками, а й перечікував, відсовував градові 
хмари, які ходили по овиду його життя, його гетьманства, змигували далекими 
зірницями. Гетьман — надзвичайно міцний і чіпкий чоловік. Чимало людей не 
помічали тієї міцності, схованої за стриманістю, розважливістю, й гірко 
помилялися. Хміль був міцний по-своєму: гарячий, невтримний, гордий, скажений, 
непоступливий, швидкий на думку і розправу, Виговський — по-своєму. Так, і 
стриманий, і розважливий — думку виважував, а виваживши, стояв на ній до кінця, 
за що й подобався Хмельницькому, рішень не міняв, нікому не лестив і ні перед 
ким не запобігав ласки. Ще й розумів, що на широкій і далекій дорозі, в 
кінечному рахунку те шкодить. А ще був оддавна спрямований на далекий обрій, на 
найбільшу, найміцнішу фортецю; честолюбний (умів ховати честолюбство), він 
ніколи не сподівався взяти фортецю з розбігу, приступом, волів покорити її 
облогою. Він ступав до мети непомітно для інших, але впевнено, неухильно. 
Прожити життя в затінку, не першою осо бою —те просто мучило його. Але й ясних, 
видимих стежок до вершини не було. Вдовольнявся високим писарським урядом і 
карався ним. Бачив увесь огром гетьманської влади, він страшив його, але, якби 
те сповнилося, сподівався впоратися за допомогою виваженості, стійкості, 
чіпкості. Й не робити помилок, які робив Богдан. (Про можливі свої не 
здогадується ніхто). А ще Іван Остапович був порядний. Та порядність, либонь, і 
не лежала золотим розсипом у його душі, він скорше відчував, відгадував, на яку 
половиню ступити варто, на яку ні. На його уряді будь-який обман потягнеться за 
ним відьомським хвостом на все життя, і врешті хвоста прищимлять. Та й просто 
бридився легковажними жінками і дармівщиною. У нього були добрі батько та мати, 
мати давно померла, а батько й нині живе в Гоголеві під Києвом, вони 
вдовольнилися малим, ніколи не важилися на велике, й помислити не могли, яка 
дума вироїлася в голові сина. Й невідь-звідки вона взялася: прийшла з грецьких 
та латинських книг, у яких розповідалося про Александра Македонського та Юлія 
Цезаря, скромний юний судовий канцелярист мовби й помріяти про щось подібне не 
міг, а проте мріялося. Те було неначе казка. Хоч, звичайно, на високий уряд він 
піднісся б будь-де. Те було трибом його душі, його сутністю... Перший учень у 
школі, найвправніший канцелярист. Найкращий стрілець із лука (нащо те було йому, 
але канцеляристи високого і низького чину вправлялися в стрільбі в саду, й там 
була своя честолюбна драбина). Інакше б він не зміг жити. От тоді, либонь, 
виродився б у скрипуна, заздрісника, дрібного шкодника. Ні, на те не йшлося. 
Доступно бачився уряд повітового маршалка, а потім депутата сейму.
Й зненацька отака круговерть — полон, викуп, широка долоня Хмеля. Він цінував її 
потиск, жодного разу не змалів у очах валечного гетьмана. Долаючи гострий пруг у 
душі, дивився йому тільки в очі і казав правду. Покійному гетьману завдячує 
всім, але й Хміль завдячує йому немало. Скільки разів стримував його від 
нерозважливих кроків, скільки тонких хідників підказав. Він не підлагоджувався 
під гетьмана, не потурав йому. Не напивався з ним до страти розуму, не кидався у 
вир гульбищ. Він розповідав йому про Аннібала, імператорів Августа, Нерона, 
Карла Великого, про Валенштейна. Гетьман любив слухати те... Розповідав про 
знамениті битви, великі удачі й згубливі програші. Іноді протистояти гетьману 
було дуже важко. І страшно. А то й просто стояти й дивитися в його 
напівбожевільні очі. Але він знав: похитнеться один раз, і втратить все 
назавжди.
Хміль іноді кпив над його чистюйством, над його шляхетністю, гречністю, але він 
лише усміхався й звичок не міняв. Любив ошатну одіж, любив гарні речі, але не як 
коштовності, жадоба багатства не пойняла серця, інша жадоба заповнила його. І за 
це Хміль любив свого генерального писаря.
Друг, порадник покійного великого гетьмана, його права рука, його канцлер, як 
називали всі іноземні посли, обмираючи в душі, мріяв, що піде далі за 
Хмельницького. Був одним із тих, хто спонукав гетьмана до злуки з Москвою, вів 
від його імені та від усього війська Запорозького з нею перетрактації, плекав 
надію, що вдасться скинути з плеча важку московську руку, яка з першого дня 
почала облягати плечі та шию все тугіше, все важче, нецеремонніше, прибирала під 
себе все, підгинала до рабської покори й навіть на людське честолюбство та 
гідність не зважала. «Івашки, Пет рушки, ніжайшиї раби.» Й було страшно. Москва, 
котру зненавидів од перших днів гетьманування за невизнання гетьманом його, 
Івана Виговського, за хитрування (на цьому знався й сам), за некоректність, 
нахабство, нахрапистість... Боявся Польщі, мстивої, гоноровитої, непрощенської, 
підступної. На перших кроках доведеться залагоджувати з усіма. Поволі набирати 
розгін проти Москви, одначе й убезпечити себе від удару в спину — повести хитру 
гру, нічого не обіцяючи, але й не допускаючи до війни, до пограничних утарчок і 
конфліктів, з яких може розгорітися велика пожежа.
...Від'їхав з Чигирина польський посол Беневський і одразу вигулькнув новий — 
Воронич, крутився довкола гетьмана, приїхав посол від хана, незрушно сидів 
шведський посол, і кожен намагався вбити в голову гетьмана свого патика, 
упевнити в своїй правді. Гетьман вислуховував усіх і про всіх доповідав у 
Москву, з Москви ж налягали за Старий Бихів і Литву, визволені українськими 
полками; після замирення з поляками в Бихові лишився наказним Нечай, який писав 
у козацькі реєстри тамтешній люд, а московські воєводи тих людей з реєстрів 
виключали, били киями їх і сотників їхніх та осавулів — воєводи казали, що ці 
люди мусять платити податки, а Нечай доводив: не сьогодні-завтра гримне війна з 
поляками, козаків буде треба багато й писав цареві: «Воєводи відіймають у нас 
села, з яких могли б мати хліб, козаків силоміць виганяють з дому, правлять з 
них податки, відрізують їм чуп рини та грабують». Лісницький також писав із 
Миргорода:
«Були ми в підданстві у його царської величності на своїх волях по смерть 
Богдана Хмельницького, а тепер ідуть до нас воєводи Трубецькой і Ромодановський 
з військом, і ви будете повинні давати їм харч і всяку живність, по наших 
городах хочуть посадити царських воєвод; і війська у нас буде тільки десять 
тисяч...» Затурбувалися й інші козаки, особливо за Дніпром, посилали на лівий 
бік універсали: «Ми, козаки задніпрянські, звикли до неволі й нам не треба її. А 
коли ви підклонитеся цареві, ми на вас будемо бити. Великий цар не додержав 
попередньої умови, ми своєю волею не поступимося, не хочемо воєвод царських. Бо 
ж цар з Москвою хочуть нас у шори убрати, позаводять «кабаки», не всякому можна 
буде меди та горілку курити, накажуть ходити в чорних чоботях й жупанів сукня 
них не носити, понасилають своїх попів і митрополита в Києві свого настановлять, 
почнуть у Московщину гнати, а ті, що лишаться, муситимуть під капітанами 
служити».
Водночас піднімався вітер, який віяв у бік московський; з Ніжина, з Лубен і з 
самого Запорожжя полетіли в Москву гінці, оповіщаючи: «Ми всі раді, коли будуть 
царські бояри і ратні люди, і міщани, і посполиті. Скоро дочули ми, що прийде 
сюди князь Олексій Трубецькой з товариством сей край на царя праведного 
відбирати та власті царські настановляти, то всі менші стали дуже раді й уся 
чернь зраділа, щоб мали ми єдиного царя й до нього могли удаватися; правда, 
трохи .бояться, щоб воєводи не зламали тутешніх звичаїв і правил, як церковного, 
так і громадського ладу, але ж ми запевняємо, що цар і великий князь нічого того 
не хоче. Зволь же, твоя милість, царська величність, неодмінно прислати воєвод 
та взяти під себе всі наші городи».
Україна розколювалася, кришилася, як лід у повінь. Іноді ті розколини проходили 
через один полк, одну сотню, а то й одну родину. І в Матвія пройшла розколина 
попід серцем. Канцеляристи й писарі розпечатували листи, вони перші довідувалися 
про всі новини, переповідали їх один одному, топлячи скруху на дні чарок і 
пивних кухлів. Все, що діялося довкола, спонукало не до праці, а до чарки та 
сумної пісні.
І посеред усього того кришива, посеред скреслої ріки — він, гетьман український, 
Іван Виговський. Декому здається: найважче — допастися до булави, і мало хто 
розуміє, як важко ту булаву втримати, навести лад, погасити пристрасті. Надто, 
коли кожен вважає себе правим, свою думку єдино правдивою, не хоче поменшити 
свою погорду, свою злобу, хочби й тисяча гукало, що це — біле, він один репетує: 
чорне. І хоч ти йому кілка на голові теши, не поступиться ні на цалу.
Найдужче вар'ював і колотився проти гетьмана Мартин Пушкар, полковник 
полтавський. Вийшов з Богданом Хмельницьким увесь його тернистий шлях, 
прокіптюжився димами усіх битв, вже тоді не міг спокійно дивитися на гетьманську 
булаву, снилася вона йому, влипла в думки, неначе болячка, ятрила славолюбиве 
серце, одначе сміховинним і небезпечним було виповісти свою мрію навіть 
найближчим друзям. Могутній гетьман виполов би мрію разом з головою. І ось 
тепер... Не кричали його на раді в Чигирині, й на раді в Корсуні, літа ж його 
плинуть за водою, ще рік-два й згинуть за далеким закрутом срібні подзвони 
молодості, скинуть його з рахунку, з мислі навіть найвірніші йому козаки. Все 
там, в далекому тумані: криваві січі, буйні пиятики, жінки, побратимство. 
Лишилася жадоба влади — терпка, як терен з горілки. Отож: тепер або ніколи; 
шукав спільників, підбурю вав козаків свого полку, запорожців; з січовиками, з 
кошовим Барабашем ввійшов у міцну дружбу, Барабаш і сам мав на мислі гетьманську 
булаву, але ту думку приховував на саме дно — поки що йому та зірка не світила, 
потнуть один одного Виговський з Пушкарем, похлинеться московською кров'ю 
Лісницький... А поки що — він Пушкарів друг і приятель. Пушкар аж зчорнів від 
тих думок. Високий, сутулий, з довгими, опущеними руками, штовхався серед 
козаків на майдані, поміж брагарників, челядників, ходив у старому кунтуші й 
посоюжених чоботях, вдавав із себе прихильника сіроми, кревного захисника всіх 
бідних та покривджених. Всі надії покладав на люд чорний, простий, який нині 
розшаленів і роз'ятрився, вимагав перемін, переділу займанщини. Запорожці 
вимагали грошей, гетьман дав їм не багато, а цар обіцяв дати багато; через своїх 
посланців, котрі здебільшого справляли й вивідну, під'юджувальну службу, обіцяв 
звільнити від чиншу, урівняти в правах з значними козаками. Стряпчий Рогозін, 
присланий буцімто сповістити гетьмана про царську радість: послав Бог доньку 
Софію, — таємно вивідував, що думають і гомонять прості люди про гетьмана, яким 
духом дише старшина, яким козаки та посполиті, чи має гетьман потайні зносини з 
сусідніми державами. Рогозінові людці не шкодували грошей, пили з козаками по 
шинках та корчмах у Чигирині, заникували в Переяслав і Полтаву.
Мартин Пушкар скликав раду, й вона, розігріта горілкою та запальними словами 
полковника, вергала прокляття гетьманові й оповістила, що не коритиметься його 
волі, й приїхало до Полтави шістсот запорожців з кошовим Яковом Барабашем, разом 
із запорожцями полтавський полковник відправив до Москви отамана Стрижку з 
товариством, і вони повезли зашиті в шапки доносні листи на гетьмана. Полковник 
розіслав підмовні листи по сотнях свого полку, кинув клича по сусідніх полках, і 
на той клич збігалися пастухи, челядники, шинкові наймити, просто гультяї, — 
кількалітня війна, руїни виплодили незліченну кількість відвиклого од праці, 
ледачого люду, котрий мріяв розбагатіти в одночасся, захопивши маєтності 
заможних хазяїнів. На радному майдані тріпотіла Пушкарева корогва, й під нею од 
ранку до вечора галасував, ворохобився, погрожував кулаками у бік Чигирина 
різномасний обдертий люд — кепсько одягнений, без зброї, без коней, без шеляга в 
кишені, зате затятий і відчайдушний і завжди п'яний. Незабаром їх назбиралося на 
піший полк, понад двадцять тисяч, їх називали дейнеками, самі ж себе вони 
називали козаками, заворушилися Гадяч, Зіньків, Ромни, Миргород — звідусіль на 
Пушкарів поклик плинули товпи обірваного люду. Жадали перемін, і то негайних.
У Чигирині було тихо, тривога ходила в глибині. Всі розуміли, що добром те 
полтавське ворохобство не скінчиться, що, либонь, знову від православного меча 
потече православна крівця. Лишалася надія на Москву, гетьман просив її уговтати 
Пушкаря, але Москва мовчала. Невідомо, що думав гетьман, в яку сторону хилився, 
одначе не хотів кровопролиття, не хотів на власному полі січі, яка надломить і 
його сили, відрядив до Полтави намісника гадяцького Тимоша й просив ласкаво, аж 
принизливо, аби Пушкар розпустив дейнеків, випив з ним мирову чару. Обіцяв 
прощення, обіцяв нагороди, уряд генеральний. Пушкар відказав коротко: «Не 
діжде», й наказав забити Тимоша в заліза та відправити в Камінне до свого 
приятеля, московського воєводи Колонтаєва.
Матвій сидів за столом, схиливши за звичкою голову на ліве плече, перебіловував 
листа до миргородського полковника, в якому гетьман суворо застерігав полковника 
від якшання з Пушкарем та пушкарівцями, коли зненацька йому на плече лягла рука. 
Оглянувся, хотів схопитися на ноги, але Виговський натиснув на плече:
— Сиди, сиди. Сумним пером доводиться писати...
Гетьман приязнив Матвієві, оті кілька слів «гетьман на той час», сказані на раді 
вельми до місця і вельми вчасно, лягли між ними міцною кладкою.
— Грізний лист...
— Грізний — посвист шаблі. Я все зробив, аби не витягати її з наділків. Іншої 
ради нема. Йдеться до волейної потреби, — мовив довірчо. — Потнемо ми їх. Ох, 
тяжко мені... А що робити? — й дивився Матвієві в очі чорнющими очима. Той 
погляд проник Матвієві в душу, й там аж зашкварчало. Матвій злякався, йому 
здалося, що Виговський ось-ось почує калатання його серця й вивідає його мислі. 
Може, він вже прочитує їх? Всі дні він думав про полтавську колотнечу, про 
дейнеків, про Супруна. Впала йому випадкова звістка, що бачили Супруна з 
дейнеками, надто той ворохобиться, бунтується, й злякався, що добунтується до 
лиха. Розум, досвід підказували: таке не минається, не закінчується нічим, 
прийде час, і молодшого Журавку покличуть до відповіді. А тепер і гетьман 
підтвердив ті його здогади, побоювання, й Матвій розтривожився вкрай. Виговський 
же подумав, що Матвій так перейнявся його клопотами, й ще дужче затеплів до 
писаря ласкою, розчулено потис плече.
Гетьман пішов, а Матвій сидів і думав, що йому робити. Треба якось попередити 
Супруна, розраяти, розупевнити, зупинити. Але як? Майнула думка про Сидора, й 
звіяв її: що може сказати Супрунові Сидір, та Супрун лише поглумиться над ним, 
або й по гамалику заїде. Лихо... Справжнісіньке лихо. Брат рідний... Одна кров. 
Двоє їх у цілому світі... Думки пурхали, як горобці в зачиненій клуні.
Та зненацька дорога в Полтаву сама прослалася йому до ніг.
VII
...Над байраком літала відьма, знімала з неба звізди, клала їх під перекинуту 
догори дном бочку, а місяць загнала в хмари, й осавул Шуляк, який ішов додому з 
хрестин, збився з путі, забрів у болото й трохи не втопився. Відьму Коржиху 
бачив у небі сам. Коли ж її взяли до тюремного в'язання, знайшлися іншії свідки, 
які показали, що Вуцька Коржиха часто в хмари дивиться, і в її в димар залазить 
кіт чорний, а по тому з димаря вилітає сова, а Семен Осика посвідчив, що відьма 
в нього коней поурочила, й вони пошаліли, роз били воза, а сам він, Семен, 
побився вельми, найвищим свідченням було, що вона, Коржиха, відьма, буцімто дала 
від пристріту дівці Гнідишиній кості, взяті на могилі Гордій і на воді 
опівнічній настояні, від чого та дівка й померла. Й двічі вона ворожила сотнику 
полтавському, й обидва рази поворожила неправильно, від чого пан сотник мав 
збитки великі. Коржиха вчиняла одказ, одначе дати о собі слушної справи не 
могла, і городський суд вкрив її декретом судовим та постановив дати Коржиху на 
пробу синім залізом, тричі їй вчиняли пробу, й кожного разу вона втрачала 
свідомість, бо ж чарами володіла, таким чином уникала болю, й суд учинив її 
винуватою і вказав, що оная відьма на горло вскарана бути має через вогонь, 
присуд виконати по закінченні храмового свята Миколи, спалити відьму в дуплі 
верби, обклавши те дупло сіном. Вуцьчин брат Грицько загнав коня, примчав у 
Чигирин, просив генеральний суд відмінити жахливий присуд. Генеральний суддя 
Богданович-Зарудний пішов порадитися з гетьманом, той саме обідав — смаженою 
козою з капустою та сливами, — вислухавши суддю, витер рота чистим рушником і 
сказав одне-єдине слово: «Суєвір'я», й знову заходився біля смаженини, а 
Богданович-Зарудний вирішив відправити когось із підсудків до Полтави. В 
супровід судді Іллі Царгородському мав їхати хтось із писарів, Матвій набився в 
підпомічники сам.
...Два тижні як упали сніги, а звечора ще й трусила пороша, притрусила накочену 
дорогу, здавалося, коні боялися порушити неторканість снігу, високо підкидали 
ковані копита, кидали снігові кім'яхи далеко в поле, залубні перекреслювали 
хвацькі заячі, обережні лисячі, кігтисті вовчі сліди, вони часто йшли в затоки й 
доводилося триматися, аби не випасти в сніг, зривалися бігти навперейми осокори 
та дуби, й, збагнувши марність тих своїх замірів, зупинялися. В придорожну 
дерезу понамітало снігу, й звідти стриміли тільки колючі патички, молоденькі 
сосонки під вагою снігу зронили віття на саму землю, червоними грудками шугнули 
снігурі й зникли в байраці, а за байраком кудись гнав снігами одинокий вершник. 
На приметеній снігом річці рибалки ставили зимові єзі. Зимова дорога мовби й 
небагата на кольори, зате ніщо не може сховатися від людського зору. Неторкана 
білість снігів лягає на душу ніжністю, можна б милуватися, думати про домівку, 
про дружину, про дітей, та на серці неспокійно й тривожать недобрі передчуття.
На лихо, вони справдилися. В Полтаві було гамірно, люду туди напелешкалося 
доволі, й здебільшого все то люд гультяйський, неробочий: бродили гуртами від 
двору до двору, диміли люльками біля зборні, галасували в шинках, скрізь по 
повітках стояли коні, часто непорані, чимало було людей збройних, лунали 
постріли — то там, то там випробовували булдимку чи самопала, або стріляли на 
спір, що раніше в місті суворо заборонялося. По вулицях та завулках блукали 
свитки, кожухи, сіряки, чумарки, каптани, поміж ними виднілися сині жупани та 
зелені кунтуші козаків полтавської сотні, а також інших сотень полку, а ще — 
жупани й кунтуші деяких інших полків.
У полковій канцелярії їм сказали, що кару вже вчинено, верба не загорілася — 
мабуть, Вуцька Коржиха її заворожила — але відьма задушилася в дуплі від диму. 
Ілля Царгородський чухав потилицю, він таки хотів для заспокоєння совісті 
поговорити з суддею, якого на той час не було, а Матвій пішов до далекого родича 
Максима Драба розпитати про Супруна. Максим Драб, патлатий, бровастий, схожий на 
ведмедя чоловік сказав Матвієві, що Супрун іноді ночує вдома, в Жуках, іноді 
підночовує в нього, всенький день він у місті, нині козаки збираються чи то біля 
Спаської, чи то біля Сретенської церкви. Біля Сретенської церкви не було нікого, 
а біля Спаської роїлися оружні й неоружні люди: броварники, лазнярі, 
прокіптявілі грубники, шинкові наймити — їх не важко було розпізнати з одягу, 
поведенції, мелькали й козацькі кунтуші. Трохи оддалік стояли гуртами полтавські 
парубки та дівчата, лузькали насіння, перемовлялися — спостерігали дармову 
інтермедію, смикала з повішеного на дишель пихтіра сіно, губила його під ноги 
паровиця гнідих, на санях верещало у мішку порося, хазяїн, опутаний поверх 
кожуха у кирею, сидів у передку, звісивши ноги — завернув просто з базару, щоб 
послухати юрмище й розказати вдома сусідам; трохи далі під тином гризлися два 
пси —великий чорний і малий, рудий — старий, досвідчений та хитрий, він кусав 
чорного за литки, а той тільки бив роззявленою пащею рудого в бік. На нижній 
сходинці церковних сходів стояв голомозий і босий ідіот, крутив круглою головою 
та вирячав очі, на самій паперті над натовпом завис довгов'язий зизоокий чоловік 
і гукав щосили:
— Хліба нема?
— Істинно — нема, — охкав на відповідь натовп.
—- Соли нема?
— Нема! — 3 ротів струменіла пара.
— А в кого є? — аж падав на натовп зизоокий.
— У луків, у старшини! — гукали дейнеки.
— Посіли хутори, і пасіки, і перелоги, й луки!..
— Поб'ємо старшину і все стане наше, — жахкав понад головами кулаком зизоокий, 
він розпашів, розхристався, й з-під сірого каптанця виглядала чорна, як сопуха, 
сорочка та ще якась шматина. Й горіли, жахтіли очі дейнеків, Матвій подумав, що 
той вогонь дикий і небезпечний, ним легко запалити чужі стріхи. Він пробирався 
поміж натовпом, шукаючи Супруна, й врешті знайшов його з лівого боку від 
паперті, Супрун здивовано зиркнув на брата, але нічого не сказав, слухав 
наступного балакуна, маленького носатого чоловічка в козацькій шапці та синьому 
кунтушику. Цей чоловічок не кричав, говорив тихим голосом, і враз запала тиша.
— Ми всі разом з нашим батьком Хмелем прогнали шляхту, — сказав він. — І всі 
маємо бути вписані в козаки. Шляхта втекла і землю покинула, і от тепер хто 
справніший та хитріший покопав межі та наставив свої кляки й всівся на тих 
грунтах. А ми мусимо на тих землях гарувати найми тами. Старшина і гетьман 
установили реєстр козацький, повписували туди себе й гребуть під себе. Гребуть і 
запродують Україну... Вона їм не дорога, їм дорогі грунти та обори. Ще вчора 
декотрі з них були злиднями, а сьогодні понатягали на себе кабаргу та адамашки, 
їхні малжонки, їхня біла челядь величаються в парчі та штофі, а наша — в полотні 
та рогожі. — Чоловічок говорив складно, його слухали. — Ще й чинш беруть з 
сіряка, а цар обіцяє чиншу з простих людей не брати, права і вольності наші 
захистити...
Матвій навіть не пам'ятав, чи привіталися вони з Супруном, він також слухав 
носатого чоловічка, й тепер нахилився до брата:
— Хмельницький укладав реєстри. І з Москвою погодив. Виговський тільки потвердив 
їх. Москва й нині вимагає пильно дотримуватися реєстрів, і чинш у них беруть так 
само, як і в нас, або ще й гірше.
Супрунові очі блищали злостиво-збуджено, він микульнув ними й стиснув Матвієву 
руку вище ліктя, прошепотів у саме вухо:
— Ти тут не кажи, що з Чигирина й що писарюєш у гетьмана...
— Може, не казати, що й брат твій? — прискалив око Матвій.
Супрун ледь почервонів.
— Захистимо наші права і вольності, не дамо одягнути на наші душі кайдани! — 
зірвався в кінці на крик носатий чоловічок і підняв таку дужу хвилю галасу, що з 
церковної бані знялися голуби й полетіли в бік Ворскли. Над головами злетіло:
— Кошарного в отамани, Кошарного! Гарно балакає.
В отамани обирали тих, хто найдужче гукав з паперті або говорив складно.
По тому на паперть збігали інші промовці, посполиті й козаки, і деякі старшини, 
ці здебільшого говорили про права та вольності, закликали боронити Україну від 
супостата, але не казали від якого, ці, либонь, також сподівалися високих 
урядів, якщо їхня сторона візьме гору. «Тепер у нас кожен голова, кожен може 
порядкувати сам і уряд справляти». «І через те молодші не слухають старших, 
сліпці показують дорогу глухим, а глухі вчать їх співати псалми, жінки п'ють 
горілку нарівні з чоловіками, рядові козаки віддають веління сотникам і 
полковникам і ні до кого немає пошанівку», — подумав Матвій. Промовляли й 
січовики, ці особливо чорно лаяли Виговського, казали, що вибрано його не по 
правді, — запорожці на раді не були, намовляли не коритися гетьману.
Товпа то принишкала, то знову вибухала ревом та галасом, товпа ніколи не 
мислить, не розмірковує, їй не важливі глибокі аргументи, істини, вона живе 
радістю або ненавистю. Частіше ненавистю, злобою та ярістю. Очі в усіх жахтіли, 
й Матвій вдруге подумав: «який страшний се вогонь». Злоба, нетерплячка, 
сподівання помсти злютували людей у такий корж, в таку цеглину, якою можна було 
вбити будь-кого. Тут ніхто не дивився в себе, тут не було власних думок, слів, 
бажань, всіма володіла чиясь одна воля, чиєсь одне бажання, якому підкорялися 
всі.
Тут пахло кров'ю.
— Поб'ємо старшину. Пішли шарпати Дрімайла, нашевкав добра, крові напився.
Хтось вже зводив рахунки, але шарпати Дрімайла поки що не поспішали — відклали 
на потім. Бо — ще чогось чекали. Вже всі добряче потомилися, коли з церкви 
вийшов Мартин Пушкар —причащався — у гороховому жупані, в малиновому, 
старенькому кунтуші наопак, зупинився на паперті, розправив сутулі плечі, — вже 
старий, намагався молодитися, виглядати хвацько — зорив поверх голів кудись у 
далечінь. Матвій подумав: «Не може бути, що його не змагають сумніви, заварив 
таку круту кулешу, а хто знає, кому її доведеться з'їсти? Можна й похлинутися 
нею...» Не схоже було, що та кулеша вичахне. Полковника змагало непомірне 
честолюбство, честолюбство непогамоване, а що життя до бігало краю, довше чекати 
не міг. Здебільшого старість обережна, бо ж скільки разів чоловік обманюється за 
життя, скільки разів наражається на небезпеки з власної гарячковості, а ще ж 
його обдурюють і підманюють сухозлотицею, старість знає, що придбати щось важко, 
а втратити можна в одночасся, що майже всі людські вчинки лихі та підступні й що 
найбільший ворог людині вона сама, але ж вона й надто спокуслива до слави, надто 
честолюбна, жорстока й водночас може розчулитись до сльозливості, хвастовита. 
Молодість може з одрубу кинутись на смерть за права та офірувати себе комусь 
іншому, повірити безоглядно та щиро, через те вона так часто віддає себе разом 
зі зброєю в руки всіляким пройдисвітам, авантюристам, котрі водять її по 
нетрищах, а в скрутні хвилини залишають напризволяще.
Передні кинулися до полковника, щось його запитували, і він прорік з паперті:
— Всі будете козаками, всі будете панами. Москва нам знак подає, цар обстоює 
бідних людей і обіцяє поважати наші права та вольності.
Він був утомлений, не схильний до довгих промов і зійшов з паперті.
— Це ж неправда, — казав по дорозі до Драбового двору Супрунові Матвій. — Хіба 
не знаєте, не бачите, що з Московщини на Україну товпами пруть панські холопи. 
Од добра втікають? Їх там гнуть у три погибелі. В Московщині давно немає жодного 
вільного лапотного чоловіка. Холопи там усі. На панів сутужать. За цей недовгий 
час від царя надійшло два укази, щоб тих втікачів виловлювали і назад до своїх 
панів у залізах повертали. Навіть бояри там пишуться холопами...
— Може, воно й так, а може, й ні. Як би то не було, але в нас сього не буде. Цар 
обіцяє всім посполитим рівні з козаками права і вольності, і маєтності поділити 
поміж усіма порівну.
— Так є маєтності, нажиті батьками, дідами... — Й подумав про спалену луку, його 
поривало запитати про те Супруна, одначе не знав як і боявся, що по тому між 
ними може розладнатися не тільки розмова, а будь-яка злагода.
— Все одно — порівну...
— І як ти їх розділиш?
— Знайдемо спосіб... — В голосі переконаність і ярість. Добалакували ту балачку 
за столом у Максима Драба. Матвій прихопив у корчмі по дорозі дві карафи доброї 
горілки й двоє кілець ковбаси, в'язку тарані, й розмову було чим засмачити. 
Похмурий з вигляду, але добрий і полохливий Драб або мовчав, або згоджувався з 
обома співрозмовниками, й вони, зрештою, перестали звертати на нього увагу.
Тільки один раз, пожувавши шматочок тарані, закинув до примирення:
— Читали нам гетьманів універсал. Він пише: пождіть, хлопці, трохи, вийде 
полегша всім...
— А так, — підтримав Матвій. — Треба зачекати, настане мир, налагодиться 
життя...
— Всі можновладці брешуть: пождіть, щастя для вас потім. А самі не ждуть...
— Еге ж, всі хочуть добре жити зараз, — невпопад докинув Драб. — Щоб і борщ з 
хляками, і карасі в сметані...
— Кажу ж, собі гребуть...
— Чому? — запитав Драб.
— Бо... не вірять у Бога, — сказав Супрун.
— Не вірять у Бога? Що ти кажеш, — вимахнув ложкою Драб.
— Ну... Вірять. Але так... Ніби Бог їх не бачить.
— А Пушкар що, від себе одгрібає? — мовив Матвій.
— Пушкар хоче, щоб для всіх...
— Те ж саме... Потім, як москаль ухоркає... В холопи... У вас уряди 
позахоплювали горлопани, стало краще? Отож бо...
— Й старі всі при ділі... На тепленьких місцях... — обережно мовив Драб. — У 
торгівлі, в канцеляріях, у конторах провіантних...
— Як же так?
— А хто зна, — знизав плечима Драб.
Блимала в рудому — забивало в осінні негоди, затекло — кутку лампада, стріляли 
живицею на свічаді — під витяжною трубою — в «бабі» — глиняній грудці з дірками 
— соснові скіпки, які Драбиха міняла одну по одній, а тоді перестала, бо й 
начаділо в хаті, та й зрозуміла, що світло гостям ні до чого — чарка та ложка 
рота не минають, і слова вух також, і вони сиділи в жовтуватому півмороці.
—...А хіба в ляхів не хлопи? Хіба твого батька й тебе самого осавули не ганяли в 
поле нагаями? — вернувся до попередньої розмови Супрун.
Се була правда, Матвій не знав, що відказати.
— Там холопи, а там хлопи... Однаково. Ми чужі москалям... Взують усіх у 
постоли, як власних мужиків...
— Якщо всіх у постоли — нехай. Ліпше, ніж злизувати порох з лядських чобіт.
— До чого тут ляхи? Гетьман хоче, щоб ми нікому не були під шапку, жили самі по 
собі.
— Хто се тобі сказав? — глузливо скривив вузькі смажні губи Супрун, і його 
тонкий вус засмикався.
— Сам чув, — збрехав Матвій. Бо чув не він, а покойовий, і розповів йому. «По 
раді Чигиринській прийшов до гетьмана Богун. І отако, прямо — ти ж знаєш Богуна: 
«В який, гетьмане, бік хилишся?» А гетьман йому: «Ні в який, Іване. Стоятимемо 
самі по собі. Сотворимо на руїновищі Польщі вільну Україну. Дасть біг сили... А 
розуму вистачить власного. Хміль почав, та в кінці звернув з дороги. Я не 
зверну». «Дивися, не зверни, гетьмане», — Богун йому. Ще й по тому поцілувалися. 
Богун однаково ненавидить і Москву, і Варшаву».
— Богун, то так... Вітровійний тільки він.
— Ну! Богун вітровійний!..
— Авжеж. Але й чесний. Не крутій. А гетьману я не вірю.
Шляхтич, він і є шляхтич... Матвій образився.
— Не шляхтич, а шляхетний.
— І шляхетність його дірява. Потягне він таки нас під ляха. — Жовта тінь від 
кібцюватого Супрунового обличчя на стіні була схожа на тінь птаха. — У Москві 
цар... Самодержець, тверда рука. А ляхи тільки що: «Не позволям». Що шляхті 
забандюриться, ,те король і робить. А цар — дзуськи.
Над усіма.
— Дурний ти, — кинув спересердя Матвій і похопився на свою грубість. — Не 
ображайся... Це я так... У поляків Конституція і сейм... Він пильнує, щоб король 
не надуживав владою. В Польщі кожен шляхетний чоловік у шані, не «раб ніжайший», 
як у Москві, підніжка нікчемна, а вільний. То правління вище...
— Одні вільні, інші — тричі невільні. А в Москві — порядок. Цар над усіма.
— І в усіх ребра тріщать.
— Добре, що хоч у всіх.
— У панів, у бояр не тріщать.
— Але пострах перед царем мають...
Матвій почував, що йому туманіє в голові. Захопився суперечкою, й хиляв врівень 
з Супруном та Драбом, який не проминав жодної дурничкової чарки, але й не 
п'янів, був як лут. А Матвій уже добряче захмелів, його поймала досада, майже 
відчай, що не може ні в чому переконати молодшого брата, що не вдається його 
застерегти, відтрутити від вогню, від небезпеки, а їхав саме задля цього.
— Не знаю, чого ти вхопився за тих ляхів, хто вам усім наклепав на гетьмана. Таж 
він цареві склав присягу...
— А в лядський бік дивиться...
— Хто тобі таке сказав? Гетьман вимагає, щоб Москва дотримувалася пунктів, 
укладених з Хмельницьким. А вона хоче поставити військо по всіх містах 
українських, і Москві, і Польщі — хто більше обіцяє, той дужче й подобається. Ні 
ті, ні ті нам добра не зичать. І ніколи не будуть зичити. В Москві закони й 
звичаї азіятичні...
— Бачу, ти сам за ляшками руку тягнеш.
— Чом би мав за ними тягти руку? — А перед очима знову чомусь постали червоні 
купайла стогів і червоний вогонь зблиснув йому в очах.
— Не знаю... Шість літ я шаткував з Хмелем лядську капусту... Рубав посторонки 
лядські... Присягав Хмелеві, а він — Москві.
Матвій хотів сказати, що наприкінці свого життя Хміль гірко розкаювався в своїй 
помилці, метався на смертній постелі, посилав послів і в Польщу, з якою 
сподівався укласти федерацію, і в Литву, і в Семигород, і до шведів. З Литвою, 
Семигородом та Швецією вже був зовсім погодив пункти договору, але супроти 
Швеції виступила Данія, на допомогу Польщі посунула своє військо Австрія, й 
договір не вдалося завершити. Одначе не сказав. Либонь, всього того Супрун і 
знати не хоче, його нічим не перекабатиш. Йому затремтіло під серцем, сказав 
тихо, проникливе, і в його голосі забриніла сльоза:
— Ну що тобі, брате, дали Москва і Хміль? Що? Ти ж за Хмеля не потрапив у 
реєстри...
— Чужими викрутнями і підступами.
— Ти ж он... Стільки разів рубаний і стріляний... Пари підошов не привіз у 
тороках з тієї війни.
— Хміль за правду стояв...
— Стояв... За чию тільки? За свою...
— Стережися! — грізно гукнув Супрун.
— Не лякай. Лицар він великий і гетьман валечний... Може, напочатку й хотів 
добра всім, але потім... Свій афект погамував, стратив сили й... не додумав 
усього до кінця...
— Та ти маєш свій розум вищим за Хмелів? — аж роз губився Супрун.
— Просто, зоддалік видніше. Хмельницький теж людина... Я кажу про те, що ні 
тобі, ні таким, як ти, він не дав нічого.
— Він дав, інші одібрали.
Матвій зрозумів, що з Супруном сперечатися марно. Своєю правдою чужу макітру не 
наллєш. Найкращі роки Супрунового життя віддані Хмельниччині, вони запеклися 
кров'ю на шаблі, на мідній луці сідла, впечатані кінськими копитами в землю, 
розвіялися з гарматним димом по бойовищах. Цей невеликий гачконосий чоловік до 
ката сміливий і запеклий, і ту запеклість вже не перебороти. Боже, вбережи його 
від лиха, зупини на рокованій межі! Тільки на тебе єдина надія. Прости його, як 
прощаю я за заподіяний гріх... Якщо, звичайно, заподіяв його він.
Матвій вже не слухав Супруна, який смачно розповідав, як вони стирали — 
скопували границю займанщини за Рибцями, волочили осадчого, били й вішали за 
ноги на старій границі, щоб пам'ятав, де вона. Несподівано Супрунову розповідь 
перебив Драб:
— Слухаю оце вас... Виговці, пушкарівці... Не на добро це все. По мені — подали 
б одне одному руку...
— Та ти що?! — аж скрикнув Супрун і його вус звинувся вище носа. — Ніколи в 
світі! Та ми...
— І ви, і вони, — спокійно провадив Драб, — можете опинитися в одній ямі. 
Московській або лядській.
Матвій здивувався, не сподівався од Драба таких мислей, вважав, що той бачить не 
далі волового дишла. А він бачив далі від них обох. Драб дивився розумними і 
печальними очима.
— Вони погинуть перші, — кип'ятився Супрун.
— Може, й так, а може, й інак, — налив у чарки Драб. — Яка різниця. Погинете, 
тримаючи одне одного за чуба. А Україна?
— Що Україна! Що? При чому тут...
— Та при тому.
Як та кропива, що глушить під собою траву й городину, так запеклість, лютість 
глушила розважливі думки.
Драб безнадійно махнув рукою.
Втомлені, хмільні, невдоволені один одним Журавки обляглися на розперізаному 
кулеві соломи, кожен вкрився своєю киреєю. І не згадалося їм, як лежали у виямці 
під кручею біля Ненаситця, вкрившись одним кожухом, як гріли одне одного 
молодими тілами, як порівну, на два тіла розділилося все тепло, і кров, 
здавалося, шугала з серця в серце, й гаряче почуття любові заповнювало обох по 
вінця, й думка була одна на двох, і сон також.
Тепер же на двох було тільки цвіркуневе сюрчання з-під печі.
[Від гетьмана Виговського Матвій дізнається про те, що проти бунтівного 
полковника Пушкаря планується військовий похід. За його наказом Сидір іде до 
Полтави і повідомляє про це Супруна: Матвій прагне врятувати життя свого брата. 
Але про наміри Виговського дізнається і Пушкар, який розгромив військо 
гетьмана.]
IX
Після легкої й афектної перемоги Пушкар рушив від Полтави, й дейнеки 
розполохували залоги маленьких міст та сіл, його військо зростало від дня на 
день, вже чимало й миргородців, лубенчан і гадячців перебігли під Пушкареву 
корогву. Ворохобного й незгідливого полковника спробував погамувати новий 
митрополит Балабан, таки обраний без московського благословення, він погрожував 
Пушкареві прокляттям, але той відписав, що Виговського гетьманом не визнає і не 
визнає, доможеться нової — чорної — ради, й порадив єпископові сховати своє 
прокляття до кишені.
У Москві сидів Барабашів посланець і бив чолом від Барабаша та Пушкаря на 
Виговського («Поглянь, великий государю, милостивими очима на полки Полтавський 
та Миргородський, які вірно тобі служать і готові за тебе живіт покласти, а 
Виговський продався ляхам й зраджує тобі, вели скликати нову раду на нашій 
стороні, на Солониці, за Лубнами, де такі ради не раз бували, ми виберемо 
гетьмана достойного й твоїй милості до гробу вірного»).
Пушкар з військом стояв у Лубнах, Виговський — у Миргороді, а тим часом у санях, 
оббитих медвежими шкурами, так що залишалася тільки продуховина, з якої, неначе 
з справжньої медвежої барлоги, йшла пара, до Переяслава по глибоких снігах 
приїхав московський посол, боярин Богдан Хитрово, околичний і оружейничий, 
ржевський намісник. Москва не оповіщала, для чого він іде, й козаки губилися в 
здогадах: одні казали — мирити Пушкаря з гетьманом, інші — вчинити нову раду на 
вибори гетьмана. Останнє вельми стурбувало козаків, надто старшину, навіть ті, 
кому Виговський був не до вподоби, кому натер перцю в ніс, обурилися: обирати 
нового гетьмана — стоптати чобітьми вільний козацький вибір, погодитися, що 
віднині гетьмана призначатиме самодержець, а з тим втратити всі давнини й саме 
право козацьке.
Задумалися сивочолі козачі голови. Григорій Лісницький, поміркувавши в сей бік, 
зрікся своїх претензій на булаву, поїхав до Виговського, й вони разом 
вимудровували, що чинити. Насамперед потрібно було достеменно вивідати за міри 
боярина, а також виманити його з Переяслава, де під склепіннями церков і соборів 
ще висів дух Переяславської угоди, де міщани та козаки підкуплені потвердженим 
Москвою місту після ради Магдебурзьким правом, звідки близько до натушкованого 
московським військом Києва. Гетьман послав до Переяслава свого довіреного 
чоловіка Захара Голубенка.
Боярин з почтом зупинився у грека Івана, Захара Голубенка приймав у світлиці, де 
всю покутню стіну займали полиці з іконами, Захарові здавалося — святі бачать 
його наскрізь, відгадують потаємні думки. Хтозна, чи намагалися зробити те 
святі, одначе сам Хитрово розколупав Голубенка до дна душі; його невпевненість, 
хисткість, захланність, користолюбність були бояринові вочевидь. В хаті грека 
пахло часником та смаженими грецькими ковбасками, густий пах ладану не міг 
подолати ті запахи, було жарко — Хитрово все ще витрушував з свого дебелого тіла 
дрижаками люті морози, котрі долягали його в дорозі.
Бояринове обличчя пошерхло й лупилося, було змазане гусячим жиром і відсвічувало 
міддю при світлі свічі. Міддю відсвічували й очі боярина, мовби спокійні, 
байдужі, на справді сторожкі, як дві миші в чужій коморі. Сам боярин — статний, 
лисий, над очима двома гострими ножами чорніли брови, борода була коротка, але 
густа, як хащі дерези. Хитрово розпитував Голубенка про гетьмана, про минулі 
вибори, стелив мову, як шовкову траву, здавався балакучим, — завертав балачкою 
то в той, то в інший бік — насправді ж відводив думку співрозмовника від 
небезпечних тем, присипляв її й вертався знову на потрібне йому тирло, але вже з 
іншого кінця.
— Їхати мені в Чигирин далеко, ломить мені кості і в грудях болить. Вручу я 
гетьману клейноди тут. Так і його царська милість велів: дати гетьману булаву в 
Переяславі, там він перейме на себе славу Хмельницького і чин його, 
переяславськими угодами скріплений. Чого Виговському боятися? Цареве слово 
тверде, й моє також. То пусті балачки — про вибори. Навіти... Ти скажи йому, 
порай, щоб їхав сюди. Гарненько порай... Я бачу, ти чоловік віри гідний. І шани 
також...— і пильно подивився Голубенкові в очі. Й вичитав те, що хотів вичитати 
— письмена були нескладні. Боярин підійшов до шкіряного мішка, вийняв звідти дві 
соболині шкурки, розстелив на столі й погладив по шерсті. Соболі спалахнули 
чорним сріблом, аж Захарові різонуло в очах. Боже, яка коштовність, яка краса!
— Сховай... Ось так...— і власною рукою попхнув їх Захарові за пазуху, й там 
враз затепліло, защипало приємно й трохи лячно. А боярин знову засунув руку в 
мішок, зачерпнув, скільки зміг захопити, червінців і впустив їх Голубенкові до 
кишені. Важкий золотий дощ покотився в чорну безодню козацької кишені.
— Ось так... Голубок... Голубенко? Значить, Голубок... Скажи гетьманові, що я на 
нього смиренно чекаю, нехай приїжджає. Я вже послав у полки листи.
...Глабцями, козирками, розвальнями полковники торували дорогу до Переяслава. 
Скликав їх туди не гетьман, а Хитрово. Мусив їхати й Виговський і призначати 
раду. Хоч достеменно не було відомо нічого: прочитає боярин царський указ на 
схвалення козацького вибору чи розпочне нові вибори. Увечері гетьман сказав у 
тісному старшинському колі:
— Москаль повертає вибори нанівець, супроти наших звичаїв, супроти наших давніх 
законів, спочатку призначить, кого сам захоче, а далі присилатиме свого — 
кацапа. Попустимо раз —попустимо навіки, і втратимо всі наші вольності, отож 
міркуйте і обирайте, кого самі схочете.
Те, що раду зібрано на нові вибори, розвиднилося всім аж уранці двадцять п'ятого 
січня: дзвонили дзвони, гриміли литаври, з соборної церкви винесли і поставили 
стійма в сніг корогви, й винесли та заслали килимом столика, боярин поклав на 
стіл привезені від царя булаву та бунчук. Зібрали люд на тому самому майдані, де 
відбувалася рада на злагоду Хмельницького з царем, майдан густо цвів червоними, 
синіми, зеленими козацькими шликами, сірими та чорними баранячими шапками, 
кобеняками. Люди хвилювались, гомін стояв на все місто. Хитрово чипів супроти 
Апостольської церкви, спиною до головного входу, за ним — кілька дяків, 
піддячих, писарів та канцеляристів. Усі в довгих та дорогих кожухах-шубах — 
малоросійські підданці мали чудуватися на царські багатство та статок, думати 
про те, що й вони незабаром ходитимуть у соболях, бобрах та чорних лисицях. 
Мороз пощипував боярина за червоний ніс, і він обережно торкав його пальцями 
—боявся відморозити, нервувався, хоч і не показував того — гетьмана не було. 
Скрипів під козацькими чобітьми сніг, з ротів валувала пара, зоддалік здавалося, 
що козаки запалили люльки. Та ось на протилежному кінці майдану стала помітна 
якась товчія, шемрання, людські голови загойдалися — козаки розступалися, когось 
пропускаючи. То йшов митрополит Діонісій і духовенство. Тільки вчора він 
вернувся з Лубен: їздив до Пушкаря, запрошував його на раду. «Нехай вся рада їде 
сюди до мене в Лубни», — відказав Пушкар.
Й знову напружена тиша, й знову хвилювання натовпу, розчахуваного навпіл; до 
столу, де лежали цареві клейноди, йшов чернець Петроній, гетьманів духівник, за 
ним двоє козаків, один з них ніс щось, зав'язане в хустку. Петроній, високий, 
наче стовп, з довгою, клинцюватою бородою, взяв з рук козака вузол і поклав на 
засланий килимком столик поверх привезеної Хитрово з Москви булави, видихнув з 
рота клубок пари й прогудів:
— Панове рада! Загадав Виговський переказати вам, що він зрікається булави, вона 
йому більше ні до чого, в Москві його за гетьмана не вважають, пошанівку йому 
немає, й у війську від того бродіння, нехай боярин настановляє вам за гетьмана 
кого схоче, а Виговський утомився довгою працею, бачить на себе звідусіль лихі 
заходи, тож бажає решту свого віку присвятити Богові в монастирі.
На майдані запала відчайдушна тиша, рада втягла в себе чернецеві слова, але не 
могла одразу перетравити їх. Дивилася поперед себе, повитріщавши очі, так бойні 
козаки дивляться на ядро, яке впало в їхній круг, шипить і димить ось-ось має 
вибухнути. Хитрово розтулив рота, хотів щось сказати, не сказав, забув його 
закрити, він розгубився не менше за інших. І враз майдан заревів, загудів, 
застогнав, з натовпу вискочив маленький рудобровий сотник і закричав просто в 
заінеєну бороду Хитрово:
— А бодай того ніхто не діждав, щоб Виговського з булави скинули, ані цареві, 
ані тобі, боярине, козаки нічого не заподіяли, щоб ви право наше козацьке у нас 
видирали; Виговський у походах голову смажив, наш люд з неволі лядської 
визволяючи, .всі ми з ним умерти й жити готові, вся Україна йому присягнула, і 
нині ми всі йому присягаємо!
— Правда, правда! — гули козаки.
Полковник Григорій Гуляницький — ставний, підтягнутий, чорновусий, чорнобровий, 
чорнобородий, гарний, як чорт, що перекинувся в чоловіка, — підняв над головою 
пернач:
— Ми, боярине, сповнятимемо царські веління, а обрання гетьмана з наших рук не 
віддамо, за те рани і смерть у битвах приймали й приймаємо, щоб заслужити славу 
і честь у нашому народі.
Почали гукати й інші козаки та старшини — невідомо, чи були намовлені звечора 
гетьманом та його підпомічниками, чи з власних розуму та спонуки, й тиснули на 
боярина, вимахували кулаками, й Хитрово злякався, затрусив бородою:
— Хіба ж я що?.. Коли бажаєте, щоб був Виговський гетьманом, нехай буде з вашої 
волі і по ваших звичаях. А що козаки напирали й далі, закричав:
— Привіз я грамоту царську на підкріплення і утвердження... Ось вона, — й 
вихопив з-за пазухи скручену в трубочку грамоту.
— Чого ж досі крутійствував! Ану дай...— потягнув до себе грамоту Зарудний. 
Пробіг по ній очима, вголос прочитав:
«...Його царська величність при стародавніх вольностях вас залишити зводить і 
без будь-якого применшення завжди тримати буде, в тому єсте на нашу царської 
Величності милість будьте надійні».
У грамоті тільки раз, і то на початку, згадувався Виговський, що йому по смерті 
Хмельницького всі справи вручені, далі ж грамота була крутійська, її можна було 
притулити до будь-якого «новообраного» гетьмана. Але Зарудний того не тлумачив, 
а густим басюрою прорік:
— Утверджено пана Виговського царською грамотою.
— А що я й кажу! — потягнув до себе грамоту Хитрово. — Нехай тільки гетьман 
заприсягнеться, що не єднатиметься з ворогами царськими, а на поляків, якщо не 
оберуть царську величність на престол польський, як сейм обіцяв, битиме, і на 
турків битиме, а тоді нехай їде перед ясні очі його царської величності до 
стольного граду Москви.
Покляклими від холоду руками боярин вручив Виговському, котрого майже силоміць 
привели старшини, клейноди.
Увечері Виговський жартував до старшини:
— Тепер я вже тричі гетьман... Але на четвертий раз не згоджуся нізащо.
Увечері ж Хитрово виказував Виговському при старшині все те, що мав сказати на 
раді, але не одважився при розварйованому натовпі.
— Великий государ для вашої користі зволив учинити своїх воєвод і ратних людей 
по значних містах України:
Чернігові, Ніжині, Переяславі, і де годиться, так само, як у Києві, щоб вас 
боронити. Воєводи робитимуть у містах осади й судитимуть та розправу чинитимуть 
над осадними людьми, а козакам чинитимуть управу полковники, війти й бурмістри 
по ваших правах. Податки із оренд збиратимуть і даватимуть Запорозькому війську 
і на ратних людей...— І плутано та вітіювато повів мову про те, яка то гетьману 
і старшині буде з усього того велика користь. — Воєводи оборонять міста і весь 
люд український, і ви знатимете, що хати ваші цілі, їх воєводи бережуть, і гроші 
поділені на всіх порівну, й порядку скрізь дотримано.
Він боявся, що старшина заперечуватиме, адже в статтях Хмельницького жодним 
чином не йшлося, щоб по українських містах стояли московські залоги, та ще й 
податки з українців правили, але старшина, одігрівшись з морозу й розімлівши від 
грітого з перцем угорського вина, мовчки слухала ті боярські слова, всім вони 
були не до вподоби, але ніхто не одважився заперечити. Отож, мовби уклали 
домову, але без підписів і печаток. Старшина не заперечувала ще й через те, що 
посполитим байдуже, кому платити податки — воєводам чи своїм державцям, либонь, 
краще таки воєводам, так буде один податок, одна міра, ніхто понад неї чиншу не 
правитиме. Якщо вони зараз звонплять проти цього, завтра про те знатиме все 
місто і всі інші міста та села, а те — супроти них, не на їхню користь. Одначе 
Виговський не хотів приймати тих накидів з німою покорою, хмуро крутив вуса, а 
далі сказав:
— Але в яких містах сидітимуть воєводи, я скажу царській величності...
А сам знову думав: «Там буде видно, може, дасть Бог, викрутимось». Вимог і 
пунктів боярин привіз цілий міх: другою вимогою було, щоб гетьман вивів козаків 
з Старого Бихова та Чаусів, відкликав своїх полковників, а всіх, хто там 
записався в козаки, з реєстрів виписав. Москва вважала Велике Князівство 
Литовське своїм, завойованим краєм, по наставляла там своїх воєвод і збирачів 
податків. Старшини переглядалися, деякі то й зовсім невдоволено — ущімлено їхню 
звитягу, саму честь,— ті землі завоювали козаки, а тепер їх проганяли звідти 
втришия, неначе потурнаків, і не в одній голові зродилася думка: поки що геть 
козаків з Оршанщини та Могилівщини, а далі й з власного краю.
Ще боярин вимагав, аби не приймали кріпаків із повітів Брянського, 
Карачаївського, Путивельського, Рильського, бо вони не тільки втікають від своїх 
державців, дідичів, а іноді вертаються та чинять помсту — убивають своїх 
колишніх панів, замикають їх по хатах і або спалюють, або засипають ті хати 
землею, й пани помирають голодною смертю.
Старшини обіцяли втікачів не приймати.
— Ти перш, ніж щось зробити, порадься з государем, — повчав Виговського Хитрово, 
тицяючи йому пальцем у груди.
— Та ж до нього далеко...
— А ти не квапся. А коли щось нагальне трапиться — шли гінця до Бутурліна. Він 
тебе настановить...
У Виговського сіпався лівий кутик рота. Це була ознака, що він дратується. 
Чорний гнів піднімався з дна серця, одначе мали силу вихованість, шляхетність, 
проте, врешті, терпець йому увірвався:
— Вам, бачу, треба такий гетьман, якого б можна водити за чуба. А я до того не 
гожий і того не дозволю.
Запала важка мовчанка. Аби її розбити, хтось із полковників запропонував випити 
за здоров'я гостя, але не всі підняли келихи. Гуляницький випив і закашлявся. 
Богун торохнув його кулаком по спині.
— Не в те горло пито.
Хитрово чи то не вловлював настрою старшини, чи то йому було велено виповісти 
всі невдоволення на гетьмана і він боявся, що хтось донесе, казав далі:
— Великому государеві відомо, що до Запорозького війська приїжджав чернець 
Данило, француз, а служить він шведському королеві...
— Ми раніше ніяких пліток не слухали й тепер слухати не будемо, — обрізав 
Виговський.
Й знову перебирав у думці Переяславські статті, укладені Хмелем, не було там 
пунктів, які б забороняли козакам зносини з іншими державами, отже, з царевого 
веління боярин чухрав ті статті, як молоденьке деревце. Швидко ж москалі забули 
про свої обіцянки, швидко пробігли відстань від одного Переяслава до другого. А 
Хитрово вже наполягав, аби козаки вимагали від шведського короля замирення з 
Москвою, а якщо той відмовиться, послали йому оповістку на війну. В кінці 
Хитрово сказав:
— Небіжчик, сам великий гетьман Хмельницький, під писувався до царя «вічним 
підданцем його царської величності», ти ж, Іване, на своїх листах кладеш підпис 
«вільний підданець». «Вічним підданцем царської величності» маєш підписуватися і 
в листах до всіх інших державців. І час вже тобі стати перед пресвітлі царські 
очі.
Виговський усміхнувся й схитнув головою:
— Мрію ще раз побачити опівнічну столицю, — і спохмурнів. — А піддані ми справді 
вільні. Та й... треба шанувати себе хоч трохи. Інакше нас ніхто не пошанує.—А 
сам подумав, що в Москву не поїде нізащо, тут він може торгуватися з Москвою, а 
там доведеться підписувати все, що оце зараз торочить боярин, а може, й дещо 
гірше, там цар і бояри обчухрають Хмелеву вербичку до білого дерева, змусять 
геть мана клястися на хресті та Євангелії або й позбавлять життя.
І боярин, і Виговський грали гру зі зціпленими зубами: Хитрово обвішав гетьмана 
соболями (безмірна, завойована царськими ратниками Сибір постачала їх в 
достатку) і вручив грамоту з царською печаткою на гетьманський уряд, а 
Виговський обдарував боярина турецькими шовками, перлами та діамантами й напував 
такими винами, од яких у боярина злипалися губи. Знав гетьман смак у винах — 
угорських і румейських, — вмів піднести келиха, вмів і слово мовити: розкутурхав 
царського посла, аж розтанув у його очах мідний блиск, і розправилися на 
великому, що зливався з лисиною, лобі брижі-зморшки, закружеляв, загуляв боярин, 
заговорив людською мовою і в кінці, здавалося, вельми заприязнив Виговському. Й 
вельми йому смакували козацькі страви — холодці та ковбаси, вареники та ковбики, 
гречані та пшеничні галушки, тушкована з бараниною капуста, локшина і пундики. 
Проте клопітними, важкими для Хитрово і всього московського посольства були 
ночі: боялися самі спати, в ногах та головах у кожного куняло по козакові при 
зброї, а який то сон, коли всю ніч хтось кашляє та чхає в тебе над головою. 
Настирився всім боярин — і старшині, й козакам: зупиняв козаків просто на вулиці 
й розпитував про те, як вони обирали гетьмана в Чигирині та Корсуні, тицявся зі 
своїми порадами, навіть архієреєві зауважив у церкві, що той не так править 
літургію.
Гетьман хилив кубки такі самі, як і боярин, і сидів за столом до третьої свічі, 
одначе справжні його мислі не спливали наверх румейських і угорських вин, міцний 
горішок був гетьман, і звитяги, й зачаєності набрався од покійного гетьмана, ще 
й усі щілини в душі позаливав сургучем та поза печатував печатками. Суворий і 
підтягнутий, незворушний, ледь усміхнений, а що там, у душі, ніхто не знає. Пив 
з польськими та московськими послами — з польськими по-польськи, 
по-шляхетському, з московськими по-московському, пив з старшиною, пив з козаками 
й вдавав з себе простого козака, а то не за ката — чиєсь пильне око одразу 
помітить найменшу фальш. Не помічали! Бо, вдаючи з себе простого козака, 
водночас давав відчути, що він-таки гетьман, він — такий, як вони, але долею 
поставлений над ними. Жартуй, гомони про що хочеш, але не заривайся. Та й 
нечасто він гуляв у козацькому крузі. Що менше ти на людях — більше таємниці й 
шани!
Х
...Сьогодні Благовіщення. В гетьманських палатах — бенкет. Приїхали гетьманові 
родичі, з'їхалася старшина. Матвій також одягнув люстриновий жупан — запрошений 
у гостину. Не як рівня, звичайно, на кожен такий бенкет запрошують кілька 
простих козаків — щоб було, як у давні часи, коли старшина й нетяги гуляли 
разом, — сьогодні ти полковник чи кошовий, а завтра — рядовий козак, — отож, і 
сиділо за столом двоє чи троє пошрамованих у боях дідів та кілька писарів і 
канцеляристів. Звичайно, честь велика сидіти за столом з гетьманом, але (Матвій 
розумів те) для нього не по чину, — кожен повинен знати своє місце.
Він своє віднайшов зразу, в куточку кімнати, яка прилягала до світлиці. Але з 
того свого місця бачив і гетьмана, й тих, що сиділи побіля нього... Виговський 
мочив у чарці губи — міцних напоїв не любив, і якщо можна було не вдавати з себе 
відчайдушного пропийголову-козака, не вживав їх, і бенкет цей не стільки 
гулянка, безпечна й весела, не відпочинок, скільки огляд сил. Найперше —родичі, 
брати Данило, Костянтин, Федір. Особливо Данило — перший порадник, гетьманова 
підпора, він — в'яже докупи, в поміч йому й іншим — одружений на смяглявій, 
веселій Катерині, старшій дочці Хмеля, молодша — тиха, як літня вода, Олена — за 
Іваном Нечаєм, братом Данила Нечая, про якого вже й нині співають пісні кобзарі, 
отож обоє з ним у злуці. Василь Золотаренко — рідний брат третьої жінки Богдана, 
мовби й ніякий не родич, а мовби й входить до сього кола, одначе цей собі на 
мислі, лестивий і привітний, а булаву з думки викинути не може. Першою дружиною 
покійного гетьмана була сестра Якима Сомка, сьому діамантові відсвіти з булави 
також пропекли дірку в голові, одначе поки що обоє з ним, пораділи б з його 
смерті, зчепилися б між собою, як люті пси, але при господареві — зась, Юрій 
Немирич не родич, але певнішої людини в геть мана нині немає — рейментар 
затяжних військ — всіх отих найманців у панцирях і без панцирів, з кожним з них 
вміє погомоніти на його мові, і тримає всіх їх у руках, а без того наброду 
гетьманові зараз не обійтися; по той бік столу палахкий, звитяжний Богун, Петро 
Дорошенко — козак валечного клича, красень і мартопляс Григорій Гуляницький, 
Михайло Ханенко — чоловік нишковий, собі на мислі — все це полковники 
досвідчені, пороховим димом обкурені, військо вий вишкіл пройшли під корогвою 
Хмеля. Таких звитяжців нині немає ні в поляків, ні в Москви, а може, й по всій 
Європі.
Якби ж тільки мислили в одне. Він... — вознісся над ними. Серед них є друзі й 
приховані недруги, заздрісники. Й ті й ті ходять довкола нього, як звізди 
довкола місяця. Одні ходять охоче, інші по неволі. Сподіваються на винагороди, 
бояться кари... Все в нього, гетьмана, ніби добре й усе нетривко. Ті, що за 
нього, лихої години можуть одхитнутися, ті, що проти — не прихилитися й за 
доброї години. А треба б прихилити всіх. Не шкодує грошей, нагороджує 
маєтностями. Собі під руку взяв Чигирин і Гадяч. Декотрі за дарунки вдячні щиро, 
інші тільки вдають щирість. Тепер йому вгадувати правдиву щирість важко. Навіть 
найближчі, з ким донедавна їли сухарі з одного мішка, починають лестити: «Ну, 
ти, гетьмане, й загнув гака! Я б зроду до такого не додумався». Ось і вгадай: 
каже правдиво чи лестить. На цьому майже всі державці ловляться. Починають 
вірити у власну мудрість, непогрішимість. Вірити у мудрість і непогрішимість 
державця мають підлеглі. А сам він повинен проглядати сутінь лестощів оком 
розуму. І в усьому сумніватися. І все ж полковники в нього чудові! Якби тільки 
під їхні перначі стійкі, бойні полки... Заразою не ушкоджені. Зараз та 
розповзається, зачіпає все нові й нові полки та сотні. Вже ушкодила й 
Миргородський полк — Лісницького зсунуто з уряду й на його місце викричано 
Степана Довгаля, Пушкаревого полигача, й тепер той Довгаль посилає в Москву на 
гетьмана наклепницькі листи. Колотить Запорожжям, як чорт ковбанею, Яків 
Барабаш, Запорожжя — то поважна сила, січові корогви звабливі й не потьмарені 
для всіх козаків, гетьман змушений поста вити застави, котрі б не пропускали на 
Січ порохового та хлібного перевозів, хоч і розуміє, що застави ті з одного боку 
одгороджують од своєвольної, розбійної Січі його полки, з іншого — його самого, 
гетьмана, від тих полків, від простих козаків. Але найчорнішою заразою, 
найбільшим чиряком на білому тілі Гетьманщини є Пушкар. Множить і множить 
доноси, вже його гінці на дорозі від Полтави згубили стільки підків, що ними 
можна б обкувати цілий комонний полк. Викохав полтавський полковник чемерицю й 
поливає її щедро. І Москва не повідбиває йому руки, навпаки, приймає та ниже на 
один шнур всі наклепницькі супліки. Й не просто приймає... Хитрово, котрого 
гетьман гречно вітав у Переяславі й напував солодкими медами, який божився 
Виговському в дружбі, з Переяслава поїхав до Пушкаря, котрий отаборився у Гадячі 
й кілька разів шарпався на Переяслав і зупинявся, обійнятий страхом, відходив 
назад. Хитрово обвішав Пушкаря соболями, обсипав золотом, запевняв полтавського 
полковника у царській милості, висловлював свою прихильність до нього. Москва 
грала в дві труби й щодалі голосніше. Цар кликав Виговського, грізно наполягав, 
аби їхав до північної столиці, в Путивлі вже наготували й підводи для нього, і 
супровідну варту, а гетьман вигадував усілякі приключки, посилався на недобрі 
звістки: король польський змовляється з шведами й хоче рушити на Київ та Москву, 
й велика литовська сила скупчена на границі, татари вже вихрять на Киселях з 
великою потугою — не можу я покинути край у такий час. Виговський знав, що в 
Москві йому продиктують умови, після яких від українських давнин, від 
українських вольностей залишиться хіба що шабатурка. Пушкар же наперед обіцяє 
цареві підписати будь-які пара графи, будь-які пункти, й Москва рішуче стає на 
його бік, хоч про людське око рає йому не ворогувати з гетьманом. Після Хитрово 
до Пушкаря приїхали стольник Іван Олфімов та шляхтич Нечипір Волков, вивідували, 
підбурювали, а на миру вдавано настановляли, щоб не бив на Виговського. «Яко 
вірний підданий його величності, я відкинувся від властолюбства Виговського й 
прохаю як собі, так і всім вірним підданим його величності царської оборони та 
ласки», — відповідав ворохобний полковник. Він послав до Москви значного 
полтавського товариша Івана Іскру з карткою, на якій списав усі негаразди 
гетьмана, трохи не від народження, називав його зрадником і намовляв усунути від 
гетьманства.
Було над чим замислитись гетьману. Почував свою від повідальність перед 
Україною, яку любив палко, й та любов перемішувалась у серці з гнівом на Пушкаря 
та пушкарівців, на всіх тих, хто ставав йому на дорозі. Не знав, на яку кладку 
ступити, де шукати опертя та підмоги. На союз, який у кінці життя укладав 
Хмельницький, нині надії не було: Швеція загрузла у війні з Данією. Ракоція 
погромили австріяки, Литва ледве дихала. Гетьман далі зволікати не міг: 
стягнуться по весні води, й розжохувана північними вітрами пожежа по сухому 
почне ковтати волость за волостю. Вже он і зараз отаман Донець, котрий побував у 
Москві посланцем від Барабаша, двічі добігав майже до Чигирина: побив багато 
людей, попалив села та хутори і скрізь поширював чутки, що по траві буде нова 
рада в Солониці й Виговського зсадять з гетьманства та оберуть Пушкаря. Отож, 
зібравши на Благовіщення старшину, сам гетьман ніякої благої вісті їй подати не 
міг, навпаки, хотів промацати її, почути її раду.
Спочатку трохи повеселилися: найперше розсмішив усіх Гуляницький: приніс у 
хустці на таці гіндичку, буцімто засмажену в тісті якимось особливим способом, 
поставив тацю на стіл, а гіндичка раптом підвелася й подибцяла по столу — вона 
була тільки обліплена тістом, далі Тетеря так конозисто закрутив тоста за Богуна 
на його знаменитій буланій кобилі, так завертів, що виходило, буцім пропонує 
пити не за полковника, а за його кобилу. Розвеселилися, наче школярі, у Носача 
тремтіли від сміху щоки, в гетьмана злетіла з чола одвічна тінь задуми. Але по 
якомусь часові розмова перекинулася на Донця, далі — на страшного прибиша Яцупу, 
який шарпає багатих людей і має свій катівський триб — топить їх у річці в 
сітях, і вловити його неможливо, бо він і його комишники перевдягаються то в 
монахів, то в іноземних затяжників, старшини стали серйозні, й гетьман закинув 
першого гака:
— Отримав я, панове добродії, через путивльського воєводу з Москви указ 
правувати мені туди... З чим їхати — не знаю...
— З чим — то невелика докука, — мовив Гуляницький. — Для чого?
— Стати перед ясні очі його величності, — скромно й покірно мовив Виговський, та 
так, що можна було розтлумачити на обидва боки: мовив щиро, мовив у кпин.
— Ти ж не красна дівиця, — скривив над кухлем масні губи Ханенко.
Гуляницький дивився на п'ятисвічник, який стояв перед ним, дві свічі згоряли 
швидко, наче людські життя, три — повільно:
— Повезти в нас є що... А що привезеш?.. Москва вимагає нових статей. У 
Переяславі ти їх не підписав...
— Хоч і робив уступки... — Богун.
— Усні, — зазначив гетьман. — Вони сили не мають. Розуму не доберу, що його 
чинити, куди повернутися...
— А що тут добирати, — гукнув Ханенко. — Якщо по їдеш — на нашу погибіль. А 
може, й на власну. Хміль не їздив, і ти не їдь.
Його підтримали всі задніпрянські полковники, загомоніли разом, виповідаючи 
доводи на те, що їхати гетьману до Москви — погибільно. Гетьман виловлював 
виделкою з тарілки гриба, виловлював думки й все дужче ставав на рішенні, що 
зволікати довго не можна, треба бити на Пушкаря, поки він не набрав великої 
сили. Те саме раяли йому й полковники, одначе не всі були впевнені у війську. Й 
не всі брали в одну руку: з ким бути в подальшому — з Москвою чи Польщею? 
Задніпрянці дужче хилилися в польську сторону, лівобережці — в московську. За 
столом стояв гомін. Річище розмови розбилося на струмені й потоки, струмінці й 
допливали, розмовляли по двоє, по троє, перегукувалися через столи. 
Чернігівський полковник Іоаникій Силич перепив, ліз чоломкатися до гетьмана й 
цілував його в губи (і всім було видно, що гетьману неприємно) й до всіх 
чіплявся; виголосив віншувальне слово гетьману Павло Тетеря, а в ньому сказав, 
що гетьман дбає «pro publico bono»[1] — й Силич закричав на всі світлиці: «Не 
говори по-лядськи, кажи по-нашому», той лишень огризнувся, що з таким 
неедукованим чоловіком взагалі розмовляти не хоче, й Носач важко звівся за 
столом:
— Ти свої лядські викрутні облиш...
— А ти свої московські витрішки, — визвірився Тетеря. Хмурилися навіть білокрилі 
янголи, розліталися вусібіч, Голуб-Дух схилив свою красиву голівоньку, 
приплющилося Всевидяче око: картина так і називалася — «Всевидяче око», висіла 
над столом, на всю стіну.
Виговський гримнув кулаком по столу: півнів розвели. Аби відвести від 
небезпечних розмов й надати бенкету вишуканості, шляхетної принадливості, Юрій 
Немирич зажадав:
— Хочу келиха з білої руки пані гетьманової. Побігли по гетьманшу, й незабаром 
вона прийшла. Вичавлювала на бліді вуста усмішку, намагалася вдавати з себе 
гостинну козачку-господиню, одначе крізь козацьке вбрання з кожного позирку, з 
кожного подиху і поруху проступали панськість, лядська шляхетність, була з 
князівського роду Стеткевичів, Виговський привіз її в Чигирин у золоченому 
ридвані, за яким скрипів цілий обоз з покоївками, французькими кухарями та іншою 
челяддю. Не малася погордливо, відзначалася стриманістю і розумом, але стара 
чигиринська челядь не переносила й духу її, — так собача зграя не терпить поміж 
себе вовка, хоч би яким домашнім, покірливим, собачим він не здавався.
Челядник наливав з турецького роззолоченого кухля, гетьманша подавала келихи, 
вітаючи гостя усмішкою. Все було гаразд, бенкетуючі справді заспокоїлися, 
присмирніли перед жіночою достойністю, доки черга не дійшла до столу, за яким 
сидів Матвій. Поруч нього куняв рубаний і смалений у боях простий козак Кирило 
Куць, розбуджений Матвієвим поштовхом, він витріщився на діамантову діадему на 
кораблику гетьманші, на її тонке обличчя й закричав:
— Братці, шляхта! Щоб я здох — шляхта.
Гетьманша впустила келих, вибігла з кімнати, за столом вчинилося замішання, 
невдатного козака провели штурханами за поріг.
<...>
Благословенна пора! Благословенне життя! Проткнули торішнє перепріле листя 
гострі ножі півників, кущиками по лізли з землі Федорині півонії, пробудився, 
викинув сині бубочки барвінок — єдине зело на Матвієвому подвір'ї од Журавчиного 
кореня — відсадив з батьківського подвір'я; земля парувала, просила плуга, 
просила зерна. Чотири паровиці Матвієвих чорномурих тягали два важкі плуги: 
Нишпорка і В'юн орали Холерне — там у кожну руку по двадцять десятин поля і по 
дванадцять толоки, — Сидір волочив кіньми засіяне вчора Пшикове. Матвій готував 
зерно на посів на Холерному, набирав відром з кадубів і насипав у мішки в сінях. 
Помітив мишоїд біля одного кадуба, подумав, що треба не забути вкинути на ніч у 
комору кота. Насипав чотири мішки, пішов до криниці напитися, погнав у глибінь 
цебер на тичині, й раптом тичина вишмульгнула з долонь, брямкнув об воду цебер, 
заскрипів, загойдався журавель, — обірвалася і впала на землю колодка, 
прив'язана для рівно ваги. Напружуючись щосили, витяг цебер, вилив з нього воду, 
поставив на зруб, пішов до сіней шукати новий мотузок, щоб прив'язати до зводу 
колодку.
З сіней бачив, як Федора збирала орачам обід, але перш ніж узятися за корзину з 
горщиками, двічі заглянула до вмазаного в помащену білком стіну дзеркала й 
послинила пальця, провела по брові. Гострий цвяшок підозри кольнув у Матвієве 
серце. Завважив на Федориних плечах і нову шовкову хустку. «Для Каленика та 
Трохима?» Не помітивши Матвія, Федора з корзиною пішла до перелазу. Матвій 
стояв, розгублений і стривожений. Либонь, і сам не відаючи для чого, потягнув з 
полиці великого колійського ножа, запхнув його за пояс й також рушив до 
перелазу. Стежка звивалася поміж кущів, на яких почали розкриватися бруньки, на 
деяких зеленіло ніжне, як перша усмішка немовляти, листячко, збігала на згірки й 
падала у видолинки. Цією стежкою Матвій марив у останніх походах — уже купивши 
хутір, — і в задушливій, пропахлій дьогтем та духом міцного тютюну тиші 
канцелярії. Вона бігла до його грунтів і до його пасіки, пролягала через луг і 
діброву і в кожну пору року вела свою пісню. В ту пісню впліталися журкотіння 
горлиці, щебет синиці, дудоніння водяного бугая, сюрчання коників, хлюпіт води в 
потічках, шелест вільх і капотіння жолудів. Пам'ятав на ній кожну виїмку, кожен 
закрут. Вона завжди навівала йому добрий настрій. Тепер стежка бриніла тривогою.
Синя шовкова хустка перемайнула через кладку й попливла в правий бік. Матвієве 
серце зупинилося: на Пшикове. Сидорові Федора їсти не повинна нести, Сидір має 
скінчити роботу до обіду, ну, може, трохи перетягне, все одно обідатиме вдома... 
Матвій зупинився. Далі чорнів лан, посеред якого білів березовий гайок, навіть 
не гайок, а кущ беріз та ліщини. Там орачі й жниварі перепочивають в обід, там 
ховають барильце з водою.
Сидір був у другому кінці лану. Побачив Федору й захльоскав батогом — поспішав. 
Вони обоє наближалися з двох сторін до гайка. Першою добігла Федора й сховалася 
серед білих стовбурів. За хвилю тпрукнув на коні Сидір — вони тицьнули головами 
в березняк, прив'язав до стовбура берези віжки й подався в хащі й собі. Червона 
каламуть застелила Матвієві очі, широким вовчим скоком, грузнучи по щиколотки в 
ріллі, він подався до гайка. Влетів у хащу, аж затріщало гілля, перечепився, 
трохи не впав, виметнувся на невеличку галявину. Сидір сидів на землі... і їв 
вареники. Федора сиділа поруч нього. Побачивши роз'ятреного Матвія, обоє 
посхоплювалися на ноги. Матвій вже ледве щось пам'ятав: шарнув рукою за пояс, 
налапав колодочку ножа, але ніж зачепився за штани. Журавка шарпав його (мабуть, 
був смішний, а може, й жалюгідний), врешті вирвав і кинувся на Сидора. Той 
відскочив, Матвій кинувся знову, Сидір низько пригнувся, пірнув Матвієві під 
руку, опинився в нього за спиною, і поки Матвій розвернувся, вхопив саморобний, 
вирубаний з березового пакола обарок. Аж тепер отямилася й закричала Федора, й 
той крик ще дужче підстьобнув Матвія, він замахнувся, і в ту мить страшний біль 
оперезав його руку. Ніж полетів у кущі, Матвій завив і вкляк на коліні, 
обхопивши праву руку лівою. Сидір стояв під кущем ліщини, ощирившись, наче вовк, 
і спідлоба дивився на Матвія. А тоді пожбурив під ноги обарок, повернувся й зник 
у хащі. Тільки віття затріщало, та з того боку, куди він пішов, заскрекотала 
сорока. Зірвалася з місця й побігла Федора.
Матвій перечекав біль, підвівся. Світ спротивів і був немилий, єдине, що ще жило 
в Журавці, це — лють. Рушив по стежці, але господар, отой одвічний хлібороб, 
який сидів у ньому, завернув назад: поскидав із стельваг посторонки, позакидав 
на спини коням і повів їх за собою, покинувши борони на ріллі. Вів коні, а його 
самого вела тужна думка: який-бо ж він дурний, адже давно запримітив недобре й 
міг вивести Сидора та Федору на чисту воду, а він навісив на очі шори, жив 
оглуплений і обдурений. Ще тоді, як Сидір позначив бортні сосни, він хотів 
покласти підозру на нього, й тепер також — виломив казани й підкинув Матвієву 
рукавицю; Сидір хотів згладити його з світу й боявся брати увесь гріх на душу, 
хотів залишитися вдвох з Федорою. Матвія зморозило, він аж застогнав, аж 
зупинився, й коні наштовхнулися на нього; ну, чому, чому він заступився за 
Сидора, чому зараз не показав копівчанам на розхитані цвяхи у віконній рамі 
В'юнової хати, де той ночував? Телепень несосвітенний. Сидір міг і вбити його.
Й знову скрикнуло серце: від образи, від потоптаної віри, від неймовірної 
підступності — Сидір, якого підібрав з порохні, якому був за батька, за 
товариша, за брата, підступно ошукав його. Горе-горе, який же страшний світ. І 
які страшні люди! Чому вони за добро відплачують злом? Такий закон? А він сам 
який же нікчемний. Сидора треба було обкласти, як вовка... Привести людей. Своїм 
не дуже вертким розумом осягав, що вони з Сидором розуміють життя зовсім 
по-різному, що для Сидора немає законів, і він знає один закон — сили й 
нахабства.
Вдома взяв хазяйського ножа й зайшов до кімнати, за цей час гаряче полум'я в 
грудях пригасло, і їх заповнила така туга, така жалість до себе, що сльози 
виступили йому на очі, він не збирався вбивати Федору, але хотів урізати їй 
поли, зганьбити її на віки вічні. А що буде далі — не знав: прожене її, піде 
світ за очі сам... (Куди прожене й куди піде сам? Діти, коні, господарство, — 
про це здогадувався, й через це було ще образливіше та болючіше). Побачивши 
Матвія з ножем, Федора впала навколішки:
— Матвієчку... Я нічого... Тільки так... Жаліла його: сирота...
— Брешеш, гадюко. Я знаю все...
Це її налякало. Що він знає, скільки?..
— Сирота... Приголубила...
— Приголубила!
— Він такий нещасний. Матвійку, пожалій, у мене діти...
— Ти мене пожаліла? — Він знав, що вже не вдарить Федору, але тепер йому були 
приємні її страх, її приниження, вперше на віку став над нею — і чистотою душі, 
і гнівом, і пострахом, — й грізно сказав:
— Не вдарю. Йди пріч... У старці. Це налякало її не менше, ніж можливий удар 
ножа. Вона заголосила, й сльози потекли в неї поміж пальців:
— Куди я піду?.. Я загину. Не проганяй мене, Матвієчку.
В цю хвилину до кімнати вбіг Дениско, побачив заплакану матір, кинувся до неї. 
Відтак повернувся до Матвія, стиснув кулачки:
— Ти за віщо б'єш мамку? Я тобі... Я тобі...— Й заплакав також.
А в самого Матвія сміх і сльози перемішалися в одне, й він, похлинаючись чи то 
кашлем, чи то плачем, вийшов за двері.
...Прокинувся серед ночі. Другу ніч спав у клуні. Два дні катував себе роботою, 
виморював до повного безсилля. За роботою мовби забувалася кривда. А це 
прокинувся, і все закипіло в ньому, й чорне вістря виткнулося з глибини пам'яті, 
зсунув з себе кожуха та кирею, побіг до хати. Вхопив Федору за плечі, почав 
трусити, бити об подушку головою, хрипів крізь спінені губи:
— Ти з ним спала? Признавайся, спала? Федора звивалася, металася по постелі, а 
він тормосив її, бив кулаками, хапав за горло:
— Кажи правду. Не скажеш правди — уб'ю. Вона обхопила його за плечі, обвинулася 
довкола нього — пругка, гаряча, запашна, — приголошувала й шепотіла:
— Не було нічого, Матвієчку. Нічого... Ніколи.
Й знову тиснулася, її тугі, палаючі перса пропікали йому груди, перетоплювали 
лють у яру хіть, намагався вирватися з її обіймів, а сам стискав її усе дужче й 
дужче, до болю, до почамріння, до стогону. А потім кинув її на постіль, брав 
невситимо й грубо, аж їй було боляче, й згоряв у солодкій пекучій муці. Цур і 
пек — так гарно йому ще не бувало з Федорою ніколи.
Це повторювалося багато разів, багато ночей, вдень він утікав у роботу, з'їжджав 
кудись з дому — в поле, на озеро по рибу, на пасіку, а вночі прокидався й 
божевільна невідомість мучила його, наливала серце люттю. Давно зрозумів, що 
правди не дознати, та вона й не потрібна йому, одначе їдь ревнощів катувала й 
далі. Водночас десь у далекому схроні серця блискотіла іскорка отієї невідомої 
раніше жаги, яка також кидала його до Федори, хоч він у тому й не признавався.
Хто зна, скільки б це тривало, але одного квітневого дня з Чигирина прискакав 
козак з наказом прибути до гетьманської столиці.
[Зібравши велике військо, Виговський захопив Полтаву. В бою проти нього гине 
Мартин Пушкар. Матвій знаходить на полі бою Супруна і рятує його. Про це 
дізнається генеральний суддя Богданович-Зарудний і виганяє Матвія з гетьманської 
канцелярії. Після цього він служить простим козаком в Чигиринському палку.]
XIV
<...>
Листа гетьман Виговський прочитав на раді. В ньому писано від царя Шереметьеву, 
аби під приводом того, що гетьману віддадуть Барабаша, боярин заманив до Києва 
Виговського, схопив і відправив його до Москви. В листі також було названо 
кільканадцять старшин та полковників, яких велено забити в заліза.
Якби у вікно влетіла кульова блискавка й з шипінням почала кружляти по світлиці, 
вона зробила б менше враження, ніж цей лист. Старшина оніміла, в неї на якийсь 
час одібрало мову. Ввели поштаря, він затинався, щось белькотів, і його вивели. 
Пізніше ходили балачки, ніби листа було підроблено, його згарбузували поляки, 
але тоді так ніхто не думав. Та й поштар не відвівся перед поблиском шаблі.
— Це ще не все, — мовив гетьман, підвівшись з стільця. — Втікачі з московського 
війська оповідають, що цар збирається послати на нас стрільців і вигубити 
козаків до ноги...
— Чого ждемо! Присягали боронити один одного, а тепер нас поведуть як баранів!
— Ще ж не потупилися наші шаблі!
— І пороху не забракло. Зуміємо себе оборонити! Старшина нуртувала, а гетьман 
знову опустився на стілець з високою різьбленою спинкою, спостерігав. Чи всіх 
допекло, чи хто відмовчується?
— Я давно зрозумів, — сказав тихим, пониклим голосом, — що Москва не збирається 
виконувати жодного пункту Переяславської угоди. Жодного! Се я побачив ще за 
Хмеля... Хоч, зізнаюся, не хотілося в таке вірити... Так клялися... Так дзвони 
дзвонили! Все на щось сподівався... Дурив власне серце... Та угода — оманна. Аби 
нас одурити. Вицідили з мене віру..;
Аж до ранку горіла тієї ночі в гетьманській опочивальні свіча, гетьман сидів за 
горіховим столиком і власноручно писав універсали на збір війська. Перетнув 
межу, до якої стільки разів приступав і відступав знову, зважував і виважував; 
слухав Тетерю, слухав Беневського й Немирича й доконечно нічого не обіцяв, 
перетрактації з Польщею тримав про запас. Так само вагався й Хмельницький, 
ведучи пере говори зі шведами та Ракочі, Хмельницькому було ще важче, адже уклав 
у Переяславі злуку з Москвою, перед смертю сказав Юрієві: «Я заприсягнув царю 
московському, ти такої присяги не складав, по мені вчиниш, як знаєш».
Військо зброїлося, ладналося в похід. Гетьман вирішив повести козаків на лівий 
берег і там вчинити велику раду. Тетеря, Немирич і Беневський вже звістували 
йому не раз, що поляки, попечені й полякані Хмельниччиною, годні на федерацію, 
на спілку рівних. Дев'ятого серпня, коли вже зібралося військо, з Москви 
прискакав посланець — піддячий Яків Портомоїнов. Суворий з вигляду, але добрий 
серцем, привіз багаті подарунки, вимовив від царя та від себе ласкаве слово. Від 
царя — нещире, від себе — щире. Погладжував сиву бороду, усміхався приязно, 
промовляв гарно, в лад, розумно, видно, багато знав, багато чого вмів, іншого 
разу гетьман залюбки б посидів з ним за узваром на меду та на шафрані, 
погомонів, нині ж — пізно. Пізно! Виговський не любив будь-кому завдавати 
прикростей власною персоною, всі відповіді переказував через інших, але цього 
разу оповістив суворо:
— З різних місць пишуть мені полковники, сотники й осавули, що воєводу 
Шереметьева та князя Ромодановського прислано на лиху справу. Князь 
Ромодановський вже пустив немало крівці, а барабашівців та пушкарівців тримає 
під своїм крильцем. Годі! Йду на Задніпря вчинити порядок. А стануть на путі 
царські люди — вдарю на них. До Києва пошлю свого брата Данила, аби вигнав 
звідти Шереметьева та зруйнував фортецю, яка проти нас наладована. Ще ж ми не 
обабилися зовсім, ще ж не потупилися наші шаблі, ще ж кров, а не сироватка гуляє 
в наших жилах! За кого нас має цар? За кого мають нас бояри? За худобину. Ми 
люди, і люди вольнії, звитягою випоєні, ми добрі і щирі, як діти, але всякому 
терпцю є міра. Досить, награлися з нами, натішилися. А ми находилися по 
шнурочку, та ще й зігнувшись. Пора розправити плечі й дихнути на повні груди.
Портомоїнов жахнувся, замахав руками, аж поопадали рукави його довгого кожуха, й 
він метляв ними, наче ганчірками. Болість і розпач спотворили його гарне 
обличчя, він вболівав щиро й стратив гарний лад своєї мови, ковтав слова — 
намагався перемінити гетьманів рішенець. Але той слухати не схотів, покликав 
вартових козаків:
— Відведіть царського посланця на кватирю.
Слідом за Портомоїновим прибіг на змилених конях інший царський гінець — 
Тюлюбаєв, але гетьман його не прийняв.
XV
[Виговський приймає рішення остаточно розірвати з Москвою. Козаки укладають з 
Річчю Посполитою Гадяцькі пакти, які значно розширювали права України, фактично 
перетворювали її на незалежну державу.]
Матвій довго никав поміж наметами, його кортіло на власні вуха послухати пакти, 
а то й почитати їх, і соромився йти до писарського воза — там його всі знали, 
боявся зневаги, кпину, косого погляду. Нарешті видивився, коли біля воза 
стовпилося найбільше козаків, зашився в товпу, зігнувся, вкляк. Матвій долучився 
до гурту, коли писар Михненко — вузьколиций, довгоносий, з вусами, схожими на 
обірване путо, перші статті вже прочитав, а що козаки мало що розуміли в них, 
кричали, перепитували, — розтовкмачував лінивим голосом — либонь, читав уже 
статті не вперше, втомився й збайдужів.
— Отож Чернігівське, Брацлавське і Київське воєводства, себто Україна наша, 
оголошена вольним та незалежним краєм, злученим з Польщею, яко й князівство 
Литовське, три краї, творять одну спілку рівних між собою республік під рукою 
одного короля, обраного всіма разом...
Його перебили:
— А що таке республіка?
— Король, отже, над усіма?
— А воєводство Волинське куди поділося?
Михненко знову нудно й байдужо пояснював:
— Республіка, це, ну... Такий уряд... Де голова — король.
— Над усіма?
— Аякже. Його обирають, а як помре, тоді обирають нового.
— З наших чи тільки з поляків? — запитав маленький, миршавий козачок з 
носом-бурулькою і загнав писаря в глухий кут.
— Ма'ть, тільки з поляків.
— Отакої. Так він і жалітиме і допильновуватиме своїх.
— Над ним стоятиме сейм.
— Також з поляків? j
— А ти більше слухай та менше запитуй,—розсердився Михненко й, щоб уникнути 
нових розпитувань, почав швиденько читати:
— ...«Унію знести й надалі терпіти як римську, так і грецьку релігію» (Тут знову 
посипалися запитання, але Михненко на них не зважав). «Київський митрополит зі 
своїми чотирма владиками хай завжди матиме місце в сенаті Корони Польської. 
Війська компутового козацького має бути не більше шістдесяти тисяч, або як 
вельможний гетьман на реєстрі подасть. Старожитні церкви, монастирі з усіма 
своїми господарствами мають бути привернені козакам. А щоб не були вони під 
світським завідуванням, то хай мають для себе дві свої академії, одну в Києві, а 
другу де схотять, свої школи, архіви та друки. Всім має бути даровано і щиро 
відпущено все минуле, а коли б було не так, але інакше, то й перемир'я 
розривається. Не платити податків до Корони і не знати по обох Українах іншої 
якої юрисдикції, окрім самого свого козацького гетьмана. Йому ж, гетьманові, 
вільно представляти королеві того зі своїх козаків, кого захоче нобілітувати, а 
щоб мало те свою міру, то нехай гетьман вибере зі своїх підлеглих по сто чоловік 
з кожного полку в рік...»
На цьому місці Михненка знову обірвали, козаки захвилювалися, заюртували й не 
вгомонялися довго. Запитували, що таке «нобілітація», й Михненко пояснював, що 
це виведення в шляхту, й тоді першим закричав маленький миршавий козачок з 
носом-пиптем:
— По сто на рік з полку? А в нас у полку скілько козаків? Дві з половиною 
тисячі. То це мене пропхають у шляхтичі через двадцять п'ять років? Я до того й 
не доживу. Й появляться молодші, спритники...
— Ти такий в'юркий, що пролізеш першим, — жартували одні. Інші торгували, 
хвилювалися. Цей пункт викликав най більше суперечок і хвилювань.
— Я й сам не полізу в шляхту, — кричав білобровий, з хвилею пшеничного чуба, 
який вибився з-під шапки, козак.
— Полізеш. Ще й як.
Летіло в повітрі бабине літо, чіплялося за шапки, за плечі козаків, одна 
довга-предовга павутина вчепилася за Михненкову шапку, на її кінчику гойдався 
павук. Вгорі пливли білі, наче лебеді, хмари, й голубіло небо, але козаки не 
бачили ні неба, ні білих хмар, розпалювалися все дужче, декотрі вже брали один 
одного за кунтуші.
Врешті Михненко махнув рукою і почав читати далі:
— «На Україні не має бути ніяких коронних обозів, хіба довелося б їх туди 
затягати задля потреби, але ними буде командувати сам гетьман, якого обирає 
після смерті тепер живого король і то з чотирьох кандидатів, які вибираються з 
Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств. Велике князівство Руське 
матиме владу найвищого трибуналу, туди надходитимуть справи до рішення з менших 
судів, матиме власну державну скарбівницю, куди йтимуть усі до ходи й податки з 
князівств й обертатимуться тільки на власні потреби, власну державну старшину: 
канцлерів, маршалів, підскарбіїв. При волостях і установах вільно буде кувати 
власну монету для заплати козацькому війську. Мати поміж собою загальні спільні 
ради і спільні сили супроти ворога і дбати всілякими способами, щоб була вільна 
навігація до Чорного моря. Поштарі, маршалки та інші достойники мають бути 
подібні до коронних... Гетьманові козацькому не шукати в сторонніх монархів 
жодної протекції, а знати себе вірним лише своєму королеві...»
— Це ж як, знову під короля? — пролунало десь позаду, й козаки захвилювалися, 
загомоніли.
— Короля обираємо самі, на три краї... — намагався по яснити Михненко, але його 
не слухали.
Матвій вибрався з натовпу. Він ішов і думав, перетрушував почуте раніше, 
перебирав щойно прочитані Михненком пункти і все дужче впевняв себе, що пакти 
укладені дуже добрі. Навіть при тому, що йому особисто нобілітації не 
дочекатися, його власна козацька справа зчаділа чорним димом. Хто нині його 
нобілітує? Якби все було так, як раніше, він би отримав шляхетське звання одним 
з перших. Позаду йшло двоє козаків і гомоніли:
— Ох і справного трактата уклав гетьман. Ми ще ніколи не мали такого...
— Переяславський не гірший.
— Не кажи. Там — під царем, під воєводами. А тут — усі рівні. Три... ці самі... 
як їх — республіки. В сенаті усіх порівну... Почулося голосне зітхання.
— Пакти, може, й добрі... Тільки обдурять нас ляхи, як вже не раз дурили. Ти як 
хоч, а не примиряться вони, щоб ми стали з ними в один аршин...
— Таж натерли їм перцю в ніс. Скільки разів били... Охмолосталися, отямилися. 
Викруту в них іншого немає.
— Поки що... Ой, Омельку, Омельку... Хіба ж ти не пам'ятаєш... Твоя спина, може, 
й не пам'ятає, а батька твого, діда? Такі землі втратили, такі фільварки... Не 
попустять вони.
— Нам коб лишень передихнути, вбитися в колодочки.
— Й сього не дадуть.
Козаки повернули ліворуч, понесли балачку понад ставочком у свій курінь. А 
Матвієві ні з ким і словом перекинутися.
Журавка напував Зірку біля броду з маленької річечки Карасика, що біля Олешні. 
Як і всі сіверські річки, Карасик — бистра й холодна та все остуджена й вияснена 
осінню до дна. Зірка пила довго (Матвій, задуманий у своє, забув її 
розгнуздати), цмулила воду, піднімала голову й тоді з її губів спадали важкі 
краплі та кльокали на плесо. І враз сонце розлетілося на друзки, а його й далі 
дробили кінські копита: через брід пролетів гетьман із почтом — двоє козаків 
попереду, троє позаду. Сидів у сідлі молодо, наче влитий. Вискочив на горб і 
враз натягнув поводи, махнув вершникам рукою, спустив коня на кілька кроків 
униз. Зупинився, втомленим сумним поглядом обмацав Матвія. Журавка зняв шапку, 
опустив голову. Це вперше після його вигнання з канцелярії гетьман зупинив на 
ньому погляд.
Мабуть, і Виговський не знав, що сказати, хотів трохи збадьорити козака, але не 
міг до кінця подолати досади та осуги на нього. З губів злетіли зовсім не ті 
слова, які намірявся мовити.
— Винуватий сам...
Матвієві зшерхло в горлі, під очима забриніли сльози.
— Несу хрест... Рідна кров... — і зовсім вилетіло з голови, що мріяв про отаку 
зустріч і хотів попросити в гетьмана абшиду.
— Поспокутуй ще трохи... гріх свій. — І вже інакше, довірчо: — Що думаєш про 
пакт? Що козаки гомонять?
Матвій намагався і догодити гетьману, й сказати правду:
— Мені всі статті гарні. А козаки... Всіляке гомонять. Одні кажуть — вони нам на 
велику користь. Інші таки бояться ляхів. Мовляв, пили кров... і зараз обдурять. 
А чимало й таких, що не тямкують.
Виговський подосадував, що навіть цей козак, зичливий йому, не вповні все 
розуміє.
— Так треба. Поки що... Немає в нас іншого викруту. — Й повторив: — Поки що. 
Втямив?
— Так, — хитнув головою Матвій, хоч втямив не до кінця. «Гетьман хоче з часом і 
ці пакти одмінити?»
— Одіб'ємось од москалів, тоді...
— Кажуть, — обережно мовив Матвій, — під Севськом війська московського гибіль...
— Неправда, — рішуче заперечив Виговський. — Розсіяне воно по пограничних 
містах. Не важилося вийти на нас. А я хотів... За одним разом.
А сам пригадав останню старшинську раду, на якій схиляв полковників бити на 
московські міста — Білгород та Путивль — і вимагати, аби видали бунтівників, 
котрі ховаються по них. Старшина на те не пристала, посилаючись на невдалі 
спроби під Камінним та Олешнею.
— А що в сотнях про це кажуть? Матвієві до жару в грудях хотілося догодити 
гетьману, одначе, пристудивши той гарячий жар, змусив себе сказати:
— Потомилися козаки... Чутки ходять, що серби і татари наші села шарпають... 
Втікають козаки з сотень. У нас уже восьмеро втекло.
— Знаю, — нахмурив брови гетьман. — Ти не збираєшся втікати?
Матвій підвів змарніле обличчя.
— Я з вами до загину.
— Ну, гинути нам ще рано, — трохи прояснів обличчям Виговський. Кінь під ним 
нетерпляче перебирав білими копитами. — Послужи ще трохи, — й попустив повіддя. 
Ледь перевисаючи на лівий бік, помчав полем.
Матвій вів Зірку в поводі й міркував, що вони з гетьманом думають про одне й те 
ж, і це його трохи дивувало: гетьман від нього на хтозна-якій відстані, може 
стоптати, звіяти з світу, як порошину, а й сам... порошина... Бо ж — смертний. 
Порошина для вищих сил... Але яких? Ті сили звідки? З неба чи породжені тут, на 
землі? Адже все оце — від них, людей. Від їхньої жадоби, захланності, але й 
прагнення добра, правди. Людина потинає людину, люди — людей. Нам, українцям, 
випало жити на спокусу іншим, але через що? Чи через те, що ми такі... 
гречкосії, не хочемо чужого, не важимося на чуже, не розпалили в собі жадоби, чи 
через те, що не знаходимо однієї, власної, правди, а хапаємося за ту, котру нам 
підсовують? І гриземося поміж собою, возвеличуємося один над одним. Менші — над 
ще меншими, більші — над більшими. Всі хочуть в отамани, ніхто не хоче коритися, 
визнавати над собою влади... Влади — якої? Може, вона в нас не така, як у інших? 
Там цар, там король, цісар або султан, і все в його руках. А ми збіглися, 
скричали когось на найвищий уряд, і кожному кортить скричати свого... Нині 
обрали Виговського. Мудрий він чоловік, а чи такий вже, щоб тієї мудрості 
вистачило на всіх? Й скільки в нього ворогів... Але Матвій ніколи не одступиться 
од нього.
Помітив, що на лівій передній нозі кобили хляпає підкова, зупинив Зірку, підняв 
їй ногу й відірвав підкову та заховав до кишені. «Доведеться платити ковалеві, 
щоб перекував». Далі Зірка йшла накульгуючи. І знову думав про розмову з 
гетьманом, не знав, радіти цій стрічі чи досадувати на неї, шкодувати на власні 
правдиві слова (міг їх не казати, дужче сподобатися гетьману), чи ні. На 
колодках біля напіврозваленої клуні (вже лежали сохи і крокви на нову клуню) 
сиділи козаки, гомоніли.
— Під Сєвськом московське військо стоїть, — голосно казав Сидір, притоптуючи 
великим пальцем тютюн у муругій люльці. — Ось-ось рушить на нас.
Іншим разом він би не зачепив Сидора, адже поклав уникати його, не помічати. Але 
нині, після зустрічі з гетьманом, не стримався. Зупинився й запитав:
— А ти звідки знаєш?
Сидір з несподіванки сторопів:
— Купці приїздили...
Матвієві заманячила на овиді пам'яті темна хмарина, гостренький шпичок ввіп'явся 
в серце. Справді, з-під Сєвська в козацький обоз безперестану їздять москалі, 
купці та стріль ці, точаться торги та переторги, точаться розмови. Матвій ні до 
тих торгів, ні до тих розмов не вступав, а от Сидора кілька разів біля 
московських возів бачив. Чого він там крутиться? Торгувати в нього мовби нічим. 
І чому гетьман допускає ті наїзди-приїзди москалів, чому не відтрутить їх, не 
поставить варту? Якщо поклав одколотися од них? Малі козацькі партії шарпають 
збройне московські села, стрілецькі загони шарпають села українські, а в обозі 
ті й ті «товчуть одну ступу». Треба б сказати гетьману, щоб поставив варту. Але 
як він тепер скаже...
— Брешуть купці, як попівські пси. Немає під Сєвськом московського війська.
— Яка це кума тобі нашепотіла? — глузливо запитав червонопикий козак з 
відрубаним вухом.
— Така кума, що вміє й рота заклепати, — раптом гостро відказав Матвій. — 
Дозорці приїхали. Побували під Сєвськом і поза Сєвськом. Вчинили повний вивід. 
Не треба бридити дурного, лякати самим себе. Гетьман краще знає, що робити.
Й смикнув за повід Зірку.
[Гадяцький трактат неоднозначно оцінюється козацтвом та селянами. Москва починає 
збройну інтервенцію проти України, але під Конотопом московське військо зазнає 
нечуваної досі поразки. В цій битві гине і Супрун, який воював на боці Москви.]
XX
<...>
Ледве зійшла з луки вода, Виговський з усім військом перейшов через Соснівку. 
Трубецькой наказав покинути шанці для приступу Конотопа й міцно обкопав табір 
під лісом. З міста вийшов Григорій Гуляницький з обложенцями, їх лишилося дві з 
половиною тисячі — без коней — коней поїли за дванадцять тижнів облоги, — це 
йшли не люди, а тіні, їх гойдав вітер.
Другого липня Виговський міцно вдарив на московський табір, московити вистояли, 
проломи заладнали, але появилися проломи у їхній вірі та впевненості, вони 
почали відступати, на переправі через Єзуч козаки знову вдарили на них й дуже 
багато московитів потопилося. Все ж ратники встигли окопатися на житньому полі, 
й отако, осипаючи довкола свого обозу часті шанці й вали, московити відступали 
до Путивля; в одному з таких приступів уламок ядра, яке розірвалося за кілька 
кроків від Виговського, забив під ним вороного румака, другий великий уламок 
продірявив кунтуш та жупан, але самого гетьмана не зачепив. Розшарпане, згнічене 
московське військо відступило до Сейму, а далі кинулося навтьоки й замкнулося в 
міцній Путивльській фортеці.
...На раду в таборі над Сеймом старшини зібралися в просторому гетьманському 
наметі, на вікові кованої скриньки була виставлена для всіх ступка тютюну 
турецького й одчинені обидві вилоги — аби виходив дим. Він валував з намету, 
наче з гути. Запашний гетьманів тютюн курили всі разом, але говорили нарізно, 
зчинилася сварка.
— Підемо, а татарин наших жінок та дітей хапатиме.
— Не дотремо московитів, вони знову військо зберуть.
— Не зберуть. Козаки пориваються додому, жнива не за горами...
— Там роботи — гибіль. І корму коням немає, на десять верст кругом жита 
викосили...
Одні полковники поривалися на Путивль, вимагали від гетьмана взяти місто в 
облогу й донищити московське військо до решти, інші наполягали на тому, що 
ворога скурано, прогнано з української землі і треба вертатися, мовляв, немає 
для чого даремно тратити козацькі життя. Єдності не було, а де немає єдності, 
там немає й бойового духу.
Гетьман довго мовчав, хмурив ледь посріблені на кінчиках брови й врешті сказав:
— Я зняв зі стіни шаблю, щоб лишень прогнати з України московське військо, яке 
чинило нашому люду кривди й плюндрувало край. Я не хочу воювати з царем та 
народом московським і попирати кіньми їхню землю. Ми пошлемо цареві замирення й 
житимемо з ними, як добрі сусіди.
Спакувавши у вози відняті в московитів корогви, тамбурини та гармати, Виговський 
відпустив у Крим орду й повів козацьке військо до Чигирина.
...У Москві про відхід козацького війська довго не знали. Північну столицю 
струснула панічна лихоманка, жах охопив московитів: щойно повоювали стільки 
міст, скурали столицю литовську й полонили гетьмана литовського, і ось тепер 
Трубецькой, надія московитів, «муж благоговейный и ізящный, в воинстве 
счастливый и недругам страшный», розгромлений наголову. В чорному траурному 
каптані вийшов до народу цар, аби заспокоїти його, але не втримався сам, залився 
слізьми, й люд московський попадав навколішки та зводив до неба руки, благаючи в 
Бога помилування. Одначе, покладаючись на Бога, люди насамперед сподіваються 
порятуватися самі: в Москві закипіли земляні роботи, копали глибокі рови, 
обгрунтовували стіни, кували подвійні брами, цар видав указ, за яким за лопати 
та кайла змушені були взятися навіть бояри, сам він походжав по стінах, заглядав 
у рови, попліскував зніженою долонею по гарматах, з тугою і острахом вглядався в 
повитий маревом обрій. А в льохах і палатах скарбники та цареві фамільянти потай 
пакували соболів, коштовності, каретники міняли колеса на повозах та 
перековували коней.
По Москві прокотилася чутка, що цар втікає за Волгу, в Ярославль.
[Але Варшава не погоджується на козацькі пропозиції, польські пани проти 
рівноправного союзу Польщі, Литви та України. Зростає незадоволення політикою І. 
Виговського і в Україні.]
XXII
<...>
Третій день у гетьмана боліла нога, та так, що він ледве міг на неї ступити. 
Колись давно, під лиховісним Берестечком, просидів ніч у болоті, й окошилося те 
на нозі: по простуді, на негоду, а то й просто невідь-чому починало боліти 
коліно. Парив його в гарячій воді, у яку додано живиці та дьогтю, прикладав 
горілчані припарки — відпускало, він навіть забував на якийсь час про хворобу, 
відтак вона нагадувала про себе знову.
Через те їхав не верхи, а в ридвані, на дверцях якого були намальовані 
гетьманські вензелі, сотня затяжців охороняла його. Й ще кілька сот затяжців — 
усі, які були під рукою, звечора пішли до Германівки. Гетьмана супроводжувало 
також восьмеро козаків особистої охорони й значні козаки — канцеляристи Верещака 
та Судима, котрі були у Варшаві на сеймі і везли списані на папір Гадяцькі 
пакти. Тільки тепер, коли статті були стверджені сеймом, Виговський. вирішив 
оголосити їх.
Й сталася в дорозі лиха притичина, переїжджали по ветхому містку ручай у 
глибокій долині, ридван вломився й осів по самі дверцята в багнюку. Він не 
перекинувся, а тільки дуже нахилився на правий бік, затяжці не хотіли лізти в 
багно, машталір та кілька козаків довго розбирали паліччя, з якого був 
згарбузований місток, а потім разом із затяжцями спробували тягти ридван на 
сухе. Але спочатку козаки геть мана винесли. Їм не вдавалося зрушити важкий 
ридван, та саме на той час нагодилася друга чигиринська сотня, козаки — серед 
них і Матвій — побігли під гору, вивалили новий тин біля хутірця й посунули його 
під колеса ридвану. З вишняка вийшла стара жінка з пласким, пожмаканим зморшками 
обличчям і заходилася проклинати козаків за тинок: «А щоб ви до вечора не 
дожили, а щоб вас грім побив, земля б вас усіх присипала», вона трусила сухим 
кулачком і лаялася страшно, й врешті один козак побіг та насварився на неї 
рушницею. Стара щезла у вишнякові. Впродовж дня Матвій кілька разів згадував ті 
прокльони. Коли витягли ридван, виявилося, що вломилося ліве заднє колесо, двоє 
козаків побігли кіньми до Ржищева за колесом, затяжці повдягалися при дорозі, а 
гетьман сидів на знятому з коня сідлі й нервувався, і згадував лаючу стару, її 
прокльони, і йому було неприємно. Та потроху заспокоївся й навіть забувся. 
Дивився на бузинові хащі, рясно  всипані чорнильно-чорними ягодами, таких хащів 
із бузини він не бачив зроду — заввишки в кілька людських зростів, 
густі-прегусті, й кетяги, неначе чорні шапки. Понад бузиновими хащами зносилося 
з півдесятка диких груш, грушки-лісівки скочувалися з пагорба до дороги, біля 
самих гетьманових ніг жовтіло їх кілька. Пригадав, як у дитинстві ласували 
такими грушками, хоч у батьковому саду було чимало груш високих сортів: і глеки, 
й дулі, й ватянки, але жовті лісові грушки, а ще гнилички, мали особливий смак. 
Він підняв з трави одну, обтер у долонях і розкусив, пожував трохи й виплюнув — 
грушка була терпка, аж зсудомлювало горло.
З болісним сумом зауважив, що повернуло на осінь (і в його житті також), холодно 
поблискувала в озеречку вода, отави біля нього посіріли й пожухли, величалися 
поміж них руді султани кінського щавлю та полину, тьмяно поблиску вали якісь 
жовтенькі квіточки, вичахало небо й остуділа душа. І думав гетьман про все, що 
скоїлося в останні місяці, й не міг нічого собі до кінця пояснити. Де і які 
зробив помилки — й думав про раду, й посмоктувало в нього під серцем.
Лихі передчуття тривожили гетьмана. «Як же швидко все сталося, — думав, згадуючи 
такі близькі вибори його на гетьмана, маєво корогов, піднесення, яке панувало у 
війську і серед поспільства. — Як швидко... вкисло це пиво. Чому? Чому все 
повернулося так? Через те, що не роздушив гадину зради одразу? Загравав із 
Москвою?»
...А козаки з колесом все не їхали, й врешті гетьман попросив коня, його 
обережно підсадовили в сідло. Він подивився на затяжців, і йому защеміло в 
серці: мусить спиратися не на своїх, а на чужинців, на оцих, оплачених золотом, 
незнайомих йому людей з різних країв та племен, й одягнених по-чужинськи — кожен 
у своє; були серед цих комонників люди в латах і кольчугах, в пишних каптанах, а 
були в лахмітті. Ці, що отуто, з ним, оплачені краще за інших...
«Покинуть в круту хвилину чи не покинуть?» — у думці. Дорога то збігала нагору, 
то падала в долину, була глуха й непролазна весною та восени, нині ж — згамзяна 
копитами, трава на узбіччях затоптана — пройшло чимало війська, до рога то 
одбігала од круч, то знову наближалася до них, внизу рябів Дніпро, вітер гнав 
круті брижі хвиль униз по течії, посередині, штовханий вітром і течією, прудко 
летів дуб під сірим вітрилом, на носі біля переднього стерна стояв молодий козак 
у розстебнутій чумарці — ще молодий, видно по поставі, — й правував човном. 
Побачивши комонників, зняв шапку та помахав нею.
І гетьмана пойняло щимке, тужливе відчуття, він позаздрив козакові й подумав, що 
як то добре бути молодим та летіти на швидкому вітрильнику, ковтати на повен рот 
напоєне річкою повітря й не думати про раду попереду, про підступи, наусти, 
чорну невідомість. Отак би став під вітрило й мчав до самого моря.
Повернули ліворуч, у широку долину, дорога пластала поміж чагарів, садів, понад 
річечкою Красною, то перескакувала через неї по містку, то одбігала на схил, то 
знову верталася назад, минули село, яке так і називалося Долина, і в'їхали в 
Германівку. Ще здалеку почули гомін. Місце для ради було обрано на схилі, біля 
перехрестя трьох доріг — на Трипілля, на Обухів та на Стайки, широка-широка 
галявина, а по її краях, півколом, шипшина та глід, які закипіли червоно, й дикі 
груші над ними, та в'язи, а внизу, біля річки, калина, також у червоних краплях. 
Козаки розташувалися на схилі, сиділи й стояли на спеченій сонцем траві, по 
сотнях, полках і вперемішку, поміж ними шастали якісь незнайомі людці в 
козацькому і міщанському вбранні, й стояло гудіння, козаки перегукувалися через 
голови, і вже скипали суперечки, й осавули розтягували забіяк. Спряжені сонцем, 
втомлені довгим чеканням, козаки були роздратовані, витирали шапками піт, і 
кинуті з воза слова важко доходили до них. Новий, добрий віз стояв унизу, ще й 
пеньок підкотили ззаду, щоб легше ступати на віз, звідти й падали на голови 
козаків кличі та пофози. Саме промовляв маленький, у химерній, казан ком, шапці 
козак, побачивши гетьмана з почтом, він втягнув голову в плечі й шаснув у 
натовп. Натовп запрудив усю галявину, й дорогу для гетьмана прокладали затяжці. 
Попереду їхав польський хорунжий на вогненно-рудому коні, й сталевий панцир 
дратував козакам очі. Й дратували їх нагайки в руках гетьманської охорони, і 
їхні ситі коні, і їхнє вбрання.
Гетьман під'їхав до воза. Не злазячи з коня, розглядався. Сонце світило просто в 
очі, і йому було погано видно обличчя козаків. Оглянувся назад і побачив табуни 
коней, які паслися на толоці, й козаків у сідлах, котрі стерегли їх, і побачив 
кілька карет понад дорогою; пошукав очима затяжців: вони стояли строєм біля 
містка через Красну. З-за горба вихопився коршак й, побачивши стільки люду, 
неначе підкинутий не видимою рукою, шпарко замахав крильми, потягнув на 
Трипілля. Поткнувся з тієї самої сторони з коровами пастух — гнав їх на обід — і 
не міг пробитися, завернув назад.
Гетьман зробив порух, щоб злізти з коня, до нього кинулося двоє козаків охорони, 
але він показав очима — мовляв, не треба, — долаючи пекельний біль у коліні, 
підвернув коня так, що ступив просто на воза й кинув козакові повіддя, мовивши 
тихо:
— Нехай стоїть тут.
Пошукав поглядом политаврщика, той сидів під кущем, палички стриміли за поясом. 
Спершу Виговський хотів у кого-небудь запитати, чи били в котли на відкриття 
ради, а тоді подумав: якщо й били, те відкриття нечинне, подав политаврщику 
знак. Той неохоче вибив дріб.
Повіяв вітер, пострілом ляснула велика корогва, й гетьман здригнувся. Він 
мовчав, дивився в товпу. Гомін потроху вщухав, але не скрізь. Ті козаки, які 
були ближче до воза, опускали очі. І враз гетьмана обпалило жаром: блукаючи 
поглядом, на штовхнувся на гурт запорожців, посередині того різномасного гурту 
кругліла лялькова, недоросла голова Юрія Хмельниченка. Юрась повернув голову 
трохи вбік, йому на вухо щось шепотів червономордий, носатий запорожець. 
Виговський подумав, що Юрій приїхав неспроста, що приправу на куліш, який має 
зваритися нині, збирано не з однієї сторони, не з одного городу. Й оті сірі, 
схожі на мишей людці, котрі шмигають попід руками в козаків, опинилися тут не 
випадково.
Так і не дочекавшись повної тиші, гетьман розпочав:
— Панове рада! Як і попередник мій, славної пам'яті Богдан Хмельницький у всіх 
випадках за свого уряду чинив усе з відома й згоди вашої (покривив душею, але 
куди подінешся), так і я погоджую все з вашою волею, для цього й скликано отсю 
раду. В Євангелії сказано, що є час розкидати каміння і є час його збирати. Ми 
довго його розкидали, і нинішня година є годиною до збирання. Годиною праці, 
злагоди та миру. Погляньте, як поруйновані цілі полки на тогобічній стороні, і в 
полках Полтавському, Лубенському, Миргородському...
Й одразу ж пролунало:
— Чи не ти їх руйнував і кров проливав! Яко Авелева, вона кличе до відплати.
Виговський застеріг, що кричали запорожці, й повернувся до них обличчям:
— Новим пролиттям крові, помстою нічого не наживеш. Не виореш нею поля й не 
збудуєш з неї світлиці. Я шкодував і шкодую на пролиту кров, але обагрилися нею 
наші шаблі не з нашого ранкору, не з нашої вини. Ми мусили боронитися й 
перемогли...
— І пішли під ляха.
Кругле, дзюбаєте обличчя, злі-презлі очі. Й ще одне поруч — великий лоб, важке 
підборіддя, а поміж них — пипоть носа. Крикнули в дві горлянки.
— Про ляхів потім... — По натовпу прокотився шелест, гомін («Зараз кажи, чого 
крутійствуєш»). — І про москалів, і про ляхів... Але я прошу спокою. — Не 
помітив, що приклав до грудей руку. — Спокою та розважливості. Тільки добром 
можемо залагодити наші справи. Інакше надія одурить нас. Звертаюся до вашої 
мудрості, до вашої совісті. Не даймо розшарпати себе. Шарпанина, незлагода — 
найбільша наша біда. Коли одне тягне за гнуздечку, а друге за хвоста, кінь 
стоїть на місці. Прошу вас, сиві та буйні голови, славне Військо Запорозьке, 
годитися між собою, тільки в згоді наша сила. Нас хочуть порізнити москалі...
— А ляхи ще більше. Цар нам гроші дає... — знову той дзюбастий. — Ти ж нам не 
даси! — Й ще голоси. Їх покрив громовий бас:
— Таж дайте сказати.
Виговський спробував підійти з іншого боку.
— Я знаю, тут, на раді, є багато мудрих голів... Але якщо кожне слухатиме тільки 
себе, спричинимо до лиха. Прошу вас, потримайте ваші думки й поради при собі й 
не повставайте проти думки громади... Це я вам кажу, — раптом не втримався (на 
що одразу ж і пошкодував), гримнув на дзюбастого та другого з носом-пиптем, які 
кричали без угаву, не давали говорити. В натовпі закричали, засвистіли, найдужче 
пускали гомони запорожці.
— Ми — громада. А ти нам ніхто. Як порішимо, так і буде, — дзьобастий.
Чи не вперше в житті Виговським оволоділа така лють, що, май волю, посік би на 
капусту обох заводіїв. Але бачив, що тут його волі вже майже немає, навіть не 
міг зупинити розбурханий натовп. Й тоді на воза вирвався Гуляницький, вистрілив 
угору з пістоля:
— Тихо!
— А то що? — здалеку.
— Стрільну в твою дурну пику.
— А ти спробуй!
І все ж на якийсь час натовп угамувався. Але Виговський уже розгубив усі думки.
— Після такої перемоги ми можемо самі панувати в краї. Обирати свій уряд, своїх 
суддів, бурмістрів та райців. Ми ніколи не мали такої можливості...
— Так нащо ж ти нас ляхам продав?..
— Ми уклали договір на конфедерацію...
— А що це таке?.. Нею закусюють?
— Під рукою короля чи ні?
— Під рукою, але як рівний з рівним. Стаємо вільним народом, державою Руською...
— А ти — князем? І знову буде шляхта?
— Шляхта — наша. З вас, козаків.
— Не тре-е-еба нам шляхти! Натерпілися! — заревло кілька десятків горлянок.
У гетьмана палало обличчя, він задихався:
— Вас купляють. Вас намовляють...
— Ти — вже куплений.
— Він хану кримському продався, хоче поновити Астраханське царство!
Либонь, нічого дурнішого не можна було вигадати, але, виявляється, безглуздість 
має велику силу. Розбурханий натовп забирав по краплі у гетьмана його 
впевненість, рішучість, плутав думки, розсіював увагу. Він бачив, що щось 
рушиться, що земля випорскує з-під нього, але ще сподівався втримати її під 
собою і натовп під своєю рукою. Оглянувся, шукаючи підтримки в генеральної 
старшини, сподівався, що вона стане поруч нього й це переломить раду в його 
сторону. Але старшини відводили очі, кожному боліло тільки своє: одному — 
добутий статок, другому — високий уряд, ще іншого спопеляли заздрощі, комусь не 
подобалося високодумство гетьмана, в декому світилася повергненням гетьмана 
булава. Уманський полковник Михайло Ханенко, який клявся захистити гетьмана 
«зубами та шаблею», микуляв очима, Носач позирав відверто глузливим поглядом, 
Тетеря взагалі зашився в натовп, Дорошенка не було — сам послав у степи проти 
татар... Й ревів зварйований підмовниками натовп, ніхто не хотів приглушити 
злого, розшалілого чортика в душі. Нехай все йде на погибель, на хух, аби мені 
викричатися. А що буде потім...
Наперед посунули запорожці. Й приступили ближче полтавці, переяславці з Цюцюрою, 
ніжинці з Золотаренком. Ці дивилися відверто вороже, озлоблено, хижо 
поблискували очі, в'їдливо ширилися роти.
— Ви, пси смердючі...— Гукнув Гуляницький. — Нема на вас управи... Ви хочете... 
Страх згубили... Мерзотники! — Й розлютив доконечно раду. Тріснув постріл, куля 
цвьохнула над вухом у Гуляницького. Він рвонув на грудях сорочку:
— Стріляй, падлюко! Я в бою не втікав! — Стояв розвихрений, рвійний, розпашілий, 
чорнявий, розчервонілий, гарний, як присуджений до страти янгол. Виговський 
також не похитнувся від посвисту кулі, але йому шерхло в горлі, не ставало 
повітря в грудях, він ще раз спробував повернути фортуну в свій бік:
— Ви нічого не знаєте! — гукнув щосили. — Послухайте пакти, а тоді кажіть. Як 
скажете, так і буде. Пакти послухайте!
На воза вилізли Верещака та Сулима. Верещака тремтячими руками дістав з-за 
пазухи аркуші, рівняв їх.
— Слухайте Гадяцькі пакти! — гукав Гуляницький, але намарне.
— Не хочемо слухати лядських зброднів!
— Забирайся геть. Воліємо Хмельниченка гетьманом.
— То не лядські збродні, ми самі укладали ті пакти!
— Брехня. Їх шляхта накурликала!..
— Таж не крути довбешкою, дай послухати!
— Не хочемо під ляха!
— Хмельниченка гетьманом!
— Слава Хмельниченку!
Верещака зяпав ротом, але чи то стратив голос, чи його слова тонули в галасі та 
гомоні. І вже ліворуч від воза присліпуватий козак у шкіряному кунтуші тузував 
дрібненького тонкошийого козачка в лисячій шапці, яка падала тому на очі, й він 
нічого не бачив, а поруч зчепилося ще двоє, і в інших руки падали на руків'я 
щабель, і дуже комусь не хотілося, аби Верещака читав статті, кілька жилавих рук 
тягли його з воза, а він відбивався ногою і вже захитався, й зненацька упустив 
аркуші, рвонув з перев'язі шаблю в наділках, обірвавши їх, і вдарив по руках. 
Хтось завив, хтось чорно вилаявся, й до воза стіною поперли козаки. Тоді Сулима 
оголив шаблю.
— Бий їх! — заверещав унизу тонкий голос. То кричав гостролиций козачок із 
чорними вусиками, чорним, напущеним на самі очі — розжахані, божевільні — 
чубчиком.
— Рубай!
Бахнув ще один постріл, за ним ще два.
— Своїх поб'єте!
— Тут немає своїх. Усі чужі...
Кілька чоловік підлізло під воза, він заскрипів, загойдався, почав хилитися на 
бік.
— Що ж ви робите!..
— Ногу, ногу пустіть!
Перед гетьмановим зором ще раз майнуло скажено-радісне, з роззявленим ротом 
Цюцюрине обличчя, й він, зойкнувши від страшного болю, стрибнув у сідло. На мить 
йому затемріло в очах й ще не встигло розвиднітись, як він ударив закаблуками по 
ребрах жеребця, й той звинувся, порскнув піною, поніс Виговського крізь 
розчахнутий натовп до містка. За ним кинулося тільки двоє козаків охорони й 
кільканадцять переслідувачів, але біля містка, пропустивши гетьмана та його 
охоронців, зімкнулися затяжці, ощетинилися ратищами. Козаки вклякли.
Сухо стукотіли копита, Виговський, а з ним ще двоє козаків, мчали по дорозі. 
Гетьман вже не бачив, як упав, чавлячи людей, віз, як роз'ярілі козаки смугували 
шаблями Верещаку та Сулиму, як, задкуючи, відбивався шаблею Гуляницький і таки 
пробився до затяжців, як дивився услід Виговському Юрась Хмельниченко й, 
підстрибуючи, сміявся по-дитячому, ще й кілька разів плеснув у долоньки.
— Оце вам, паскуди, гетьман! — плюнув у бік Юрася Гуляницький.
Біля Хмельниченка тупцяв джура покійного гетьмана Богдана Іванцьо Брюховецький 
і, втягуючи в плечі схожу на прокіптюжений чумацький казанок голову, злостиво, з 
сухим, перепаленим жаскістю сміхом дзигорів:
— Побіг, як ошмалений з пожежі. Наше зверху!
Юрась згідливо хитнув головою, він сприйняв це «наше» як його, власну перемогу, 
Іванцьо ж вкладав туди ще й інший, потайний, далекосяжний зміст. Старий, з 
пошрамованим обличчям, цибатий козак, який стояв обіч того гурту, мовив, ні до 
кого не звертаючись:
— Все скінчилося. Пес ковбасу з'їв.
Слова були майже безглузді, але Юрасеві чомусь урвався сміх.
І ще двоє козаків: один старший — військовий осавул Дем'ян Многогрішний, другий 
молодший — попів син, красноколядинський сотник Іван Самойлович, які щойно на 
раді познайомилися й заприязнили один одному, з терпкою цікавістю спостерігали 
за втечею Виговського та за фіглярством Хмельниченка. Сиділи на невисокому зрубі 
криниці біля річечки, лузькали насіння, попивали з липового корячка холоднячок, 
переморгувалися. Чужі нещастя, якщо тобі самому ніщо не загрожує, круговерть 
чужого життя завше викликають цікавість та зачудування. Й водночас у 
простецькій, чубатій голові військового осавула і в хитруватій, з ранніми 
залисинами сотника далекими зірницями спалахували неясні, вабливі, схожі на 
химерії думочки, в яких вони не відкрилися б не тільки один одному, а й 
священикові на сповіді.
XXIII
Все ще упосліджений у сотні, Матвій Журавка не удостоївся честі бути присутнім 
на раді, разом із веселим, баляндрасним козаком Харком Калиниченком вони 
стерегли табун. Харко потрапив у пастухи за свої ж таки баляндраси, за кпини над 
сотником.
Вони чули галас і гомін ради, й постріли, й бачили помахи шабель, тривожилися 
все дужче й дужче, зводилися в стременах, вже хотіли й собі їхати до села, як 
раптом помітили трьох вершників, котрі притьма втікали з ради. В одному з 
вершників упізнали гетьмана. Виговський і його охоронці злетіли на горб сажнів 
за триста від Матвія та Харка й кинулися дорогою вниз. І саме тоді Матвій 
помітив ще трьох вершників. Котрі перебралися через річку й тепер летіли 
путівцем навперейми Виговському. Бита дорога, що нею мчав гетьман, далеко в окіл 
оббігала велике, заросле ситнягом та очеретом болото й повертала ліворуч, там у 
неї вливався путівець. Матвій зрозумів — за гетьманом іде погоня. Щось у ньому 
шарпнулося, й зів'яло, й звелося знову, заповнило всього, заплеснуло гарячою 
хвилею, зануртувало. Всім був зобов'язаний гетьману, й хоч Журавку спроваджено в 
сотню, але за проступок великий, за який можна й на горло скарати, й навіть тоді 
його прикрила гетьманська долоня. То невже він покине свого добродійника в таку 
круту годину!
— Харку, то харцизяки. Переймемо їх!
Веселун Харко з усмішкою під пшеничними вусами, відчаюка й зірвиголова — йому б 
тільки летіти навперегонки з вітром, втікати або доганяти, — першим зірвав коня. 
Але Зірка швидко обігнала темно-гнідого Харкового бахмета. Вона ніколи не 
звивалася, не збивалася з кроку, йшла рівно, витягнувшись у струну, й тільки 
похропувала та притискала до шиї вуха.
Вони летіли по стерні, й коні глухо били копитами в прибиту дощами землю, 
стернями, немов утікаючи від них, біг вихор, крутив сухий бур'ян, стемнілу житню 
солому, а потім, неначе злякавшись вершників, різко метнувся праворуч; попереду, 
обкопане канавою, зеленіло старе хуторище, де буйно проростали лопухи та 
кропива, і хміль пообплітав замшавілі вишні та сливи. Ті троє пізно побачили 
перейми, повернули, стовпилися, й переплуталися стременами, Матвій обійшов їх 
ззаду й на всьому скаку рубонув шаблею крайнього з правого боку. Круто розвернув 
кобилу — з шаблі на штани й на сідло текла кров — і побачив перед собою тільки 
одного вершника: Харко й ще один лежали на стерні, їхні коні, покусуючи один 
одного, мчали до села. Той один, що опинився супроти Матвія, був... Сидір. Мідна 
таріль обличчя, дірка розтуленого рота, збита на потилицю шапка. Він перший 
кинув уперед бурого, з темною смугою уподовж хребта коня, Матвій ледве встиг 
зрушити з місця Зірку і заскочити зліва. З цього боку не з руки рубатися і йому, 
але й супротивнику теж, саме такого бою вчив його колись на Січі старий 
запорожець Грива. І все ж Сидір випередив його. Замахнувся з-за плеча, й Матвій 
поставив цапки Зірку та відхилився в лівий бік і назад, шабля змигнула перед 
його очима і з свистом розітнула повітря. Сидір ледве втримав її в руці. Й 
одразу ж вимахнув удруге, але цей удар Матвій відбив легко. Вони ширмували 
запекло, люто, Сидір покусував губи, зіниці його очей стали білими — там кипіла 
лють. Їхні коні звіріли й кусалися. Матвій шаблював обачно, наполегливо, 
рубався, неначе робив якусь роботу — молотив або косив. Шаблювання — справа 
пекельна, за короткий час вони повтомлювалися обоє, надто вхоркався Сидір. Його 
помах ставав усе коротшим і коротшим, удар — слабкішим. Врешті, при спавши 
ворога заморочливим ширмуванням, вловивши мить, Матвій підкинув своєю шаблею 
Сидорову й коротко потяв його в плече.
— Оце тобі за твою Москву, — вихекнув гаряче.
Уже падаючи, встиг вимахнути шаблею і Сидір. Зірка ступила два кроки, страшно 
захропла, у неї в горлі забулькало, вона тицьнула вперед і почала хилитися на 
правий бік. Матвій висмикнув ноги з стремен і впав у стерню. Й одразу 
підхопився, остерігаючись удару ззаду, крутнувся на місці і заспокоївся. Сидір 
лежав у стерні долілиць, намагався підвестися, лівою рукою затискав розрубане 
плече. В цю мить Матвій почув тупіт, він оглянувся й побачив далеко на стерні 
гурт верхівців, котрі мчали сюди. То летіла підмога його ворогам. Згинці, 
втягуючи голову в плечі, побіг до хуторища й, розірвавши хмелеву, з коричневими, 
вже присохлими мачками, запону, впав за кущ здичавілої малини. Він чув, як 
басували коні, скрипіли сідла, подзвонювали вудила, галакали вершники, й все 
дужче й дужче вростав у чорну, холодну, шкарубку землю. Й ще почув хрипкий, з 
клекотом голос:
— Він там, у малині.
І коли затріщали кущі та замелькали шаблі, той самий голос прохрипів:
— Це тобі за Варшаву!
Іван Виговський утік до Білої Церкви й ще якийсь час намагався перепиняти 
супротивні вітри. До нього прибігло трохи козаків і приїхав турецький посол, 
який пропонував захист та протекцію Порти, але гетьман відкинув ті домагання. У 
Бзині, біля Білої Церкви, зібралася нова рада, така ж розвихрена, гамірна й 
шабльована, як і в Германівці. Вона проголосила гетьманом Юрія Хмельницького, й 
Виговський, поступаючись посланій до нього депутації, передав через свого брата 
Данила булаву та бунчук Юрію Хмельницькому. За кілька днів Гуляницький і 
Дорошенко допровадили з Чигирина, де вона сиділа під вартою, дружину гетьмана 
Олену.
19 березня 1664 року Івана Виговського розстріляли поляки, звинувативши його в 
зраді. Довідавшись про це, впала на підлогу й померла з розпуки Олена, обох 
поховано в Манявському скиті.
Ненадовго пережили Виговського його вороги й близькі, зичливі йому, але котрі не 
захотіли перейнятися його боріннями, присутні на раді старшини, що їх усіх 
винесла на найвищий гребінь страшна братовбивча війна опісля Виговського. 
Безвольного й нікчемного Юрія Хмельниченка, якого, неначе пір'їну, підхоплювали 
й несли в свій стан то лядський вітер, то вітер-москаль, то знову лядський, а 
тоді закрутив жаркий, спопеляючий турчак, покориставши славне ім'я його батька, 
турки задушили його на мосту в Кам'янці-Подільському й тіло кинули у воду.
З московської намови та потурання були безславно порубані кривими козацькими 
шаблями на Ніжинській чорній раді славолюбний Золотаренко та пихатий Сомко; 
хижий і підлий Цюцюра сконав у Сибіру. Сибірські вітри замели слід за саньми 
нелукавого, але котрий був дався на московські підмови, а потім гірко розкаявся, 
Многогрішного та за саньми до згину вірного Москві нерозумного Самойловича. У 
московському засланні доживав останні роки славний і звитяжний Дорошенко. 
Погинули, ледве доторкнувшись пальцями до гетьманської булави, власне, не 
лишивши по собі ніякого сліду, Суховій, Дрозденко, Опара, яких і літописці 
вписали лише одним рядком до своїх літописів.
У шмат часу після Богданової смерті, менший ніж у два десятиліття, напакувалося 
стільки ворохобних, куцих розумом, непостійних гетьманів, стільки підступів, 
зрад, смертей, що все це доконечно розорило, спустошило Україну, надломило її 
звитяжний дух і потьмарило — в сумну пам'ять і засторогу всім нам — її славу, 
написану шаблями Байди Вишневецького, Петра Сагайдачного, Остряниці, Богдана 
Хмельницького, Петра Дорошенка, Богуна, Кривоноса, Нечая та тисяч і тисяч 
безіменних, але не менше дорогих нам простих звитяжців Війська Запорозького.
З того постала Велика Руїна, після якої Україна вже не змогла розправити рамена 
аж по сьогодні.
Україна не простила своїм нерозумним гетьманам, не простила їхніх гріхів, 
немудрості їхньої, дрібноті, славолюбства, але й не прокляла по-справжньому на 
віки вічні, в тому й лихо наше, що ми не вміємо проклинати, до все високе й 
дрібне залишається без достатньої уваги на узбіччі нашого кривавого шляху. На 
тому шляху ми здебільшого тільки боронилися, чужоземні завойовники ж 
випробовували шаблі на наших шиях і кулі на наших грудях. Ми й нині не 
спромоглися на ярість, на ненависть, яка породжує пекельну енергію, на спалах, 
на палке самоствердження, на розумні жертви в ім'я визволення. Жертви ми 
проносимо безкінечно. І якби всі муки, увесь біль, всю безнадію, які витерпіли 
українці, перелити в пам'ятник та поставити його в степу, людство вжахнулося б і 
або заповажало нас, або назавжди відвернулося від нас.
Ім'ям, пам'яттю кращих синів, оборонців рідного краю, ми підняли над нашими 
головами простріленій багато разів козацький прапор і плекаємо надію на 
повернення колишньої слави.
1993




[1] Для загального добра (латин.).