ДІДОВА ДОЧКА Й БАБИНА ДОЧКАДІДОВА ДОЧКА Й БАБИНА ДОЧКА Був собі дід та баба і мали собі дочку. Ото чи довго пожила баба, чи ні, та й задумала вмерти. А як умирала, то своєму чоловікові казала: — Як я умру, чоловіче, а ти будеш женитися, то гляди — не бери тої удови, що біля нас живе з дочкою, бо вона тобі буде жінкою, а нашій дитині не буде матір'ю! — Добре,— відказав чоловік,— не буду брати не то її, а й ніякої, і женитися не буду. От заховав дід бабу і похорон відправив та й живе собі сам. А трохи згодом ішов раз селом та й зайшов до тієї удови, що жінка не веліла її брати. То чоловік сказав: не буду женитися ні з якою, а то й забув, що казав, і забіг, побалакав і удову до себе просив. Тоді вдова з великих радощів сказала: — Я вже давно цього ждала! От усю худобу забрала і до діда жити з дочкою помандрувала. Ото живуть усі вкупі — дідова дочка й бабина. Дуже баба не любила дідової дочки: сказано, як мачуха,— усе гризе голову, та й діти між собою часто сваряться — надто зла бабина дочка: звичайно, як зведенята,— у них ніколи ласки нема. Оце, було, як підуть на досвітки, то дідова дочка пряде, а бабина знай цілу ніч гуляє з хлопцями та крутиться, і не раз так бувало, що, гарцюючи, і мички попалить. А йдуть додому вранці та дійдуть до перелазу — ото й каже бабина дочка до дідової дочки: — Дай,— каже,— мені починки, сестрице, я подержу, поки ти перелізеш. — Добре,— каже,— сестрице, на! От поки дідова дочка перелазить, а бабина дочка, взявши починки, побіжить додому і матері набреше, що дідова дочка з хлопцями цілу ніч гуляла і мички попалила. — А я пряла і додому поспішала. Бачте, мамочко, яка вона ледача! От дідова дочка прийде додому, то мачуха й почне і бити і дідові виказувати: — Твоя дитина ледащо — не хоче робити, а ти не хочеш учити! Що вже не робила, як з неї не знущалась, що дідові не наговорювала, а їй усе байдуже: робить собі мовчки. Дуже було бабі досадно з дочкою дивитися на неї, що дід її жалує,— і почали вдвох радитися, як би дідову дочку витурити з дому, щоб її не було! Ото й почала баба дідові гризти голову: — Твоя дитина ледащо — не хоче нічого робити, тільки все гуляє та спить твердим сном, а ти ще й жалуєш, ти б лучче, ніж мав би жалувати її, найняв де-небудь, то, може, що й було б з неї! — Де я найму її? — каже дід. — Так веди куди хочеш, а щоб вона дома не була. Ото як докучала баба своїми речами дідові, аж до живих печінок допекла, бо щодня одно товкла: «Веди та й годі!» Нічого було робити дідові: треба вести, хоч і жалко. От зібрались і пішли, і зайшли у великий ліс. Ото дочка дідові й каже: — Верніться, тату, додому, я й сама піду, десь знайду собі службу. — Добре,— каже дід. Попрощався і вернувсь, а дівчина пішла собі. Ото йде та йде дуже великим лісом, коли стоїть яблунька, така зарощена бур'яном, що й не видно, та й каже: — Дівонько-голубонько, обчисть мене, обханюч мене,— я тобі у великій пригоді стану! От дідова дочка закотила рукави, обполола, обханючила і пісочком обсипала; яблунька подякувала, дівчина пішла далі. Ото схотілось їй пити. Вона зайшла до криниці, а криничка їй говорить: — Дівонько-голубонько, обчисть мене, обханюч мене,— я тобі у великій пригоді стану! От дівчина обчистила, обханючила і пісочком обсипала; криничка їй подякувала,— вона пішла далі. Коли біжить така погана собака та й каже: — Дівонько-голубонько, обчисть мене, обханюч мене,— я тобі у великій пригоді стану! От дівчина заходилась, обчистила, обханючила. Собака й сказала: «Спасибі, дівонько!» Вона пішла далі. Коли стоїть піч, і така облупана, а біля неї глина лежить. Ото й каже піч: — Дівонько-голубонько, обчисть мене, обмаж мене,— я тобі у великій пригоді стану! От дівчина замісила глину, полізла у піч, обчистила, обмазала: піч їй подякувала, дівчина пішла далі. Ото йде та йде,— зустрічає її жінка та й каже: — Помагайбі тобі, дівчино! Дівчина відказала їй: — Добре здоров'я! — Куди ти йдеш, дівчино? — спиталась жінка. А дівчина й каже: — Іду, тіточко, щоб де найнятися. — Наймись у мене,— сказала жінка. — Добре,— відказала дівчина,— наймусь. — У мене,— каже жінка,— невелике діло, аби ти вміла зробити те, що я скажу. — А чому ж не зумію? — каже дівчина.— Раз мені покажете, паніматко, а вдруге і сама знатиму. Ото прийшли додому, де та жінка жила. От жінка й каже: — Ось що, дівчино: оце тобі казани, то ти рано й увечері нагрій окропу і вилий у корито, і борошенця туди всип, і замішай,— тільки, гляди мені, щоб не гаряче було, тільки тепленьке.— та не бійся, що б не бачила, що б не чула,—стань на порозі, двічі свисни, то до тебе позлазяться гадюки, ящірки, жаби і всякий звір, то ти нагодуй їх, то вони порозлазяться, куди кому треба. Дівчина сказала: — Добре, паніматко, так буду робити, як ви мене навчили. От поєднались. Зараз увечері затопила піч, приставила окропу, нагріла трохи, повиливала в корито і борошенця туди всипала й замішала. Стала на порозі, двічі свиснула,—як почали злазитись гадюки, ящірки, жаби і всякий звір, то кожне до корита, понаїдались усі та й порозлазились. І так цілий рік дідова дочка там служила і робила те, що їй хазяйка казала, а як кінчився рік, то та жінка й каже дівчині: — Ось що, дівчино: оце вже сьогодні тобі рік, як ти в мене; коли хочеш, то й другий будь, а не хочеш, то як хочеш: ти мені добре робила, спасибі тобі, нехай тобі бог помагає на все добре! Дівчина подякувала хазяйці за хліб, сіль і за все і сказала: — Хочу додому, спасибі вам, паніматко. — Хазяйка каже їй: — Піди ж вибери якого хочеш коня й воза. А сама наготовила їй повнісіньку скриню всякого добра і дала їй і випровадила у ліс ту дівчину, тоді попрощалися,— сама вернулась додому, а дівчина поїхала собі, хвалячи бога. Ото їде дідова дочка повз ту піч, що вона хитрувала, коли гляне — аж повнісінька піч проскур. От піч і каже: — Дівонько-голубонько, на тобі оці проскури за те, що ти мене прибрала,— спасибі тобі! Дівчина подякувала, і тільки-но під'їхала, а проскури так і пороснули у возик; піч заслонилась, а дівчина поїхала далі. Ото їде та їде, коли дивиться — аж біжить собака і несе намисто добре, товсте та гарне, та ще й шліфоване. Ото тільки-но прибігла до возика, та й каже: — На тобі, дівонько-голубонько, за те, що ти мені у великій пригоді стала! Дівчина взяла й подякувала, і поїхала далі, радіючи. От їде — і так їй схотілося пити, що господи! От подумала: «Заїду до тієї кринички, що я чистила, то, може, там нап'юсь». Ото заїхала, дивиться — аж повнісінька криничка води, аж через верх ллється, а біля неї стоїть золоте барильце й кухлик. І каже криничка: — Напийсь і собі набери барильце, та й кухлик візьми! Стала та дівчина пити — аж не вода, а вино, і таке добре, що й зроду такого не пила. От набрала повнісіньке барильце додому, та й кухлик не забула. Ото поїхала далі. Коли стоїть яблунька — і така хороша, що не можна й сказати: на ній яблучка срібні та золоті, і рясно-рясно! Ото яблунька й каже: — Дівонько-голубонько, на тобі ці яблучка за те, що ти мене обчистила, обханючила. Дівчина сказала: «Спасибі!»—та під”їхала під яблуньку, а яблучка так і пороснули у возик. Ото приїхала та дівчина додому та й гукає: — Ідіть, тату, забирайте худобу! От вийшов дід із хати, дивиться — аж дочка його; він зрадів, побіг до неї та й каже: — Де ж ти, дочко, була? — Служила, тату,— каже дочка.— Зносьте добро! А добра ж то — повнісінький віз, іще й намисто товсте! Стали зносити — то то гарне, а то ще краще! Ото побачила баба, що стільки дідова дочка навезла усякої всячини, і напалася на діда: — Веди та й веди і мою дитину, куди свою водив! Ото як докучила дідові, щодня це кажучи,— сказано, зависть бабу взяла,— то він сказав: — Нехай убирається, поведу. Ото попрощались і пішли дід з бабиною дочкою. Зайшли у ліс, дід і каже: — Іди ти, дочко, а я вернусь додому. — Добре,— відказала бабина дочка. І розійшлися: дівчина у ліс пішла, а батько додому. Ото іде бабина дочка великим лісом, коли стоїть яблунька та й каже: — Дівонько-голубонько, обчисть мене, обханюч мене, то я тобі у великій пригоді стану! Дівчина відказала: — Оце чорт не видав, буду руки каляти. Ніколи мені! От іде бабина дочка далі, коли стоїть криничка, така зарощена, та й каже: — Дівонько-голубонько, обчисть мене, обханюч мене, то я тобі у великій пригоді стану! — Оце лиха година розносила вас з своїм чистінням! Мені треба йти скоренько,— сказала та дівчина та й пішла далі. Ото іде повз ту піч, а піч і каже: — Дівонько-голубонько, обмаж мене, обханюч мене, я тобі у великій пригоді стану! — Та нехай тебе лиха година маже, не я буду мазатися! — сказала бабина дочка, дуже розсердилась і пішла далі. Коли біжить собака — така погана, що гидко й глянути, та: — Дівонько-голубонько, обчисть мене, обханюч мене,— я тобі у великій пригоді стану! Дівчина поглянула та й каже: — Оце, бісів батько тебе не видав, така погана, а щоб я коло тебе руки каляла... А щоб ти не діждала! — і пішла бабина дочка далі, лаючи. Ото зустрічає її та сама жінка, що дідова дочка у неї служила, та й каже: — Здорова була, дівчино! Дівчина відказала: — Добре здоров'я, тіточко! — Куди ти йдеш? — спитала жінка. А бабина дочка й каже: — Та йду, тіточко, щоб де найнятися. А жінка каже: — Наймись у мене, дівчино! — Добре, тітко,— каже дівчина. А яке ж у вас діло? — Та в мене діло невелике, дочко, аби ти зуміла робити,— сказала жінка. — А чому не зумію,— відказала дівчина,— ви мені раз розкажете, а вдруге сама знатиму. — Ось що, дівчино,— каже жінка,— яка твоя робота: оце тобі казани,— рано й увечері нагрій окропи, та не гарячі, щоб тільки тепленькі; вилий у корито, замішай борошном, тоді стань на порозі, двічі свисни,— тільки не бійся,— то до тебе позлазяться всякі звірі, і гадюки, і жаби, а як наїдяться, то порозлазяться, куди якій треба. А що, зумієш так зробити, дівчино? — Зумію,— відказала дівчина. Ото поторгувались, а ввечері бабина дочка затопила піч, приставила окропи, а як закипіли казани у ключ, мов грім загримів,— бо казани великі були,— тоді дівчина набрала борошна мірку і всипала туди та й замішала не пійло, а лемішку, та й висипала у корито, сама стала на порозі, свиснула двічі... От прилізли гадюки, жаби, ящірки і всякий звір. Ото кожне до корита — та ухватить та й вивернеться. І так усі чисто попеклись. Тоді бабина дочка бачить, що всі понаїдались і повивертались, та й не встають, та пішла до хазяйки та й каже: — Що це у вас, паніматко, така чудна скотина, що наїлись та полягали та й не встають? — Як не встають? — крикнула хазяйка з ляку, та стрімголов надвір... Побачила, що неживі, ухватилась за голову та в крик: — Ох боже мій! Що ти наробила? Ти їх попекла! От лаяла і плакала, та нічого не помоглось. Потім поскладала печеню в скриню і замкнула; а як скінчився бабиній дочці рік, то вона ганчірками пригнітила і дала коня шолудивого, воза поламаного, поставила скриню з гадюками печеними і випровадила у ліс. От поїхала бабина дочка додому та й не знає, що матері везе. Ото їде бабина дочка, радіючи, що в неї буде те, що в дідової дочки є. Доїздить до тієї кринички, і дуже їй схотілося пити. Дивиться — як на те ж криничка: вода так і ллється; вона туди стрімголов кинулась, а криничка закрилась та й каже: — Е, дівонько-голубонько, не хотіла в пригоді стати — мене причепурити, то не будеш і води пити! Заплакала дівчина та й поїхала далі. Ото доїздить до яблуньки, а на ній так рясно яблук, що ніде курці клюнути, та такі гарн і— срібні та золоті. От вона каже собі: «Піду, хоч яблучок струшу, матері гостинця повезу». Ото тільки-но підійшла, а яблучка — скік угору, аж на вершок, яблунька й каже: — Е, дівонько-голубонько, не хотіла мене прибрати,— не будеш з мене яблучок зривати! Заплакала бабина дочка та й поїхала далі. Коли дивиться — аж біжить собака і несе на шиї разок намиста доброго, ще й шліфованого. Кинулась дівчина за тією собакою, щоб відняти намисто, а собака й каже: — Е, дівонько-голубонько, не хотіла мені у пригоді стати — не будеш від мене намиста брати! Та й побігла собі. А бабина дочка заплакала та й поїхала додому. Ото приїхала у двір до батька та й гукає: — Ідіть, тату, заберіть худобу! Дід і баба вибігли з хати, дивляться — аж дочка приїхала, дуже обоє зраділи, схопили її — та в хату, внесли й скриню. Ото відчинять, подивляться — аж там самі жаби, гадюки. Вони в крик: — Дочко, що це таке? — бо й полякались обоє. Тоді бабина дочка стала розказувати, що їй було, а баба з дідом слухають; а як розказала вона все те, то баба сказала жалуючи: — Мабуть, твоя така доля, що куди не підеш, то золоті верби ростуть! Сиди лучче дома та не рипайся, бо та добра привезла, а ти гадюк! Іще хвалити бога, що хоч жива прийшла. Отак вони собі живуть і хліб жують, а я там була, мед-вино пила, по бороді текло, а в роті не було,— коромислом сіно возять, оберемком воду носять,— а хазяїн на всю губу! Дідова дочка пішла заміж, а бабина й досі дівує та гордує.