ЯЙЦЕ-РАЙЦЕ 
ЯЙЦЕ-РАЙЦЕ
Колись була птиця жайворонок царем, а царицею — миша, і мали вони своє поле. 
Посіяли на тім полі пшеницю. Як уродила їм та пшениця — давай вони зерном 
ділитися. От одне зерно зайве було. Миша каже:
— Нехай мені буде! 
А жайворонок каже:
— Нехай мені!
Думають вони: що тут робити? Пішли б позиватися, та немає старших за них: немає 
до кого йти позиватися. Потім миша каже:
— Ну, я лучче перекушу.
Цар на це діло згодився. Миша тільки взяла зерно в зуби та в нору й побігла. Тут 
цар-жайворонок збирає всіх птахів, щоб звоювати царицю-мишу, а цариця скликає 
всіх звірів—і почали війну. Як вийшли в ліс,— то що звірі хочуть яку птицю 
розірвати, то вона на дерево; або птиця як візьме, літаючи, бити звірів, то вони 
в нору... Так билися цілий день, а потім увечері сіли всі спочивати.
Коли цариця огляділась, — аж немає на війні комашні. Тоді вона звеліла, щоб 
конче була на вечір і комашня. Коли це приходить і комашня.
Цариця й загадала їй, щоб вона вночі полізла на дерева і
за одну ніч повідкушувала птиці пір'я коло крил.
На другий день, тільки що розвиднілось, цариця кричить:
— Ану, вставайте воюватися!
Птиця що підійметься, то й упаде на землю, так звір її й розірве.
А орел бачить, що лихо, сидить на дереві й не злітає. Коли тут іде стрілець, 
бачить, що орел сидить на дереві, як націлиться на нього,   той орел так просить 
його:
— Не бий мене, голубчику, я тобі у великій пригоді стану'
Стрілець удруге націливсь, він ще його просить:
— Візьми лучче мене та вигодуй; то побачиш, в якій я тобі пригоді стану!
Стрілець ще намірився стріляти, утретє; орел знов його почав просити:
— Ей, голубчику-братику! Не бий мене та візьми до себе,— я тобі у великій 
пригоді стану!
Стрілець повірив йому: поліз та зняв з дерева та й несе його додому.
А він йому каже:
— Принеси мене до своєї хати та годуй мене м'ясом доти, поки в мене крила 
повідростають.
А в того чоловіка було дві корови, а третій бугай. Він зараз і зарізав йому одну 
корову. Орел ту корову за рік і з'їв та й каже чоловікові:
— Пусти мене, я політаю, побачу, чи вже відросли крила.
Той чоловік і випустив його з хати. Орел літав, літав та й прилетів опівдні 
назад до того чоловіка, каже йому:
— Ще в мене мала сила,— заріж іще одну ялівку!
Той чоловік послухав його та  й зарізав. Орел з їв її за рік. Та знову — як 
полетів... Пролітав мало не цілий день,— увечері знову прилітає та й каже йому:
— Заріж іще й бугая!
Той чоловік думає: «Що тут робити — чи зарізати, чи ні?» А потім каже:
— Більше пропало,— нехай і це пропадає!
Узяв та й зарізав йому бугая. Він з'їв і того бугая, таки за рік, а потім як 
полетів, то літав так високо — аж під хмарою.
Коли це прилітає та й каже йому:
— Ну, спасибі тобі, чоловіче: вигодував мене, а тепер сідай на мене.
Той чоловік питається :
— Що з того буде?
А він йому каже:
— Сідай!
Цей і сів.
Орел його поніс аж у хмару, а потім і пустив його додолу.
Той чоловік летить додолу, — коли це орел не дав йому доле-
тіти до землі, підхопив його та й каже:
— А що, як тобі здавалось?
А він каже:
— Так, наче я вже неживий був.
Тоді орел каже йому:
— Отак саме і мені було, як ти на мене націлявся.
Потім каже:
— Сідай знов!
Тому чоловікові й не хотілось сідати на орла,— ну, нема що робити, таки сів. 
Орел знов його як поніс, та аж у саму хмару, а звідтіль скинув його з себе — та 
підхопив його так, може, як на два сажні від землі, та й питається його:
— А що, чоловіче, як тобі здавалось?
Він йому каже:
— Так зовсім, наче вже кістки мої розсипались.
Тоді орел йому каже:
— Так само й мені було, як ти вдруге націливсь. Ну, ще сідай.
Той сів.
Орел як понесе його аж за хмару та звідтіль і пустив його додолу, та підхопив 
уже аж коло самої землі, та тоді питається його:
— Як тобі здавалось, як ти летів на землю?
Він йому каже:
— Так, наче мене зовсім не було вже на світі.
Тоді орел йому каже:
— Отак же само мені було, як ти втретє націлявсь.
А потім каже:
— Ну, тепер уже ніхто нікому не винний: ні ти мені, ні я тобі. А тепер сідай на 
мене, та будемо летіти до моєї господи.
Ото летять та й летять; прилітають до його дядька. Орел і каже:
— Іди ж у хату, та як будуть питатися тебе, чи не бачив нашого небожа, то ти 
скажеш: як дасте яйце-райце, то й на вічі приведу.
Він приходить у хату, коли це йому кажуть:
— Чи по волі, чи по неволі? 
А він їм каже:
— Добрий козак усе по волі ходить.
Вони його питаються:
— Чи не чув ти там за нашого небожа? Бо вже третє літо, як пішов на війну,—та ні 
чутки, ні звістки.
А він їм каже:
— Як дасте яйце-райце, то й на вічі приведу. Вони йому кажуть:
— Лучче нам його ніколи не бачити, як віддати тобі яйце- райце.
Тоді він виходить із хати та й каже орлові:
— Казали так: лучче нам його ніколи не бачити, як тобі віддати яйце-райце.
Орел йому каже:
— Летімо далі!
Летять та й летять та й прилітають до орлового брата, та й тут чоловік те саме 
говорив, що в його дядька,— таки й тут не здобув яйця-райця.
Прилітають до його батька, а орел йому каже:
— Іди в хату, та як будуть питатися за мене, то скажеш, що бачив, а як дадуть 
яйце-райце, то й на вічі приведеш.
Увіходить чоловік у хату, а вони йому кажуть:
— Чи по волі, чи по неволі? 
Він їм каже:
— Добрий козак усе по волі ходить.
Вони його стали питатися:
— Чи не бачив нашого сина? Бо вже як немає — четверте літо: десь пішов на війну, 
та, мабуть, убили його там.
А він їм каже:
— Я бачив, але як дасте яйце-райце, то я й на очі приведу.
Батько орел каже йому:
— Нащо воно тобі? Лучче ми тобі дамо багато грошей.
Він каже:
— Я не хочу грошей, мені дайте яйце-райце!
— Піди ж приводь, — зараз тобі дамо!
Він уводить орла в хату, Тоді його батьки так зраділи, що дали яйце-райце і 
сказали:
— Тільки не розбивай ніде на дорозі, а як прийдеш додому, то погороди загороди 
великі, а тоді його і розіб'єш.
Він іде та йде, та так схотілось пити йому... Коли це найшов криничку. Тільки що 
став пити воду, та якось об цебрину й розбив те яйце-райце. Як узяв скот вернути 
з того яйця! Верне та й верне. Гониться він за тим скотом, то що з того боку 
піджене, на другий розійдеться...Кричить бідолаха, нічого сам незробить.
Коли це іде до нього змія і каже йому:
— Що ти мені даси, чоловіче, як я тобі скот цей вжену в те яйце?
А він їй каже:
— А що тобі дати?
Вона йому каже:
— Даси те, що без тебе стало дома?
А він каже:
— Дам!
Ото вона йому гарненько загнала той скот у яйце, заліпила славно яйце і дала 
йому в руки.
Він приходить додому, аж там без нього син народився. Ударив він об поли руками:
— Це ж я тебе, сину, віддав змії!
Ну ото журяться вони з жінкою. а далі кажуть:
— Нема що робити, — журбою не поможеш. Якось треба жити.
Погородив він загороди великі, розбив те яйце, випустив скот і забагатів.
Живуть вони, аж  поки син підріс.
От син і каже:
— Це ви мене, тату, віддали змії. Ну, дарма, якось буде! От він зараз і пішов до 
змії. Приходить до неї, а вона йому каже:
— Щоб ти за одну ніч отой луг викорчував, і щоб там ізорав, і пшениці насіяв, 
ізжав її, в скирти поклав, і щоб в одну ніч з тієї пшениці мені паляницю спік: 
поки я встану, щоб вона на столі лежала.
Він іде до ставка та й зажу рився. А там близько був мурований стовп, і в тім 
стовпі була зміїна дочка замурована. Він приходить сюди та й плаче. А та дочка 
його питається:
—. Чого ти плачеш?
А він каже:
— Як же мені не плакати, коли змія загадала таке, що я ніколи його не зроблю, а 
вона сказала, щоб за одну ніч зробив.
Вона його спиталась:
— А що ж там?
Він їй і розказав. Вона йому каже:
— Як візьмеш мене за жінку, то я тобі все зроблю так, як змія казала.
Він каже:
— Добре.
Вона йому каже:
— Лягай же тепер спати, а завтра рано щоб устав та понесеш змії паляницю.
От пішла дочка змії до того лугу та як свисне: той луг тріщить, лущить — на тім 
місці ореться, пшениця сіється...— до світанку спекла паляницю, дала йому. Він 
приніс до змії в хату і положив на столі,
Змія прокинулася, вийшла в двір та й дивиться на той луг:
тільки сама стерня та скирти стоять.
Тоді йому каже:
— Ну, справивсь! Гляди ж, щоб і друге діло зробив!
Та зараз йому й загадала:
— Щоб ти оту гору розкопав і щоб туди Дніпро йшов, а коло того Дніпра побудуй 
комори: щоб байдаки туди приставали й щоб ти ту пшеницю продав на байдаки. Як 
устану рано, то щоб це все було готове!
Він знов іде до того стовпа та й плаче. Та дівка його питається:
— Чого ти плачеш?
Він їй розказав те все, що йому змія загадала. Так вона йому каже:
— Лягай спати, я це все пороблю.
А сама як свисне, то та гора розкопується, Дніпро туди йде, коло нього комори 
будуються...
Тільки прийшла вона та збудила його, щоб він пшеницю видав купцям на байдаки з 
тих комор.
Змія встає та й дивиться, що все так ізроблено, як вона йому загадала.
Тоді загадує йому втретє:
— Щоб ти цю ніч уловив золотого зайця і раненько щоб приніс мені в хату.
Він ізнов іде до того стовпа та й плаче, Та дівка питається його:
— Що вона загадала?
Він каже.
— Оце вже не жарти: хто його знає, як його і вловити золотого зайця. Одначе 
ходім до тієї скелі. Стань над норою; ти будеш ловити, а я буду гонити з нори, і 
гляди ж: що тільки буде виходити з нори, бери його: то золотий заєць!
Ото вона пішла та й жене.Коли це — вилазить з нори гадюка та й сичить. Він її і 
пустив. Дівчина виходить із нори та й питається його:
— А що, нічого не вилазило?
А він каже:
— Ба ні: лізла гадюка, а я побоявся її, щоб не вкусила, та й
пустив.
А вона йому каже:
— А щоб тебе: ото і є самий заєць! Ну, гляди ж, я ще раз
піду: та як буде хто виходити й буде тобі казати, що тут немає золотого зайця, 
то ти не вір, а держи його!
Полізла та й жене. Коли виходить така стара баба та й пи-
тається того парубка:
— Чого ти, шину, тут шукаєш?
А він їй каже:
—Золотого зайця.
Вона йому каже:
— Де тут він узявся: тут його нема!
Сказала це та й пішла від нього.
Коли це виходить та дівчина й питається його:
— А що, немає зайця? І ніщо з нори не виходило?
Він каже:
— Ба ні: виходила баба стара та спиталась мене, чого я тут шукаю; а я сказав, що 
золотого зайця, а вона каже: тут його
немає, то я її й пустив.Тоді вона й каже:
— Чом ти не держав? Ото самий заєць! Ну, тепер більше ніде його не піймаєш, хіба 
я перекинуся зайцем, а ти мене принесеш і положиш на стільці, — тільки не 
віддавай змії у руки, бо як віддаси, то вона пізнає і розірве і тебе і мене.
От вона так і зробила: перекинулась золотим зайцем, він
узяв,приніс того зайця, положив його перед змією на стільці та
й каже змії:
— Нате ж вам зайця, а я піду вже від вас.
Вона каже:
— Добре, йди!
Він пішов.
А змія тільки з хати, а заєць знову перекинувся дівчиною та за парубком. Почали 
вони вдвох утікати. Біжать та й біжать. Ко- ли це змія побачила, що то не заєць 
був, а її дочка — давай доганяти, щоб її розірвати. Та сама не побігла змія, а 
послала свого чоловіка. Змій біжить за ними: коли вони чують — аж стугонить 
земля. Тоді дівка каже:
— Оце вже за нами біжить! Я перекинусь пшеницею, а ти дідом та будеш стерегти 
мене; та як буде питаться тебе: «Чи
не бачив парубка й дівки, чи не йшли сюди?», то ти скажеш, що тоді йшли, як ця 
пшениця сіялась.
Коли це змій летить та й питається того діда:
— Чи не бачив тут—не йшли сюдою парубок з дівкою?
А він каже:
— Ба йшли. Той питається:
— Давно ж вони йшли?
— Тоді, як оця пшениця сіялась.
Змій каже:
— Цю пшеницю пора косить, а їх учора не стало.
Та й вернувся назад. Зміїна дочка зробилась ізнов людиною, а той дід парубком, 
та давай утікати.
Прилітає змій додому. Змія його питається:
— А що, не догнав? І нікого не зустрічав на дорозі?
А він каже:
— Ба ні! Зустрічав: дід стеріг пшеницю, а я його питавсь, чи не бачив — тут не 
йшли парубок із дівчиною? А він каже:
ішли тоді, як оця пшениця сіялась, але ж та пшениця така, що пора косити, так я 
і вернувсь.
Тоді змія йому каже:
— Чом ти того діда й ту пшеницю не розірвав? То ж вони були! Тепер я сама 
побіжу: ти ні до чого!
Побігла.
Ото біжить... Коли ті чують — аж земля реве і гаряча. Дівчина тоді каже йому:
— Ей, тепер ми пропащі: уже сама біжить! Ну, я тебе зроблю річкою, а сама 
зроблюсь рибою окунем.
Зробила.
Прибігає змія та й каже до тієї річки:
— А що, втекли?
Перекинулась зараз щукою, давай гонитися за тією рибою:
що хоче вхопити, то окунь повернеться своїм пером гострим до неї, то вона не 
візьме його. Гонилась, гонилась, — так-таки не вловила та надумала всю воду з 
річки випити. Стала пити:
пила, пила, напилась багато та й луснула.
Ото тоді та дівка, що була рибою, каже тому парубкові, що був річкою:
— Тепер ми вже не біймось!
Ходімо до твоєї господи; то ти підеш у хату, та гляди: усіх поцілуєш, тільки 
дядькової дитини не цілуй, бо як поцілуєш ту дитину, то забудеш а мене. А я 
наймусь у цім селі в кого-небудь.
Ото він пішов у хату  з усіма поздоровкався та й думає собі:
«Як же мені не поздоровкаться з дядьковою дитиною? Таж вони подумають щось 
погане про мене». Поцілував і дитину дядькову. Як поцілував, так і забув за ту 
дівку.
Ото побув півроку та надумав женитися. Йому нарадили одну гарну дівку, щоб він 
її брав, він за ту й забув, що його вирятувала від змії, з іншою заручився. От 
перед весіллям, увечері, кличуть на шишки молодиць,
Прикликали і ту дівку, що він з нею втікав,— хоч її й ніхто не знав, що воно за 
одна. Стали бгати шишки; та дівка зліпила з тіста голуба й голубку та й пустила 
додолу,— вони стали живі. Голубка й почала говорити до голуба:
— А ти забувсь, як я за тебе луг викорчувала й там пшеницю сіяла, а з тієї 
пшениці паляницю спекла, щоб ти до змії відніс?
А голуб каже:
— Забув, забув!
Потім знов голубка каже:
— А ти забувсь, як я за тебе гору розкопувала і туди Дніпро пустила, щоб байдаки 
ходили до комор і щоб пшеницю ти продавав на байдаки? 
А він каже:
— Забув,забув!
Потім знов голубка каже:
— А ти забув, як ми  одили
вдвох за золотим зайцем? Ти й за мене забув?
А голуб каже:
— Забув,забув!
Тоді парубок згадав за ту дівку, — за цю-таки саму, що голуби поробила,— та ту 
покинув, а з цією оженився. І тепер живе добре.