У тихому гаю Лисичка щастя мала, 
Як у своїм добрі, жила, гуляла;
Ніхто її там не лякав, 
І вдень, і ввечері там соловей співав, 
І пташки пурхали, зозуленька кувала;
Скрізь зеленіло, все цвіло;
Так гарно, любо там було.
Лисиця так собі казала:
— От де по правді можна жить
І доленьку хвалить, 
В добрі кохаться, всіх любити, 
Ніколи зла і кривди не чинити! — 
Якби ж то правдонька щербата не була, 
То, може, й справді б так жила. 
Раз на калині недалечке 
Угляділа вона гніздечко;
Сиділи пташки там.
— Ох,— каже,— як не гріх котам 
Таких малесеньких, безвинних не жаліти! 
І їм же хочеться на світі жити... 
Ну, вже коти! Десь на лихо вони
Вродились, вражії сини, 
Не тільки вдень — вночі поживу бачуть, 
Не бачать тільки, як горюють в світі, плачуть.. 
Зажерливих пройдисвітів таких
Я перевішала б усіх...— 
І жалібниця щось сказати ще хотіла, 
Аж пташки із гнізда додолу якось ляп — 
Лисичка зараз хап та хап — 
Прехорошенько всіх поїла... 
Як жалібно співати почала, 
А он на що звела!
 
Лукавий чоловік словами нас голубить, 
Неначе всіх і жалує, і любить, 
Для правди, для добра живе,
Як по воді пливе;
А ближче придивись ти — 
І видно, що виля хвостом:
Помажу, мов, медком — 
Солодше буде з'їсти.
(1891)