— Як ти співаєш, Півне, веселенько...
— А ти, Зозуленько, ти, зіронько моя,
Виводиш гарно так і жалібненько,
Що іноді аж плачу я...
Як тільки що почнеш співати,
Не хочеться й пшениченьки клювати,—
Біжиш в садок мерщій...
— Тебе я слухала б довіку, куме мій, 
Аби б хотів співати...
— А ти, голубонько, ти, кралечко моя,
Поки співаєш на калині,
То й весело мені, і забуваю я
Свою недоленьку, життя своє погане
Та безталанне...
А тільки замовчиш
Або куди летиш,— 
Заниє серденько, неначе на чужині... 
І їстоньки — не їм, і питоньки — не п'ю 
Та виглядаю все Зозуленьку мою. 
Як гляну на тебе — така ти невеличка,
Моя перепеличко, 
А голосочок-то який!.. 
Тонесенький, милесенький такий...
Куди той соловей годиться?
— Спасибі, братику, за добреє слівце.
Як не кохать тебе за це?.. 
І ти виспівуєш, неначе та жар-птиця;
І далебі, що так,— пошлюся я на всіх.— 
Де взявся Горобець, підслухав трохи їх
Та й каже: — Годі вам брехати 
Та одно другого знічев'я вихваляти! —
Пурхнув — та й був такий.
 
За що ж,— хто-небудь попитає,— 
Зозуля Півня вихваляє? 
За те, що Півень годить їй 
Та потакати добре вміє:
Рука, як кажуть, руку миє.