КАЗКА ПРО ОХА-ЧАРОДІЯ
 
В тридев'ятім славнім царстві, 
де колись був цар Горох, 
є тепер на господарстві 
мудрий пан, вельможний Ох.
 
Сам той Ох на корх заввишки, 
а на сажень борода, 
знає край і вдовж, і вширшки, 
і кому яка біда.
 
Чи хто правий, чи неправий, 
чи хто прийде сам, чи вдвох, -  
всіх приймає пан ласкавий, 
тільки треба мовить: "Ох!"
 
На зеленому горбочку 
спершу він людей приймав, 
потім сів у холодочку, 
звідти голос подавав.
 
А як з ранку та й до ранку 
стали люди обридать, 
Ох зробив собі землянку, 
Оха більше не видать.
 
Але хто те місце знає, 
де трухлявий пень і мох, 
той приходить і волає 
або й тихо каже: "Ох!"
 
Хоч би навіть ненароком 
теє "ох!" промовив ти, 
знай, що вилізе те боком, -  
воріття вже не знайти!
 
Бо затягне з головою 
трясовиця мохова 
і з душею ще живою 
під землею похова.
 
Під землею ж там - палати, 
де вольможний Ох сидить, 
гарні, пишнії кімнати, 
срібло-злото скрізь ряхтить;
 
дорогії самоцвіти, 
наче зорі, миготять, 
скрізь заморські дивні квіти, 
по клітках пташки сидять;
 
золотії грають рибки 
в кришталевих скриньочках;
і ведмеді ходять дибки 
в рукавичках, жупанках.
 
Враз тебе там обморочать 
блиск і пахощі міцні, 
попугаї заторочать 
приказки якісь дивні.
 
І безглузді очі втупить 
в тебе рибка, мов чига... 
Тут ведмедів гурт обступить, 
кожен лапу простяга, - 
 
той бере тебе за руку, 
той торкає за плече;
боронь боже ворухнутись! - 
кров одразу потече.
 
Бо крізь білі рукавички 
враз проб'ються пазурі 
гачкуваті, мов гаплички, -  
так і вп'ються, мов щурі.
 
Тож, коли вже раз попався, -  
наче в пастку бідна миш, -  
то сиди, мов прикувався, 
не рушай, мовчи та диші
 
Вийде Ох: "Вітай в гостині! 
Чи волієш нам служить? 
Чи волієш, може, нині 
головою наложить?"
 
Скажеш: "Я служить не згоден", - 
зараз цок тебе в лобок, 
якщо ти носить не годен 
рукавички й жупанок.
 
Стань на службу - подарують 
рукавички й жупанець, 
привітають, пошанують, -  
тільки ж там тобі й кінець!
 
Вічно будеш пробувати 
у підземному дворі, 
більш тобі вже не видати 
ані сонця, ні зорі.
 
Де торкнешся - всюди брами 
під замком та під ключем... 
Десь далеко хтось часами 
озивається плачем.
 
Спів на плач відповідає, 
плач на спів, так без кінця... 
Кажуть, бранка там ридає, 
жде юнака-молодця;
 
коло неї там жар-птиця 
співом душу потіша, 
та сумна міцна темниця, 
смутна в дівчини душа.
 
Якби хтів їй волю дати 
хто з хоробрих юнаків, 
мусить перше розрубати 
сімдесят ще й сім замків...
 
Вже вам казка обридає? 
Що ж! хто має кладенець, 
хай замки ті розрубає, -  
буде казочці кінець!
 
[7.ІІІ 1906]