(Казка) Давно, в дитячий любий вік, в далекім ріднім краю я чула казку. Чула раз, а й досі пам'ятаю. Мені її розповідав малий сільський хлопчина без тенденційної мети, бо він же був дитина. Ні, він розказував її з простотою святою (я, може, помилку роблю, що казку в рими строю). Ми з ним сиділи у садку вечірньою порою, в той час, як захід розпалив пожежу за горою. Вечірній вітер турбував стареньку нашу грушу, і щось таємне і жаске нам заглядало в душу. Усе лякало нас: трава, що тихо майоріла, і гаю дальнього стіна, що в заході горіла. Та навіть в груші тій старій ми певності не мали, - хто знав, про що її гілки "на мигах" промовляли? А найстрашніші нам були оті ставні тополі, що вшикувалися в ряди, - запевне, з злої волії Бо все те, запевняв Лаврін, (так приятель мій звався), зросло на велеті тому, що з богом позмагався. Той велет сильний був колись не тілом лиш, а й духом, всі людські пута й кайдани зривав єдиним рухом. Його збороти не могла ніяка міць ворожа, поки на нього не прийшла таємна кара божа. Чим велет бога прогнівив, того Лаврін не відав. Питала потім я й старих, та жоден не повідав. Не встрелив велета господь своїм ясним перуном, а тільки сном його накрив, немов м'якеньким руном. Сон, кажуть, божа благодать, - ні, часом кара божа! Спіткала велета у сні пригодонька негожа. Ліг велет - думав, на часок, та й спить уже століття, землею заснітився весь і марить про страхіття. Бо скористали вороги з його важкої млості, безкарно точать з нього кров і трощать білі кості. Вже оснували тіло все залізними дротами, припали до глибоких ран неситими ротами. Не раз до серця глибини сягають хижі руки, а велет спить камінним сном, хоч терпить люті муки. Часами болісно у сні наморщить густі брови, тоді стинаються й шумлять гаї, ліси, діброви. Як дошкулить несвітський біль, він трохи ворухнеться, по тілу корчі пробіжать, уся земля здригнеться. Та не бояться вороги, гадають: "Ет, примара!" Але ущухне божий гнів, минеться й божа кара. І встане велетень з землі, розправить руки грізні і вмить розірве на собі усі дроти залізні. "Все, що налипло на йому, одразу стане руба..." - хлоп'я спинилось. Нам обом волосся стало дуба. "Коли ж він встане?" - тремтячи, спитала я хлопчину. "За рік, сто рік чи за безрік, а може, й в сю хвилину". Тут раптом вихор налетів, і дерева здригнули. Ми, як сполохані пташки, до хати враз майнули... Кохана стороно моя! Далекий рідний краю! Щораз згадаю я тебе, то й казку сю згадаю. Єгипет, 5/ІІ 1913