СПІВЕЦЬ
 
Пишно займались багрянії зорі
   Колись навесні, 
Любо лилися в пташиному хорі
   Пісні голосні;
 
Грала промінням, ясним самоцвітом
   Порання роса, 
І усміхалась весняним привітом
   Натури краса.
 
Гордо палала троянда розкішна,
   Найкраща з квіток, -  
Барвою й пахом вродливиця пишна
   Красила садок.
 
А соловейко троянді вродливій
   Так любо співав, 
Голосом дивним співець чарівливий
   Садки розвивав;
 
Слав до вечірньої зорі прощання,
   Що гасла вгорі, 
Ще ж голосніше співав на вітання
   Поранній зорі...
 
Вже пролетів, немов пташка зальотна,
   Весняний той час, -  
Осінь холодная, осінь вільготна
   Панує у нас.
 
Тихо спускається нічка осіння, - 
   Година сумна;
Місяць холоднеє кида проміння;
   Здалека луна
 
Пугача віщого крик - гук єдиний;
   Діброва німа. 
Де ж соловейко? де ж спів солов'їний?
   Ох, де ж він? Нема!
 
В вирій полинув, де вічная весна,
   Натхненний співець. 
Вічно красує там рожа чудесна,
   Там теплий вітрець;
 
Глухо і смутно кругом на просторі.
   Мій гаю сумний! 
Кинув співець тебе в тузі та в горі,
   Тебе й край рідний.
 
Тиша така тепер всюди панує. 
   Лиш в листі сухім 
Вітер зітха, мов дріада сумує, 
   Із жалем глухим.
 
Чом я не маю огнистого слова,
   Палкого, чому? 
Може б, та щира, гарячая мова
   Зломила зиму!
 
І розлягалась би завжди по гаю
   Ясна-голосна 
Пісня, й розквітла б у рідному краю
   Новая весна.
 
Та хоч би й крила мені солов'їні,
   І воля своя, -  
Я б не лишила тебе в самотині,
   Країно моя!
 
[1889]