Канада, професорові п. Даревичу
Шановний пане професоре!
25 березня отримав Вашого листа. Дякую за привітання з нагоди звільнення з в'язниці.
Окрім цікавої для мене інформації про пожвавлення життя української громади та Вашу, пане Даревичу, професорську працю, Ви хочете почути про моє засланське життя і як на ньому відбивається гласність та порушуєте ще одну важливу проблему про “зросійщення” Києва. “Якось дивно, що тамтешні українці встидаються розмовляти своєю мовою”,— пишете Ви.
В цьому листі я постараюся бодай частково задовольнити Ваш перший інтерес, а щодо другого, то, може, колись і про нього напишу.
Отже, про заслання. Воно теж кара, але вона додаткова і значно м'якша за ув'язнення.
На заслання мене везли конопляною поштою від 7.12.87 р. до 30.01.88 р. Документи на заслання оформляла парабельська районна міліція. Вона видала “Посвідку особи засланця”, що заміняє мені пашпорт. У посвідці вказано початок і кінець заслання та визначено, що 15 числа кожного місяця маю ходити для реєстрації до місцевого сільського міліціонера.
Міліція завдала мене також під адміністративний нагляд, що означає: не маю права покидати помешкання від 10-ї години вечора до 6-ї години ранку, повинен ходити до міліціонера для реєстрації своєї присутності 10, 15 і 20 числа кожного місяця і ще не маю права покидати територію Березівської сільради без дозволу міліціонера.
Перед від'їздом до села я попросив у старшого коменданта спецпоселення парабельського РВВС дозволу відвідати лікаря в районній лікарні. Він дозволив, Провів мене до лікарні, знайшов терапевта і домовився з ним, щоб мене прийняв. Я зайшов до кабінету і привітався.
— Сідайте,— запропонував молодий терапевт.
— Дякую. Я, знаєте, їду до села на заслання...
— Знаю,— перебив лікар.— На що скаржитесь?
— В основному на серце і шлунок. Перед тим як поїхали в село, я хотів би знати можливості вашої районної лікарні щодо діагнозування серцевих хвороб. В ув'язненні специфічна медицина, і тому, опинившись на волі, хотів би всебічної перевірки серця для встановлення правильного діагнозу. Хотів би послухати порад доброго кардіолога.
— Роздягайтесь до попруги.
Нетерпеливість лікаря спонукала скорочувати задумувану розмову, і я поцікавився вже тільки тим, що потрібне буде в Березівці при розв'язуванні проблеми праці:
— Хотів би знати, чи є в межах району можливість встановити міру фізичного напруження, яку витримує серце.
— У межах району цього зробити не можна. Це роблять у Томську. У нас немає спеціального обладнання.
Він почав слухати легені.
— Хворіли на легені?
— Ні, не хворів. Було тільки затемнення. Мене ще турбує шлунок.
— Що з ним? Як турбує?
— Уже здавна понижена кислотність. А останніми місяцями буває різкий гострий біль,
— Це не страшно. При ракові шлунок не болить. Якщо буває біль, то це свідчить, що раку немає. Отже, не турбуйтеся. Давайте руку — поміряємо тиск,
Верхній був 105, нижній — приблизно 80.
— Скільки?—питаю.
— 105. Скільки вам років?
Зона. Станція Потьма Мордовської АРСР. Початок квітня 1962 р.
— 61-й пішов.
— Для вашого віку це тиск саме враз. Можна сказати; чудовий тиск!
Він пішов до умивальника, даючи зрозуміти, що прийом закінчено. А що мені було робити? Почати сперечатися?..
Я вийшов з кабінету в коридор, де на мене чекав лейтенант. Він провів мене до міліції, і мене замкнули до камери.
Із пожильців камери був тільки один старий пияк. Він спав. Від стуку дверей прокинувся, глянув на мене, повернувся на нарах на другий бік і знову заснув. Мені ніщо не заважало обмірковувати відвідини лікаря.
Отже, засновкова інформація: вік 61 рік, тиск 105 на 80. Цей тиск лікар називає чудовим. Що має місце:
лікар — неук і не знає, що такий тиск для такого віку зовсім низький, чи він знає це, а каже неправду?
Якщо лікар казав неправду не від неуцтва і не від своєї брехливості, а під тиском міліції, тоді, може, він би і не образився, коли б йому став доводити справжнє значення згаданих цифр? Можливо.
Я не став сперечатися з лікарем, і відтоді мене не покидає думка: як добре було б, коли б у пацієнта був вихід у вигляді права вибору лікаря. Треба, щоб поряд із державним лікарем був ще й приватний. Хай буде він платний. Аби був вибір. Коли б поруч з державним з'явився приватний лікар, що дбав би про свій авторитет у пацієнтів, тоді і державний змушений був би згадати клятву Гіппократа.
Після того як я підписався на постанові про ознайомлення з фактом установлення адміністративного нагляду та змістом обмежень, мені видали посвідку особи засланця, привезли 30.01.88 р. до льотниська і підвели до літака Парабель—Березівка, я вперше (хоч і під наглядом міліціонера), але вже без збройного супроводу зробив кілька десятків кроків до літака.
Малий двокрилий літак на 12 місць загуркотів двигуном, ковзнув лижами по рівному снігу і пірнув у холодне небо.
Від Параболі літак летів просто на схід. Під літаком рівна місцевість, що впереміж складалася із боліт та ділянок лісу різноманітних конфігурацій. Місцями сніговий килим покривав широкі й довгі ниви, і я подумав був, що тут луки чи, може, сільськогосподарські поля. Леле, помилявся— то теж болота.
Від Парабелі до Березівки понад сто км, а під крил-лям літака не було жодного села чи бодай хутірця. Болота і ліс, ліс і болота, безмежні простори і холод. Він проникає крізь корпус літака і починає брати за ноги. Добре, що я мав валянці. Та й летіти недовго, хвилин ЗО—40. Між іншим, зв'язок Березівки з іншим світом порівняно добрий. До Березівки літак літає шість разів тижнево. Узимку, коли морози скували всі болота, від Березівки ще можна доїхати на авто до Нарима, що близько ЗО км від Парабеля. Регулярного руху по цій дорозі немає, але час від часу нею їздять. У теплу погоду повітряний транспорт — єдиний регулярний вид сполучення. А для окремого постачання вантажів використовують ще річку. Для телефонно-телеграфного зв'язку у Березівці є радіостанція. Щоправда, телефонний зв'язок доволі кепський. Хоч Березівка невелика (має приблизно 340 осіб населення), тут є своя дизельна електрівня і невеличка котельня для водяного опалення гуртожитку, їдальні, контори та клубу.
Мене поселили в гуртожитку в кімнаті на п'ять осіб. У кімнаті жило три українці і зрусифікований німець. У той же день познайомився з міліціонером старшим лейтенантом Балашовим П. А. Він перевірив мою посвідку, і ми обмінялися для знайомства кількома фразами. Він розповів трохи про Березівку.
У Березівці є одне підприємство — ЛЗП (лісозаготівельний пункт) і, можна сказати, одне виробництво — лісозаготівля, а все інше—допоміжні служби.
Позаяк за давнім і незмінним звичаєм усі засланці мають працювати, то наступного дня мене викликав начальник ЛЗП для влаштування до праці. Він спитав, який фах я маю. Коли я сказав, що юрист, він, посміхаючись, сказав, що юриста тут не треба, а треба міцні, здорові руки. “А що ще зможете робити? — питає.— У нас тут лісоповал. Роботи всі тяжкі. Куди ж вас послати?”
Я розповів, що мені пішов 61-й рік і за станом здоров'я я нездужаю виконувати важку працю. Разом з тим я хотів би якийсь час відпочити після ув'язнення.
— А на які кошти ви житимете?
— На перший випадок вже маю 40 крб, потім надійдуть 870 крб., що їх заробив на Уралі за 10 років, а далі оформлятиму пенсію.
— Ну, гаразд. Там буде видно.
— Отже, я поки що піду?
— Ідіть.
І я пішов, задоволений з того, що наступного дня не мушу йти до праці. Прийшовши до гуртожитку, я витягнув з торби свої папери і сів писати листи. Степан із цієї кімнати був у розпорядженні завгоспу Во-ронкової Е возив до їдальні дрова на кінних санях. Він частенько заходив до кімнати і дивився на моє писання. Я пояснив йому, що в час конопляної пошти на пересильних тюрмах писав листи родичам своїх друзів Е тепер треба подописувати їх і порозсилати.
— Авжеж,— відізвався він із розумінням. Приблизно о 5-й годині вечора повернувся з лісоповалу Грицько, а потім і Володя з гаража. Грицько вже не молодий. Йому біля 50-ти років. У Березівці живе коло 6 років. А Володі ще й 20-ти років немає. У Березівці другий місяць. Приїхав до Сибіру по вербовці з Івано-Франківської області, щоб заробити грошей. Хотів працювати на автолісовозі, бо шофери лісовозів заробляють бува і по 500 крб. місячно. Спочатку був у Наримі. Там не давали авто, і він попросився до Березівки. Та тут теж немає вільного авто, ось він і працює поки що в гаражі автослюсарем. Покинув би Сибір і поїхав би додому, так немає грошей на дорогу. Думає до сплаву працювати в гаражі, а потім піти на сплав. Там добре заробляють. Після сплаву можна буде й додому вертати. Розповідає він це без великої впевненості і як далі піде, він і сам напевне не знає.
За два дні начальник мене викликав і каже:
— Я все-таки мушу вас влаштувати до праці.
— Що, наказали зверху?
— Ану ж у майбутньому вас притиснуть по вашій лінії,—(тобто по лінії кадебістського нагляду),—і ви тоді скажете, що хотіли б працювати, та вам не дали роботи.
— Я відповідальність візьму на себе, і вам жодної прочуханки не буде.
— Ні, я все-таки зараз напишу наказ. Так буде краще. Одержите спецодяг. А далі видно буде.
І він написав у книзі наказів, що мене прийняли до праці різноробом. У той же день мені видали спецодяг: ватяні штани, куфайку, валянці і рукавиці.
Наступного дня наказали їхати на височенному авто (МАЗ) по дрова разом із двома іншими чоловіками з
гуртожитку. Одним із них був Степан Близнюк. Пішли ми до гаража, звідки мали виїжджати, проте авто виявилося несправне. Шофер узявся лагодити. Ми чекали цілий день. А коли шофер нарешті полагодив, то вже пізно було виїжджати. Так скінчився мій перший робочий день.
Наступного дня ми виїхали зранку. У дорозі авто знову зіпсувалося. Слава Богу, що мороз був невеликий (приблизно —20 °С) і шофер міг голими руками вигвинчувати й загвинчувати рурки. Ми всі допомагали йому як могли. Авто наше стояло поперек дороги, і я все думав: як можна так перегороджувати дорогу? Виявилося, що можна. Бо за дві з гаком години, що ми простояли впоперек дороги, проїхало тільки одне авто.
Щоб прогріти рурку і вигнати з неї лід, розклали багаття: наламали дров, а потім націдили з бака піввідра солярки і облили дрова. Коли вогонь пригасав, поливали його знову з відра соляркою.
Нарешті всі четверо всілися до кабіни й поїхали до пункту лісоповалу. Коли зупинилися на пункті, хтось зауважив, що з бака тече солярка — забулися загвинтити болт. Подумав, що шоферові перепаде на горіхи, аж ні, ніхто й слова не сказав. Він знову заповнив бак соляркою, І ми поїхали на склад, де люди обробляють ліс і складають його в купи на лід річки (для майбутнього сплаву). Навантажили повний кузов обрубків і довго вовтузилися, заки зачинили задній борт. При цьому я смикнув дужче, ніж дозволяє мені серце, і воно заболіло.
Вночі серце також не давало спати. Ще коли був у кімнаті один, може б, і подолав біль, а то ж нас четверо. Ви знаєте, що означає чотири душі в одній кімнаті: той хропе просто у вухо, той хоче, щоб динамік радіотрансляції був ввімкнутий весь час (а то означає, що за вісім годин ночі він бубонить годин чотири), інший звечора хоче довго читати книжку і т. ін. Люди до мене ставилися добре з самого початку, але не могли вони пристосовувати свій триб життя до мене.
Наступного дня я пішов не до праці, а до лікаря (фельдшера). Він дав мені звільнення від праці на два
дні.
За ці дні начальником ЛЗП став інший чоловік. В. О. Іванов. Він викликав мене і. посилаючись на слова когось із Параболі, заявив, що, позаяк у мене немає жодних медичних документів про нездужання, вважає мене за цілком дужу людину і наказує їхати знову по дрова. Я відмовився, пішов до лікаря і взяв спрямування до парабельської райлікарні, аби пройти комісію для визначення міри спроможності до фізичних навантажень.
Щоб вилетіти з Березівки до Парабелі, узяв записку у міліціонера, якою він дозволяв начальниці аеропорту продати мені квиток. Вона прочитала папірець і для певності подзвонила до районної міліції. Звідти дозволили. Березівський міліціонер наказав мені у Парабелі замільдуватися до коменданта, що наглядає від міліції за засланцями.
У Парабелі я зупинився в готелі, відвідав лікарню, пішов до міліції, і комендант мені сказав приходити до нього кожний день і розповідати все про хід лікування.
У Парабелі пробув із 9 до 13 лютого. Либонь, понад 95 % часу провів у чеканні біля дверей трьох кабінетів.
Напочатку були підстави гадати, що мене можуть покласти до стаціонару для більш-менш ґрунтовної перевірки здоров'я (я хотів зробити рентгеноскопію серця, легенів, шлунка) та полікувати зуби (потрібно вставляти два зубні мости), та вже через два дні внаслідок запаралельності з міліцією цю перспективу рішуче відкинули. На моє клопотання про стаціонар лікар заявив, що я ще тут, у Сибіру, не встиг попрацювати, а вже претендую на стаціонарне лікування. Коли ж я сказав, що мені треба добре перевірити серце для встановлення правильного діагнозу, він глузливо кинув: “Ну, ми не будемо тут для вас організовувати кардіологічний інститут!” І я пройшов тільки одне дослідження — електрокардіограму.
На підставі двох вимірювань тиску крові, моїх коротких пояснень та ЕКГ 13 лютого комісія із двох осіб встановила діагноз — склеротичний кардіосклероз — і написала в довідці, що мені протипоказана важка фізична праця, пов'язана з тривалим ходінням.
У Березівці начальник ЛЗП, прочитавши довідку медкомісії, сказав:
— У нас тут лісоповал. Тут усі роботи важкі. А якщо й є дві-три роботи легкі, то на них працюють Наші люди, що все життя тут працювали, вийшли на пенсію і тепер працюють на цих легких роботах.
Мова про кількох сторожів.
— А я не претендую. Ви цілком справедливо чините, що віддаєте перевагу своїм людям, а не мені, по суті, випадковій людині. Лишіть мене на мене самого. Дайте мені спокій. Тут он добра природа, чисте повітря. Може, я трохи оклигаю після в'язниці і сам прийду до вас.
— Тут вам не курорті Вас прислали на заслання, а не на відпочинок,— кинув міліціонер, що теж був у кімнаті, і продовжив: — У нас в Союзі всі повинні працювати.
— Я пенсійного віку і недужий.
— А як же ви будете жити? На що?
— Наразі мені трохи допомогли рідні. Потім буду оформляти пенсію.
— Який у вас стаж? Ви ж весь час сиділи. Ви ж майже не працювали.
— Біля 17 років.
— Це ж ви одержуватимете менше 40 карбованців. Як же ви на них проживете?
— Яке ваше діло, як я розтягуватиму гроші? У мене є друзі, сестра, проживу якось.
— Але ж засланці повинні працювати.
— Я користуюсь правом совітських громадян після шістдесяти років не працювати чи я цим правом не користуюсь?
Відповіді не було.
— Гаразд,—підсумував розмову начальник,—ще пошукаємо вам легку працю.
На початку перебування у Березівці я питав начальників, чи нададуть вони квартиру в разі приїзду до мене жінки. Вони прихильно ставилися до її приїзду і обіцяли надати помешкання. Причому питав я неодноразово, і вони неодноразово обіцяли. Проте з бігом часу ставлення до мене стало мінятися на гірше, бо ставало все ясніше, що я не стандартна особа і ніяк не виходить загнати мене в стандартні рамки:
по-перше, до праці не поспішаю і, мабуть, таки працювати не збираюся, по-друге,— що вже зовсім погано,— з другої половини лютого мені почало надходити багато листів, і н-е тільки від совітських громадян, які з точки зору ревних охоронців старої державності були сумнівної політичної репутації, але й з-за кордону. На всі листи я стараюся відповідати, а в листах дозволяю собі відвертість більшу, ніж її може перетравити шлунок людей закостенілого сталінського гарту.
18 лютого по дорозі до пошти зустрів начальника ЛЗП. Він зупинив мене і сказав, ідо нарешті знайшов для мене легку працю — приймати й сортувати на складі (за 40 та 100 км від Березівки) деревину. “Нічого важчого від олівця та дощечки для записів підіймати не треба”,—сказав іронічно.
— Гаразд, піду.
— Приходьте ввечері до контори, познайомлю вас із майстрами.
— Добре.
Хоч у душі зовсім не радів з такої перспективи. Опівдні з Березівки прилетів комендант з районної міліції. Я години дві гуляв по тайзі і, припускаючи, що він міг мене шукати, пішов до контори, де його бачили люди. Привітавшись до всіх, я сказав, що хотів би з ним поговорити.
— Я теж маю до вас справу,— каже.— Увечері зайдете до кімнати приїжджих.
— Гаразд.
— Ага,—обізвався до мене начальник ЛЗП,—те, що я вранці казав про працю, скасовую.
— Добре. Ми всі в руках Всевишнього,— мовив безбожникам.
З тиждень не було спроб влаштовувати мене до праці, і я взявся писати листи.
Побачивши на столі лист із Німеччини, Володя питає:
— А чи не провокація це?
— Ні, не провокація.
— А може, вони хочуть вас випробувати?
— Вони мене добре випробували за минулі десять років.
Якийсь час пильні погляди пожильців гуртожитку на мій папір та писало стримували трохи мене— не хотілося загострювати стосунки.
І я взявся писати рецензію на “Психологічний словник” за редакцією члена-кореспондента АПН СРСР Войтка 1982 року видання. А потім зважив, що подібні піднаглядні обставини можуть тривати цілих п'ять років і тому безглуздо було б блокувати самого себе. Якщо маю бути заблокований, то в усякому разі зовнішньою силою, а не самим собою. І почав писати стільки, скільки дозволяли обставини у спільній кімнаті. Небагато вони дозволяли, та все-таки листування розширювалося.
Комендант увечері сказав, що з Києва надійшла вказівка до Томська, а з Томська доручили йому підготувати на мене матеріали для помилування.
— Але ж я помилування не просив,— кажу йому.
— А може, ваші рідні написали?
— Ні, мої рідні теж не могли написати.
— Ну, мене це не цікавить. Моє завдання — виконати доручення.
Усе доручення полягало в тому, щоб записати роки народження та адреси моїх близьких родичів.
24.02.88 р. до Березівки навідався співробітник КДБ. Зі мною він не вважав за потрібне зустрітися, зате викликав усіх людей, з якими я бодай двічі побалакав, і розпитував, з ким я спілкуюся, що розповідаю, звідки отримую листи і що пишу. Які книжки читаю і чи немає книжок антисовітського змісту.
Після чекіста міліціонер сказав, що до оформлення пенсії мені доведеться працювати. 27.02.88 р. до Березівки приїхала жінка. Начальник відмовив надати помешкання, пояснюючи відмову від своєї обіцянки зміною обставин. Дві доби ми прожили в червоному кутку гуртожитку, в якому, на наше щастя, зіпсувався телевізор, і тому нічого було робити в ньому пожильцям. Потім добрі люди відпустили нам на кілька місяців кімнату з кухнею, де й знайшли ми бодай відносний затишок.
Жінка розповіла про секцію з національних питань, і зокрема українську групу в ній, “Московского общественного семинара по гуманитарним проблемам”, а 1.03.88 р. я одержав від цього семінару пропозицію до співпраці, яку радо прийняв, хоча не знаю, що можу зробити для нього. У той же час редактор московського журналу “Гласность” надіслав мені листа зі щирою турботою за мій стан здоров'я та умови життя. Другий примірник листа спрямував до Томського обласного управління внутрішніх справ.
У Томську цей лист отримали 2.03.88 р. (на день раніше за мене) 5 відреагували негайно, наказавши березівському дільничному міліціонерові допитати, розібратися, налякати, нейтралізувати і т. ін., тобто відреагували цілковито в дусі старих благословенних безправно-стабільних часів. Другого березня зранку господареві квартири дали добру прочуханку за те, що пустивнас на квартиру до себе, де за мною незрівнянно важче слідкувати, ніж було в гуртожитку. Вирішили загнати мене знову до гуртожитку після від'їзду жінки.
Через годину після цього міліціонер навідався до нас на квартиру. Відбулася доволі темпераментна розмова. А назавтра (3.03.88) я отримав примірник листа Є. Григорянца, що остаточно з'ясував мені причину події. За день-два після цього зі Львова повідомили про створення виконкому для відновлення діяльності УГС, що журнал “Український вісник” — це орган Української Гельсінкської групи. Таким чином, Гельсінкська група існує не тільки в силу того факту, що вона не са-моліквідувалася (як Московська), а й існує фактично. Це вже стосується до мене безпосередньо, бо, як один з уцілілих фундаторів групи, я, звісна річ, не можу зневажати смерть моїх побратимів дочасним виходом з неї. Михайло Горинь запропонував мені очолити виконком УГС.
— Навіщо це? Я ж дуже далеко, практично не можу керувати.
— Після оголошення нас можуть арештувати.
— В такому разі — згода. Я недавно вийшов з тюрми, то й знову можу туди повернутися.
І листування, і телефонічна розмова про Групу відбувалися не поза увагою наших пильних “душпасти-рів”, що й відбивається на ставленні місцевих начальників та урядовців до мене.
Посилили адміністративний нагляд, заборонивши полишати помешкання уже не з 10-ї години вечора, а з 9-ї і до 6-ї ранку, мільдуватися у міліціонера не тільки 10, 15, 20, а ще й 30 числа кожного місяця.
5.03.88 р. спрямував прокуророві Парабельського району скаргу на незаконність адміністративного нагляду.
У Березівці багато вже роками покинутих квартир у старих бараках. Я просив начальника ЛЗП дозволити мені відремонтувати одну з них власними силами. Він не дозволив. Мовляв, усе будемо ремонтувати для своїх робітників. Проте це просто відмовка—ЛЗП вже кілька років неспроможний побудувати новий будинок через брак робітників, і якби вони тепер звідки-лясь з'явилися, то добудували б новий будинок, ремонтували б жилі помешкання, що також вкрай потребують ремонту, а не бралися б за квартири, до яких руки не доходили вже багато років.
Напередодні совітського жіночого свята 8 Березня у крамниці за списком продавали по пляшці 28-градус-ної горілки та по дві пачки індійського чаю. Ми теж хотіли купити й пішли до крамниці. Крамарка, поглянувши на нас, сказала, що мене і жінку Балашов викреслив зі списку.
— А мене,— питає жінка капітана Балашова,— на якій підставі ви позбавили горілки до жіночого свята? Балашов:
— Вас позбавили й індійського чаю. Крамниця обслуговує тільки прописаних у Березівці людей, а ви навіть тимчасово не прописалися.
9.03.88. Знову просив Іванова надати житло.
— У нас немає,— каже.— Усе, що в нас є, ми віддаємо своїм робітникам, а ви працювати не хочете.
— Дозвольте мені відремонтувати кімнату, що стоїть без вікон уже кілька років.
— Ми відремонтуємо її для своїх робітників.
— Чого ж у минулі роки не ремонтували?
— У нас для вас немає помешкання,— кинув роздратовано.
— Як вас розуміти: ви не даєте, а якщо я сам знайду, ви перешкоджатимете чи ні? Присутній замісник:
— Ви не можете проявити ініціативу, бо весь жил-фонд у нашому розпорядженні.
— Дайте мені остаточну формулу відмови. Якщо ви й самі не надаєте помешкання, не дозволяєте мені самому знайти чи відремонтувати покинуте помешкання, я писатиму скаргу. Щоб мене перевели до іншої місцевості.
— Пишіть"! Пишіть! — загукали гуртом, відкрито задоволені з перспективи спекатися мене.
10.03.88 р. мав розмову з головою сільради.
— Яку,— питаю,— ролю відіграє сільрада в розподілі житла?
— Ніякої,— каже.— Ну, у нас є відповідна комісія, Ми ставимо на чергу для покращення житлових умов тощо, але розподіляє житло дирекція ЛЗП.
— Чи не могли б ви посприяти, аби мені дозволили відремонтувати покинуту і без вікон кімнату?
— У нас буде нарада сьогодні о 7-й годині вечора. Я побалакаю. Прийдіть завтра вранці,—сказала доволі прихильно.
11.03.88 р. пішов до сільради. Поглянувши якось
ніяково на мене, каже:
— Навесні приїдуть сюди дві сім'ї. Вони робітники, і їм ЛЗП надасть житло, того для вас немає.
— їм ЛЗП надасть житло, придатне для життя. До кімнати без вікон їх не поселять?
До відповіді на таке запитання вчорашня нарада не підготувала головицю, і вона ніяково промовчала.
Увечері спрямував скаргу до головви облвиконкому з клопотанням дати вказівку забезпечити житлом або перевести до подальшого відбування заслання туди, де воно є.
А втім, не все прикро й з офіційного боку.
17.03.88 р. Балашов оголосив рішення прокурора Парабельського району про скасування адміністративного нагляду. Розмова була в конторі ЛЗП, й Іванов запропонував мені нову працю — в'язати віники та підшивати валянці. Коли ж я заїкнувся про квартиру, відповів: “Нічого я дать вам не можу”. Отже, продовжується намагання загнати мене до гуртожитку. Вони чекають на від'їзд жінки і тоді наміруються поводитися зі мною як із самітним на тій підставі, що я не одружений.
19.03.88 р. ходив утретє до контори, щоб купити дров.
Головна бухгалтерка:
— Треба, щоб Іванов дав вказівку. Я:
— Іванов сказав, що це не його справа, що дровами займається зав. господарством Воронкова. Головна бухгалтерка:
— А Воронкова дозволяє?
Пішов до Воронкової в гуртожиток. Вона сказала:
— Хай бухгалтерія виписує дрова. Треба, щоб Іванов сказав.
Я пішов до контори і сказав бухгалтерці, що Воронкова сама не заперечує. Главбух виписала 1 м3 дров. Я заплатив гроші, узяв квиток, пішов до гуртожитку, знайшов Воронкову і, простягаючи їй квиток, кажу:
— Бухгалтерія виписала.
— А Іванов дозволив? Я:
— Іванов сказав, що дровами займаєтесь ви. Воронкова:
— Та Іванов мені сказав не давати вам і рубанця!
І не взяла квиток.
Так ось воно як! Нарешті вузол розв'язався; і квартира, і дрова — усе віддали “душпастирі” до одних рук, щоб централізовано затискати мене в гуртожиток.
Пішов шукати Іванова. Не знайшов. Повернувся до квартири з квитком і без дров. Смішно: морозити холодом серед лісів у самих нетрях тайги! Кілька сусідських сімей набиваються зі своїми дровами і кажуть брати скільки завгодно і коли завгодно. Та не дуже велика праця сходити до лісу і принести звідти підходящу ломаку.
20.03.88 р. стало відомо, що бригада шляховиків виїжджає з Березівки і звільняє квартиру в бараці. Я пішов до контори. Щойно привітався до Іванова, як він каже:
— А чому б вам не піти працювати на пилораму?
— Що там робити? — питаю.
— Носити тирсу. Праця в другу зміну.
— Може, й можна. Щоправда, сердечникам не радять працювати в нічні зміни, але я подумаю. Я чув, що шляховики виїжджають,— узявся я за своє.— Може, дасте мені ту кімнату?
— її уже віддали. А місце у вас у гуртожитку.
— Але ж у мене жінка. Дайте кімнату в гуртожитку для нас двох.
— Ну, цього не можна! Сюди приїжджає начальство, їм треба місце для ночівлі. Та й потім ви ж не одружений.
— Я вам особисто не скоїв жодного зла, а ви так вороже до мене ставитеся.
— А що ви мені можете зробити!
— Скажіть, ну, чого ви не хочете дозволити мені відремонтувати квартиру своїми силами? У вас же багато занедбаних, покинутих квартир.
— У нас нема лісоматеріалу.
— Не смішіть людей; посеред тайги, з власною пилорамою... Проте я зроблю й без вашого лісоматеріалу. Знайду на дорозі пару дощок, і майстер зробить із них дві віконні рами.
— Це ви тепер так кажете, а потім забагнете дошки для одвірків та для заміни підлоги.
— Підлогу не треба міняти. Треба тільки дві рами та грубку з чавунною плитою. Й те не становить проблеми, бо плити у крамниці є.
— Ні, нема лісоматеріалу у нас. І все. Тема закінчилася,— почали товкти воду в ступі. І я перейшов до другого питання.
— Ви наказали Воронковій не давати мені ні рубанця дров. З якої це рації?
— Нам треба забезпечити усіх своїх людей. А робітників для розвезення дров не вистачає.
— Але ж ви розвозите дрова під кожен двір десятками кубометрів. Мені треба не лісовоз на 25 м3 з лісонавантажувачем, а кінні сани на одну годину. Адже я купив тільки один кубометр.
— Нічого зробити не можу.
— Хочете, щоб я серед тайги замерз? Не замерзну!
— У нас для вас немає дров!
— Що, маєте вказівку загнати мене до гуртожитку? Проте відповідно до норм житлового законодавства пожильці відомчих квартир мають право без згоди адміністрації прописувати на свою житлоплощу квартирантів. А в селі є багато добрих людей.
— Я не заперечую, що вони мають таке право.
20.03.88 р. Балашов сказав, що жінка не має права жити тут без постійної прописки понад півтора місяця. Якщо затримається довше, спочатку оштрафують, а потім...
На заяву з клопотанням посприяти забезпечити мене квартирою з 14.03.88 р. до ст. коменданта спецпо-селення Парабельського РВВС отримав відповідь такого змісту:
“На ваш лист відповідаю, що в с. Березівці житловим фондом розпоряджається Березівська сільрада та адміністрація березівського ЛЗП.
До діяльності цих установ я втручатися не уповноважений.
Що стосується вас, то ви, як особа, що відбуває додаткову міру покарання, помешканням у с. Березівка забезпечені”.
У відповіді читався розрахунок: жінка побуде зі мною та й поїде. А самітний нехай іде до гуртожитку.
26.03.88 р. Я проводжав жінку додому. Сонце яскраво світилося і звідусіль віддзеркалювалося від білого світу. Очі мружилися, шукали якоїсь м'якої темної поверхні. Вони знайшли зелену стіну лісу, що темніла вкрапленнями чорно-білих беріз. А в затишку із сонячного боку зі стріхи аеропорту часто-часто падали краллі. Перевівши погляд з високих ялин на густу вервечку крапель та нагріту сонцем стіну, що дихала свіжою парою, жінка обізвалася;
— Як я буду їхати в таку теплінь у цьому важкому зимовому пальті?
— До Москви не буде жарко. Я не вірю в сибірське березневе тепло. У Кучині воно по-справжньому починається 20—25 квітня, а тут не тепліше. Журба і холодок витали над нами в останні дні. Дастьбі, все буде добре...
Нудна хроніка щоденного борсання у безупинних змаганнях за можливість бути собою, а не поплисти, як скіпка за водою. Коли б за межами цього борсання нічого більше й не було, життя було б майже нестерпне. Слава Богу, що за межами невеличкого кола вла-доможців живуть прості люди, що мають і здоровий глузд для справедливого поцінування моїх з начальством взаємин, і нормальне людське серце, що співчуває і шукає способів допомогти. Я знаю ідейну свою правоту, а вони бачать буденну життєву несправедливість. Шкода, що не можу згадати тутка їхні імена— не хочу бути причиною погіршення їхнього становища, що може настати через погіршення стосунків з начальством.
Гірко; замість думати над широкими національними проблемами, змагаюся за квартиру та дрова; замість писати щось істотне, втягнувся в описування щоденної суєти.
1.04.1988 року.
Сьогодні 20 квітня. Я побоявся відправляти цей лист до пана Даревича в Канаду, позаяк на печатках квітня довідався, що листи до Німеччини застрягли — якщо решето замінили на сито, то цей лист застрягне. Писати окремий примірник для того сита було ніколи, а цим одним примірником ризикувати не хотілося, ось він і пролежав до 20 квітня.
Особливих новин за цей час не сталося, коли не рахувати, що з сільради ходили до деяких моїх знайомих і наказали їм не брати мене до себе на квартиру, а міліціонер підганяв господаря, що поселив мене тимчасово, починати ремонт свого помешкання і виганяти мене з хати. На щастя, господар не злякався міліціонера, того я поки що маю затишний куток.
ЛЕВКО ЛУК'ЯНЕНКО
Квітень, 1988 р.