Як їх зносили з поля! 
Набрякли від крові рядна. 
Троє їх, пастушків. Павло, Сашко і Степан. 
Розбирали гранату. І ніяка в житті Аріадна 
вже не виведе з горя отих матерів. 
А степам 
будуть груди пекти ті залишені в полі гранати, 
те покиддя війни на грузьких слідах череди. 
Отакі вони хлопці, кирпаті сільські аргонавти, 
голуб'ята, анциболи, хоч не роди! 
Їх рвонуло навідліг. І бризнуло кров'ю в багаття. 
І несли їх діди, яким не хотілося жить. 
Під горю стояла вагітна, як поле, мати. 
І кричала та мати: 
– Хоч личко його покажіть! 
Личка вже не було. Кісточками, омитими кров'ю, 
осміхалася шия з худеньких дитячих ключиць. 
Гарні діти були. Козацького доброго крою. 
Коли зносили їх, навіть сонце упало ниць. 
Вечір був. І цвіли під вікнами мальви. 
Попід руки держала отих матерів рідня. 
А одна розродилась, і стала ушосте – мати. 
А один був живий. Він умер наступного дня. 
 
Джерело: Поезія, "Наукова Думка", К., 1998.