(ЛЕГЕНДА) 
 
Степами турки і татари 
На конях мчать, мов чорні хмари, 
І згаром дихає земля — 
Навкруг пожари, як петля, 
Й петлю розкручує ординець: 
Він одшукав живий гостинець — 
Дівча біжить босоніж в бір. 
Її він схопить у ясир, 
В прокислу зашморгне сирицю 
Й продасть у Кафі з торговиці. 
І сльози дівчини, й життя 
Проп'є без жалю і пуття. 
Бо що йому краса дівоча, 
Коса шовкова, ясні очі — 
Усе продасть він за дукат, 
Бо він торгаш, ординець, кат. 
Дівча біжить в тяжкім одчаї, 
Коса їй плечі устеляє, 
А сльози падають у брід, 
І кров'ю тягнеться твій слід. 
Уже над юністю твоєю 
Аркан свистить, сичить змією. 
І враз відсічена петля 
Безсило впала у поля. 
Козак-нетяга у долині 
Рубнув її і вже стежину 
Дівчині вказує у бір: 
«Ми ще зустрінемось, повір». 
Ординець блимнув хижим оком. 
На луку впав, гикнув і скоком 
Помчав з ординцями в байрак. 
Втікай, козаче! 
Та козак 
Втікать не думав. Ще дівчину 
Провів очима й по долині 
Навскіс напасникам помчав. 
 
Травневий день в кільці заграв 
На сполох бив всіма громами, 
І блискавка небесні брами 
Розчахувала навкруги... 
Все ближче, ближче вороги, 
Злостивий усміх рве їм губи — 
Отак і мчить землею згуба, 
Жадібна, дика, навісна, 
В краплинах крові і багна. 
Козак ударив із пістоля, 
Й розлігся крик посеред поля: 
На стремені торгаш завис, 
І кінь його поніс, як біс, 
І степ востаннє над рікою 
Ординець міряв головою... 
Все ближче коні, лиця злі, 
Схрестились, скрегнули шаблі, 
Переплелися іскри з кров'ю, 
І знову криком Придніпров'я 
Прошив у жасі людолов. 
Та біснувалась криця знов, 
Шипіла кров, шипіла піна. 
Козак вимощував долину 
Чужинським трупом, як умів, 
Як вчився в Січі і в братів 
На славнім Доні у поході. 
Ординців б'є козак вже в броді. 
Бере ординців переляк: 
«То це шайтан! 
Це не козак!» 
Козак всміхнувся в довгі вуса: 
«З шайтанами не вперше б'юся. 
Узнали, що таке козак, 
Якого люди кличуть: Мак». 
І знову зброя у двобої 
Дзвенить над збитою водою, 
І квасить нелюдів ріка,— 
Не ломить сила козака. 
Та от надходить чорна зрада: 
Дрантя, попихач скрався ззаду, 
Він чином — кат, душею — гад. 
Увесь продався за дукат. 
Тихцем підвів іуда зброю, 
Озвався постріл над рікою, 
І на коня схиливсь козак. 
«Пропав козак! Загинув Мак!» — 
Ординці кинулись до нього. 
Козак на них поглянув строго: 
«Ні, не загинув я, кати, 
Поміж людьми мені цвісти!» 
Кати підводять вгору зброю: 
«Твій цвіт, життя вже за тобою, 
Козаче, зробимо отак: 
Шаблями скришимо на мак...» 
Ординці воїна скришили, 
На землю впало тіло біле 
І, наче зерно, проросло, 
А влітку маком зацвіло... 
 
Давно ординців і іуду 
В моїм краю забули люди, 
Бо їхній слід — страшний укіс — 
Травою мертвою поріс. 
А мак цвіте віки в роздоллі — 
В косі дівочій і у полі. 
А мак цвіте!