КОЗАК ПЕТРО МАМАРИГА
 
Казка
 
Козак Петро Мамарига летів на своєму коні, а татари обсідали Петра з усіх 
чотирьох сторін. 
Козак Петро Мамарига побачив перед собою степове озеро. 
— Гиворе! — сказав Петро своєму коню. — Удвох нам невтекти. Тікай сам. Як-не-як, 
а самому тобі буде легше. А я заховаюсь в озері. 
Петро вирізав шаблею очеретину і поплив. 
Гивор додивився, як Петро Мамарига сховається під водою, і тоді вискочив на горб 
і кинувся в степ. Та було пізно. 
Татари помітили Гивора і закричали: 
— Оце його кінь! Ловімо його коня! Без коня козак Петро Мамарига далеко не 
втече! 
Татари оточили Гивора і колом погнали на нього. 
Та кінь козака Петра Мамариги був не з тих коней, що підставляють свою голову: 
Гивор сам по собі розігнався і перескочив татар із їхніми кіньми і вже було б 
втік, якби, та якби не впав передніми копитами у вузький степовий рівчак. 
Татари спутали Гивору передні і задні ноги і сказали: 
— Тепер кінь козака Петра Мамариги у наших руках.Зловімо тепер самого козака 
Петра Мамаригу. Без коня він далеко не втече і не зайде. Озеро! Він тут, він 
заховався в озері, а ось і його сліди! 
Татари позіскакували з коней і випили кумису. 
Козак Петро Мамарига сидів у воді і дихав через очеретину. 
Він сидів посередині озера, бо знав, що татари плавати не вміють і до нього не 
доберуться. 
Була осінь, і по краях озеро вже замерзло. 
Синенький льодок в заберегах татар не спинив, і татари поповзли по ньому до 
води. 
— Ми цього козака Петра Мамаригу вичавимо з болота,як в'юна! — говорили татари і 
місили озеро вздовж і впоперек аж до того місця, де вода їм була по шию. Далі 
татари не йшли, бо боялись втопитись. 
Петро ж тим часом сидів у воді і дихав, і все теє татарське чув, що вони 
говорили про нього, і думав: 
«Говоріть мені, говоріть, а мені тут у воді тепло». 
— Де ти тут, козацька душа? Краще вилазь сам, та ми тобі скрутимо руки та 
продамо в Туреччину на базарі, аби ти знав, як воювати з нами. 
«От», — думав собі Петро. В небі сливіла туча, і горя не було. 
«От, — думав собі Петро, — хто б це моїм товаришам-козакам та звістку подав, що 
я тут один у воді з очеретиною в роті та дихаю через неї. Нема кому і звістки 
подати, хіба що, може, Гивор доскаче?.. От шкода, такий добрячий тютюн пропадає, 
намокне тютюн, не буде чим і люльки набити та цим тютюнцем закурити». 
А татари? Татари поморились та позамерзали. 
Намокло вилізли з озера, розвели вогнище й стали сушитися та обсихати, як 
наступила ніч, і озеро стало замерзати на очах. 
— Оце добре! Як тільки озеро геть усе чисто замерзне — тоді ми спалимо увесь 
очерет на ньому, а з ним ту очеретину, через яку козак Петро Мамарига дихає.Тоді 
волею-неволею йому доведеться пробивати головою лід і йти в наші руки. А поки що 
озеро замерзає — ми трохи поспимо. 
Татари обдивилися зв'язаного Гивора, виставили сторожу і поснули. 
Сторожа виїхала на горби дивитись у степ, бо козаки і вночі нападають. 
Закуняв у воді з очеретиною в роті і Петро Мамарига. 
Раз ніч — і всім людям і звірам хочеться спати, то чого б то і славному козаку 
Петру Мамаризі хоч не поспати, то покуняти? 
І Петро задрімав... Один окунь, видно, голодний, розігнався і з розгону вхопив 
Петра за вус. Петро — лап! — нема половини вуса! Дивиться: перед ним окунь 
крутиться, памороки забило. 
— От і тварюка! — вилаяв окуня Петро.— Ти ж то некуряще!.. Але ж як же це я 
покажуся тепер своїм товаришам півторавусим? Треба ж тобі таке — зайшов в 
озеро!.. Ото ж ніколи, коли сидиш у воді з очеретиною в зубах, ніколи не треба 
не те що спати, а навіть куняти! Це ж порох, мабуть, намокне і шабля... 
Дивився-дивився Гивор на свої пута, а потім і спробував їх на зуб. 
— Тепер буду добиратись до своїх задніх, — сказав собі кінь Петра Мамариги. 
Та як Гивор не вигинав шиї — до своїх задніх ніг він дістатись не міг. 
— Що робити? 
А робити було що. І Гивор це зробив: він став на свої передні і побіг ними в 
степ. Татарська сторожа вклякла. Попадала і повмирала. 
— Повмирали, — сказав їм Гивор, — навіть забули крикнути... 
— Гиворе, це ти чи хто? — спитали козаки. 
— Я, — сказав Гивор. — Козак мій, Петро Самійлович 
Мамарига, сидить в озері і дихає через очеретину. 
— Діло звісне, — сказали козаки. — То що? 
— А те, що на озері вже хвиль не стає. 
— Тепер чи коли? 
— Тепер. 
— Тоді по конях, — сказали козаки. 
Козак Петро Мамарига сидів з кобзою на траві перед козаками, і срібна чарочка 
була біля його коліна. Гивор стояв за козаком Петром Мамаригою і дивився через 
його плече.