Казка Жив собі Максим убогий Коло річки, край села. Крім дітей та жінки, в його Тільки курочка була. Нанесла вона яєчок. Вже й Великдень ось-ось-ось! Хоч би кожному яєчком Розговітись довелось! Та старий Максим міркує: «Поїдяться крашанки, А коли підсипем квочку, Будуть згодом курочки. Швидко виростуть курчата, Навесні почнуть нестись, От тоді ми поласуєм! Ласували ж ми колись...» «Це не можна, — каже мати., — Не годиться, ні!.. Та як? Щоб без крашанки Великдень?! Любі діти, чи не так?» «Правда!» — діти закричали... Згодом мати додала: «Дев'ятнадцять дам під квочку, Десять буде для стола». «Хай по-вашому вже буде!» — Каже з усміхом Максим. І пішов собі із хати. Мати вийшла теж за ним, На город пішли садити, Та була уже й пора... В хаті ж праця закипіла: Малювала дітвора. Писанки на диво вийшли! Гриць слона намалював. Слон звів вгору жовтий хобот І на сині ноги встав. Далі взявся за ведмедя. Вуха білими зробив, Тулуб синькою побарвив, Дві ноги почервонив. А Маруся жовту жабку Посадила на сучок. В лапку їй встромила мушку, В другу — китицю квіток. Далі діти малювали Лева, тигра, борсука, Не забули і овечки, І лисиці, і вовка. Дуже гарно у Наталки Вийшов зайчик на лужку, Усміхаючись, підносить Він капусту їжачку. А найменшенький, Івасик, Кицьку тільки що кінчив. Що за мила вийшла кицька! Ще і стрічку почепив. Гриць скінчив уже й верблюда: Височезний, три горби! Звів він голову угору, Тягне листя із верби. Домальовував Івасик, Та вже в хаті аж гуло! Діти плигали, сміялись... Так їм весело було... Аж у хату батько й мати... Мати скрикнула: «Ой, жах! Я ж яєць ще не варила... Хто?! Пізнаю по очах!!» Як німі, сиділи діти... Та всміхнувсь старий Максим: «Не біда: на тісто підуть! Я й сире яєчко з'їм... Так, під квочку дев'ятнадцять З решти будуть писанки. Воно, варені смачніші... Зате маєм малюнки!» Так, як сказано, й зробили... Треба йти негайно в хлів! Всі пішли: і батько, й мати, Гриць на місці вже сидів. Бідна квочка так зраділа, Мальовничим писанкам, Що, зворушена, й не знала, Що казати діточкам. Ось і смеркло. Усі разом Повечеряли й лягли. Та заснути чомусь діти Довго-довго не могли. Все їм згадувались звірі, Кожний сам себе питав: Чи не краще, коли б чорним Вуха він намалював?.. Або чом живіт ведмедю Він зеленим не зробив?.. Та голівоньки дитячі Сон на подушки схилив... II Аж три тижні бідна квочка Пробула на писанках! Коли б глянули на неї, Вас пройняв би просто жах! Як вона змарніла, схудла! Самі шкіра й кісточки... Гола... Краще не дивіться Ви на неї, діточки!.. Тільки серце в неї билось Усе радісніш, сильніш... Залишилось ще посидіть, Почекати тільки ніч! І коли почувся вранці У шкарлупу перший стук, Квочка наче підлетіла Після довгих, довгих мук! І, щаслива вся, в повітрі Враз спинилася вона... Коли — зирк! Стоїть на спині. Де? У кого? У слона! Дійсно: вилупилось першим Чепурненьке слоненя. Не занадто ще велике... Ну, як з доброго коня. Далі з ревом, криком-риком Лев вискакує з яйця. Тихо виліз тигр з-а левом, Далі лупиться вівця. За верблюдом нявка-кицька, Ось і зайчик, і борсук... Метушаться вовк, лисиця, Вже і жабка: стук та стук! Спочатку вжахнулась квочка, Ледве в безвість не втекла! Та отямилася згодом І квоктати почала. Гриць усе це чув і бачив, Та не мав чогось страху, Хоч для більшої безпеки Зліз обачно на вільху. Квочка стала хвилюватись, Малеч кликати на збір. Сполошилися курчата, — Всім хотілося надвір. Перша вийшла з хліву квочка. Через неї плигнув лев, Щось зачув, хвостом замаяв І підняв страшенний рев! Все замовкло, заніміло... Наче цілий світ зомлів... Навіть квочка, рідна мати, Аж припала до землі. Коли рев скотивсь поволі, Громом в прірвах одлунав, Скочив тигр, роззявив рота І сказав в повітря: «Няв!» Далі вибігла лисиця, Вовк, ведмідь, рябий борсук... Жабка плигнула з квітками І найшла на груші сук. І верблюд з трьома горбами Вийшов з хліву, подививсь... Щось було не до вподоби, І він, плюнувши, скрививсь. За вівцею вибіг зайчик. Міг би легко він втекти. Та кого йому боятись?! Це ж все сестри та брати! Без страху підбіг до вовка, На плече йому схиливсь, Але вовк зубами клацнув, І наш зайчик затрусивсь. Правда, деяким звіряткам І ніяково було: В того ока не ставало, В інших зайве прибуло. Той примушений скакати Був лише на трьох ногах. І дарма четверту ногу Він шукав по всіх кутках. Решта всі були здорові, Раді зеленій траві... Тільки слон не вліз у двері І лишився у хліві. А вкінці і він виходить З жовтим хоботом у двір... Тупа синіми ногами І вгорі спиняє зір! «А що то сидить на гілці?! Мамо, зараз же кажіть!» «Та це. Гриць наш! — каже квочка, — Він ізлізе й побіжить...» «Так це він? Зітру на порох! З мене посміха робить? Ноги синькою побарвить?! Жовтий хобот причепить!» І трубу свою до Гриця Простягає лютий слон... Крикнув Гриць — і враз... прокинувсь… Був, на щастя, це лиш сон... Всі прокинулись від крику... Хто кричав — ніхто не зна... А в хліві куняє квочка... Що то висидить вона?