Печенізька облога Києва
 
Раз дізнались печеніги, 
Що для бою час настав, 
Що в Болгарїї далекій 
Забарився Святослав. 
 
Наче хмари, бідний Київ 
Печеніги облягли, 
Загриміли всюди сурми, 
Тарабани загули. 
 
А у місті плач і стогін: 
Ані вийти, ні ввійти, 
Став людей косити голод, 
Став в могили їх нести. 
 
А в той час гуляє Претич 
З дужим військом за Дніпром… 
Та не станеш буйним вітром 
І не зробишся орлом. 
 
Полетіли б і сказати: 
“Ви на волі, соколи, 
А наш Київ сірим муром 
Печеніги облягли”. 
 
Стали думати кияни, 
Де їм лицаря знайти, 
Щоб із міста на той берег 
Сміло зважився пройти. 
 
“Я піду!” – хлоп'я говорить. 
“Ти ж мале ще, молоде…” 
“Я піду”, – хлоп'я говорить 
І з вуздечкою іде. 
 
Вийшов з міста, в яр спустився, 
Полем швидко перебіг, 
Став, постояв, вийшов з гаю, 
Йде, неначе печеніг. 
 
Ось і табір, Глянув – війська, 
Як тієї сарани! 
Коні ржуть, реве худоба, 
На триногах казани. 
 
А на сонці сяє зброя, 
Сяють, блискають списи… 
Як пробитися крізь хмару, 
Як пройти через ліси?! 
 
“Де ти, Претич-воєводо, 
Де ти, князю Святослав?!” – 
Так собі подумав хлопець 
І у когось запитав: 
 
“Чи не бачили ви, дядьку, 
Тут буланого коня? 
Я пустив його на пашу, 
Та й заснув на хвильку я…” 
 
“Ні, не бачив… ач, роззява! 
Так колись ти і в бою 
Задрімаєш і за хвильку… 
Стратиш голову свою". 
 
"Треба йти питати інших… 
Де ж він, лишенько моє?! 
Гей ти, коню мій буланий, 
Гей, озвися, де ти є?!” 
 
Вдалині Дніпро синіє… 
Хлопчик плаче, як ягня: 
“Чи не бачили ви, дядьку, 
Тут буланого коня?” 
 
Ось уже і любий берег, 
Хвилі весело шумлять… 
Він оглянувся – далеко 
Вороги його стоять. 
 
І схопив себе за груди, 
На собі одежу рве, 
Через мить уже по хвилях 
На той берег він пливе. 
 
І нарешті бачать хлопця 
Печенізьки вояки, 
І за ним біжать, женуться, 
Як за сарною вовки. 
 
Туго луки натягають, 
Стріли кидають вперед, 
То пірне хлоп'я у воду, 
То заб'ється в очерет. 
 
Стріли падають у воду, 
Наче чорні блискавки… 
Попливти б, – але бояться 
Печенізьки вояки. 
 
А мале хлоп'я давно вже 
Степом котиться-летить… 
Сяють вогниками очі, 
Серце пташкою тремтить. 
 
Ось уже і рідний табір, 
Ось і Претич, вояки… 
Ах, здається, по степу він 
Розгубив свої думки. 
 
Прибігає, важко диха, 
Ледве встоїть на ногах… 
Закричав – і гнів палає 
В огняних його словах. 
 
“Воєводо і вояцтво! 
Ви гуляєте, орли, 
А наш Київ, наче хмари, 
Печеніги облягли. 
 
Ви гуляєте, а люде 
Швидко з голоду помруть, 
Швидко з голоду наш Київ 
Печенігам віддадуть”. 
 
Пильно слухає вояцтво, 
Що розказує хлоп'я… 
Меч стискає воєвода 
І сідає на коня. 
 
“Вояки! вперед! на поміч! – 
Вірний Претич закричав, – 
Хай живе наш славний Київ, 
Хай живе наш Святослав”. 
 
Обернувся в вулик табір… 
Крики, ржання, метушня… 
Кожний бравсь за спис, за зброю 
І… на огиря-коня. 
 
І злякались печеніги… 
Крик пішов і залунав, 
Що вертається з походу 
Переможець Святослав. 
 
Безліч літ уже минуло, 
Вже давно в землі хлоп'я. 
І давно вже в серці нашім 
Вмерло лицаря ім'я.