Ф о р т і н б р а с:         А я з жалем прийму належне щастя; В цім королівстві є й мої права,  Судьба мені велить їх ознаймити.  "Гамлет", 5, 2.* Якщо в нашому сьогоденні, де все міняється навально й безладно, мерехтячи, мов екран зіпсутого телевізора, ще зберігаються судження, котрих не соромно виголошувати з категоричною певністю, то для мене одним із таких є переконання, що письменницьке заняття вельми подібне до заняття дитини — обом належиться ставити питання, а не відповідати на них. Уже майже неймовірним видається, що ще яких п'ятдесят літ тому мислитель ранґу Камю міг уявляти письменника лікарем в ураженому чумою світі. Досвід минулих п'яти десятиліть мав би зцілити нас од подібної пихи: виявилось-бо, на наше прегірке розчарування, що література не ма:є явного, видимого впливу на перебіг історичних подій. Наявність плеяди першорядних поетів і прозаїків не врятувала ні Грузію — від сповзання в національний безум, ні народи колишньої Югославії — від жахіття громадянської війни. Наприкінці століття мусимо скромно визнати, що час літератури плине паралельно і, в лінійному вимірі, незбіжно з часом історії. Трохи поясню свою думку. З раннього дитинства я зростала в добрій вірі, що писання віршів — то найважливіше з усіх земних занять. Завдячую цією солодкою злудою не тільки наелектризованій атмосфері українських шістдесятих — хоча, ясна річ, коли маєш шість років, а дорослі круг тебе, щойно зійшовшись до гурту, починають екстатичне декламувати рядки, котрі "в усіх на слуху", — часом пошепки, але з тим палкіше сяючими очима, — то це не може не вбитися в тяму на всеньке життя. Одначе мою віру живили й поважніші підстави. По-перше, я народилася (і майже до тридцяти прожила без права виїзду) в країні, де час, здавалось, зупинився назавжди. (Вельми прикметне, що перша українська драма, проголошена "класикою соціалістичного реалізму" і нагороджена, 1930-го року, Сталінською премією, називалася — "Майстри часу"). В тій країні просто не могло трапитися нічого спонтанного, незапланованого й непередбаченого. Усталена послідовність партійних з'їздів та ленінських річниць, хоч би там що, зоставалася непорушною. Тільки вони визнавалися (і відзначалися) за реальні події, буцімто наділені містичною здатністю зненацька виводити двісті п'ятдесят мільйонів людських істот з летарґійного сну і вкидати у вир незбагненне бурхливої діяльности під назвою "соціалістичне змагання". Все, що не вписувалося в цей сценарій — закордонні й локальні війни, голодомори, бунти, підпільні рухи, не кажучи вже про поодинчі людські долі, — прирікалося на небуття, якщо тільки не було втілене в слові — бажано найекспресивнішому й найлегшому до запам'ятовування, отже, поетичному. Таким чином, у цьому Орвеллівському світі називання на ім'я відновлювалося в своїй первісній, біблійній функції: щойно називання по-справжньому творило назване, викликало його до життя, надавало йому статус реальности. Байдуже, що ця "паралельна реальність" довший час зберігалася ніби "в запасниках": найталановитіші наші поети-"шістдесятники", Василь Стус та Ігор Калинець, провели роки життєвого зеніту в таборах для політв'язнів (Стус там-таки й помер — на сорок сьомому році), але тодішні — датовані 70-ми — їхні твори, оприлюднені щойно зі здобуттям незалежности, потрапили-таки цілковито й докорінно змінити нашу пам'ять про минуле. Тож, якщо владці вважали себе за "майстрів-виробників часу", то письменники андерґраунду виконували ролю "майстрів-направників" — уперто "лагодячи" час, понівечений людською сваволею. Я не згадала про ще одну важливу обставину: вже дівчинкою я знала, що належу до нації, котра завдячує літературі самим своїм існуванням. В цьому нема нічого спеціально нового, ані надзвичайного: колоніальні народи не мають власної історії. Вся енергія їхнього чину тратиться на достосування до умов, нав'язаних їм іззовні, і чи не єдиною продухвиною для згніченої колективної чуттєвости залишається мова. Якщо не рахувати кількох коротких і невдалих "історичних інтерлюдій", можна сказати, що впродовж двох із гаком віків російської колонізації (із супровідною їй послідовною жорстокою русифікацією), Україна була так званою "лінґвістичною нацією", яка в своєму найбільшому поетові, Тарасові Шевченку, вшановує також і героя-націотворця, подібно як американці — Вашинґтона й Лінкольна. Такий — зрештою, типовий — романтичний націоналізм переважна більшість центральноєвропейських народів пережила в дев'ятнадцятому столітті. В Україні він затримався майже на століття довше, тож, наприклад, у п'ятнадцять років я твердо знала, що мені, яко українському поетові й спасителю нації, вготовано на прийдешнє тортури, розп'яття, а також обов'язкову довічну славу в грядущих поколіннях, — перспектива, од якої в п'ятнадцятилітки просто дух забивало від захвату. Виходить, отже, що мій особистий письменницький час охоплює відразу два століття — дев'ятнадцяте й двадцяте, або ж, висловлюючись сленґом істориків, вік націоналізму й вік тоталітаризму. Нині, сидячи за своїм хатнім "Макінтошем", перекладаю "Щасливого подорожанина" Дерека Волкота, чудово знаючи, що жоден український видавець сповна розуму не візьметься публікувати такої книжки в осяжному — щонайменше п'ятирічному — відтинку майбутнього. Навіщо тоді, спитати б, перекладаю? Не для грядущих поколінь, звичайно, — почасти для своїх колеґ-поетів, які не читають по-англійському, але головно таки для себе: люблю поезію Волкота, а переклад улюблених поетів — немов переливання крови: таким робом всотуєш у себе невловне й невимовне нові, відмінні від твоїх способи почування, доти приховані під машкарою чужої мови. Так що, гадаю, я більш-менш готова зустріти й ще одне, двадцять перше століття... А одначе вже сама вживаність деяких понять недвозначно виказує нашу настійну одержимість минулим. Живеш у країні, що визначає себе аж через три з шерегу префікси "пост-": пост-комуністична, пост-тоталітарна, пост-колоніальна. В літературі панує пост-модернізм: її-бо, літератури, Золотий Вік, як і годиться Золотому Вікові, лишивсь позаду, і тепер, чого не торкнись, усе виявляється цитатою. Популярний український тижневик зветься "Пост-поступ" — інакше, "післяпрогрес". Виразне відчуття "кінця часів", фіналу грандіозної історичної драми, котра начебто перейшла, проте якимось чином все ж не вичерпала себе, зоставшися в душах і умах недовижитим, неперетравленим послідком, чіпко тримає нас, висловлюючись у граматичних термінах, у стані "доконаного теперішнього часу", англійського "Present Perfect Tense". Не можемо навіть, як Гамлет, нарікати, — мовляв, звихнувся час: навпаки, виглядає на те, ніби аж надто багато історичних часів жужмом упхалося в тісний, насилу двадцятилітній проміжок. Не забуваймо, що Україна, на додачу, ще й пост-ядерно-катастрофічна країна, і навряд чи можна уявити собі щось більш "пост-модерністичного", ніж закутушкана хустиною старенька бабця за копанням радіоактивної картоплі в безлюдному селі Чорнобильської зони. Образ сливе Прустівський за структурою: оце ж він і є, віднайдений час! До-індустріальна й пост-індустріальна ери, дитинство й старість цивілізації — злиплись докупи. От тільки результат такої злуки виявився смертоносним... Забагато подій трапилося на віку одного покоління, щоб дати нам хоч якийсь шанс похопитися ввести їх у внутрішній код людських почувань. Бо ж почування куди вимогливіше за думку, воно потребує куди більше часу, аби сформуватись і визріти. Коли темп ґлобальних перемін прискорюється до навального, а екран вістей із прибутною швидкістю миготить усе новими й новими кадрами, людська психіка переходить до захисту — відгороджуючись від усякого допливу новин, який, не бувши засвоєним емоційно, загрожує їй розладом. Тридцять років тому війна, розв'язана в самому серці Європи, правдоподібно, перевернула б шкереберть цілу західну цивілізацію. Сьогодні ми глипаємо в телевізор, залпом проковтуючи вранішню каву, скрушно хитаємо головою — ай-яй-яй, що робиться, — грюкаємо вхідними дверима й кидаємось наздоганяти автобуса: ми не допускаємо на мить, було, заблислі в нас жаль і гнів увійти в нас глибше, тлумимо й гасимо їх на бігу: на таке нема часу. Замість робитися майстрами часу, ми стали його бранцями. У висліді живемо в стані якихось перманентних почуттєвих викиднів: ані любити близьких нема коли, ані дорогих небіжчиків оплакати, — зате дедалі, то більше оплакуємо власну безмежну самотність. І письменник, здавалось би, приречений завжди залишатися професіоналом почування, артикулювати для людей, занадто поглинутих самим перебігом життя, діянням у ньому, аби над ним ще й рефлектувати, їхні глибоко укриті душевні стани, їхні сни і страхи, і болісно невиразні, і заледве означені відчуття, — письменник теж виявляється похованим під обвалом подій. Веж із слонової кости більше не існує — нема їх де притулити. Мене завжди приголомшувало, як це в дев'ятнадцятому столітті, де не було навіть друкарських машинок, не те що персональних комп'ютерів, люди примудрялися писати десятки грубезних томів — гусячим пером при свічці! Вже з появою друкарських машинок повні зібрання творів помітно "схудли". Нині, наприкінці століття, життя плідного й успішного автора незрідка увінчує одним-єдиний томисько — гаразд, коли два. Чи не означає це, що ми потроху сходимо зі сцени? Але ж трагедія таки — була! Бо ж, поза всяким сумнівом, щойно в цьому упливаючому столітті гомо сапіенс сягнув дна пекла як вид (раніше, перед добою Освенціма й ГУЛАГу, досвід подібних падінь ніколи не бував ґлобальним, а відтак окрема, поодинча особистість зберігала за собою цілком правний шанс від нього відсторонитись, — шанс, нині затрачений безповоротно). Тепер, коли трагедію скінчено, і комунізм зазнав краху, і остання тоталітарна імперія розвалилася, ми сторопіло озираємося назад, на поле бою, всіяне трупами й каліками в муках корчів: що ж нам робити? Та чи й потрібні ми в фіналі, коли вже по всьому? А в фіналі, не забуваймо, якраз і входить Фортінбрас. Це не хто, як він, виявляється літописцем — виносить тіла забитих і реєструє все, що тут скоїлося. Якби не він, ми б зроду не почули про Гамлета. Це він, Фортінбрас, наділяє Гамлета — дарма що посмертно — всією повноважністю земного існування. Тож провадьмо й далі реєстри — хай би навіть тільки своїх власних почувань. І сподіваймося, що вони таки потраплять витворити окремий, "паралельний" час — той єдиний, який у кінцевому підсумку тільки й важить: час людини — в тому всьому, що так маловрозумливо зветься її життям.   ---------------------------------------------------------------------------------- * Авторизований переклад з англійської (Oksana Zabuzhko. Enter Fortinbras //A Kingdom of Fallen Statues: Poems and Essays by Oksana Zabuzhko. -Wellspring, Toronto, 1996). В основу есею покладено доповідь на Міжнародному письменницькому Форумі Lahti Writer's Reunion "Письменницький час" (Муккула, Фінляндія, червень 1995 p.).