"ПСИХОЛОГІЧНА АМЕРИКА" І АЗІАТСЬКИЙ РЕНЕСАНС, 
АБО ЗНОВУ ПРО КАРФАГЕН*
"Картагена нашої провінційности мусить бути зруйнована. 
Або ми знайдемо свій ритм у нашу функційну добу, або нас не стане" 
Ю.Шерех. 1948 р.

Відомо, що американці не знають географії: близько 30% випускників середніх шкіл США неспроможні показати на мапі свій власний континент. Коли перший шок, викликаний цією інформацією, пересідається, починаєш міркувати розважливіше, sub specie aeternitatis: справді-бо, пересічну — нормальну! — людину, скільки світ стоїть, обходять насамперед події на її "кутку" (в її окрузі, містечку, кантоні і т.д.) — практика комуністичних держав показала, що ніякими масовими мітинґами протесту проти агресії ізраїльської вояччини та злочинів чілійської хунти, скликаними на фабриці "Червоний панчішник", не привчити робітницю "Червоного панчішника" мислити у всесвітьо-історичних категоріях: і на мітингу її думка ширятиме не вздовж західного берега річки Йордан, не над майданами Сантьяґо, а десь між поблизьким гастрономом, де треба буде купити сосисок на вечерю, та Дитсадком, звідки по праці доведеться забирати дітей (додаймо, що в цьому був єдиний шанс нашої панчішниці зберегти свою психіку здоровою!). Це — людське, це вічне; в свідомості нормального індивіда, якщо тільки він не політик, не бізнесмен-міжнародник і не часто подорожує за кордон, географію успішно заступає топографія, і чому би мало бути інакше? 
Раз прийнявши це твердження за відпровідний пункт, убезпечуєш себе від типово українського "неврозу невизнання" — принаймні не ґзишся, як ужалена, щоразу, коли де-небудь на середньоамериканських широтах добродушний Мак з автозаправки, почувши, що ти з України, привітно питає: "А де це?" Зрештою, якщо вдуматися, то й за нашим "неврозом невизнання" часто-густо криється своєрідний "хутірський комплекс" — пригадую, як колись у глухому карпатському селі балакуча літня жіночка цілковито замучила мене нескінченною історією, де фігурував якийсь "Місько з Замаґорова", і яка вона врешті була щиро шокована, виявивши, що я зроду-звіку про того славного Міська не чула... Хутірська свідомість (назвімо її так) не лише топографічна — вона замкнуто-еґоцентрична — і, хоч як парадоксально це може прозвучати, "по-радянському" вперто моністична: навіть визнаючи існування якогось іншого соціуму за межами свого хутора, вона ніяким побитом негодна вмістити думки про його інакшість, а просто моделює собі цілий світ за зразком рідного хутора (кожен мусить міркувати, як я, — кожен мусить знати Міська з Замаґорова). 
Цей комплекс наївної гуцулки в'ївся в нас, упродовж тривалого історичного часу заблокованих проблемою власного етнічного й культурного виживання-самозбереження, далеко глибше, ніж видається попервах. Коли поважний віком і становищем український літератор, вітаючи в стінах київської Спілки італійську письменницьку делегацію, автоматично переходить на єдину приступну йому, крім рідної, мову — російську, — попри самоочевидний факт, що гості не знають її так само, як і української, і що цим він тільки додає клопоту перекладачці, змушеній здійснювати подумки подвійний переклад, — він демонструє не що інше, як власне означений комплекс: звикнувши, що в межах радянського "хутора" російська функціонує як мова міжнаціонального спілкування, нічтоже сумняшеся поширює закони хутора й на Апеннінський півострів. Коли американський професор літератури (котрому траплялось інтерв'ювати Борхеса, Мілоша й Вейнтрауба, але ніколи не траплялось мати до діла з чим-небудь радянським) бере — через перекладача — інтерв'ю в української поетеси й, з'ясувавши, що за Радянської влади на Україні існувала Спілка письменників і писати по-українському не заборонялося, допитується, в чому ж полягав утиск української літератури, а у відповідь, крім вияву неартикульованого обурення, дістає тільки: "А ви в нас бували? Ні? Воно й видно!" — після чого тема виявляється закритою, — то це також більш ніж симптоматично. Як і гуцульську селянку, нашого інтелігента глибоко вражає, що хтось може не мати зеленого поняття про речі, які складають зміст його життя, — і так самісінько, як гуцульська селянка, він виявляється абсолютно неспроможним розтлумачити чужинцеві, умовно кажучи, "хто такий Місько з Замаґорова": щоб пояснити сторонньому явище, в межах мого "хутора" самоочевидне, я мушу сам від цього явища відсторонитися, стати на точку зору співрозмовця чи, як писав М.Бахтін, "у позицію позазнаходження", а якраз такою позицією замкнена на собі хутірська свідомість принципово не володіє. Так непролазний монізм робить її безнадійно й трагічно неконтактною — позбавленою артикульованого голосу. 
Це — той ментальний спадок, із яким нині незалежна Україна поволеньки, через силу сяк-так видибає на міжнародну арену. Навряд чи є рація збавляти зараз дефіцитний папір, зайвий раз розводячись над доглибними витоками нашої насильницької провінціалізації — вона-бо, хоч і особливо ефективна в умовах радянської тоталітарної імперії, почалася не за Радянської влади й тривала не одне століття. В самому розпалі української "оксамитної революції", в пору кількасоттисячних мітинґів, п'янливих демаршів під жовто-блакитними прапорами й натхненних гуртових співів на нічних майданах — у 1990-му році, — промайнула була непоміченою колосальної історичної ваги ювілейна дата — за 650 літ до того, в 1340-му, в Галичині помер, отруєний своїми-таки боярами, останній легітимний спадкоємець української княжої династії — Юрій-Болеслав з Романовичів. Галицько-Волинське князівство, роль якого в формуванні унікального обличчя української цивілізації нам ще тільки належить оцінити, припинило своє існування. Звідтоді українська державність, попри яскраві звершення козацької доби й героїчні надсади вісімнадцятого року, так і не потрапила сягнути зрілих, уповні розвинених і самодостатніх форм — навпростець би сказати, упродовж шести з половиною віків (!!!) Україна перебувала в статусі східноєвропейської провінції — то польської, то російської (частинне ще й австрійської), але провінції — безперечно. Якщо в цих умовах — ціною колосальних жертв, моторошно марнотратних розкидань безцінним людським матеріалом, а головне, ціною титанічних зваг тих самотніх праведників, котрих ніколи не бракувало во спасеніє українського Содому, — ми на кінець 20-го століття таки примудрилися зберегти свою національну тожсамість, то сталося це всупереч усякій логіці історії — єдино тому, що 650 років українського провінціалізму (страшно здумати, скільком поколінням вони ще дадуться взнаки!) були одночасно й 650-ма роками безупинної й виснажливої для духу боротьби з провінціалізмом, боротьби, в якій здебільшого марнувалися наші генії, змушені, замість писати свої Дев'яті симфонії та "Уллісів", правити газетні коректури й укладати посібники для недільних шкіл, — але внаслідок якої ми все ж здобулися на власну, і то несогіршу, культуру — от тільки біда, що нікому не знану, в тому числі й нам самим... 
І все це вже було — такий самий розпач уже переживався українською інтеліґенцією понад 70 років тому, коли Україна вперше в цьому столітті випорснула була на поверхню світової історії. Щоб пересвідчитися в цьому, досить перечитати Тичининське "Замість сонетів і октав": 
Тільки що почали ми землю любить, взяли заступа в руки, холоші закачали... 
— ради Бога, манжети надіньте, що-небудь їм скажіть: вони питають, чи єсть у нас культура! 
Якісь цибаті чужоземці покурювали крізь пенсне. 
А навколо злидні — як гудина, як гич! А навколо земля, столочена, руда... 
Тут ходив Сковорода. 
"Іспит" 

Тут справді ходив Сковорода — і Леся Українка, і Курбас, і Куліш, і той самий Тичина — можна було б додати ще імен, але декорації нашого почування це не змінить — хіба що гудиння, вражене радіацією, вимахало ще вище, та й до заступа щось не вельми тягнуться відучені від замашної праці руки, а так — усе по-старому: тільки столочена земля пам'ятає ходу велетнів, а щодо того, "чи єсть у нас культура", ми й самі ще не дуже впевнені... Надто довго нам було втовкмачувано, що її нестак-то вже й "єсть", тож тепер, по-сковзуючись на власних історично нажитих комплексах, ми квапимося розвернутись на діаметрально протилежну позицію — і, з ґвалтом і криком, гірко осміяними ще у Шевченка, проголошуємо (здебільшого, правда, на украіністичних форумах, тобто самі ж себе й слухаючи!), що в царині культури можемо "дуже багато дати світові". Тут уступає в дію ще одна злуда, точніше, підміна понять: між "маємо що дати" (потенційно) і "можемо дати" (реально) пролягає така страхітлива відстань, аж в очу темніє. Навіть не відстань — неміряне поле, причому заміноване. 
Ось його й хотілось би обійняти не скаламученим жодними ілюзіями зором. 
Сконструйований тут мною образ "світу" матиме в основі — як уже, певно, здогадався читач — Америку: не тому, що цю країну я, смію вважати, трохи знаю — і, по щирості, таки люблю, а це далеко не остання річ, коли заходить про моральне право будь-що оцінювати чи судити, — і не лише тому, що, викладаючи по американських університетах екзотичний курс під назвою "Ukrainian Culture and Civilization" (у навчальних програмах він значиться в одній рубриці з "Фольклором Чорної Африки" та "Жінками в латиноамерикамських літературах"), співпрацюючи з американськими перекладачами слов'янських літератур та вештаючись "у манжетах" по їхніх численних літературних форумах із виступами на понуро-монотонну тему "Єсть у нас культура!", — потрапила здобути певне уявлення, як і наскільки та культура сприйнятна для американської ментальности. Йдеться про більше. Годі заперечувати, що ціла та міфологема "світу", котра владає нашими умами, є виразно американоцентрична, тож збагнути дійсну Америку, відбитися в цьому дзеркалі — значить насамперед зрозуміти самих себе. 
Цікаве, далебі, відчуття — коли де-небудь у Стейт-Коледж, штат Пенсільванія, вмикаєш телевізора й бачиш на екрані рідний Майдан Незалежности! Камера "обмацує оком" ряди, де торгують сувенірним мотлохом, книжками, дитячими лахами; проноза сі-ен-енівець випитує в новітніх Секлит Лимарих, що вони думають про нинішню економічну ситуацію в Україні, — давно не чуті звуки милого серцю київського суржику перекриває синхронний переклад: поки що кепсько, але, може ж, буде ліпше... "Откуда! — з розмаху вганяється в кадр "опозиціонерка" — сердита, трошки вульгарна блондинка в яро-фіолетовій куртці: — Откуда вам лучше возьмьотся, ждіте, і так всю жизнь прождалі!" — синхрон не встигає за нею, але дівуля з тих, що скрізь самі за себе постоять, — переходить на ламану англійську (о де ви, Нечуї й Старицькі нинішніх київських перекупок, непереможних маркітанток "катастройки", обсмалених польсько-турецькими торжищами праправнучок славних подільських бублейниць — уже без мови прабабціної, але ж, хай йому абищо, дух, дух зацілів, отой, що — "цілим базаром на мене напали, то ледве одгризлася"!). Погано в нас, — переконливо сповіщає дівуля з екрана (крупний план) американському глядачеві. Дуже погано. Чи на щось сподівається? Безнадійний змах рукою, — і падає остання, енергійна й вимовна фраза, котрою й кінчається цілий репортаж: "Ай вонт ту гоу ту Амеріка!" 
За цим — не лише протяг, сколихнутий в українському суспільстві невгаваючим, від 70-х років, єврейським екзодом до Штатів і відповідною "Брайтон-бічівською" субкультурою. Сьогодні в нас "ту гоу ту Амеріка" (не назавжди, Боже збав, але бажано на чимдовше!) не хочуть, схоже, хіба геть зацьковані життям люди. Дипломовані архітекторки й музикантки, спродавши все на світі, щоб купити квитка на літак, мчать через Атлантику за няньок-помивачок до багацьких родин; україномовні гуманітарії обжили на правах безкоштовного готелю довготерпеливу діаспору (надзвичайно зручно, "і замужем, і вдома" — і в Америці побував, і ніби з хати не виходив, усе між своїми, — тільки замість купонів, спасибі, доляри)... Що ж, багатство завжди притягує до себе злидні, як магніт ошурки, — покійник марксизм явно недовчив нас, що на багатих і бідних поділяються не лише люди, а й країни, а відтак бідак із "багацьким" паспортом стоїть не набагато гірше за багатиря з паспортом "злидняцьким" (може, наприклад, помінявши в Борисполі свою мізероту на купони, сипати на Хрещатику грішми, наче місцевий король рекету), тож у своєму потягові за океан ми аж ніяк не самотні — американським раєм снить ціла "повстала, гнана і голодна", вигулькнула на руїнах Берлінської стіни пост-комуністична Європа, і з криком "Посторонісь!" пролітає через нашу територію (тобто повітряний простір) московська птіца-тройка — а ще й до того, прошу пам'ятати, в довжелезній усесвітній черзі на нью-йоркський рейс усі "пост-коммі" стоять "крайніми": нас давно випередив третій світ! Кажу, певна річ, не про числом неміряні армії латиноамериканців — найдешевшої робочої сили, що запрудила собою американські міста, впроваджуючи в побут іспанську ледь не на правах другої мови, і не про сердешних кубинців чи гаїтян, котрі раз у раз нелеґально перетинають кордон, а потім їх — от же ж невигода! — доводиться відправляти баржами назад додому — телебачення полюбляє такі сюжети, гляньте, ось їх — так і кортить написати — вантажать: похмуpі чорні обличчя — кремезні, на всяку працю згідні молоді мужчини, їхні мовчазні жінки в строкатих бавовняних сукнях, сплакані кучеряві діти, задля яких вони це все й затівали, — куди їм тепер?.. (Подивишся й зітхнеш: ні, ми таки не най-нещасніші на світі!). Але є й інші вектори, що тягнуться до США з Азії: американські університети обсаджені десятками тисяч китайських і корейських студентів, по фізичних та хімічних лабораторіях кує свої докторати дуже-таки помітна індуська еліта — цих уже не голод гнав з місця! Щоразу, знайомлячись із такими людьми, я з професійним кретинізмом, гідним соціолога, наводила балачку на одне й те саме питання: чи збираєтеся повертатись до Індії (Китаю, Південної Кореї...)? Більшість нібито збирається — але тільки з часом, зробивши кар'єру в США. Ось за ким рветься стати в чергу бідна Східна Європа — і ми в тому числі. 
Ай вонт ту гоу ту Амеріка! По що — по гроші? За 5 дол. денно на полуничних плантаціях чи, як підрядились були ошукані київські дамочки, за 150 дол. місячно до чужих каструль? Неправда — такі гроші можна тепер робити в Україні, не перетинаючи кордону. Не по те тягнуться українці й поляки, хорвати й румуни, корейці й бенгальці зі своїх — у кого більших, у кого менших — злиднів (Японія, до речі, багатша від Америки, і з Азії до неї їхати ближче...). Вдоволеність життям, як доведено психологією, забезпечується не тільки "гігієнічними" чинниками, як мир і достаток (кому не в пам'ятку улюблена ідеологічна колисанка брежнєвської доби: "Только бы не было войны"!), але й чинниками "мотиваційними" — перспективами професійного зростання, змістом праці (як писав Екзюпері, "каторга не там, де працюють кайлом, вона жахлива не тим, що це важка праця, — каторга там, де удари кайла позбавлені глузду, де праця не єднає людину з людьми"), нарешті — і це чи не головне — простором для вільного вибору, спектром можливостей вибору — кар'єри, роду занять, місця проживання, та навіть і подружжя (коли "Иваново — город невест", то який вже тут вибір!). Для окремо взятої живої людини різниця між провінцією — хутором, з одного боку, і центром — світовим містом — "світом", з другого, вимірюється саме обсягом можливостей, і то на всіх рівнях. Якщо на одному кінці цього спектра — можливість вибрати ресторан для вечері з друзями ("Яку кухню ви волієте?" — питання, що незмінно заганяє в глухий кут новоприбульця "зі Сходу") або телеканал для перегляду (у США їх понад 70, і хоч більшість, звичайно, розважальні, але не брак і спеціалізованих — інформаційних, релігійних, науково-популярних, політичних, інтеліґентсько-культурологічних і т.д.), то на другому кінці — можливість вибирати собі біографію, конструювати собі життя до любої вподоби. Наскільки відносна ця можливість, зараз не говоримо — важливо, що в люмпен-країнах її взагалі зведено до мінімуму. Комуністична система особливо постаралася під цим оглядом: більш кастового, чи радше станового, суспільства за наше навряд чи годні вимислити собі найзагарливіші ісламські фундаменталісти, — кожен громадянин від народження, як кінь у кераті, опинявся в соціальне приналежній йому колії, із якої — ані руш і про яку ніхто не питався в нього, чи вона йому відповідає. Відтак наше, "пост-комівське" "Ай вонт ту гоу ту Амеріка" — це підігріта страхом змарнуватися туга молоденької провінціалки, змушеної щовечора прогулюватися по тій самій "стометрівці" й споглядати ті самі обличчя, — туга за світом, де "щось відбувається", де не ждуть перемін, а творять їх самі, — "Тож дайте мені шанс, о дайте мені шанс!" — як закликає солістка львівського гурту "Пліч-о-пліч", котрий і "видав" нам цей "символ доби": образ провінціалочки, що мріє потрапити на конкурс краси ("Нудне життя залиш — чекатиме мене Нью-Йорк або Париж"). Честь і слава недорослому українському рокові — він справно діагностував те, чого ще не добачили високочолі інтелектуали. І львівську консерваторку, котра роками снидіє в Філадельфії по чужих кутках, і калькуттського математика, прилаштованого родичами до університету в Алабамі, де він, хутко засвідчивши небуденні здібності, здобув пост-докторський "грант", гнала з місця не так потреба в долярах, як надія на отой єдино-неповторний шанс, що його негоден забезпечити своїм громадянам ані третій, ані колишній "другий" (а тепер уже, либонь, четвертий) світ. І коли український художник, український композитор, український скрипаль, усі — зірки першої величини, роками туляться з ласки єдинокровних братів по "апартментах" Нью-Йорка, Вашингтона, Детройта, лічачи кожен цент і з несамовитими труднощами опановуючи англійську, то це може означати тільки одне — що в рідній культурі вони почувалися так само припнутими на ланцюгу двістікротно переміряної "стометрівки", як і бідна галицька лялечка в своєму Самборі чи Дрогобичі. 
Так, є "світ" — і є провінція. Багатство можливостей — і відсутність перспектив. Найприкріше, що ці поняття універсальні: провінція — феномен не лише геополітичний, а й духовно-культурний. Прошу зрозуміти мене правильно: це в жодному разі не означає, нібито культурні вартості, творені в Україні чи Болгарії, в арабських країнах чи в Південно-Східній Азії, наперед приречені якісно поступатися тим, що продукує «Нью-Йорк або Париж». Нічого подібного. Але це означає, що вони приречені залишатися на периферії функціонування світової культури (прошу читача запам'ятати цю чергову міфологему — "світова культура": нижче я спробую її трохи прояснити), — що в них, народжених у люмпен-країнах, і сфера обертання, і шанс (ах, знову цей шанс!) на міжнародне визнання не-по-рів-нян-но менші, ніж у "щасливіших" — ближчих до осердя світової цивілізації за "місцем народження" — продуктів культури. Звичайно, це до сліз несправедливо, але хто здоровий на розум наважиться в кінці 20-го століття твердити, ніби ми живемо в справедливому світі?.. 
Сьогоднішня столиця цього світу — чи, точніше, західної цивілізації, котра все ще цим світом урядує (дарма що врядування її помалу, але невхильно добігає кінця), — то Нью-Йорк, рішуче й однозначно. Точнісінько так сто років тому — та ще й у перших десятиліттях нашого віку, до Другої світової війни включно, — цю місію "столиці світу", або, за Шпенґлером, "світового міста", виконував Париж, випромінюючи навсібіч, у найвіддаленіші закутки цивілізації, концентричними колами владний формотворчий імпульс, що проникав у всі сфери життя, а "на місцях" звичайно "застигав", роблячись каноном ("Париж" української культури того часу, з її неусвідомленим, відруховим, наче в рослини до сонця, потягом "туди" — від "натиральних хранцюзьких маньор", якими марила в Києві на Подолі трагікомічна Проня Прокоповна, і до припізнілого імпресіонізму паризьких полотен О.Мурашка, впливу А.Франса й Мопассана на В.Підмогильного і, в двадцяті-таки, врешті сконципованого М.Рильським тужного зітхання роздвоєної на "тут" і "там", на яв і мрію провінційної душі: 
"Ти випив самогону з кварти 
І біля діжки в бруді спиш, — 
А там десь голуби, мансарди, 
Поети, сонце і Париж!"
— то, між іншим, неомильна прикмета не так загумінковости, як усе-таки органічної — хай і на "марґінесі", бочком — включености цієї культури до осяяного "світлом світу", новітньочасним Градом Земним, культурного кола). Шпенґлер, керований інстинктивною, суто німецькою відразою до "світового міста" за те, що воно затлумило собою культуротворчу "провінцію" (мало яка культура, крім німецької, є така суголосна українській своєю любовно плеканою "містечковістю"!), при всіх слушних і безжально-тверезих заввагах на адресу цієї "нової форми історії", недооцінив одну надзвичайно плідну саме під культурним оглядом функцію "світового міста", ту, котра нині набуває для нас першочергової ваги: функцію посередництва в міжкультур-них комунікаціях. Навряд чи в 1920-ті в закапелку Європи, на сторінках київського "Життя й Революції", з'явились би переклади оповідань "американського журналіста Ернеста Гемінґвея", якби тамтой мешкав тоді не в Парижі, а "десь у Мічігані", і те, що "с Тбилисской Казанская Академия переписывалась по-французски", також було виявом цілком адекватного духові часу перебігу наукового процесу. "Світове місто" вмент універсалізує втягнений у його орбіту культурний продукт — в цьому, і тільки в цьому сенсі можна погодитися зі Шпенґлером, що воно "означає космополітизм замість "вітчизни" [1], бо ж сам продукт при тому — нота бене! — зберігає свій "національний паспорт": парижанка Гертруда Стайн продовжувала собі залишатись американською письменницею, як С.Вальєхо — перуанським поетом, і німці Г.Арп та М.Ернст, роками живучи в Парижі, "тусуючись" у гуртку Аполлінера — Жакоба — Делоне й виставляючись у галереї "П'єр" укупі з французькими сюрреалістами, зовсім не зраджували німецькій культурі (одна з причин, чому Москва, при всіх її гарячкових претензіях на роль ідеологічного Центру, на який "з надією дивляться трудящі всього світу" [Сталін], не змогла стати "світовим містом", полягає власне в її органічній "закритості", нездатності до будь-яких форм симбіозу, в жадобі моментально всисати в себе, перетравлювати-"русифікувати" всяку чужорідність: Довженко, перебравшись до Москви, автоматично робився російським режисером [і значиться таким в усіх авторитетних західних довідниках!], а трагічна доля тих європейських комуністів, котрі втікали від гітлеризму до Москви, може бачитись виплодом злої волі Сталіна хіба що з точки зору "світового городянина": як не блюзнірськи це звучить, але ГУЛАГ був на-тоді найлогічнішим і найоптимальнішим способом повної "натуралізації" чужинців, і ті з них, кому пощастило вижити, повертались додому таки "росіянами", хай і ущербними). "Світове місто" з природи своєї не вимагає абсорбції: воно абсолютно відкрите, розчахнуте навстіж, його "форма" (самозрозуміло, не фізична, а внутрішня) є виключно динамічна: рух, обмін — поза цим воно просто не існує, себто як культурний феномен воно є дослівно "місто"-місце, а не "город"-гражда (а позаяк усяке "місце" в нашій свідомості природно стремить до збігання, скупченя в єдиній "точці Тут", то самопроекція "світового міста" на простір — завжди вертикаль: рух, розпочатий у "точці Тут", накреслює вісь, що єднає небо і землю, — аналог міфологічного "світового дерева"; тому не випадково класичний символ "світового міста" — це розігнана вгору вежа: Ейфелева в Парижі, найвищі в світі близнюки-хмарочоси Ворлд Трейд Сентер у Нью-Йорку — паралель із Вавілонською напрошується сама собою, і як же це несхоже на символ Москви Кремль: об-городжений муром, украдений у простору й ув'язнений під замком священний пагорб!). Роячись різномастими колоніями міжнародної мистецької, наукової, а почасти й політичної еліти, витворюючи на своєму теремі інформаційне поле колосальної густини, насичености й притягальної сили, "світове місто" водночас підтримує вельми своєрідний баланс "автохтонної" і, сказати б, "гостьових" культур: у кожному одиничному культурно-комунікативному акті в "гостя" створюється враження, наче йому більше "дається", ніж "одбирається": власне цим "ефектом невичерпности" (отже, знову — багатства, цим разом духовного) "світове місто" й утримує при собі інтелектуальну та артистичну еліту. 
Я не знаю психологічно точнішої характеристики "занепаду Європи", себто остаточної, по війні, втрати Парижем значення "світового міста", ніж простосерді, на позір, звіряння Ніни Берберової з того, пощо їй 1950-го року, по трьох десятках літ життя у Франції, в геть-то немолодому віці, знадобилось переїздити до США: "Більшість із нас (інтелектуалів російської еміграції. — О.З.) вдячно й побожно брали від франції що могли (ну, "вдячно й побожно" — це, так би мовити, лірика, а ось "брали" — дуже влучне слівце. — О.З.). Всі ми брали різне, але з однаковою жадобою: одні брали Валері й Жіда, другі — франса й Дюамеля, треті — Марітена, четверті — Моріака й Ґріна, п'яті — Бодлера й Верлена. Межи двома війнами нам було з чого вибирати ("курсив мій"! — 0.3.): Алданову й Ремізову, Бердяєву й Ходасевичу, Поплавському й Набокову було що "клювати", і не лише клювати, а й годувати своїх малят. Почавши від 1945-го року все змінилось: там, де ще недавно добувалась інтелектуальна пожива, її більше не було, і її брак навпростець провадив мене до духовного голоду й обивательщини" [2]. Нехибним змислом "світового" (вигодуваного "світовим містом"!) інтелектуала Н.Берберова вичула те, що сама йменує "анти-всесвітністю", "локальністю" повоєнної французької літератури (література, звісно, ще не вся культура, але й не послі-дущий індикатор інтелектуальної повносилости останньої), її "малою траєкторією" і "урізаним обширом" — все недвозначні симптоми незворотної провінціалізації. Альтернативи тут, мав рацію Шпенґлер, нема — або "світове місто", або провінція (воно, звісно, й провінція буває різна — що Париж, то не Варшава, і вже тим більше не Львів, проте всі ці градації показують лиш різну міру провінційности, а не ставлять її під сумнів як якісну ознаку). На сьогодні, в кожному разі, можна з певністю твердити: ми дійсно "помрем не в Парижі" (Н.Білоцерківець) — тільки не тому, як журиться вкраїнська авторка, що нам буцімто, на відміну від Сесара Вальєхо, до того Парижа зась, а тому, що в культурософському сенсі тепер уже не робить різниці, помирати в Парижі, в Києві чи в Лімі, — сучасний С.Вальєхо (Чеслав Мілош, Йосиф Бродський, Дерек Волкот...) їде до Нью-Йорка — і виявляє, що звідтам, як не дивно, до Нобелівки чи не ближче, ніж зі Стокгольма... 
Оскільки все це звучить цинічніше, ніж би мені хотілося, то, Zwischenrede, нагадаю-таки читачеві про "лірику" — зокрема і про "вдячність та побожність". "Брати" без "вдячнос-ти й побожности" означає — ґвалтувати: це мова танків, а не культури, і саме такої мови — на жаль, небезуспішно — вчила нас московська імперія. Цим шляхом можна перетворити Кеніґсберг на Калінінґрад, обписавши сороміцькими графіті руїни середньовічного собору й могилу Канта, і мріяти — хай і в анекдотах — подібним же робом "оволодіти" Парижем, а "Оклахомщині та Техащині" вручити перехідного червоного прапора за високі врожаї кукурудзи — при всіх "планетарних масштабах" таких "дерзань" вони однак залишатимуться бунтом провінції, розперезаної й озлобленої, супроти цивілізації, в яку вона, провінція, ніяк не потрапить "вписатися" (горезвісне "низькопоклонство перед Заходом", на яке відвіку хворіла Росія, є всього лиш зворотня сторона тієї самої медалі). Провінціалізм, як бачимо, годен набувати й злоякісних форм. Ю.Шереху-Шевельову належить проникливий здогад — невдовзі по війні зроблений! — щодо глибинної, сутнісної провінційности гітлерівського рейху: удар кулаком по столу — змах руки, яким "на північ, південь, захід, схід" висипаються армії, — і "хай знає проклятий світ, що живе в провінційному місті Петро Іванович Добчинський!" [3]. Цей злоякісний, агресивний ("московський") тип провінціалізму, накладаючись — упродовж останніх шістдесяти років особливо щільно! — на наш традиційний, малоросійсько-хуторянський, в основі своїй безневинно-мазохістський, — геть затулив наші "вікна в Європу" (ті, що ще лишились незамурованими) захисною плівкою такої світловідпихальної моці, що, потерпаю, навчитись "брати" від "світового міста" так, як "беруть" ув акті любовному (а без любови жодні культурні вартості й не виникають — шкода старання!), себто навчитись повноцінно взаємодіяти у світовому процесі культурного обміну (такий, і тільки такий зміст стоїть за поняттям "світова культура") нам судилось іще ой як нескоро... Ми скотились на становище "провінції в квадраті": якщо в "добі Парижа" імпульси Парижа в Україні ще вловлювалися, то в "добі Нью-Йорка" (а це більш-менш від 1960-х років) навіть млявий поштовх "нью-йоркського живчика" в українській культурі промацати вже годі (в Москві — промацувався: вона, в своїх культурно найпродуктивніших об'явах, була "провінція світового міста", тоді як ми — провінція "другого порядку", провінція провінції). Навіть так звані "прямі зв'язки", навіть поїздки представників української культурної еліти "туди", навіть знання мови, отже змога самому і прицінитись, і виставити власний "товар" на тому "ярмарку світового духу", — не зрушили "доксу": не зродили любови ("вдячности й побожности") — а "обличчя ненависті" (В.Коротич), не підштовхнули вчитися — а лицемірно ностальґувати на манхеттенській набережній, благаючи вітер принести "хоч стеблину соломи /З материнського поля на свинцевий Гудзонів причал" (Б.Олійник — так, наче хтось боронив радянському "командировочному" повернутися в солому!); в найкращому разі українська культура збагачувалась просто-таки чаплінівськими сценами з підніманням у підземці п'яного негра — бо, "як вчила нас Вітчизна-мати, /Треба йти і треба підіймати!" (І.Драч) — сценами, комізму яких пересічний, читай "невиїздний", читач однак негоден був оцінити [4]. Таке "відкриття Америки" робить не любов — а страх чужого. Але ж, на пробі, те "чуже" — не тільки смердюча підземка, свинцевий причал" і брудна вода в затоці (де, між іншим, і солома плаває — якщо кому треба...): то ще й нескінченні анфілади музейних залів, завішаних оригіналами картин, приступних бідному гомо совєтікусу хіба в плюгавеньких (і тяжко дефіцитних!) репродукціях; то практично незнаний Старому Світові космос сучасної архітектури з її інопланетянською стереометрією, застиглими донебе-сними водоспадами зі скла, прирученою грою гігантських об'ємів, площин і світляних переливів, а головне, з цілком відмінним від нашого, навальним і жигтєзбудним ритмом організації простору (тро-ошечки-таки вхопив був цього відчуття І.Драч, в "Американському зошиті", та ще І.Марчук, котрий, схоже, таки затявся зробитися "світовим городянином", оповідав мені раз, як, уперше приїхавши до Нью-Йорка, тиждень поспіль проблукав "даунтауном" із піднятою головою — всотуючи в себе заворожливо незвичну естетику); то хребет міста Бродвей із сотнями театрів, театриків і студій, то Сохо з так само числом незлічимими ґалереями й виставковими залами, куди вхід безкоштовний, і кав'ярні Ґрініч-Вілідж, цього Монмартру кінця століття, де тирлується літературна й артистична богема, і — на обсадженій мальовничими панками Шостій вулиці — привітна книгаренька, де можна до пізньої ночі, не сходячи з місця, читати взяту з полиці книжку чи перегортати альбома, і, Боже ж мій! — зустрічі, люди, знайомства, обмін думками, вирування ідей, що "натікають" сюди з усіх кінців планети, рухома географія, представлена строкатістю убрань і кольорів шкіри (типово нью-йоркська вечірка-"парті" —то завше "Інтернаціонал"), словом, "чого тільки нема на тому ярмарку" — була б хіть пізнавати!.. Ні, нам подавай сюди зернину завбільшки з дирижабль, інакше ми сконаємо від ностальгії [5]. В культурі така принципова неспроможність запалюватися любов'ю до плодів ґенетично чужого духа становить надзвичайно загрозливий симптом. Е.Фромм, перу якого належить, либонь, найзмістовніша студія про любов в умовах сучасної цивілізації, переконливо довів, що "любов — одна й та сама установка по відношенню до всіх об'єктів, включаючи мене самого" [6], а відтак любов до іншого (байдуже, людини чи культури) годна розвинутися там, і тільки там, де існує любов до "себе", до свого індивідуального чи гуртового "я": власне такий сенс має біблійна заповідь "полюбити ближнього, як самого себе" (з еґоїзмом це не має нічого спільного — еґоїст, котрий "сприймає зовнішній світ лише під оглядом того, який з нього можна мати пожиток (не плутати з пожиткуванням "вдячного й побожного"! — О.З.), котрого не обходять проблеми інших, котрий не шанує їхньої гідности й цілости", в дійсності якраз себе не любить, "він неминуче нещасний і гарячкове прагне урвати від життя тих благ, що до них сам собі закриває приступ" [7], — це та ж таки "ґвалтівнича" настанова, про котру вже мовилося вище). Тобто в основі нашої неготовности до інтеркультурного діалогу криється наша власна глибока нелюбов — нехіть і відраза — до себе самих — нелюбов, для вичерпного реєстру форм і проявів якої знадобилось би хіба багатотомове дослідження і якої не затлумити жодними, хоч як гучними, бубнами не вбезпечених щирим золотом "власної гідности й цілости" риторичних гасел. Воно й не дуже дивно: адже ми вступаємо нині в незвичні для себе "культурні контексти" з досвідом не просто собі "провінції" (це б іще півбіди — провінція все-таки може обернутись Кулішівським "хутором", Лесиною "Галілеєю" чи "Елладою", протиставленою Римові, і навіть Гессевською "Касталією" — чому ні!), а — колонії, одним же з найтяжчих психологічних наслідків культурного колоніалізму є самовивласнення, відчуження від себе, — те, що Фромм назвав би непродуктивним, руйнівницьким супроти себе наставленням. Оце, в кінцевому підсумку, і є той "рів з гадюками", який відмежовує нас від "світової культури". 
Одначе повернімось до "світового міста". Повернімось до обіцяної в заголовку "психологічної Америки" — ясно ж, за аналогією з "психологічною Європою", з тим "класичним типом громадської людини" "в перманентній інтелектуальній, вольовій і т.д. динаміці" [8], що на ньому великий ворохібник українського духу в 20-му стоілітті Микола Хвильовий гадав розбудовувати вкраїнський "азіатський ренесанс". Погодившись із самоочевидним — що традиційно європоцентричну "форму сучасної історії" в другій половині 20-го століття замінила американоцентрична, — є рація трошки ближче приглянутись власне культурософському значенню такої заміни. Бо ж Америка сама по собі — не що інше, як дитя "психологічної Європи" в лабораторне чистому вигляді: переможне свідчення історичної рації того "класичного типу" "людини, що її завжди й до вінців збурено в своїй біологічній основі" [9], що завжди стремить до максималізації зусиль, не вдовольняючись наявним, — типу, котрий етнолог Л.Ґумільов називає "пасіонарним" і котрому західна цивілізація, власне, й завдячує свою провідну роль у Новочасній історії (як був проникливе завважив Д.Донцов, "коли б Вашингтон обмежив свій спір з метрополією до суперечок про висоту мита на тютюн чи чай, чи до справи компетенції англійського губернатора, то замість окремої держави Північної Америки мали б ми там досі другу Канаду" [10]). Америка є предметне втілене "Можу!" старої Європи, так що Х.Ортеґа-і-Ґасет уважав навіть, ніби супроти цієї останньої "Нью-Йорк... не є нічим новим" [11]. 
І так, і ні. Принаймні наскільки вони різняться на сьогодні, показує хоч би "вялотекущее" посування ідеї Маастріхту — з походження, як на мій зухвалий погляд дилетанта, на жаль, не такої-то й "чистої" перед майбутнім, бо зобов'язаної своїм постанням добі "супердержав" (із розпадом СРСР, хай би які мертві петлі ще виписувала в майбутньому історія, все-таки остаточно й безповоротно скінченій) [12]. Ця "травма народження" ще довго даватиметься взнаки новій Європі, котра, звільнившись ОД тоталітарного "примусу супердержавности", прирекла себе мордуватися тою самою проблемою, що й нагло внезалежнена Україна: подібно як у народних казках мертва вода зрощує й гоїть порубане-посічене тіло героя, але щойно жива вода повертає йому, цілісінькому й бездиханному, життя, — так і адміністративне врядування, кордони, митниці і т.д. надають державному утворенню тіло, котре, проте, без "живої води" спільної ідеї, об'єднавчого духовно-культурного змісту ("скажіть-нам-яку-Україну-ми-будуємо!") ніколи не зіпнеться на ноги. Коли голова Комісії європейських спільнот Жак Делор нарікає на занедбання культурного й морального аспектів "європеїзму", він теж хоче знати, "яку Європу він будує". Наразі такої ідеї нема — і хоч скільки б вовтузилися коло "тіла" юристи з економістами, безперечно одне: що Нью-Йорк, опріч невигаслої "пасіонарности", посідає щось таке, чим Європа вже не володіє, — чи може, й не володіла ніколи? 
Щодо цієї самої невигаслої пасіонарности дозволю собі короткий ілюстративний відступ, навівши, у власному перекладі ("с живой картины список бледный"!), витяги з екзаменаційних "есеїв" студентів Пенсільванського університету, які 1992 року слухали в мене "Основи української культури і цивілізації". Це, сказати б, "автохарактеристика персонажа" — те, які уроки виносить для себе "молода Америка" з першого знайомства з нашою культурною історією, дуже промовисто характеризує її саму — з її "перманентною інтелектуальною, вольовою і т.д. динамікою". 
"Що є просто неймовірне, то це воля українців показати, що вони нічим не гірші за інших, і прагнення, аби це було визнано... Така любов до своєї країни остаточно мене переконала: ніколи не можна відступатися від діла, в слушність якого віриш". 
Ніколь К. 
  
"Я радий, що ви тепер незалежні. І не будьте частиною цього СНД — для мого, тепер уже просвіщенного, вуха це звучить щось надто впізнавано. Щоб то мати таку культуру, таку традицію, стільки внутрішньої сили, як має Україна, — і йти на компроміс, зупиняючись на півдорозі?" 
Девід Г. 
  
"Абсолютно неймовірно, з усіма цими гоніннями, голодами, репресіями супроти найбільших національних учених, інтелектуалів, письменників, митців, поетів, священиків, із неможливістю вчитися й розмовляти своєю мовою, із нищенням най-видатніших книг і творів мистецтва, як, хай йому чорт, спромоглись українці вижити як нація, та ще й витворити таку багату культуру? Мені здається, все це якраз і навчило українців по-справжньому її цінувати! "Не знаєш, що посідаєш, доки не втратиш". Ось тому-то американці й сприймають культуру, історію — спокійно, як щось самозрозуміле. З усіма нашими свободами ми просто не здаємо собі справи, наскільки воно важливе". 
Джеймс У. 
  
"Що викликає в мене глибоку пошану, то це внутрішнє багатство народу, який, дарма що майже всі історичні події за останні кілька століть випадали не на його користь, все ж потрапив зберегти живими свою гордість і гідність — навіть якщо це робила тільки жменька людей". 
Девід Р. 

Що ж, скаже читач, у всьому цьому дійсно не видно нічого нового порівняно до Європи — типово протестантський етос, і навіть у наведених цитатах відлунює Лютерове "Ich stehe hier, ich kann nicht anders". Слушно, проте один момент я б таки хотіла наголосити: річ у тому, що, заодно з цілою Європою сприймаючи Америку як переможну імперію ситого тоталітаризму, країну "науково-технічного прогресу й масової культури" (З.Бжезінський), яка вбрала всенький світ в однакові штани й заліпила йому писка однаковою жуйкою, в прямому й переносному значенні (все це правда, все це є, от тільки — не в цьому лежить ключ до тайни "світового міста"!), ми мимоволі приписуємо їй той, за улюбленим висловом Д.Донцова, "гріх матеріалізму", яким уражені самі — і Європа також! Америка ж є глибоко релігійна країна — 80% американців щонеділі відвідують церкву, і виписане на грошах (!) гасло "Ми віримо в Бога" — не така вже й наївність, як нам видається: справді, вірять! Де ж є віра — в широкому сенсі: як наскрізна, всепроймаюча світоглядова установка, як до-віра життю, — там не може бути скніючої пустоти — тої, в якій так різко скорочується засяг людських поривань, а ідеальні прагнення сходять нанівець, і яку нині Європа силкується заповнити виснаженими абстрактами "культурних і моральних аспектів"... Ця атмосфера віри-довіри (життю) — кисень для духа, її не підробиш, і хоча в цілій цивілізації вона тепер страхітливо занечищена безпрецедентним в людській історії страхом глобальної катастрофи, не містичного, а цілком рукотворного, підготовленого технічним поступом "кінця світу", але там, де релігійність незахитана, духові все-таки "є чим дихати" (зостається свідомість "можу", отже "мушу" — чимось зарадити: звідси, а не від самої тільки жаги світового панування, походять розмаїті форми американського, цілком щирого, добротворчого місіонерства, Корпус миру, численні міжнародні обмінні програми тощо) [13]. Без цієї атмосфери в культурі заникає модус майбутнього. Коли американці бадьоро заявляють, що, на відміну від "старих" націй, об'єднаних спільним минулим, вони, мовляв, є нація, об'єднана спільним майбутнім, у європейця це, звісно, викликає поблажливу посмішку — а проте трохи глузду в цьому є. Тут не відмова від історії — радше відмова від остаточно всталеної статики форм, у яких протікає життя: готовність мінятись, оновлюватись, перетворюватись (як сказав би Е.Канетті, перевтілюватись), не страшачись утратити свою тожсамість, — отже, та ж таки відкритість, про котру згадувалося вище, доведена до абсолюту. 
На моє переконання, Нью-Йорк по-справжньому ствердився в ролі "світового міста" щойно по тому, як відмовився від культурної політики так званого "плавильного казана" — melting pot: від добре знайомого нам (досі шкура болить!) заміру витворити "нову історичну спільноту людей — американський народ", з усіма приналежними в ортодоксальному марксизмі-ленінізмі константами — єдиною мовою (англійською), єдиною державницько-імперською ідеологією та повною культурною уніфікацією "до самых до окраин", від Атлантичного до Тихоокеанського узбережжя. З тої доби драстичного протистояння "ос" і "свиней" [14] заціліли в пам'яті старшого покоління американців хіба милі "інтернаціоналістські" анекдоти — ті самі, що в нас оповідалися про чукчів або молдаван, лиш із заміною протаґоніста на dumb Polak" [15], та ще спогади народжених невдовзі по війні емігрантських дітей про те, як у школі їх дражнили "за акцент"... Все це, одначе, в минулому. Америці належить честь, можливо, поворотного для долі нашої цивілізації відкриття, котре, здійснись воно раніше, допомогло б заощадити неміряний огром змарнованих у пробиванні муру головою людських сил: відкриття невичерпного вітального потенціалу культурного розмаїття, самоцінности кожного "акценту" як свого роду заказника, де викохується паросток імовірної продуктивної альтернативи ("Від світового панування до світового реґіоналізму" — так, на одному з недавніх форумів, міжнародна інтелектуальна еліта "Нью-Йорка" визначила сенс доби, що в неї нині входимо). Бездарно, по-хижацькому переколошмативши "культурну географію" планети, пустивши прахом, у кожному разі позбавивши майбутнього, сотні й сотні заскочених на ранніх стадіях технічного прогресу і вже тим беззахисних народів і культур, позагачувавши власні русла самовільного органічного розвитку цілим расам і континентам (як, наприклад, Чорній Африці: хто вже вгадає, які там у ній були дрімали непроявлені шанси для людства та які визрівали альтернативні шляхи?), — словом, наброївши в історії, як слон у посудній крамниці, та врешті остовпівши перед примарою ядерного спустошення, ним самим і викликаною, — наш європейський "пасіонарій", "що його завжди й до вінців збурено в його біологічній oснові", "там", по той бік Атлантики, — начебто спохопився i ринувся притьмом підчищати те, що ще може бути врятовано. Не виключено, що за цим прийде кінець пануванню білої раси. Не виключено, що "афро-азіатський ренесанс" уже на порозі. І коли я кажу "ренесанс", то, звичайно ж, цим уже оптимістично передбачаю, що матиме він не обличчя Саддама Хусейна — а, скажімо, Нобелівських лауреатів останніх літ: американського островитянина (уродженця Антільського архіпелагу) Дерека Волкота, чорношкірої американки Тоні Моррісон — блискучих письменників, котрі, володіючи всім спектром традиційно-європейських, "західних" культурних кодів, несуть між тим у собі віками тяжко громаджений, непроговорений, але й не затлумлений, іще поганський духовний потенціал своїх зіпханих з автостради "всесвітньої історії" народів ("Шістдесяти мільйонам і більше" — таку присвяту має роман Тоні Моррісон "Найдорожча" з часів Громадянської війни у США — безстрашне, жіноцьки-фізіологічне, "нутряне" дослідження рабства, — і авторка має право на таку присвяту!). І, скоро вже зайшло за літературу, то—з історико-культурної точки зору — живе єство "психологічної Америки" пульсує, мабуть-таки, не в віртуозно розіграній, шляхетній і артистичній ірландсько-єврейській утомі (Дж.Д.Селінджер, С.Беллов) — а в дивно синкопічному, як пташині інтонації аґлютинативних мов, голосі дебютантки Емі Тан, дівчинки з китайського кварталу, в чиєму романі "Клуб «Щастя-Радість»" (бестселлері 1989 року) чи не вперше в цьому столітті з тьми великого китайського мовчання засвічуються перед очима враженого "світу" кольорові ліхтарики окремішніх людських страждань, досі накритих на географічній мапі суцільною непроглядною плямою... 
Ось цим "психологічна Америка" і різниться від "психологічної Європи"; оскільки станівкого балансу "автохтонної" і "гостьових" культур у ній не встигло виробитися, то основний її культурософський зміст становить динаміка розмаїття. Мур, за який у Європі треба було "проникати", поліруючи в Сорбонні свою французьку до ідеального блиску, впав — і в утворений вилом ринув стрімкий "кольоровий" вихор в усій його непричесаності, не загальмований "комплексом акценту". Тобто "Париж" більше "давав" (задавав зразки, вчив на свій штиб) — "Нью-Йорк" же більше "бере": приймає — і вчиться (со-творяється) сам. Жіноче — рецептивне — начало прийшло на зміну чоловічому. 
А що ж ми? Ми, прецінь також колишня колонія, білі негри псевдо-Європи (Росії), чий історичний досвід під безліччю оглядів такий безцінно-унікальний? Де ми на цьому велетенському "ярмарку духу"? А ми — матеріалісти: як колись був бовкнув небіжчик Брежнєв: "Буде хліб, буде й пісня", так і ми, затявшись, бубонимо: "Буде держава, буде й культура". Ой лі, як кажуть наші північні сусіди?! Хто сьогодні, на переломі епох, наважиться передбачити, яких форм наберуть державно-політичні утворення в наступному тисячолітті, перепрошую, столітті, — що і як автономізуватиметься, федералізуватиметься, сходитиметься, розходитиметься і т.д.? А от якщо на цьому переломі ми не впишемося в стартуючий зі "світового міста" "афро-азіатський ренесанс" єдиним і неповторним голосом нашої, нами ж таки перетвореної в культуру історії, — негайно! ось зараз! поки ми все-таки, наразі, "на поверхні", і нас "чути"! — то другий такий шанс (О, дайте мені шанс! — підспівують провінціали всіх часів і народів) прорвати нашу блокаду позаісторичного сну навряд чи ще коли трапиться. Або то вже будемо інші "ми" — і історія інша, й культура. 
"Ми" взагалі — Країна Змарнованих Шансів. На випадковість тут покликатися не випадає: таким є логічний вислід хронічного провінціалізму. Провінція впізнає свій шанс як шанс лише по тому, як він стане минулим. 
Я не замахуюсь у цих нотатках на теорію колоніального провінціалізму — хоча тема, безперечно, того вартує. Феномен провінції взагалі з'явився тільки в 19-му столітті, і ним тоді більше займалась література, ніж філософія, — знак, що для теоретичної концептуалізації він іще не цілком був визрів, — ну а вже в 20-му цю проблему перебили куди страхітливіші, "життєсмертніші" — тоталітаризму, маси і влади, — що пред'явили людському розумові свого роду "категоричний імператив": не розв'язавши їх, не можна було змиритися зі своєю належністю до виду гомо сапієнс. Проблема провінціалізму на цьому тлі змізерніла й зачахла — що, як маємо добру нагоду бачити, аж ніяк не означає, буцімто вона вичерпалась. Мої понижчі міркування — досить-таки піонерська спроба виокремити підставові структурні ознаки провінціалізму як певного культурного типу: спроба приблизно описати симптоматику хвороби українського духу, не вганяючись особливо в її анамнез та етіологію. 
Почну з прикладу. От уже рік виходить у Києві газета "Світ про Україну" — дайджест зарубіжної преси, в міру їстівна закришка, де всього потроху — від політичних коментарів та аналітичних статей до легковажних французьких анекдотів і світських пліток з життя "зірок". Географія підзаголовків справляє імпозантне враження: "Фігаро" і "Ле Монд", "Зюд-дойче Цайтунґ" і "Берлінер Цайт", "Таймс" і "Нью-Йорк Таймс", і "Лос-Анджелес Тайме", і "Файненшенел Тайме" — зх, і все то "тайме, тайме, тайме", він же "цайт", він же "тем-ло" — ви уявляєте собі вкраїнську газету, що називалась би "Київський (чи, припустімо, Закарпатський) час"? "Галицька Днина"? "Харківська година"? Врешті — не "самостійна"-"демократична"-"молода"-"нескорена"-і-яка-там-ще, а просто — "Україна сьогодні"? То-то й ба [16]. Але це так собі, як люблять казати старі галицькі панове, "заввага на марґінесі" — найцікавіше ж полягає в тому, що всі публікації з зарубіжних джерел подаються нашим "Світом про Україну" без зазначення дати, — причина, як неважко здогадатися, вельми тривіальна: за інформацію (читай "копірайт") у "світі" треба платити, і то повноцінні гроші, без дати ж вона — що харчовий продукт без терміну чинности: товар для жебраків! — проте мене наразі обходить виключно та обставина, що для української публіки, властиво, не складає жодної різниці, коли саме споживав "Нью-Йорк або Париж" ту чи ту новину — тиждень, чи місяць, чи п'ять місяців, а чи й рік (два?..) тому. "Сделайте милость, Осип Прокопович, не забегайте вперед! — як просив Шпак Опецьковського у безсмертній Квітчиній комедії півтораста років тому. — Я вам сказывал, что еще прошлогодних газет не читал, следовательно, не знаю, что в Европе делается". Як в око вліпив. 
Так приходимо до невтішного відкриття: що наш спосіб переживання часу (одна з основоположних, а за Шпенґлером то й визначальна характеристика всякої культури!) за останні півтора століття не зазнав посутніх змін, залишаючись дефінітивне неєвропєйським, а точніше — позасвітовим, локальним, "до-Ґрінвічським". (Між іншим: чому Квітчин Шпак не читає газет синхронно, в міру їх надходження, а терпляче відкладає, аби потім проковтнути підряд цілу річну підшивку? Та тому, розтлумачує він, що так цікавіше: "Читая по прошествии года все номера вместе, я имею полное наслаждение знать, чем какое обстоятельство кончится. Например: кроме военних сражений, я люблю следовать за семейными делами Европы, и вот читаю, что такой-то принц женился; й пока вы, Осип Прокопович, мучитесь девять месяцев неизвестностью, я в тот же вечер узнаю, чем его молодая супруга разрешилася й как зовут новорожденное". Ось він, чітко зафіксований момент переходу свідомости історичної — в філологічну! Будучи, на своєму хуторі, ніяк не включеним діяльно, безпосередньо-житейськи у щільний подієвий потік хронометрованого газетами європейського часу — так що й сама Європа для нього наділена вартістю реальности не більше, ніж яке-небудь тридев'яте царство, — Шпак, по суті, ставиться до неприступного йому, "десь там" протікаючого життя як до літератури — перетворює його на літературу, чекаючи, аж доки його власний іманентний, самоправний перебіг не "вивершить сюжету" сам, представивши себе Шпакові в, сказати б, естетично викінченому, готовому до споглядання вигляді: доки непідвладне сучасне не зробиться минулим). 
"Історія Європи, — писав Шпенґлер, — є витворена своєю волею судьба, індійська — мимовільна випадковість. У грецькому бутті роки не відіграють жодної ролі, в індійському — навіть десятиліття непомітні; а тут година, хвилина, нарешті, секунда сповнені значущости" [17]. Історія ж України, як і кожної колоніальної провінції, за останні шість з половиною століть є низка порізнених, більш або менш ефективних актів опору чужій волі; відповідно єдиного, цільного власного часопотоку українська культура не знає (цим, до речі, пояснюється і відсутність у ній наскрізної тяглости, повноцінного пе-реємства — свого роду "дискретність" традицій, підмічена нашими діаспорними вченими, від І.Мірчука до Г.Грабовича). Розуміється, село (до колективізації) жило при цьому за своїм циклічним часом, незмінним для всіх архаїчних аграрних культур, де важить тільки природний "почвірний колобіг" (О.Ольжич) пір року; розуміється, паралельно тривав (і триває!) відлік християнського, біблійного часу, запас якого від народження Христа до Страшного Суду невпинно "убуває"; розуміється, існував ще привнесений "московський (чи петербурзький — різниці не робить!) час", темпоральність також абсолютно неєвропейська, яскраво міфологічна (засадничий показник міфологічности — наявність першопоштовху, "початкової події" — Петровських реформ, Жовтневого перевороту, — що, раз "запустивши в рух" історію, залишається в ній "навічно" ["Ленин с нами"!] як неперебутня, постійно "повторюючись": в оприявненні цього повтору — глибокий ритуальний смисл ювілеїв [династії Романових, Великого Жовтня] — для міфологічної свідомости в кожну річницю відзначувана подія немов "відбувається заново", — і для України, втягненої в цей час, також було винайдено "першоподію": Переяславські угоди), — попошукавши як слід, можна б виявити і ще кілька способів переживання часу, різних соціальних ритмів, які хаотично співіснували й співіснують в українській культурі, перебиваючи один одного та накладаючись на себе навзаєм, — і коли вже порівнювати з Європою, то найближчою така "ритмічна роззосередженість" буде — до європейського середньовіччя, характерним для якого французький дослідник Ж.Ле Гофф якраз і називає множинність часів. У висліді ж такого "плюралізму" домінантою стає — тягуча, спокійна неквапність [18]: час, який російський медієвіст А.Я.Гуревич іменує "епічним", а по-нашому, мабуть, краще сказати — "чумацький". Що там у ньому важать хвилина, чи година, чи місяць, чи навіть рік! Наші годинники — без стрілок, як на полотнах С.Далі. Наші літаки не злітають "о першій нуль три" (я не жартую, я сама летіла таким рейсом із Рочестера до Чикаго!), а затримуються на дві години, і ніхто з пасажирів не жадає від авіакомпанії судовно відшкодувати збитки. Наш час заміряється — подіями, як у середньовічному соціумі (що й не диво, скоро сама історія є дискретно-подієва: сума порізнених моментів чину на тлі тяглої статики чужої волі), — так для Стаканчихи Тарасовни і її дочок у "Народному Малахії" М.Куліша революція почалась, "як салдати паркан наш спалили", і недарма хронологічна прив'язка зазвичай дається у нас, навіть у розмові, не до "такого-то дня такого-то місяця такого-то року", чим звичайно відкривається європейський роман 19-го століття (19-го — не 20-го!), а, як у древніх ірландських сагах — "се сталось, коли Конхобар, разом зі своїми найшляхетнішими воями, сидів в Елайн-Маху" ("Народини Кухуліна"): "за Гетьманщини", "за царя", "за Австрії", "за Польщі", "за німців", — момент, чудово вловлений найтоншим, здається, зараз у нас побутописцем "совкової" дійсности Михайлом Скаліцкі, котрий так і починає свої повісті: "Діло було за Брежнєва", "Діло було за Андропова"... Вистачить просто зіставити ці два типи епічних "вводів": з одного боку — "15 вересня 1840 року, близько шостої години ранку, пароплав "Місто Монтеро", лаштуючись одчалити від набережної св.Бернара, випускав великі клуби диму..." (Г.Флобер), і з другого боку — через пів-тораста літ! — "Діло було за Брежнєва", крапка (а "за Брежнєва" — це, прошу собі пригадати, від 1964-го до 1982-го — разом вісімнадцять років як один день, отож нічого нас полохати греками та індусами!). 
На кінець 20-го століття "західний" час подрібнено вже до рівня якогось нескінченного дробу з утікаючим хвостом — не випадковий цей знак ділення на електронному табло перед хвилинами й секундами: кожна мить! чверть миті! сота частка миті! — розбухає од значущости, погрожуючи стати вирішальною: світ-бо перемінний, як телеекран — не встигаєш добре приглянутись чи обмізкувати побачене, аж блим! — зображення перемикнулось, і нагода, що ось тільки-но сама була просилася тобі до рук, — вислизнула, щезла! (Телебачення — модель американської культури, і ново-прибульця "зі Сходу" воно попервах ошелешує саме темпом: мовною канонадою ведучих, блимним каскадом рекламних перебивок, владно нав'язуваною швидкістю життя! — а ще й до всього тебе безперебійно бомбардують звістками про те, що нового трапилося в світі за минулу годину [19], себто поки ти паркував авто, розмовляв по телефону й варив собі каву, тож, хоч-не-хоч, — безпосередньо, навіч, усіма змислами вкупі відчуваєш власну включеність у тісноту всесвітнього часу, який мчить, пориваючи тебе за собою, і, може, одна з найповажніших причин уже згадуваної невротичности західного суспільства є страх "не встигнути" — страх випасти з потоку; безробіття — тільки одна з форм цього випадання, найбільш наочна). Розуміється, це тримає підсвідомість у постійному нап'ятті, розуміється, це породжує в поспільстві численні, на сторонній погляд начебто безпричинні, "нервові зриви", а сексологи свідчать, що 70% мужчин на Заході страждають на передчасну еякуляцію, — так-так, і нема чого соромливо одводити очі, бо, з другого боку, найвища в світі чоловіча імпотенція та жіноча фригідність — "це ж у нас, у нас": у колишньому СРСР-і, нинішньому СНД, чи як його там, так що вибір стоїть — між життям, хай і надсадним, і нежиттям, — то що ви пропонуєте? Махнути на все рукою й перевернутись на другий бік, як ми, по всьому видать, зробили в 1991-му році?.. Але ж — зацитую Джерома К.Джерома — "якщо Гарріс спатиме ще краще, то чи не вигідніше буде відразу померти і не витрачатися на харчі й помешкання"? 
Кожного, хто якийсь час жив на Заході, по поверненні додому, в Україну, на перших порах переслідує ґротесково-фантастичне відчуття якоїсь сливе фізичної зміни середовища: так, ніби мчав на гоночному велосипеді автострадою — і раптом, чи то непомітно збільшилась сила земного тяжіння, чи в'їхав у невидиму в'язку речовину желеподібної консистенції, — ти крутиш педалі з тією самою енергією, а велосипед стоїть на місці! На всі твої новаторські пропозиції будь-що змінити — і зовсім же реалістичні, ось тільки руку простягнути — і зроблено! — тобі, покивуючи, відказують: "Треба буде подумати". І ще кажуть: "Як-небудь заходьте, порадимось". І ще: "Еге ж, у принципі можна б..." (причім "подумати" не означає вивчити питання чи зібрати інформацію, "як-небудь" не означає ні години, ні дня, ні навіть місяця, а "еге ж" не означає взагалі нічого). Так чому ж! так давайте ж! так зараз же! — галасуєш ти, а тобі на це: "Сделайте милость, Осип Прокопович, не забегайте вперед!" Гадаю, ті горопашні чужинці — "світові городяни", котрі, просіпавшись у нас таким робом рік-два, плюють, чортихаються й пакують валізки (звісно, не ті, що тут просто, як мовляли Тютюнникові герої, "латаються", в леґальний і нелегальний спосіб, — а ті, що шукають поля своїй ініціативі), — все-таки не мають рації, вбачаючи в цих драглистих реакціях звичайнісіньке небажання брати на себе відповідальність: воно, щоправда, й не зовсім без того, і тут якраз уже чисто радянський тоталітарний спадок — Ю.Липа в "Призначенні України" цитує спостереження кореспондента "Таймc" із 1937-го року, що радянські люди опановані доведеним до маніакального стану бажанням "ухилитися, уникнути якої-будь відповідальности" і "дбають про одне тільки — обережно ходити, нікого й нічого не зачіпати і — нічого не прагнути" [20]. В медицині це зветься захисною позою — вона розвивається під страхом болю, і певне залишкове "відлуння" цієї пози, звичайно ж, мусило заціліти, але не ним визначається, в кінцевому підсумку, українська недієздатність, а — багатовіковою невиробленістю звички до безпосередньої участи в процесі соціальної творчости! Всі оті "треба буде подумати" та "як-небудь заходьте", позбавлене видимого сенсу й цілі баріння — то, власне, рефлекторний відрух Шпака відкласти набік "гарячу новину" в таємній надії, що життя, з часом, якось "само" з нею впорається, силою своєї власної інерції "вивершить сюжет", — тільки вистигаючи й тверднучи, роблячись минулим, пропозиція (задум, ідея) поступово вростає в наше Озеро Мертвого Часу, — а відтак, стоячи на його березі, можна буде з приємністю оглянути новий кристалічний сколок, відчуваючи, як твоє існування побагатшало на ще одну справу... Не виключено, — хоч це вже тема для спеціальних психологічних досліджень, — що тут навіть неусвідомлена спроба заповнити порожнечу провінційного безподієвого скніння, затримавши "справу" "для себе": гаразд, мовляв, ось зроблю я хутенько це, і он те, перероблю все чисто, і — чим жити тоді? Загайка в часі нічого не важить Для цієї свідомости, бо в ній нема західного страху випасти з часопотоку (нема звідки випадати!), а ось страх невідомости — страх чужорідного, він же страх нового, — розростається в ній до масштабів, які "психологічній Америці", з її безперешкодною всесвітністю, годі навіть помислити. На відміну від "них", "ми" життю — не довіряємо, тож єдиний приступний нам спосіб ним оволодіти — це зупинити, затримати, умертвити: для уявного маніпулювання. 
Ось звідсіля бере початки наш славнозвісний, уже мимохідь спом'янутий вище як протилежність історизмові, "філологізм" — та "літературщина", котру В.Юринець іще в 1920-ті з повною рацією проголосив був "великим ворогом сучасної свідомости" [21]. Саме — сучасної, отже синхронної біжучому життю, збіжної з ним: тут, на наш погляд, він зазирнув далі, ніж Ортеґа-і-Ґасет, котрий так само вбачав у "філологізмі" виплід неєвропейської темпоральности [22], одначе вважав, що "цю ніби манію схоплювати все сучасне пінцетою минулого" філологічна свідомість успадкувала від античности — через класичну освіту ("І тому філолог також сліпий щодо майбутнього. Він також дивиться назад і всюди дошукується прецеденту" [23]). Явище схарактеризоване слушно, але, якби справа була в самій тільки античності, воно не репродукувалось би в новітній історії з такою затятою силою власне в тих народах, що опинилися на периферії історичної творчости, в "позасвітньості" провінціалізму. Там, де властивою історією народу робиться — вимушено — історія літератури ("вождями нації — поети", за далеко патетичнішою формулкою Є.Маланюка), — де, відтак, філологічна свідомість виходить за межі своєї компетенції, вона обов'язково проявляє з часом свою абсолютну життєву непродуктивність, ба навіть ворожість безпосередньому життю. За елеґантною дефініцією Фазіля Іскандера, дар філософа, письменника, взагалі інтелектуала є "дар випадання з життя із збереженням пам'яти про нього" ("Человек й его окрестности"): тут схоплено відразу дві сутнісні характеристики філологічної свідомости — поруч із вже відзначеним пасеїзмом, перенесенням центру ваги на "пам'ять", на приступне естетичному спогляданню, в-собі-завершене минуле [24], ще й доконечну дистанційованість від життя, завдяки якій філологічна свідомість тільки й спроможна творчо себе актуалізувати, конструюючи, на противагу реальному світові, свій власний — в уяві (не забуваймо, бальзакове знамените: "Повернімось до дійсности — поговорімо про Євгенію Ґранде", — кинуте було у відповідь на скарги приятеля, що заплутався в якихось складних житейських тарапатах: психолог назвав би це ескапізмом, втечею від реальности). Розвиваючись як реакція на насильницьке відлучення від безпосередньо-практичного життєконструювання, літературщина перетворюється на своєрідну хронічну недугу національної свідомости: Шпак Квітки-Основ'яненка іще пам'ятає й пишається, Що його батько був бунчуковим товаришем, а через іспанських "христиносів і карлістів" ладен насмерть посваритися з сусідою, — за які кілька десятиліть він перероджується на Степана Демидовича Бовкала (з чарівної й незаслужено забутої "Дядькової хвороби" В.Самійленка) — "заможного хуторянина", вже безпросвітне ув'язненого в пастці вегетативно-вареничного існування, — і починає писати "малоросійські вірші" та мріяти про славу "самородка", — а ще трохи перегодом (у "Патріоті" О.Олеся), в образі ревного та "щирого" Кресала, вже ґвалтом витягає "несвідомого" Конопельченка з крамнички (де тому, між іншим, вельми успішно гендлюється) й криком кричить, аби тамтой "що-небудь писав" — хоч вірші, хоч оповідання, бо от, мовляв, помрете, "і вас спитають: "А що ви, добродію, зробили для рідного краю, для рідного народу?.. Якими віршами найбільше прислужились національній справі? В чім виявилось ваше українство?" — коли ж спантеличений Конопельченко відмагається: "Вибачте, але мені в крамничку треба..." —то у відповідь лунає: "Який же ви українець! Зрадник ви!" Культуролог аплодує — процес "філологізації" національної свідомости завершився, і українська провінція остаточно склалася на зрілий і повноправний культурний тип [25]. 
Це торжество "літературщини" випадає порівняти хіба з наркотизацією свідомості: оскільки вся активність "філолога" вичерпується в духові й до втручання в перебіг реальних подій ніколи не доходить, то, виходячи "в життя" — найчастіше на громадсько-політичний терен, — "літературщина" обертається яловою балаканиною, нескінченними велемовними засіданнями, Верховною Радою України, тоннами списаного паперу яко єдиним кінцевим продуктом (ну бо який же інший "намацальний" результат годен добути "філолог"?), причому вся ця аутична діяльність цілковито поглинає учасників, даючи їм, по закінченню балаканини, відчуття зробленого діла: з соціальною творчістю, здатною безпосередньо впливати на життя великих і малих груп, самозамкнена філологічна свідомість просто не знайома. 
Все вищесказане логічно підводить нас до зрозуміння задавненої вкраїнської культурної некрофілії — вживаємо цього слова, ясна річ, у сенсі фроммівському, а не медичному чи, Боже збав, совєтсько-проскурінському, себто маючи на увазі не оту переважно-пасеїстичну орієнтацію поточного культурного процесу на реставрацію колись "сконфіскованих" вартостей (така-бо орієнтація на певному етапі була абсолютно необхідною), а недугу далеко глибшу й по-сутнішу, що нею зачеплено було й початки українського національно-культурного відродження в 19-му столітті. Перше, дошевченківське покоління наших "культурників" — покоління харківських романтиків, Гоголя і Квітки, — при всьому його щиро-"нутряному", сливе що змисловому (на око, на вухо, на смак і запах), органічному українстві (основними параметрами якого залишалися здебільше прив'язаність до ландшафту, фольклору й кухні, та ще перечуленість щодо "минулої слави" — історії, бо в тій славі крився ґарант актуальних привілеїв "малоросійського дворянства"), — все ж таки без жодного інтелектуального опору прийняло імперський концепт Малоросії як такої, що "отжила свой век" (П.Куліш. "Михайло Чарнышенко"), так що навіть М.Драгоманов, як-не-як виходець із цього середовища, так і не здолав до кінця увірувати в її політичне майбуття. Відтак, попускаючи своєму "малоросійському сантиментові" у власних етнографічних студіях чи літературних вправах, ці мимовільні піонери нашого відродження не могли, хай несвідомо, не нітитися тим, що віддаються, властиво, любові до мертвого (найдраматичніших форм ця суперечність між стихійно живою любов'ю "до свого, рідного" та свідомістю безживности, скінчености її об'єкта набула у Гоголя — всі оті прекрасні небіжчиці, потопельниці, мерці, що встають з Могил, тощо, складаються, як спостеріг свого часу А.Синявський ["В тени Гоголя"], в ідеально типову клінічну картину — тільки що ніхто з російських а чи західних дослідників не завдав собі клопоту вникати в архетипально-підставові причини цієї, дедалі прогресуючої перверсії стеряного "хохлика"...). Цією вимушеною некрофілією відчутно заражена ціла новітня українська культура — не мною завважено, що українці, мовляв, уміють любити тільки мертвих, тобто культ мучеництва, і саме культ мертвого героя, пожер у нас усі ін- Ж ші форми світоглядової ідеалізації (крім однієї, про яку нижче). От уже понад століття подією чи не найбільш катарсич-ного національно-культурного значення в Україні стало залишається похорон (перевезення тіла Шевченка в Україну — похорон на Аскольдовій могилі полеглих під Кругами — перепоховання В.Стуса, О.Тихого й Ю.Литвина, — згадую лиш те, що вже ввійшло до календарів), причому якщо герой з якихось причин відмовляється лягати в домовину (згадаймо нестак давню історію з "покаянним листом" І.Дзюби!), громадськість чується скривдженою і, без перебільшення, духовно обікраденою (не знаю, чи спом'януть коли-небудь історики студентської жовтневої голодівки 1990-го, як, затамувавши подих, чекав тоді Київ на першу жертву, як переказувалися з уст в уста чутки про одного! двох! трьох! відвезених у реанімацію, але це було, було!). Передчуваючи близький загин, Л.Кисельов писав у 1960-ті: 
"Неправда, будто вам нужны герои, 
Вы травите живых, вам нужен труп! 
Огромною и жадною толпою 
Вы побежите к моему костру",
— і не помилився: і він, і В.Симоненко, і Г.Тютюнник, і В.Стус, цілком безвідносно до суто літературної вартости ними сотвореного, складають у нас окрему рубрику "обожнюваних небіжчиків" (саме як небіжчики обожнюваних!), і посмертні премії (теж унікально-українське явище!), якими нині обдаровувано тих, кого за життя було обділено бодай псячим кутком, дуже гарно доповнюють картину [26]. Некрофіла, каже Е.Фромм, "сповнює глибокий страх культурних, силою самого духовного перед життям, оскільки тяжіння, потрапив розпізнати в чужинцеві життя, згідно з своєю сутністю, невпорядковане і неконтрольоване" [27], — а ось мертвий, додамо від себе, уже "нестрашний", бо прогнозований: не встане. 
Інший аспект цього ж таки комплексу — то майже міфологічна влада "зацілілого", а точніше - того, хто пережив інших: феномен, у своєму класичному огляді вичерпно описаний Е. Канетті ухрестоматійній для духовної історії 20-го століття книзі "Маса і влада". "Зацілілий протистоїть купі полеглих як щасливчик і привілейований. Той факт, що він усе ще живий, а такої кількости інших, які щойно були поруч, нема, сам по собі вражає.... Почуття сили від того, що стоїш перед ними живий, властиво, дужче за всяку скорботу, це почуття обраности з-поміж багатьох, кого так урівняла доля. Якимось побитом чуєшся ліпшим від того, що ти ще тут.... Кому пережити таким робом інших вдається часто, той герой. Він сильніший. У ньому більше життя" [28]. В українській культурі, де число впливових діячів, котрим таланило дожити до похилого віку згідно з незмінною, від початків, логікою власної судьби, можна за останні півтора століття перелічити на пальцях і де проблема сутого виживання, елементарного збереження власної національно-культурної тожсамости була, либонь, таки центральною, фігура "того, хто пережив інших" (в кому, відтак, "більше життя"), викликає виразний побожний острах, що виливається, своєю чергою, в фетишизацію (позаяк фетишизація — одна з форм умертвіння; внерухомлення живого). Дві перші-таки, офіційно сканонізовані нашою, вже "вдержавленою", посткомуністичною культурою (в дусі чисто радянських традицій — через Президентську відзнаку) і тим ніби, проективне, поставлені на чолі її майбутнього (котрий має скластися) "пантеону безсмертних", постаті — Олесь Гончар і Ліна Костенко, — знов-таки, геть безвідносно до естетичної вартости їхньої продукції, — ідеально відповідають якраз вимогам до "того, хто пережив": історія з "Собором" О.Гончара зняла в колективній свідомості з автора крицю радянсько-лауреатської "невразливости", зробила його "загроженим", "крихким", як кожен інший, у тому числі й ретроспективне — як представника того покоління, в якому полеглих було таки найбільше: подібно й унікальна, порівняно до решти "шістдесятників", виключеність Л.Костенко з "потоку перетворень" — ані в бік колаборації, до котрої в різних, у кого більш, у кого менш злагіднених формах, прийшла більшість літераторів її когорти, ані в бік дисидентства, котре було вже відвертим, на "пан або пропав" (найчастіше — таки "пропав"!), герцем зі смертю, — при збереженні сталої "загрожености", природно утвердила її в образі зацілілого-в-незмінності [29]. Що названий феномен не має нічого спільного з власне-літературою, найліпше доводить той прикметний факт, що будь-які, хай і найлагіднішим "туше" роблені, спроби літературної критики на адресу внерухомлених упокоєних в сталій (прибитій до "місця" Президентським нагрудним цвяшком) позиції, культурних героїв нового українського пантеону — сприймаються не більше, не менше, як зазіхання на святиню (досить згадати бодай колективного [!] письменницького листа у відповідь на один, хай би який там епатажно-некомільфотний, радіовиступ молодого поета, що зазіхнув був на священну недоторканість автора "Собору"). "Добре або нічого" — це, як відомо, не про живих; тож обидві, наявні в нас, форми героїзації — і культ мучеництва, і влада того, хто пережив інших, — є, по суті, проявами некрофільської настанови. 
Доривчі пароксизми некрофільства як страху перед життям траплялись, на різних етапах історії, мабуть, чи не в кожній культурі (на гадку відразу навертається французький декаданс доби fin de siecle, російський "серебряньїй век" і, особливо разюче, — Іспанія початку століття, не в останню чергу отою впоєною естетизацією смерти й підготовлена до приходу режимів де Рівери та Франко: взагалі, справедливо буде ствердити, що не всяке культурне некрофільство спричиняє фашизм, але всякому фашизму передує культурне некрофільство), — але хіба в жодній іншій культурі ця настанова не розвивалась як вислід її історичної провінційности. З усіх, виявлених нами, типологічних ознак провінційности —а це, підсумуємо: 1) середньовічна темпоральність ("плюралізм" і "дискретність" подієвого часу), 2) пасеїзм і "літературщина", або філологічна свідомість замість історичної, і 3) культурне некрофільство, — тільки ця остання становить справді серйозну загрозу для майбутнього національної культури, оскільки супроводить свідомість уже не просто провінційну, а — колоніально-принижену. Верґілій може прийти з провінції (звідки його майже сімдесят років тому виглядав був М.Хвильовий) — але з колонії він не прийде ніколи. 
Задалеко у нас зайшло — внутрішній, іманентний процес "самолікування" розтягнеться, за помірно сприятливих обставин, на кілька поколінь. І коли я сьогодні пишу про "психологічну Америку" й закликаю своїх компатріотів до "світового горожанства", то, далебі, не лише тому, що мене притьмом палить жадоба міжнародного престижу для своєї культури — попри геть нелюдські умови розвитку, таки, бачить Бог, того престижу достойної, — а насамперед тому, Що це потрібно нам самим — для зруйнування проклятої "Картагени", котра століття за століттям точить і точить українську культуру зсередини, немов к'єркеґорівська "недуга-на-смерть". 
Ця Картагена мусить бути зруйнована. 
  
------------------------------------------------------------------------------------- 
ПРИМІТКИ 
* Надруковано в ж-лі "Сучасність". 4.9. 1994. 
[1] Шпенглер О. Закат Европы. — Новосибирск: ВО "Наука", 1993. — С.72. 
[2] Берберова Н. Курсив мой //Октябрь. — 1991. — №9. — С.188 
[3] Шерех Ю. Над озером. Баварія. Триптих про добу, про мистецтво, про провінційність, про призначення України, про голуби і інші речі //Друга черга: Література. Театр. Ідеології. — Сучасність, 1978. — С.363. 
[4] Не втримаюсь від коментаря: найстаріша і найбільша в світі нью-йоркська підземка - немале випробування для гостей міста, і недарма автори "хоррор-фільмів" облюбували її за місце дії наийкривавіших сцен, головне ж - це "черево Нью-Йорка" є притулком для всіх гатунків суспільних покидьків, здебільшого наркоманів, котрі нерідко виповзають із шахт - покуняти на світло електричних ламп, зрештою не зачіпаючи пасажирів: нарікання нашого поета, що ніхто, крім двох синів Країни Рад, не кинувся підіймати такого розпростертого бідолаху, вельми нагадують відомий анекдот, де герой скаржиться на загальне безкультур'я, бо, мовляв, учора на похороні, коли заграла музика, ніхто, крім нього, не здогадався запросити вдову до танцю... Тут цікаве не саме по собі нерозуміння реалій чужої дійсности (воно природне й виправдане), а - цілковита відсутність до цієї дійсности питань: все витлумачується згори, у межах власного, "привезеного з собою" досвіду - відтак цей останній не має жодних шансів розширитись (як писав Сенека в листах до Луцілія, "чому ти дивуєшся, Луцілію, що мандрівки тобі не допомогли, адже всюди за собою ти возив себе самого"). В наведеному випадку (чи мав він місце насправді, чи є виплодом авторської фантазії, то вже неістотно) не просто "возив", а й "накидав" іншим — а це вже провінціалізм радше злоякісний: московського штибу (саме так "вчила нас Вітчизна-мати" - ота, що трясе мечем на Правому березі Дніпра). 
[5] Аби читач, бува, не запідозрив автора в бракові патріотизму, спішу застерегтися, що мені також добре знайома "туга за батьківщиною", і найгостріші її приступи я переживала не де, як удома, — чуючи, наприклад, як бабця запопадливо ламає язика, силкуючись балакати з рідним онучам "по-руські", або проїздячи через вигибаючі села, - так що до заздалегідь оплаченої безпредметної (НЕ за конкретними людьми й місцями), загальниково-командировочної української радянської ностальгії я живлю стійку й переконану недовіру 
[6] Фромм 3. Искусство любить //Душа человека. — М.: Республика, 1992. -[С.140. 
[7] Фромм 3. Искусство любить. — С.142. 
[8] Хвильовий М. Думки проти течії //Твори: У 2 т. — Т.2. — К.: Дніпро, 1991. — С.468. 
[9] Хвильовий М. Думки проти течії. — С.468. 
[10] Донцов Д. Дух нашої давнини. —Дрогобич: Відродження, 1991. —С.53-54. 
[11] Ортега-і-Ґасет X. Бунт мас. — Нью-Йорк: ООЧСУ, 1965. — С.108. 
[12] Характерно, наскільки в істоті своїй "орвеллівська" є ця ідея "третьої супердержави" - єдино-бо втрьох Євразія, Остазія й Океанія, чи то пак США, СРСР і об'єднана Європа з приналежними сферами впливу здатні були навічно замкнути - в безрухові світовий баланс по-різному тоталітарних політичних режимів. 
[13] Американцям, котрі нарікають на тотальний невротизм свого суспільства, легко заперечити, що в умовах такої нещадної інформаційної навали, якій вони піддаються цілоденне, українець би просто не вижив — безугавні, через мас-медіа, докладні звіти про темпи екологічної катастрофи, "тепловий ефект", зростання числа ракових захворювань, масове поширення підпільних сатаністичних сект, аварії на військових підприємствах — усе з "картинками"! - наклавшись на нашу безглуздо виснажливу боротьбу за існування, спричинили 6 щонайменше різкий підстриб угору кривої самогубств... Довіра життю передбачає в засновку мужність знати - хоча на практиці спрацьовують, звичайно, механізми психологічного захисту. 
[14] Дві абревіатури на ознаку "першого" і "другого" сорту американців: WASP (оса) — white, Anglo-Saxon Protestant (білий, англосакс, протестант) і PIGS (свині) — Poles, Italians, Greeks, Spanish (поляки, італійці, греки, іспанці). 
[15] Дурного ляха (англ.). 
[16] Прим. 1999 р.: і за минулі роки становище мало що змінилося - спроба завести свій "Час", він же "Тайм", скінчилась цілком безславно, а вкраїнське пресове "Сьогодні" - мабуть, невипадково — обізвалося по-російському... 
[17] Шпенґлер О. Закат Европы. — С.200. 
[18] Докладніше про це див.: Гуревич А.Я. Категории средневековой культуры. — М.: Искусство, 1972. — С.84-138. 
[19] До речі: для нашої журналістики, котра "по-чумацькому" частує реципієнта телерепортажами з минулорічних музичних фестивалів, а читачам газети "нічтоже сумняшеся" обіцяє "надолужити" (?!) тижні вимушеного тієї газети невиходу (просто фантастика якась, машина часу!), годилось би все-таки винайти свою спеціальну назву — бо це, в кожному разі, не журналістика в західному сенсі слова. 
[20] Липа Ю. Призначення України. — Львів: Просвіта, 1992. — С.35. 
[21] Юринець В. З нагоди нашої літературної дискусії //Комуніст. — 1926, 18 квітня. 
[22] «Це просто неповне відчуття часу: спаралізоване щодо майбутности і гіпертрофоване щодо минувшини Ми, сучасні європейці, навпаки, зорієнтовані на майбутнє і найосновніший вимір часу починається для нас "потім", а не "раніше"» (Ортеґа-і-Ґасет X. Бунт мас. - С.127). 
[23] Ортеґа-і-Ґасет X. Бунт мас. — С.127. 
[24] Принагіднo вкажемо, що ця пасеістична настанова відбилася навіть і в жанрово-видовій структурі нашої культури: так, існує феномен українського історичного роману - і практично немає бодай остільки ж зрілого феномену української фантастики (і Винниченкове, і Бердникове "прожектьорство" ідейно доволі благеньке й навзагал цілком дається описати колом мрій про "голубу людину" - класичного українського реформатора всіх часів Малахія Стаканчика): фантастика - є жанр прогностичний, а щоб зазирати в майбутнє, хай і жахне, треба мати ту одвагу довіряти життю, яку в нас востаннє продемонструвала чи не Лесина Кассандра; характерно, що елементарне повернення кудьтурної пам'яти (т.зв. "забутої спадщини") ми похопились були назвати "відродженням", тоді як відродження передбачає насамперед зародження, на підставі гальванізованих пластів минулого, нових продуктивних тенденцій. 
[25] Інша справа, що майже відразу почалося розгортання й опозиційного культурного руху - "Європа" проти "Просвіти", Хвильовий із його радше інтуїтивно-емоційними, ніж теоретично сконцептуалізованими ескападами проти "назадництва" — а останнє ж є не що інше, як той самий пасеістичний відшук прецеденту, байдуже, у власній чи в "запозиченій" традиції, - Донцовська, дещо припізнена (услід "занепадові Європи"), апологія активного, пасіонарного життєтворення, по Другій світовій війні - МУР, вивчення естетичної й культурософської платформи якого щойно розпочинається, - всі вони, на різні лади й різними дискурсами, обстоювали одну й ту ж, безкомпромісно висловлену "мурівцем" Ю. Шерехом, тезу: "Картагена нашої провінційности мусить бути зруйнована", - одначе цю культурну течію ми полишаємо на боці, нас-бо цікавить типологія провінціалізму, а не історія рефлексії над ним. 
[26] Гірко й боляче читати в спогадах про Стуса, писаних М.Хейфецем - євреєм, котрий "поверх бар'єрів", мовнних і етнокультурних, силою самого духовного тяжіння потрапив розпізнати в чужинцеві постать, якою згодом мірятиметься доба: "Хай пробачать мені українці..., тільки радітиму, якщо помиляюся Але в зоні в мене не раз виникало почуття, що мало хто з них розуміє, який визначний поет живе серед них у наш час" (Хейфец М. "В українській поезії тепер більшого нема..." //Не відлюбив свою тривогу ранню... Василь Стус - поет і людина: Спогади, статті, листи, поезії - К.: Укр. письменник, 1993 - с.285). Щоб українці - як гуртовий реципієнт - почали це розуміти, Стус мусив померти: звучить макабрично, але хіба не макабричною є вся наша дійсність? 
[27] Фромм Э. Душа человека. — С.32. 
[28] Канетти Э. Из книги "Масса и власть" //Человек нашего столетия. — М.: Прогресc, 1990. — С.419. 
[29] Уточню, що в даному випадку мене не обходить не цілком чистий політичний підтекст цього витворення "нового офіціозу" - підтекст, безумовно присутній, бо ясу нашим "зацілілим" складають, як-не-як, навпростець причетні до недавнього нищення культури, тож предмет їхнього державного вибору має не надто "зривати очі" своєю вчорашньою "потойбічністю" — колишні зеки для цього не надаються. Втім, це вже проблема, сказати б, посткомуністичного етосу, мені ж, ідеться про "колоніальних кумирів" як явище загальнокультурне: як закономірне породження довготривалої боротьби за існування.