Оксана Забужко
Постскриптум. Поема-лист
  
Cavalcando l’art’ier per un cammino 
pensoso de l’andar che mi sgradia, 
trovai Amore in mezzo de la via 
in abbito leggier di peregrino. 
....................................................... 
Quando mi vide, mi chiamo per nome, 
e disse: "Io vegno di lontana parte, 
ov’era lo tuo cor per mio volere; 
e recolo a servir novo piacere". 
Allora presi di lui sн gran parte, 
ch’elli disparve, e non m’accorsi come. 
Dante. Vita Nuova
1. 
В перших рядках сповіщаю, милий: любов минула – 
Мов, повагавшись, скотилася в лунку більярдна куля 
(Вічнозелений газон потертого плюшу, 
По якому гонить сліпий кийок круглі, ствердлі од страху душі). 
Кожного ранку, замість гімнастики, лежачи в ліжку, 
Вмикаю в уяві твої очі сіамської кішки, 
Шляхетний профіль, роздвоєне підборіддя 
(Мов копито! – як писала одна із мого поріддя), – 
І, на довершення вправи, тебе висвітлюю голим. 
Вислід – блискучий: зовсім не чую болю. 
2. 
Другим уступом дозволить сповістити: весна настала. 
Маймо надію, цим разом уже на стало – 
Більше дощів не буде, й на повний об’єм леґенів 
Стане синього неба й рослявих легінів 
З губами, що однімають і сон, і втому – 
І світлосяйну пустку лишають потому. 
В нас із тобою було інакше, а як – згадати несила: 
Ніби свинцевим дробом пам’ять запорошило. 
Я й зими не пригадую зовсім – лиш очі сльозило білим. 
Цілу зиму-бо мала виснажливу працю: тебе любила. 
3. 
Відпущаєши нині, – кажу неживими губами. 
Можу йти на всі сторони світу – ну хоч би до Алабами, 
Подавати пиво у придорожнім барі 
І чекати, що хтось заграє на банджо, то пак на гітарі 
"Не плач, Оксано"... Такої свободи, милий, 
Не побажаю жодній із тих, що тебе любили. 
Можна листів не писати, і Господа не просити 
Простити тебе за любов, тобою убиту, 
Можна вступить до кляштору (якщо, звичайно, не пекнуть!) – 
Можна навіть зустрітись з тобою. Скажімо, в пеклі. 
4. 
В цій країні, де я тепер мешкаю, штири відсотки люду 
Вірять, що будуть у пеклі, – ну значить, напевно будуть. 
Щодо мене, то я вже була. Й не в одному. Либонь, так треба – 
Перейти через всі (це ж їх скільки?), щоб вийти в небо. 
Жаль лиш, в кожному щось із себе лишаєш, а це погана прикмета, 
Та й негарно, як десь на стільниці цинкованій шмат поета, 
Мов зопсутий окіст ягнячий, вкривається шмарклями слизу 
Й бірюзовими перснями мух, і хоч як зализуй 
Відбатоване, доки загоїться, – так остаточно й не знати: 
Коли доплуганишся в небо, чи зможуть тебе упізнати? 
5. 
Правда, є іще звичка – в усьому пошукувать смислу. 
В необжитім безпросторі – як павутинка, зависла 
Між землею і небесі індіянського літа 
(От і все, що лишилося по індіянах!), – все прагну укмітить, 
Мов стібками, крізь ясність снів і крізь яву сонну 
Перепущену – нитку знаків: нічний дзвінок телефонний, 
Що зривається, в пітній руці зоставляючи мертву трубку; 
В несподіванім домі твоя афіша; відтерплі вві сні зарубки 
На поваленім стовбурі пам’яті: голос, кімната, запах... 
За цим всім щось стоїть, але що – не вмію сказати. 
6. 
Не у тебе питаюся, милий, – у долі: чого ти хочеш? 
І пощо мене й далі обманками вперто морочиш, 
І про що ця морзянка сиґналить мені крізь пустиню 
Самоти, у якій – непроникні для голосу стіни? 
Я сама не люблю цеї жінки в свічаді навпроти: 
Вертикальна бганка в міжбрів’ї, обвисла лінія рота, 
Істеричні сплески завзяття і довгі, глухі провали 
(Забуває, про що говорила, коли перервали...) – 
Якщо ти від початку її у мені розгледів, 
Чи не краще було в зоопарку любити білих ведмедів? 
7. 
Але годі. Вже в згадці відновлено різнобокість 
Місць, де були ми вдвох: з них відтала блискуча окидь 
Твоєї присутності (досі всі кадри я брала 
Під одним лиш кутом, залежно, зліва чи справа 
Був тоді ти). А тепер – мов ширяючи над землею, 
Бачу згори нескінченну осінню алею, 
Мокрі лавочки, рослі голівки похнюплених айстр від Олеся, 
По доріжці простягнені тіні довготелесі 
Чоловіка й жінки (вони мовчать), – тільки голос, од усміху карий, 
Обертається їм услід: "Подивись, яка гарна пара!". 
8. 
От дивлюсь на тих двох – і сама відчуваю ніжність: 
Чоловік був поблажливий. Жінка була капризна. 
У нічнім ресторані смішного маленького міста 
Гримотала в бляшанки звуків музика троїста. 
Їм усюди знаходився вільний столик. Усюди, 
Де з’являлись вони, їх проводили поглядом люди, 
Розвидняючись на виду, і повії із пияками 
Затихали на мить – завороженими дітваками. 
А тепер там чорніє виям, мов згас посвітач у ніші. 
Трохи жаль мені світу, в якому зробилось темніше. 
9. 
Знаєш, скільки себе пам’ятаю, я завше хтіла, 
Щоб смагою справдешня пристрасть губи позолотила, 
Щоб з-під ніг коханців в ході – ураганний вітер зривався, 
І вихрило майдани і юрби шаленим шопенівським вальсом! 
Щоб грозове повітря огненними зміями трісло, 
Пропікаючи гострим озоном плісняві мислі! – 
Я хотіла такої любови, котра єдина 
Оновила би світ від бридоти, – і в тому була гординя. 
І тому добирала мужчин, як князенко коней на стайні: 
На якого положить руку – той вже не встане. 
10. 
Не конева вина – підупасти в дорозі на нозі, 
А вина верхівцева, що коні його не носять. 
(Вибачай за фольклорність стилю – а як інакше 
Маю висловить те, що належить вгорнуть якнайм’якше?). 
Я недурно тебе обрала – ти одинокий 
Не прогнувся в колінах, а просто вивернувсь боком – 
Обдираючись в кров, та на повнім розгоні чвалу: 
Поки я ще, припавши, нестямно тебе цілувала, – 
А уже летіла, скинута долі в проскоку бистрім: 
Животом – на паркан, з висоти – на штахетні вістря... 
11. 
(Той паркан був насправді. Він був – церковна ограда. 
Сутеніло, коли ти зненацька скрутив з автостради 
(Тільки жовна під шкірою грали) – на путівець бакаїстий, 
У такому мовчанні, неначе замислив убивство. 
На горбі постала стара церковця (де кровця впала...) – 
Чорна озія в небі, що ще відливало опалом. 
Там ми мали б вінчатись і наших дітей хрестити – 
Але темно було, й не було нас кому впустити. 
І, округливши спину, мов в щось попереду ціливсь, 
Ти рвонувся назад до авта – а я в ограді лишилась). 
12. 
Так і ходжу звідтоді – неначе звір у вольєрі, 
В бароковім литві решітки, звідкіль залютовано двері: 
У Борисполі, в залі відльотів, о п’ятій ранку, 
У червонім, як крик, пальті, остовпіла подорожанка 
(Все життя – в двох валізках: дитинство, вірші і осінь), 
Я стояла сама – аж, здається, стою там і досі. 
Я своїй країні була – що тістечко з кремом 
На сім діб як порожній шлунок: вона вичищалась від мене. 
Оголошено рейс, і потягся народ на посадку, 
І бряжчала у тлумі круг мене незрима моя оградка. 
13. 
Що ж – прощай, і якщо назавжди... – як писав був один бритієць 
(Всі слова рідномовні, як центи, кудись закотились – 
Втім, їх, може, і не було, бо ж відомо: в наському слові 
Нагромаджений досвід страху – значущіший, ніж любові). 
Дуже шкода музики, милий, – отої, яка дрижала, 
Розтинаючи світ навиліт, мов вени – бритвене жало, 
І сочилось, мов сльози ніжності, плідне світло вологе, 
І надсадою щастя дзвеніла далека дорога. 
А тепер впізнаю цей звук тільки зрідка – на юних обличчях: 
Витягаюче шию вслухання у подив далекого кличу. 
14. 
Тут годилось би ще щось додати (отак на тризні 
По великих – усяка нічвида старається на афоризма, 
Але в кожнім надгробнім казанню – маленька червива втіха: 
От же, був ворохібник – а бачте, лежить як тихо!)... 
А лежить – усього лиш стончений аркуш з твоїм письмом кострубатим, 
Та пухнаста од пилу касета (не тягне – врубати): 
Не великий небіжчик – підміна, скинуте рам’я, 
Линовище, звіяна потерть, скоцюрблений бинт від рани. 
А любов – подихтіла у простір, клубом розприслої пари, 
Щоб згуститись деінде – над долями ліпшої пари. 
15. 
Не боюсь самоти. Значно більше боюсь – улягання: 
Надто добре-бо знаю, як може в’язнить моногамна 
Підкамінна залежність – так річка впирається в греблю, 
Й розпаношений сміх затискають гіпсовані ребра. 
Я невдовзі верну собі, милий, – і постать політну, 
І вдаряючу в голови терпкість ще раннього літа, 
Й ту ходу – мовби вмисне для мене дорогу мостили, 
Й надмір рухів, якими себе випручую з тіла... 
І в таку – некохаючу, власним засліплену смислом, – 
Ти залюбишся наново, милий. І це буде смішно. 
16. 
Пам’ятаєш, я говорила: усе, чого раз не впізнав ти 
(Вбраний наглухо в себе, ніби в скафандр астронавта), – 
То немовби змарнований хист (віковічна вкраїнська риса!): 
Всі зусилля догнать – що кривляння старої актриси 
Із минулим статистки і ґримом ґротескно-яскравим... 
Щиро зичу тобі – якнайбільше жінок і слави 
(До якої доклала і я!), і не май до мене досади. 
Заховай моє фото глибоко на дні шухляди. 
І на цього листа, мій загублений бідний брате, 
Як на всі попередні – не треба відповідати. 
Закінчено: 28 червня 1994 р. 
Кембрідж, Масачусетс