(Уривок з казки) Був собі колись якийсь-то циган, та такий же то прогіркий п'яниця, що й не приведи господи! Чи є у його яка копійчина, так і несе її у шинк, чи яка жупанина — він і її туди ж пре! А жінка з дітьми, голі й босі, пропадають без хліба. Танцюють-танцюють халяндри, пішовши у Вороніж (бо вони стояли шатром біля Вороніжа), так що ж бо? Народ не дуже заглядується на їх танці, бо вже вони нікому не в дивовижу. А батько, я ж кажу, волочиться по шинках та п'є, та гайнує, та б'ється навкулачки з мужиками. Поб'ють йому усю пику, попідставляють окуляри, порозривають на ньому одежу, спакостять нінащо чоловіка; от тоді вже він і тягне до господи та й лежить під шатром, як той кабан у берлозі, поки йому одлигне там трохи на серці. Такий-то вдався собі навіжений циган! Отак раз пізно ішов він з шинку додому. Чи йшов він, чи рачки ліз, сього вам не скажу, бо вже давно смерклось, чути тільки було, що дуже кректав і спотикавсь, далі впав, здихнув разів зо два та й захріп на усе поле. На той час довелось їхати тим шляхом якомусь панові. Аж ось коні — хвить набік, аж трохи воза йому не перекинули. — Стій! Що там таке? Роздивились, аж п'яний циган. — Узять його з собою! — каже пан свому поганяйлові. Узять так і взять,— з панським, кажуть, свого язика не рівняй: коли довгий, то прикоротчають; коли короткий — то витягнуть. Машталяр зліз з воза, розштовхав під боки цигана та й підвів до воза. — Куди оце ти мене цупиш? — питається у його циган. — Лізь, кажуть тобі, на віз! — На віз? Ну, се ще не велика біда! — каже циган. Сів собі любенько коло пана та й захріп знов на усе поле. Прокинувшись на другий день, циган як глянув, так і зомлів!.. — Де оце я?.. Куди се я забравсь?.. Чи не в шинку? Так ніт же бо: у шинку вікна не такі, та й стільців немає. Ну, не дай боже, та хто застане мене у сих будинках! Адже ж на мені й волосся не зоставлють — скажуть, що я прийшов красти! Отже, коли прийшло на мою голову лихо! Тільки що се сказав, аж ось двері рип — і увійшов якийсь синєкаптанник. — Добродію! — каже до його циган.— Коли я сюди зайшов красти, або чого другого, то от чорна земля, щоб я іще почорнів! Щоб мені і руки й ноги повсихали! Щоб я зараз сказився! Щоб світу божого не побачив, коли я знаю, де я, і що, і куди оце я зайшов!.. — Що се ви, пане? — каже добродій.— Чого се ви так божитесь? — Який же я пан? Я не пан, а циган! — Господь з вами, пане! Що оце вам приснилось? Чи ви ж таки на цигана походили? «Що за мара така?» — думає циган. — Чоловіче добрий! Годі тобі глузовать! Виведи тільки мене із сих хат, так я твого й панства не хочу, та й знайди мені мій бриль та свитку. — Та що-бо оце ви мені кажете, пане? Як би я посмів над вами глузовати? Нате лишень одягайтесь, та ось принесу вам чаю. «Що за диво? — думає циган.— Справді він до мене так говорить, як до пана. Надіну вже, так і буть, сей жупан: що буде, то буде!» Аж ось несуть йому чаю — він п'є; дають люльку — він і люльку тягне, дають поросятини — їсть він і поросятину. А потім знов чаю, а потім знов ковбас та поросятини, так що аж живіт йому обдуло! На другий день, ще він не прочинавсь, а тут йому уже й несуть чаю, горілки, вареників, ковбас, сала — так що йому уже і в пельку не потовпилось! От циган бачить, що всі йому кланяються у пояс та знай величають паном — перестав боятись і давай орудувать по-своєму: — Горілки! Музику! — гукнув він на прислужників. І зараз вродилась горілка й музика. Циган дмухнув разом з кварту, покректав, закусив та так повеселів, що аж підскочив: — А нуте горлиці! Музики загули, а циган так і пішов кружка по мальованому помосту. — А що ж ви не танцюєте, вражі діти? — гукнув він на людей.— Танцюйте! Пийте! Їжте! Я не жалую нічого! От і народ давай виступать по одному та по двоє — і підняли такий ґвалт, як на весіллі! А циган же то вискакує та виспівує навперейми, кричить, гогоче, частує народ і сам п'є — так що й перестаю йому нема. Знай тільки погукує: Гей грай, коли граєш, Коли чорні брови маєш!.. Вже й вечір, а циган ґвалтує, а циган коїть лиху годину! Да вже як зусім осмеркло, він змігся та і впав, як сніп, п'яний на поміст. От тоді пан звелів знов одвезти його та й положить на дорозі. Так і зробили. Хропе циган, неборак, на усе поле — аж вороння жахається на березах! Вже й світ, а він спить; вже люди й жать ідуть, а він почиває, як після маківки! От стали його будити: — Вакуло! Уставай! Уставай! — Пійдіть ви собі к дияволу! — загукав до них Вакула.— Чаю, бісові діти! — Тю! Навісноголовий! Тю! Га! Дурний! — і пішли реготатись та тюкати на бідного Вакулу. Циган підвівся і бачить, що се вже щось не по-вчорашньому. — А де ж музики? — спитав він. — Які музики? — Як які? Аже ж я ваш пан! — Тю! Навіжений! Що се тобі приснилось? Оторопів мій циган, розставив ноги і вирячив на народ очі. «Може, й справді се мені приснилось!» — думає він. Та й не став нікому розказувати, щоб ще більше з його не глузовали та не приложили йому якого імення.