ДО Б. С — ГО'
 
Прощай, коханий ляше-друже! 
Час розістатись настає. 
А як болить, як б'ється дуже 
Від туги серденько моє.
 
Одно гадали ми з тобою, 
Шукали одного шляху, 
І от зійшлись в тюрмі з собою, 
Найшли недоленьку лиху.
 
Мир чарівничої омани 
Пред нами птахом зник давно:
Неволя вічна та кайдани — 
То нам судилося одно.
 
Але ж і ту судьбу шалену 
Не довелось ділити нам:
Ти — за Байкал, а я — за Лену,— 
Розтечемось по чужинам.
 
Хто зна: чи вернеться спромога 
До праці стать за все святе, 
А чи навік тяжка дорога 
Колючим терном заросте?
 
Отак-то, голубе мій, ляше! 
Тобі — рудник, мені — тайга... 
Та не належить серце наше 
До пут утисника-врага.
 
Віддавна руки нам невільні, 
Душі ж неволя не скує;
Єднають нас змагання спільні,— 
Хто їх хортами зацькує?
 
Не кривда п'яного магната, 
Не заздрість жирного ксьондза, — 
Нас порушає проти ката 
Журби вселюдської сльоза.
 
В чаду скаженого прокляття 
Потоком кров лили батьки;
Той час минув: ми рідні браття,  
Ми — нерозлучні бояки.
 
За що ж? За те, щоб духом згоди 
Все понялося між людьми, 
Щоб наші змучені народи 
Так побраталися, як ми!
 
' До Б. С — го. Вірш присвячений Броніславу Сєрошевському --   товаришеві П. 
Грабовського по засланню.