ТРУДIВНИЦЯ
 
Хмуро дивилася школа, 
В бовдурі глухо гуло, 
Вітер вривався зокола, 
Сумно в хатині було.
 
Мертва трудівниця-пані 
Біла, як віск, на столі 
Там почивала, заранні 
Збувшися скорбів землі.
 
Рук і на час не складала, 
Щиро кохала діток, 
Листу якогось-то ждала,— 
Тільки і знав наш куток.
 
За день одсунула книжку, 
За день не стала робить, 
Як опинилась на ліжку, — 
Нічим було пособить.
 
В непогідь, стужу злиденну 
(Певно, сама сирота!) 
Зайде в хатину нужденну, 
Словом усіх повіта.
 
Дасть, коли треба, поради, 
Викладе все до пуття... 
Боже! З якої б то ради 
Їй відбирати життя?
 
Журно посходились дітки 
Обік німої труни:
Втратили неньку сирітки, 
Втратили промінь вони.
 
Вдарив і дзвін похоронний... 
Нічого, мабути, ждать:
Треба людині сторонній 
Шану останню віддать.
 
Дим закурився з кадила, 
Серце зворушував спів...
Що дітвора голосила, — 
Просто не чути попів!
 
А як на цвинтарі стали, 
Кинули грудку землі, — 
Гірко батьки заридали, 
Аж надривались малі.
 
Мовчки вернули на помин, 
Що громадяни знесли. 
Якось не складувавсь гомін, 
Навіть дяки не пили.
 
Та й розійшлися по хатах, — 
Школа осталась пуста... 
Хуга свистить по загатах, 
Жалібно труп заміта.