ВЕСНЯНКИ
І
Зійшли сніги, шумить вода, 
Весною повіва;
Земля квіточки викида, 
Буяє травка молода;
Все мертве ожива.
 
Веселе сонечко блистить, 
Проміння щердо ллє;
Гайок привітно шелестить, 
Неначе кличе пригостить;
Струмочок виграє.
 
Сіяють злотом небеса, 
Витьохкують пташки... 
А груди думонька стиса:
Ховає зверхня ця краса 
Смердючі болячки.
 
II
Знову, ластівочко-серце, 
Ти вернулась, знов звила 
В нас під хатою кубельце... 
Заспівай же, де була?
 
Розкажи: чи й там, як тута, 
Пекло скрізь — ні верть, ні круть:
Люди носять рабські пута, 
У чужій кормизі мруть?
 
Світлі поклики колишні 
До братерства та рідні, 
Мов ті дріб'язки залишні, 
Затопталися в багні?
 
Крук недолі над всім кружить, 
А соборйще панів, 
Знавіснівши, гірко тужить, 
Що, бач, мало кайданів?
 
Розкажи: чи й там, як тута, 
Замість праці все слова;
Люд бездольний в пітьмі плута, 
На наймитів упова?
 
III
Сумно заспівала 
Ластівочка люба 
                             На питання ті:
 
—Скільки світа знала,
 Скрізь панує згуба, 
                             Люд — узаперті.
 
Мість 1 любові — злоба;
Брат піднявсь на брата, 
                             Душить за шматок,
 
Та ніде пригноба 
Не справляє свята, 
                             Як-от ваш куток!
 
Ніде розбратання 
Посеред громади 
                             Не було, як тут.
 
Ниці2 почування, 
Продажність та зради 
                             Не кули більш пут.
 
Нi в якій країні 
Брак самопошани 
                             Так людей не жер,
 
Як у вас донині... 
Бийте, рвіть кайдани,
                             Доки дух не вмер! — 
 
З отим словом втіхи 
Пісенька зніміла,
                             В небі віддалась. 
 
У блакить з-під стріхи 
Ластівочка мила
                             Пурхнула-знялась.
 
IV
 
Правду мовила пташина;
Чи на добре ж, чи дарма? 
Перед нами — домовина, 
Сором вічного ярма.
 
Промінь згас над рідним краєм;
А ми, скільки кожен зміг, 
У провалля себе пхаєм, 
Грунт пускаємо з-під ніг.
 
Та не пізно: є поправа, 
Певен я — минеться все;
Ще заблисне наша слава, 
Праця вгору піднесе.
 
Тільки треба сил та труду, 
Щоб не згинути цілком, 
Не стогнать до віку-суду 
Під вельможним канчуком.
 
V
 
Годі ж нудитись, складаючи руки;
Кличе робітників рідна земля... 
Віра, впотужнена словом науки, 
Хай нас міцніш окриля!
 
Більше уваги до власного горя, 
Більше любові до люду свого! 
Близько — загибель... зника наша зоря...
Чого ж  нам ждати, чого?
 
VI
 
Розцвітайся ти, веснонько красна, 
Духом творчості все онови;
У нарузі країна нещасна... 
З муки-смерті її відживи!
 
Розворуш наші груди холодні, 
Запали в них притухлий огонь, 
Щоб рятунок знайшли ми з безодні, 
Не стояли в борні осторонь!
 
Одігнала надовго ти хвижі, 
Розбудила надії та сни. 
Баглаї 3 — ці воріженьки хижі, 
Так послизнуть нехай і вони!
 
Розцвітайся та нас із могили 
До живого життя підведи, 
Щоб ми очі на себе розкрили;
Світлі думи в душі відроди!
 
' Мість — замість. 
2 Ниці — підлі, негідні.
3 Баглаї — неробство, лінощі.