ХІІ. ЗАГАРБНИЦТВО МОСКВИНА
   
Нам тільки сакля очі коле,
Чого вона стоїть у вас,
Не нами дана.
   
Т. Шевченко
   
Там, де стала московська нога –
є московська земля.
   
Ф. Достоєвський
   
   Зовнішні вияви московського загарбництва (імперіалізму) пояснюють загарбництвом москвинів (царів та урядів). Несила подивитися глибше, побачити саме джерело московського загарбництва, побачити оті внутрішні сили, що породжують і живлять його. Тих сил є кілька.
   Московщина потребувала грошей на зброю, бо сусідні держави росли культурно і економічно, отже і військово. Збільшувати податки уряд не міг, бо не залишалося вже нічого ще не оподаткованого, а старих податків не могли зібрати всіх. Залишалося грабувати сусідів. Московський народ за наказом свого царя радо йшов підбивати, поневолювати, визискувати, обкрадати сусідні народи. Замість працювати і віддавати панові доробок, надходила золота нагода самому стати паном, забирати все у підбитого народу. Щонайменше – бути підпанком, наглядачем, погоничем, жандармом на легкому хлібі десь у підбитій Україні, Кавказі, Азії. А в якому краї жити – москвинові байдуже. У кожному підбитому краї він почувається паном, бо має владу наказувати і право та силу грабувати.
   Отже, московське загарбництво постало і живиться не з примхи чи жадоби самих московських царів, урядів, а також вдачею та світоглядом самого московського народу. „Что взято – то свято“,– каже москвин. А взято самої землі чужої стократно більше, як мали своєї. Так московська держава мала у:
   
	ХІІІ	ст.	–	216.000 кв.км
	XIV 	ст.	–	560.000 кв.км
	XV	ст.	–	8.720.000 кв.км
	XVIІ	ст.	–	14.392.000 кв.км
	XVIIІ	ст.	–	17.080.000 кв.км
	XIX	ст.	–	12.000.000 кв.км
	XX	ст.	–	23.000.000 кв.км 
   Московщина загарбала: 1556 р. Татарську Орду, 1581–1645 – Сибір, 1709 – Україну, 1721 – Прибалтику і Фінляндію, 1739 – Східну Чорноморщину, 1783 – Крим, 1792 – Західну Чорноморщину, 1772–1792 – частину Польщі, 1813 – Грузію, 1815 – решту Польщі та Бесарабію, 1854 – Амурщину, 1865 – Туркестан, 1881 – Хіву, Бухару.
   „За 234 роки (з 1228 р.) Московщина мала 160 війн зовнішніх і 90 домашніх. За 103 роки (1492–1595) Московщина воювала 50 років. Отже, в середньому один рік воювала, а один готувалася до наступної війни“249. За останні 200 років Московщина воювала 128 років. Це були загарбницькі війни і лише 4 оборонні. Ті оборонні тривали 4 роки250.
   Більшовицька Московщина воювала: 1917–1919 рр. Україну, 1920 р.– Польщу, 1921 р.– Казахстан і Грузію, 1922 р.– Туркменистан, Таджикистан і Україну (селянські повстання), 1929 р.– Китай, 1936 р.– Японію, 1939 р.– Фінляндію, Польщу, Румунію, 1941–1945 рр.– Німеччину, 1945 р.– Японію, 1956 р.– Мадярщину. Тепер у московському ярмі є 178 мільйонів люду (разом із сателітами). За переписом 1926 р. в СРСР було: москвинів 52 %, а немосквинів – 48 %. А за переписом 1939 р. було: москвинів 58 %, а немосквинів 42 %. Отже, москвинів збільшилося на 6 %, а немосквинів зменшилося на 6 %. Це за московською „статистикою“.
   Московське загарбництво почалося від заснування держави, коли Андрій Боголюбський сплюндрував 1169 р. Київ. Його син Юрій Суздальський не брав участі у бою під Калкою 1223 р. Він хотів, щоб татари побили київських князів, а сам, зберігши військо, став би найсильнішим з них і міг запанувати над усіма. Далі безперервно загарбували сусідні землі всі Івани, Петри, Катерини, Миколи, Ленін, Хрущов.
   Міністр Катерини ІІ Платон Зубов склав список держав та династій, що їх має Московщина віддати Європі. У тому списку немає Швеції, Прусії, Польщі, Австрії, Данії, Туреччини. Де ж вони поділися? Відповідь на це дає його проект московської імперії. У тій імперії мало б бути шість столиць: Петербург, Москва, Астрахань, Відень, Костянтинопіль і Берлін. У кожній столиці – король, підлеглий московському імператорові251. Чи ж тепер у Берліні, Варшаві, Празі, Софії, Будапешті, Бухаресті не васали імператора Микити?
   Понад сто років тому монархіст Ф. Тютчєв подав проект московського загарбницького месіанізму. Той проект: 1) відновлює Візантійську імперію, але столицю переносить із Царгорода до Петербурга; 2) об’єднує всі християнські церкви в одну православну. Замінімо монархічну термінологію на соціалістичну (Візантію – ІІІ Інтернаціоналом, православну церкву – комунізмом) і маємо докладну копію промов та писань радянських Тютчєвих. „Двадцяте століття належить нам, москвинам“252.
   Під час війни 1939–1945 рр. у Москві перебувало чимало емігрантів-комуністів із слов’янських земель, зайнятих німцями, Уряд СРСР створив з них т. зв. „Всеслов’янський З’їзд“, створив 1943 р. в Югославії „Всеслов’янський комітет“ з сербським комуністичним генералом М. Масларічем на чолі, повторив 1941– 1945 рр. „Слов’янський комітет“ в Канаді, США, Франції, Англії, Південній Америці. Чому московські комуністи відновили старе монархічне т. зв. „слов’янофільство“? Бо всі москвини – монархісти і соціалісти – розуміють „слов’янофільство“ і панславізм лише як панмосковізм. Знищивши 1775 р. оборонця України – Запорізьку Січ, Московщина розв’язала собі руки загарбувати українську землю, відібрала 1776 р. у 25 тисяч заможних козаків (як бачимо, почали розкуркулювати українців не соціалісти 1930 року, а монархісти 1776 року) землю і роздала москвинам. Тоді одержали: князь П. Вяземський 52 тисячі десятин, князь Г. Потьомкін – 42 тисячі, граф І. Сковронський – 39 тисяч, московські полковники – по 10 тисяч, офіцери – по 5 тисяч. Пізніше одержали ще: П. Вяземський – 200 тисяч, Г. Потьомкін – 150 тисяч, 8 генералів – по 3–6 тисяч, 18 офіцерів – по 2–4 тисячі. Потім сотні і тисячі москвинів одержували українську землю. Лише на обширі між Бугом і Дністром і лише за 10 років (1776–1786 рр.) Московщина загарбала 4,5 млн. десятин української землі253, що її щедро поливали своїм потом і кров’ю наші прапредки ще 5 тисяч років тому.
   Та Московщина загарбувала в Україні не лише землю. У правосвідомості москвина – від ХІІ ст. до сьогодні панує неписаний закон, за яким „имение“ (земельний маєток) означає не лише землю, а й усе, що на тій землі стоїть, росте і живе, себто разом з худобою і людьми. Селян уважали невіддільною частиною „имения“, тобто землі, на якій вони жили. Загарбані Московщиною українські землі не були „диким полем“, як пишуть московські історики. Та земля була заселена українцями. Отже, вони автоматично стали кріпаками нових московських поміщиків. Із 100 тисяч вільних козацьких господарств лишилося 1752 р. лише 2959254. Роздавалася українська земля не лише вельможам, генералам, а й московським селянам та іншим чужинцям. 1753 р. прислано з московщини 40 тисяч селян і роздано їм (задарма) землі над Дністром. Року 1781 прислано ще 50 тисяч. Потім ще, та й самі вони приїздили тисячами. Московщина навіть сплачувала переїзд чужинцям і надавала всіляку іншу допомогу.
   Чорне море було однією з найголовніших основ могутності, добробуту і культури українського народу та держави. І цю основу Україна боронила тисячоліттями. Втрачаючи її, не раз знову повертала. Не допустити український народ до Чорного моря (а з нього і до Середземного і в океан) – було і є стратегічною метою всіх ворогів України. Німеччина ще перед А. Гітлером уклала план незалежного Криму під своєю зверхністю. По 1917 р. такі плани мала Туреччина. Кубанська Чорноморщина заселена нащадками запорожців, а московська „демократія“ не лише не прилучила її до УРСР, а й заборонила школи, часописи, український театр на Кубанщині. Вона прилучила Крим до УРСР, але не тому, що поступилася тискові України, Московщина хоче мати свій тил в Україні, тому не дозволяє розвиватися в Криму українській культурі, хоч там українці становлять 40 % населення.
   На початку царствування Петро І хотів побудувати Петербург на Чорному морі, розпочав будувати на Азовському морі пристані і канал Волга-Дон. Та Карловецький мир 1699 р. примусив його будувати нову столицю на півночі.
   Московський уряд відділив 1896 р. від Кубанщини вузеньку смугу Чорноморського узбережжя і зробив з неї окрему Чорноморську губернію, хоч кількості землі та людей там вистачало лише на кілька повітів. Причина? На узбережжі мали будувати зимові палаци московські царі та вельможі, заселити самі москвини, щоб не допустити нащадків запорожців, кубанців до Чорного моря. Монархічна Московщина намагалася відрізати Україні доступ у світ до моря, а більшовицька намагається відокремити Україну ще й від Західної Європи, вивозячи галичан на схід, а до Галичини – сотні тисяч москвинів.
   До 1775 року існувала у Південній Україні незалежна республіка – Запорізька Січ з величезними обширами землі, мала своїх громадян: козаків, селян, міщан, незалежний уряд, вільне військо, власні закони. Ця запорізька республіка вела власну, незалежну зовнішню політику, мала послів у європейських державах, що фактично визнавали її незалежність, підписуючи з нею державні угоди та присилаючи послів. Це робила навіть і Польща, хоч офіційно вважала запорожців лише своїм допоміжним військом. Цю українську республіку не раз пробували знищити тодішні великодержави: Туреччина, Польща, москвини. Її передовий загін – Запорізький Лицарський Орден торував їй шляхи до Чорного моря. Отже, Московщина насамперед знищила той Орден і Республіку. Сильніше за Московщину Польща теж прагнула цього, але скінчила Хмельниччиною. Знаючи це, Московщина вжила поради китайського стратега і після Полтави почала зміцнювати свої залоги по всій Україні та оточувати Січову Республіку колоніями москвинів, німців, сербів. Найбільшою була Новосербія. Туреччина і Мадярщина гнобили слов’ян на Балканах, і ті шукали нових земель поселення. Гурт австрійських сербів на чолі з Іваном Хорватом просив московський уряд дозволу оселитися в Україні. Московщина дуже радо віддала їм землі Січової Республіки. За московським планом сербська колонія мала бути на взірець українського козацтва, себто серби могли обробляти землю, водночас охороняючи кордон від Туреччини, заснувати свій полк.
   І. Хорват зобов’язався привести люду на два полки по 4 тисячі в кожному. Московський уряд платив усі видатки на переселення і облаштування, видавши 50 тисяч рублів, а також звільнив сербів від податків назавжди, навіть від мита в торгівлі з закордоном. Землю одержували задарма. Аби ще більше заохотити переселенців, московський уряд надав кожному, хто їх привів, військові звання з усіма правами, в тому числі і на кріпаків. Хто привіз 100 людей, одержував звання капітана, за 75 – поручника, за 50 – прапорщика і команду над своїми людьми. І. Хорват одразу став полковником і командувачем майбутніх сербських полків.
   Крім подарованої української землі, грошової допомоги на облаштування московський уряд платив кожному сербському полкові 35 тисяч руб. за мирного часу і 155 тисяч руб. за воєнного щороку. Кожна піхотна сотня одержувала 175 квадратних кілометрів землі, кінна – аж 365 км2. Капітан одержував 100 десятин, поручник – 80, прапорщик – 50, солдат – 25 десятин. Фактично ж діставали вчетверо більше, бо одержали землі на два полки (8 тисяч люду), а приїхало лише 1800. Подаровані сербам землі сам московський уряд колись визнав (у наказі цариці Єлизавети) власністю запорожців. Запорожці мали грамоти правовласності на ці землі від польських королів, від українських гетьманів. На протести запорожців московський уряд відповів, що юридично ті землі вважаються незаселені, бо 3 тисячі козацьких господарств там заснували без дозволу московської влади. Отож, козаків уряд наказав виселити, а землю передати сербам. Проти того наказу запротестували ... серби. Чому? Серби вважали себе вищими за місцеву людність, панами, і не збиралися самі обробляти землю, а віддавали в оренду українцям, які донедавна були її власниками. І коли уряд наказав українців виганяти, серби просили залишити їм робітників. Серби лише випасали худобу, гнали горілку та торгували. Торгівля приносила їм великі прибутки (не платили податків, мита). Серби багатіли, ставали новими панами в Україні, грабували українців, забирали їхні воли і вози, викрадали навіть людей. Озброєні сербські ватаги йшли до сусідніх полків (земель), хапали там людей і гнали до Новосербії, де записували як сербів чи джурів.
   І. Хорват переконав московський уряд, що зможе виконувати свої обов’язки, коли матиме людей для обробітку його землі. Уряд дозволив, але не українців, а привезених з Балкан. Тоді серби почали переманювати або викрадати українців з польських володінь і записували їх сербами чи джурами. Ті українці були кріпаками у поляків, а у сербів лише напівкріпаками, отже не втікали назад. Щоб обернути тих напівкріпаків на кріпаків, серби вимагали для себе від московського уряду дворянство. Уряд погодився. Задля порівняння можна пригадати, що московський уряд не визнавав дворянства навіть за старою, з діда-прадіда українською шляхтою, наданого їй грамотами польських королів. А володіти землею за московським законом мали право лише дворяни. З 200 тисяч української шляхти московський уряд визнав дворянами лише 750 осіб255, ясна річ, лише таких, що їхні діди не виявили „мазепинского сепаратизма“, обернув на кріпаків багато нащадків тих невизнаних шляхтичів. СРСР приймає до нового дворянства – КПРС за тією самою ознакою: щоб не були „мазепинцами, петлюровцами, бандеровцами“.
   Українці хапалися за зброю, але Москва прислала сербам 1 тисячу казанських татар, 1 тисячу донських козаків, астраханський полк і московський полк. Отже, 1800 сербів, які мали охороняти кордон від Туреччини, самих охороняло 3,5 тисячі московського війська. Це лише підлило олію до вогню. Заносилося на нову Хмельниччину, що винищила б упень і зайд, і московську владу в Україні. Командувач московським військом в Україні М. Муравйов побачив цю загрозу і послав до Петербурга звіт про всі шахрайства, злодійство, грабунки сербів на чолі з І. Хорватом. Уряд викликав І. Хорвата до Петербурга на допит. Той на досвіді з турецькими вельможами пізнав, що найбільше переконує азіатів: приїхав з хабарами, і сенат виправдав І. Хорвата і звільнив з посади М. Муравйова.
   Цариця послала генералів обстежити оборонні лінії на півдні імперії, де вони переконалися: її не існує, самі лише серби – торгівці, побачили також і причину „гайдамаччини“. Скінчилося тим, що І. Хорвата засудили до страти, а з Новосербії утворили московські полки з московськими офіцерами256. Москва витратила на Новосербію 700 тисяч рублів готівкою, а не готівкою десятикратно більше, хоча знала, що їй нічого б не коштувало заселити Південну Україну (і побудувати там десять оборонних ліній) українцями. Треба було лише дозволити українцям оселитися там. Більше нічого. І це українці пізніше довели. Вони таки заселили Південну Україну, дійшли до Чорного моря, хоч Московщина всіляко намагалася зупинити їх. І навіть такі загарбники над загарбниками, як теперішні московські „вожді“ змушені визнати „Новоросію“ за Україну.
   Московщина й далі боялася доступу України до Чорного моря і невдача з Новосербією не зупинила її повторити те саме (з ще більшими затратами) в Південній Україні, що її Московщина поспішила переназвати „Новоросією“. Кубанський чорноморський порт перезвала на „Новороссийск“. Катерина ІІ 1762 р. закликала європейців оселюватися в Південній Україні. Перекладене усіма європейськими мовами те запрошення поширювали московські посольства. Уряд створив навіть окрему „Канцелярію допомоги іноземцям“, її очолив усемогутній Г. Орлов. Лише на перевезення чужинців уряд виділив 200 тисяч рублів.
   Та європейці не вірили московським обіцянкам, бо знали, що в Московщині закон – примха кожного „начальника“, їхати не квапилися. Уряд два роки пізніше проголосив „План поселения в Новороссийской губернии“, що здивував усіх нечуваним в історії Московщини лібералізмом: кожному чужинцеві, що привезе поселенців, надається офіцерське звання, дворянство, право володіти землею і кріпаками.
   Переселенець може одержати безплатно в спадкову власність по 25 десятин на кожну привезену родину, звільняється від служби у московському війську навіть під час війни, одержує право вільно торгувати будь-яким крамом (в Україні українці не мали цього права, а москвини мали), вписуватися до купецького стану (у Московщині переходити з одного стану до іншого було заборонено). Хто хотів закласти якесь підприємство, діставав державну позичку під малий відсоток і на довгі строки. Ремісники одержують безпроцентну позичку. Хто садив виноградник, тутові дерева, міг безмитно 10 років продавати за кордон вино, шовк. Хто розводить овець чи коней, не платить ніяких податків 15 років. Школи колоністам – безплатні. Але все це – ЛИШЕ ЧУЖИНЦЯМ, а українцям ЗАБОРОНЯВ ОСЕЛЮВАТИСЯ В ПІВДЕННІЙ УКРАЇНІ. СРСР тратить на поселення москвинів в Україні значно більше, а щоб знайти їм місце, вигубив голодомором і вивіз з України понад 15 мільйонів українців.
   З Європи приїхали до незнаної „Новоросії“ лише ті, що не мали нічого: голота, пройдисвіти, мало хто з них узявся працювати на землі. Чому ж мало привозили тоді москвинів? Причин кілька. Найголовніші: москвин не любить землеробства, а шукає легкого хліба; вони були кріпаками, отже, довелося б відбирати у дворян. І нарешті головна причина: татари кочували аж до теперішнього Нікополя, напали 1769 р. на „Новоросію“, дійшовши аж до Єлизаветграда. Нищили, палили все на своєму шляху. Переляк москвинів був жахливий, не лишилося жодного московського офіцера, у сотнях лишалося по 10–15 вояків, отже, переселятися до небезпечної країни зі своїми кріпаками московський поміщик боявся. Але найбільше боялися вони запорожців. В архіві канцелярії Новоросійської губернії є тисячі скарг москвинів та інших зайд на „разбои“ запорожців, які були оборонцями селянства. Та й селяни не боялися взяти шаблю в руки. Єдиним способом покінчити з загрозою для зайд було знищення Запорізької Січі. Московщина певний час терпіла, бо Запоріжжя заступало шлях туркам і татарам. Щойно турецька загроза зменшилася, після війни 1775 року Московщина знищила Запорізьку Січ. І лише тоді змогла загарбувати українську землю і запроваджувати в Україні своє кріпацтво.
   Що робила Московщина там, де не було кому захистити народи, показує доля башкирів та калмиків. Загарбавши Башкирію та Калмикію (Московщина завжди нищила історичні назви: Башкирію обернула на Уфімську і Оренбурзьку губернії, Калмикію – на Самарську, Польщу – на Привіслінський край, Естонію – на Ліфляндську губернію, Латвію – на Курляндську і т. п.), Московщина проголосила їхні землі власністю держави і одразу послала туди своїх урядовців та військові залоги. Урядовці мали право купувати „государственные“ землі на вигідних умовах. Ген. А. Юзефович купив 1 тисячу га за 4800 руб., а за місяць продав башкирам (колишнім її власникам) за 25 тисяч руб. Його ад’ютант купив за 500 руб., а через кілька днів продав башкирам за 15 тисяч. Інші, купивши по 2 руб. за гектар, орендували башкирам за 12 руб. щороку. Отже, Московщина не лише загарбала у башкирів землю, але й продаючи їм же, грабувала подвійно. Земельних карт не було, і москвини купували „на око“ цілі повіти. Кілька купців з Москви разом з місцевими урядовцями купили за 21 тисячу руб. повіт, що офіційно мав 30 тисяч га, а фактично – 70 тисяч га. Башкирів, що пробували не віддавати своєї землі, Московщина висилала до Сибіру. За коротких 20 років колись заможня Башкирія обернулася на країну голодних, обдертих, виснажених людей, що масово вимирали. Таке „присоединение окраин“. Так само Московщина вигубила і калмиків. Їхня земля (Саратовщина) врожайна, і калмики були заможні. Загарбавши у них понад мільйон гектарів, Московщина спочатку вивозила з Саратовщини мільйон тонн зерна, хоч населення теж масово вимирало з голоду. Лише за 9 років (1878–1887) вимерло 25 % калмиків. Рятуючись, калмики втекли 1770 року до Китаю, забравши з собою, що могли, на 60 тисячах возах. За 30 років московського панування половина Саратовщини стояла пусткою, в бур’янах. Дізнавшись про це, українці купували покинуті москвинами землі і переселювалися туди, і за 10–15 років там постало кілька десятків великих, заможних українських сіл. Московщина зробила 1930 р. те саме, що колись з калмиками: вивезла до Сибіру, а їхні господарства роздала москвинам. За 5–10 років ті заможні господарства москвини обернули в руїни. На Кавказі Московщина загарбала в Грузії понад 100 тисяч га землі, хоч там кожен її метр дорівнює гектарові в степу. Грузія прилучилася 1783 р. до Московської імперії на таких самих умовах, що й Україна 1654 р., себто на федеративних засадах. Зазвичай Московщина проголосила грузинські землі власністю „Российского государства“, ніби завоювала Грузію, і продала грузинської землі: 23 тисячі га своїм офіцерам, 26 тисяч га – своїм урядовцям і 50 тисяч га іншим москвинам, що налетіли, мов сарана, у благодатний край. Натомість почала нищити грузинську провідну верству, вивезла грузинських князів та чимало шляхти в Україну і наділила їм трохи української землі на прожиток. Чимало нащадків тих грузинів помосковщилися і стали московськими патріотами. Міністр тимчасового уряду А. Церетелі поставився ворожо до державної незалежності України.
   Загарбавши бакинські нафтові землі, москвини хапали їх, хто скільки міг. Генерал Н. Старосельський, князь Вітенштейн, князь Амілахов, князь Н. Гагарін та інші взяли по 10 га; губернатор свої 5 га виміняв на 7 тисяч орної землі на Ставропільщині і т. п.
   Після польського повстання 1863 року Московщина відібрала в поляків понад 100 тисяч га землі і роздала її своїм урядовцям. Використовуючи нагоду, Московщина відбирала землю в білоруських селян, що не брали жодної участі у польському повстанні. Губернатор Мінської губернії Ф. Токарьов загарбав 1874 р. у селян 3 тисячі га, вимагаючи платити йому оренду; тих, хто не хотів платити, приборкувало військо.
   До ХІХ ст. у Східній Європі ще не існувало досить розвинутої фінансової системи, грошей в обігу було обмаль. Держава платила своїм урядовцям мало, а виділяла їм певну кількість землі „на прокормление“ в тимчасове користування. Перестав служити – земля поверталася державі, віддавалася новому урядовцеві. Певна річ, урядовці та офіцери намагалися отримати ту землю в спадкову власність. Бажаючи заселити Україну москвинами, уряди не забирали землю в тих офіцерів чи урядовців, що скінчили службу, і передавали їм у спадкову власність тимчасові землі. Так у Південній Україні 75 % землі стало власністю московських офіцерів та урядовців, їхніх нащадків. В архівах „Новороссийской губернии“ знаходимо прізвища самі московські та змосковщених німців: губернаторів О. Мельгунова, М. Леонтьєва, Ф. Воєйкова, Г. Потьомкіна, О. Ісакова, І. Кастюріна, І. Глєбова, Н. Лопухіна, І. Бібікова, командирів фортець, різних начальників полків: А. Глєбова, Ф. Гурьєва, М. Муравйова, Г. Толстого, П. Волкова, Ф. Сємьонова, Є. Арапова, В. Мещерського, І. Ларіна, В. Щеткова, В. Черткова, А. Алімова, В. Чернова, С. Нєєлова, К. Пімєнова, Л. Зверєва. Прізвищ середніх та менших начальників десятки тисяч.
   Єдиний, хто твердо тримався землі, був українець. І хоч московський уряд поставив „заградительные отряды“, що не пускали українських робітників на Південь, а тих, хто якось діставався, завертали московські землевласники, в Південній Україні переховували українських робітників, записуючи їх до місцевої людності, видаючи місцеві пашпорти. Погрози уряду карати за це лишилися на папері, бо ж місцева московська влада складалася з землевласників, що потребували робітників. Проф. Г. Тілтман писав: „Українців прозвано „британцями Східної Європи“. Дуже влучно! Українці, як і британці, своєю ініціативністю, працьовитістю створили цивілізацію і культуру вищу за ту, що їх оточувала. Також українці, як і британці, мають (на погляд їхніх ворогів) ту хибу, що не розуміють, що їх переможено“257. Англо-сакси були і є творцями цивілізації на диких землях усіх п’яти континентів. Зрівнятися з ними можуть лише українці. Погляньмо на Зелений, Сірий Клини та інші поселення українців в Азії, у Південній Америці, в Канаді. Так і в Південній Україні українці перемогли своїм мирним творчим генієм величезну, деспотичну силу московської імперії, що не допускала Україну до Чорного моря. Українці таки заселили, всупереч московському спротиву, всю Південну Україну і стали твердою ногою на Чорноморщині. Уряд Керенського не дозволив українських шкіл та часописів у „Новороссии“. Те саме роблять більшовицькі уряди Москви.
   Погляньмо, як заселяли Сибір, що лежав перелогом кількасот років у руках Московщини. Спроби оселити тут московських селян зазнали повної невдачі, хоч уряд надавав велику грошову допомогу на облаштування і багато пільг поселенцям. Коли ж оселювали примусово, москвини кидали землю, купували рушниці і жили з полювання. Заселяти Сибір почали українці після скасування кріпацтва. Без допомоги уряду вони розбудували там великі заможні хутори. До 1917 р. в Зеленому та Сірому Клинах жило понад 3 мільйони українців. У Сибіру до 1917 р. на кількох копальнях золота працювали кілька тисяч каторжан. Тепер їх у Сибіру щонайменше 15 мільйонів, які гинуть щодня тисячами від надмірної праці, виснаження, голоду і холоду. „Чому Московщина почала розбудовувати Сибір, та ще й поквапно“? – запитав В. Молотова англійський кореспондент. Той відповів: „Бо ми не певні, чи втримаємо Україну у своїх руках“258.
   Щоб „удержать“, Московщина вивозить з України щороку десятки тисяч МОЛОДІ, а розбудова Сибіру – це вже другочергове завдання. Ще 1917 року москвини казали В. Ленінові, що українці домагаються рідної мови. Він відповів: „Дайте їм десять мов, але не допускайте до влади“. І в Сибіру, і в Україні на керівних посадах від вартового в таборі до найвищих вельмож – москвини. Москва наказує привозити до Сибіру щороку півтора мільйона молодих робітників259.
   У XVI–XVII ст. московський народ воював, щоб „оборонити православну віру“. У XVIII–XIX ст.– щоб „оборонити слов’янство“. У ХХ ст. щоб „оборонити пролетарів“. Завжди обороняв. Ніколи не нападав. Після Полтави 1708 р. Москва влаштувала тріумфальний в’їзд до міста Петрові, поставивши три колони. Одна символізувала Швецію (напис „Переможена“), друга – Польщу (напис „Оборонена“), третя – Україну, з написом „Звільнена“. В ухвалах ЦК КПРС у грудні 1953 р. читаємо: „Хоч імперією правили царі та дворяни-поміщики, проте об’єднання України з Московщиною було великим щастям і поступом України, бо ж спричинило більший розвиток культури та господарства України“260.
   М. Чернишевський твердив: „Москвини ніколи не були завойовниками, як, наприклад, монголи. Москвини завжди були рятівниками інших народів“261. Виходить, довколишні народи самі і збільшили Суздальське князівство з 130 тисяч км2 аж на 23 мільйони км2, себто 18-кратно, а також добровільно відмовилися від своїх національних культур і мов, щоби створити „единую-неделимую матушку“ Московщину. У Київському літопису „Временник“ від 1093 року читаємо: „Наш північний сусід Суздальщина є значно небезпечніший наш ворог, ніж половці“. Далекозорі були наші предки. На „оборонених і рятованих“ сусідах Московщина мільйонократно повертала всі затрати на війни.
   П. Муравйов, придушуючи польську революцію 1863 р., скарав на смерть 128 її керівників, заслав до Сибіру на каторгу 972, на дожиттєве поселення 1427, вивіз до Московщини 9361, забрав 1794 польських маєтків і роздав їх москвинам, наказав змінити латинську азбуку на московську, понищити хрести, що їх поляки ставили перед селом, на роздоріжжях. Більшовицька Москва, увійшовши в держави Балтії в 1945 р., розстріляла стократ більше провідників, вивезла до Сибіру тисячократно більше людей; забрала не частину, а всі маєтки; понищила не лише хрести, а й церкви разом з єпископами, священиками і їхніми родинами.
   „Царь-освободитель“ Олександр ІІ нагородив П. Муравйова графським титулом. Митрополит Філарет урочисто відправив молебень за здоров’я „вішателя“ і подарував йому ікону. Московські „ліберали“ на чолі з М. Кавеліним урочисто нагородили П. Муравйова „Похвальною грамотою“, монархіст Ф. Тютчев і демократ М. Нєкрасов написали йому оди. Отже, всі москвини: цар, церква, „реакційні“ і „прогресивні“ та демократичні верстви московського суспільства СХВАЛИЛИ криваве придушення спроби польского народу скинути московське ярмо. Жоден москвин не запротестував, всі москвини морально підтримали поневолення підбитого народу. Коли в своєму лондонському журналі О. Герцен, щоб не втратити підтримки польських революціонеров, похвалив їхнє повстання, московські ліберали й демократи припинили пересилати Герценові гроші на видання. Монархісти казали просто: „Справу незалежності Польщі вирішив меч“262. Московські більшовики загарбали так, що балтійські незалежні держави (а також Україна), виходить, самі, попросили Московщину прийняти їх до імперії СРСР. Так і записано. І ніякого загарбництва.
   До цифр жертв П. Муравйова 1863 р. додайте по три нулі і матимемо українські цифри жертв іншого – М. Муравйова 1918 року, що вбив лише в Києві і лише за два тижні понад 5 тисяч українців, а в Одесі понад 10 тисяч. Більшовицький держдіяч оповідає, що його та „міністра“ М. Скрипника також хотіли розстріляти в Києві на вулиці московські більшовики, бо вони мали хоч і „советские“, але українською мовою писані особисті документи. Він випадково мав у кишені лист від В. Леніна, і це врятувало їм обом життя263.
   Декабристи 1825 р. були завзятими московськими шовіністами, загарбниками і асиміляторами. А. Орлов називав катастрофою відірвання Польщі від Московщини. Князь Г. Трубєцкой хотів союзу з Польщею лише задля того, щоб прилучити польські землі під Австрією і Прусією до Московщини. Князь В. Вязємський визнавав таку „самостійність“ Польщі, за якої був би „спільний“ з Московщиною уряд та однаковий політичний і громадський лад. Поняття „братні народи“ вигадали не більшовики, а сто років перед ними В. Вязємський. Декабристи були навіть проти федерального ладу взагалі264. Свої мрії та мету вони виклали у політичній програмі:
   4. Знищити назву „Польське королівство“ і навіть „Польща“. Натомість запроваджувати московські губернії, навіть і в пруській та австрійській Польщі.
   5. Приєднати Угорщину, Сербію, Болгарію та всі слов’янські народи до московської імперії.
   6. Вигнати турків з Європи, відбудувати грецьку державу під опікою московського царя.
   7. Створити московський флот у Греції, щоб відібрати від Англії її торгівлю у Середземному морі.
   12. Переселити євреїв до Сибіру й охрестити їх.
   30. Виробити план війни з Персією і захопити Індію.
   42. Приєднати Норвегію до московської імперії265.
   Отже, будь-яка політична течія в Московщині – загарбницька, імперіалістична.
   Московський ліберальний письменник Іван Аксаков писав сто років тому, що польський повстанський уряд – купка пройдисвітів, які запродалися ворогам Московщини, і ті запроданці гнали народ до повстання. Таке самісіньке – слово в слово – пишуть по 1917 р. і пишуть по сьогодні в СРСР і поза ним усі: монархічні, ліберальні, демократичні, соціалістичні аксакови про московсько-українські війни 1917–1922, 1941–1965 рр. Про УНР, ОУН, УПА. „Національної ненависті між народами СРСР тепер немає. Але вона може постати, коли емігрантські сепаратисти приїдуть туди після падіння радянської влади. Тому ми, московські патріоти на чужині, всі одностайно, без різниць партійних та інших, повинні боротися вже проти всіх сепаратистських ідей серед немосковських емігрантів усіма нашими силами, об’єднано і не цураючись ніяких способів і засобів. Вже тепер мусимо підготовити смертельний удар по всіх і кожному розчленителю Росії у звільненій від радянської влади нашій імперії. Тим більше, що теперішній розвиток цивілізації, техніки посилює сучасну історичну тенденцію об’єднувати народи та зменшувати національні відмінності“,– пише 1958 р. новітній Аксаков на еміграції266.
   Випробуваний спосіб уникнути розпаду імперії – „поділяй і пануй“. Його використовувала Московщина завжди. У XV– XVI ст. нацьковувала татарських ханів одних проти других, ослабивши Орду, підбила її всю під свою владу. В XVII–XVIII ст. під’юджувала українських селян проти української старшини, старшину та запорожців – проти гетьманів. За польського повстання 1863 р. цар у своїй відозві писав: „Ми не обвинувачуємо польський народ і не каратимемо його. Ми каратимем лише шляхту та ксьондзів, що гнобили та обдурювали польський народ“267. Московські письменники М. Кавелін, М. Погодін, К. Аксаков, М. Коялович та інші підбурювали 1863 р. польських селян проти шляхти і ксьондзів, доводячи їм, що московський цар захищає селян від гноблення і визиску. Московські історики вигадали теорію, що польська шляхта складається з неполяків268. Московські часописи польською мовою писали 1864 року: „Московський цар відібрав у польських панів землю, роздав її польським селянам, підніс їхній добробут, усунув зловживання польських урядовців, запровадив лад і спокій у Польщі“269. Замініть слово „цар“ на „радянська влада“ і матимете фотографічний відбиток того, що пишуть московські часописи українською мовою у т. зв. УРСР. Після повстання 1863 р. московський уряд заходився творити „нову польську культуру“ і „новий тип польського народу“. Те саме проголошують більшовики, і їх підтримує московське суспільство щодо всіх немосковських народів СРСР.
   У всіх шкільних книжках СРСР існування українського народу та його мови датується лише з XVI ст., ніби доти не існувало ні його, ні його окремої мови. А мовляв, заіснував український народ і його мова лише тому, що татари та Польща відірвали його від Московщини на кілька століть. А отже, завдання не лише москвинів, а й самих українців – привернути розділених історією братів до колишньої єдності, державної, господарської, культурної і ... мовної. Московщина спочатку хвацько творила ту єдність способом „Не было, нет и быть не может никакой Украины“. Витративши на те чимало часу, досягнула єдності лише з яничарами. Лобовий наступ не вдався. Треба обходити з тилу, якось звабити впертих українців у пастку. Прихід Тараса Шевченка, а потім початок здійснення 1917 року його пророцтва перелякав і переконав Московщину, що федеративна пастка – єдина надія врятувати імперію від розвалу. Запеклий україножер, московський шовініст, провідний видатний московський соціаліст Г. Плєханов писав: „Український рух набирає такої сили і такого напряму, що починає загрожувати нашій імперії страшною катастрофою. Цю жахливу небезпеку визнають уже всі наші партії всіх політичних барв“270.
   Це розуміння виявив ще один з московських речників: „Наші предки знали, що робити з немосквинами імперії. Вони твердою рукою скорювали своїй волі і московщили їх, не зважаючи ні на що і ні на кого. А нам таке неможливе тепер, бо ми не маємо духу наших предків. Самою ж фізичною силою, як тепер виглядає, не скоримо і не змосковщимо“271.
   Коли після 1905 р. навіть українські соціалісти вийшли з московських партій і створили власні, українські, Московщина цього ніяк не сподівалася від малоросійських „общероссов“ і почала маневрувати. Навіть запеклий шовініст монархіст М. Бобринський заспокоював: „Ми, москвини – націоналісти, але не шовіністи. Ми не проти розвитку різних національних культур у нашій імперії, але за однієї неодмінної передумови. А саме: немосковські народи нашої імперії мусять ставити імперські потреби вище за їхні національні, бо це для їхньої власної користі. Московський народ хоче бути народом визволителем та опікуном, а не народом загарбником та гнобителем“272. Як бачимо, й цю тезу Ленін цілком запозичив у „класових ворогів“.
   Московський ліберал А. Гредескул запевняв українців, що московське суспільство не несе провини за те, що уряд утискує українську культуру273. Був би демократичний уряд – не утискував би. Такий уряд прийшов у лютому 1917 року. Він визнав право вживання української мови лише приватно і лише в чотирьох губерніях: у Київській, Полтавській, Чернігівській і Волинській. Та навіть і це визнав під загрозою українських полків у Петрограді.
   Ще один монархіст гостро засуджував англійське та німецьке загарбництво, месіанізм та національну пиху: „Не сумніваємось у великій цінності німецької культури. Проте їхня ідея вищого культурного лідерства є помилковою і жорстокою. Її жорстокість наочно виявляється у темноті духовно поневолених ними народів“274. А от немосквини в імперії, за Соловйовим, московщаться з власної волі, бо дуже захоплюються багатством московської культури і добротою московського народу. Водночас попереджає, що московський народ не дозволить „сепаратистам“ розвалювати імперію і закликає немосквинів відмовитися від націоналізму, а йти за Московщиною до вселюдських ідеалів. І знову бачимо, звідки походить подібний більшовицький плагіат в СРСР. П. Лавров підтримував усамостійнення поневолених Туреччиною слов’ян, але був проти визволення поневолених Московщиною. Ф. Достоєвський поставив крапку над і, проголошуючи: „Де стала московська нога, там є московська земля“. О. Пушкін прославляв московське військо за те, що воно вигублювало черкеський народ. Соціалістичні пушкіни в СРСР прославляють московське військо за те, що винищило 1944 р. ввесь черкеський, калмицький, кримо-татарський народи. Тяглість національних традицій подиву гідна.
   Соціаліст, революціонер О. Герцен розумів, що Україна раніше чи пізніше визволиться. Якщо війною, то не захоче й слухати про якийсь союз. Тому радив, щоб московський уряд надав Україні врядування, доки не дійшло до української визвольної війни. А як уявляв те самоврядування, видко з його ж слів: „Київ є таким самим московським містом, як і Москва“.
   М. Бакунін називав себе анархістом, але був звичайнісіньким московським шовіністом і загарбником. Розуміючи, що національно-визвольна боротьба в Московщині триватиме, радив: „Ми, москвини, хочемо того, чи не хочемо, будемо змушені віддати те, що ми загарбали грубою силою. Найліпше, що ми, москвини, зможемо зробити – це з своєї власної доброї волі визнати повну державну незалежність наших сусідів. І як лише ми це зробимо, вони напевно самі попросяться до союзу з Московщиною, і то союзу міцнішому за старий“275. Отже, всі балачки москвинів про права інших народів – лише засіб утримати їх в імперії. От чого не можна закинути москвинам, то це браку політичного, життєвого хисту. І В. Ленін обіцяв: якщо наша партія більшовиків прийде до влади в московській імперії, то вона негайно вживе заходів, аби визволити немосковські народи від гноблення їх Московщиною. Казав це швейцарським робітникам перед своїм виїздом 1917 року до Петрограда276.
   Запобігаючи прихильності та допомоги „інородців“, щоб захопити владу, він переконував: „Ті московські соціалісти, які противляться усамостійненню Фінляндії, Польщі, України, є шовіністи, буржуазні прислужники, вкриті кров’ю і брудом загарбників, царів та капіталістів. Кожного соціал-демократа панівного народу, що заперечує право поневолених народів на державну незалежність, повинні вважати за загарбника і падлюку“277. І зокрема: „Жодний демократ не може заперечити Україні право на відокремлення від Московщини. Вдержати неподільність імперії можна не запереченням цього права, але навпаки – беззастережним визнанням цього права. Лише так забудуться старі московсько-українські сумні стосунки, лише так вторуємо шлях до вільного союзу обидвох народів. Те, що уряд О. Керенського відкинув домагання українців на самоуправління – це ганьба, нечуване зухвальство московських контрреволюціонерів, держиморд“278. І далі: „Нема нічого поганого в тому, що Фінляндія, Польща, Україна відокремлюються від Московщини. Кожний, хто заперечував їм право на це, є московським шовіністом, загарбником. Це – божевілля продовжувати царську політику гноблення немосквинів. Ми, більшовики, хочемо братського, вільного союзу всіх народів. Коли існуватиме незалежна українська республіка, то буде більше братерського довір’я між Московщиною й Україною. А запанує взаємне довір’я, то Україна сама захоче з’єднатися в братерський союз з Московщиною279. Заговорив Ленін інакше після захоплення влади: „Право нації на самовизначення не можна пов’язувати з доцільністю самовизначення. В кожному окремому випадку треба брати інтереси пролетаріату і соціалізму. Отже, право на самовизначення – одна річ, а доцільність того самовизначення – інша річ“280. А що таке кожний окремий випадок, пояснив: „Українські робітники і селяни мають право на своєму всеукраїнському з’їзді Рад розв’язати питання: чи з’єднати Україну з Московщиною, чи лишити Україну самостійною, незалежною ні від кого республікою. А якщо залишити самостійною, незалежною, то який саме федеративний зв’язок з Московщиною має бути“281. От і маєте. Як не крутись, а в московські голоблі становись. І „самостійна, незалежна“ українська республіка і водночас „федеративно“ залежна від Московщини – типове московське крутійство, і Московщина його здійснила.
   Своїм генералам в Україні Ленін наказував уже без крутійства: „Наша війна в Україні дуже тяжка і небезпечна для нас. Вона вимагає від нас величезної кількості армії та військового спорядження. Без нашої військової перемоги в Україні впаде наша влада. Насамперед мусите захопити Донбас. Перекиньте з німецького фронту якомога більше полків на Україну“282.
   Польські соціалісти разом з Розою Люксембург домагалися самоуправління Польщі та інших поневолених народів імперії. Ленін накинувся на Р. Люксембург, закидаючи їй та іншим європейським соціалістам, що вони замало вимагають: треба, мовляв, вимагати повної державної незалежності283. Але це було те саме крутійство, бо насправді: „Ми, марксисти, ставимося вороже до ідеї федерації та децентралізації, бо, щоб здійснити соціалізм, конче потрібно якомога більше централізації в якомога більшій державі. Бо розвиток капіталізму, а з ним і пролетаріату вимагає великих державних об’єднань різних народів. Здійснити таке об’єднання можна, лише усунувши все старе, вузько-місцеве, дрібно-національне, все, що різнить народи. Тому змішання українців з москвинами, московщення їх, як, наприклад, у Донбасі чи в українських містах є явищем дуже прогресивним і потрібним усім людям“284.
   Зовсім знищити „окраїни“, які створили 1917 р. свої самостійні держави, Московщина вже не мала сили і залишила їх, переробивши на „советские“. Та й тут робила все, аби звести їх нанівець, скажімо постворювала в Україні аж п’ять республік: 1) Донбаську, 2) Одеську, 3) Кримську, 4) Донську, 5) Українську. Перші чотири входили до складу Московщини. Обчекриженій, без вугілля, без руди, відрізаній від моря, безсилій маленькій „Українській Радянській Республіці“ безпечно було дозволяти балакати рідним „наречием“. В такому ж обтятому розмірі визнав Україну 1917 року (після загрози українських полків) і демократичний уряд О. Керенського285. І лише створення та існування самостійної УНР (Української Народної Республіки), що її визнали європейські держави і, найголовніше – кількарічна збройна ВІЙНА за неї українського селянства – примусили Московщину створити з тих п’ятьох „республік“ одну УРСР. УНР не дозволили мати в своєму складі Кубанщини, Ставропільщини, Донщини, Вороніжчини і нема їх також і в УРСР.
   У промові до своїх військ перед Полтавською битвою Петро І сказав: „Отторжение малороссийского народа от государства нашего может быть началом всех наших бедствий“286. Пам’ятаючи це, Катерина ІІ наказувала малоросійському губернаторові: „Мала Росія, Ліфляндія і Фінляндія суть провінції, що мають ще старі привілеї. Зневажити ті пільги всі відразу було б нерозумно, але й вважати ті провінції іноземними і поводитися з ними, як з іноземними – це гірше, ніж помилка, це глупота. Ті провінції треба лагідними, непомітними способами змосковщити“. VIII з’їзд ВКП(б) 180 років пізніше (1919 р.) наказував радянським губернаторам пам’ятати, що Україна, Латвія, Литва і Білорусь існують тепер як самостійні радянські республіки. Але це ніяк не зобов’язує нашу партію організуватися на засадах федерації самостійних комуністичних партій. Навпаки, повинна існувати лише одна-єдина партія, з єдиним Центральним Комітетом, що наказуватиме ВСІМ частинам партії, без огляду на їхню приналежність до тієї чи іншої республіки. Центральні Комітети КП України, Литви, Латвії є лише обласними частинами єдиної партії і мусять беззастережно виконувати всі накази ЦК ВКП(б)287.
   Кожний москвин розуміє, що поняття „советский“ означає „русский“, московський. А немосквинам оте „советский“ таки замилило очі, аж вони не побачили його справжнього, московського змісту і самі запряглися до московського імперського воза.
   Навіть московські (радянські) історики визнають, що спочатку (1917 року) РКП(б) не бажало дозволити самоуправління Україні, навіть „советской“, навіть під московською зверхністю. Але вся Україна палала селянськими повстаннями проти Москви. Провідниця московських загонів в Україні писала: „Наша тактика в Україні мусила бути цілковито інакшою, ніж у Московщині. В Україні запанувала величезна, непримиренно ворожа нам сила – український націоналізм, з його захоплюючим кличем національної волі та державної незалежності України. Конечною передумовою нашої перемоги в Україні було вирвати це гасло з рук українських націоналістів і присвоїти його собі“288. Адже Московщина потребувала української пшениці та вугілля, голодувала, і підприємства стояли: „Московщина не втримається без українського вугілля, сировини і продовольства. А Московщина – це фортеця нашої революції, а немосковські землі – фортеця контрреволюції. Отже, радянський уряд – це уряд московського народу. Якщо ви голодні, то кричіть: „Смерть Українській Центральній Раді“. І не лише кричіть, а біжіть її бити“289.
   На Раді народного господарства в Москві 26 травня 1918 р. М. Оболенський казав: „Замість того, щоб закликати наше робітництво творити збройні загони та йти в Україну здобувати хліб, замість цього ми мусимо пояснювати нашому робітництву, що вони матимуть постійну працю і хліб лише тоді, коли повернемо господарську єдність Московщини з Україною. А за сучасних умов ту єдність можна привернути лише зброєю“. Цю думку підтримував Ленін, який говорив: „Справа існування РРФСР – це тепер справа військова“290. А створивши нарешті „Українську Радянську Республіку“ та її „уряд“, Ленін на другий же день телеграфував йому: „Пришліть бодай 50 мільйонів пудів зерна найпізніше до І–VI. Якщо не пришлете, то ми всі тут „околеем“. Українському урядові було нелегко це зробити. В. Шахрай казав: „І що я за український військовий міністр, коли всі українізовані військові частини в Харкові доводиться мені роззброювати, бо вони не хочуть іти за мною боронити радянську владу. Єдина військова підпора, що її має наш радянський уряд – це військо, що його привіз із Московщини тов. В. Антонов“291. В. Ленін телеграфував йому: „Робітники Петрограда, Москви, Сєрпухова, Іванова, Брянська та інших московських міст вже вислали на Україну всіх своїх боєздатних людей. Мусите знайти способи перемогти УНРаду“292. І „уряд“ старався. Захопивши пів-України, скликав 17 березня 1918 р. до Січеслава (Катеринослав, Дніпропетровськ) з’їзд рад. Хоч у Січеславі була вже радянська влада і армія, з’їзд ухвалив НЕ воювати проти УНР. Тоді Є. Бош привела на з’їзд частину своїх солдатів, які оточили будинок і рушницями примусили з’їзд ухвалити війну проти УНР. Головнокомандувач московським військом пише: „Більшість Рад в Україні були проти нас. Тому я розганяв їх і призначав на їхнє місце свої ревкоми“293. І зізнався: „Наш генеральний штаб мав 1917 р. план: 1) зайняти своїм військом Донбас та Кривий Ріг; 2) здобути за всяку ціну Київ; 3) зайняти Таврію й Одещину і приєднати їх формально і фактично до Московщини; 4) такій окраяній Україні залишити назву „Українська Народна Республіка“ (УНР)“294. Нагадаємо, що тоді Москва визнала УНР як самостійну, незалежну. Москвини називали її так лише у зовнішній політиці і пропаганді. У внутрішніх наказах, в листуванні, в школах називали Україну 1917–1925 рр. „Юг России“, „Южная Россия“. Командувач московською армією М. Муравйов у наказі знав, що так писав: „Советскую власть мы несем с далекого Севера на остриях своих штыков. И там, где мы ее устанавливаем, мы поддерживаем ее силой наших штыков“295.
   Загарбуючи сусідні землі, Московщина водночас ніколи не забувала заявляти про свою миролюбність. Микола ІІ пропонував 1898 р. скликати міжнародну нараду, що мала виробити план повного роззброєння всіх держав. У Лізі Націй Московщина запропонувала 1927 р. те саме, а 1932 р. зненацька напала на Фінляндію. Між 1914–1939 рр. Московщина підписала угоди про ненапад з Польщею, Фінляндією, Румунією, Латвією, Литвою, Естонією і на кожну напала несподівано 1939 р. З Японією підписала угоду про ненапад 1941 р., а напала 1945 р.
   За злочини гітлерівського нацистського уряду заплатив увесь німецький народ. Лише євреям заплатив 890 мільйонів доларів. Московщині – вдесятеро більше. Ніхто в усьому світі не запротестував. Отже, весь світ визнав це справедливим. Чому ж московський народ не мусить платити за злочини свого уряду? Адже московські злочини мільйонократно більші і підліші за німецькі.
   Школяр розуміє, що накази В. Леніна (чи будь-кого) залишилися б на папері, якби не знайшлося мільйонів охочих ті накази виконувати, якби ті мільйони самі не прагнули саме ТАКІ накази здійснювати. Настане час, коли світ, і, насамперед, Україна, подасть Московщині, московському народові (як колись німецькому) свій рахунок до сплати. Величезний рахунок. Не зважаючи на те, що московські емігранти напружують усі здібності, щоб зменшити той рахунок, і наполегливо твердять і пишуть russian, коли йдеться про щось добре в СРСР, а коли мова заходить про московські злочини, то – soviet, bolshevik, і наполегливо розсилають урядам, міністрам, політикам, редакціям свої протести проти ототожнення russian i soviet. Незважаючи на те, що серед українців, навіть емігрантів є такі, що підтримують цю вигадку, як, наприклад, один український провід у США: „Український Конгресовий Комітет Америки не визнає засади про загальну вину і відповідальність російського народу за всі злочини комуністичного режиму та його колоніального імперіалізму. УККА є проти того колоніалізму та імперіалізму, а не проти російського народу, як такого“296.
   Нам (і світові) немає жодної різниці, який суспільний лад московської нації керував та керує грабунком, гнобленням України та інших сусідів. В XV–XVII ст.– бояри, у XVIII–XIX – дворяни, у ХХ ст.– інтелігенти. ВСІ вони наполегливо розбудовували і розбудовують московську імперію. А з тої розбудови користується ВСЯ московська НАЦІЯ, ВСІ її суспільні стани. І ВСІ вони розбудовують свою імперію тими самими способами. За минулі століття змінювалися лише імена та назви. І, звичайно, розмах збільшувався відповідно до збільшення імперії. У XVII ст. готувалися загарбати Дніпро, у XVIII ст.– Дарданелли, у ХІХ ст.– Гібралтар та Суец, у ХХ ст.– весь світ. І чернець Філофей XVI ст. марив, що Москва – ІІІ Рим загарбає весь світ. І безбожник В. Ленін марив, що Москва – ІІІ Інтернаціонал загарбає весь світ. І у ченця, і у безбожника – та сама ідея. Монархічна Московщина загарбувала правом дворянського меча. Демократична Московщина – правом соціалістичного меча. А меч є мечем у будь-чиїх руках. Будь-яка спроба москвинів зректися думки про панування у світі була б величезною духовною катастрофою Московщини. Кожного, хто пробував би зректися тої думки, москвини негайно знищили б. Месіанство москвин розуміє як його панування фізичне, військове і деспотичне. Але, втративши немосковські народи, обернеться імперія на маленьке, убоге матеріально і духовно московське князівство XVI ст. А це ж – „У поті лиця свого здобувай хліб свій“.