XV. МОСКОВЩЕННЯ


Когда будет много языков,
то великая смута пойдет по земле.

Патріарх Іоким, 1689 р.

Не было, нет и быть не может
никакого украинского языка.

П. Валуєв, 1876 р.

Зачем гальванизировать малоросейское наречие, которое покрылось уже прахом.

Ф. Гладков, 1920 р.
   
   Кожний народ творить свою мову сотнями поколінь, або й тисячами. Різне походження, різні природні обставини творять неоднакові культури, духовності, характери, світогляди, світовідчування, світорозуміння. Кожний народ в інший, лише в йому питомий спосіб думає; лише в йому питомий спосіб висловлює свою думку, хоч би і вживав ті самі слова, що й інший народ. Мова – найдорожчий з найдорожчих скарбів народу, нації. Мова – дзеркало душі народу, його вдачі. Мова кожного народу є неповторною квіткою у світовому квітнику. Краса і багатство світової культури в її РІЗНОМАНІТНОСТІ. Всі культурні народи плекають рідну мову, бо втратити її – це втратити зв’язок з предками, втратити ґрунт під ногами й обернутися в перекотиполе, що його історичні вітри котять куди хочуть, щоб угноїти землю сусідів.
   Обертати український народ на погній московському Московщина почала віддавна. І нема де правди діти – одержала доста тих добрив, та ще й родючих, аж на них дикі, убогі духовно і матеріально угро-фінсько-татарські племена розпросторили величезну імперію. Десятки тисяч малоросійських прізвищ будівничих московської імперії знайдете в кожній московській енциклопедії: від перших українських місіонерів, що хрестили ті племена у Х ст., до теперішніх творців атомної сили СРСР – Росії в ХХ столітті. Як уже не раз вказувалося, ворожість до української творчої сили, яку вони самі використовують, постійно відчувають панівні класи Московщини. Хто, наприклад, наказував лібералові В. Бєлінському писати: що то мовляв за література (мова про „Кобзар“ Т. Шевченка), що дихає простацтвом мужицької мови та глупотою мужицького розуму? Т. Шевченка покарали. „Мені його не шкода. Якби я був суддею, я б присудив не менше“416. Або хто примушував соціаліста, вихідця з народу М. Горького писати: „Переклад моїх творів на українську говірку вважаю непотрібним. Я дуже дивуюсь, що розумні люди намагаються зробити говірку мовою“417. Хто силував І. Аксакова нацьковувати уряд на П. Куліша і вимагати вислати його до Сибіру лише тому, що П. Куліш переклав В. Шекспіра та Св. Євангеліє українською мовою? Лише за те, що П. Куліш збирав і закликав українців збирати матеріали до його українського словника. Або хто спонукав соціалістичного письменника Ф. Гладкова протестувати: „Навіщо гальванізувати малоросійську говірку? Кому вона потрібна? Вона вже історичним порохом присипана. Т. зв. „українські“ письменники лише мавпують московських“418. Вищезгадані автори були речниками Московщини, їхній голос – то голос московського народу. І таких прикладів можна назбирати тисячі з історії до і після 1917 року. Малоукраїнські оборонці московської „демократії“ спокутували б своє яничарство, коли б зібрали в одну книжку всі приклади ґвалтовного московщення України і ставлення до цього пересічних москвинів, як ота тьотя Мотя у М. Куліша: „Я твердо вірю, що вся оця „українізація“ минеться, а зостанеться єдіная-нєдєлімая Расєя“419. І М. Куліш і О. Вишня і сотні інших українців заплатили життям за такі кпини. Що спонукає мільйони отих московських тьотєй Мотєй ненавидіти українську мову? Нам, українцям, не завадило б повчитися у їхнього фанатичного шовінізму: „Пошкрябайте будь-якого московського комуніста і знайдете в ньому московського шовініста“. Ленін добре знав свій народ420. Генеза і джерела московського шовінізму та ненависті до чужинців (ксенофобія) – велика тема для дисертації, матеріалів до неї пребагато. Обмежимося короткими заувагами.
   Дух і вдача кочовика не прив’язували москвина до рідної Московщини, гнали його по всій імперії. Він почувався всюди добре, бо панував над тубільцями і розумів, що його особиста доля залежить від СИЛИ ІМПЕРІЇ. Москвин завжди виявляє ініціативу у пошуках ворогів, уважає своїм національним, святим обов’язком виказувати їх владі. Шукаючи морального виправдання свого загарбництва, гнобительства, московщення, москвин ухопився за ідею „братства велико-мало-белорусов“, навіть щиро повірив у неї. В Україні в 1917–1920-х роках точилося безліч балачок серед москвинів, які народилися й жили тут: „...Я розумію, що чужинці можуть мати причини руйнувати нашу імперію. Але я ніяк не можу зрозуміти: чому українські самостійники хочуть її зруйнувати. Австріяк, уніат Іванчук хоче самостійної України. Це я розумію, бо ж він австріяк, уніат, чужинець. Але чому НАШ (підкреслюю наш) брат, православний Іваненко хоче самостійної України – цього я не можу зрозуміти. Іваненкові Московщина не ставить жодних перепон до будь-якої діяльності в імперії. Навпаки, сотні малоросів були і є на найвищих імперських посадах. Хіба ж вони матимуть у самостійній Україні стільки можливостей, як у імперії? Самостійники кажуть, що Московщина нищила українську культуру та грабувала її багатства. Ну, то борімось проти тої несправедливості. Я дивуюся, що самостійники не бачать величезних вигод Україні належати до величезної, багатої і – насамперед – МОГУТНЬОЇ імперії. Відірвавшися від московської імперії, втративши її захист від зовнішніх ворогів, Україна буде змушена шукати захисту якоїсь іншої, не слабшої за московську, імперії. Який же глузд виходити з московської?.. Самостійникам забаглося змінити ім’я Русь на Україна. Хіба зміна імені змінить народ? Русь-Россия. Хіба ж оте друге „с“ перешкоджає належати до спільної імперії? Так, спільної, бо ж українці мають таке саме, як і москвини, право вважати імперію своєю, українською (якщо хочете цю нову назву). Так, бо хіба ж не тисячі прокоповичів, безбородьків, ягужинських, гоголів, глинок (в СРСР: тимошенків, москаленків, кириченків, копиць) розбудовували імперію? Все, що створено в Російській імперії, створено спільними силами москвинів і українців і тому є спільним добром. Москва є українською, як і Київ московським...“.
   Такий зміст міркувань москвинів усіх політичних барв: „единая-неделимая Россия!“ На жаль, українська інтелігенція навіть після жахливих трагедій повторює щось подібне. В українських часописах, журналах, книжках, навіть поза СРСР пропагується ця московська брехня. Політичні банкрути 1917 року колишні міністри УНР знову на чужині простягають свою „руку згоди“ московським загарбникам, закликаючи їх боротися спільно проти московського... загарбництва. Простягають навіть тим самим москвинам, які вже вдарили 1917 року по їхнім же „рукам згоди“. Якби москвини вважали несправедливим деспотизм і московщення, уряд не мав би сили доглянути з Петербурга (з Москви), що діється в Україні. Московщина мала до 1917 року „очей и ух государевых“ в Україні понад один мільйон. Нині їх збільшилося до 7,5 мільйона. Найдурніший з них розуміє, що він свою „не жисть, а малину“ втратить, якщо Україна усамостійниться. І кожний винюхує „измену“, „сепаратизм“, навіть мовний.
   Як боялася Московщина українського слова, видно з того, що нищила його ще ДО Переяслава: патріарх Філарет та цар Михаїл наказали 1627 року зібрати в Московщині всі примірники „Учительної Євангелії“ К. Ставровецького (друкована в Києві) і спалити. Року 1720 Московщина заборонила друкувати книжки українською мовою. Коли ж Києво-Печерська Лавра надрукувала, то Москва наклала на архимандрита 1 тисячу рублів штрафу. Року 1743 Московщина забрала з українських храмів старі українські церковні книжки і попалила їх. А серед них були видання ХІ–ХІІ–ХІІІ–ХІV століть, що їх кожний культурний народ оберігає як святині. Року 1847 Московщина позабирала з книгарень в Україні все, друковане українською мовою і спалила. Року 1876 Московщина знову заборонила друкувати будь-які книжки українською мовою. Року 1881 міністр М. Ігнатьєв погрожував смертною карою своїм урядовцям за „малейшее отступление от указа 1876 года“. Року 1892 імперський уряд наказав цензорам не давати дозволу на друкування книжок українською мовою „в целях чисто государственных“, а особливо книжок дитячих „хотя бы по существу содержания оных и представлялись благонамеренными“, тобто забороняли не зміст, а саму мову. Обсадивши 1915 р. Галичину, Московщина масово палила українські книгозбірні та архіви.
   Немає в світі жодної мови, якою не перекладено Біблію. Кам’янець-Подільський єпископ Парфеній Левицький попросив у „Святейшего Синода“ дозволу перекласти Св. Євангеліє українською. За саме прохання Синод покарав його, заславши до Сибіру, хоч перед тим дозволив перекласти Св. Письмо мовою маленького сибірського племені тунгусів. Після революції 1905 року, коли скасовано заборону 1876 року, українці почали видавати книги рідною мовою. Проти цього одразу запротестував прем’єр П. Столипін, написавши цареві: „Виходячи з того положення, що три галузі східного слов’янства і за положенням, і за мовою не можуть не складати одного державного тіла, наш уряд, починаючи з ХVII ст. послідовно і постійно боровся проти руху, відомого за наших часів під назвою „українського“ руху, що несе ідею відродження старої України і побудову Малоросійського Краю на самоуправних, національних, місцевих основах. Тому, з погляду наших імперських вимог, є вкрай небажаним теперішнє полегшення цензури на українське друковане слово“.
   Московщина дозволила видати українських книжок: у 1843– 1857 рр. (за 14 років) – 25 (півтори книжки на рік); у 1857– 1870 (за 13 років) – 146 (11 книжок на рік)421.
   У культурних країнах, навіть в СРСР, щоденні газети читає 95 % людності, вони істотно впливають на виховання мільйонів. Московщина примусово накидає своїм підданим мільйони примірників преси щодня. В УРСР видається українською і московською мовами 934 газет (накладом 10 млн.) та 84 журнали (наклад – 3 млн.). Разом – 13 мільйонів примірників. А розповсюджується в УРСР понад 26 мільйонів – з Московщини завозиться ще понад 113 мільйонів, певна річ – мовою московською. У Харкові щодня друкується 800 тисяч примірників московських газет „Правда“ та „Известия“ з матриць, що їх надсилають літаками з Москви422.
   Увесь продаж книжок, журналів за межі СРСР зосереджено в Москві в окремій установі („Международная Книга“), що надсилає свої каталоги за кордон. З них довідуємося, що є видавництва УРСР, БСРС, ГРСР та інших народів, але нема видавництва РРФСР (Московщини). Чому? Пояснення читаємо на 1-ій сторінці каталогу: „Газеты и журналы общесоюзные и РРФСР“, тобто видавництва РРФСР є „общесоюзные“, як і Академія Наук та міністерства. „Международная Книга“ пропонує 870 журналів та газет „общесоюзных“ видавництв, певна річ, московською мовою. „Общесоюзные“ не видають мовами народів СРСР, хоч видають 10 журналів 17-ма мовами народів за межами СРСР. Всіх їх разом каталоги „республік“ пропонують 193 назви – чим не культурна вищість москвинів і жалюгідна некультурність „національних меншостей“ СРСР?
   Майже всі республіки СРСР мають свої Академії Наук, видають наукові журнали. Туркменська, Узбецька, Казахська видають їх лише московською мовою. Азербайджанська, Вірменська, Грузинська, Латвійська, Естонська, Литовська видають двома: власною і московською. Українська та Білоруська – своїми мовами, але обов’язково з коротким викладом змісту (резюме) московською мовою. Так офіційно. Фактично ж у тих двомовних три чверті статей писані московською мовою, а в українських не лише зміст, а й окремі статті – теж московською. І так не лише в науковій періодиці. Багато технічних (часом і літературних) журналів друкують статті впереміж московською і немосковською мовами. Щороку кількість московською збільшується і зменшується – немосковською. Деякі з них мають немосковською лише назву, а всі статті – московською мовою. В республіках виходять московською і місцевою мовою два журнали однакових назви і змісту: „Советская Украина“ і „Радянська Україна“, „Советская Киргизия“ і „Советтік Киргизстан“ і т. п. У Києві є „Коммунист“ московською і його близнюк „Комуніст“ українською мовою.
   В 1957 р. в УРСР було 34893 школи, з них 599 – середніх технічних і 138 вузів. Року 1962 в УРСР виходило два журнали для вчителів українських шкіл: „Українська мова в школі“ 25980 примірників та „Література в школі“ накладом 22930 примірників. Учителів загальноосвітних шкіл було в УРСР 357300, отже, один примірник припадав на 10 учителів. 1963 року обидва журнали з’єднали в один „Українська мова і література в школі“ накладом 39320 примірників. За півроку наклад зменшили до 24100423. Журналу „Мовознавство“ вийшло за 30 років лише 18 чисел (по 120–150 сторінок), а 1963 року його закрили. Московщина пильнує, щоб не існувало українських наукових та технічних журналів. В УРСР (у Києві) виходило 29 наукових і технічних журналів, з них 16 – мовою московською, 13 – українською.
   В УРСР є понад 6 тисяч середніх шкіл. Єдиний в УРСР „Украинский математический журнал“ видається московською мовою накладом лише 1005 примірників. Один примірник на шість шкіл. Московщина боїться мазепинства навіть у шахах: єдиний україномовний журнал „Шахіст“ (навіть без прикметника „український“) Московщина закрила ще 1939 року, хоча в Україні є понад 795 тисяч шахістів.
   Інститут Історії АН УРСР виготовив 1960 р. кілька бібліографій історичних праць про Україну. Московщина не дозволила надрукувати жодної. Так само не дозволила видати і „Бібліографію історії УРСР“. Інститут уклав 1960 року томи „Бібліографії історичної бібліографії“. Видав перший, а подальше Московщина припинила424.
   Університети в УРСР видають у Харкові: „Ученые Записки Харьковского университета“, „Труды Харьковского политехнического института“, „Труды Харьковского педагогического института“, „Труды Харьковского инженерно-строительного института“, „Записки Харьковского сельскохозяйственного института“, „Сборник научных работ кафедры строительной механики“, „Работы факультета инженеров землеустройства“, „Труды физического отделения физико-математического факультета“, „Труды объединенного семинара по гидротехническому и водохозяйственному строительству“ – жодного українською мовою. Навіть в Ужгороді видають: „Доклады и сообщения Ужгородского университета“. Те саме й в інших українських університетах.
   В Україні надруковано 1961 року книжок: українською мовою 3850 назв (46 %), московською – 4416 (53 %)425. Московська влада в Україні хвалиться, що творів Т. Шевченка видано понад 6 млн. примірників, І. Франка – 8 млн., лише замовчується, якими є ті видання. „Кобзаря“ немає жодного ПОВНОГО. Повне зібрання творів Т. Шевченка в 10 томах видано 1939 р. накладом 10 тисяч примірників. З них перших два томи Московщина „вилучила з обігу“, і їх перевидано аж 1951 року вже „виправленими“ московською цензурою. У „Кобзарі“ видання 1950 р. не надрукували 18 творів (7 % усього „Кобзаря“), зокрема, „Якби ти, Богдане“, „Розрита могила“, „Великий льох“, „Чигирине“, „Стоїть в селі Суботові“, „Іржавець“, „Давидові псалми“, „Заступила чорна хмара“, вважаючи їх за протимосковські. Нагадаємо, що московська цензура не дозволила 1910 року надрукувати лише 6 творів та викреслювала лише окремі рядки, а не цілі вірші.
   Боїться Московщина й іншомовних перекладів „Кобзаря“. До 1933 року існували німецький та польський переклади. Московщина знищила їх і досі не дозволила перекласти іноземними мовами, крім московської. До речі, українські емігранти у вільному світі теж і досі не подбали про переклад всього „Кобзаря“ іноземними мовами. Є переклад лише вибраних творів.
   У 20-томному „повному“ зібранні творів І. Франка немає жодного його протимосковського вірша („Не пора“, „Росіє“ і т. п.), і жодної статті („До історії соціалістичного руху“, „Поза межами можливого“, „Що таке поступ“ і т. п.).
   Року 1955 надруковано книжок: в РРФСР – 86,3 % усіх в СРСР, а в УРСР – лише 5,2 %. Московською мовою видано навіть такі, як „История и археология древнего Киева“, „Зодчество Украины“, „Археологические исследования древнего Киева“, „ Памятники архитектуры Украины“ тощо.
   За 1932–1955 рр. видання книжок в РРФСР збільшили на 82,8 %, а в УРСР зменшили на 9,8 %. Року 1963 видано в УРСР книжок українською мовою на 13,3 % меньше, ніж у 1962 р. (з 3,824 до 3,321). Але московською мовою видали в УРСР на 15 % більше (4 тисячі).
   Московщина зменшила 1962 р. кількість україномовних журналів з 184 до 159. Кількість україномовних газет зменшилась з 807 до 520, як і їхній наклад з 1109 тисяч до 1104 тисяч. Наклад московськомовних газет в Україні збільшився на 29982 тисячі426.
   На кожні 100 тисяч населення випускали книжок у 1960 році: Швеція – 82 назви, Австрія – 59, Німеччина – 52, СРСР – 28, Україна – 10.
   Московщина пильнує, аби не існувало українських перекладачів з чужих мов. Українські переклади європейських письменників – переважно переклади з московського перекладу. Переклади 1960 року на 87 мов народів СРСР: з московської 5329 назв, а з української – 214 назви (з них 158 на московську)427. Український переклад навіть „Краткого курса истории ВКП(б)“ не видавали аж до 1938 року.
   Ми вже згадували, що ніхто в СРСР не має права видавати шкільні підручники без дозволу Академії педагогічних наук у Москві. У середніх школах УРСР переважна більшість підручників – переклади з московських, у вузах їх не треба й перекладати, бо ж мова викладання – московська. Навіть залякані українці не витримують і пишуть: „Своїх малят ми вже з першого ж класу вчимо рідної мови на матеріялі ... перекладів. Перекладні твори займають найбільшу частину наших читанок. Наприклад, там українських народних казок дві, українських народних пісень – одна, творів української літератури – 15, перекладів з московської мови – 52. За 4 роки учні початкових класів читають приблизно 250 перекладів з московської мови і 60 українських казок, творів українських класиків. А в старших класах вчать дітей московських кальок, неоковирної мови, канцеляризмів тощо. Граматична неписьменність – на кожній сторінці учнівських творів. Не дивно, бо читанки рясніють мовними помилками, неохайностями стилю, жахливо спартаченою українською мовою. Такі читанки викликають у малят відразу і нехіть до української мови“428. „Дитвидав“ видав 1960 р. 262 дитячі книжки, а серед них перекладів з мови московської – 177429. Певна річ, в усіх московських книжках, перекладених українською (якомога змосковщеною), вихваляється все московське і паплюжиться все українське. Не видавати цілковито підручників українською – несила. Тож друкують (в Україні) московські 100-тисячним накладом, а їхні українські переклади – 5-тисячним. Видають в Україні і переклади московською мовою українських письменників 100-тисячними накладами, а їх же українською мовою – 5-тисячним, як, скажімо, твори М. Коцюбинського430. Крім виданих в Україні московських підручників, ще привозять їх з Московщини щороку 12 мільйонів примірників431. Року 1966 видано в УРСР загальноосвітніх підручників 34,1 мільйона (московських і українських), а з Московщини привезено москвомовних 15,5 мільйона примірників432. Міністерство освіти УРСР розсилає школам списки книжок, що їх мусять прочитати школярі. Твори україномовних письменників міністерство наказує читати в московському перекладі433.
   Шкіл в УРСР 1962 року було 40600, у них 7300 тисяч учнів. У середніх загальних школах навчалося 3,5 мільйона, у фахових – 455 тисяч, у вузах – 526 тисяч434. Обов’язкової для україномовних середніх шкіл „Історії української літературної мови“ видали 10 тисяч примірників – одну на чотири школи. Київська школа № 20 має 16 тисяч книжок у своїй бібліотеці. З них українською лише 480. У школі № 116 є 6136 книжок, з них українською мовою – 197435. У школі № 178 є 323 книжки, з них україномовних – 14. У школі № 118 – жодної україномовної. Школа № 47 має лише одну книжку В. Сосюри, та й та в перекладі московською мовою436. Це в столиці.
   Жодна людина, жодна установа в СРСР не має права сама видати жодної книжки, навіть дозволеної цензурою. Керівництво всім книговиданням зосереджено в Москві, вона визначає що, скільки, де видавати437. Зрозуміло, чому Харківський університет не видав 1965 року жодного підручника українською мовою, а Київський педагогічний інститут видав 205 московською і 31 українською. З усіх підручників для технікумів СРСР видано: у РРФСР 94,5 %, а в УРСР – 2,9 %, та й ті московською мовою438.
   В УРСР є 5500 шкіл з московською мовою навчання. В середніх школах з українською мовою навчання на цю мову й літературу виділено 2046 годин, а на московську – 1365439. Московська мова є обов’язковою в УСІХ школах України, а українська не обов’язкова в жодній москвомовній. Та й в україномовних учителі-москвини викладають своєю мовою, бо не знають і не хочуть вчити української.
   З 19 дитячих журналів в Україні лише три україномовні. Та й з них два („Барвінок“ і „Піонерія“) дублюються московською.
   Як московщаться українські міста, видно з таких цифр. З усіх учнів до москвомовних шкіл ходило в: Донецьку – 99 %, Харкові – 95 %, Луганську – 93 %, Одесі – 92 %, Дніпропетровську – 82 %, Запоріжжі – 73 %, Києві – 73 %, Вінниці – 67 %, Житомирі – 61 %, Станіславові – 60 %, Сумах – 58 %, Хмельницькому – 57 %. У Чернівцях 36 москвомовних і 4 україномовних школи. У Коломиї є дві середні школи і обидві москвомовні. У Львові україномовних шкіл – 56, а москвомовних 29440.
   За московською статистикою українці становили в 1960 році 76,8 % населення УРСР, а москвини 16,9 %. Але у вузах УРСР студентів-українців було 62,5 %, а москвинів – 30 %441, тобто кожні 10 тисяч москвинів в Україні мали у вузах 177 дітей, а кожні 10 тисяч українців – лише 81442. Року 1960 серед науковців УРСР українці становили лише 48,3 %. З усіх науковців-українців працювали в Україні лише 63,6 %443.
   Наукові звання затверджує імперське міністерство освіти. Всі москвини СРСР змушені писати дисертації московською мовою. У Львівському університеті було написано за 1944–1960 роки 365 дисертацій. З них 312 (85,5 %) – мовою московською. В 1960 р. в Україні було написано дисертацій українською мовою лише одинадцять; в 1966 р. в Києві написано 25 дисертацій – усі московською мовою444. З 90 дисертацій на історичні теми, поданих до Москви, лише 12 – з України, а з них половину написали москвини445.
   Сучасна Московщина пригадала ще один старий спосіб боротися з українською мовою. Петро І наклав 1724 року 1 тисячу рублів штрафу на друкарню Києво-Печерської Лаври за те, що надрукувала „Тріодь“ „противно печатанным в московской типографии“. Міністр П. Валуєв наказав 1876 р. друкувати „без никаких отступлений от российского правописания“ навіть історичні документи, писані стародавньою українською мовою. Український правопис помосковщено 1923 р., вдруге – 1928 р. (затверджений М. Скрипником), втретє – 1934 р. (затверджений А. Хвилею-Мусульбасом), вчетверте – 1945 р. (затверджений П. Тичиною). Та цього, виявляється, замало. Директор школи в Києві Б. Андрущенко пише: „Хоч правопис української мови в основному вже узгоджений з правописом московської мови, однак є ще багато різниць, і вони створюють труднощі учням. Час уже усунути ті різниці. Узгодження правописів матиме великий виховний вплив“446. Уряд УРСР скликає нараду вчителів, мовознавців, письменників тощо, а перед нею газети зчиняють несамовитий галас про „буржуазний націоналізм“, і нарада просить уряд УРСР (не СРСР) вилучити з української мови застарілі літери, правопис, застарілі граматики і словники. Натомість видати „прогресивні“.
   Монархічна Московщина дозволяла Україні театральні вистави: „Ой, не ходи, Грицю“, „Сатана в бочці“, „Москаль-чарівник“, але забороняла ставити європейські п’єси українською мовою. Дозволяла танцювати гопака, але забороняла український балет. Дозволяла співати українських народних пісень, але забороняла українську оперу. Дозволяла видавати оповідання з селянського життя М. Вовчка, але забороняла П. Кулішеві переклади українською мовою В. Шекспіра. Одне слово, культивувалося примітивне малоросійство.
   Першу московську енциклопедію (81 том) видали в ХХ ст. в Петербурзі німці Брокгауз та Ефрон. В Європі перший азбуковник уклав 75 року по РХ римський науковець Пліній. Англія, Франція, Німеччина мали свої азбуковники вже в XVII ст. Після 1917 р. Московщина видала: 51-томну „Большую Советскую Энциклопедию“ двома виданнями, 10-томну малу (три видання), 38-томну технічну, 38-томну медичну, 12-томну історичну, 10-томну літературну, 10-томну дитячу, 1–2–3–4–5-томні з окремих галузей науки, техніки, мистецтва.
   Галичани почали 1930 року друкувати у Львові тритомну енциклопедію „Книга Знання“. Московщина саме провадила в Галичині величезну пропаганду про розквіт української культури в УРСР; тож змушена була дозволити Україні 1932 року створити окреме видавництво і видавати 20-томну „Українську Радянську Енциклопедію“. Українські науковці склали перші три томи. Московщина 1934 року їх ув’язнила, зібрані матеріали забрала, закрила видавництво. Українські емігранти розпочали 1949 року друкувати за кордоном 9-томну „Енциклопедію Українознавства“, надсилали її до іноземних бібліотек, зокрема до університетських, розпочали видавати її англійською мовою. Московщина затривожилася і відновила закрите 30 років тому видавництво Української Радянської Енциклопедії, яке видало з нечуваною в УРСР швидкістю: всі 17 томів за 6 років. В цій „українській“ енциклопедії згадано тисячі москвинів, які не мали жодного стосунку до будь-чого українського. Водночас не згадано тисячі славетних, широко знаних українців. Навіть москвини закинули редакторам УРЕ запопадливе змосковщення і лакузтво“447.
   Українські пізні Івани не спромоглися до 1917 року скласти і видати повний словник української мови та словники технічно-наукової термінології. Мали лише словник Б. Грінченка, далеко не повний, та й він з’явився випадково: московський уряд не дозволив спорудити пам’ятника Т. Шевченкові, і зібрані на нього кошти використали на видання словника.
   Після 1917-го заходилися поквапно укладати московсько-українські науково-технічні словники. Склали їх за 1920–1930 роки понад 30. Пам’ятаючи українсько-московську війну та селянські повстання, Московщина якийсь час не наважувалася заборонити українцям видавати словники. Лише знищила в 1933 р. ті словники разом з упорядниками, бо словники показували величезне багатство української мови.
   Західно-європейські, романські мови утворилися з латинської, а германські – під її великим впливом. Латина не чужа Західній Європі і цілковито природно була там міжнародною і науковою кілька сторіч. Всі європейські університети навчали в XIV–XVIII ст. латинською мовою. Коли ж почали розвиватися європейські національні літературні мови, а науковий та технічний розвиток вимагав нових наукових та технічних термінів, європейці творили їх з латинського (і грецького) мовного багатства. Слов’янські мови майже не мають спільного з латинською і грецькою мовами словництва. Коли виникла потреба в нових наукових та технічних словах, слов’яни мали творити їх з латинської (і грецької), або з власного мовного запасу. Який спосіб застосувати – залежало від багатства чи бідності рідної мови. Давні слов’янські народи творили свої мови тисячоліттями, їхніх мовних скарбів вистачало для творення нових термінів і понять. Так чинили чехи та українці. У чехів спрацювала ще й відраза до всього німецького.
   Нерозвиненою московською мовою не могла ні розмовляти, ні писати провідна верства аж до О. Пушкіна, тобто до ХІХ століття, адже її лексику, граматичні форми, творить увесь народ, а еліта впорядковує, вдосконалює народну, виправляючи літературну мову. „Аж до ХХ ст. простолюд й інтелігенція були дві, чужі кровно і духовно, верстви“,– визнає письменник О. Грібоєдов (він польського походження. Справжнє прізвище – Грзібовскі). Інший змосковщений іноземець О. Гругенберг пише: „Нема чого себе дурити: є дві Московщини. Одна інтелігентська, а друга – дуже далека від неї духовно і мовно – мужицька“. Те саме твердив Ф. Достоєвський.
   Провідна верства московської нації говорила і писала спершу мовою, що принесли їй українські цивілізатори. Від XVIII ст. почали накидати їй німецьку прибалтійські німці, що відтоді запанували в усьому світі Московщини. Після війни з Наполеоном вже самі москвини французили свою мову. Так мова московської провідної верстви цілковито відірвалася від народної. М. Ломоносов спробував очистити московську мову від чужоземних слів, але не знайшов у московській народній мові матеріалу замінити їх. Московська мова навіть не позбулася цілковито непотрібного їй німецького суфіксу „ІР“ (аккомпанИРовать, эксплуатИРовать), переписувала собі здвоєні букви чужомовних слів, хоч так не вимовляла їх448. Московська наукова й технічна лексика має 99 % слів та виразів німецьких, французьких, українських навіть не змосковщених бодай формою, як отой хвостик „ір“.
   Без перебільшення українська мова є однією з найбагатших у світі, зокрема й серед слов’янських. Наші академіки-словникарі не мали жодної потреби запозичувати в чужинців і складали науково-технічні словники з мовних скарбів українського народу. Українське наукове і технічне назовництво є найбільш слов’янське з-поміж слов’янських, крім чеського.
   Українська Академія Наук до її погрому Московщиною 1933 року видала 35 українських словників з окремих галузей науки і техніки. Укладали і видавали їх за неймовірно тяжких обставин, під цівкою московського нагана. Але пізніше, як уже мовилося, Московщина знищила і словники, і їх авторів. В історії людства не знайти прикладу такої розправи з академіками-словникарями.
   Після 1917 року Московщина видала понад 300 великих московських словників і кількасот менших, загальним накладом кілька десятків мільйонів примірників: 17-томний (27 тисяч сторінок) „Словарь современного русского языка“, перевидала (2700 сторінок) словник московської мови В. Даля, 4-томний (понад 4 тисячі сторінок) етимологічний, 4-томний (3 тисячі сторінок) словник мови О. Пушкіна, кілька десятків правописних, говіркових, історичних. Шкільні словники (московські) видаються стотисячними накладами кількакратно. Іноземно-московських видань понад 400 – загальних, технічних, наукових. Лише бібліографія цих технічних словників склала книжку на 419 сторінок449. Англійсько-московських – понад 70, з’явилися московські словники навіть африканських та азійських народів. А понищивши 1933 р. українські словники, Московщина більше не дозволяла 15 років видати ЖОДНОГО, навіть змосковщеного.
   Після Другої світової Московщина змушена була дозволяти Києву видавати українські словники. Нарешті 1948 року видали їх більше десятка нечувано великим (як на україномовні видання) накладом: від трьох до п’ятдесяти тисяч примірників, а „Орфографічний“ М. Стефанцева навіть 250 тисяч. Звідки така московська щедрість? Бо в цьому словнику читаємо, починаючи з обкладинки (московське „орфографічний“ замість українського „правописний“), на кожній сторінці такі „українські“ слова, як етаж, керосин, лапша, бечівка, дерзкий, резина, бравий, бариш, лишній, лопнути, свекла і тисячі подібних.
   Нарешті почали в 1953 р. видавати (закінчили аж 1963 р.) найбільший, 6-томний (121700 слів, 3490 сторінок) українсько-московський (Московщина видала 17-томний, 27 тисяч сторінок, „Словарь русского языка“). У передмові читаємо крім поклонів Сталінові й таке: „Словник Б. Грінченка надто застарів і побудований на хибних методологічних засадах, а всі пореволюційні словники виявилися націоналістичними. Їх справжнім завданням було... якнайбільше віддалити українську мову від російської. Звідси різні вигадки, архаїзми, діалектизми, що заповняли всі ті словники... Вказівка тов. Сталіна зобов’язує вносити до словника нові слова... Редактори виходили з основоположних вказівок Й. В. Сталіна... і цей словник відбиватиме зв’язок українського і російського народів“. Словник настільки змосковщили, що навіть залякані редактори україномовних журналів наважилися писати: „Той, виданий 1948 року у Москві, „Російсько-український словник“ величають на Україні „російсько-російським“. А про той горопашний „зелений“ сказано стільки прикрого, як ні про жодний інший450. На обкладинці „Українсько-російського словника“ зазначено, що головним редактором є І. Кириченко. А на останній сторінці надруковані прізвища справжніх редакторів, „очей и ух государевых“ – Н. І. Шарапова, Н. С. Васильєва, Л. В. Лукашкіна. На тих справжніх авторів натякає один з „редакторів“ того словника М. Рильський: „Деякі редактори викреслюють з авторських рукописів слова, яких не знаходять у „зеленому“ словнику. З таких слів вони складають свої словники заборонених слів“.
   Всі видавництва в УРСР – державні, уряд дає їм гроші, але й вимагає прибутків. Складаючи річний звіт, книгарні подають, скільки і яких книжок продали, а скільки і які лежать не продані. Відповідно до тих звітів видавництва планують подальші видання. Книгар-москвин, одержавши від видавництва українські книжки, ставить на полиці 10–15 примірників, а решту ховає. Продавши ті 10–15, книгар каже покупцям, що всі випродані. Сховані у сирому льоху гниють, їх відсилають переробляти на папір. Головна книжкова база Донеччини постачає книжки на всю Донеччину. На тій базі нема творів: М. Вовчка, П. Мирного, І. Нечуя-Левицького, Л. Українки та інших старих і нових українських письменників. Але всі полиці вгинаються від творів московських письменників“451. „Облкниготорг Донецької області замовив „Вибрані твори“ А. Кримського аж ... 35 примірників. На складі немає жодного примірника ні старих, ні нових українських класиків. Харківська область має 1600 шкільних та 2 тисячі громадських бібліотек. А Харківський облкниготорг замовив 250–300 примірників творів І. Франка, П. Мирного, О. Гончара, О. Довженка452. Він же замовив книжок у видавництві „Радянський письменник“ на 34 тисячі рублів, а у видавництві „Советский писатель“ – на 214 тисяч рублів. У видавництві „Держлітвидав“ замовив на 50 тисяч рублів, а в „Гослитиздат“ – на 250 тисяч“453.
   З 38 журналів, що їх передплату оголошує „Союздрук УРСР“, немає жодного українською мовою. У Харківській області (разом з Харковом) продається 200 примірників „Літературної України“. У всій Донецькій – 60 примірників, у всій Волинській – десять. А редакція одержує тисячі листів з обуренням на брак її у книгарнях та кіосках454. Редакція дослідила причини і виявила, що саботують замовлення обласні книготорги, книгарні і навіть продавці газет. Імперський уряд наказує з Москви видавництвам в УРСР постійно ЗМЕНШУВАТИ щороку наклад україномовних газет, журналів, книжок, а надто тих, на які попит ЗБІЛЬШУЄТЬСЯ. Навіть україномовні часописи наважуються про це писати455.
   Перебравши 1917 року ввесь політичний спадок монархічної Московщини, „демократична“ успадкувала її ненависть до Тараса Шевченка. Москвини в 1917 р. палили „Кобзаря“, портрети Т. Шевченка. Україна відповідала війною. Таку мову москвин розуміє. Московщина вдалася до старого, традиційного способу боротьби: проголосила найзапеклішого ворога всього московського Великого Тараса приятелем Московщини. Навіть пам’ятник йому поставила. Традиційне московське шахрайство, підробка історичних документів виявилися в перекладах творів Т. Шевченка на московську мову. Читаємо: „Как Батурин славный рать царева подпалила“ („Як Батурин славний Москва запалила“); „А в твоей земле царевой есть ли чем питаться?“ („А в твоїй Московщині є чим поживитися?“); „Сечь немчурою обросла. Русские царевы слуги тоже греть умеют руки“ („Січ жидовою обросла. Та й москаль добре вміє гріти руки“). „Крепкой бранью осыпает“ („По-московськи лає“); „Царских слуг объяла зависть, все поразоряли“ („Москалики що заздріли, то все очухрали“); „За что же мы панов рубали? И острой пикой боронили татарам ребра?“ („За що ж боролись ми з ляхами? За що скородили списами московські ребра?“); „Как Сеч разоряли, по церквам оклады-ризы, свечи забирали“ („Як Січ руйнували, як москалі срібло, злато й свічі забрали з Покрови“); „Шляхта была и все взяла, кровь повипивала. А царица даже воздух в цепи заковала“ („Ляхи були – усе взяли, кров повипивали. А москалі і світ Божий в путо закували“); „О Богдан мой, сын мой милый! Горе мне с тобою. Что ты сделал, неразумный, с матерью родною“ („Ой, Богдане, нерозумний сину! Подивись тепер на матір, на свою Вкраїну“); „Расписке поверил чиновничьей“ („На квиток повірив москалеві“). „Может выжжена Украйна, может Днепр спустили в синее море“ („Може Москва випалила, і Дніпро спустила в сине море“); „А меж ними землячки кое-где мелькают. По-господски так и чешут“ („А між ними і землячки де-де проглядають. По-московськи так і ріжуть“); „Сыновья родные ... под царевой беленою ... заглохшие“ („Твої діти молодії ... московською блекотою ... заглушені“). „Когда начальство раскопает и славний обкрадет подвал“ („Як все москаль позабирає, як розкопа великий льох“)456.
   За часів Т. Шевченка крадену назву „русский“, „Россия“ визнала Європа, та й самі українці. Великий Тарас не визнав і постійно вживав лише „москаль“, „московський“, „Московщина“, не визнавав Московщині права на будь-який спадок Руської держави ІХ–ХІІІ ст. з столицею Києвом і тим протестував проти загарбання України. Один з визначних українців ХІХ ст. зізнавався по програній боротьбі за самостійність України 1917–1922 рр: „Ми ніяк не могли зрозуміти: на що натякає Т. Шевченко, кажучи: „Присплять лукаві і в огні її (Україну), окраденую, збудять“. Хто, як, чому має присипляти, обкрадати? В якому вогні? Хто збудить? Цього ми не розуміли, і не було кого запитати“. Теперішні національно свідомі українці після нової поразки зізнаватимуться теж, що вони не могли зрозуміти ні політичної ваги різниці „росіянин-москвин, Росія-Московщина“, ні кривавих наслідків плутанини цих понять у боротьбі України за свою державну незалежність. Про трагічне нерозуміння іншого тотожного московського шахрайства – „советский“ – ми вже згадували.
   Московщення, зрозуміло, охоплює всі царини життя, отже і мистецтво, музику, театр. Московщина не дозволяє українським композиторам у СРСР використовувати українські народні пісні, а примушує використовувати московські. І то не лише народні, а й партацькі т. зв. „цыганские романсы“.
   Державне радіо УРСР передавало 1946 р. творів українських композиторів 23, а московських 56. Але й цього мало. Московщина вимагає більше таких московських, що прославляють „героизм русского“ (навіть „советского“) народу і його любов до „матушки России“457. Навіть польські комуністи протестують проти того, що Київське радіо всю програму до Польщі подає московською, а не українською мовою. В Україні радіо і телебачення відводять лише 25 % часу українським темам, а 75 % – московським. Навіть щодо співу, музики, поезії. У Києві випускають лише московські платівки, а українські – аж у Москві458. Кіностудії УРСР виробляють українські фільми московською мовою, а потім роблять переклад українською, і то лише деяких, режисери та актори не знають української мови459. Навіть з „Лісової пісні“ Л. Українки зробили фільм мовою московською (хоча до Америки послали в перекладі українською). „Взагалі фільм українською мовою – це щось винятково рідкісне у нас“,– пише не український націоналіст-емігрант, а київський часопис460.
   В УРСР – 60 постійних театрів. З них 30 – москвомовні. В Одесі є шість театрів. З них лише один україномовний. В Кіровограді був до 1917 року український театр. Тепер нема. У західних областях України не було жодного до 1945 року, тепер – кілька москвомовних театрів. У Мукачеві немає україномовного, але є москвомовний.
   Один з багатьох московських способів нищити українську культуру – виставляти її мужицькою, простацькою. Майже неможливо було одержати дозвіл на видання якоїсь поважної книжки українською мовою, а московське видавництво Сітіна (в Москві) видавало і продавало (до 1917 р.) в Україні десятки тисяч примірників малоросійського мотлоху, що спростаченим „хахлацким наречием“ показував українця п’яницею, блазнем, недоумком: той завжди виступав з пляшкою в руці, несамовито ревів хахлацькі „частушки“, підстрибував до стелі в гопаці, а потім показував глядачам дулю. Спостерігаємо подібне й тепер. Наприклад, у „Запорожці за Дунаєм“ С. Гулака-Артемовського актор С. Новіков (москвин) зробив з Івана Карася придуркуватого п’яницю, блазня, додавши ще й дикі московські лайки, яких немає в тексті. Так Московщина глумиться, примітивізує, спотворює майже всі українські вистави в театрах УРСР461. І не лише в театрах. Ось московський балалаєчник Є. Блінов скінчив Київську державну консерваторію – до такого досі не доглупався жодний московський монархічний україножер. У 1945 році театри УРСР поставили 130 старих п’єс і лише 30 „радянських“. Московщина затривожилася: „Досі не маємо театральних творів на тему дружби українського і російського народів. Український театр фактично займається буржуазно-націоналістичним просвітянством, ворожим до СРСР, і так виховує глядачів у дусі національної обмеженості і відриву від реального, творчого життя. ... Українські драматурги, композитори, критики мусять виховувати в українському народі любов до великого (прикметник „великий“ при понятті „московський народ“ є обов’язковий в україномовних газетах) російського народу і ненависть до всіх ворогів СРСР, а насамперед, до найлютійших ворогів українського народу – до українських націоналістів-запроданців462. Взагалі, слова „Україна“, „український“ планово вилучаються з ужитку. Катерина ІІ наказувала ще 1790 року малоросійському генерал-губернаторові: „постепенно отучать малороссов от превратного их мнения о своей отменности от русских“. Вже нема назви „Українфільм“, а є Київська, Одеська кіностудії. Дійде черга і до пісень: не буде українських, а будуть полтавські, галицькі, а потім, логічно, дістануться й до мови: галицької, кубанської, одеської. Потім прийде „Новороссия“, а потім і „Юг России“. Українці пишуть з УРСР до своїх рідних за кордон листи московською мовою і просять відповідати їм також московською. Вже 4581 тисяча українців (12 %) вказали в перепису 1959 року своєю рідною мовою – московську.
   Московський монархіст М. Погодін говорив, що треба „просвещать“ поляків, добре заплатити їхнім історикам, щоб вони написали незіпсовану польським націоналізмом історію Польщі. Московщині зробити цього не вдалося. А от ми маємо „Історію України“, написану українцями. Вона не лише не „зіпсована“ українським націоналізмом, а й пересякнена московським шовінізмом463. Цього Московщині здається замало. Уряд СРСР 7 листопада 1959 р. наказав зробити обов’язковим вивчення у всіх школах історії московської імперії, а історію окремих „республік“ необов’язковим, підручники з неї цензурує педагогічна академія РРФСР.
   Ще 1734 року цариця Анна наказувала губернаторові України князю А. Шаховському вживати всіх способів, щоб женити москвинів в Україні з українками. В Московщині уряд женив з московками тих українців, які там служили. Отже, заохочення до змішаних шлюбів є ще один напрямок московщення інших націй. З України планомірно вивозиться молодь, переважно хлопці. Навіть московська „статистика“ подає, що українців поза УРСР ніби живе: в Латвії 29 тисяч, в Естонії – 16 тисяч, в Литві – 18 тисяч, в Туркменистані – 21 тисяча, в Киргизстані – 137 тисяч, в Узбекистані – 88 тисяч, у Казахстані – 762 тисячі. Разом – 1071 тисяча. На північному Кавказі живе 3 мільйони, на Донщині та Курщині – 1,5 мільйона. У Східному Донбасі – 0,5 мільйона. Разом – 6 мільйонів, а справді понад 15 мільйонів. А скільки мільйонів українців є ще в Сибіру, московська „статистика“ не подає. На всіх тих землях нема жодної школи, де б навчали української мови, а про україномовну школу й згадувати нема що. Не видають там жодної газети, журналу українською мовою, не продають їх там464.
   Вивозячи українців (переважно молодих та освічених), Московщина досягає кількох цілей: 1) зменшує кількість українців в Україні і поза нею; 2) збільшує кількість москвинів „малороссийского происхождения“; 3) затримує розбудову української культури; 4) зміцнює свою владу в Україні.
   Московщення немосковських народів імперії завжди схвалювало ВСЕ московське суспільство, від найправіших монархістів до найлівіших анархістів. Державна Дума беззастережно підтримувала московщення. Провідник лібералів П. Мілюков казав, що Дума схвалювала таке шовіністичне московщення, що його не наважувався здійснювати навіть реакційний уряд, що був послабив 1906 р. утиски та московщення. Дума спонукала уряд поборювати національні прагнення немосковських народів імперії465. Більшість членів Думи становили ліберали, демократи, але жоден не виступив проти московщення. Заперечували іноді проти диких способів московщення, але не проти нього самого. Щобільше: коли члени Думи – немосквини почали вимагати права друкувати та навчати своїх дітей національними мовами, то ВСІ москвини – члени Думи, без єдиного винятку, злобно виступили проти такого „сепаратизма“.
   У всьому культурному світі парламент обмежує владу уряду: не дозволяє йому кривдити народ. У москвинів навпаки (як і все). „Зємскіє Собори“ XVI–XVII ст.466 завжди зміцнювали, поглиблювали царський деспотизм. Із наведеного бачимо, що те саме робила і Державна Дума ХХ ст. Тяглість національних традицій подиву гідна.
   Міністр освіти граф Д. Толстой писав: „Вся освіта інородців московської імперії має своїм завданням московщити їх, щоби вони злилися з московським народом в одне нерозривне ціле“467. Півстоліття пізніше цю традицію по-своєму висловили вищі урядовці СРСР: „Українізація ніколи не була і не є нашою метою. Вона є лише засобом наблизитися до українського народу, насамперед до селянства. Московською мовою говорять в Україні робітники немісцевого походження, ті, що приїхали з Московщини. Без українізації ми нічого не вдіємо в Україні. Лише українізацією зможемо ми затягнути український народ під свій вплив. Природний розвиток українського народу має свій власний напрям. Не знаючи української мови, ми, комуністи, опинимося поза тим розвитком, поза українським життям“468. А справжні причини розкриває великий знавець цієї справи: „Московщина не може жити без українського хліба, вугілля, сировини. Тим-то ідея державної незалежності України є контрреволюційною. Але відкрито заперечувати цю ідею тепер (1919 р.) ми не можемо. Тепер треба, навпаки, поступитися українцям. Обставини змушують нас погодитися на автономію України. Ясна річ, мусимо дбати, щоби не випустити зі своїх рук фактичну владу в Україні. А без цієї тимчасової поступки українцям ми втратимо Україну назавжди“469. Попереджав про небезпеку відвертого московщення й інший великий знавець цієї справи: „Хоч московська мова є державною в Україні, проте не можемо накидати її українцям насильно. А особливо не повинні дратувати московською мовою українське селянство. Його теперішня ворожість до нас є дуже, дуже небезпечна нам і стане тисячократно небезпечнішою, якщо накидатимемо йому московську мову“470. А конференція ВКП(б) ухвалила: „Всі члени КПУ мусять усувати всі перепони вільному розвиткові української культури. Мусять ставитися до українських патріотів дуже терпеливо, з розумінням, дружньо, пояснюючи їм користь союзу України з Московщиною. Кожний член КПУ мусить якомога швидше вивчити українську мову і не допускати, щоб її хтось ставив на друге місце після московської“471. А вже коли московські більшовики зміцнили свою владу в „республіках“, заговорили по-іншому: „обов’язкове вивчення московської мови в усіх республіках СРСР благотворно впливає на життя цих республік, бо відкриває всім доступ до культурних здобутків всіх народів СРСР, а насамперед, великого московського, а отже, до світової культури. Тому-то московська мова фактично вже стала спільною мовою всіх народів СРСР“472.
   Можна навести безліч висловлювань керівних москвинів та їхніх підспівувачів у „республіках“, що обґрунтовують необхідність придушення немосковських мов і культур. Коротко їхні докази такі: „Знання московської мови відкриває двері в широкий світ. У всіх сусідніх з СРСР державах московська мова є вже обов’язковим предметом у школах. Навіть у ворожих до нас США вивчають її у 200 вузах, і капіталістичний уряд дає стипендії тим, хто вивчає московську мову. Всі народи СРСР позичають у московської мови слова, яких їм бракує. Позичає й Україна, бо ж не має досі своїх наукових та технічних словників. Отже, забуваючи недорозвинену українську, а вивчаючи високорозвинену московську, українці стають на великий шлях поступу. Хто не хоче знати московської мови, той ворог поступу, ворог людства. А оскільки історична доля вказала московському народові вести все людство шляхом поступу, то той ворог водночас є ворогом і СРСР. Отже, ворогом і України...“. Це – зміст усіх підручників московської мови, виданих в УРСР. Таке пишуть у журналах і книжках473. Панує в Україні московська мова? Та хіба ж Московщина завинила тому? Хіба українці не мають своєї республіки, свого уряду? Хіба ж не український уряд видає закони в Україні? Московський уряд ніколи не видавав жодного закону про українську мову в Україні, бо ж за Конституцією СРСР не має на те права. Чи може українці хочуть, щоби московський уряд заборонив українцям говорити московською мовою? Отже, московщення немосковських народів СРСР – це не їхнє знищення, а „інтернаціоналізація“, тобто великий поступ, бо ж здійснює найбільший ідеал всього людства – світове, безнаціональне, безкласове суспільство, основа вічного миру на планеті. Отже, мати московську мову слід не за другу рідну, а таки за першу рідну. Море пролитої крові, гори трупів, пекельні муки мільйонів невинних дітей, жінок, руїна багатющої України, загарбання земель і поневолення народів у Європі й Азії, розвал держав зсередини, розпалення війн в Азії і багато ще подібного, що його здійснила Московщина за 1917–1968 роки,– все це, мовляв, зовсім не на рахунку Московщини, а лише інтернаціонального комунізму. Куряча сліпота.
   Нарешті ще один документ, хоч і не урядовий. Нарада з питань культури української мови в Києві ухвалила 15 лютого 1963 р. порушити клопотання перед ЦК КПУ і перед урядом УРСР:
   1) щоб у всіх вищих школах, технікумах та ремісничих курсах запровадити навчання українською мовою;
   2) щоб у всіх установах, підприємствах, на залізницях та іншому транспорті і в торгівлі всі справи вести українською мовою;
   3) щоб Академія Наук, інститути, видавництва видавали наукові твори здебільшого (!) українською мовою;
   4) щоб кіностудії творили художні й наукові фільми українською мовою, а фільми інших республік щоб перекладали українською мовою;
   5) щоб у республіках СРСР, де живуть українці, відкрити школи з українською мовою навчання;
   6) щоб створити при Інституті мовознавства АН комісію культури української мови, яка мала б сприяти розвиткові і поширенню української мови в усіх ділянках державного і громадського життя.
   Про що говорить цей документ? Що всього вищенаведеного ще немає в Україні. Що не існувало і не існує уряду УРСР і навіть самої УРСР. Якби існували, то існувало б уже майже півстоліття все вищенаведене і багато ще чого, що його має кожна самостійна держава.