XVI. НАЦІОНАЛІЗМ МОСКВИНА Пошкрябайте московського соціаліста і побачите московського шовініста. В. Ленін Національні інтереси Московщини збігаються з соціальними інтересами московської бідноти. В. Ленін „Дайте мені вичерпну книгу історії народу, і я без великої помилки скажу вам, що той народ зробить тепер“,– писав італійський історик Б. Кастільйон. Вичерпну – це не тільки перелік історичних подій, але аналіз тих сил, що ці події творили. У ХХ ст. було лише кілька українців, які розуміли це, та їхні голоси були воланням у пустелі. Один з цих небагатьох пише: „Націоналізований большевизм, чи радше збольшевизований націоналізм – це буде щось далеко жахливіше за царат, з його „чорною сотнею“. Це буде дика реакція московського народу, ображеного, побитого, обдуреного своїми мріями панувати у світі, переляканого втратою колоній. Ця Московщина вже брикає в утробі сталінській. Коли народиться, щойно тоді побачать українці вовчий апетит того північного „брата“ і боротьбу на життя чи смерть“474. Монархічна Московщина не допускала до влади лібералів, демократів, соціалістів, і ті боролися з урядом за право брати участь у державному керівництві. Мавпуючи європейських демократів, вони вимагали свободи слова, зборів, спілок і парламенту. Московське поступове суспільство ставилося ворожо до імперського уряду і вимагало ліберальних реформ. Це породило у немосквинів оману щодо його демократичності. Немосквини повірили, що московська інтелігенція демократична, ворог усілякого утиску, гноблення, отже й національного. Українська інтелігенція повірила, що московська демократія щиро прихильна до боротьби України за свої права. Ця безпідставна, некритична українська віра була непохитною, наче під гіпнозом. Голосів незадурманених українців, як напр. М. Міхновського, Д. Донцова не хотіли слухати. Найяскравіші вияви шовінізму московської „демократії“ не відкривали очей загіпнотизованим українським москволюбам. Гіпноз великих слів був сильніший за факти. У березні 1905 р. зібрався в Петербурзі з’їзд журналістів всієї імперії, щоб виробити спільну тактику боротьби за конституцію. Українські журналісти влаштовували щоденні окремі наради журналістів-немосквинів, запропонували з’їздові ухвалити вимогу до уряду визнати немосковським народам імперії однакові з москвинами права щодо культурного, національного життя, зокрема право вживати своїх мов у громадському житті. З’їзд не захотів навіть обговорювати ту вимогу475. Товариство московської прогресивної інтелігенції „Лига просвещения“ на своєму з’їзді 1908 р. ухвалило більшістю голосів протест проти запровадження української мови в початкових (лише в початкових) школах в Україні... „з огляду на безпеку і цілість імперії“ – як записано в ухвалі. Письменник І. Тургенєв був україножером, і то ницим, бо своє україножерство приховував за личиною ліберальної балаканини476. Ліберальний письменник І. Аксаков вимагав від уряду заслати П. Куліша до Сибіру за те, що той складав словник української мови та перекладав Св. Євангеліє українською мовою, і взагалі за те, що писав і видавав українською мовою. Ницим україножером був і божок московської „демократії“ В. Бєлінський, чиї сповнені ненависті характеристики Тараса Шевченка і „хохлов“ ми вже цитували. Вираз: „Не было, нет и быть не может никакого украинского языка“ Валуєв позичив у ліберала М. Костомарова, який висловився так про україномовну наукову літературу, хоч був він напівмосквин (мати – українка), написав книжку про разючу різницю між українцем і москвином477 та про всеслов’янську союзну державу з повноправною Україною478 і заснував українське „Кирило-Мефодієвське Братство“. Але коли польський письменник (українського роду) Франц Духінський (1817–1893) науково довів азійське походження москвинів, то М. Костомаров дуже обурився, і не змігши науково заперечити його доводів, гостро лаяв його в часописах. Ліберал, професор М. Погодін писав, що єдиним мірилом вартості московської імперської політики мусить бути могутність та неподільність імперії, а не інтереси та потреби населення. Тому-то в Україні все, що виходить поза межі гопака і народної пісні, є шкідливим московській імперії, і тому це треба нищити“479. Провідник московських соціалістів Г. Плєханов теж не уникнув україножерства. Його близький приятель пише: „Г. Плєханов був великим патріотом до глибини душі. Він мріяв про велику московську соціалістичну імперію і ставив її понад усе. Сепаратистів люто ненавидів. Був запеклим „единонеделимцем“ і асимілятором. Поляків ненавидів за їхній польський патріотизм і вимагав від них, щоб вони були московськими патріотами. Був запеклим україножером. Національно свідомих українців, а надто Т. Шевченка ненавидів значно лютіше, ніж найбільший україножер, монархіст М. Катков, що ніколи не забуде і не простить Т. Шевченкові те, що той писав: „Знаю московську мову, але не хочу нею розмовляти“480. Один з найближчих приятелів Леніна писав: „В. І. Ленін був москвином з голови до ніг. Він був уособленням Московщини. Знав її глибоко і відчував її глибоко. Хоч і був довгі роки на еміграції, проте від нього завжди московським духом віяло. Коли він жив у Кракові, то часто їздив до російсько-австрійського кордону „ковтнути якомога більше московського повітря“481. Н. Крупська додає: „Ми тут у Кракові обоє дуже тужимо за рідною Московщиною. Володя є великим московським націоналістом. Він не хоче і глянути на картини польських художників, але каталог Третяковської галереї захоплює його годинами. Він зголоднів за московською літературою. Л. Толстого, О. Пушкіна і все з московської літератури, що її ми тут можемо знайти, Володя читає і перечитує десятки разів“482. В. Ленін писав: „Чи почуття нашої національної гордості є чуже нам, московським пролетарям? Ясна річ, що не чуже. Ми, московські пролетарі, любимо нашу рідну Московщину, нашу рідну московську мову“483. І справді, любив московську мову, протестував проти її засмічення: „Ми спотворюємо московську мову. Ми вживаємо чужі слова зовсім без потреби. Чому кажемо „дефекты“, коли можна сказати „недочеты“, „недостатки“, „пробелы“? Можна простити малописьменній людині, що вона вживає чужі слова, яких навчилася з газет, і добре не розуміє їхнього значення. Але не можна простити цього нашим письменникам. Вже час проголосити війну тим, хто вживає в московській мові чужі слова. Мене чорти хапають, коли я читаю в наших газетах чужі слова“484. За таку саму „чистоту украинского языка“ Московщина вигубила всіх українських академіків-мовознавців, і відтоді дбати про чистоту української мови – „буржуазный национализм“. А от чистота московської мови – це соціалістичний інтернаціоналізм. В. Ленін, вихваляючи московську літературу, надавав їй вагу світової і не викидав з неї жодного письменника, хоч би й ворожого соціалізмові, як преславного шовініста О. Пушкіна, якого підносив на небесну височінь. Москвини всіх політичних переконань побачили, що Ленін під личиною інтернаціоналістичних гасел фактично відбудовує московську імперію. Тим-то коли він наказав (28 січня 1918 р.) відбудувати московську (перезвану на „красную“) армію і закликав царських генералів та офіцерів вступати до неї, то прийшло їх понад 30 тисяч на чолі з генералом А. Брусіловим. За перших 10 років існування червоної армії понад 75 % командирів були царські офіцери і генерали, разом зі своїм генштабом485. Завдяки їм уряд Леніна зміг відновити обов’язкову військову повинність уже 29 травня 1918 р. і тим відбудувати імперське військо, яке дуже скоро загнало назад до імперії усамостійнені народи. Ті генерали, які не розуміли наміру В. Леніна і воювали його – Колчак, Денікін, Юденич, Врангель та інші пізніше побачили свою помилку і каялися (Денікін назвав свою й інших білих генералів війну з червоною армією трагічним непорозумінням)486. У всіх москвинів: монархістів і соціалістів, прогресистів і реакціонерів, аристократів і мужиків слово „Россия“ викликає образ величезної імперії, де панує все московське. Зміна назв: цар – диктатор, монархія – республіка, буржуазний – соціалістичний і т. п. не змінила нічого в імперії, крім осіб та термінів. Це і підтверджують московські монархічні емігранти: „Кому з нас, монархістів, могла прийти 1917 р. до голови думка, що інтернаціоналісти, антидержавники, більшовики закладуть основи справді глибоко національної, московської, імперської влади в жовтні 1917 року?“487. „Зруйнувавши дворянську імперію, більшовики негайно почали відбудовувати пролетарську, але московську ж імперію. І в цьому вони виявили величезну енергію, послідовність і диявольську винахідливість. Найбезсоромніша демагогія, найпідліше ошуканство, найцинічніша брехня, найкривавіша жорстокість – це було їхніми способами і засобами. Вони залили всю імперію кров’ю, довели її до жахливішого здичавіння, але... московську імперію відбудували. Від Дністра по Тихий океан, від Північного Льодовитого океану до південного Афганістану“488. „Від хвилини, коли „радянська“ влада врятувала нашу імперію від розвалу, всі обвинувачування проти радянської влади не мають жодної ваги. Вона, спираючись на міжнародну бідноту та на Азію, продовжує – не старим імперіалізмом, а новим мирним шляхом – стару, московську, історичну, традиційну, національно-державницьку політику. Туреччина, Персія, Бухара, Афганістан – це шлях до Індії, заповіданий ще Петром І. Московщина започаткувала в жовтні 1917 року нову, можливо, величнішу за стару, добу своєї історії“489. „Саме життя змусило більшовиків відбудувати московську імперію, що була розпалася на окремі держави. Отже, кожний московський патріот без різниці політичних поглядів мусить вдома і в еміграції підтримувати радянську владу, байдуже з яких людей вона складається, чи хто стоїть на чолі її“490. „Це трагічне непорозуміння – вважати революцію 1917 р. не національно московською. Тепер радянська влада – і лише вона – зможе зміцнити нашу імперію та її міжнародну повагу. Більшовизм з його інтернаціональними впливами та з усепроникливими зв’язками стає тепер могутнім знаряддям міжнародної політики Московщини. Отже, справді сліпими і глухими є ті наші антибільшовики, які хочуть позбавити нашу батьківщину того знаряддя“491. „Минули ті часи, коли московські комуністи служили ІІІ Інтернаціоналові. Тепер ІІІ Інтернаціонал став знаряддям – і дуже сильним – Московщини в боротьбі за московські національні інтереси. Іронією долі або може безстороннім і непомильним присудом історії московські національно-державні потреби може захищати тепер не Москва – ІІІ Рим, але Москва – ІІІ Інтернаціонал. Тепер навіть політичні сліпці вже бачать, що „советы“ є найвідповідніша форма державного ладу нашої імперії“492. Московські емігранти-монархісти визнали, що „Майбутнє нашої імперії є не в розваленій Москві – ІІІ Римі, але в Москві – ІІІ Інтернаціоналі. Більшовизм – це справжня основа майбутньої московської великодержавної і наскрізь національної влади. Те, що тепер радянська влада ніби визнає принцип самовизначення народів СРСР, є лише вимушена обставинами, порожня, не зобов’язуюча їх балаканина. Наших же, московських емігрантів, національно-державницьким обов’язком є визнавати і підтримувати тут за кордоном всіма доступними нам способами радянську владу“493. „Містика держави є правдива і глибока. Чи ж не вона розкрилася і розкривається в усьому, що робиться в теперішній московській імперії? Чи ж не робиться з Москви столиця світового ІІІ Інтернаціоналу, а з московського мужика – пана долі світової культури?“494. Емігрант у Парижі, запеклий монархіст і україножер єпископ Євлогій офіційно визнав „радянську“ владу за національну московську і закликав усіх московських емігрантів визнати її за законну і молитися за неї495. Московські емігранти-соціалісти пишуть: „Більшовики зробили багато злочинів, крім найголовнішого – вони не розчленували московської імперії“496. На їхню думку, безприкладне в історії винищення 15 мільйонів українців не є завеликим злочином, а радше патріотичним досягненням. Справді, всі московські закордонні часописи заперечували, що голод 1933 року в Україні Московщина вчинила навмисне і планово. Емігрант, монархіст і україножер, що активно поборював радянську владу, писав: „Й. Сталін виконує московську національну місію: він відбудовує і зміцнює нашу імперію“497. Голова соціалістичного імперського уряду, що ледве врятувався, втікши 1917 р. за кордон, писав: „Професор П. Мілюков учив нас, що московська імперія є географічним хребтом світової імперії і тому мусить існувати в усій її могутності і розлогості, байдуже хто і як нею править. А звідси його заповіт нам – берегти неподільність і силу нашої імперії більше, як свого ока, байдуже, як наша імперія називається і хто нею править. І це – беззастережно, догматично і до останього подиху нашого. Воліємо кривавого деспота, ніж розвалу імперії“498. Інший ворог радянської влади за кордоном визнавав: „Совєтізація земель СРСР, заселених немосквинами, є водночас і омосковлення тих земель. А федерація їх у СРСР – це лише засіб зміцнити неподільність нашої імперії“499, а повернувшись до СРСР, написав роман про Івана Грозного, за цей націоналістичний (навіть монархічний) роман соціалістичний уряд щедро винагородив письменника. У ХІХ ст. всі слов’яни були поневолені неслов’янськими державами: болгари – Туреччиною, серби, словаки, чехи – Австрією, поляки, українці – Московщиною, Німеччиною. Москвинів уважали за слов’ян, вони мали велику імперію, і природно малі балканські слов’янські народи сподівалися, що Московщина допоможе їм визволитися. Так зародилося у них москволюбство, а з нього ідея державного об’єднання всіх слов’ян під проводом Московщини. Використовуючи таке ставлення балканських слов’ян, москвини, що назвали себе слов’янофілами, почали закладати ідеологічні засади панславізму. Основи філософські належать В. Кірієвському, історичні – К. Аксакову, політичні – І. Аксакову, богословські – А. Хомякову та Ю. Самаріну. Та це був не панславізм, а панмосковізм у личині слов’янолюбської балаканини. О. Пушкін мимохіть розкрив цей московський підступ, кажучи: „Слов’янські річки зіллються в московському морі“. Московські історики та політики СРСР вважали до 1935 року ідеологію монархічних слов’янофілів реакційною, то більше, й К. Маркс визнав її за таку. Але по 1935 р. москвини змінили цей свій погляд на цілковито протилежний. Історики Нєчкіна, Нікітін, Сідоров, Пічет визнали стару монархічну ідеологію за прогресивну, демократичну і запозичили її без жодних застережень. У світлі цього виглядає символічно воскресіння в СРСР монархічного Петра Валуєва (1814–1890 рр.) в особі Юрія Валуєва, який у кількох журналах широко пропагував „новую Россию“ (а не СРСР). Цей „демократичний“ Юрій Валуєв підтвердив слово в слово догму свого монархічного двійника Петра Валуєва, що „не было, нет, и быть не может никакой Украины“. Лише навчений гірким досвідом української прочуханки 1917– 1922 років, повторив ту московську догму не у відверто монархічній формі, а в удосконаленій соціалістичній: „злиття всіх націй в одну“. І монархічний Петро поблагословив „демократичного“ Юрія рукою АН СРСР. Вона видала у 150-річницю народження (1964 р.) дві книги щоденника Петра Валуєва, щоби відзначити „полезную деятельность“ того ворога соціалізму і мазепинців. Але все ж таки Петро Валуєв дозволив Б. Грінченкові видати його твір „Національна й інтернаціональна ідея“, а „демократичні“ Юрії Валуєви не дозволили перевидати цю саму розвідку Б. Грінченка, хоч він писав у ній проти відокремлення України від Московщини. Не дозволяли аж до 1968 року перевидати (друкований 1907 року) „Словник української мови“ Б. Грінченка. Національна єдність москвинів, коли ходить про існування, неподільність їхньої імперії – направду повчальна. За українсько-московської війни 1917–1922 рр. всі москвини (і євреї) різних політичних переконань і суспільного стану спільно допомагали радянській владі завойовувати Україну. Коли робітники київського „Арсеналу“, московські більшовики, вчинили 29 січня 1918 р. збройну спробу повалити уряд УНР, то київські москвини, монархісти і капіталісти активно допомагали їм500, хоч знали, що та радянська влада розстрілює монархістів і капіталістів. Коли підійшла 31 серпня 1919 р. до Києва армія Денікіна, київські московські соціалісти і більшовики (а Денікін воював проти більшовиків) допомагали йому захопити нашу столицю, доки її не захопили українці. Коли азербайджанці повстали 18 березня 1918 р. в Баку, щоб скинути радянську владу, бакинські москвини, від монархістів до анархістів, об’єдналися і билися проти „сепаратистов“501. Так само всі москвини, від монархістів до анархістів, створили в Україні „Союз возрождения России“, щоби спільними силами повалити українську владу і вигубити „изменников, петлюровцев“502. Винищували українців також московські робітники та селяни. Щоб скорити Україну голодомором, Московщина вислала 14 січня 1933 р. на Україну 30 тисяч своїх робітників та селян. Вони забирали навіть з хатів українських бідняків останню жменьку зерна, хоч бачили, що діти вже мерли з голоду. Московські міліціонери у містах відбирали у напівмертвої з голоду української селянки буханку хліба, що її вона несла своїм голодним дітям. Якби ті москвини – прості робітники й селяни і не прагнули самі вбивати „проклятых хахлов“, то вони знайшли би тисячі способів лишити голодним дітям останню крихту хліба. А вони ще й знущалися, били тих півмерців. Московський уряд СРСР не забороняв своїм селянам у Московщині продавати українцям хліб. Та коли голодні українці приходили до Московщини купити (не просити) хліба, то московські селяни з ненавистю, прокляттями, глумом гнали киями тих нещасних. Ще 1918 року Сталін зізнавався: „Заселені українцями, чеченцями, інгушами, киргизами, башкирами, татарами землі стали базою контрреволюції. Базою ж революції була Московщина, бо вона була національно єдиною. На заклик радянського уряду і партії більшовиків воювати контрреволюцію немосковських земель зголосилося в Московщині охочих на кілька дивізій. Поповнення московсько-українського фронту добровольцями з Петрограда, Москви, Іваново-Вознєсєнська, Твєрі та інших московських міст врятувало той фронт від нашої поразки“503. Немосквини СРСР виступили проти імперії і 1941 року. Вони здавалися до німецького полону не сотнями, не полками, а цілими дивізіями. За кілька лише місяців здалося понад п’ять мільйонів – більше, ніж армії Франції, Англії та США разом. Але й москвини захиталися: боронити ту владу, яка проголосила інтернаціоналізм, визнала немосквинам імперії право на „самоопределение вплоть до отделения“, тобто розвал імперії, а отже, втрату легкого хліба в колоніях і повернення „на родину“, на голодні харчі? І московський народ захитався. Уряд СРСР скинув тимчасово свою соціалістичну личину, у пропаганді запанував голісінький тисячавідсотковий московський націоналізм. Замість слова „советский“, запанувало „русский“. З назви імперської армії викинули прикметник „червона“ і не замінили на „русская“, бо планували приєднати по війні Польщу, Румунію, Мадярщину, Чехію, Словаччину, Болгарію, Сербію, Хорватію. Отже, треба було ще ховати московські ікла під „советский“ очіпок. Офіцерам Московщина повернула старі царські „чины и ордена“ та привілеї, стару царську уніформу, навмисне не змінюючи, навіть погони. Повернула і стару присягу. А Сталін закликав москвинів: хай надихають вас у цій війні мужні образи наших великих предків: О. Невського, Д. Донського, К. Мініна, Д. Пожарського, О. Суворова, М. Кутузова. Про К. Маркса, навіть про В. Леніна, про соціалізм, робітничий інтернаціонал – жодного слова. І московський народ вхопився до зброї. Німецьке військо пройшло Україну і аж до Волги за кілька місяців. У Московщині далі Москви не посунулося. Святкуючи перемогу, Сталін виголосив 24 травня 1945 р. тост за „великий, ведущий русский народ“, який, не зважаючи на всі хиби радянської влади, щиро підтримав її під час війни. Московські емігранти-націоналісти заснували в Німеччині антикомуністичний „Національно-Трудовий Союз“ (НТС). Його завданням і метою було рятувати СРСР від поділу на незалежні національні держави, тобто те саме, що й уряду СРСР. Одним з завдань НТС є нищити політично й фізично антирадянських емігрантів. НТС вихваляє національну політику комуністичного уряду СРСР, поширює серед емігрантів ухвали КПРС про завмирання національних мов і злиття всіх народів СРСР в одномовну, неподільну московську імперію504. Коли українські емігранти заходилися ставити пам’ятник Великому Тарасові у Вашингтоні, всі московські емігранти використали всі впливи, щоб не допустити цього, їм таємно допомагало посольство СРСР та представництво СРСР в ООН. Коли протидія не вдалася, московські емігранти писали: „Пам’ятник Т. Шевченкові у Вашингтоні і водночас відсутність там пам’ятників московським поетам чи письменникам – це шовіністичний вибрик українців супроти московського народу, це зневага московської культури505. Московські емігранти-соціалісти ухвалили 1947 року такі засади перебудови СРСР: 1) народи СРСР мають скласти одну московську імперію; 2) державною і обов’язковою має бути лише московська мова; 3) немосковських мов дозволяється навчати на немосковських землях лише з дозволу і за програмою імперського уряду; 4) мовою викладання в усіх без винятку школах імперії має бути московська мова; 5) культури немосковських народів імперії мусять бути складовими частинами московської культури; 6) немосковські народи можуть мати своє місцеве самоуправління, але лише в межах імперських законів і під наглядом імперського уряду506. Розумний німець писав: „Коли москвини з причин політичної доцільності відкинуть свою соціалістичну балаканину і позмінюють назви, то нічогісінько не зміниться від того в московській імперії507. І московські емігранти підтверджують це. Їхні часописи відверто пишуть, що „новая Россия“ нічого не змінить в СРСР після радянської влади, крім назв: „советская“ замінять на „демократическая“. І не лише мільйони москволюбів у світі вітатимуть: „Да здравствует демократическая Россия“, але й наївні українці (натовп українців біля будинку М. Грушевського вигукував 1917 року: „Слава Україні!“. М. Грушевський з ганку їм відповідав: „Хай живе демократична Росія“)508. Московська „демократія“ проголосила догму, що вихваляти московську культуру – це пролетарський інтернаціоналізм, визнавати культуру немосковських народів СРСР – це буржуазний націоналізм, а шанувати культуру інших народів світу – це безрідний космополітизм509. Прикриваючись личиною „доповнень“, „уточнень“, „розвитку“, москвини ґрунтовно переробили марксизм, пристосовуючи його до потреб московської імперії, московського націоналізму. Шкідливих Московщині Марксових думок не друкують навіть у „повних“ збірках його творів. М. Покровський написав історію московської імперії з класової, марксистської точки зору. Марксистська КПРС визнала 1934 р. його твір помилковим і шкідливим, наказала написати з погляду московського націоналістичного. Зокрема, вказали авторові, що опричники Івана IV захищали народні інтереси, а Іван IV був прогресивним царем. Великим полум’ям розгорілася (1947–1952 рр.) божевільна глорифікація всього московського. Зробили з москвина надлюдину, єдиного творця всієї світової культури, провідником усього світу. Твердили, що винайшов радіо не Г. Марконі, а І. Попов; парову машину не Дж. Ватт, а І. Ползунов; закон незнищенності матерії не А. Лавуазьє, а М. Ломоносов; електричну лампочку не Т. Едісон, а В. Лодічєв; вольтову дугу не Г. Деві, а В. Петров510. Телебачення, мовляв, винайшов 1922 р. С. Катаєв511. Підводний човен збудував ще 1718 року Є. Ніконов512, а не голландець К. Ван-Дребель 1960 року і т. д. „Передовыми, ведущими“ москвини зображувалися і в філософії: М. Ломоносов, О. Радіщєв, О. Герцен, М. Добролюбов, М. Чернишевський, і звичайно ж, Ленін, Сталін. А що їхніх філософських творів не знайти ніде, то вони, бач, „критично осмислювали“ європейських філософів. Ленін – „найвище досягнення світової філософії“513, „Багатюща московська мова є невичерпним джерелом всіх мов не лише в СРСР, а й за його межами514, „Московська мова не є звичайною мовою. Вона безперечно буде мовою світової радянської республіки. Науковці, що не знають московської мови, не є науковцями“515. „Московська мова об’єднує пролетаріат усіх народів, і тому є зброєю проти всіх форм капіталістичного утиску, отже, і утиску національного. Закривати очі на цю роль московської мови – це збочення в болото буржуазного націоналізму. Буржуазні націоналісти в окремих республіках СРСР виступають проти радянської влади під прапором оборони національних культур народів СРСР. Справу московської мови у тих республіках вони перетворюють в прапор боротьби проти радянської влади, граючись на забобонах селянства, виставляючи себе єдиними оборонцями національних культур. А чому вони мовчать про те, що немосковські народи самі вимагають, щоб школа навчала їхніх дітей московської мови. Ті народи самі кажуть, що незнання московської мови було б культурним самогубством їхніх дітей, бо ж найбагатша у світі наукова література друкується московською мовою“516. А московська найвища наукова установа не посоромилася твердити про „величезний вплив на Т. Шевченка В. Бєлінського, М. Чернишевського, М. Добролюбова“517 – тобто 4-річний М. Добролюбов (нар. 1836 р.) та 12-річний М. Чернишевський (нар. 1828 р.) вплинули на 28-річного автора „Кобзаря“ (вийшов 1840 р.). Отже, вся таємниця сили „радянської“ влади в Московщині і водночас слабість на немосковських землях імперії є в тому, що вона є цілковито владою націоналістичною, побудована і стоїть на засадах, ідеях, ідеалах, духовності і світогляді московської нації: інтелігенції і простого народу. Природно злився в одне нерозривне ціле московський націоналізм з московським соціалізмом, Москва – ІІІ Рим з Москвою – ІІІ Інтернаціоналом, московська церква з партією, опричнина Івана ІV з ЧК–ГПУ– НКВД–КҐБ. Обнялися з сльозами національної гордості і розцілувалися. Національна єдність москвинів зміцнилася тисячократно, становлять неподільне тіло й душу – МОСКОВСТВО. У жовтні 1917 року воскресло і щиро відбилося в душах 50 мільйонів москвинів пророцтво Філофея „Москва – ІІІ Рим, а четвертому не бывать“. Воскрес ідеолог московського націоналізму XVII ст. протопоп Аввакум з його „Москва всему миру голова“. Воскресли московські гвардійці XVIII ст. з їхнім „Хотим, чтоб императрица была, как и все наши цари, самодержавцем“. Воскрес цар Олександр III з його „Царь, вера и народность“. У жовтні 1917-го відродилася по короткому занепаді (1855–1917) величезна сила – МОСКОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ. До влади прийшов шовініст В. Ленін. Тоді почалася нова доба в історії Московщини. Доба, що її змалював Ф. Достоєвський у романах „Бесы“, „Братья Карамазовы“ та інших. До проводу нації прийшли чистокровні москвини, що вийшли з надр свого народу. Націоналізм є ніщо інше, лише сукупність (сума) всіх духовних властивостей народу. І московський націоналізм має всі вищенаведені властивості. Московський націоналізм – це потвора Франкенштейн (Франкенштейн – потвора, створена англійською письменницею М. Шеллі в її романі. Та потвора пожирала свого творця). Ми згадували про матеріалістичну духовність, світогляд московського народу, про його безморальність і безбожність. „Сия сарынь ничем, кроме жесточи, унята быть не может“,– висловив Петро І основну засаду московської влади. Страх і лише страх кари стримує москвина. Страхом (і брехнею) керує своїм народом і московська „демократія“ СРСР. Вона каже своєму народові: „Ми оточені ворожим, капіталістичним світом, який хоче знищити СРСР і поневолити москвинів. Якби так сталося, то москвини не матимуть легкого хліба в колоніях. Щоб так не сталося, СРСР мусить мати армію, сильнішу за ворожі. Мусить затрачувати на неї три чверті всіх державних прибутків. Мусимо якийсь час терпіти голод і холод, якщо не хочемо бути рабами капіталістів. У СРСР є ще чимало недоліків, але в капіталістичних державах лиха більше, бо капіталістичні уряди не дбають про народ, а московський дбає. Та вже недовго терпіти. Капіталістичний світ уже зогнив, і ось-ось тамтешній пролетаріат з нашою допомогою повалить капіталістичний лад. Тоді створимо світовий СРСР і всі кошти витрачатимемо на добробут усього народу“. „Произвол и раболепие“ цілковито відкрито й офіційно панують не лише в державному, як було до 1917-го, а й у всьому житті СРСР. Нема тут жодної царини життя, в якій хтось може здобути вище становище чесно, лише власними здібностями. Чесність в СРСР – самогубство. Чесні люди – у в’язницях, у сибірських таборах і в могилах. Навпаки, підлість – єдиний в СРСР спосіб не лише здобути вище становище, а й взагалі вижити. Конкуренція підлих дуже велика, отже, вивищуються найпідліші, найаморальніші, найжорсткіші. Держава – велика і дуже складна система. Історія вчить, що держави розвалювалися тому, що провідна верства морально зогнила. Саме тому Рим упав до рук гунів, як перестигле яблуко з дерева. Так упали Єгипет, Вавилон, московська імперія 1917 р., турецька 1920 р. Така доля чекає й нову московську імперію СРСР. Завзято боронитиме імперію лише московське „кадрове“ офіцерство. Його ідея – „единая, неделимая Россия“. Та чи врятує це Московщину?