XVIII. ДУХОВНІСТЬ МОСКВИНА




Європейська культура була завжди чужою московській душі.

Ф. Достоєвський

Московський соціалізм – це московський царизм навиворіт.

О. Герцен

Більшовизм є спадкоємцем всього, що його створила московська культура і найвищим виявом московського патріотизму.

„Большевик“, січень 1944 р.
   
   Європа від праісторії і за історичних часів пов’язана тисячами культурних зв’язків з усіма великими світовими культурами: єгипетською, малоазійською, індійською, китайською, у взаємодії з якими створила свою – еллінську та римську. Ідеї різних культур перетиналися, змагалися між собою до вищих, ще не знаних, і ця вільна боротьба ідей навчила цінувати вільну, критичну, творчу думку. Усвідомлення особистої гідності – це найяскравіша, питома властивість європейців, отже й українців. Всі чужинці, що бували в Україні, свідчать, що українці всіх станів, навіть слуги, мають сильне почуття власної гідності.
   Цілковиту протилежність бачимо в Московщині. Ми вже згадували, що боячись європейської культури, москвин тікав від неї, відгороджувався від Європи, рятуючись від європейських „ересей“: латинської XV–XVI ст., ліберальної XVIII–XIX ст., буржуазної ХХ ст. Не зачепили Московщину і великі животворчі рухи в Європі: Ренесанс XIV–XVI ст., Реформація XVI– XVII ст., Французька революція XVIII–XIX ст. Але так москвин „врятував“ і свій розум від здатності критично думати. Академік І. Павлов свідчив, що „русский человек имеет слабую мозговую систему“. Такий розумовий стан сприяв утворенню общини не лише земельної у селян, а й інтелектуальної в освіченій верстві, де вбиваються можливості вільної думки і вільної творчості. Державна влада звільняє москвина від обов’язку думати, планувати, започатковувати щось, і він вважає такий стан природним і навіть єдино можливим. Москвин щиро вірить, що європейці – люди „зогнилі“, і Європа ось-ось загине, бо так віщували московські політичні письменники XVII–XIX ст., повторюють це і в СРСР. Москвин сприймав чи відкидав європейські ідеї не розумом, а національним інстинктом. Так сприйняв і марксизм. Сприйняв, не відкинув, як українець. Чому?
   Москвини, євреї і німці мають багато спільного: вони запеклі шовіністи, сповідують месіанську ідею панування над усім світом; всі три – чужоненависники; всі три визнають матеріалістичну філософію життя. Тим-то москвин повірив усією душею в марксизм. Підкреслюємо „повірив“, тобто сприйняв не розумом, а душею, як сприймають побожні люди віру в Бога. Московський філософ М. Бердяєв каже, що марксизм став релігією москвинів, яка має своє святе письмо, своїх святих, свої незаперечні догми, ухил від яких карається смертю, як кілька століть тому католицька інквізиція карала тих, хто не погоджувався з католицькими догмами. Ми вже казали, що зміст християнства москвин не розумів, не відчував, християнські ідеї заперечували всю духовність і світогляд москвина. Тим-то москвин взяв з християнства лише церковні форми, лише „букву“. Московські богослови були лише „начотчиками“ (буквоїдами), сліпими сектантами, які за формою не розуміли змісту. А про живий зв’язок християнських ідей з живим життям не могло бути й мови. Таким „начотчиком“, сектантом був і В. Ленін та його учні.
   Коли життя Європи і доля марксизму пішли зовсім іншим шляхом, ніж пророкував К. Маркс, то В. Ленін почав пояснювати розбіжність між життям і марксовими догмами з традиційним московським крутійством, брехнею, демагогією, казуїстикою. І коли по його смерті почалася розколюватися КПРС, то в ній не знайшлося жодного діяча, жодного гуртка, що висунули б свою власну думку. Всі, і праві і ліві, гинучи в льохах НКВД, намагалися довести, що вони правдивіше тлумачать ту чи іншу букву марксового талмуду.
   У всіх народів бачимо пошану до освічених людей, потяг до освіти. Навпаки – в Московщині. У 1917–1922 рр. московські солдати зупиняли на вулицях людей, вимагали показати руки. Хто не мав мозолів, того розстрілювали. Так само робили московські революціонери 1611 р. (І. Болотніков), 1668 р. (С. Разін), 1773 р. (Є. Пугачов). Історична традиція. В. Ленін ненавидів інтелігенцію, хоч і сам був інтелігентом та ще й дворянином. Ненавиділи інтелігенцію й революціонери-інтелігенти М. Бакунін, П. Ткачов та інші соціалісти. Революціонер, дворянин С. Нєчаєв у своїй відозві „Мужичкам и всем простым людям“ закликав палити міста разом з мешканцями і переорати згарища. Не „мужик“, а князь П. Кропоткін учив, що інтелігенція не варта жмені гнилої січки. Не „мужик“, а граф Л. Толстой мав інтелігенцію за ворога народу. Московський вираз „мягкотелая интеллигенция“ з’явився не 1917 року, а набагато раніше.
   Звідки ж ця ненависть москвинів до працюючої інтелігенції, ненависть не лише мужиків, а й самої інтелігенції? Адже люди розумової праці чесно, часто досить тяжко, заробляють свій хліб щоденний, нерідко бідніший за мужицький. Це ненависть до самої освіти, до культури, оскільки вона європейська, а москвин є азіатом, це ненависть до самої Європи.
   У розділі про безбожництво москвина наводилися приклади московської ненависті до європейської науки. Згадаємо ще кілька. Петро І заснував у Москві гімназію. На управителя призначив полоненого саксонця Г. Глюка, що скінчив німецький університет, той запросив десять німецьких професорів і поставив гімназію на високий навчальний рівень, учні одержували стипендії. На 300 місць у гімназії знайшлося лише 40 учнів, і то лише діти дрібних урядовців, яким начальство наказало послати синів. Гімназія закрилася за кілька років через брак учнів565.
   Коли 1755 р. заснували московський університет, ледве знайшлося сто студентів, а 30 років пізніше було їх аж ... 80. На правничому відділі був ... один. У Київській Академії було понад 2 тисячі студентів аж до зруйнування її Петром І. Цар видав 1714 р. наказ про обов’язкову освіту дворянських дітей, наказав відкрити школи. Але дворяни не хотіли віддавати туди дітей, і тому губернатори посилали військових, які живосилом забирали дітей до шкіл і тримали їх у школах під „караулом“, щоб не розбігалися. Проте розбігалися. З Рязанської школи з 96 учнів втекли 59. Навіть з Морської Академії втекло 127, і Сенат оприлюднив наказ імператора, щоб вони повернулися, загрожуючи карою смерті за непослух. У всій світовій історії подібного не знайти.
   Від ченця Саватія XVI ст. через старовірів XVII ст., дворянство XVIII ст., лібералів ХІХ ст. до соціалістів ХХ ст. безперервно тягнеться московська ненависть до європейської культури. Монархіст Ф. Тютчєв (1803–1873 рр.) писав: „Засади, що на них стоять Московщина і Європа, що ними вони керуються в житті і політиці, настільки протилежні, що взаємно себе заперечують. І життя однієї можливе лише за рахунок смерті другої“566. Багато пізніше соціаліст В. Ленін повторював, що існування СРСР поруч з капіталістичним світом – неможливе. Один або другий мусять наприкінці загинути.
   „Що кидається в очі при порівнянні двох світів: латинсько-германського (з українцями) і світу московського? Барвистість, велич цілої історії, рухливість народних мас, напруженість конфліктів, свобідна гра сил, величезна роля великих особистостей, примат права і логіки – на Заході. Однотонність, придавленість особистості, безбарвність історичних подій, незрізничкованість народньої стихії, непропорційно велика роля держави – це Росія ... Боротьба цесарів з папами, повна драматичних моментів,– це Захід. Розправа всемогучих царів з позбавленим всякого значення духовенством – це Росія. Завзята і вперта боротьба феодальних лицарів з королями – це Захід. Відтяпування голів своїм „холопам“, як називав своїх бояр Іван IV,– це Росія. Трагічний конфлікт старої віри з реформою, ще більш імпозантна реакція першої – це Захід. Спір між офіційною Церквою та „розколом“ – це Росія. Кальвінізм, цвінгліянство, лютеранство – там, „пригуни“, „хлисти“, „столпікі“ – тут. Великі фігури французької аристократії, що не забувають навіть на ешафоті своєї гідности – це Франція. Малодушна банда теж „аристократії“ з ласки царської, що вештається по костянтинопольських і празьких кабаретах і шинках, дожидаючи там рятунку своєї країни – це Росія. Не позбавлений певного драматизму момент страти Людовика XVI, або великого противника Кромвеля – це Європа. Замордування останнього Романова не знати де і не знати ким – це Росія. Мірабо, Кавеньяк, Клемансо, три стовпи трьох епох французької буржуазії – це там. Замоскворецький купець Островського, Федя Родічєв і Хлєстаков – Керенський, три фігури також трьох епох буржуазії – це тут. ... Ціла плеяда аристократичних імен, знаних цілому континентові, що стояла на чолі або вандейських повстань, або армії коаліції, що боролася проти французької революції – це Захід. Брусілов, Поліванов, Клємбовський, Гутор і маса інших царських генералів, що боролися за Третій Інтернаціонал – це Росія“567.
   У Європі взагалі, а в Україні зокрема, самі люди, з власного вільного почину, власними силами закладали і розбудовували промисел, торгівлю, рільництво, міста, церкви, школи, шляхи, тобто все своє особисте, громадське, культурне, господарське, політичне життя. І права, що їх мали європейські стани, громади, міста, церква, товариства, особи здобували вони власними силами, боротьбою. Так європейська шляхта виборола свої права боротьбою з королями; міста – боротьбою з феодалами вибороли своє самоуправління. Селяни боротьбою з землевласниками визволилися з кріпацтва. Ця САМОДІЯЛЬНІСТЬ зродила і зміцнила у європейців почуття власної гідності: особистої, станової, громадської. В Європі живе громадянин, а не підданий.
   Все це творилося в Московщині не знизу, як у Європі, а робив уряд згори. Права давав цар зі своєї ласки і відбирав їх зі своєї примхи. Московська церква стала звичайним міністерством уряду. Дворянство діставав той, кого сподобав цар. Містами управляли призначені урядом і лише перед ним відповідальні „градоначальники“, які були місцевими царьками. З кріпацтва звільнив сам цар, без боротьби селянства і т. п. Так було перед 1917 р., так є і по 1917 році. Звідки було взятися почуттю власної гідності? Бундючна пиха, з якою москвин знущається з підвладних, безборонних, слабших, відразу переходить в огидне лакузтво перед зверхником, сильнішим. Московський народ не створив поняття „громадянин“, а коли його інтелігенція змавпувала з українців, то „гражданин“ не поширився навіть серед неї.
   Дамо слово москвинові, що прожив половину життя в Європі: „За найгірших часів європейської історії ми бачимо в Європі пошану до особи, визнання її прав і незалежності; бачимо розуміння культурної ваги геніїв, здібностей. Хоч європейські уряди і були дуже суворі, проте вони не засилали до своїх Сибірів Спіноз, не „секли розгами“ Лессінгів, як це було в Московщині. Ця пошана до моральної сили, це визнання гідності людини, ця одна з найбільших чеснот культурної людини – ніколи не існувала і не існує в Московщині. В Московщині особа придушена, поглинена не лише державою, але й суспільством“568.
   Москвини не мають жінку за людину, їхня приказка – „Курица не птица, рыба не мясо, баба не человек.“ Маючи жінку за худобу, природно, продавали, купували жінок. А куплене треба пильнувати, щоб хтось не вкрав. І багаті москвини тримали аж до XVII ст. своїх жінок замкнутими на ключ у „теремах“. Бідні ж перекладали на жіночі плечі всю найгіршу працю. Москвини (і самі московки) вважали визиск жінок за природний. І тепер в СРСР вважають. Ніде в усьому культурному (навіть напівкультурному) світі жінки не працюють на таких тяжких роботах, як у країні, якою править уряд „робітників і селян“, і жодного протесту не чути в Московщині. В Україні вибухали жіночі заворушення, але московська „демократія“, розстрілявши та заславши до Сибіру десятки тисяч українок, довела, що „жінка – не людина“.
   Не маючи власного „я“, москвин природно не має власних переконань, а всі вимоги моральні, правні, релігійні, політичні накидає йому суспільство – отара. А що вона не може існувати без пастуха з гирлигою і псами, то фактично правила поведінки накидає москвинові пастух, себто цар (білий чи червоний) руками „опричників“, жандармів, чекістів. Звідси рабство, покора, брак особистої моралі, брак власного сумління, брак власної правосвідомості. Московське суспільство до і після 1917 року керується в родинному, громадському, державному, культурному і навіть церковному житті лише наказами начальства. Ці властивості московської духовності породили та зміцнили московську „общину“ (перезвану на „колхоз“) – природню, законну дитину московської духовності, що має глибоке, незнищиме коріння в душі, серці і мозку кожного москвина. Нею захоплювалися і монархісти-слов’янофіли, і ліберали-“западники“, і соціалісти-комуністи. Особа цілковито зникає в общині, не має жодних прав загалу, особиста думка шкідлива, бо спричиняє різнодумство і тим руйнує „единомыслие“. В общині немає і бути не може особистої ініціативи, стимулу поліпшувати свою землю, бо ж за чергового переділу його кусник землі передається комусь іншому. Отже, не може бути спонуки щось узагалі поліпшувати. Община, не визнаючи прав особи, не визнає і обов’язків особи. За податки відповідає не особа, а вся община. Отже, „ти“ є лише частина загалу, а саме по собі „ти“ є ніщо“569.
   Знавець московського народного життя пише: „Така частинка звикла століттями коритися чужій волі і тому не може поставитися критично до наказів, і всі накази виконує сліпо, без вагань. Власного переконання, власної моралі москвин не має. Він є цілковито порожній глечик, що його можна наповнити чим хочете. І це стосується не лише мужика, але й аристократа, інтелігента“570. Ті „частинки“ сьогодні придушують польське повстання, завтра „визволяють“ братів – слов’ян, позавтра воюють за ІІІ Інтернаціонал. Вони ж бо не відповідають за свої вчинки. Відповідають: „барин“, община, начальник, уряд, цар, диктатор, „общество“. Заперечували особистість, особисті права, людську гідність усі москвини всіх століть, включно з т. зв. „западниками“, тобто тими, що визнавали теоретично європейські ідеї, але ніколи їх не здійснювали навіть у своєму приватному житті. Не визнавали націоналісти (слов’янофіли), не визнавали демократи (народники), а соціалісти й поготів. Д. Пісарєв обґрунтував своє заперечення прав особистості законами дарвінізму (збереження роду за рахунок особи). „Западники“ П. Лавров та М. Михайловський, прикриваючись європейською фразою, ніби визнавали права особи, але ставили її в таку залежність від громади, що фактично особа не мала жодних прав571. Московський революціонер пише: „Ми сильні лише тоді, коли згуртовані в громаді. Наша сила в гурті. Потребуєте мене? – Беріть мене всього. Наказуючи, не дбайте про мене. Я віддаю всі свої права громаді, і вона має право робити зі мною все, що хоче. Я розчинюсь в громаді, зіллюся з нею в одне тіло, аби лише вона жила і розвивалася“572. Про те саме вчили Л. Толстой, С. Нєчаєв, М. Бакунін, який вимагав 100 % „уравниловки“, щоб професор і мужик мали однакову освіту і однакову платню573. Це спробувала Московщина здійснювати 1917 р., але по кількох місяцях не лише повернула стару різницю, а й подесятерила її. І московський патріот М. Волошин питав: „Что ж сменилося? – Знаки возглавья. А тот же ураган на всех путях“.
   Європейський ідеал волі – право народу керувати державою, себто демократизм. Москвини розуміють демократію не як народоправство, а як „уравниловку“574. Європейський демократизм – це дати можливість нижчим піднестися власними зусиллями вище, зрівнятися з вищими. Московський же „демократизм“ – це намагання нижчих примусово стягнути донизу вищих. Стягнути всіх до рівня голоти. І не лише матеріально, а й культурно.
   Заздрість невдахи, нездатність власними силами піднестися, садистична насолода скидати вищих донизу притаманні всім москвинам: і неписьменним мужикам, і вченим професорам. Це приводить до вихваляння убозтва, далі – логічно – вихваляння каліцтва фізичного і духовного. Європейський моральний кодекс обов’язку, честі засуджує всілякий злочин, всіляке неробство. Москвини, навпаки, вважають злочинців „несчастненькими“. Радісно цілують сифілітичного брудного жебрака575. Московська література „возлагала венок на вшивую голову мужика“576. Садовила на трон „торжествующую свинью“, якій надавала право судити здорових, їм та свиня присуджувала відтинати язики або чистити нужники“577. Московська „уравниловка“, вихваляння убозтва (матеріального й духовного) це – „засудження європейського ідеалу праці генія, втіленої у Міланському соборі, в Київській Св. Софії, у Паризькій Нотр-Дам, у творах Данте, Байрона, що їхньої геніальности не можуть стерпіти виховані на „камаринском мужике“ та на міських „частушках“ московські будівничі „нової“ імперії“578. Найліпший знавець московської душі ще півсторіччя перед 1917 роком писав: „...о том подлом рабе, о том подлом лакее, который первый взмостится на лестницу с ножницами в руках и раздерет божественный лик великого идеала во имя равенства, зависти и пищеварения“579. В ім’я того ідеалу, що його проголосила вся московська національна еліта, від монархістів-слов’янолюбів, через лібералів-вольтерьянців, дворян-народників до соціалістів-більшовиків включно. Московська „уравниловка“ (однаковість усіх) спричинила ще й те, що й московський мужик, і московський аристократ (той же граф Л. Толстой) вважають всяке вивищення – матеріальне, культурне, духовне – особи над юрбою за неспокутну провину. Л. Толстой підкреслює, що інтелігенція не потрібна народові, що вона паразитична, обдурює і визискує народ. Проти піднесення особистості над юрбою пишуть Г. Успенський, М. Златоврацький та інші.
   Москвин відкидає також особисту чесність і відверто говорить, що вона є порожньою балаканиною, смішною вигадкою580. „Трудно человеку знать: что грешно, а что нет. Тайна тут превосходящая ум человеческий“,– каже один з героїв Ф. Достоєвського. Людина мусить бути чесною? – Чому? – дивується москвин581. Він не знає „гибельного различия между твоим и моим“,– свідчить Ю. Самарін. Цих „чому“ москвин не знає, бо не має моральних засад, створених самим народом. Ті засади творила влада і накидала їх силоміць. А накинене ззовні народ викидав на смітник за першої ж можливості. „У нас, москвинів, нема почуття обов’язку, бо ж звідки міг він узятися“,– каже Ф. Достоєвський582. „Примітивізм цілого суспільства, ідеалу нації, придавленість одиниці, нерозвиненість автономної моралі і правного почуття, необмежений культ маси – ось та генеральна ідея, що зробила з московського народу народ рабів, орду, нездатну до відпору ніякій волі згори... Масу, що протиставляє активності – хаос, людській енергії – енергію натури, організації – палку, приматові розуму і волі – покору й інстинкт, зложеності форм – московську безформність у всім, як в суспільнім, так і в товариськім житті. Під впливом цієї генеральної ідеї та установ, з яких вона зродилася, постав і своєрідний московський ідеал свободи, рівності і демократії... Західний ідеал свободи – це право впливати на державну машину, яка нічого не сміє зробити без волі одиниці. Ідеал московської свободи – зрівняння всіх, що виносяться над товпою; зрівняння, осягнуте хоч би і ціною політичного рабства. Ідеал свободи вироджується тут в найбільш вульгарний ідеал рівності. Москалі знають демократію не в сенсі народовластя, але (як казав Данілевський) в сенсі рівності, або ліпше сказати, егалітарності. На заході рівність – це оправдане стремління стати сильнішим, працею зрівнятися з тими, що стоять вище. В Росії – це стремління слабих стягнути сильних вділ, зрівняти їх із собою, а не себе з ними“583.
   Московщина вхопилася марксизму власне тому, що він заперечував велику вагу і роль в історії великих особистостей. І „демократична“ Московщина нищить у СРСР особистість у творчості, замінюючи її на гуртову. Гурти („бригади“) виконують визначені владою завдання не лише на колгоспних полях і стайнях, а й у літературі, мистецтві, науці.
   Європейську творчість: літературу, мистецтво, науку, взагалі культуру Московщина ненавидить саме тому, що та ставить високо особистість, прославляє боротьбу особи за ідеали, цілковито протилежні ідеалам московським. З усіх московських письменників – і буржуазних, і монархістів, і сіромашних соціалістів – немає жодного, хто не мав би за найгірше нещастя Московщини всебічний розвиток особистості. Один з них пише: „Візантійський ідеал є тим добрий, що не має в собі того перебільшеного ідеалу особистості, що його запровадив у життя німецький феодалізм. Тому добрий, що не має великої особистої самопошани, яка дісталася до буржуазії шляхом заздрості, яка викликала в Європі демократичну революцію; яка породила всі ті фрази про необмеженість прав особи; яка пізніше поширилася навіть і серед нижчих верств європейського суспільства, роблячи з усякого наймита та шевця скалічену нервовим почуттям особистої гідности людину“584.
   Московський письменник М. Шивірєв відкрито ставив крапки над „і“: „Зміст, суть минулої історії московського народу і завдання майбутнього є у приниженні особистості“585. Цей монархічний заповіт виконує і „демократія“ СРСР.
   Московські націоналісти (т. зв. слов’янолюби) ХІХ ст. ставили „единомыслие“ за найвище досягнення культури. В їхніх устах духовна деспотія і рабство не здаються дивиною. Але ж у Московщині були ще й т. зв. „западники“, які проголошували європейські ідеї, а чільною з них є власне свобода особистої думки. І, не зважаючи на це, „западники“ були за оте „единомыслие“. Як пояснити це поєднання цілковито протилежних ідей? Дуже просто. Європейські ідеї для „западников“ були лише димовою завісою, за якою ховалася їхня жадоба захопити імперську владу і накинути поліційною силою московську національну догму. Монархічна Московщина змогла запровадити те „единомыслие“ лише частково. „Демократична“ запровадила його в СРСР цілковито. Раніше (за Т. Шевченком) все мовчало, бо благоденствувало, а по 1917 році – все хвалить. С. Нєчаєв у своїй відозві писав, що найгіршим ворогом революціонерів і революції є вільне друковане слово. Він вимагав примусити мовчати всіх інакодумних письменників та публіцистів. Його учні в СРСР примусили всіх письменників не мовчати, а хвалити те, що вони ненавидять. Московська засада „единомыслия“ заперечувала засаду демократичного голосування, бо передумовою його є право особи мати власну думку. Запровадити „единомыслие“ може лише „самодержавие“ (деспотія). Так засада „самодержавия“ стала законом не лише монархічної Московщини, а й „демократичної“, що до 1917 р. волала: „Геть самодержавство“, а захопивши владу, запровадила таке „самодержавие“, що йому позаздрили в пеклі Іван IV, Петро І, Микола І. Сила національних традицій – непереможна.
   Як ми вже згадували, московська провідна верства складалася з мішанини прамосквинів (угро-фіннів) із змосковщеними нащадками українців, татар, німців. Українська духовність – цілковито протилежна фінно-татарсько-німецькій, і тому змішання тих протилежностей дало покруч, що хитався від одної крайності до іншої, без душевної гармонії, хаотичний, без старих засад, із саламахою засвоєних ідей в голові, з безбожністю і аморальністю в душі. Створився незнаний в інших народів дивогляд – „русская интеллигенция“, що його європейському розумові несила збагнути, наприклад, протилежність не між окремими особами, а в тій самій особі. Скажімо, граф у мужицьких лаптях проповідує „непротивление злу“, а з власною дружиною живе, як пес з котом; „кающийся дворянин“, ліберал-вольтерьянець власноручно катує своїх кріпаків. Власник кількох тисяч кріпаків – переконаний соціаліст, демократ. Князь – теоретик анархізму. Мільйонер дає тисячі рублів на соціалістичну революцію. Деспот і душегуб проповідує любов і милосердя. Власники кріпаків стають соціалістичними провідниками. Раби, а мріють панувати в усьому світі. Самоопльовування поруч з пихою. І так без кінця-краю.
   Що таке московська інтелігенція? Самі москвини відповідають: „народническое мракобесие“ (М. Бердяєв), „сектантское изуверство“, „героическое ханжество“ (М. Булгаков), „убожество правосознания“ (А. Кістяковський), „бездонное легкомыслие“ (П. Струве), інші кажуть: „сонмище больных“, „человекоподобное чудовище“, „краснокожие либералы“, „готентотская мораль“, „хулиганское насилие“ і т. п.586. „Московська інтелігенція – це якесь цілковито своєрідне, духовно-соціальне створіння, вона відчуває свою безґрунтовність і безладність“ (М. Бердяєв). „Глибока неврівноваженість, здатність кидатися від однієї крайності до протилежної – це питомі властивості московської вдачі“ (М. Трубєцкой). „Ми, москвини, ставимося якось байдуже і до добра, і до зла, і до правди, і до брехні“ (П. Чаадаєв). „Брехня і фальш у всьому нашому московському житті“ (Ф. Достоєвський); „мусимо визнати, що наше громадське життя є дуже сумне. Брак громадського, критичного осуду, байдужість до всякого обов’язку, до справедливості, до правди. Цинічне презирство до людської гідності, до нової думки – все це викликає розпуку. І мав же я нещастя народитися в Московщині“ (О. Пушкін). Московський патріот пише про свою Московщину: „Блажен, кто раздробит о камень твоих, Блудница, чад. Блажен тебя разящий лук Господнего святого мщенья“ (І. Бунін). Але інший кричить: „Россия, Россия, Россия – мессия грядущего дня“ (А. Бєлий). Інший каже: „Мы обернемся к вам (європейцям.– П. Ш.) своею азиатской рожей!“ І далі: „Миллионы – вас. Нас – тьмы, и тьмы, и тьмы. Попробуйте, сразитесь с нами! Да, скифы – мы! Да, азиаты – мы, с раскосыми и жадными очами“ (О. Блок). „Сплошного зла стоит твердыня. Царит бессмысленная ложь“ (І. Аксаков). „Вся жизнь наша крутится около чина и кнута“ (П. Чаадаєв). „Национальные черты московского человека – это произвол и раболепствие“ (В. Соловйов). Про книжку, яка оповідає про московське життя, московський міністр сказав: „Вона тим шкідлива, що кожне слово в ній – правда“.
   У такій мішанині і здоровий розум може не витримати. А що може зробити нещасний покруч – московський інтелігент? Хіба впитися до безтями. І справді, вони спивалися на цілковитих пияків. У Московщині існували т. зв. „лишние люди“ – інтелігенти, часом з університетською освітою, які розуміли жах московського життя, але не мали духовної сили боротися і спивалися, падали на дно суспільства, ставали „босяками“. Самі москвини кажуть, що „большевизм“ – це зібрані лінзою в один палючий промінь споконвічні московські духовність і світогляд. Духовність народу віддзеркалює національна література. І справді, в московській літературі до 1917 року бачимо чимало „більшовиків“. Наприклад, Марк Волохов у романі „Обрив“ І. Гончарова, Антіп Бурдовскій у романі „Ідіот“ Ф. Достоєвського, Петро Верховенський у „Бєсах“. Базаров у романі І. Тургенєва вважав усі людські ідеали нісенітницею, не визнавав жодного морального закону ні в самому собі, ні поза собою. Вважав непотрібним обмежувати себе будь-чим. Л. Толстой вважав науку „порождением праздного любопытства“, а любов до батьківщини назвав „нечто отвратительное и жалкое“. Він писав: „Капіталістичний лад треба знищити, замінюючи його на соціалістичний. Національний сепаратизм треба знищити, замінюючи його космополітизмом. Всілякі релігійні забобони треба знищити, замінюючи їх на розумову свідомість“587. Казав, що Венера Мілоська викликає у нього огиду, а квартет Бетховена – заворот голови. Московщина вживала всіх можливих заходів, не шкодувала коштів, щоб Л. Толстому дали Нобелівську нагороду. Шведи не дали. Д. Пісарєв стверджував, що чоботи вартісніші за твори В. Шекспіра.
   Московські „нігілісти“ 1860-х років створили свій, вкрай примітивний, простацький стиль. У ньому повно жовчі, нахабних наклепів, перекручування фактів, злоби, безсоромної брехні. Цей стиль став традиційним для московських соціалістів. Він притаманний В. Ленінові. В СРСР він панує не лише в часописах та журналах, а й у науковій літературі, в офіційних документах. У московській белетристиці найліпшим (бо найправдивішим) твором про єство більшовизму є роман Ф. Достоєвського „Бєси“. Тому-то москвини не перевидають, приховують цей роман. Московський Художній Театр хотів був поставити 1912 року інсценізацію „Бєсів“. Дізнавшись про це, М. Горький та А. Луначарський вчинили великий протест, і „Бєсів“ не поставили. І в СРСР „Бєси“ фактично заборонені.
   Психологія вчить, що люди й народ, які відчувають свою неповноцінність, вживають єдино можливого їм способу себе підбадьорити – перехвалки. Московські слов’янофіли написали цілу купу книжок, що можуть бути джерельним матеріалом лікареві розумових хвороб. Перекажемо коротенько їхні марення. Першим є вигадка, ніби Західна Європа духовно зогнила, ставши на шлях лібералізму та індустріалізації, засудила себе на смерть, бо той шлях, мовляв, веде до занедбання всього містичного, трансцедентного в європейській культурі, до знищення стабільних громадських та державних установ і форм. Друга химера – про московський „народ-богоносец“. Про себе вони пишуть, що московський народ не визнає основної ідеї приватної власності, бо ця ідея – антихристиянська і є головною причиною боротьби – ненависті поміж людьми. Мовляв, ми, москвини, вже на світанку нашої історії заснували свою общину. В ній усі люди мають однакові права, все майно належить всім і кожному з общинників, немає диявольської заздрості, всі справи розв’язує сама община за згодою всіх, там згода і любов. Хіба не християнський ідеал царства Божого на землі? Жодний народ у світі не має й натяку на таку ідеальну інституцію, а ми, москвини, маємо її тисячу років. Наш московський народ не визнає і права окремої людини на своє незалежне від громади особисте життя. Не визнає, що є окрема людина, окрема особа, а лише мала комаха, що згине, нічого не може зробити сама без упорядкованої громади. А упорядкованою вона може стати лише тоді, коли має сильного вождя, щоб його накази виконували беззастережно. І ми, москвини, від початків нашої історії маємо сильних царів-самовладців, вони не допустили, щоби ліберальні шашелі підточували нашу державу. Ті шашелі вже підточили всі європейські держави, і їхній упадок – це справа лише часу (москвини, що були в Європі у XVII–ХІХ ст. жахалися, бачучи там „сваволю“, себто свободу. Вони ніяк не могли зрозуміти: чому та „сваволя“ ще не завалила європейські держави – В. Ключевський). Ми, москвини, розуміємо велику правду, якої не розуміють європейці: особа – ніщо, а держава з царем-усевладцем – все.
   Наш московський народ глибоко вірить, що єдність думки створює й єдність дії. В єдності всієї нації лежить запорука її могутності, а відтак багатство та щастя. Заради цього єдність думки треба підтримувати всіма способами, навіть і примусом. Треба без милосердя нищити тих, хто єдність думки руйнує. Сам Христос учив про потребу єдності духу, отже й думки. І наш народ цю єдність має. А чи має її якийсь інший народ?
   Московський народ не себелюб. Московська душа любить не лише свій народ, а й усі народи світу. Ту „любов“ сконкретизував П. Зубов у XVII ст., а його духовні діти СРСР здійснюють у ХХ ст. Москвини покидали свою Московщину і розселювалися по всій імперії, і всюди почувалися, як удома. А це свідчить, що московський „человек“ є „общечеловек“, людина світова. Отже, повести до „общечеловеческой“ мети може лише народ московський. І він здатний охоче проливати власну кров, щоби повести весь світ до світової мети, до вселюдського щастя, бо сам Бог таке наказав, наклав на московський народ місію привести людство до царства Божого на землі.
   Одначе, часом московське шило вилазить з „общечеловеческого“ мішка. Ф. Достоєвський свідчить: „Вселюдськість є національною рисою москвина“. Отже, всі люди в світі мусять стати москвинами. Питання лише – як це зробити. „Після Ізраїлю і Візантії московський народ був третім народом, обраним Богом на рятівника людства. І це самозрозуміло, бо ж московський народ за своєю вдачею не знає насильства, отже народ, що нікому не зробив кривди. Московський народ виявив виняткову серед інших народів здатність без насильства будувати громадський та державний лад. Жодний інший народ такої здатності не виявив. І в усьому світі тільки народ московський має справедливі розв’язання всіх суспільних, господарських, політичних і культурних справ“588.
   „Хтось порівняв Московщину з Янусом. Це порівнання – помилкове. Янус бо мав два обличчя, а Московщина має їх далеко більше. Інші народи творили лише по одній інтернаціональній доктрині. Московщина створила їх цілу купу. Спершу створила „правдиве християнство“. Згодом – „правдиве слов’янство“. Потім – „правдивий соціалізм“. Це були московські „інтернаціональні“ доктрини, але на кожній – як залізом вирізьблене – стояло: Правдиве Християнство – це Я. Правдиве Слов’янство – це Я. Правдивий Соціалізм – це Я“589.
   Навіть далекий французький історік це побачив і записав: „Учора Московщина казала нам: „Я є справжнє християнство“. Завтра скаже вона нам: „Я є справжній соціалізм“590. Це сказано сто років тому. І „демократична“ Московщина не лише сказала, а й убила в СРСР мільйони тих, хто спробував сумніватися в московській „правді“. Мріє вбити ще більше мільйонів поза СРСР. Всі москвини всіх політичних напрямів мріяли (і мріють) знищити „гнилую“ Європу591.
   У всіх писаннях К. Маркса не знайти й натяку на якусь мораль. Він розглядає людину як бездушну тварину, все її життя пояснює спростаченою фізіологією. Марксові теорії не можна назвати нелюдськими, вони – протилюдські (антигуманні). Тому-то москвини і захопилися марксизмом. С. Нєчаєв написав „Катехізис революціонера“ такий дико звірячий, що навіть К. Маркс ним гидився. В. Ленін вихваляв той „Катехізис“ і здійснював його.
   С. Нєчаєв, підозрюючи в зраді члена таємного революційного товариства Іванова, заманив його до себе і власноручно задушив лише за недоведену підозру. Революціонер ХІХ ст. П. Ткачов учив, що подружня любов та вірність є найдурнішою нісенітницею, вигаданою середньовічними фарисеями. Улюблений московський „поет революції“ В. Маяковський закликав нищити геть усе, палити світової слави твори, висаджувати динамітом музеї, вбивати навіть власних батьків, поливши їх бензином і запаливши, щоби горіли, як смолоскипи на святі революції592.
   М. Бакунін (1814–1876 рр.) був не простим пропагатором нищення, натхненним апостолом нищення, пророком царства руїни, царства сатани. Тому-то він і мав Сатану (з великої літери) за свого бога. Він учив: „Страсть к разрушению есть творческая страсть“. Ніякий людський розум не збагне такої потворної логіки. С. Нєчаєв був політичний бузувір, суспільний садист. Він не мав почуття міри і відкидав без балачок усе, що не узгоджувалося з його поглядами. Не довіряв нікому, навіть своїм найближчим приятелям, сам недоук, ненавидів інтелігенцію. Він був вузьколобий, хитрий деспот593. Сотні тисяч таких нечаївців стали по 1917 р. більшими і меншими можновладцями в СРСР, отож немає нічого дивного, що вигублено десятки мільйонів людей. С. Нєчаєв учив, що намовляти когось до революційної діяльності – марна трата часу. Не намовляти, а робити треба революціонерів: штовхати студентів на вчинки, за які уряд вижене їх чи посадить до в’язниці. Це й зробить їх революціонерами. За війни 1941–1945 рр., знаючи, що німці стріляють чи вішають полоненого члена КПРС без слідства і суду, ЦК КПРС наказав 1941 р. прийняти до КП сотні тисяч людей без звичайних формальностей: цим новим комуністам до німецького полону йти не випадало. С. Нєчаєв учив, що найгірший боягуз буде битися, якщо опиниться в обставинах, за яких бійка є єдиним шляхом порятунку. Уряд СРСР посилав 1941 р. під німецький гарматний вогонь сотні тисяч неозброєних колишніх політичних в’язнів, підганяючи їх ззаду кулеметами енкаведистів. Самі комуністи в СРСР пишуть, що кожний член КПРС може підписатися під „Катехізисом“ С. Нєчаєва, і що історія вже визнала його за ідейного батька більшовиків узагалі, чекістів зокрема594. Отже, запеклі сектанти М. Бакунін, С. Нєчаєв, П. Ткачов та інші моральні потвори не були винятками. Тою чи іншою мірою всі московські революціонери поділяли їхні погляди. Один з них пише про Софію Перовську та Ольгу Натансон: „Вони мали мало розуму, але аж забагато віри. Ту їхню віру, їхні погляди жодна довбня не виб’є з їхніх голів. Вони не мали жодного творчого розуму, але мали багато життєвого розуму задля щоденної революційної діяльности. Та понад усе непохитно, запекло вірили у свою правду“595.
   Чому ж у СРСР не поширюють „Катехізису“ С. Нєчаєва? Бо він оголює більшовизм, скидає з нього пристойні шати гарних слів. Неперевершений крутій і дурисвіт В. Ленін здійснював „Катехізис“ Нєчаєва, але під привабливими назвами. Психологи свідчать, що коли назвати найогиднішу річ привабливою назвою, люди охоче сприймуть її. І справді, Ленін ошукав мільйони людей, назвавши нову деспотичну московську націоналістичну імперію Союзом (а не імперією) радянських (а не кріпацьких) соціалістичних (а не колоніальних) республік (а не губерній). Москвини не потребували вчитися у Н. Маккіавелі (1469– 1527 рр.), бо ще перед його народженням робили те, що він радив. Наприклад, обіцяли більше, ніж противник, не маючи жодного наміру здійснювати обіцянки. Привласнювали чужі ідеї (хоч вони були протилежні московським), щоб, прикриваючись ними, одурити ворога. Обвинувачували противника в злочинах, що їх він ніколи не робив. Оббріхували, знеславлювали, очорнювали кого хотіли. Приховували за гарними назвами найпідліші вчинки. Виступали під різними личинами і т. д. і т. п.– і то всі москвини упродовж усієї своєї історії. Все протиприродне – нежиттєздатне, а природне – сильне. Всі московські партії розлетілися після 1917 року, як порошинки від подуву вітру, бо їхні (позичені в Європі) ідеї були протиприродні москвинам. Натомість Ленін збудував свою партію на природних москвинам засадах: деспотії, зосередженні влади, жорстокості, сліпому послухові і, насамперед, на запеклій вірі. Всілякі теорії – то лише задля обдурювання тих, хто за формою не бачив змісту. Більшовики-ленінці були насамперед московською націоналістичною партією духовно, справді кров від крові, кість від кості московського народу. Народ відчув спорідненість з більшовицькою партією, підтримав її душею, серцем, головою, руками і ногами. Підтримала вся нація від багатьох царських генералів та патріарха Алексєя Семанського до п’яничок, волоцюг, жебраків. Московська нація пішла за голосом національного інстинкту і врятувала свою імперію. Навіть ті генерали, які воювали проти радянської влади, пізніше визнали, що трагічно помилилися596. „Радянський державний апарат – це справді народний апарат. Наш московський народ сам його створив, і він виконує його волю“597,– справді так. Адже й деспотичний лад у Московщині не царі накидали згори, він походив з глибочини московської народної душі. Невігласи твердять, ніби москвини і Московщина дуже змінилися по 1917 році: мовляв, загальна освіта, поширення культури, індустріалізація, знищено паразитичних дворян тощо. Сліпці не бачать, що всі зміни в СРСР – це зміни лише форм, а не змісту. Підсліпуваті не бачать, що залишилася незмінною МЕТА Московщини, на червоне перемальованої. Московщина живе за принципом „Мета виправдовує засоби“. Ця засада виявилася ломакою з двома кінцями: дуже допомогла збудувати імперію, а другий кінець може її зруйнувати. Як? Ця узаконена державою засада поширилася і на приватне життя. Звичним зразком московської провідної верстви став „шкурник“, „рвач“, кар’єрист, вислужник, що рідну маму продасть за свою вигоду. Підлий, зрадливий і понад усе – боягуз. Власний добробут цінує понад усе. Тип революціонера-борця, що жертвував життям у боротьбі за ідеї та ідеали, за народ, за соціалізм тощо – залишився лише в могилах, архівах, музеях і в літерарурі, імперська влада наказує митцям творити такі образи, хоч з них і глузують. Морально зогнила провідна верства не ризикуватиме нічим задля якихось теоретичних засад. Колись Московщина мала досить гарматного м’яса: немосквинів та дурніших москвинів. Роки 1941–1945 показали, що немосквини не будуть гарматним м’ясом у наступній війні. Дурніших москвинів теж поменшало, бо мільйони їх пристосувалися добре жити на посадах погоничів уярмлених народів.
   Світова історія переконливо доводить, що дні держави, провідної верстви морально зогнилої, обчислені. Сучасний французький історик назвав свою книжку про СРСР „Велетень на глиняних ногах“598. Подібні міркування знаходимо і в окремих розумних москвинів: „Пасивність, нерухомість, тупа байдужість, але ніяк не християнський терпець, брак бажань, брак любові не лише до чогось далекого, високого, святого, а навіть до близького, до свого, до самого себе; взагалі брак усякої любові до будь-чого – ось наші, московські, справжні, найглибші, часом приховані почуття. Всі наші московські почуття походять з хаосу. Нахил до первісного, до плаского, до примітивного – ось наші смаки. Страх височини. Страх глибини. Боїмось всього багатогранного, складного. Нахил до всього недорозвиненого, механічного, відірваного. Нелюбов до органічного, до цілісного. Нелюбов до силогізму, якийсь страх і безпорадність перед ним, як це зауважив ще П. Чаадаєв. І вражаючий брак цікавості, ледарство думки, що так бентежило О. Пушкіна. І як наслідок цього всього – брак любові до культури. Адже культура, по-перше, складна, а ми любимо спрощене; а по-друге, культура – це любов до життя, а ми, москвини, є діти хаосу, себто смерті, отже, любити життя не можемо. Культура – складна, і культура – це лад, уклад. А ми ж, москвини, діти хаосу. Культура – це ієрархія цінностей, а ми любимо рівність хаосу і знати не хочемо жодної ієрархії. Культура – це світло, а наші звиклі до темного хаосу очі не витримують світла. Культура – це творчість, а ми, москвини, діти хаосу, здатні лише руйнувати. Культура – це краса, а нас вона ображає, як кожна неоднаковість. Краса – це світло життя, а нам, москвинам, вона видається грішною, і ми навіть боїмося її. Боїмося і тому ненавидимо. Навіщо нам краса? Що може вона сказати нашому розумові і серцю? Адже ми звикли споглядати не життя, що є красивим, а смерть, що є бридкою. Зрештою, культура – це правда, а ми, москвини, не хочемо її, бо боїмось її височини. Наша думка не підноситься вище низьких, невиразних, безладних пів-правд. Культура – це хист і дар Божий, а ми, москвини, не любимо Бога і не стерпимо хисту. Ми не стерпимо нічого, що підноситься понад пласку, тупу і мертву міру, пересічність. Та й узагалі ми, москвини, не можемо нічого любити. Ми можемо лише ненавидіти. Як же можемо ми розуміти культуру, що є сама Любов? Ми не розуміємо ладу, ладу ні в царині ідей, ані в царині суспільній. Ми ненавидимо всяку форму, бо ж хаос безформний, а ми, москвини, є діти хаосу. Всіляка форма – це життя і краса, а ми не любимо ані краси, ані життя. Ми, москвини, не знаємо міри ніде, вся міра нам видається примусом, всілякий уклад – силуванням, всіляка влада сваволею. І справді, ми не розуміємо ні сутності влади, ні змісту волі, свободи, і тому „душа душі“ нашої є щось дикунське, звіряче. А по суті ми ставимося з презирством до самої праці, до героїзму, до слави. Чи ж не казав Ф. Достоєвський, що найспокусливішим нам є право на безчестя?“599. Чи ж не вірити цьому московському патріотові, що з таким душевним болем журиться своїм народом?
   Мужик І. Болотніков, козак Є. Пугачов, голодранець С. Разін, інтелігенти, ліберали, соціалісти В. Бєлінський, М. Чернишевський, П. Зайчевський, монархісти В. Соловйов, К. Леонтьєв, поміщики М. Бакунін, О. Герцен, дворяни С. Нєчаєв, В. Ленін, генерали О. Аракчеєв, Г. Потьомкін, аристократи князь П. Кропоткін, граф Л. Толстой, царь Олексій, Іван IV, імператори Петро І, Микола І, патріархи Іоким, Олексій – всі стани, від імператора до голодранця, у всіх століттях завжди здійснювали той самий „більшовизм“, що міняючи свої назви, лишався незмінною національною вірою московської нації. Держава, церква, уряд, інтелігенція, багачі, голота – єдність у національних ідеалах вражає. Безоглядне панування вищого стану над мільйонами рабів: бояр за царів, дворян за імператорів, голодранців за диктаторів. Спалення єретичних книжок за патріарха Фотія – XVI ст., царя Олексія – XVII ст., за деспотичного імператора Петра І – XVIII ст., ліберального імператора Олександра ІІ – XIX ст., за соціалістичних диктаторів ХХ ст. Нищення чужих скарбів культури за Андрія Боголюбського (київських церков 1169 р.), за Катерини ІІ (стародавніх храмів у Криму 1783 р.), за Миколи ІІ (українських бароккових церков 1900 р.), за В. Леніна (київських та інших церков, музеїв), за М. Хрущова (українських книгозбірень, архівів, української мови) – така історична тяглість московської „побожності“ і „культури“. Безбожницькі, блюзнірські оргії опричників за Івана IV у XVII ст., „всесвятейшого, всепьянейшего Собора“ за Петра І у XVIII ст., „радения“ аристократії за Олександра І та безбожництво інтелігенції за Олександра ІІІ у ХІХ ст., блюзнірські оргії студентів-богословів за Миколи ІІ і комсомольців за В. Леніна у ХХ ст.– тяглість традицій подиву гідна. Соціалістичні відозви до народу І. Болотнікова 1611 р., Петра І – 1709 р., Є. Пугачова – 1773 р., П. Зайчевського – 1869 р., а далі вже десятки інших. Каторжні работи на каналах за Івана IV, за Петра І, за Микити І – всі руками поневолених народів.
   Боярські кріпацькі фабрики XVII ст., кріпацькі – Петра І у XVIII ст., і кріпацькі – В. Леніна у ХХ ст. Масове, криваве закріпачення вільних селян до общин у XVII ст., до дворянських маєтків у XVIII ст., до колгоспів у ХХ ст. Три чверті державного кошторису на озброєння: за Івана IV, за Петра І, за Катерини ІІ, за Миколи І, за Йосифа І, за Микити І. Державні системи доносів на висоті патріотичного обов’язку: „сказатели“ у XV ст., „фискалы“ у XVIII ст., „исправники“ у ХІХ ст., „сексоти“ у ХХ ст. Державна і громадська пошана до катівського фаху, як рятівника трону у XVIII ст., „государственности“ у ХІХ ст., „социалистического отечества“ у ХХ ст. Постійна, щораз більша розбудова в’язниць, каторги: за царів, за імператорів, за диктаторів. Преторіанські збройні частини для охорони влади: стрільці та опричники за царів, дворянська гвардія та „охранка“ за імператорів, компартія та НКВД за диктаторів. Панівна каста: боярство XV–XVII ст., дворянство XVIII– XIX ст., босяцтво ХХ ст. Священики – таємні донощики поліції: церковний обов’язок виказувати підозрілих за царів, уневажнення таємниці сповіді за імператорів, чекісти в рясах за диктаторів. Глава церкви – вірний слуга уряду: патріарх Іоким – XVII ст., обер-прокурор Синоду К. Побєдоносцев – ХІХ ст., патріарх Алексєй Семанський ХХ ст. Зарозуміла варварська пиха, ненависть до немосквинів, ненависть до всього європейського: старовірів – XVII ст., слов’янофілів – ХІХ ст., більшовиків – ХХ ст. Звеличення хама, душегуба в XVI–XVIII ст., „униженных и оскорбленных“ у ХIX ст., „социально близких“ у ХХ ст.
   Повсякчасна небезпека від уярмлених немосквинів для імперії. А понад усе за всіх століть, у всіх станах – стихійна ненависть до всього високого, красивого, індивідуального. Закорінені глибоко в душі і з молоком матері передавані з покоління в покоління кличі: „Покоряйтеся языци, ибо с нами Бог“ – московської церкви; „Народ-богоносец, мессия мира“ – московської інтелігенції; „Всемирная революция“ – московського народу.
   І. Болотніков, С. Разін, С. Нєчаєв, В. Ленін. Селянин, голодранець, дворянин. XVII ст., XVIII ст., ХХ ст. Викиньте імена, дати, назви з історії будь-якого століття Московщини, і читач не вгадає: про яке саме століття читає. Десятками тисяч самих подібних фактів без пояснень можна заповнити велику книгозбірню. А поки її не матимемо, доти Московщина зможе поширювати москволюбство, цю найсильнішу свою зброю.