Вже сумно вечір колір свій міняв з багряного на сизо-фіалковий. Я синій сніг од хати відкидав і зупинився... Синій, оркестровий долинув плач до мене. Плакав він, аж захлинався на сухім морозі: то припадав зеленим до ялин, що зверху червоніли при дорозі, то глухо десь одлунював в саду. І від луни в повітрі оддавало, немов, на тон не строючись в ладу, там тисячі оркестрів разом грало, мішаючи мотиви... Усе міняється, оновлюється, рветься, у ранах кров'ю сходить, з туги в груди б'є, замулюється мулом, порохом береться, землі сирій всього себе передає. Над ким ті сурми плакали? Чого тарілки дзвякали? І барабан як в груди бив — хто вік свій одробив? ...Потуав багряний колір. Водяно-зелена світилась хмара. Мутно світ стояв — немов він був просвічений з рентгена... І я зірвався і побіг! Такий, такий же вечір був тому й два роки, як з другом я прощався. Кінь баский подаленів тоді і зник... І строки минули — вдарила війна. І друг подав про себе вістку: вся ж країна гордилась ним, який, немов той плуг, в'оравсь у ворога! І кров зміїна круг нього по коліна піднялась... Та друг мій, Ярослав, ще й після того не раз був на устах усіх. Велась жорстока боротьба за Харків. Строго його оточували наші. Все ж нерівні були сили, й Ярославу прийшлося битись в загравах пожеж всю ніч проти восьми. Ще більшу славу він заслужив собі, як врятував людей, що їх збирались саме вішать фашисти. З військом він одвоював село, та й сам погинув... Злішать, злішать мене ця смерть навчає! Вранці я по радіо про тебе, о мій друже, почув — і враз в очах моїх твоя труна заколихалась... Дуже, дуже хотів би я тебе — хоча б в труні, хоч мертвого побачить! Усе міняється, оновлюється, рветься... ...І хитався передо мною катафалк, як в сні. Процесію догнавши, я вглядався у гроб закритий, хоч і добре знав, що Ярослав не тут: його ховають без мене... там... на фронті! Й заридав оркестр ізнов. Усе міняється, оновлюється, рветься, усе в нові на світі форми переходить. І дивно! Сурми грають, військові йдуть в процесії, а я (ніяк подвоєності не позбавлюсь!) дивлюсь, як бурякова течія зника на заході... І не цікавлюсь — Над ким ці сурми плакали? Чого тарілки дзвякали? І барабан як в груди бив — хто вік свій одробив? Та хто ж — хіба потрібно тут питать? В труні цій воїн — значить, той, хто волю, країни волю боронив! Світать від нас же стало на весь світ. По полю такого розцвіло було квіток — братерства й дружби... вже зоря слов'янства й на Захід сяяла!.. І ось — не в строк знялось виття фашистського поганства. Шарпнуло кігтями — і без остач усіх нас зачепило... Сумно грають в оркестрі,— а мені здається: плач це з України... Сурми хай ридають! Хай розговорять горе удови і матері, що йдуть за гробом, тужать і плачуть — руки простягають... Ви! трикляті гітлерівці! Не подужать все 'дно вам нас ніколи! Так за що ж ви мучите народ безвинний? Може, од нас ви вищі? благородніш? Лож! Собаці благородство не поможе,— тим більше вовку. ...Мов на лапах вовк — на заході ощирилася туча. Упали сумерки. Оркестр замовк, і стало тихо... Рота Всевобуча назустріч нам пройшла. Повезли он білизну в госпіталь на санях. Діти з собакою пробігли. В хриплий тон завод загув і стих. Взяло темніти. І місто на очах мінилось. Сніг на вулиці одсвічував фосфором. Від ліхтаря процесії все біг вперед промінчик... Сум мене наліг — і реквієм душа співала хором. Усе міняється, оновлюється, рветься, у ранах кров'ю сходить, з туги в груди б'є, замулюється мулом, порохом береться, землі сирій всього себе передає. Усе в нові на світі форми переходить, перебуває в тьмі — й на сонці, як в раю. Із краю в край людина світ весь перебродить, щоб цілу вічність знов одлежувать свою. І кожен день, і кожную ясну годину розторгується й закривається земля. І перемелює вона в зубах людину, як випадковая із хаосу змія. Та ні, життя тримає строгу послідовність, і що здається хаосом — є тонкий лад. В історію поглянь: до боротьби готовність одсвічує тобі од всіх її свічад. Готовність стать на битву за свою свободу народам гнобленим й безправному рабу. В безсмертя не увійдеш, як не знайдеш броду, щоб перебрести через правди боротьбу. И сама земля — не є змія, а рідна мати, яка тебе всякчас і носить, і глядить... Законів боротьби нікому не зламати, закони материнства не перемінить. І те, що в світі рух іде стрибком, не плавко, говорить нам: Іди! лиш наша вірна путь! П'єш кров, фашистськая ти, гітлерівська п'явко! Ще буде — не турбуйсь! — води тобі не подадуть! І здохнеш без води. Народ твій зостанеться, який, як сам не раб, прокинеться ж до боротьби. Усе міняється, оновлюється, рветься, до світлої іде народолюбної доби. Тобі в крадіжечках — як злодію ведеться. Та попадешся ж ти, обскубана, як птах. Усе міняється, виліплюється, мнеться, мов глина творчая у скульптора в руках. А скульптор — сам народ, який стоїть, не гнеться, хоч ти його й спішиш рабом своїм зробить. Усе підводиться, встає, росте й сміється, і мертвому тобі — живих нас не убить. ...Оркестр заграв. В заулочок якийсь процесія вся наша повернула — і блиснули огні заводу... Ввись зробилось якось вище: світлі дула прожекторів урізались аж ген у вишину — й пересуватись стали... Обапол, наче китиці знамен, з засніжених ялин униз звисали обривки глиці... Усе міняється, оновлюється, рветься, у ранах кров'ю сходить, з туги в груди б'є, замулюється мулом, порохом береться, а потім знов зеленим з-під землі встає. А! Та ось уже й кладовище. Спинили коней. Ніжно взяли труну на руки. (Мов драже — посипалась крупа з дерев і сніжно скотилася із віка). Взяв і я труну піддержувать плечем. Несли ми, а нас все обганяли (бо ж життя спішило) — хто з вірьовками важкими, хто з заступом. І кожен угрузав в снігу,— як грузли й ми. Все ж темнотою дійшли ми якось між хрестами. Брав мороз на ніч. Ми з ношею святою добралися до ями й, знявши з плеч труну, поставили її на глину, що од країв була. — Червоний меч! — тут виступив промовець,— всю країну боронить од фашиста! (Ближній гай враз зашумів. Упала з криком жінка: — Труну одкрийте!.. Синку, ручку дай! О, що зробила вам моя дитинка? ...І друга вслід зайшлась — та не плачем, а реготом ридання: — Ой проснися, Степаночку, проснись!) — Оцим мечем! — промовець знов,— повинна одсіктися тевтона голова! На бій стає вся наша техніка, живії сили. Нам партизан он руку подає із Югославії! Вже задзвонили повстанці на розбір свячених тих ножів у Польщі! Бачка, Закарпаття кипить!.. Народу гнів ніяк не стих і в Чехії! Там розлетівся в шмаття вже не один тиран... Братове! Жить в віках той житиме, хто Батьківщину обороняв!— Промовець стих на мить, на гроб вказав і мовив: — За Вкраїну замучено Степана... що й не взнать. І от — привезено його додому. (При цих словах знов почали ридать дружина й мати. В мороці нічному стояли ми як тіні. Мовчазний мороз нам душу пропікав!) — Герої не знають страху! Подвиг їх ясний нас заклика: На ворога! До зброї! ...Тут гримнув залп. Зчинилося таке, мов буря всіх крилом своїм торкнула. І плач, і крик, і стогін!.. І важке щось попливло у землю... І ковтнула його могила. Й сипать почали на нього груддя. И глухо стугоніла труна. І крики змішані були з риданнями оркестру. Лиш ясніла у небі зірка... А сурми сумно плакали. Тарілки дзвінко дзвякали. І барабан як в груди бив: ти славно вік свій одробив. ...Й виплакався ж я! Не знаю: як і з ким я повертався. Фосфором блискотіла вся земля... І реквієм в душі моїй співався: Усе міняється, оновлюється, рветься, у ранах кров'ю сходить, з туги в груди б'є, замулюється мулом, порохом береться, а потім знов зеленим з-під землі встає. І як вернувсь додому я: в дворі в снігу стирчала ще моя лопата. І прегірка була темнотна тиша. Лиш вгорі зеленкувата блищала зірка... Блищи, світи і сяй! Ми діждемось, як заступом своїм в тісну могилу всіх звірів закопаємо! Ось-ось їх перекинем силу... Усе підводиться, встає, росте й сміється. Ми битись будемо, бо ми живі! І мститись ворогу не перестанем! Аж поки на фашистській голові ногою ми не станем. Хоча і тяжко нам, хоча й болючі жертви — ми не дамо себе врагам пожерти! Я ні до кого в хаті не озвавсь: на тверду постіль кинувсь, щоб заснути. ...І катафалк ув очах колихавсь,— і було чути — Усе підводиться, встає, росте й сміється. І було чути — Усе в нові на світі форми переходить. і мертвому тобі — живих нас не убить. І наче вже Степан устав і ходить, і Ярослав із ним. Весна! Блакить! У поле трактори ідуть. І в'ється співучий жайворон. І молоде із-за гори на конях покоління летить сюди. І той, хто їх веде, говорить: — Вашого уміння од вас ми позичаємо тепер — бороти ворога! Стражданням, горем болів народ. Але народ не вмер — фашистів ми поборемо, поборем!— І наче всі, напившися води, що винесла їм мати Ярослава й Степана мати, знов свої ряди зімкнули й полетіли в бій. І слава їх супроводила — вгорі, вгорі аеропланами... Та тут зненацька збудився я. Ой темно ж! Ніч. В старі, в тонкії стіни стукала хижацька рука сухого сніговія. Сніг по шибці шарудів... О що це? Де я? І раптом все згадав. І вже не міг склепити вій. Могутняя ідея свободи й справедливості життя мене піднесла, як в руках дитя,— і стало видно все, мов на долоні. Ще будем жити ми — і ти і я! Ще пов'ємось як плющ по тій колоні. Міста ще відбудуєм, ще сади посадимо, піднімем особовість. Так згинь же, дух фашистської орди! Ізгинь і не плямуй людини совість! Чого ти став, проклятий, на путі? До чого сатанинськая арена знущань твоїх? Ти ж мертвий у житті! Ти ж мертвий! І моторошно в темноті, буран завив, як та сирена... Послухавши хвилину, знов я ліг. І так схотілось до Дніпра-Славути! Зашарудів по шибці сніг... І було чути — як сурми там десь плакали, тарілки тихо дзвякали, і барабан все глухо бив: — Ти славно — вік — одробив... 1942