то звів семибрамні Фіви?
В книгах стоять імена королів.
А хіба королі лупали скелі
й тягали каміння?
А без ліку руйнований Вавілон —
Хто відбудовував його щоразу?..
В яких халупах
Жили будівники золотосяйної Ліми?
Куди пішли муляри того вечора,
як закінчили Китайський мур?
Великий Рим повен тріумфальних арок,
Хто спорудив їх? Над ким
Тріумфували цезарі?
І хіба в славетній,
Щедро оспіваній Візантії
Були самі палаци для громадян?.
Юний Александр завоював Індію.
Невже сам?
Цезар розбив галлів.
А чи мав коло себе бодай кухаря?
 
Філіп іспанський плакав,
Коли затонув його флот.
Невже ніхто більше не плакав?
 
Як багато історій.
Як багато запитань.
 
б. брехт,
Запитання читача-робітника
 
1965 РІК
ПРОВЕСІНЬ НАДМОР’Я
Найперше мусимо з допомогою мікроскопа дослідити  всі відхилення від предмета.
П. Пикассо.
(Всі епіграфи Пікассо на титулах—з його п'єси «Пожадання, впіймане за хвіст», 
написаної у перший рік окупації Парижа гітлерівцями. (Тут і далі пояснення 
авторські).)
 
Може, їх вабило вікно. Ще позаторік його не було. Отава добре пам'ятав, що в цій 
оберненій до моря стіні кафе «Ореанда» були звичайні два вікна з банальними 
брижистими шторами з кремової чесучі. Але потім хтось, достосовуючись до моди, 
вивалив стіну геть і утворений в такий спосіб отвір затулив суцільним склом, 
привезеним з Артемівська, а то й з самої Німеччини (що теж було модно серед 
будівельників) і вправно вставленим у ковану залізну раму, вміло тоновану 
лискучо-чорною фарбою, що вже давало й зовсім не очікуваний ефект поєднання 
модерну з старовиною, бо чорна залізна рама видавалася мовби кованою в простій 
сільській кузні, на старезному ковадлі, коло горна і старих міхів, зшитих з 
грубих шкір, зверху й знизу триманих дубовими-дошками, що мали вигляд набагато 
побільшених людських долонь, і коли верхня долоня натискувала на міхи, вони 
складалися, випускали з себе все по< вітря, вдуваючи його в горн, і з горна 
спершу виривався сизий дим, а потім вугілля починало жевріти ясніше і ясніше, .а 
там яріло білим, і залізо, яке розпікалося в горні, а потім виковувалося на 
ковадлі, несло на собі все, що мала кузня: чорноту мертвого вугілля, сизість 
диму, видмухуваного міхами, яскраві випіки вогню, полиск важких ударів молота і 
твердого ложа» ковадла.
Але для цих чотирьох чоловіків, які щодня спускалися з гір, де був їхній 
санаторій, важило, власне, й не саме вікно, і не оте дивно широке скло, і не 
викувана з чорного заліза рама, якою могли б пишатися на будь-якому 
європейському курорті. Важило навіть не море, оте море, що заливало все вікно 
від краю до краю, виповнювало його майже до самого верху, не лишаючи для неба 
місця, бо небо не могло вдовольнятися вузенькою смужечкою, йому теж потрібен був 
простір не менший, аніж для моря, а якщо вже бути точним, то небо завжди і 
скрізь усе ж таки долало море своєю безкрайністю, однак тут воно вимушене було 
поступитися і вдовольнитися в дивному вікні смужечкою завширшки в кілька 
пальців. Залежно від погоди смужечка вужчала або ширшала, і темна лінія обрію 
або ж наближалася до верхньої перекладини рами, або ж віддалялася, ще більше 
підкреслюючи чорноту й дикість заліза, його міцність і твердість.
Так от, якщо вже всі вони збиралися щодня в кафе «Ореанда», зваблені широким 
небаченим вікном, то важило не саме вікно і не море, що заливало його вщерть, а 
просто гілочка невідомого дерева, яке росло перед кафе, росло десь унизу (кафе 
містилося на другому поверсі високого старовинного будинку, складеного з грубих 
кам'яних квадрів) і несміливо простягнуло одну лише свою гілочку до нового 
вікна, так ніби когось там могла зацікавити ця квола деревина в місці зіткнення 
розкованої стихії з точно продуманою (якщо можна так пишно висловитися) красою, 
що відповідала існуючим настроям, просто кажучи — снобізмові.
 Та, може, слід було починати не з вікна, а з їхньої чоловічої самотності, яка 
зштовхнула їх чотирьох, таких різних, таких несхожих, звела їх з гір униз, а вже 
тільки тоді вони побачили це вікно і взяли столик коло нього, і той столик став 
їхнім постійним місцем для щоденних посиденьок від п'ятої до сьомої вечора, а то 
й пізніше.
Імена значення не мають. Ясна річ, можна б назвати всіх чотирьох, та ще й додати 
докладний життєпис кожного. Але чи треба? Один був інженер, один (що вже й 
зовсім незвично) — поет, один— лікар, четвертий — Отава.
Вікно запримітив ще знадвору не поет, і не Отава, і не лікар (професія, що її 
найохочіше вміщають на пограниччі між усіма звичайними професіями і мистецтвом), 
а інженер, кучерявий молодий здоровань, наймолодший з усіх, трохи по-жіночому 
кокетливий і надзвичайно сучасний у кожному поруху, в кожному вчинку й навіть 
слові.
— Вже уявив нас за цією вітриною!—вигукнув він.—3 одного боку ми, з другого — 
море. А між нами — невидима субстанція, яку можна б назвати екзистенцією мертвої 
матерії.
— Ну, а вже ти тоді — есенція буття,— буркнув Отава. Вони посміялися з 
інженерового пишномовства, однак пішли в кафе, яке саме відчинилося після денної 
перерви, і їм справді сподобалося все: і широке вікно, і його небуденна залізна 
рама, і багато моря за прозоро-неіснуючим склом, і тонка нитка обрію, що 
пульсувала вгорі, мов жива жилка простору.
Поет перший вчепився поглядом у гілочку, що несміливо стриміла збоку, ще 
по-зимовому чорна, кострубато-незграбна, мов уламок абстрактної скульптури або 
небачений корал, що виринув із темних океанічних глибин.
— Я писатиму про це дерево,— сказав він, посвистуючи від вдоволення. Він робив 
це отак: сі-сі і дуже втішався своїм оригінальним свистінням, а ще більше тим, 
що ніхто не догадався висловлювати майже всі свої почуття таким дивним робом.
— Коли мене люди не бачать, я віддаю їм свої вірші,— казав він,— коли ж 
присутній я сам, тоді — сі-сі!
— Сонет чи відразу поему? — прискалив насмішкувате око Отава, який чіплявся з 
своїм кепкуванням до всіх, і всі, хоч як це дивно, досить легко зносили його 
насмішкуватість, призвичаїлися до неї і навіть нудьгували без свого лукавого 
товариша.
— Старий, &frac34; не ображаючись, мовив поет,—ти нічого не розумієш. Така гілочка не 
вміститься й у поему. Сі-сі!
— Людина повинна бути оригінальною,— сказав інженер.— Якщо в тебе немає 
оригінальності, то ти повинен хоча б вигадати її. Наприклад, я вигадав для вас 
оце вікно. Що далі?
— А далі ми питимемо чорну каву,—сказав лікар.
— З медицинським спиртом,— додав Отава.
— По-моєму, в тебе було тяжке дитинство,— незлобиво сказав лікар.— Чорним 
гумором, як правило, страждають люди, в яких було тяжке дитинство.
— А буває гумор білий? — поцікавився Отава.
— Старі, я прочитаю вам один свій вірш,— втрутився поет.— Це вірш про 
аристократизм. Сі-сі!
Він був маленький і широкий, майже квадратовий у постаті. Мабуть, у минулому 
штангіст чи боксер, його про це ніхто не розпитував, а він не-мав часу на 
розповіді, бо або ж сісікав, або ж без кінця читав свої вірші, які всі троє за 
кілька днів знали напам'ять.
Вірш був модерний, як вікно, коло якого вони сиділи.
Якщо ти прокинешся рано-вранці
Серед білого сум'яття простирадл і подушок,
І снігова білість різоне тобі в очі,
І ти задихнешся від крижаного холоду самотності,
І помандруєш поглядом до вікна,
Мерщій пошлеш блискавицю свого погляду до вікна—
До цього прорубу в одвічній людській самотності —
І станеш шукати там неба великих надій,
Бо, прокидаючись, ми завжди вимандровуємо на пошуки
неба для наших надій.
— Я ще можу припустити, що ти міг таке скласти,— сказав Отава — Але як ти міг це 
запам'ятати?
— Старий, з тебе ніколи не буде аристократа. Ти вмреш плебеєм. Сі-сі! 
—просвистів поет.
— Я, наприклад, потомствений робітничий клас,— сказав інженер,— але це не 
заважає мені бути модерним і оригінальним.
— Старий, я теж робочий клас,— сказав поет.— Я навіть працював на 
кораблебудівному. Хто знає, як варять трубу на судні? Сі-сі!
— Ми тільки вдаємо інтелігентів,— спробував помирити їх лікар.—А, власне, хто 
ми? Діти робітників, селян. Така в нас країна. Все починалося з самого початку, 
на голому місці. Я, наприклад, виріс у селі, де не було навіть фельдшерки. А 
тепер маю в своєму розпорядженні цілу клініку. Хто б сподівався?
— Треба написати про тебе нарис у газеті,—докинув Отава.— Це так мило: з 
простого селянського хлопця виріс видатний лікар. Або: з корабельної труби— в 
поезію з її наймодернішими .вивертами! Або: син чорноробів і ливарників керує 
цехом або й цілим заводом, а на дозвіллі колекціонує платівки з джазовими 
мелодіями, читає Кафку в перекладі і Фолкнера в оригіналі, знає всі марки 
японських, американських, голландських і західнонімецьких транзисторів, вміє...
— Старий, досить! Сі-сі! — зупинив його поет.— їде кава, Ми будемо пити чорну 
каву, якої не пили наші предки.
— Мої предки якраз пили каву,— похмуро промовив Отава.— То й що з того? Я 
професор і син професора, а мій батько теж був сином професора ще царського, а 
той теж був сином професора, і так без кінця.
— Вони були професорами вже тоді, коли ще й професорських звань не було на 
світі? — делікатно поцікавився лікар,
— Очевидно,— сказав Отава.
— Не бачу підстав для роздратування,— знизав плечима інженер,— по-моєму, тут все 
о'кей. Інтелігенція — це звучить гордо. Я десь недавно навіть читав, що 
інтелігенція — слово не іноземне, а російське.
— Років через п'ятдесят знайдуться охочі привласнити й слово «джаз» або ще 
щось,— засміявся Отава.— Дивуватися не треба.
— Старі,— відсьорбуючи гіркої кави, ляснув у долоні поет,— я прочитаю вам свій 
вірш про старих жінок. Увага! Сі-сі!
Кафе поступово виповнювалося людьми, гамором, цигарковим димом, і, коли цей 
поступовий процес заповнення дійшов до краю, четверо мовчки перезирнулися між 
собою, вдоволені, що тіснява й колотнеча їх зовсім не зачіпають, що вони й 
надалі зостаються самі, наодинці з безмежжям моря, щедро дарованим їм оцим 
дивним, майже чарівним вікном.
— Екзистенція буття,— зі смаком повторив інженер.
— Ти повинен вивчити французьку, щоб в оригіналі читати Сартра і Камю,— не 
втерпів, щоб не кольнути, Отава.
— Цікаво, скільки знаєш іноземних мов ти? — поцікавився лікар.
— Скільки треба, стільки й знаю,— відповів Отава.
— Сі-сі! — свиснув поет.— А якщо тобі, як от мені, не потрібна жодна іноземна 
мова?
— Тоді не знаю жодної,— хмикнув Отава.
— Якби я був сином професора,— зітхнув інженер,— це було б прекрасно. А так 
доводиться надолужувати прогаяне в дитинстві. Не було відповідної обстановки.
— Ну так,— Отава говорив майже зло,— не вчив тебе грати на роялі професор 
Гольденвейзер, академік Соболевський не читав латини, Ігор Грабар не водив по 
художніх музеях.
— Ну, не будемо сваритися,— заспокійливо промовив лікар.— Кожен мав те, що міг 
мати. І тепер теж має те, що може, тобто хоче. Не всі народжуються професорами 
чи там героями, міністрами. Але стати ними може кожен.
— І встати теж може кожен,— вигукнув поет, якому так і не дали прочитати вірш 
про старих жінок.— А тому всталиі Ходімо! Сі-сі!
Вони приходили до свого вікна щодня. Найчастіше незлобиво сперечалися між собою, 
іноді просто мовчали, посьорбуючи каву, відмахуючись від поета, який намагався 
просунути в, мовчанку свої вірші.
— Ті прочитай нам що-небудь з ненаписаного, &frac34; просив його в такі хвилини Отава, 
і цей дотеп по-справжньому подобався всім, окрім поета, звичайно, який миттю 
спалахував і мало не ліа у бійку з Отавою.
— Старий,— розмахував він короткими м'язистими Круками,— якщо хочеш, то все 
справжнє ще не написане і невідомо, ч;і буде й написане будь-коли.
Отож вони стали ходити до «свого» вікна щодня. Спершу Отава все очікував, що 
його товаришам набридне отаке не зовсім звичне для курортників гаяння часу, але 
згодом і сам ужа став боятися, щоб часом не розруйнувалося їхнє товариство, щоб 
не піддався хто-небудь .з них на банальні, але такі непереборні спокуси, яким 
піддавалися щоразу тисячі людей повсюди і завжди.
Наприклад, танці. Навіть зараз, коли курзал і всі літні майданчики ще тільки 
лагодилися для справжнього сезону (бо хто ж їздить на курорти взимку) і коли 
тільки ті санаторії, що мали великі клуби, могли дозволити собі розкіш щовечора 
влаштовувати для своїх і приблудлих курортників танці, так от навіть зараз це 
немудре і, якщо розібратися, досить безглузде заняття набувало розмірів 
всезагальногр шалу або й пошесті. На танці бігли всі — молоді й старі, здорові й 
хворі, холості й одружені, Вродливі й такі, що ліпше б їм сидіти вдома та нікому 
не показуватися,— для всіх день був лише коротким і нудним вступом до блаженного 
вечора і до ночі, коли з саморобних естрад пролуиають перші звуки музики і перші 
пари рушать у звабливу подорож по чарівливому морю в пошуках островів і цілих 
архіпелагів симпатії, захоплення, а то й кохання; До танців готувалися 
самовіддано й ретельно. З валіз діставали й випрасовували яскраві вбрання, 
зачісувалися, чепурилися, мов ті птахи, що більшу частину свого життя витрачають 
на чищення пір'я. І вса для того, щоб у вечірніх залах, в тісняві й літняві 
вмить позбутися свого лиску, втратити все набуте такою старанністю впродовж дня.
Інженер, поки вони ще не набачили свого вікна, кілька разів рвонув на танці, 
навіть завчасно вибрав собі партнерку і поставив її кандидатуру на обговорення 
всього їхнього товариства. Ясна річ, інженер, як людина сучасна і з великими 
претензіяяи, накинув оком на: жінку найвродливішу, точніше, найгіоказнішу в 
усьому санаторії. Була вона ще зовсім молода, висока, міцно, але приємно 
збудована, мала лукаво вигнуті уста і різнобарвні очі, стриглася під хлопця, 
носила завжди обтислі светри і туристські штани з еластику.
—Якщо я її сьогодні запрошу трохи побацати?—спитав інженер,— Які будуть думки?
— Занудлива особа,— сказав поет,— я її знаю. Вона теж з Москви. Художниця. 
Вважає себе геніальною. Сі-сі!
— По-моєму, навіть дуже приємна особа,— зітхнув лікар, який починав уже повніти 
і завжди зітхав, коли бачив струнких молодих жінок.
— А що скаже професор? — поцікавився інженер.
— Якщо вона справді художниця, то це вже не жінка,— похмуро посміхнувся Отава,— 
якщо ж лишилася справжньою жінкою, то ніяка вона не художниця.
— А Жорж Санд? — сказав лікар.
— Виняток, який тільки підтверджує правило.
— Сі-сі! — свиснув поет.— Мені така теорія до вподоби. Старий, ти геній!
— І все ж таки я запрошу її на якийсь твістик,— затявся інженер. До сніданку він 
вийшов брезклий і злий.
— Як ваша художниця?—не втерпів лікар, втягуючи живіт, для чого йому доводилося 
ставити руки на боки і непомітно заганяти пальцями свої «капіталістичні 
накопичення» під ребра.
— А ніяк,— похмуро буркнув інженер.— Отава сказав правильно.
— Ci-cil — по-своєму прокоментував інженерові слова поет.— А точніше?
— По-перше, вона не вміє танцювати ні твіста, ні взагалі будь-чого модного, а 
по-друге, вона відмовилася йти на танці.
— Тобто навпаки,— уточнив Отава,— спершу вона відмовилася з тобою йти, а вже 
потім ти вирішив, що вона не танцює твіста. Очевидно, ти послав телеграму в 
Спілку художників, і звідти тобі пояснили.
— Сі-сі! — глумливо посвистів поет.
Після того цікавість до художниці в їхньому товаристві не зменшилася, а навіть 
побільшала, але була то цікавість чисто теоретична. Просто знічев'я перекидалися 
вони між собою двома-трьома словами про художницю, коли бачили її після сніданку 
або обіду, лікар зітхав, бо така жінка, така жінка, інженер поскрегочував 
зубами, бо як вона сміла, як вона могла, поет сісікав, бо не міг терпіти поблизу 
ще одної людини, яка хоче привласнити неподільне право на геніальність, лише 
Отава був абсолютно байдужий до художниці, як взагалі до всіх жінок, які жили в 
їхньому санаторії і які зустрічалися їм щодня на набережній, байдужий до танців, 
до знайомств, до любовних пригод.
І хоч по-давньому кепкував зі своїх товаришів, але поступово став відчувати 
вдоволення щоденним сидінням у кафе, спокійним перекиданням словами, мовчанкою. 
Гарно було думати, дивлячись на море, на абстрактну гіллячку за вікном, 
відчуваючи водночас, що ти не сам, що коло тебе ще люди, доброзичливі, спокійні, 
гарні, розумні, хоч і не позбавлені якихось там вад чи слабостей. Бо хіба ж 
позбавлений усього того добра ти сам?
Так тривало досить довго, вже наближався день, коли всі вони мали роз'їхатися з 
санаторію, вже віяло з-за моря теплом, казали, що десь буцімто навіть зацвіло 
перше мигдалеве дерево, але цьому ніхто не вірив; Отава відчував себе 
помолоділим, виснаженість, викликана впертою роботою, минула, знову були в ньому 
сили й уперта наполегливість, що ними так умів він дивувати всіх, хто знав його 
ближче.
І, певно, в багатьох людей теж добігали до кінця дні перебування коло моря, і 
люди раділи поверненню додому, але водночас жалко їм було розлучатися з морем і 
горами, якась непевна тривога закрадалася в їхні душі, люди ставали метушливими, 
не знали, куди себе подіти, кидалися то до моря, на широку набережну, то 
забиралися в гори до водоспаду, то рвалися всі на концерт прибулої з Москви 
знаменитості, то забиралися в маленькі кафе, набивалися туди набгом, сиділи там 
до пізньої ночі, а потім раптом згадували, що на автовокзалі став до дії новий 
ресторан, надзвичайно модерний, з фінськими меблями, з грузинською чеканкою, і 
бігли через усе місто туди, щоб встигнути до закриття.
І в кафе «Ореанда» в ці дні було повно, аж тріщало. Десятки нових відвідувачів, 
які ніколи туди й не потикалися, блукали тепер поміж столиків і допитувалися, чи 
немає вільного місця або хоч коли якесь там місце звільниться.
— Ореанда,— глибоко зітхаючи від насолоди, приказував інженер,— прекрасне слово! 
Особливо коло цього вікна, наповненого морем. Ореанда.
— Сі-сі! — посвистів поет.— Старий, дозволь нам, поетам, встановлювати ціну 
слів. Ореанда — це сі-сі!
— Ще є симпатичне слово — «Асторія»,— докинув лікар.— В Ленінграді рессоран 
«Асторія» — просто чудо.
— Славнозвісні слова! — вигукнув інженер.
— Славнозвісні — горезвісні,— посміхнувся Отава.— Астор був якийсь чи то 
спекулянт, чи просто здирщик. Потім пожертвував якісь гроші на готель чи на 
бібліотеку — і от пішло по всьому світі: асторії, асторіі. Я особисто не вірю 
красивим словам.
— І красивим жінкам,— сказав інженер, дивлячись поза своїми товаришами кудись до 
дверей, щось там розрізняючи в суцільному сизому тумані від диму й випарів.
Він дивився туди так уперто, немов вичаровуючи своїм поглядом щось бажане, що 
всі коло столика теж поступово стали переводити погляди до дверей, і всі 
побачили свою художницю' з подругою, маленькою гостроносою сухою жіночкою.
Вони стояли коло дверей, трохи розгублені, знетямлені гамором і задимленістю, 
але, певно, надворі було сиро й холодно, їм не хотілося так відразу повертатися 
туди, звідки вони щойно прийшли, тому вони з безнадійною наполегливістю 
намагалися видивитися бодай одне вільне місце. Художниці, видно, стало жарко, бо 
вона розстебнула своє біле пухнасте пальтечко; може, їй і не хотілося сюди йти, 
а тим більше не хотілося отак безглуздо стояти коло дверей і вишукувати те, чого 
тут однаково не знайдеш, вона щось сказала своїй подрузі, зневажливо кривлячи 
свої лукаві уста, але та коротко їй відмовила і вперто блукала поглядом по залу 
з байдужою затятістю, притаманною жінкам невродливим і трохи зневаженим, які 
звикли пробиватися в житті без будь-чиєї підтримки і завдяки цьому виробили в 
собі твердий характер і неабияку наполегливість.
Мабуть, існує магнетизм поглядів, бо, зрештою, художниця повернула обличчя до 
вікна (а перед тим вона мовби навмисне відверталася}, і її погляд зустрівся 
відразу з чотирма поглядами. Художниця ледь посміхнулася, здалеку кивнула чи то 
всім одразу, чи тільки інженерові, який все ж таки був хоч трохи їй знайомий, і 
рішуче попростувала до столика коло вікна. Подруга пішла за нею.
— Ви пробачте,— сказала, наближаючись до них, художниця,— і не подумайте, що ми 
нахаби. Але справді — жодного місця. А нам би хотілося хоч трохи зігрітися.
— Всі слова зайві! — підхопив інженер. — Сідайте поки що на мій стілець. Я миттю 
роздобуду для вас усе, що треба!
Він .побіг кудись у дим і гамір, художниця посадовила на інженерів стілець свою 
подругу, а сама стала коло вікна, вигідно вирізняючись на його темному тлі.
— Беріть мій стілець! — похопився лікар.
— Дякую. Я підожду,— сказала художниця. Вона чомусь дивилася на Отаву, так ніби 
мовчки запитувала: «А ти чого не запропонуєш дамі стільця?» — і від цього 
німотного запитання на Отаву найшла дивна затятість. Він, хоч спершу хотів 
зробити те саме, що й лікар, тепер ще міцніше вмостився і послав художниці так 
само німотну відповідь: «Якого чорта! Могла б собі пошукати місця деінде!» Сам 
не знав, чому його дратувала її присутність, але вдіяти з собою нічого не міг.
Повернувся інженер з двома стільцями в руках, за ним ішла кельнерка, яка несла 
каву для обох жінок і пляшку коньяку.
— Прошу,— розкланявся інженер,— каву ми вже п'ємо чотири години, отже, кава 
тільки для дам. Щоправда, коньяк ми теж пили, але гадаємо, дами не відмовлять 
нам у приємності випити разом з нами.
— Якщо ви вже такий галантний,— сідаючи, сказала художниця,— то хоч би запитали 
нас про наші бажання.
— Читаю по очах,— бадьоро потер долоні інженер.
— Ви, мабуть, училися цьому в солдата Швейка,— посміхнулася художниця.— Він це 
робив напрочуд вдало. Щоправда, з офіцерськими дружинами.
— Він читає тільки Фолкнера,— обізвався Отава,— до того ж — в оригіналі.
&frac34; Так? — повернулася до нього художниця.— А ви?
— А я тут ні до чого,— сказав Отава і вмочив губи в чарку з коньяком, хоч пити й 
не хотів. Просто хотілося, аби художниця відчепилася від нього.
— Він читає тією мовою, якою йому потрібно,— гордо повідомив лікар, який міг 
бути великодушним навіть там, де йшлося про завоювання симпатій жінки.
— І що ж ви читаєте? — не відставала від Отави художниця.
— Спитайте нашого поета. Читання — його спеціальність,— відбуркнув Отава.
— Ми з Дімою знайомі ще по Москві. Я приблизно знаю коло його зацікавлень,— 
відповіла художниця.— Ти не ображаєшся, Дімо?
— Сі-сі! — відповів поет.
— Москва — велике місто! — зітхнув лікар, переживаючи за свій невеличкий 
обласний центр, де була його клініка.
&frac34; Центр,— розвів руками інженер і підніс келишок,— прошу, за прекрасних дам, які 
живуть у самому серці нашої Батьківщини, і за їхні, отже, серця.
— Ви що,— примружилася художниця,— лікар-кардіолог?
— Ні, лікар якраз я,—знову кинувся на виручку лікар,—а він інженер. Між іншим, з 
групою товаришів... на державну премію...
— Ага, група? Один з сошкою, семеро з ложкою? — Художниця засміялася. Але 
інженер не образився.
— У нас справді колективна робота,— сказав він,— але давайте не про це. Ми тут 
відпочиваємо. Так давайте ж! За Москву і її людей ми випили. Тепер я пропоную за 
Київі Прекрасне місто!
— І велике місто,— додав, зітхаючи, лікар.
— А хто з Києва? — спитала художниця.
— Отава,— пояснив інженер,— і народився в Києві, і виріс, і батьки, і діди — всі 
з Києва, ще, мабуть, від князів.
— Росли, як отава,— сказав Отава.
— То це ви там усі куполи золотом покрили? — спитала художниця.
— Без золота не можемо,— тим самим відповів їй Отава,— це вже в нас у крові. 
Спимо тільки під золотими покрівлями, як далай-лами.
— Не знала, що потомствені кияни такі,—вдавано злякалася художниця.
— Якщо пити, то давайте.— Отава вже й зовсім став сердитий. Все ж таки якийсь 
біс штовхав його сьогодні під ребро і весь час спонукав на хлоп'ячі вихватки.
Художниця випила, налила ще келишок і знову випила без тосту, її подруга злякано 
ворухнулася на своєму стільці.
— Тайко,— сказала вона до художниці,— тобі ж не можна так багато пити.
— А хіба це багато? — засміялася художниця і знову налила собі. Раптом вона 
помітила, що чиясь рука накрила келишок. Вона підвела очі, то була рука Отави.
— Що це має означати? — спитала суворо художниця.
— Раз вам не можна, то навіщо?
— А звідки ви знаєте, що не можна?
— Ну, сказала ваша подруга.
— Між іншим, її звуть Ліна, і вона декоратор з Великого театру.
— Приємно, але однаково ви не пийте більше,— Отава наполягав, дедалі більше 
дивуючись свойтіоведінці.
— А яке вам діло? — художниця гнівалася вже навсправжки.
— Таїсо! Сі-сі! — нагадав про себе поет.— Зверни увагу на свого давнього 
знайомого. Я хотів би тобі...
— Ти мені не подобаєшся,— обрізала його художниця,— і прекрасно знаєш про це!
— Ну, тоді...— Поет заховав руки під стіл, нюхнув навіщось із випитої чарки і 
притишеним, як завжди перед читанням віршів, голосом сказав: — Тоді я прочитаю 
вам усім вірш. Але прошу уваги! Ви ще мене не знаєте! Якщо я прошу уваги, то це 
серйозно! Чуєш, Тайко! — І, не чекаючи нічиєї згоди, він заплющив очі й почав:
Якщо ти прокинешся рано-вранці...
Біс і далі штовхав Отаву під бік і доштовхався вже до того, що Отава, не даючи 
поетові змоги прочитати наступний рядок, квапливо процитував:
Серед білого сум'яття простирадл і подушок...
— Серед білого сум'яття простирадл і подушок,— повторив поет, вдаючи, що не 
помітив Отавиної вихватки'.— Існігова бі-лість різоне тобі в очі...
— І ти задихнешся від крижаного холоду самотності...— мерщій встряв Отава.
Художниця звела на Отаву просвітлені від стримуваного реготу очі. Вони були 
досить дивні в неї. Одне око сіроблакитне, а друге сіре, з брунатними цятками, 
якесь пістряве, з гострим мало не вовчим блиском.
— Якщо ти не замовкнеш,— з присвистом сказав поет, звертаючись до Отави,— то я 
наб'ю тобі морду. Отут при всіх елементарно наб'ю тобі морду. Я боксер і роблю 
тридцять ударів за хвилину.
— А я роблю тільки один удар,— сказав різко Отава і підвівся з-за столу.
Всі сиділи. Жінки ждали, що буде далі, поет вичікував подальших дій Отави, 
інженер і лікар мовчали. Не пробували втихомирити поета, заступитися за Отаву, 
власне, й не за нього, а за цілість свого товариства, яке ось так безглуздо, 
безпричинно розвалювалося тільки через те, що один з них раптом перестав 
розуміти жарти.
Отава збагнув, що нічого більше не дочекається, мовчки підійшов до вішалки, зняв 
своє пальто, недбало накинув його на плечі і вийшов на вулицю.
Море насилало на суходіл пронизливу вільготність. В холодних мокрих сутінках 
тинялися по набережній люди, купчилися під ліхтарями, розходилися, щоб знову 
зібратися в світляному колі, глянути одне на одного, постояти, викурити цигарку, 
подивитися на темне море. Отаві не хотілося знов до людей. Відпочити в самотині 
— єдине, чого тепер бажав. Тому відразу звернув убік, повз знайомий старий 
платан, по вимощеній білими плитками доріжці побрався в мовчазну пітьму. Про те, 
що сталося в кафе, не думав. Дивна порожнеча була в нього в грудях, у голові, 
йшов швидко, широкі білі плити твердо слалися йому під ноги, ззаду долинали до 
нього уривки людських розмов, накочувалися раз по раз пошуми моря, але чим далі 
він ішов, тим більша й більша тиша залягала в нього за плечима, тільки ще дихало 
спроквола десь далеко море та стукали по твердих плитах підбори його черевиків: 
стук-стук!
І враз до нечастого стуку його підборів долучився новий звук, квапливий, 
знервований, ще далекий, але виразний і чіткий: тук-тук-тук! Так наче хтось 
наздоганяв його. Не зовсім приємне відчуття, коли в темряві, на пустельній 
дорозі, наздоганяє тебе хтось невідомий. До того ж Отаві аж ніяк не хотілося, 
щоб хтось порушував його самотність. Тому він наддав ходи, хоча й так був 
певний, що навряд чи зможе будь-хто наздогнати його. Хіба що матиме ще довші 
ноги.
І все-таки воно наздоганяло. Ближче й ближче — тук-тук-тук! Уперто, відчаєно, 
майже в безнадії билося об тверді плити позад Отави, який ішов швидше й швидше, 
вже чомусь твердо переконаний, що женеться саме за ним, навіть починав уже 
здогадуватися, хто саме, хоч не був ще певний, але певність тут була зайва, бо 
однаково знав ці кроки, звідкись давно вже відомий чомусь був йому оцей перестук 
каблуків, так ніби він тільки те й робив у своєму житті, що наслухував перестуки 
жіночих каблуків і вирізняв з-поміж них один, той, що колись має почути його в 
вологій холодній пітьмі на безлюдній алеї приморського міста.
Він ішов так швидко, як тільки міг, прогонисто викидав уперед то одну, то другу 
ногу, мав цибаті, аж он які; той, хто за ним намірився гнатися, мусив нарешті 
зрозуміти, що справа його геть програна, безнадійна від самого початку, і воно 
таки справді, мабуть, так і сталося, погоня мовби почала відставати, перестук 
позаду ставав тихіший і тихіший, а потім, коли Отава відітхнув уже вільніше, 
перестук раптом зірвався на безладне спазматичне: ток-ток-токі—такий звук лунає 
лише тоді, як біжить жінка, коли вона дивно випрямляє ноги, а тіло її в цей час 
заточує обережні півкола, їй важко втримати рівновагу, тому вона швидше й швидше 
викидає наперед штивні ноги і вибиває каблуками: ток-ток-ток, а сама виплітає з 
заплутаних мережив свого вихитування нелегку доріжку просування вперед.
І цей біг Отава міг би вирізнити з тисячі й мільйона, хоч перед тим ніколи його 
не бачив і не чув. То бігла вона, ніхто інший.
Він став і повернувся назад. З темряви невиразно наближалося до нього її біле 
пухнасте пальтечко. Художниця добігла до Отави і, задихана, майже впала йому на 
плече.
— Це ви? — вдаючи, ніби щойно впізнав її, сказав черство Отава.— Що з вами?
— Я гналася за вами.
— Навіщо? Хто вас просив?
— Ходімо назад. До них.
— Задля цього не варто було вам...
— Справді, ходімо. Так негарно вийшло. Цей Дімка — він типовий ідіот. Я його 
знаю. Нездара і дурень. Всі нездари такі. Вульгарні забіяки. Ви ж не такий. Все 
обійдеться.
— Звідки ви знаєте, який я?
— Ну, знаю. Це не важить. Давайте повернемось до них. Вони переживають. Цей — 
теж... Знаєте, перед жінками завжди всім хочеться якось... Одне слово, чоловікам 
хочеться подобатися...
— В мене такого бажання не виникало...
— Ну, однаково. Ви дозволите взяти вас під руку? Я вкрай знесилилася.
— Беріться. Але туди я не піду.
— Гаразд. Тоді я залишуся з вами.
— Навіщо?
— Раз я вас наздогнала, то що ж тепер маю робити?
— Те, що робили досі. Скільки вам років?..
— Більше двадцяти, але менше тридцятії,— засміялася вона. Вони пішли далі 
вперед, тепер уже вдвох. Таїсина рука грілася біля Отавиного ліктя, обоє 
мовчали, художниця ще й досі не погамувала своєї задиханості, а може, навмисне 
дихала прискорено й бентежливо. Отава знов став пришвидшувати ходу, боявся 
поглянути на обличчя своєї несподіваної супутниці, хоч і знав, що в темряві 
навряд чи роздивиться його як слід, але лякався її лукавих уст, здавалося йому, 
Що крізь найбільшу темряву побачить він їхній хвилюючий вигин.
— З вами приємно мовчати,— першою обізвалася художниця.
— Так кажуть до дурнів,— Отава тримався суворого тону. Жодної нотки потепління!
— Там мовчанка вимушена, а з вами просто приємна. Ви не подумайте про мене 
абищо.
— А що я маю подумати? Навпаки, повинен би...— Він мало не сказав «подякувати 
вам», але стримався, хоч і відчував наплив якоїсь ігезнаної теплоти, 
схвильованості, справді був вдячний їй за те, що вона не покинула його самого в 
таку хвилину; чужа, незнайома людина шукала його в безмежній пітьмі, 
наздоганяла, розраювала, заспокоювала. Він мав неодмінно сказати їй якісь 
особливі слова, яких ніколи нікому не говорив, яких не вмів говорити. Він 
повинен ось тут пообіцяти їй, що ніколи не забуде цієї ночі, не забуде старого 
платана, твердих білих плит, що стелилися повз нього в холодну вільготну 
темряву, і перестуку її каблуків по тих плитах.
&frac34; Ви мене...— почав він, але знов не докінчив.
— Налякала? — засміялася художниця.
— Ні,— він нарешті наважився,— здивували.
— Ото,— вона, здається, зраділа,— вас здивувати не так легко.
— Чому ви так вирішили?
— А я знаю про вас усе. Крім імені.
— Отава,-— сказав він.— Ви ж чули там, у кафе.
— А ім'я?
— Досить і Отави. Звіть, як усі.
— Мене звуть Тая, тобто Таїса. Наче попівну. А батькз мій—металіст. Ще .й 
зараз—на заводі. А в дочки—так смішне ім'я.
Вона непомітно втягувала його в розмову на теми, яких він завжди уникав, 
вважаючи їх дріб'язковими і не вартими уваги. Сам собі дивуючись, Отава 
заперечив:
— Чому ж смішне? А от мене, наприклад, батько назвав Борисом. Ви, мабуть, не 
знаєте походження цього імені. Воно йде від слов'янського—Богорис. Певно, мій 
батько хотів, щоб у мені були якісь риси бога. Але, як бачите, помилився. Вроди 
не маю, привабливості — теж.
— Чому ви вважаєте, що боги повинні бути неодмінно вродливі?
— Такими їх малювали. Починаючи від стародавніх греків.
— Грецькії боги не вродливі—вони зжіночені, солодкаві.
— Вам до вподоби вавілонські бикочоловіки?
— Не треба про це,— попросила вона, глибше забираючись йому під лікоть теплою 
долонею.— Якщо вам не хочеться зі мною говорити, давайте лише помовчимо. А якщо 
й мовчати неприємно, скажіть.
Вона забрала свою руку від нього, йшла тепер поряд, пальтечко тьмаво біліло в 
темряві.
— І взагалі не треба нічого. Ви зараз почнете дякувати мені за добре серце, 
скажете, що ніколи не забудете, як кинулася в ніч слідом за вами, по суті, 
абсолютно незнайомим чоловіком, як гналася за вами тільки для того, щоб... Але 
не будемо про це...
— Звідки ви все знаєте?—щиро здивувався Отава.—Це просто якийсь містицизм.
— Я все знаю,— вона засміялася десь на відстані, і Отава уявив, як вигинаються 
її лукаві уста, і йому вперше в житті стало страшно від близькості жінки.
«Треба її прогнати»,— подумав він зненацька, намагаючись відтіснити кудись у 
найдальший куток пам'яті те, що відбулося перед цим. І ще подумав: «Яке вона має 
право отак вриватися в моє життя, все ставити шкереберть, ламати всі мої плани, 
головне ж — ламати мій характер, бо він уже зламаний назавжди одним тільки її 
вчинком. А що ж буде далі?»
— Ви думаєте про те, чи не краще мене прогнати від себе? — спитала вона його, ще 
далі відходячи на край доріжки.— Скажіть — і я повернуся до того товариства, 
яке... там. Я не звикла будь-кому заважати. Сама теж не люблю, коли мені 
заважають.
Він спромігся приховати новий вибух здивування її неймовірним даром читати думки 
і спробував звести все до жарту:
— Хай уже мої товариші догризають там вашу подругу.
— А її не дуже й угризуть. Вона колись займалася гімнастикою. Завжди зуміє 
вислизнути.
— Велике вміння — вислизати,— промовив Отава так, аби лиш сказати що-небудь.
Далі йшли мовчки. Дорога бралася в гори. Вона лягала на темну землю розгонистими 
закрутами, розсовуючи в боки кущі, дерева і навіть будинки, це було типове шосе 
для машин, щоб полегшити їм підйом, але для пішоходів воно не надавалося аж 
ніяк. Замість нормального просування прямо вперед доводилося никати по 
серпантинах туди й сюди, ті самі дерева, ті самі будинки, ті самі вуличні 
ліхтарі обходити то знизу, то згори, і якщо для машини з швидкого накладання 
отаких повільних витків зрештою все ж одержувано висхідний рух, то для людей, 
надто ж уночі, це видавалося безглуздою блуканиною в пошуках невідомо чого.
Двічі обганяли їх таксі, повні пасажирів. Згодом ,у світляній смузі, що її кидав 
на шосе ліхтар, вони побачили далеко попереду парочку. Стояли посеред шосе, в 
найосвітленішому місці і цілувалися. Чи то скороминуща курортна любов, чи, може, 
справжнє кохання, яке не хоче ждати, не розбирає, де світло, де темно, а то, 
може, просто вони зовсім юні і заповзялися отак перерахувати своїми поцілунками 
всі сліди ліхтарів на нічному шосе і йтимуть в гори до самого ранку, бо для 
таких дорога ніколи не кінчається. І він, Отава, теж міг вигадати щось схоже, 
наприклад, цілувати Таїсу на кожному новому закруті дороги, цілувати її лукаві 
уста і мовчати, мовчати. Він завжди боявся жінок через їхню балакучість, їх 
треба було забалакувати майже до втрати свідомості — лише тоді вони почували 
себе щасливими. Особливо страждали цим жінки інтелігентні. У них завжди було 
повно претензій до кожного нового знайомого, взагалі до цілого світу, їм чогось 
хотілося, вони неодмінно мали залізти тобі в душу, вивідати всі твої думки. 
Може, він був несправедливий, отак міркуючи про жінок, але вже так воно склалося 
здавна, і перебороти себе Отава не вмів і не міг.
Коли проходили парочку, закляклу в поцілункові, обоє вдали, ніби нічого не 
помітили, і далі йшли, мов чужі, кожне по своєму боці шосе, і мовчали вперто й 
затято, неначе вороги.
— Пробачте,— перший не втерпів Отава,— я дуже різкий і навіть грубий чоловік.
— Не турбуйтеся,— сказала з того боку Тая,— я теж далеко не ангел. Коли хочете 
знати, я навіть жорстока. Може, тому й кинулася за вами в темряву, як остання 
дурепа. Жодна нормальна жінка ніколи б не побігла. Особливо з так званих ніжних, 
добрих і ласкавих. Хоч би ви кинулися в море або під колеса першої машини... Але 
я починаю набивати собі ціну, а це вже зовсім зле... Ліпше мовчати. Скоро вже 
наш санаторій — і ви звільнитеся від мого надокучливого товариства... Але перед 
цим я б хотіла вам признатися... цілковите безглуздя, але... Знаєте, в мене 
зірке око... Навіть зараз у темряві... Хоча темрява — це тільки для 
невтаємничених, а для художників — це середовище, де народжуються всі барви від 
сполучення з світлом... Бач, я вже починаю читати вам лекції, перебираючи ваш 
хліб.
— Я не читаю лекцій,— сказав Отава.
—Пробачте. Не знала... То про що я? Ага, про спостережливість... Уявіть собі: 
поки ви ходили в непрасованих, якихось пожованих штанях і старому светрі, а я 
теж дотримувала вам стилю і вперто носила штани й светр, викликаючи осуд всіх 
санаторних дам і респектабельних чоловіків, але робила я це мимоволі, мені 
здавалося, що я не думаю про вас і не звертаю на вас ніякої уваги. Але ось ви 
надягаєте костюм, як усі, білу сорочку й краватку і, як усі, десь зникаєте 
одного вечора, другого, третього... І знов не знаю: цікавість чи що це? Але мені 
захотілося довідатися, куди й чого ви зникаєте, хоч я розуміла, що це цілковите 
безглуздя... А потім я побачила це ваше вікно... І стала приходити до нього 
тоді, коли вас не було ще... Зрозумійте мене: я художниця...
— Я вас розумію,— сказав Отава,— розумію, бо я теж майже художник...
— Мені казали, що ви історик...
— Навіть професор і доктор історичних наук,— майже сердито промовив Отава,— але 
це чисто формально... Ви ж знаєте, як легко тепер стають і докторами, і 
професорами...
— Ви хочете підкреслити, що ви — не ординарний професор і доктор? — зміненим 
голосом мовила художниця, мовби шкодуючи за хвилю відвертості, якої вона 
допустилася з Отавою.
— Та ні, просто хочу від істориків перекинутися до вас, художників, хоч і знаю, 
що це, майже неможливо.
— Ікони? Це тепер модно. Навіть модніше за абстракції. У нас, в Москві, пошесть 
серед письменників, серед артистів, про художників не кажу — деякі на цьому 
навіть заробляють.
— Не вгадали. Зовсім не ікони.
— Архітектура? Як у Нестора: «Откуду єсть пошла Русская земля і откуду 
малометражні квартири стали єсть?» Але, здається, цю тему у вас перехопили. Вам 
хіба що лишилися виступи в газетах.
— Теж не вгадали.
— Пробачте, я стаю занадто цікавою. А це майже завжди ознака дурощів.
Знову вона мовби вгадала Отавині думки і ще раз — вже вкотре—здивувала його 
своєю проникливістю.
— Добре, я відплачу вам тим самим,— сказав він, переходячи до неї по шосе і 
несміливо доторкуючись до вологих білих ворсинок на її рукаві.— Ви мало не щодня 
ходили в гори з етюдником. Дозвольте поцікавитися, вдалося зробити щось за цей 
час?
— Можу показати.— Вона зупинилася й глянула йому в обличчя, і він побачив її 
темні очі і виразні усіта.—Завтра запрошу вас до себе й покажу. В мене окрема 
кімната, мені створено всі умови... Бачите? Сьогодні, на жаль, не можу. 
Непорядно. А тим часом ми вже й прийшли. Непомітно в розмовах і в мовчанні. Ви 
не гніваєтеся на мене?
— Ні,—сказав Отава, хоч і розумів, що не треба зараз.нічого казати. А що треба, 
не знав.
— Тоді на добраніч,—Тая посміхнулася.
— Угу.— На нього наплинула одвічна його похмурість.—Добраніч.
Уночі йому приснилося, ніби він плаче. Прокинувся—і відчув, що все обличчя в 
сльозях. Щоб не будити сусідів по палаті, тихенько вийшов до вмивальника, глянув 
у дзеркало. Червоні, якісь зовсім маленькі, наче не його очі на вилицюватому 
негарному обличчі з великим носом і в'ялим підборіддям. Зняв піжамну куртку, 
відкрутив кран, довго хлюпостався під холодним струменем води, знов глянув у 
дзеркало. І знов не побачив нічого привабливого. Кістяк, на який природа забула 
наліпити м'яса. В голові билося двоє слів «славнозвісний—горезвісний». Мов мухи 
об шибку. Горезвісний... славнозвісний...
«Поїду,— подумав Отава,— завтра ж уранці поїду до Києва. Два дні — це ніщо. 
Ліпше втратити два дні, аніж...»
До ранку вже.не заснув, снідати пішов без жодного бажання, мав твердий намір 
одразу після сніданку викликати таксі і. їхати на аеродром діставати там квиток 
і летіти, летіти.
Всі заспали після вчорашнього випадку в «Ореанді», на сніданок запізнювалися, і 
Отава подумав, що так воно й краще. Художниці теж не було. Отава поколупався 
виделкою в якійсь там потраві, надпив трохи чаю і вийшов з їдальні. Йому 
назустріч по сходах піднімалася Тая. Крізь розстебнуте біле пальтечко виривалося 
назовні яскраве плаття, яке враз перетворило Таю на жінку у.всьому—в кожному 
порусі, в кожному вигині тіла, в кожному зблиску очей. Він став, і в нього в 
грудях прокотилося коротке схлипування з нічного кошмару. Не знав, що казати, 
безтямно дивився на молоду жінку, яка впевнено долала сходи своїми високими 
ногами, обтягненими модними взористими панчохами.
— Ви вже поснідали? Так рано? — сказала вона досить буденним, як йому видалося, 
голосом. Отаві враз захотілося, щоб вона повторила вчорашнє запрошення 
подивитися її етюди, запросила його відразу після сніданку, щоб він потім зміг 
ще викликати собі таксі й устигнути на аеродром до відльоту рейсового літака на 
Київ. Вона вміла читати його думки і настрої, тож повинна була й тепер...
Але Таїса сказала зовсім інше:
—А я, бачите, причепурилася. Іду в кіно. Сьогодні показують «Дорогу» Фелліні. 
Бачили?
Він повинен був сказати, що не бачив, і відразу ж напроситися разом з нею, але 
образа на Таю за те, що не захотіла вгадати його бажання, примусила бовкнути 
неправду.
— Бачив. Нічого спеціального.
— Тоді,— вона стала східцем вище за Отаву і, мружачись, розглядала його,— тоді 
ви підете і подивитеся ще раз.
— Навіщо?
— А щоб не казати про цей фільм таких дурниць.
— Можу я мати свою думку? І взагалі...— Він не витримав і сказав майже 
благальне: — Могли б ви не піти на цього Фелліні?
— Дозвольте поцікавитися — чому?
— Ну, підете іншим разом. А сьогодні... Я б дуже хотів поглянути на ваші етюди.
— На мої етюди?—Тая трохи повагалася.—Ну, гаразд. Але це можна й згодом. .
— Ні, я хотів...
— Ага, вам хотілося зараз же. Може, мені й не снідати?
— Та ні, поснідайте.
— Ви дозволяєте? Що ж... Я подумаю під час сніданку, чи мені йти на Фелліні, чи 
показувати вам ці... етюди.
— Боюся, що ви мене можете не застати,— ображено промовив Отава.
— Ага, вирішили їхати додому? І то негайно? Ну, гаразд. Я вип'ю чаю, а потім 
покажу етюди. Слаба жінка. Нічого не вдієш.
Вона війнула перед очима в Отави своїм яскравим платтям і пішла до їдальні.
А Отава стояв на сходах і знетямлено посміхався усім знайомим, що прямували на 
сніданок. Що він наробив? Що накоїв? І два слова, мов муха об шибку, билися йому 
в голові: «Славнозвісний... горезвісний...»
Пройшли лікар та інженер, винувато привіталися з Отавою. Потім унизу на сходах 
з'явилася квадратова постать поета. Цікаво, що скаже цей... Поет наблизився, 
знизу глянув на Отаву, хрипко бурмотнув:
— Пробач, старий. Нічого не пам'ятаю.
Отава відвернувся. Ніхто нічого не пам'ятає. А він що — запам'ятовуючий 
пристрій? Кібернетична машина «Дніпро»? Славнозвісний — горезвісний? Дякую 
красно!
Тая вибігла на сходи, тримаючи пальтечко в руках. Гнучке її тіло випручувалося з 
плаття.
— Простудитесь,— сказав їй Отава.
— Зате покажу вам своє плаття. Хоча забула — вас цікавлять етюди.
Вона повела його до своєї кімнати. Довгий санаторний коридор. Дешеві копії 
картин на стінах, килимові доріжки, казенна показна чистота, хоч би якийсь 
безлад, що свідчив би про звичайне людське житло.
— Так, так,— відмикаючи двері, говорила Тая,— зараз ви побачите... Покажу вам 
свої етюди... етюди...
Ще й не причинивши дверей, недбало кинувши на ліжко своє пальтечко, Тая кинулася 
в куток, де виднівся етюдник і стосик полотен, натягнутих на підрамники, стала 
вихоплювати їх звідти одно за одним і майже жбурляла на стіл перед очі Отаві.
— Ось, ось, дивіться!.. Можете... ось;.. Будь ласка!..
Чотирикутники загрунтованого полотна. Більші й менші. Квадратові й прямокутні. 
Готові прийняти на себе фарби і лінії. Але ніде — жодної барвної плямочки, 
жодного доторку пензлем, нічого, біла пустота. Мов засніжена тундра.
Отава вже й не знав, куди тепер дивитися: на ці дивні заготовки чи на Таю. 
Якийсь немилий жарт. Може, вона вчора ввечері сховала свої написані етюди, а це 
просто так?
— Не розумію вас,— сказав нерішуче.
— Що не розумієте? — Вона випросталася, стала навпроти нього, майже впираючись 
йому в груди своїми округлими персами.— Ну, так от. Не могла. Нічого не могла. 
Ходила в гори. До моря. Дивилася на пейзажі. На первісний хаос. На здибленість. 
На дикий крик, що прагне втілень... І нічого не могла. Не могла!.. Що мені до 
того? Яке діло до громаддя гір і величі води? Мазанина з підтекстом чи без 
підтексту — то не для мене. В мені кричать люди, зітхають, могутньо 
народжуються, а я... не можу...
—- Що ж ви робили там... у горах? Щодня з етюдником...
— Що? Плакала.
Вона глянула на нього зблизька своїми різнобарвними очима, і така в них була 
щирість, що він не втерпів і сказав:
— Ви знаєте — я теж сьогодні плакав. Уночі. Крізь сон, А потім прокинувся — і 
теж не міг стриматися... Вірите?
Вона болісне всміхнулася.
— Ждете компліментів за свою щирість? Але ж я не вимагаю компліментів, хоч і 
жінка. Обійдетеся й ви.
— Ні, я хотів сказати інше. В мені й зараз ще мовби затамоване схлипування... Не 
можу стримати...
— Ви їдете? Зараз? — Вона знов глянула на нього своїми трохи лиховісними очима, 
аж стало страшно.— Нічого. Може, так і треба. Прощайте.
Подала йому руку, дивилася на нього, не зводячи очей. Отава повільно схилився і 
поцілував їїруку.
— Ввічливий професорський поцілунок,— прокоментувала вона.
— Я повинен їхати,—сказав Отава.—Але якби... Якби ми з вами познайомились трохи 
раніше...
— То ви б поїхали додому ще тоді,— докинула Тая.
— Може. А може, й ні... Я розумію вас, коли ви ото... Неторкані полотна... Все 
розумію... Сам не знаю чому, але відчуваю, що зміг би розповісти вам... Ну, 
спершу про хлопчика, який жив майже тисячу років тому, а вже потім...
— Ви думаєте, це помогло б? Тисячоліттям замінити нинішнє? Тим хлопчиком...— 
вас? Але пробачте. Щасливого вам польоту. Прощайте, йдіть.
Він вийшов, трохи горблячись через свій високий зріст, а може, й не через зріст. 
І просто з казенно упорядженого коридора, з чеського кольорового апарата, що 
стояв на полірованій монументальній тумбі стилю епохи надмірностей, 
зателефонував до таксопарку.
І коли вже виїздив з міста, побачив мигдалеве деревце, що першим зацвіло тут. 
Було багато розмов про те мигдалеве деревце. Курортна газета на традиційному 
місці вмістила традиційний знімок з традиційним підписом: «Квітне мигдаль», але 
газеті ніхто не повірив, бо хіба ж невідомо, що фотографи завжди мають у своїх 
чорних конвертах заздалегідь наготовлені знімки на всі пори року і найперше — 
для капризної весни, яка то запізнюється, то приходить занадто рано, 
пробиваючись крізь сніги й морози теплим сонечком і зеленою травичкою. Але хтось 
там казав, що газета цього разу не обдурює, що він сам бачив деревце, але було 
вночі, і через те не може точно визначити, де саме воно зацвіло і чи справді то 
мигдаль, чи, може, це якийсь заморський першоцвіт, а то й гібрид, виведений 
невтомними селекціонерами.
Тепер і Отава міг переконатися, що мигдаль уже зацвів. Деревце стояло все в 
біло-рожевій ніжності, таке нереально-легке, що боязко було простягнути до нього 
руку: ану ж зніметься і полетить, як зляканий небачений птах, полишаючи цю 
вогку, завіяну холодними вітрами землю, забираючи з неї найбільшу радість, яка 
тільки може бути на світі.
 
РІК 992
ВЕЛИКИЙ СОНЦЕСТІЙ ПУЩА
… во оды дни и услышать глосии сорвеса книжная и ясн будет язык гугнивых
Літопис Нестора
Того дня, як прийшов він на світ, повсюди лежали неторканно-білі сніги, і сонце 
яро горіло над ними — велике низьке сонце над подніпрякськими пущами, і чаїлася 
тиша в полях і лісах, і небо було чисте й гарне, як очі його матері. Чи бачив 
він ті очі і небо в них і чи чув ту першу тишу свого життя? Мати спородила його 
серед мовчазних снігів, і він мерщій подав голос. Старий дідуган мороз люто 
вдарив йому в уста, силуючись погамувати перший крик новородка, але добрі боги 
повеліли морозові йти геть, і перший крик пролунав так, як і належалося,— 
пронизливо, невтримно, радісно: «Живу!»
Та пам'ять життя дається людині не з першим її криком, а згодом, вона виникає в 
тобі, мов струс, паче вибух, і своє буття на землі ти відлічуєш з тої хвилі. Для 
нього світ починався пітьмою. Глуха чорнота заливала все довкола, і він борсався 
на самому дні її важководдяі плакав у відчаї й безнадії. Був посеред 
нескінченного, моторошно чужого шляху, всуціль накритого темрявою. Нічого не 
знав і не бачив. Ноги самі вгадували напрямок, ноги несли його далі й далі 
шляхом, глибше й глибше в темряву, і йому ставало дедалі страшніше й страшніше, 
і він плакав гірко-прегірко. Пітьма затягувала його в себе, поглинала його, і 
віп слухняно йшов у її всюдисущість і тільки й умів, що плакати.
Так і пронесе спогад через усе життя. Чи то був він, чи приснилося?
Опісля був дід Родим. Власне, й не сам дід, а його руки, дві безмежно широкі 
теплі лопати, які вигорнули маля з чорноти безнадійного шляху, а потім дивно 
торкалися хлопцевої голови, до настовбурченого, жорсткого, мов на спині у вовка, 
волосся, |і від того незвичного доторку плач перейшов у схлипування, а там і 
зовсім ущух і зник.
Велетенський чоловік з побитим крутою сивизною диким заростом на голові й на 
обличчі, прикритий спереду шкурою тура, зачепленою грубим ременем за схожу на 
стовбур старого дуба шию, чаклував над полум'ям. Червоне, жовте, сизе, а то 
зненацька шугне звідти чорне і злякано сховається за миготливу червоність, 
бузкова каламуть розчиняється в ніжній синяві,— барви народжувалися, вигравали, 
мінилися, барви жили буйним, веселим життям спершу в горні, потім на обличчі, на 
широких дідових руках, на всій його могутній постаті, а відтак пливли на 
Сивоока, проходили крізь нього, і він відчував, що починає жити цими барвами, 
оцими вогняними спалахами в задимленій хижі, а ще він жив відвагою такою самою, 
як та, що була в дідових руках, коли вони без страху занурювалися в нуртовисько 
полум'я і дістлвали звідти заціловані вогнем дивні речі, що світилися барвами, 
ще несподіванішими й яснішими, ніж бачив хлопець на землі й на небі.
Дід був—Родим, а він—Сивоок. Це сприймалося як даність, це починалося ще з 
непам'яті так само, як полум'я, як дідові руки, як податлива глина в тих руках, 
як веселковість барв, серед якої виростав малий.
Дід Родим завжди мовчав. Не було людей довкола, мовби спервовіку жив він на 
пустельному уділлі край шляху, що вів невідомо куди, знав Родим тільки глину та 
звированість полум'я в горні, мовчки ліпив свої посудини, кидав на них химерну 
звивистість барви, обпалював у горні й складав під очеретяним накриттям.
Нащо слова?
Замішував круто глину, кидав добрий вальок на дерев'яний вичовганий круг, перед 
тим розкрутивши його (пристрій для розкручування круга ногою був для Сивоока 
найнезбагненнішою річчю з усього, що діялося), обережно наближав до шматка глини 
свої широкі долоні, і глина тяглася вгору, вивищувалася, оживала, з веселою 
покірливістю йшла за долонями. Слова тут були марні.
А вже згодом вступали в дію дідові пальці, мовби вигравали на гнучкій 
податливості глини, і з тої мовчазної музики народжувалися то гарне горнятко, то 
високий глек, то місткий збан, то химерна посудина на тонкому стоянці. І все без 
слова й без мови.
Іноді брався Родим до іншої роботи. Не крутився тоді круг, глина тужавими 
брусками лежала на широкій липовій дошці і ждала доторку пальців, найбільше ж — 
вологості барв, що дрімали до часу в надпиляних турячих рогах, розташованих на 
поставці саме так, щоб до них можна було дотягтися без зусиль рукою. В такі дні 
Родим пересувався по хижі з не властивою для його великого тіла обережністю, 
його рухи набували урочистої скованості, він мовби творив мовчазну молитву 
давнім богам, успадкованим від діда-прадіда, і таки справді з полум'я Родимового 
горна виходили на світ давні слов'янські боги, несли в притемнепість старої хижі 
співучу багатоманітність барв, і кожна барва мала свій голос і свою мову, так що 
зайвими видавалися б тут звичайні слова з їхньою буденною посполитістю.
Родим не казав Сивоокові ніколи нічого, не пояснював, що діється в полум'ї і на 
глині, на яку крізь соломинки, вставлені в турячі роги з краскою, накраплювалися 
співучі барви. Не почув з ного уст малий назви жодного бога, але незабаром знав 
уже всіх, вловивши то раз, то вдруге з уст заброд-купців, які торгувалися з 
Родимом за його посуд і за його богів, і вже знав, що отой чотирилиций, 
скупчений у мудрості своїх чотирьох ликів, повернутих на всі чотири сторони 
світу,— Світовид, а той гнівливий, іскряно-жовтий — то бог блискавиць Перун, а 
зелений, мов причаєність лісових гущавин,— пастуший покровитель Велес, а той 
надутий, мов купка, широконіздрий, з жадібними очима — то Сварог, верховний бог 
неба і світу; найліпший же для Сивоока видавався Ярило, господар всього 
плодючого й родючого, щедрий, всемогутній мідяноголий бог, заквітчаний таким 
веселим зелом, яке нікому й не снилося. Сивоок довго не міг збагнути, чому 
найближче до серця йому саме цей бог, і тільки згодом, якось випадком, 
підгледівши, як Родим з особливою старанністю чаклує над новим Ярилом, побачив: 
дід дає богові своє поличчя!
В цьому Сивоок не вбачав нічого дивного, бо вже давно запримітив спільність між 
богами і дідом Родимом. Мовчали боги, мовчав і Родим. Тільки вже як починали 
занадто докучати з своїм торгуванням йому купці, то відбуркував їм глухим 
басюрою: «Так» або «Ні», «Мало» або «Хай».
Родим уявлявся Сивоокові найдужчою силою на світі, але одного разу малий 
спостеріг, як дід мовчки молився коло джерела дерев'яному, невідомо ким 
поставленому Світовиду, і зрозумів: бог ще дужчий за Родима. Відтоді бог 
уявлявся йому всім, що дужче за нього. Ще розумів він, що є бог чужий і є — мій. 
Домовлятися з богами важко. Вони завжди мовчать, не знаєш, чують тебе чи ні, 
догодив ти їм чи ні. Мабуть, боги дають силу. Хто мене перемагає, у того дужчий 
бог. У Родима був бог найдужчий, бо дід нікого не боявся. Він роздавав своїх 
полив'яних богів, не шкодував на них найясніших барв, а сам вдовольнявся 
давезним, зсірілим від часу й негоди дерев'яним Світовидом, бо був певний його 
нездоланності.
Купці, скільки їх бачив Сивоок, мало чим різнилися від діда. Були дужі, грізні 
на вигляд, добре озброєні, мали голоси такі гучні, що хотілося затуляти вуха. 
Однак вони відразу бачили, що на Родима їхні голоси не діють, тому переходили 
від крику до погроз, хапалися за мечі, кликали слуг, і ті пхалися до хижі а чи 
під очеретяне накриття. Наставляли на старого довгі списи. Кінець завжди був той 
самий. Родим непомітним для ока порухом сягав до стовпа, який підпирав покрівлю, 
і ось уже в його важкій руці коротко зблискував неймовірно широкий і довгий меч, 
і обрубані одним ударом списи сипалися до ніг старого, а легенькі купецькі мечі 
з дзенькотом падали слідом. Мечі були порозвішувані в Родима на всіх стовпах, 
однаково широкі, з чорними рукояттями, без піхов, він ніколи не гострив їх, але 
нічого гострішого Сивоок не бачив; ніколи не чищені, вони не тьмяніли, не 
іржавіли, в них можна було зазирати, як у тиху прозорінь води. Якось Родим забув 
знову повісити меч після особливо палкого зіткнення з купцями-грабіжниками, він 
просто приставив його до стовпа і взявся до своєї роботи, і тоді Сивоок тихцем 
спробував підняти зброю, вхопився обіруч за чорну рукоять, похилив тяжке залізо 
на себе, смикнув догори і впав, накритий безжальним тягарем.
Родим мовчки зняв з нього меч, повісив на стовпі, а Сивоека легенько штовхнув 
під бік, як штовхав його щоранку, щоб він прокидався й уставав снідати.
Їли вони рибу, смажену, в'ялену й солену, м'ясо, копчене й свіжину, хліб, 
здебільшого просяний, рідше житній, а пили воду й мед, старий, вистояний. І 
хліб, і меди—все це мали вони серед готовизни, що її запасав Родим від купців, у 
маленькій хижці, без вікон, де були ще хутра вевіриць, куниць, бобрячі й 
соболині, шкури вовчі й ведмежі, звої срібного дроту й заморські монети, нарубки 
коштовних металів і дорогі гривни — цілий скарб, цінності якого Сивоок ще не міг 
знати.
Рибу добували з річки, а м'ясо на ловах у пущі, куди Родим брав Сивоока чи не 
від найпершого дня, як той задомовився в нього, виловлений з каламутної пітьми 
ночі, і, може, саме дід час тих виснажливих мандрів серед лісового безмежжя 
найбільше набирався Сивоок міці, що колись мала зрівнятися з Родимовою силою.
Тоді до них долучався третій. Товаришем назвати його Сивоок не міг, а Родим 
нікого ніяк не називав, отож третій був не товариш, а просто третій. А був то 
кінь. Вперше Сивоок побачив коня віддаля, коли пасся на луках коло річки і дід 
Родим покликав його посвистом. Здалеку це була попеляста, волохата істота, 
доволі непоказна. Та коли кінь підбіг ближче, Сивоок побачив його круту шию, 
широкі груди, міцні тонкі ногн, що мовби аж дзвеніли, з розгону вдаряючись в 
землю,— і кінь йому відразу сподобався, і він мовчки про себе назвав його 
ласкаво Зюзь, бо коли дід Родим кликав його, то до свого посвисту додавав ще 
глухе гудіння голосом і виходив неповторно дивний звук: зю-зю-зю.
Однак Зюзь не поділяв уподобання малого. З першого ж разу він дав зрозуміти, що 
оголошує Сивоокові війну, а вся провина малого полягала просто в самому факті 
його існування та ще, певно, в тому, що він вклинився в давню дружбу двох 
самітників: коня й Родима. Зюзь належав до вільних створінь природи, він не 
відав гноблення і покори, не знав запрягу і з неприхованою зневагою дивився на 
тих жалюгідних коняг, що тягли по розмоклій дорозі купецькі повози на рипливих 
колесах, якщо й підставляв він свою спину Родимові, то в глибині своєї конячої 
душі, видно, вважав, що то не чоловік їде з ним у пущу, а, навпаки, він, кінь, 
бере собі чоловіка за товариша в свої мандри, за якими знудьгувався на широких 
випасах.
І ось цей усталений лад відразу порушився, як тільки Родим, перш ніж сісти на 
коня самому, примостив на передню луку сідла якусь нову, чужу істоту, до якої 
навіть муркнув щось ласкаве, чого кінь від нього ніколи не чув. Зюзь ждав, що 
буде далі. Звичайно, він міг хвицнути задніми ногами, підкинути круп так, що те 
маленя вхопило б сторчака, притьмом перелетівши вперед через голову, або ж, 
навпаки, став би свічкою на задніх ногах, перехиляючись назад, щоб пожбурити 
непрошеного вершника на землю спиною. Але це було б нечесно по відношенню до 
старого. Тому кінь терпляче ждав.
Далі було те, що старий звично поставив ногу в стремено, обіперся всім своїм 
важким тілом так, що коня потягнуло в той бік і він мав напружити всі свої сили, 
щоб твердо встояти на місці, потім була хвиля, коли важуче тіло Родимове летіло 
над конячою спиною і для Зюзя настало полегшення, потім Родим міцно всівся в 
сідлі, аж прогнувся хребет у Зюзя, і аж тепер кінь від здивування перейшов до 
обурення таким нечуваним нахабством, такою зрадою з боку свого єдиного на світі 
і, здавалося б, вірного товариша, і в конячій душі вмить визріла помста проти 
того, хто зважився встряти між них двох — між коня й людину; Зюзь зміїно вигнув 
шию, скосив сизе вологе око правобіч, щоб не промахнутися, зневажливо зібгав 
свої завжди ласкаво-м'які, а тепер затверділі в ненависті губи, оголивши великі 
жовтуваті нещадимі зуби і — ось! Кінь мітив на ногу малого. Може, не так хотів 
гризнути, як злякати для першого разу. А може, й хватонув би за маленьку 
литочку—хто знає. Але Родим, хоч який здавався неповороткий і повільний, 
виявився хуткішим за коня. Він рвонув могутньою рукою лівий повід, залізні 
вудила брязнули між кінськими зубами, роздираючи Зюзеві рота, повернули коневі 
шию на місце, а важкі дідові ноги водночас з цим щосили вдарили коня в здухвини, 
кидаючи з місця учвал.
Відтоді кінь мав для Сивоока саму тільки ненависть. ІІоки перед від'їздом на 
лови Родим накидав на нього пітник, поки прилаштовував сідло, Зюзь норовив то 
наступити гострим копитом малому на ногу, то непомітно куснути його бодай за 
край одягу або хоч пирхнути тому над вухом, обдаючи його своїм гарячим 
ненависним духом.
Купатися самого в річку Родим Сивоока не пускав і вирив для нього міленьку 
копанку, в якій вода прогрівалася до самого дна і можна було лежати хоч цілий 
день, пускаючи бульки, бризкаючи навпроти сонця, водячи прутиком по мулькому 
дну, що так нагадувало м'яку глину під дідовими руками, надто Ж коли прутик 
лишав по собі звивисті візерунки — несвідоме хлоп'яче намагання прокласти перші 
несміливі стежечки до великої держави Уміння, де неподільно володарював дід 
Родим.
Зюзь підстеріг Сивоока, коли той вилежувався в копанці. Попаски повертався він 
із далеких луків і ще здалеку запримітив свого супротивника і, мабуть би, 
помстився над ним, якби до своєї зненависті домішав хоч краплину хитрощів і 
підкрався непомітно ближче. Але не такий був Зюзь, щоб удаватися до хитрощів. 
Він гучно заіржав здалеку, вдарив ненависно копитами в траву і, вивертаючи позад 
себе цілі клапті важкого дерниння, полетів на Сивоока. Малий не ждав напасті, не 
готувався до опору, але й не розгубився, знаючи, що порятуватися може тільки 
завдяки самому собі. Тож, не гаючи жодної миті, вистрибнув з копанки, спробував 
утікати в напрямку до дідового обійстя, але вчасно збагнув, що чотири конячі 
ноги мають досить-таки значну перевагу над його маленькими двома, тому кинувся 
до найближчого дерева, підстрибнув, хапаючись за найнижчу гілку, і подерся вгору 
на зелену вільшину, полишаючи Зюзя з його гнівливою ненавистю і незаспокоєною 
помстою.
І хоч спіткала Зюзя на перший раз невдача, але кінь затявся в своїй зненависті і 
після того випадку вперто пасся коло копанки, так що малому тепер не випадало 
покупатися, хіба що водив його іноді до річки дід Родим, який сам не купався 
ніколи, певно побоюючись, щоб берегині й водяний не відібрали в нього силу й 
хист.
А Зюзь звірів дедалі більше й дужче. Вже пустився навіть на те, що переслідував 
Сивоока в обійсті. Пасся зовсім близько, і як тільки малий вигулькував на 
подвір'я, відразу чутно було глухе дудніння копит, і широкогрудий Сивооків ворог 
з'являвся, наче сонне марення; хлопець встигав заскочити назад до хижі, мерщій 
причиняв за собою двері, брав їх на міцний дубовий засув, а кінь підлітав з того 
боку, ставав цапа, бив копитами в двері і вже й не іржав, а рикав, мов дикий 
звір:
«Г-ги-ги-ги!»
Здавалося, немає на світі сили, яка могла б примирити коня з малим Сивооком. Не 
помагали й тривалі перерви в їхніх дивних стосунках, коли на зиму дід Родим 
ховав коня в теплу землянку і Сивоок міг бачити Зюзя лише в дні ловів. В такі 
дні, звиклий до відсутності свого ворога (а відсутність давала надію й на 
остаточне його усунення), стаючи з ним знову віч-на-віч, кінь шалів, і, вже не 
намагаючись приховати перед Родимом своєї ворожнечі до малого, виявляв її, як 
тільки міг,— бурхливо й несамовито.
Захоплений своєю змаганиною з конем, Сивоок не зауважував безлічі подій і речей, 
які його оточували, і, може, тільки згодом згадуватиме він час від часу то 
перший солодкий захват від широкого світу, який відкрився йому ще тоді, як він 
уперше піднявся над землею, залізши на дерево, щоб врятуватися від міцних зубів 
Зюзя, або ж' вималюються йому в сірій нудьзі щоденності барвисті плями, 
закружляють у нескінченному танку, ваблячи погляд, вбираючи очі (дід Родим 
розтирає в круглих дерев'яних ложках з відламаними черенками свої краски), а то 
зненацька посеред найбільшого велелюддя обступлять його непробивні лісові 
гущавини, землі без доріг, попечатані слідами диких мешканців,— нахабно 
впевненими, несміливими, полохливими, і рибина, яку сам уперше витрусив з верші, 
і гніздо з жовторотими пташенятами, що його знайшов у кущах, і черепаха, яка 
загубила яйце на теплому піщаному пагорбі над далекими прогноями, і шум вітру, і 
погук похмурого нічного птаха-вістуна, і тріск скресаючої криги на річці,— все 
те навідуватиметься в його життя то більше, то менше, то бовванітиме ледь-ледь 
на обріях снів, то гримітиме всевладне до болю в ушах, до сліз в очах, до щему в 
грудях.
А з людей слідом за дідом Родимом вплітався в Сивоокове життя Ситник. Ситник — 
це струмені ясного волосся, розбігані очі барви неба, жадібний червоногубий рот, 
рясний піт на пухкому обличчі, краплистий, невтримний піт і в літню спеку і в 
зимню стужу.
Ситник привозив Родимові меди. Знався на нелегкому вмінні ситити це питво, 
високо ціниме і князями та боярами, і купцями-зайдами, і мужніми воями, і 
простим людом. Родимові привозив він меди в збанах, .зроблених самим дідом 
(Сивоок вельми дивувався, що для себе дід не розмальовував ніякого посуду), 
недбало виставляв їх з луб'яного візка коло хижі, стираючи з лиця піт, гукав:
— Гей, Родиме, маєш тут ще того добра! Якби не для тебе, то й не трудився б. Але 
давня повага моя...
Родим мовчки виносив йому шмат срібла, кидав зневажливо, Ситник ловив його, 
виважував на долоні, і Сивоок щораз більше переконувався, що поважає той зовсім 
не діда, а оті шматки тьмаво-білого металу. Не міг збагнути, як можна ставити 
метал понад людину, хоч із часом і сам переймав од діда замилування до тихих 
переливів барв, а срібло, надто ж у місцях зрізу, давало такі несподівано 
прекрасні переливи, що втішатися ними хлопець міг хоч і півдня. Навіть золото не 
подобалося йому так, як срібло, бо в золоті була якась прихована пиховитість, 
воно світилося жовтістю, холодною і далекою, і нагадувало цим невловимість 
нічних вогнів на болотах і узліссях. А срібло сяяло ласкаво й тихо, мов сповитий 
легкими хмарками літній день. Сивоокові щоразу ставало кривдно, коли дід 
віддавав гарно обрубаний шмат срібла за таку, здавалося б, несмачну потраву, як 
мед, прогірклий від трав і коренів, заварених туди хитрим Ситником, а ще не 
хотілося йому, щоб ота гарна тьмавість лягала на пухку (теж спітнілу!) долоню 
світлочубого Ситника.
Володіючи неабияким досвідом крутняви посеред розмаїтого люду, Ситник досить 
легко вловлював неприязнь до себе, тож не дивно, що він відчитав по очах у 
малого все, що той мав на душі, і вже з першого разу заповзявся прихилити малого 
на свій бік. Робив це про всяк випадок, знаючи, що в житті все пригодиться, 
відаючи добре, що зайвий приятель, хоч і малий навіть, завжди ліпше, аніж ще 
один ворог, хай хоч і наймізерніший, найбезсиліший.
Так і почалося Ситникове загравання до Сивоока вже в перший приїзд до них 
пітнявого медовара.
— То як звемося? — прискіпався Ситник до малого.
— Не відаю,— відбуркнув той.
— Схожий єси на свого діда Родима. Родиме, як зветься цей пуцьвірінок?
Родим тільки й ждав того запитання, щоб показати Ситникові свої похилі могутні 
плечі, а за ним і малий, ведмедкувато сутулячись, посунув до хижі, лишаючи 
Ситника з відтуленим од розгубленого здивування ротом.
Та не такий то був чоловік, щоб відступитися в задуманому. Вже наступного разу 
він хитро мружився, виставляючи з луб'яного коша простенькі скудельні збани, і 
коли отримав срібло і спостеріг швидкий зблііск погляду, яким малий 
супроводжував політ білого обрубка з Родимової руки до чужої долоні, засміявся 
неприховане просто в лице малому.
— А вже знаю, що ти Сивоок. А що приблуда — здогадався від першого разу. Очі 
маєш не сиві, як то нарік твій Родим, а каламутні, бо прийшов з невідомості. І 
хто ти єси, ніхто не відає. Може, робичич?
Цього разу Ситникові довелося спостерігати не вислі плечі Родимові, відвернуті 
від нього, а короткий змах важкої правиці, якою Родим показував медоварові 
мерщій забиратися геть. Від купців Ситник вже давно знав, що та правиця досить 
швидко вміє братися за страшний меч, тому не став ждати ще й цього і миттю 
завернув свою кобильчину з обійстя.
Але до малого не перестав чіплятися, хоча робив це тепер хитріше і мовби 
напрошувався на прихильність.
Дивувався вельми Сивоок дідові Родимові, що той вибрав собі для житла таке 
клопітне місце коло шляху, на самому краю уділля. Щоправда, тут була ще й річка, 
і зелені луки вздовж неї, зате в дальнім кінці уділля починалася пуща, де можна 
б сховатися не тільки від Ситника, а й од усіх отих набридливих, нахабних, 
самовпевнсних купців, які щоразу так зневажливо дивилися на Родима, що в малого 
скипалося на серці. Вже він потихеньку брався до дідового меча і вже ворушив 
його, а там і став потроху підіймати, але ще й досі не наважувався поспитати 
діда, чому б йому не перебратися коли не в саму пущу, то хоч на той кінець 
уділля, де б його ніхто не знайшов і ніхто б не завдавав жодного клопоту.
Ще не знав тоді малий, що хоч як важко доводиться іноді серед людей, але треба 
жити серед них, бо без них не можна.
І сам він піде згодом далі й далі г. люди і забереться в таке вировнння, що й не 
снилося всім його предкам до десятого коліна, поки що ж мав найвищу втіху в ті 
дні, коли змандровували вони з дідом з свого неспокійного кінця уділля і 
заглиблювалися на кілька день в притаєний світ тисячолітньої пущі.
На мокроземлях клубочилися чорнолози, а за ними стояли вільхи з замшілими 
сіро-зеленнми стовбурами, ліс мовби западався до середини, земля під копитами в 
Зюзя втікала вниз і вниз, дерева ставали вищі й вищі, страшніше й страшніше було 
Сивоокові, і він тулився до Родимової спини, позираючи вперед одним лише оком, 
ждав, коли ж нарешті вирівняється лісова земля, коли зникне її похилість, та ліс 
западався більше й більше, іноді він милостиво випускав заблуканих їздців на 
просторе, перед ними відкривалася могутня діброва з галявинами, поритими 
вепрячими табунами, і велетенські дуби спокійно стояли навколо, з'єднуючи ліс з 
небом, не даючи лісові западатися нижче, однак за дібровами враз стелилися 
зелено-іржаві дрягви, круто спускалися в хлюпанину вологих нетрів, де не 
пробіжить звір і не пролетить птах.
Найдивніше ж: хоч як довго вони мандрували в пущі, і хоч як низько й невпинно 
западалася вона перед очима в малого Сивоока, і хоч жодного, разу не спостеріг 
він повернення назад, угору, до тої висхідної точки, з якої починався їхній 
щоразовий спуск донизу, врешті виходило так, що вони поверталися додому, на те 
саме узлісся, в ті самі чорнолози. Таке чудо незмога збагнути. Бо всього можна 
було навчитися: слухати голоси лісу, відчувати по слідах і відмітинах, де й коли 
і який звір пройшов, знати, де живуть і гніздяться і які птахи, вміти стріляти з 
лука і кидати списа, здирати шкуру з упольованої звірини і пекти на жару м'ясо, 
розводити вогнище і відганяти ляк перед ніччю і хижим нападником-вовкулакою. Але 
ніяк неспороможний був збагнути Сивоок отого моторошно-незвичайного западання 
лісу до середини, до глибини, нескінченного спускання, з якого, здавалося, 
ніколи не буде вороття, однак вороття наставало щоразу просто, легко, так ніби 
пуща брала їх на руки і непомітно виносила з своїх нетрів, як безсилих, 
заблуканих дітей.
Чимось нагадувало це Сивоокові його змаганину з конем Зюзем. Тут теж точилася 
давня, вперта й мовчазна боротьба між відважно наполегливою людиною і темною 
несходимою силою пущі, що мала в собі дерева, води, трави і, певно ж, найбільше 
богів, набагато дужчих, могутніших, хитріших, ніж оті, що їх так уміло робив дід 
Родим, головне ж, богів ще не знаних, не розкритих, таємничих і через те всотеро 
загрозливіших.
Для Сивоока і те й те лиховісно перепліталося. Якби міг сказати про свій ляк 
Родимові, може б, відігнав побоювання, але привчений дідом до мовчазності, 
переносив свої страхи сам, не ділячись ними ні з ким, тому й мав жити далі, 
прислухаючись до того, як наростає в ньому тривога перед конем, без якого вони з 
дідом не могли вирушити на лови, і перед пущею, що вабила і водночас відлякувала 
своєю незбагненністю.
І чи то вже дитяча душа тонше настроєна до звучання пересторог, а Родимова 
зчерствіла від довгого життя, а чи понура закономірність буття вимагала, щоб 
щасливе завершення всіх загрозливих пригод бодай одного разу поступилося кінцю 
нещасливому, важко тепер точно визначити причину, але сталося.
Переслідували пораненого оленя. Олень мав стрілу в стегні, далеко відбігти й не 
міг і втікати швидко теж, видимо, не мав снаги, але вже Зюзь змокрів усією своєю 
попелястою шерстю, все важче й важче погикувало в нього в череві, а олень но 
показувався, слід його втечі Родим упізнавав то по зламаній гіллячці, то по 
листкові дерева, поплямленому кров'ю, то по дивному сліду трьох ратичок, бо 
поранену ногу олень, видно, щоразу підсмикував і на землю не ставив, щоб не 
завдавати собі зайвого болю.
Олень утікав униз, в самі глибини пущі, він забивався в заплутаніші и 
заплутаніші гущавини, але, як то часто бував в лісі, гущавини зненацька 
розступилися, і вдарило в лице переслідувачам гнилим духом прогноїв, Зюзь від 
несподіванки став, мов уритий у землю, так що вершники мало не позлітали йому 
через гриву наперед, але Родим вдарив коня в здухвини, женучи вперед, просто на 
отруйно-зелене купиння болота, бо на одній купині за два конячі скоки від них 
стояв поранений олень і дивився на своїх убивць очима, в яких чорно блукала 
смерть.
Зюзь крутнувся туди й сюди, навіть спробував мовчки огризнутися на Родима, немов 
то був малий Сивоок, але старий все ж таки переміг коня і послав його наперед, і 
той, стелячись над зеленим у відчайдушному пострибі, рвонувся до оленя, і в 
череві в нього гикнуло щось так важко й страшно, аж Сивоокові стало лячно, але, 
певно, Родим почув той страшний звук ще перший, і все те тривало так мало, що 
старий не встиг і крикнути, а тільки зумів рвонути з-позад себе малого і 
викинутися разом з ним убік ще швидше і нагальніше, аніж Зюзь полетів на дрягиу.
Вони впали водночас на самому краю над химерно хитливим зеленим покровом, а 
наступної хвилі за крок від них нечутно пробив тонкими ногами болотяну зелену 
шубу Зюзь, не затримався ні на чому, вмить проринув ногами до самого глибу і 
став тонути в густій твані, надимаючи черево, ще тримаючись ним на зрадливій 
поверхні, яка вихитувалася під ним, розривалася, випускала спіднизу брудні 
патьоки багна; багно зітхало під конем, булькотіло, поки він безпорадно 
вибрьохував ногами, сподіваючись обіпертися ним об що-небудь, і на те 
відчайдушне змагання коняки з чорною засмоктуючою глибиною дивилися з одного 
боку спантеличені люди, а з другого — недосяжний тепер олень, для якого ці люди 
пошкодують уже не стріли, а часу, зусиль,ба навіть уваги.
Бо треба було рятувати коня. Треба було рятувати помічника і друга, а який то 
вірний і незамінимий друг Родимові, Сивоок зрозумів по тому, як важко застогнав 
так само розпачливо, як і кінь, коли, поборсавшись ногами і не видобувшись на 
купину, знерухомів у сподіванні затриматися на поверхні, боячись більше 
розхитати зрадливі багна, але однаково занурювався в болото — поволі, невпинно, 
жахливо.
Родим метнувся в перелісок, змахнув широким своїм мечем, стяв товсте молоде 
деревце, кинув його Сивооку під ноги, і той, не питаючи, що й навіщо, потяг 
деревце до краю дрягви. А Родим стяг ще одне, здається, то був дубок, з дивною 
для його важкого тіла метушливістю підбіг зовсім близько до коня, став підшиляти 
йому під черево дубця. Дубець одним кінцем м'яко увійшов у грузьке, підхитуючи, 
Родим підбирався глибше й далі під коняче черево, але от дубець бринькнув у 
нього з рук, став сторчма, придавлений з одного боку вагою коня, тоді Родим 
спробував обіперти свого важеля об покладене впоперек, підсунуте Сивооком перше 
деревце, і в нього навіть щось мовби вийшло, конячий бік на мить вирвався з 
грузького полону, болото невдоволено зітхнуло, випускаючи свою здобич, але 
відразу ж схаменулося і потягло ту здобич ще з більшою силою. Кінець дубця 
виприснув з-під слизького конячого черева, болото вдоволено чавкнуло, і Зюзь 
запав у багно ще глибше. Родим зрубав ще товстішого дубця, ще кілька разів 
поновлював спроби визволити свого вірного товариша від смерті, але марно. Коня 
затягало глибше й глибше, вже не вдавалося Родимові вирвати його бодай на долоню 
з засмоктуючих лабетів прогною, вже тільки вузька смужка спини сіріла над 
брудною розбовтаністю грузовиська, і кінь, певно, знав про свій кінець і дивився 
на свого хазяїна не благально, а скорше прощально, і не іржав, вимагаючи помочі, 
а тільки підкидав голову й перелякано згикував: «Г-ги! Г-ги!»
Тоді Родим, не лякаючись трясовини, відважно підступив зовсім упритул до коня і 
одним помахом свого страшного меча відтяв йому голову.
Сивоок повернувся і чимдуж кинувся в хащі. Втікав од смерті, яка постала перед 
ним одразу в стількох жахних личчях, і не знав, що у втечі своїй спіткає нову 
смерть, ще страшнішу, хоч і дивно вишукувати відтінки в смерті.
За ті кілька щасливих літ, що він прожив з Родимом, Сивоок перейняв від старого 
саме тільки добро, навчився корисного, знав лише почуття, що підносять людину 
над світом, не відав принижень, неправди, лукавства, заздрощів, переляк бачив 
лише в тих, хто пробував нападати на Родима, сам же старий жодного разу не 
виявив бодай крихти страху, навіть під час літніх розклекотаних гроз, коли Перун 
кидав на землю вогненні блискавиці, навіть коли заскакували їх у пущі несамовиті 
бурі і гуділи бори й діброви і ламалися, мов тріски, столітні дерева, завалюючи 
їм дорогу, погрожуючи смертю.
Та ось прийшла ніч, коли Сивоок мав побачити острах на суворому Родимовому 
обличчі, хоч була то тиха ніч, без грози, без бурі, хоч були вони не в далекій 
дорозі, а в своїй хижі, в захистку від усього злого, з своїми добрими богами.
Родим злякався темної валки, що над'їхала по шляху й зупинилася коло обійстя. 
Кілька повозів, кілька вершників, може, навіть озброєних, як то водилося у 
купців, що не наважувалися пускатися в небезпечні мандри без надійної охорони. 
Вже скільки таких купецьких валок пам'ятав Сивоок, а старий .Родим знав їх за 
своє довге життя в тисячу разів більше, то чому ж він так стривожився, чому 
мерщій заштовхав малого до хижі, сам ускочив за ним, ухопив його на руки, 
підсадив до сітки, що прикривала димовий отвір над горном, трохи підважив її і 
пошепки звелів: «Сховайсь і мовкни!»
Сивоок прилаштувався коло самого краю сітки, щоб бачити все, що відбуватиметься 
внизу; не послухати Родима він не міг, бо вперше бачив того мовби зляканим і 
вперше той вимовив відразу аж два слова надто ж тоді, коли, здавалося, не було 
потреби в словах, дитяча душа передчувала щось незвичайне, мабуть, цікаве для 
малого все, що відбувається навколо, завжди є передовсім видовищем, якщо не 
зачіпають його самого і не затягують у колотнечу подій, тепер же він і поготів 
перетворювався на спостерігача, а дідова знервованість підказувала хлопцеві, що 
матиме він неабияку розвагу.
Мав трохи холодку в серці через Родимову занепокоєність і через його стурбовані 
слова, але намагався відсунути той холодок якомога далі, разтопити його гарячою 
хвилею дитячої цікавості.
Однак холодок залив йому всі груди і підступився до горла, як тільки вступив до 
хижі невідомий прибулець.
Глиняний каганець з двома гнотиками світив так, що видно було самі двері і 
невеликий простір коло них, а решта хижі тонула в пітьмі. Родим до часу ховався 
в темряві, він завжди так робив, щоб ошелешити прихідця, вивірити, хто він і що, 
бажаний чи незваний, простий мандрівник чи забіяка. Але сьогодні темрява, в якій 
ховався Родим, ніби переполовинилася, одна її частина лишалася на звичному 
місці, а друга, важко гойднувшись, залила півколо, освітлюване каганцем. Спершу 
Сивоок не міг збагнути, що сталося, лише за мить зрозумів: темрява, яка 
оповивала Родима, так само надійно лежить навколо нього, а та інша темрява, що 
виникла коло дверей, вповзла до хижі разом з величезною постаттю чужинця. Він 
був темний у всьому. Стемніле, мов старе дерево, обличчя, довге чорне волосся, 
що спускалося патлами на плечі, вибиваючись з-під химерної шапки, схожої на 
чорний пень, одягнений заброда був у довжезну, аж тяглася по землі, широку, не 
видану Сивооком одіж, теж нерозглядно темну. Єдина світла пляма була на 
зловісно-темній постаті, і до тої плями прикипіли несамохіть очі малого, бо 
впізнав він у тому тьмавому полиску сяяння срібла і немало подивувався тому, що 
незнайомий таким незвичним робом прилаштував свій наявний скарб. Купці-бо носили 
срібло на шиї, похваляючись хитро зробленими гривнами-чепами, що мали то вигляд 
заморських гадів, то пардусів з неправдиво видовженими тілами, то звабливих 
оголених жінок з тілами, виткими, мов хміль. Ще носили персні з печатками і 
розмаїті наруччя коло зап'ястя—це все, щоб похвалитися багатством, показати, як 
багатство переходить у красу. Для заплати мали завжди срібло в шкіряних кисетах 
— в одних просто нарубки різних розмірів, в інших — монети вугласті й круглі, з 
якимись таємничими знаками і поличчями чужих володарів. А цей узяв два грубі 
шматки срібла, зробив з них перехрестя і завісив його на грудях посеред чорноти 
свого дивного й незручного одягу. Чому й навіщо?
Щойно ввійшовши до хижі і ще, мабуть, нічого не розгледівши в ній, незнайомий 
мерщій війнув широченним рукавом, вхопив кістлявою рукою своє срібне 
хрестовиння, високо зніс його перед собою, махнув туди й сюди, а Сивоок лише 
тепер зміг запримітити, що срібне перехрестя почеплене було в чужинця за шию на 
довгім тонкім, теж, певно, срібнім ретязі.
— Не ховайся в темноті, підійди під хрест божий і удостойся,— звертаючись до 
Родима, промовив незнайомий гучним урочистим голосом і знову помахав своїм 
срібним знаряддям: і Сивоок уперше в своєму житті почув слово «хрест» і зв'язав 
його звучання з зображенням. За спиною в темного з'явилося кілька озброєних 
дужих людей. Ставали один до одного, мовчали, не висовувалися наперед.
І Родим теж не виступав їм назустріч, не мовив нічого, не обзивався, не видавав 
себе бодай порухом.
— Відомо тобі добре, що найсвітліший князь наш привів народ руський до 
справжнього бога нашого — Ісуса Христа,— вів далі той, що з хрестом, і Сивоок 
вельми здивувався, що бога свого він теж називає тим самим словом, що й склепані 
наперехрест дві срібні пластинки.—Ти ж, недостойний, сам не відаючи, що твориш, 
розмножуєш поганських ідолів, чим вносиш сум'яття і смуту в душі християнські.
— То наші боги,— зненацька пролунав з темряви Родимів голос, і Сивоок мало не 
випав зі свого сховку. Родим відповідав, Родим устрявав у суперечку!
— Не суть то боги,— терпляче правив своє чорний з хрестом,— но глина, скудель; 
нині е, а на утро розсиплеться на порох. Не їдять-бо, не п'ють, не мовлять, но 
суть зроблені руками в глині, а бог єсть єдиний, йому ж служать і поклоняються і 
за морем і по нашій землі, він-бо сотворив небо, і землю, і місяць, і сонце, і 
чоловіка і дав йому жити на землі. А сії боги що сотворили?
І рукою, вільною від хреста, він показав у той куток, де, складені па дерев'яних 
лавках і полицях, лежали таки справді глиняні, але ж які прекрасні від 
Родимового вмільства стрибоги, перуни, ярили, світовиди, боги небес, вод, 
зелених трав ї буйних лісів, єдині боги, яких знав допоти Сивоок, добрі, лагідні 
боги, які не потребували собі отаких чорних та страшних мовців, підтримуваних 
понурою сторожею.
— Сказав-бо Христос: «Ідіте і научайте всі народи!» — вигукнув чорний.— І 
знищено буде все, що противиться...
Як той чорний крук, визирав у темряві, де лежали Родимові боги. Чи наділений був 
од свого Христа даром, чи мав надзвичайно вигострене око на все, що недбало 
лежить, а чи просто хтось заздалегідь намовив його, підказав?
Хоч як воно там було, а тільки понурий заброда, вигукнувши свої слова про 
нищення, спрямувався одразу до кутка, де зберігалося дороге Родимові його 
працею, вмінням, надто ж — вірою, успадкованою від предків, які ще й з могил 
керували всіма живущими, направляли їхні дії і душі. Чоріїий плутався в довгій 
своїй киреї, поки він зумів ступнути раз, його поплічники, певно, вже набувши 
попередньо відповідного вміння, миттю сипнули з двох боків, завирували по хижі, 
ламали все, трощили, нищили.
— Не руш!—страшним голосом гукнув Родим і з нелюдським стогоном похилився на 
чорного, заносячи свій широкий меч, заносячи не нагально, як тоді, коли 
боронився від настирливих зайд-купців, а мовби намірюючись тільки відлякати 
напасників, примусити їх схаменутися, відступити, поки не пізно. Але згубним 
виявився Родимів намір. Ще не встигла рука його підняти меча догори, ще повільно 
рухалася вона, описуючи велику дугу, як раптом позаду, не примічений ні Родимом, 
ні навіть Сивооком, який, здавалося, не випускав з ока нічого, що діялося внизу, 
меч блиснув коротко й зловісно, і Сивоок з жахом побачив, як Родимова правиця, 
мов у кошмарному видінні, відокремилася від тіла і разом з мечем зів'яло впала 
на землю. Тоді набігло ще кілька ззаду й з боків, зблиснули мечі, сталася 
колотнеча, а коли все розскочилося, Родима не було, тільки темніло щось на 
долівці, велике й нерухоме.
Більше Сивоок не бачив нічого, не став дивитися. Він кинувся в найдальший куток 
горища, здичавіло рвав покрівлю, поки пробився назовні, не вагаючись, зістрибнув 
на землю і подався уділлям туди, де темно вивищувалася збавча пуща.
Продирався крізь кущі, біг повз високі дерева, проскакував через галявини, не 
знав утоми, забув про спочинок, утікав, сам не відаючи куди, тільки билося в 
ньому одне-єдине слово: «Родим, Родим, Родим», та ще виривалися іноді сухими 
схлипуваннями відчайдушні ридання, які роздирали його груди. Він біг так аж до 
ранку, не міг стишити бігу, не міг затриматися, не було на світі сили, яка могла 
б його зупинити, і ось так вискочив на узлісся, і в обличчя йому вдарило духом 
гнилизни, і зрадливо зелені грузовиська глянули йому в очі, а з самого краю 
прогноїв, з-поміж жирної болотяної трави вишкірилися до хлопця великі жовтаві 
зуби. Він став з повного розбігу, аж схитнувся наперед туди, звідки насмішкувато 
видивлялася на нього чорними пустими очодолами крейдяно-бліда коняча голова і 
шкірила зуби, мов сама смерть.
Він упізнав те місце, вмить упізнав і згадав усе, як було, згадав оленя і 
передсмертний постриб коня, згадав діда Родима, як він боровся за коневе життя, 
а потім змахнув мечем... змахнув мечем... змахнув мечем...
Круто повернувшись, Сивоок побіг назад. Від смерті до смерті. В колі безвиході.
Надто добре знав він ту пунху з її невпинним западанням донизу, знав, що, хоч 
скільки кружляй по ній, рано чи пізно викине вона тебе з своєї притаєності і 
опинишся ти там, звідки починав мандри, звідки вступав в урочисте царство лісу. 
Так і Сивоок після багатоденного блукання по лісі, голодного, виснажливого й 
безнадійного, врешті опинився на узліссі, від якого тяглося таке знайеме і таке 
ненависне тепер уділля.
Не мав куди йти, тож подався по низу вздовж уділля і небавом був уже коло 
Родимового обійстя, коло першого свого в житті дому, який знав і пам'ятав. Коло 
свого і не свого.
Наближався обережно, з острахом, скрадався від куща до куща, подовгу вичікував, 
роздивлявся навкруги. Завмер, коли на обійсті спостеріг коняку, запряжену в 
повіз. Довго ждав, чи не появляться люди, так і не діждавшись, знов рушив 
наперед, тепер ще обережніше. Посміливішав тільки тоді, коли впізнав і коняку, й 
візка: належали Ситнику. Сам Ситник, певно, був у хижі, чомусь довго не 
показувався, і це поселило в Сивооковім серці кволу надію: а що, як дід Родим 
живий? Порубаний, поранений, але живий! І вони й далі житимуть у цій затишній 
хижі, і він помагатиме дідові місити глину й розмальовувати глечики й богів і 
навчиться торгуватися з купцями, а потім ходитиме сам на лови.
Він ще трохи почекав і бігцем кинувся до хижі. Не було там нікого і нічого. Все 
потрощене, понищене. Але в хижці щось гомоніло. Сивоок стрибнув туди, насилу 
гамуючи крик. Родим, Родим! Вдарився в м'яке, вхопив його хтось за руку, міцно 
стиснув, витяг з чулана — Ситник! Увесь спітнілий і мовби розгублений.
— А тебе не забрали? — здивувався Ситник.
— Дід Родим! Де дід? — викручуючись з його руки, гукнув Сивоок.
— Ого, міцний хлоп'яга! — подивувався медовар.— Вирвався, отже, й від них.
— Де Родим?—повторював своє Сивоок.
— І втік, отже? Де ж блукав стільки?
— Де Родим?.
— Поховали Родима.
&frac34; Як! — хлопець не міг осягнути всього жаху цього слова «поховали».
— Не так, як було колись. Звичай у нас був класти небіжчикові в могилу одіж, 
зброю, коштовності. Жертви приносили до вогнища, на якому спалювали вмерлих. А 
нова віра інакша. Християни ховають своїх голими та убогими, бо ж вони йдуть у 
царство небесне, де їх і зодягнуть, і нагодують, і напоять. Отак і Родима твого, 
який під хрестом побув, поховали без нічого, а все, що мав, роздали на хвалу 
божу та людський ужиток.
— Він згинув під хрестом,— заплакав Сивоок, і цим відразу скористався Ситник і 
знов чіпко вхопив хлопця за руку й поволік надвір до візка.
— Чи згинув, чи народився під хрестом — все християнин,— бурмотів він,— а раз ти 
бачив той хрест, то, отже, і ти християнин, матиму християнського роба, хвала 
богам давнім, і новим, і всім укупі.
Та хлопець, хоч і не чув бурмотіння Ситникового, а просто керований 
неусвідомленим прагненням до волі, знову крутнувся, щоб вирватися, а коли це не 
помогло, щосили штовхнув Ситника, аж той поточився і розкарячено сів на землю, в 
той час як Сивоок уже біг з обійстя.
— Та постривай, дурню! — гукнув навздогін йому Ситник.— Пропадеш же в лісі. 
Повезу тебе хоч нагодую. Хліба дам і м'яса. Будеш у мене за сина. Чуєш чи ні?
З усього Сивоок почув тільки два слова: «хліб» і «м'ясо». Вони нагадали йому те, 
що десь на світі е наїдки і є люди, що втішаються їдвом і питвом, тоді як дід 
Родим лежить у сирій землі, голий і убогий, а він сам никає зрозпачений, 
помираючи від голоду.
Хлопець став і подивився на Ситника. Чи не бреше?
— Ну, іди сюди, іди,— кликав той.— Сідай до мене, та поїдемо до села. Побачиш 
мою Величку. Вона теж втішиться. Така в мене донечка є маленька. Ну ж бо!
Сивоок поволі наблизився до візка, відкинув простягнену до нього Ситникову руку, 
сам заліз у луб'яний короб, сів так, щоб мати можливість щомиті зістрибнути і 
вдарити навтьок, Ситник смикнув за вожину, коняка поволі рушила, Родимове 
обійстя лишалося позаду, назавжди лишалося.
Але не згинув безслідно дикий норов Родимів. Упав він найгустішою барвою на 
чисту поверхню дитячої душі і довічно закріпився там, як невигубно позостаються 
краски на глині, обцілованій палючим вогнем.
Не всидів Сивоок довго на візку, зстрибнув, знову відбіг від Ситника, став — 
неприручений, упертий, свавільний.
— Де Родим? — закричав.
— Ну, сказав же, сказав,— зупиняючи коняку, витирав піт з обличчя Ситник.— Нема 
його, мертвий, погинув.
— Де він? — уперто допитувався хлопець.
— Хочеш бачити могилу? Ну, коли ти такий, то...
Ситник прив'язав коняку, пішов розвальцем назад по дорозі, Сивоок посунув за 
ним, недовірливо тримаючись здалеку.
Нижче обійстя, де шлях робив вигин, на моріжку височів горбик недбало приляпаної 
лопатою землі, і з того кінця горбка, що був ближче до хижі, стриміла з землі 
дерев'яна подобизна того срібного хреста, що ним вимахував чорний зайда в ніч 
убивства Родима. Чому дід мав лежати під цим знаком його вбивства? Сивоок з 
розгону вдарив плечем у мертве дерево, намагаючись вивернути його з землі, щоб 
потім потоптати, затягти звідси світ за очі, спалити, пустити за водою — та 
будь-що!
Але хрест навіть не схитнувся. Зроблений з двох грубих дубових брусів, 
скріплених намертво хитрим дерев'яним замком, він був закопаний, певно, ще 
глибше, ніж прах небіжчика, і мав стояти при дорозі довго-предовго, щоб кожен, 
хто їхатиме, не минув його своїм поглядом і впокорився від споглядання чужої 
смерті.
І Сивоок, мовби відчуваючи, що віднині його життя теж значитиметься отакими 
хрестами і порятуватися від них він не зможе так само, як не може зіпхнути знаку 
Родимової смерті, в безсилій люті став бити кулачками по мертвому дереву, 
плакав, не витираючи сліз, і до цілковитого вичерпання сил бив, бив,бив.
Аж тут Ситник нарешті міг згребти малого і потягти до свого візка, одною рукою 
міцно тримаючи його, а другою витираючи бороду й вуса, що аж хлющали від поту. 
Пручатися Сивоок не мав сили.
Він не зміг признатися самому собі ні в той день, ні згодом, хоч не міг також 
втаїти дивно жорстокої правди: Родимова смерть відкрила йому світ набагато 
ширший, ніж бачив він його досі. Позаду все починалося чорнотою на грузькій 
дорозі, безпорадним криком маленького хлопчика в пітьмі, добрими руками старого, 
потім були обійстя, глина, барви, вогонь, був кінь Зюзь, була пуща, спершу мовби 
безмежна і всемогутня, але згодом, виявилося, — замкнена в своїй повторюваності, 
доступна для осягнення розумом і звичкою. Хоч ще зовсім малий, Сивоок непомітно 
засвоїв у тому світі все потрібне для того, щоб жити без зайвих тривог і 
непевності, звикав до думки, що завжди ходитиме тими самими стежками, побіля тих 
самих дерев, сидітиме коло того самого вогнища, дивитиметься на той самий шлях.
І ось тепер неначе розсунули перед ним обрії, і він побачив одразу так багато, 
що не міг осягнути ні розумом, ні бодай самим поглядом.
Їхній візок викотився на підвищення; позаду, в уділлі, ледь видима лишалася 
Родимова садиба, а з другого боку, на спадистому схилі, відкритому увсібіч, 
вільному духмяному від трав і ще якихось не знаних Сивоокові рослин, чиясь добра 
і могутня рука покидала багато-багато будівель, певно, людських осель, але зовні 
набагато привітніших і веселіших, аніж звична для нього Родимова хижа, яку 
хлопець досі вважав єдино можливою для людського буття.
Сивоок дивився вниз невідривне, сльози в його очах висохлії від вогню 
захоплення, який розгорявся там ясніше й ясніше, Ситник помітив збудженість 
хлопцеву, але пождав ще трохи, а вже потім недбало поспитав:
— То що? Гарно тут?
Сизоок зітхнув, але не відповів нічого.
— Ніколи не був? Не бачив?
Зітхання чи то скрушне, чи то жалісливе.
— Не показував тобі Родим? Саму пущу тільки? А світу не тільки в пущі.
Сивоок уже й не зітхав. Прикусив губу. Був розгублений. Мав би ненавидіти цей 
прекрасний світ за те, що розкриває він свої приваби тільки після того, як 
заплачено найвищою платою — смертю єдиної дорогої тобі людини. Але вже 
поселилася в його малечій душі здатність захоплюватися всім прекрасним, і 
властивістю цією наділив його Родим, мовчазний, щедрий, добрий дід Родим, у 
якого краса виспівувала під руками.
Ситник знався на людях. Мало вміти цідити та ситити меди — треба ще їх і продати 
тому та тому. А продаєш — вмій бачити: хто може заплатити ногату, а хто дасть 
гиденьку скору, а хто й відрубок срібла. Мед-бо люблять усі, а платити не кожен 
спроможен однаково. От і вгадуй. У Ситника око було метке, як хижа риба. 
Блись-блись — і вже. Запримітив він, як принишк Сивоок. Дика дитина. Вперше 
побачила простір.
— Гарно? — спитав Ситник, влучуючи відповідну хвилю.
— Так,— пошепки відповів Сивоок.
— Вільховатка, — пояснив Ситник, — село так зоветься. Багато люду. А ми он там.
Він показав на пагорб над шляхом, трохи осторонь од села. І знов мав дивуватися 
Сивоок. Звик, що Родимове обійстя відкрите всім вітрам, а тут пхався в очі 
дубовий гострокіл, що чіпко обковував садибу на самому верху пагорба, ховав від 
стороннього ока будівлі, людей і життя в ній. Сивоок ворухнувся на візку, ще не 
відаючи, що зробить наступної хвилі, бо ворухнулося в його душі передчуття 
чогось лихого, але він ще не навчився давати раду передчуттям, зате Ситник, 
приготований на всілякі виперти з боку малого, миттю вловив зміну в настрої 
свого полоненого і, для певності притримуючи його рукою, промуркотів:
— Тобі там сподобається. Ось побачиш.
Тим часом під'їхали під самий гострокіл, і Сивоок міг тепер оцінити міцність 
загороди. Дубове пакілля, повкопуване в землю міцно, як отой хрест на могилі 
Родима, стояло так щільно, що не просунеш і шила поміж ним. Вузенька доріжка, 
відірвавшись од шляху, дерлася на пагорб і вганялася просто в кільце гостроколу, 
а там Сивоок побачив щось схоже на двоє дверей, тільки набагато вищих і 
міцніших, ті двері в гостроколі теж вбиті були з дубових колод і трималися 
невідь-як, 
— Егей! — гукнув Ситник. — Тюхо! Чи спиш! Відчиняй во. рота!
За дубовими ворітьми застукотіло-загрюкотіло, вони посередині трохи роз'їхалися, 
утворилася шпарка, крізь яку блиснуло перелякане око і відразу ж сховалося, а 
ворота поїхали врозтіч, тяжко зарипіли, якась зачучмарена постать метнулася між 
двома половинками воріт, стрибнула наперед коняки, вхопила її за вуздечку, 
потягла кудись убік; Ситник гримнув на перелякану постать, та пустила коняку, 
знов метнулася назад, стала зачиняти ворота, знову зарипіло-заскрипіло, широкий 
вируб посеред гостроколу став звужуватися, і швидко звужувався видимий крізь той 
вилом світ: далека, байдужа до всього пуща, розлогі поля, в'юнка річка посеред 
них, накочений шлях, дикі трави і квіти, що підступали до самих воріт, і небо 
над усім, багато широкого неба, прозоро-блакитного, як очі в Ситника. І все 
звужувалося, звужувалося, аж поки ворота грюкнули, внали на них важкі засуви, і 
все зникло; тільки в очах у Ситника мали ще позостатися два шматочки високого 
неба, отого, що летіло над недосяжними гостряками частоколу. Але коли Сивоок 
глянув на Ситника, очі в того були безбарвні, мов у хижого птаха.
— Ага, так, — сказав Ситник, і важко було розібрати: просте вдоволення чи 
прихована загроза пролунали в цьому короткому таканні. Сивоок пошкодував, що не 
дременув від Ситника перед тим, як попасти за цей непроникний гострокіл. 
Все-таки то було б певніше.
А тим часом вигострене на все незвичне око малого вже мандрувало по обійстю й 
зауважувало то велику гарну будівлю з вибіленими стінами, яку годі було й 
назвати хижею, так вона різнилася від Родимової бідної халупи, а ще була 
там-таки й справжня хижа, тільки набагато нужденніша, ніж та, що в ній виріс 
Сивоок, і геть обдерта; стояло кілька міцних дерев'яних будівель-без вікон, 
таємничих, мов людське обличчя без очей, в одному куті лежали товсті колоди, в 
іншому височіла гора дров, ще далі, на вирівняних клаптиках землі, росли якісь 
дивні зела, видимо, уходжені людськими руками, бо земля там чорніла так само, як 
на лісових галявинах, зритих вепрами в пошуках жолудів, а не лежала, вкрита 
товстим шаром дерниння, як на обійсті в діда Родима. Все тут було незвичне, 
вабливе і водночас лякаюче, якщо взяти до уваги те, що ти був відтятий від світу 
непроникною стіною дубового пакілля.
Та Сивоок забув і про свій мимовільний перестрах, і про свою несвободу, і про 
зловісне рипіння воріт, і про незвичність обійстя, забув, завидівши, як полетіло 
їм назустріч щось зовсім небачене, як розсипало дзвінкий сміх, застрибало, 
заляскало в долоньки, загукало:
— Татко,татко!
Бігло просто до Ситника, вицілювало в його розкриті обійми тонке, довгоноге, в 
білій лляній сорочечці, з довгим у нестерпному сяйві волоссям, з очима великими 
і такими блакитними, що не підібрав би під них барву сам дід Родим.
— А таки приїхав твій батько, доню,— муркотів Ситник, спливаючи потом вдоволення 
і обіймаючи те дивне, вперше бачене Сивооком створіння,— та ще й привіз тобі... 
Ось глянь...
І він вигорнув з-поза себе Сивоока, а той, замість пручнутися, слухняно вийшов 
наперед і опинився віч-на-віч з тим чудом. І так вони дивилися одне на одного, а 
Ситник вдоволено посміювався, а потім, гукнувши щось на свого нещасного 
затурканого Тюху, почвалав собі до якоїсь з будівель, полишивши посеред двору 
малих.
— Ти хто? — спитав хрипло Сивоок, оговтавшись першим і за правом старшого, бо 
був на цілу голову вищий.
— Величка, — продзвеніло йому на відповідь. — А ти? Він трохи подумав, чи 
годиться так ото відразу й розкриває тнся перед цією Величкою, але не втримався 
і сказав:
— Сивоок.
— Чому так звешся? — поцікавилася Величка.
— Не знаю. А ти чому?
— Бо я дівчина, а дівчина повинна зватися гарно.
— А що таке дівчина? — поспитав Сивоок.
— Як то що? Я... Хіба ти не знав?
— Не знав.
— І ніколи не бачив дівчини?
— Не бачив.
— А кого ж ти бачив?
— Діда Родима. Та купців. Та ще Ситника.
— Ситник — то мій тато.
— А мені байдуже.
— Мій тато найкращий на світі.
— Найкращий — дід Родим. 
Це зацікавило дівчину.
— А де він?
— Нема.
— То чому ж він найкращий, коли його нема?
— Був — його вбили.
— Знаєш що? — сказала Величка, мабуть нічого не збагнувши з похмурої Сивоокової 
історії.— Хочеш, я покажу тобі мак?
— А нащо він мені? — недбало промовив Сивоок, хоч ні сном ні духом не відав, що 
то таке.
— Тато варить з ним меди,— пояснила дівчина,— найміцніші й найдорожчі. А я 
люблю, як він цвіте. Ти бачив, як цвіте мак?
— Я все бачив, — відважно збрехав Сивоок, насилу втримуючись від спокуси 
простягнути руку й помацати волосся У Велички: чи справжнє, живе, чи, може, 
зроблене з якихось заморських нитей, як ото в деяких купців виткані корзна, що 
сяють на сонці і навіть у сутінках?
Мак виявився червоним і пелюстки мав теж мовби несправжні, мовби витнуті з 
ніжної заморської тканини й почеплені до зеленого стебла.
— Я знаю ліпші квіти, — сказав Сивоок, — в найдальшій пущі, посеред червоних 
борів росте висока синя квітка. Завбільшки з тебе.
— А чому бори червоні? — спитала дівчина.
— Бо гілля там не видно, воно десь далеко-далеко вгорі, а видимі самі стовбури і 
кора на них від довголіття зчервоніла.
— А хіба може бути квітка така завбільшки, як я? — знов не повірила дівчина.
— Хочеш — я принесу тобі.
— А хочу.
— Ну, то добре.
Але прийшов Ситник, мовчки смикнув за руку Сивоока й повів за собою.
— Приходь! — гукнула Величка, а він не знав, озирнутися на дівчину чи вирватися 
від Ситника і побігти знов до неї.
Ситник привів хлопця до тої закіптюженої, упослідженої хижки, штовхнув до 
покорченої грубої дошки, що мала правити за стіл, буркнув:
— Їж! Отут і житимеш з Тюхою.
Розкудланий Тюха, перелякано зиркаючи, сидів з другого боку столу і тьопав 
дерев'яною ложкою якусь розбовтану поливку. Сивоок похмуро глянув на Ситника.
— Хочу м'яса.
— Он ба! — засміявся Ситник, зчищаючи з себе веселощі, як гадюка стару шкірку. — 
Ану, Тюхо, дай йому м'яса!
Тюха слухняно метнувся до хлопця, вихилився, щоб ухопити своїми чіпкими 
клешнями, але Сивоок в'юнко проринув у нього попід руками, штовхонув Ситникового 
полигача ззаду так, що той заточився, а сам помчав до дверей. Однак Ситник уже 
знав норов малого і ще швидше вискочив за двері, зачинив їх перед самим носом у 
Сивоока, зареготав знадвору:
— Ось тобі м'ясо! Знатимеш ти ще в мене!
Сивоок озирнувся. Одне-єдине віконечко, затягнене оболонкою від міхура, таке 
малесеньке, що тільки руку простромиш. Стояв, важко дихав.
— Ну, чого ти? — промимрив Тюха, знов беручись хльобати поливку. — Слухайся. 
Треба.
Хлопець мовчав. Аж тепер зрозумів, як попався Ситникові в лабети, прийшло перше 
усвідомлення сили, що перейшла йому в спадок від Родима, та водночас відчув і 
брак сили для того, щоб боротися з таким, як Ситник.
Він ліг спати, не доторкнувшись до їжі, а коли вдосвіта другого дня Тюха став 
будити його, аби призвичаювати до роботи по господарству, Сивоок так кускув його 
за волохату лапу, що той завив по-вовчому й побіг скаржитися хазяїнові. Ситник 
звелів не чіпати малого. Знав добре, що голод і безвихідь зроблять своє. Сивоок 
довго лежав у хижі, потім, коли сонце вже добре підбилося, вийшов на подвір'я. 
Хотілося пити, хотілося їсти, найбільше ж хотілося злетіти над гострокіл і 
полинути світ за очі. Набрів на криницю, дістав дерев'яним відром води, напився. 
Ще коли пив, відчув, що за спиною в нього хтось стоїть. Але не подав виду. 
Поставив відро, витер губи тильною стороною долоні, як то робив завжди Родим, 
тільки тоді озирнувся. Позад нього стояла Величка. Така, як і вчора. А може, ще 
гарніша й ніжніша.
— Ну, де ж твоя квітка? — поспитала вона. Сивоок мовчав, спідлоба поглядаючи на 
дівчину.
— Чи збрехав? — доскіпувалася Величка.
— Їсти хочу, — похмуро мовив Сивоок.
— Чому ж не наїсися?
— Ситник не дає.
— Неправда, мій тато добрий. Він — наїідобріший.
— Може. А мене замкнув у хижі і не дав ні хліба, ні м'яса.
— Хочеш, я спитаю в нього, чому він так зробив?
— Ні, не хочу. Не треба.
— А хочеш, я принесу тобі м'яса і хліба?
— Ні.
— Але ж ти хочеш їсти.
— Той що?
— Ну, то я принесу тобі.
— Не треба.
Величка трохи подумала. Ніяк не могла збагнути, як то так: хоче їсти і не хоче, 
щоб йому приносили.
— Ти боїшся мого татка? — нарешті догадалася.
— Я нікого не боюсь.
Вона ще подумала. Нелегка випала робота для її маленької голівки. Але ж недарма 
була вона дочкою Ситника, не раз і не два бачила, як обмінює батько свої питва 
на те та інше.
— Знаєш, як ми зробимо,— запропонувала вона. — Я принесу тобі хліба і м'яса, а 
ти принесеш мені свою квітку. Згода?
— Вона не моя, — ще більше спохмурнів Снвоок.
— Але ж ти вчора казав, що знаєш, де вона росте.
— Знаю.
— От і принеси.
— Принесу. Сказав — принесу, то й принесу.
— Почекай мене он там, за коморою, щоб не бачив батько, я швиденько, — сказала 
вона і, побоюючись, що Сивоок знов почне відмовлятися, мерщій побігла від нього.
Так виникла за спиною в Ситника маленька змова. Поки він ждав, що Сивоока 
зломить голод, Величка підгодовувала хлопця, малий смакував Ситниковими хлібами 
— житніми й просяними, пробував його вудженини, запивав на диво доброю водою з 
криниці й потиху видивлявся, як вибратися на волю. Одна з рублених дерев'яних 
комор стояла зовсім упритул до частоколу, і Сивоок зметикував, що коли забратися 
на покрівлю, а звідти прокласти на верх гостроколу дошку, то можна б і 
спробувати. Про те, як діставатиметься на тому боці до землі, не думалося. 
Полетить — і все. Вниз літати вмів, не те що вгору.
Вночі, коли Тюха захріп у своєму кублі, Сивоок крадькома вийшов з хижі, знайшов 
припасеного ще за дня обапола, потяг його до комори. Але на покрівлю вилізти з 
обаполом ніяк не міг. Довго мучився, аж поки здогадався принести з хижі мотузку 
і, прив'язавши один її кінець до обапола, а другий затиснувши в зубах, вміло 
подерся на комору, призвичаєний лазити по деревах, навіть коли на стовбурі не 
було внизу жодної гіллячки. Потім вивудив із темряви свою кладку, прилаштував її 
так, як виміряв на око заздалегідь, і поповз до двох гостряків, чорніших за саму 
ніч. Вхопився за них відразу обома руками, тільки на мить затримався, вигинаючи 
спину і випружнюючи ноги, легко відштовхнувся й безстрашно полетів униз, в 
причаєну чорноту, яка дихала на нього волею.
Земля твердо вдарила Сивоока, стало йому до сліз боляче у всьому тілі, але не 
було часу на плачі та зойки, скоцюрблений і зболений, покотився він по схилу 
вниз та вниз, а там зірвався на ноги й побіг, самим тільки чуттям угадуючи 
напрямок.
Так опинився знову в пущі.
Тепер, по смерті Родима, ліс міг би слугувати Сивоокові домівкою. Тільки тут усе 
було знайоме і звичне, тільки тут малий добре відав, проти кого можна стати на 
бійку, а перед ким непомітно щезнути, віддаючи належно його перевазі, а там, на 
рівнині, над якою височів Ситників гострокіл, все було інакше, заплутане й 
вороже; як вестися в полі серед людей, дід Родим не навчив його, певно, не 
хотів, щоб Сивоок і попадав туди, бо жодного разу бодай натяком не виказав, що 
десь живуть інакше, аніж вони, і що не всі на світі такі, як він сам, Родим.
Вперше ступив Сивоок під дерева без ляку, охоче йшов туди, куди затягувала його 
всевладна пуща, знов відбував звичну мандрівку донизу та донизу, прямуючи до 
самого серця лісу і маючи певність, що все станеться так, як завжди: добрі боги 
пущі тільки полякають його, тільки поводять та покрутять по зеленому безмежжю, а 
потім випустять на волю, непомітно виведуть на те узлісся, звідки він завжди 
починав свої блукання.
Та, видно, мудрі боги пралісу відали, що цього разу Сивооку нема куди квапитися, 
що не жде його ніхто, а коли й жде, то тільки біда, тому були милостиві до 
хлопця і вперше пропустили його до самого серця пущі, до найнеприступніших 
гущавин, за якими лежали безмежні галявини з найсоковитішими на світі травами і 
тихі озеречка, де вибудовували свої химерні оселі пухнасті бобри і вигулювалося 
різнопере птаство. Там був дивний простір, який відкривався за гущавинами враз, 
зненацька, ошелешував негадано. Дрібні переліски не спиняли ока, а великі 
дерева, порозкидувані мальовничими купами то там, то там, ще мовби побільшували 
й без того просторі обшири галяв, з'єднуючи їх у безконечну велетенську 
вервечку.
Тут уже нарешті пуща не западалася донизу, вона лежала рівно, вона заспокоїлася 
в своїй неприступності, і коли б Сивоок став приглядатися, то запримітив би, що 
звідси увсібіч ліс розходиться наче вгору. Те, що він завжди прагнув побачити, 
само давалося йому, але тепер хлопець забув про свої давні намагання досягти 
місця, звідки пуща починає випручуватися з свого невпинного западання.
Інше захопило Сивоока.
Перед його очима у буйних травах, у перелісках і між могутніми деревами повільно 
бродили великі пречудові тварини. Було їх тут без ліку. Величезні бики, 
темно-cіpi, з широкими білими пасмугами вздовж хребта, роздумливо потолочували 
траву, таку високу й густу, що голови їхні занурені були в неї, мов у воду, і 
тільки гострі товсті роги пливли по верху, загадкові в своїй несхитності. За 
кожним з биків хильцем сунулися гніді тілисті корови, а вже за ними 
видрібочували жваві телята, які кидалися сюди й туди, там щипали, там хапали, 
але ніколи не забігали поперед вожака табуна. Що старіший і товсторогіший був 
бик, то більший табун він очолював, пишаючись силою і вмінням, і час від часу 
низьким густим бутінням застерігаючи про те, щоб поступалися йому з дороги.
То були тури, володарі пущі, і тут було їхнє царство, з якого вони виходили 
тільки зрідка, тільки поодинокими табунами в той час, як усе плем'я їхнє жило 
тут, жило спервовіку, вільне від усього, підкоряючись тільки голосу крові.
Отак вигулювалися за літо телята, набиралися сили бики, прибавляли в тілі 
корови, ніщо не порушувало спокою турячого царства, бо не мав сюди приступу 
жоден хижий звір — ані вовк, ані ведмідь, ані росомаха, якщо іноді й ставалися 
дрібні сутички поміж самими володарями серця пущі, то вони відразу й 
залагоджувалися, бо цим порушувався усталений лад, за яким усі зухвальства й 
домагання мали бути розв'язані пізньої осені, коли впаде перша пороша на ліси і 
повітря стане прозоро-дзвінке і пронизливе для всіх повівів і запахів.
Тоді в биків ще побільшають круті бугри під рогами, і вони вибиратимуть 
найміцніші, найтовстокоріші дерева і вперто тертимуться об їхні стовбури лобами, 
полишаючи на струпуватій корі краплини густого плину з міцним запахом, що полине 
по всій пущі. І в кожного тура буде свій запах, і корови зможуть вибирати той, 
що до вподоби, і йтимуть на запах, який обіцяє так багато зваби й вдоволення. 
Отут би, здавалося, й початок турячих любовних ігрищ, бо хто наважиться стати на 
перешкоді володарям пущі в хвилю їхніх найвищих захватів!
Та саме тут і розпочиналося найстрашніше і найсолодше водночас. Чи обманювалися 
іноді туриці лісовими відстанями і приходили на поклик не до найдужчих і 
найкрасивіших турів, а до старих і немічних або ж ще занадто молодих та зелених, 
чи й навмисне вибирали кволіших, щоб дати змогу дужчим відвоювати їх у затятій 
боротьбі? Іноді до одного тура збігалося аж надто багато туриць, а інший не мав 
жодної, хоч як борюкався з непоступливими деревами, видавлюючи з своїх залоз 
рештки спокусливого плину. Іноді корови, розгуляні за літо й розманіжені, ще 
заздалегідь накидали оком на іншого тура і полишали свого давнього вожака, щоб 
перескочити до нового обранця.
Отоді й закипали криваві бої між володарями турячого царства, ревище стояло над 
пущею, ламалися дерева, летіла догори чорна земля, тріщали роги, дужчий долав 
слабшого, вминав його в багновисько і лишав там конати, а сам, струшуючи від 
надміру снаги валами м'язів на шиї, йшов до відвойованих для себе туриць, 
заводив їх до вподобаних місць і творив там велике таїнство, яким починався 
новий турячий рід.
Сивооку хотілося бути дужим, як тур. Тоді б легко подолав Ситника, випустив з-за 
дубового гостроколу Величку, нарвав би для неї найліпших квітів у лісах. Але це 
— подумки. А тим часом тільки й міг, що крадькома милуватися могутніми 
тваринами, які не зауважували його присутності в своєму царстві, були байдужі до 
всього на світі, окрім самих себе.
Поступово Сивоок переконувався, що й тут панує тільки видимий спокій. В самій 
повільності пересування більших і менших табунів узвичаєне око вловлювало 
неоднаковість. Одні, відразу потрапляючи на кращу траву і смачніше галуззя, 
паслися, майже не рухаючись з місця, інші никали та шукали — не могли знайти, 
одні бики вели своє сімейство тишком та нишком, інші ще здалеку подавали голос, 
глухо гуділи, попереджаючи про своє наближення і небажання спіткати будь-кого на 
путі, шляхи пересувань тих та тих табунів час від часу перехрещувалися, і тоді 
один тур відступався, а другий гордо проводив своїх далі; опріч того, поміж 
статечними родинами, очолюваними досвідченими самцями, никали невеличкі табунці 
молодих турів, а то й просто самотні бузівки, задерикуваті й нахабні. Ці до всіх 
чіплялися, всім ставали на шляху, без причини лаштувалися до бійки, нахиляючи до 
самої землі голову й нетерпляче загрібаючи ратицею землю. Та досить було старому 
турові погрозливо заревіти або ще й наставити на молодика свої страхітливі роги, 
як той полохливо відступав і простував у пошуках нової пригоди.
З усіх молодих вирізнявся один. Відзначався незвичною мастю — вогниста коротка 
шерсть, яка тільки під волом починала темніти, обіцяючи набути колись того 
неповторного відтінку, що буває в старих турів. Був якийсь мовби вищий на ногах 
і за всіх молодих і за старих турів, яких гнітили до землі важкі бугровиння 
м'язів на шиї і на загривку. Якщо у всіх турів м'язи, мовби зіпхнуті якоюсь 
дивною силою, купчилися тільки в передній частині тіла, то в цього вигравало 
м'язами все тіло. Він весело ніс свої загонисті роги, жируючи, підгецував 
головою, наче підбиваючи лобом щось невидиме, підтанцьовував на місці, 
перестрибував дорогу то одному турові, то іншому, лаштувався навіть до бійки і з 
молодими й старими, іноді й схрещував свої роги в несправжньому змаганні, але 
відразу ж випручував їх і з веселим вибриком гнав далі.
Цей вогнистий молодий тур вельми припав до серця Сивооку, і хлопець навіть 
вигадав для нього ім'я — Рудь.
Найчастіше Рудь сікався до великого, мов чорна гора, тура, який бутів грізно і 
потужно, аж, здавалося, двигтить земля від його бутіння. Якщо для такого 
довелося б підбирати наймення, то ліпшого й не вигадаєш, аніж — Бутень. Може, 
той Бутень був найдужчим у турячому царстві, бо від його ревіння полохливо 
забиралися геть усі табуни, а він вів своє чи не найчислен-ніше сімейство 
поважно і зверхньо. Ніхто не насмілювався перетнути йому путь; хто опинявся 
поблизу, намагався мерщій забратися геть, коли чулося його бутіння, то вже ніхто 
не пробував подавати голос, бо видався б він кволим і немічним.
Може, все це й було не до вподоби Рудю, а може, вигравала в ньому дурна молода 
сила, якої не знав куди подіти, і тому пхався він напереріз Бутеню, зачіпав його 
то так, то сяк, дратував більше й більше, аж поки увірвався тому терпець і 
могутній тур зупинився, пропускаючи повз себе свій табун, а сам погрозливо 
виставив проти Рудя свої товстелезні роги, на кожному з яких міг би зависнути 
отакий нахабний туренко.
З таких турячих рогів у діда Родима був лук. Він купив його у проїжджого 
грецького купця за тяжкі гроші, бо гречин клявся, що такий лук є тільки в нього, 
що зробив його славетний заморський майстер і закляв, через що ніхто не хотів 
брати лука па продаж, а він рискнув, бо знав майстрове закляття. А полягало воно 
в тому, що той, хто зуміє зігнути лук і натягнути тетиву, робитиме великі діла. 
Є луки з буйволячих рогів, і їх теж мало хто спроможний зігнути, а хто доконає 
того, то стає великим воїном або й князем, цей же лук і зовсім незвичайний. Тоді 
Родим мовчки посміхнувся на купцеве базікання, взяв лука, упер його одним кінцем 
у землю і зігнув так легко, немов був він навіть не з міцного тисового дерева, а 
з молодої вербини. І стріляв тоді Родим з свого лука так далеко, як ніхто б не 
зміг, але більше нічого не встиг зробити, стятий мечами тих, що прийшли під 
хрестом.
Ну, та були то роги неживі, про них Сивоок не став би й згадувати, коли б не дід 
Родим. Але й цей спогад, промайнув у нього за одну мить, бо вся увага хлопцева 
скупчилася на двох потужних звірах, старому й молодому, гінкому, в'юнкому, але 
ще не зміцнілому, і затверділому в нерушимій своїй силі. Один був мов веселе 
палахкотюче полум'я, другий — темний, ніби земний кряж, один, здавалося, ще й не 
усвідомлював до пуття, на що зважився, другий трактував сутичку поважно, бо вже 
раз він став до бою, то мав бути бій, мав тут бути переможений і переможець, 
один мав піти собі далі, як і досі ходив вільно й незалежно, а другий лягти, 
може, й довіку. По тому, як напружилися м'язи на могутній шиї в Бутеня, як 
виставив він на супротивника свої неосяжні роги, можна було не мати ніякого 
сумніву щодо перебігу сутички, і Сивоок немало дивувався легковажності Рудевій. 
А той і собі надувся, напиндючився, наставив свої тонкі ріжки проти замшілого 
пакілля старого і ще мовби й посунувся трохи наперед, щоб зчепитися в 
смертельному поєдинку з непереборним досвідченим туром, але в останню мить 
зненацька стрибнув убік, вихнув якось смішно головою і, видно, й сам не відаючи, 
що чинить, шпортонув Бутеня рогом в заднє ліве стегно. Він загнав ріг так 
глибоко, що аж зупинився, переляканий свавільним своїм учинком, але відразу ж 
схаменувся, рвонувся всім тілом ще більше убік і, проорюючи в заволохатілому 
стегні Бутеня широку й глибоку борозну, вирвав свою зброю і кинувся навтіч.
Але Бутень не став його переслідувати. Глухо заревівши навздогін своєму 
ворогові, він тяжко повернувся і посунув до заростів. З широкої рани била густа 
червона кров. Тур ішов важче й важче, дедалі більше припадав на поранену ногу, 
але не падав, мабуть, не хотів ганьбитися перед усім турячим племенем, прагнув 
сховатися з своєю бідою, тому простував до молодих хащів, де знайшов би 
прихисток, і їжу, і, може, воду.
Сивоок теж назирці посунув за Бутенем, він безстрашно заглибився в зарості, 
випереджаючи старого тура, знав-бо, що поранений звір не становить для нього 
жодної загрози, а він сам ще надто малий, щоб його лякався Бутень і зупинявся, 
зачувши чужий дух.
Росло там кілька досить міцних уже вільх, навколо них вставала памолодь, сонце 
майже не проникало в ці зелені сутінки, і земля тут ніколи не висихала, була 
мокра, аж чавкотіло під ногами, мов на болоті. Потім раптом стала перед Сивооком 
неприступна стіна колючих драчів, але він пров'юнився й крізь неї і знайшов там 
кругленьку латочку води, спокійної й чистої. Ледве встиг відскочити на другий 
бік озерця в кущі, як задвигтіла земля і, проламуючись важким тілом крізь 
колючки, впав до озеря Бутень. Трохи полежав, розширеними ніздрями хапаючи 
повітря, потім поповзом наблизився до води і став пити. Сивоокові здалося 
навіть, що озерце поменшало, так довго і жадібно пив Бутень. Напившись, він знов 
відпочив і, не повертаючись, задки, смішно відповз за драчі в молодий вільшаник. 
Коли Сивоок зазирнув обережно й туди, він побачив, що Бутень навпереміну пожовує 
то молоді гіллячки, то якусь різучу траву, вміло вибираючи її широкі листочки 
з-поміж іншої, клопітливо пережовуючи їх, аж зелена піна виступала в кутиках 
рота. Може, то була цілюща трава, яку дід Родим прикладав до виразок? Але 
підійти впритул до Бутеня Сивоок все ж не наважився і, лишивши старого тура 
клопотатися своєю раною, знов повернувся туди, звідки міг бачити все туряче 
царство, найперше ж — молодого Рудя, якому тепер віддавав усі свої симпатії.
Рудь жирував, як і перед тим. Перестрибом ішов перед старими поважними турами, 
нахабно обнюхував їхніх корів, чіплявся до недосвідчених ще телиць, збрикував 
від дурного розуму, хвацько вигинав шию так, що аж поколупував землю то одним, 
то другим рогом. Про Бутеня, мабуть, уже й забув і зачепив його не з якоїсь там 
користі, а просто від надміру сили.
І тут мовби щось штовхнуло Сивоока. А він сам на ще розтрачує свої сили? Стоїть 
тут, як пень, роззявив рота на турячі побоїща, так ніби то для нього доконечна 
потреба. Зовсім випустив з виду, чого втікав з Ситникового городка, забув і про 
Величку, і про обіцяну їй квітку. А сонце вже хилилося геть донизу і 
заповідалася скора ніч, годі й думати вибратися з пущі сьогодні, доведеться тут 
і заночувати. Сивоок не боявся темряви й самотності, бо й до того, й до іншого 
зучений був Родимом, знав також, що добрі боги оберігають того, хто їм до 
вподоби, з однаковою старанністю вдень і вночі; так само, як удень, і вночі 
чатує на тебе бісівська сила, і ти вже сам мусиш подбати, щоб їй не піддатися. 
Надовго ще стачить йому Родимової науки, Родимової турботливості. Ось за пазухою 
в нього шкіряний кисеток, а там кресало з сизої криці, чорний кремінь і сухий 
трут — теж подарунок Родимів, який завжди застерігав: пускаєшся бодай в 
найкоротшу дорогу — май при собі вогниво, щоб завжди міг обігрітися, відігнати 
лихого звіра, щось там спекти попоїсти.
Але вогню Сивоок сьогодні так і не розклав. Перше, що заклопотаний був тим, як 
вибратися з лісу, бо попав у туряче царство несамохіть, дороги не пам'ятав, а 
тепер хоч як намагався, все чомусь крутився навколо тих самих місць, знов і знов 
попадав на галяви, де бродили круторогі велетні, або опинявся коло затишних 
озеречок, у яких невтомно трудилися з деревом вічні пиляльщики і точильники — 
бобри. Не раз і не два завмирав він, милуючись чудернацькими водяними 
створіннями, заздрив їхній невтомній заклопотаності, їхній дружності.
А вечір сідав на ліси, вів за собою ніч, повну загадкових шерехів, криків, 
зойків, в пущі мовби розпочиналося нове життя, набагато бурхливіше й 
клекотливіше, аніж удень, головне ж — у сто крат загрозливіше. Ніч упала на пущу 
якось зовсім раптово, застала Сивоока геть неготовим, він не подумав ще ні про 
вогнище, ні про захисток, тому вимушений був дертися на перше гіллясте дерево, 
яке трапилося, влаштовуватися вгорі, щоб сяк-так передрімати до ранку, а вже 
тоді пробувати видобуватися на вільний світ.
Він проблукав кілька днів. Убив палицею якогось птаха, спік його на жару, як 
навчив колись Родим. Потім у болітцях шукав бульбистих солодких коренів, шукав 
довго, ще довше потім смакував ними. Аби мав якусь зброю, то заполював би хоч 
саренку, але що ж ти вдієш з голими руками?
Лісові мандри мають свої закони. Якщо людина шукає і знає, що саме вона повинна 
знайти, то рано чи пізно вона свого доможеться. Але Сивоок натрапив зовсім не на 
те, за чим забився в пущу.
Коли він, уже вкрай охлявши, став, як здавалося, вибиратися ближче до краю лісу, 
і вже дихнуло вільним вітром, і дедалі більше траплялося на путі просонцених 
кряжів, де саме й луча-ються оті рідкісні сині квітки, одну з яких десь терпляче 
ждала мала Величка, Сивоока мало не спіткало лихо. Він ішов, безтурботно 
виловлюючи обличчям сонцеві поцілунки, легко збігав з пагорків, нечутно ступав 
по пухкому шарові багатолітньої глиці, вміло пробирався крізь чіпкі хащі. Його 
вухо вловлювало кожен потріск і бодай найменший шелест, його вигострене око 
постерігало все явне й притаєне. Отак би й жити йому поміж деревами, в цьому 
світі, де залежиш тільки од власного вміння й сприту, де немає ні ситників, ні 
дурнуватих тюх, ні отих чорних, із срібними хрестами. Згадав, що на обійсті в 
Ситника, хоч яке воно просторе, не росла жодна деревина, і немало подивувався 
цій обставині. У них з дідом Родимом росло чимало дерев, а Родим ще й до того 
щовесни привчав Сивоока саджати бодай один прутик, який десь згодом зазеленіє і 
звеселить не одне серце. Звичайно, таких слів Родим не казав, Сивоок сам думав 
про таке, коли наступної весни на торішньому прутикові набрякали бруньки і 
вистрілювали з них маленькі, чисті-пречисті листочки.
Людина повинна жити поміж деревами, тільки вони її мовчазні, вірні, незрадливі 
друзі. Сивоок не знав пісень, але в ньому сама складалася така собі немудра 
пісенька з чотирьох слів, і поки він ішов, хтось повторював у ньому чотири 
слова: «Людині жити поміж деревами... Людині жити...»
Аж раптом коло самого хлопцевого вуха щось свиснуло хижо і топко, Сивоок, ще й 
не подумавши, мимоволі хитнувся за найближче дерево, голова йому сама 
повернулася назад у напрямку того погрозливого свисту, і аж тепер він весь 
похолов од страху. За кілька кроків, вп'явшись в шкарубку кору дуба, стриміла 
коротенька чорнопера стріла. Вона ще вихитувалася, ще бриніла в ній лиховісна 
напруга польоту, і Сивоок аж здригнувся, уявивши, як уп'ялася б вона в нього, 
аби стрілець був не промахнувся, І чи то відчував невидимий напасник, що Сивоок 
несхвально подумав про його лучницькі здатності, а чи вивихнукся трохи Сивоок 
з-за дерева, але вмить нова стріла cуxo шкваркнула об кору Сивоокового сховку, 
якраз на рівні хлопцевого серця, і впала тут-таки разом з добрячим відламком 
кори. По тому, як вона впала і як застряла перша стріла, Сивоок збагнув, що 
стрілець поціляє згори. Він став обережно роздивлятися і побачив те, що мусив би 
побачити хоч трохи раніше. На деревах порозвішувані були борті. Щоправда, вони 
були такі старі й замшілі, що помітити їх міг тільки надзвичайно досвідчений 
спостерігач. Але хіба ж Сивоок не вважав себе саме таким? Видимо, він необачно 
заблукав у саму середину чийогось бортняцького господарства, і от тепер хазяїн, 
вистеживши нежданого зайду, вирішив його покарати. Сивоок знав кількох бортників 
з тих, що приносили іноді Родимові мед і віск; були то похмурі відлюдьки, 
миршаві й упосліджені, вони виходили з лісу лише на короткий час і знов ховалися 
туди, бо почували себе там надійніше і спокійніше. Але чим міг загрожувати тому 
невидимому бортникові він, малий Сивоок? Чи той не бачить, з ким має справу, чи 
вже його відлюдькуватість сягає аж так далеко, що він зустрічає стрілою кожного, 
хто насмілюється бодай ступнути на його дільницю!
Сивоок ще якось необачно схитнувся за деревом, і нова стріла квапливо впала 
згори, цього разу пробивши хлопцеві край корзна. Стрілець не жартував. Він 
продержить так до захід сонця, а там теж ще не відомо, чи випустить з-за дерева, 
бо хто ж знає: може, він і в темряві бачить, як сова?
— Дядьку, — чимдуж загукав  Сивоок, —  не стріляйте, дядьку!
На відповідь — нова стріла, щоправда, вже не така точна.
— Ну чого ж ви стріляєте, дядьку? — плачливо замолив Сивоок. — Я ж малий!
Стріли більше не було. Була мовчанка. А згодом, після довгого роздумування, до 
Сивоока долетіло:
— А я — великий?
Голос був тонкий, ще тонший, ніж у Сивоока, нагадував навіть чимось голос 
Велички. Ото буде сміху, якщо там дівчина!
— Я заблукав! — гукнув трохи жвавіше Сивоок. — Я не злодій.
— А хто тебе знає. Пасешся тут коло наших бортей, — була відповідь з неба.
— Правда. Я шукаю квітку, — переконував Сивоок.
— Брешеш, — не вірив той.
— Синю квітку.
— А хоч і чорну — однаково брешеш.
— Але ж це — правда! Я пообіцяв Величці. Ти глянь на мене і побачиш, що я мовлю 
правду. Не маю ні ножа, ні зброї. Ним би мав вирізати твої борті?
— Не виходь, бо стрілятиму!
— Але ж я внизу, а ти вгорі, я не заподію тобі ніякої шкоди.
— А звідки знаєш, що я вгорі?
— Чую, та й стріли летять.
— Ти, може, чарівник? Не ворущись, бо так і пронижу!
— Та ні, я просто малий. Сивоок.
— Що то ще за ймення?
— Не знаю. Так зовусь.
— Ну то й постій собі там за деревом.
— Але я мушу йти.
— Однаково стій.
— Я блукаю по пущі багато днів.
— Брешеш. Як-би мав жити?
— Голодний і хлялий.
Бортник знову довго думав і мовчав. Нарешті, заважився:
— Ну-бо пройди від свого дерева до сусіднього. Але помалу. Якщо бігтимеш — 
устрелю.
Сивоок висунувся з-за свого захистку, побрався поволі через відкрите місце.
— Стій! — гукнув йому ще й досі не видимий бортник. — Чому такий здоровий?
— Та ні, я зовсім малий. Мені десять або дванадцять літ. Ніхто й не знає.
— Як то ніхто? А мати?
— Не маю.
— Батько?
— Нікого не маю.
— Де живеш?
— Ніде.
— А квітку казав — кому ж вона?
— Величці. Дівчинка така маленька. Стрів її, пообіцяв. Бо вона ніколи не була в 
пущі.
Бортник знов довго думав.
— А постривай-но! — озвався нарешті. Вміло й швидко став спускатися вниз, і 
тільки тепер Сивоок побачив, що той ховався за одною з бортей, певно, мав там 
обладнану засідку, з якої бачив навколо все, сам залишаючись непомітним.
Він зіскочив на землю, тримаючи напоготові натягненого лука з виціленою просто в 
Сивоока стрілою, і недовірливо став наближатися. Був зовсім маленький, 
пошарпаний, мовби щойно вирвався з ведмежих обіймів, але обличчя мав розумне, 
кмітливе, надто ж очі — в зеленому блиску, хитрі й меткі.
— Здоровий єси, — так само недовірливо промовив бортник.
—Меча Родимового учився підіймати, — виправдовуючись, сказав Сивоок, — а меч був 
важкий. Ні в кого таких не було.
— А Родим — хто?
— Дід мій.
— Де ж він?
— Убитий.
— Ага. Що ж маєш діяти?
— Не знаю.
— А ота квітка?
— Ну, знайду її, віднесу Величці, а потім — не знаю.
— Брешеш. Нащо носити квітки? Де ростуть, хай собі ростуть. Хто це їх мав 
носити?
— Та я не знаю. Пообіцяв Величці, бо вона ніколи не бачила.
— Однаково брешеш. Маєш же ти щось робити. Борті доглядати, ловити рибу або 
звіра, добувати скору...
— Нічого не знаю.
— От аби я тобі повірив, — сказав з якимсь жалем малий бортник.
— То що? — без особливої цікавості поспитав Сивоок.
— А те, — відмовив той і відхилив лука набік.
Сивоок переступив з ноги на ногу, бо досі боявся бодай ворухнутися, 
остерігаючись, що дурнуватий бортник прошиє його стрілою.
— Знаєш, — сказав знову бортник. — Тебе як зовуть?
— Казав уже — Сивоок.
— Гарно. В тебе справді сиві очі. Таких я не бачив ніколи, Мабуть, не брешеш, 
раз у тебе такі очі. А я — Лучук. І батько в мене Лучук і дід. Бо всі дуже 
влучно стріляли з лука. І я. Хочеш, у той сучок он попаду?
— Ану ж спробуй.
Стріла посвистіла вгору і вп'ялася саме там, куди показував малий Лучук.
— Ну? — поспитав той.
— Гаразд.
— Тепер бачиш? Я тебе навмисне не влучив.
— Гм.
— А ти небалакучий.
— Та ні.
— Знаєш, у тебе брат є?
— Сказав же: нікого.
— Ав кожного повинні бути брати.
— Хай.
— В мене теж немає. Знаєш, — Лучук завісив свого лука на плече, він сягав у 
нього до самої землі, Сивоок подивувався навіть, як міг малий натягати тетиву. — 
Ти вже неси свою квітку, а потім повертайся до мене і станемо братами.
— А як це?
— Ну просто — брати. Завжди разом, один за одного і один для одного.
— І що?
— А потім утечемо звідси.
— Куди ж?
— За пущу.
— Я з пущі нікуди не хочу, — сказав Сивоок.
— Ну, ти приходь, тоді домовимося. Я тобі розповім. Ти ще не знаєш. Прийдеш?
— Ну, — Сивоок думав. — Не знаю. Може, й не знайду тебе.
— Та що! Це так просто. Иди, йди — і вийдеш на наші борті.
Сивоок трохи подумав ще, але очі в Лучука сяяли так чисто й чесно, що він 
вирішив бути відвертим до решти.
— В мене тур є, — сказав він недбало.
— Тур? — недовірливо підійшов до нього Лучук. — Вполював?
— Живий.
— То як же він — у тебе? В пущі?
— В пущі, але мій. Знаю, де лежить. Поранений.
— Відвідаємо його тоді. Гаразд?
— Як я повернусь.
— Ну, я ждатиму. Хочеш, я тобі подарую що-небудь? Стрілу або ніж?
— Не треба, — відмовив Сивоок, — однаково нічим віддаровувати. Не маю нічого.
— Ти ж голодний! — згадав Лучук. — Давай нагодую тебе. Маю хліб, а меду зараз 
добудемо. Але щоб прийшов.
— Прийду, — пообіцяв Сивоок.
Обіцяти легко.
Він ще не знав безлічі речей. Не бачив великих міст, і здогадувався трохи про 
них по купцях, що їх спостерігав у Родима. Не знав ні бояр, ні князів, ні 
імператорів і майже не чув про них і не уявляв, який може бути зв'язок між ним і 
далекими володарями. Найголовніше ж, що Сивоок зовсім не уявляв, у який час він 
живе. А то були дивні, каламутні часи. Часи, коли люди дозрівали швидко, старіли 
рано, часи, коли чотирнадцятилітня королева наказувала задушити вночі свого 
шістнадцятилітнього чоловіка (застарий для неї) і сама приходила в темну 
спальню, стояла на порозі в довгій лляній сорочці, тримаючи високо над головою 
свічку, присвічувала своїм слухняним челядницям, які чинили розправу, скору і 
нещадну, і тупотіла ногами: «Швидше! Швидше! Швидше!» То були часи, коли 
одинадцятилітні єпископи посилали бородатих місіонерів звойовувати для 
жорстокого християнського бога нові терени, замешкувані дикими поганинами, і, 
суворо суплячи свої ріденькі бровенята, погладжували золоті панагії, прикрашені 
сапфірами і діамантами, слухали, скількох непокірних убито, спалено живцем, 
утоплено, порубано і скількох упокорено. «Не думайте, що я прийшов послати 
впокій на землю; не прийшов я послати впо-кій, а меч». (Євангеліє від Матфея, 
10, 34.)
То були часи, коли ніхто нікому не вірив, коли вчорашній союзник, одержавши 
заплату, сьогодні виступав проти тебе, коли князь, поклявшись на хресті перед 
іншим князем, що дотримуватиметься миру, влучивши хвилю, відрубував мечем голову 
тому, з ким тільки-но замирився.
Чи була тоді любов у тому темному і понурому столітті? А певно ж, була, але 
ховалася далеко й глибоко в нетрях та так і зосталася непростеженою і 
непоміченою, і жоден літописець або хронограф не занотував нічого світлого, 
ніжного, людяного, а тільки кров, руїни, зради, підступи.
«Бо прийшов я, щоб поставити чоловіка різно проти батька його, й дочку проти 
матері її, й невістку проти свекрухи її». (Євангеліє від Матфея, 10, 35.)
І хто б то там побачив, як малий хлопчик у безмежній своїй наївності після 
багатоденних блукань у дикій пущі несе звідтам дивно-синю квітку до похмурого 
обійстя, оточеного високим гостроколом, з-за якого насилу зміг утекти. 
Повертатися добровільно в неволю заради якоїсь квітки? Навіщо? І кому потрібні 
квіти в такий безжальний час?
Та, мабуть, коли чиниш добро, то не думаєш про це. Заздалегідь обдумують лише 
підлоти.
Сивоок пообіцяв Величці — отож не міг не виконати своєї обіцянки. А чому обіцяв, 
чому така дурна забаганка: принести квітку з лісу, тоді як у Велички аж он 
скільки макових квіток у городі?
Хіба він знає? Вперше зустрів дівчинку, неймовірну істоту, схожу чимось на тих 
глиняних берегинь, що їх витворював дід Родим. І волосся в неї незвичайне, і 
голос, і хода. Ходила вона так. Руки опущені вниз, а долоні вигнуті і пальці 
розчепірені, мовби вона боїться чогось, і очі опущені врозтіч за руками, за 
кожним пальчиком. Так ніби не йде, а збирається от-от злетіти, бо їй тут 
нецікаво. А він хотів затримати її на землі. Не мав нічого, окрім баченої колись 
у пущі синьої квітки.
Він ходив навколо щільного гостроколу, намагаючись відшукати бодай шпарку, щоб 
прогулькнути на обійстя і визирити Величку, шпортався в присохлих ромашках, з 
жалем поглядав на свою квітку, яка могла зів'янути від палючого сонця, і, 
втративши надію виходити що-небудь, став тихенько кликати: «Величко! Величко!»
Довго ходив, кликав і не чув, як потай стукнули засуви на воротях, без рипу 
роз'їхалися важкі половинки, творячи вузьку щілину, крізь яку миттю пропхалися 
Ситник і Тюха, не бачив, як вони побігли уздовж гостроколу врізнобіч, саме гукав 
знову своє «Величко!» і притуляв вухо до нагрітих сонцем дубових паколів, коли 
майнуло йому перед очима незграбне, волохате, ненависне. Він одсахнувся від Тюхи 
і різко обернувся, щоб утікати в другий бік, а там, розставивши руки, наче 
збирався ловити півня, розкарячувався веселий Ситник, спливаючи потом торжества 
і вдоволення.
Від несподіванки Сивоок став. Він став майже на невловиму хвилю, але й того 
виявилося досить для Тюхи, який навалився ззаду на хлопця, підгрібаючи його під 
себе. Сивоок ще здобувся на силі, щоб вирватися з ведмежих зачепів Тюхи, але 
відскочити бодай трохи вбік, де б уже ніхто його не наздогнав, не встиг, бо 
надбіг Ситник і накірчив хлопця своїм важким жирним тілом. Розлючений Тюха в 
своїй рабській запопадливості вчепився й собі знову в малого, рвав на ньому 
корзно, бив куди попаде, бризкав шаленою слиною.
Синя квітка лежала посеред потолочених, поприсушуваних сонцем ромашок, і її 
топтали босі Тюшині ноги і ноги Ситникові, взуті в міцні ремінні постоли, 
топтали жорстоко, безжально, всмак.
— Величко-о! — закричав з останніх сил Сивоок, ще пробуючи випручатись. — 
Величко-оі
Вони ще били його, вже зваливши на землю, може, тепер він своїм тілом прикриває 
оту синю квітку, безпомічну, нікому не потрібну, наївно смішну- синю квітку, про 
яку хлопець, може, й забув, бо пам'ятав ще тільки про Величку, пробивалася ця 
пам'ять крізь удари, крізь біль, крізь знущання.
— Величко-о!
І тоді сталося чудо. Воно налетіло з-за вигину гостроколу, сяйнуло золотом 
волосся, білими ноженятами й рученятами, воно підбігло до знавіснілих, 
засапаних, здичавілих, вдарило маленькими кулачками по пухкій Ситниковій спині, 
заплакало-закричало: «Пустіть! Пустіть його!» Ситник хотів відтрутити дитину, 
він недбало погорнув дівчинку товстою рукою, тоді Величка вчепилася зубами йому 
в палець, Ситник завив від болю, спробував висмикнути пальця, але гострі зуби ще 
глибше вп'ялися йому, не думаючи, вдарив дівчинку вільною рукою. А Сивоок у цей 
час намагався підвестися, якби тільки йому вдалося стати на ноги та ще аби він 
хоч на два-три роки старший, щоб міг подужати оцих обох, о якби!
Але Тюха згріб його знову, налягаючи на спину, тільки й устиг Сивоок наставити 
голову в черево Ситникові, який, роз-правившись з дочкою, знову повертався до 
нещасного хлопця, і чи то сам Ситник з розгону наштрикнувся на голову, чи малий 
зумів наддати вперед, а тільки товстун здивовано гикнув, пустив очі під лоб, 
промимрив: «Убив!» — і м'яко осів назад. Тюха пригнітив Сивоока до землі і став 
ждати, що буде далі. Але тут знову набігла Величка, яку батько відкинув був 
геть, не помітивши, в якому стані Ситник, знову кинулася на нього, знов 
учепилася зубами йому в руку, і біль повернув череваня до тями, той змахнув 
рукою, відбиваючись од Велички, швидко підхопився, заревів до Тюхи: «Тягни його 
до ями!»
Так Сивоок опинився в ямі, виритій у кутку Ситникового дворища, прикритій зверху 
товстими колодами, ще й приваленій потім важучим каменем.
Глечик з водою і крихкий просяний плескачик — ото й усе, що йому іноді подавав 
Тюха з вдоволеним посопуванням: радий був мати товариша по кабалі, до того ж ще 
більш упослідженого, спущеного вже й зовсім низько. Сивоок до нього й не 
обзивався. Що б то дало? Той, хто помагав закинути тебе в яму, не ворухне й 
пальцем, аби ти звідти видобувся. Це вже так. Мудрості великої тут не треба.
Спершу пробував вести лік дням і ночам, бо крізь шпари між колодами світило 
сонце, і Сивоок навіть намагався підставляти під вузькі промінчики то руку, то 
лице, але згодом збився з ліку, бо сидів довго, сонце на небі зникло, пішов дощ, 
в ямі захлюпала вода, він уже не мав де й лягти на піч і кулився як попало. 
Отоді й прийшла до нього Величка.
— Сивоок! — гукнула тихенько, мабуть остерігаючись, щоб її не почув батько. — Ти 
там?
— Тут, Величко.
Вона заплакала.
— Не плач, — сказав він.
Вона заплакала ще дужче.
— Я приніс тобі синю квітку, — сказав він.
Вона й далі плакала.
— Але вони відібрали, — сказав він.
Вона тільки й могла, що плакати.
— Не плач, а то й я заплачу, — сказав він.
Тоді вона перестала.
— Ось я виберуся звідси, то принесу тобі квітку неодмінно, — сказав він.
— Тут такі важкі колоди, — знов заплакала Величка.
То нічого, — сказав він.
— Я принесла тобі хліба і вепрятини, але колоди такі важкі.
— Не біда, — сказав він.
— Я й завтра прийду, — вона не переставала плакати.
— Ждатиму тебе, — сказав він.
Може, й прийшла, але вже Сивоока в ямі не застала. Вдосвіта його витягли звідти 
Ситник і Тюха, міцно зв'язали руки сирицею, підвели до знайомого вже хлопцеві 
візка, на якому тепер темніла невеличка гнута буда. Сивоока заштовхали у візок, 
спереду сів Ситник, ховаючись під будою, по якій торохтів краплистий дощ, Тюха 
розчинив ворота, і знов воля оточила хлопця. Щоправда, мав він зв'язані руки, 
був голодний і виснажений без міри, і без того мокрого його й далі шмагав 
безжальний дощ, бо місця під будою вистачало для самого лише Ситника, але 
однаково для Сивоока це вже була воля, бо не сидів більше в ямі і вирвався з 
дубових обіймів жахливого гостроколу. Такий був радий, що навіть не подумав, 
куди й навіщо везе його Ситник, та хоч би й подумав, то не вгадав би нізащо, бо 
в своїй дитячій наївності, яку чимдуж підтримував у ньому чесний Родим, Сивоок і 
в гадці не мав, що на тій великій і вільній землі, де він зростав, можуть 
продавати людей за срібні гривні так само, як продавав колись Родим глиняні 
горщики і глиняних богів.
Та хоч і не відав нічого про своє майбутнє Сивоок, знав уже гаразд, що 
сподіватися добра від усміхненого Ситника йому не слід, і незабаром по виїзді 
радість від волі змінилася в хлопцевому серці тривогою, він совався в візку, то 
одним, то другим плечем намагався витерти змочувані безперервним дощем щоки і 
отак, ворушачись, став відчувати, що сириця в нього на руках намокає більше та 
більше, стає слизькою, і здається, варто лиш трохи напружитися — і ти 
вивільнишся. Сивоок смикнувся раз і вдруге, мало не втративши рівноваги, 
схитнувся до Ситника, той помітив хлопцеве вовтузіння, засміявся:
— В буду хочеш? Нічого, покупайся на дощику, смердиш вельми.
Сивоок мовчав. Принишк, злякавшись, що медовар одгадає його потаємний намір — і 
тоді кінець усім сподіванням. Але як тільки проїхали ще трохи і Ситник, діставши 
з торби добрий кусень вудженини, став закладати за обидві щоки, Сивоок знову 
взявся за своє. Сириця, хоч була м'яка і слизька, не дуже подавалася, треба було 
вперто розтягувати зав'язі, і тут ще доводилося робити це потай, щоб не зауважив 
Ситник. Щоправда, той тепер був заклопотаний їдвом, смачно плямкав, сопів, 
зригував, мов жирний гусак, знов відхоплював величезні шматки, жадібно ковтав, 
аж Сивоокові видно було, як після кожного ковтка ніби корч проходить по 
Ситниковій спині, і він ще більше ненавидів і самого Ситника, і те, як він жере, 
ненавидів пахощі вепрятини, од яких у голодному животі йшли млості. І до Ситника 
знов дійшло щось — чи то необережний порух Сивооків, чи то зітхання хлопцеве, 
він недбало плямкнув через плече до малого товстими губами, насилу проштовхуючи 
слова крізь запханий рот, промимрив:
— Не схотів шануватися. Жив би собі з Тюхою. У мене добре.
— Тюха-Матюха! — мало не плачучи, відбуркнув Сивоок, якому не хотілося мовити 
бодай слова до ситого медовара, але стриматися не міг, щоб не висловити свою 
зненависть і до нього, і до його дурнуватого холопа. — Тюха-Матюха! — повторив, 
вважаючи, що знайшов саме ті слова, які якнайстисліше передають його зневагу і 
ненависть.
— Хочеш шматочок, — спитав подобрілим голосом Ситник. Сивоок мовчав. Що мав 
відказувати на таке відверте знущання? Але Ситника заїдала добрість. Він 
пошпортався в торбині, дістав звідти шматок хліба, тицьнув його, не дивлячись, 
до рота Сивоокові, потримав, поки той відкусив, потім так само наосліп подав 
йому шмат м'яса, в яке хлопцеві зуби вчепилися вже з більшою поквапливістю без 
жодних вагань.
— Смачно, правда? — чавкаючи, спитав Ситник.
— У-ум! — промимрив Сивоок, вдаючи, що зручніше вмощується, і водночас щосили 
смикаючи ліву руку з ослизлої, мов жаба, сириці. Рука мовби проскочила крізь 
вузол, але потім застряла ще міцніше, однак Сивоокові чомусь здавалося, що вона 
от-от має виприснути, і він, не гаючись, став уперто тягти її на волю.
— Шанувався б, то щодня б мав повен рот такої вепрятини, — правив своє Ситник. — 
Я добрий. Хочеш ще?
І, не ждучи відповіді, знов подав Сивоокові напереміну шмат хліба і шмат 
вепрятини, і хлопцеві зуби без перепрошувань зробили своє діло, аж сам медовар 
здивувався і хихикнув:
— Ой жереш!
А в Сивоока вже були вільні руки. Щоправда, на правій ще висіла сириця, але то 
вже його не турбувало. Тепер він мац інший клопіт; чи стрибати з візка відразу, 
чи підождати, поки Ситник його нагодує як слід, бо голодне його молоде тіло аж 
стогнало від бажання насититися. Але шлях якраз проходив по верху крутого 
косогору. Сивоок збагнув, що ліпшого місця ждати не випадає, і рішуче зробив 
вибір між волею і ситістю. Навідліг полоснув Ситника мокрими вузлами сириці по 
ситій мордяці, вискочив з візка і покотився вниз, супроводжуваний розлюченими 
плачливими зойками медовара:
— Ой, убив! Ой, ой, ой!
Коняка злякалася крику й понесла, Ситник розгукався ще більше, тепер уже від 
люті на втікача й на худобину, а що дужче він кричав, то швидше несла коняка, 
тим часом як Сивоок мелькав п'ятами в геть протилежному напрямку. Струмок 
трапився хлопцеві на шляху, Сивоок перелетів його, розплескуючи увсібіч 
скаламучену воду, в грузькому полі мало не зав'язнув, вчасно схаменувся і 
пустився в оббіг, утікав од Ситника, прославляючи волю і кленучи цей голий, 
відкритий усім очам край, де годі знайти прихисток і сховок. Ніколи він не 
повернеться сюди, ніколи! Не вийде з пущі, зостанеться там назавжди серед 
могутніх дерев, серед звірів, які живуть самі по собі і не заважають тобі теж 
жити, як хочеш.
...Лучук вже й не ждав свого товариша. Був ще пошарпаніший за Сивоока, залишки 
корзна, що висіли на його худеньких плечах, намокли під дощем, і тепер стало 
видно, яка то збиранина різномасних латок: шмат полотна, обривок начисто 
облізлої вивіричої шкурки, ще якась брудна стьожка, а там то й зовсім лубок, 
вплетений на спині. Замість портів на Лучукові висіли смішні пацьорки, які не 
прикривали навіть сорому. Сивоок, хоч наскрізь промоклий, хоч вимазаний в багно, 
поряд з нещасним бортником виглядав майже багачем. Ще не зношені вовняні порти, 
міцні ремінні постоли, корзно доброго тонкого хутра поверх лляної сорочки — весь 
справунок ще від Родима, все придбане в купців, все таке, що хоч і на боярського 
сина. Ну, там попротиралося, там порозривалося, там порозшарпувалося, але ж не 
так, як на Лучукові, бо на тому й розшарпуватися нічому було.
— Стрілець, а не можеш вполювати собі хоч на корзно, — посміявся Сивоок, жартом 
штурхаючи товариша в плече, аж той упіймав сторчака.
— Ге, уполюєш, а все заберуть, — відмовив той.
— Як то заберуть? — Сивоок уперше чув, щоб так.
— А побори — не знаєш хіба? Для князя, для боярина, а там воєвода з дружиною 
наскочить, а там ще хтось...
— А сховатися — хіба ні?
— Де ж сховаєшся?
Це вже й зовсім спантеличило Сивоока.
— Як то де? — вигукнув він. — А в пущі!
— Ге, — сказав Лучук, шморгаючи носом, — в пущі знайдуть. Тут їм усе відоме. Де 
борті, а де лови. От би в полі. Там е де сховатися.
— Але ж там усе видко!
— Ге, поле широке, там так загубишся, що й боги не постережуть. А пуща тісна, 
Від одного дерева до другого поки перейдеш, а вже тебе там хтось жде. Втечемо в 
поле!
— Не піду, — сказав Сивоок, — я звідти насилу вибрався. Ніколи не повернуся.
— Ну й дурний, — байдуже сплюнув Лучук.
— Давай я тобі покажу в пущі таке місце, куди ніхто й не поткнеться.
— Де ж то?
— Там, де тури.
— Турів теж упольовують. Ще й як.
— Але не там. Бо там їх без ліку. Розтопчуть — лиш торкни бодай одного.
— І твій тур там?
— Там. Тільки це далеко. Тебе не шукатимуть?
— А хто мене шукатиме?
— Ну, батько.
— А він щодня молиться: «А щоб-тебе звір розметав!» Тебе ж ніхто не шукатиме?
— Мене шукає Ситник, але я до нього не повернуся більше.
Дурне то було діло і непотрібне. Але однаково не мали куди податися, то й 
побралися неквапом у глиб пущі, втішаючись волею, маючи себе за неподільних 
господарів зеленого шуму. Перейшов дощ, затепліло сонечко. Лучук уполював 
косулю, і Сивоок зготував справді князівську печеню. Ішли далі й далі, один 
одному розкриваючи лісові дива: то кущ, обсипаний великими яскравими ягодами, що 
були сховані від стороннього ока і яріли сонцями, як тільки підіймав один чи 
другий листок, то дику борть, повну запашного меду, то тепле печище в синяві 
високих небачених квітів, то хитро вибудувану нору дикого звіpa, а там пішли 
діброви з вепрячими ненаситними табунами, озера, забудовані бобрячими підводними 
палацами, і вже на якийсь там ранок їхніх блукань відкрилися просторі галявини з 
купами дерев і густими перелісками і на тих галявинах — брунатно-сірі рухомі 
гори і пагорки великих і малих турів.
Сивоок уміло провів Лучука просто туди, де заліг поранений Бутень, тиша там 
стояла така, що хлопцеві стало моторошно: невже старий тур загинув і вони 
застануть тільки обгризений вовчуками кістяк? Зовсім не ховаючись, він швидко 
тягнув Лучука за собою, перший проскочив крізь кущі на круглу галявину і 
поточився назад, мало не зойкнувши від несподіванки.
На дощенту витолоченій і стоптаній на багно галявині темною горою височів 
Бутень, міцно вгрузаючи коротенькими ніжками в м'яку землю. Він стояв боком до 
Сивоока і, мабуть, спав, бо не зауважив хлопця, і тільки це й врятувало малих 
заброд. Вони притьмом подалися назад у кущі, але й тут їх підстерігало лихо, бо 
кущі з другого боку затріщали, застугоніла земля, почулося нетерпляче сопіння, 
могутня вогнисто-руда туша, віючи на хлопців нетерплячою жаротою, проломлювалася 
просто на галявинку до Бутеня, і Сивоок насилу встиг відсмикнути вбік свого 
розгубленого товариша. Рудь пхався до Бутеня.
Чи він уже не вперше сунув туди, що мчав з такою певністю і нагальністю, чи вже 
мірялися вони знов і знов силою з старим туром тут а чи там, на широкому 
роздоллі серед трав і дерев! Чи сам він одкрив Бутенів сховок і тепер доборював 
старого, користуючись його неміччю, а чи Бутень, трохи оклигавши після 
поранення, заманив сюди Рудя і спробував провчити молодого нахабу?
Хоч як там було, але, мабуть, не вперше вони мірялися тут силами, коли судити з 
того, якою покинув цю галявинку Сивоок і в якому стані застав її тепер.
Бутень не спав. Певно, вже давно зачув наближення свого супротивника і тільки 
вдавав сонливість, насправді ж висталюючи кожен м'яз свого потужного тіла. 
Досвід підказав йому навіть, звідки треба ждати Рудя, і він наставив свої 
страхітливі роги точно в напрямку наближення ворога. І як тільки Рудь скочив на 
галявину, Бутень, майже й не зворухнувшись з місця, відразу впіймав того на 
роги, не дав викрутитися, примусив іти в бійку лоб на лоб. Вийшло так, що Рудь 
мав тулуб трохи занесений набік, тому він вимушений був випрямитися, щоб пустити 
силу на силу, поки ж переступав задніми ногами, послабив натиск, з чого негайно 
скористався Бутень. Він попхав Рудя назад, той задріботів ногами, став 
відступати, відступати і, певно, ганебно б утік, якби не вперся задом у товсту 
вільху, що росла на краю галявинки. Вільха стримала відступ Рудя, він спробував 
навіть перейти до наступу, але Бутень не давав послаблення, він пхав і пхав 
наперед, водночас пильнуючи, щоб Рудь не вивихнувся з-під його рогів, гори 
м'язів на шиї й холці в Бутеня мовби ще зростали в своїй твердій кам'яності і 
гнітили, гнітили Рудя, не даючи тому ні часу, ні змогу випростатися. Звичайно ж, 
Рудь не піддавався так ото відразу. В його молодому тілі скупчилося вже чимало 
нагуляної сили, опріч того, була за ним перевага в першому поєдинкові, коли саме 
він, а не Бутень завдав удару своєму супротивникові. Тут він не міг вільно 
відскочити набік і знов шпортонути рогом, затиснутий в суточках, але й зломити 
себе не дозволяв, випружував свою шию, затверділу на дуб, затверділу, може, 
навіть дужче, аніж Бутеня, хоч у старого тура й була вона вдвічі товща. Певно, 
сподівався ще Рудь і на те, що в його молодому тілі більше витримки, аніж у 
старого тура, який ще не загоїв своєї рани. Головне для нього було — стримати 
цей перший кам'яний натиск Бутеня, не поступитися, не зігнути шию, бо тоді 
велетенські роги Бутеня пронижуть його наскрізь.
А що натиск старого тура не згасав, а ще побільшувався, то Рудь, тупцяючи 
передніми ногами, поступово більше й більше вигинався в хребті, вже його спина 
випнулася догори, вже передні ноги ближче й ближче підтупцьовували до задніх, 
вже й шия погнулася донизу, так наче Рудь хотів сховати голову між передніми 
ногами, тепер молодий тур увесь скручувався в величезне м'язисте кільце, яке 
ось-ось мало розпуститися і відкинути старого Бутеня в ту саму хвилю, коли той 
витратить рештки своїх сил. У Бутеня від неймовірної напруги розтріскалася на 
стегні кора, що нею затягло рану, і червона ропа за-сльозилася по волохатій 
нозі, від усього його величезного тіла здіймалася важка пара, вирячені баньки 
лізли вже на боки, так наче ось-ось мали луснути. Але Рудеві справи були ще 
гірші. Він дрібно тремтів від напруги всім тілом, кожен м'яз, кожна жилка 
зсудомлено тіпалася в нього, ноги йому якось дивно вихлялися, а спина вже 
напнулася так, що мала неодмінно зламатися в самій своїй середині.
І якраз тоді, коли здавалося, що Рудь зломиться, як висхла вервечка, він 
останнім зусиллям вивихнувся набік і важко впав у багно. Боки йому ходили 
ходором, руда шерсть змокріла на хлющ, з роззявленого рота висунувся безсилий 
потемнілій язик.
А Бутень стояв над своїм поверженим ворогом нерухомий і байдужий. Не добивав 
того і не відходив від нього, так ніби хотів утішитися до кінця своєю перемогою. 
Насправді ж знерухомів він од безсилля, од остаточної вичерпаності. Міг ще 
втриматися на ногах — ото й усе.
І довго було так. Один лежав, хлипаючи здухвинами, а другий нерухомо темнів над 
ним, загрозливий тільки видом своїм, а насправді теж безсилий. Потім Бутень, 
якому не годилося виказувати свою вичерпаність, все ж таки спромігся ступнути 
вбік до калюжі з водою, неквапом занурив туди морду, довгопив і, грізно 
забутівши, почалапав крізь кущі до свого племені, яке, певно, з радістю повітає 
його повернення.
А Рудь ще якийсь час полежав, а потім трохи посунув голову, бо на більше не 
стачило сили, видовжив ще далі язика, загнув краєчок ковшиком і став хлебтати 
по-собачому воду з тої самої калюжі, в якій вгамував свою спрагу Бутень. Він 
хлебтав довго і тяжко, з великими перепочинками, бо навіть на таку просту річ 
був нездатен. Сивоок тихо штовхнув Лучука, показав очима: гайда.
Вже коли були далеко, Лучук сказав з жалем:
— Гарно язика солопив, так і бажалося мені підскочити та відкабетувати ножем. 
Ото б печеня була!
— Дурний ти, — незлобиво сказав Сивоок.
— Я старший за тебе на три літа, — образився Лучук.
— А розуму не маєш.
— Зате в тебе розум — носити квітки з пущі.
— А що, — зачеплений за живе, спалахнув Сивоок, — носив! Хочеш — ще раз понесу!
— Щоб знову попасти до ями!
— А я хитрішим буду. Перекину Величці квітку через гострокіл — і так.
— Як же ти перекинеш?
— Бо я грудку можу кинути далі за будь-кого.
— Нащо тобі грудка? Можеш свою квітку причепити мені до стріли, я й закину її за 
гострокіл. Я все можу.
Сивоок вдячно поглянув на свого товариша, з яким хвилю тому мало не посварився.
— А тоді підемо далі, — сказав він. — Хай Величка гадає, звідки впала па неї 
квітка.
— А коли її знайде Ситник? — поспитав Лучук.
— То й хай гадає, звідки впала на нього стріла.
— Однаково гаразд! І підемо далі полем!
— А потім пущею.
— А тоді полем!
— І пущею!
...Тільки й сліду від них було, що дивна стріла посеред Ситникового обійстя з 
почепленою до неї синьою квіткою з найглибшої пущі.
 
1941 РІК
ОСІНЬ. КИЇВ
...Ми готові почати заново завтра й щодня ту саму веслу карусель.
П. Пікассо
Професор Адальберт Шнурре любив точність. Він пишався своею точністю. По ньому, 
як колись мешканці Кенігсберга по філософу Канту, можна було перевіряти 
хронометри.
Він з'являвся на концтабірнім плацу рівно десять хвилин на десяту. Щоправда, 
назва «плац» мало пасувала до розбагненого пустиря, але, по-перше, пустир був 
уміло обплутаний двома рядами новенького, привезеного аж з рейнських заводів 
колючого дроту, а по-друге, на тій частині пустиря, яка мала спадистий нахил до 
безконечних київських ярів, до професорового приїзду табірна охорона завжди 
вишиковувала всіх ув'язнених, незважаючи на їхній вік, стать і стан, у якому 
вони перебували, а слід додати, що більшість з тих, хто попав за колючий дріт 
цього київського концтабору, перебували в тому стані, який мав неодмінно кинути 
їх униз, до ярів, де вже цілий місяць методично вистукували кулемети.
Гефтлінгів, тобто ув'язнених, вишиковували на плацу о дев'ятій для апелю, 
простіше кажучи, перевірки. Німці не квапилися. Погода стояла дощова, золотої 
київської осені, про яку так багато вони начулися, цього року чомусь не вийшло, 
рано впали холоди, облітало листя, клубочилося сірими хмарами небо. Вставати 
вдосвіта в таку негоду не хотілося, отож і гефтлінги могли собі поспати до 
дев'ятої, надто ж якщо брати до уваги, що в багнюці, просто неба не дуже-то 
наспишся, хоч і небо над тобою, і земля під тобою нібито й твої, рідні.
Апель тривав довго — півгодини, а то й годину. Перераховували по десять разів, 
прискіпувалися, когось били, когось виставляли в окрему шеренгу, яка мала вже 
сьогодні відмарширувати до ярів (а хто сам не міг марширувати, того 
відтранспортовували автомашинами, бо завойовники були багаті, цивілізвані, 
технізовані й машинізовані аж по саме нікуди), крутили й вертіли змучених людей, 
всіляко відтягуючи ту жадану для всіх ув'язнених хвилю, коли гнали їх до 
«кухні», де пикатий кухар важким, на довжелезному держалні черпаком (щоб 
зручніше було бити неслухняних по голові, стоячи на своєму кухарському троні) 
наллє нізчимної баланди кожному в те, що він має: кому в бляшанку від консервів, 
кому в казанок, кому в каструльку, передбачливо захоплену з дому, кому в кепку, 
а кому й просто в долоні, бо посуд тут цінувався вище золота, і вже коли ти не 
мав посудини, то й не міг мати ні за які багатства світу.
Але з того часу, як професор Адальберт Шнурре вирішив прибувати до табору рівно 
десять хвилин на десяту, табірній охороні доводилося квапитися і закінчувати 
апель за десять хвилин, ні на секунду пізніше, бо штурмбанфюрер Шнурре любив 
точність і за найменший відступ від неї вимагав якнайсуворішого покарання, а 
штурмбанфюрера Шнурре боялися всі — він виконував у Києві дуже важливе 
доручення, отже, мав надзвичайні повноваження.
Хоча, якщо казати правду, професор Шнурре все ж давав своїм співвітчизникам ще 
дві-три хвилини на звершення клопітливих апелевих справ, бо, пройшовши на 
середину плацу, що являла собою найвищий пагорб на цьому обгородженому дротом 
окрайцеві київської землі, дозволяв собі трохи помилуватися мальовничим 
виднокраєм, якого навіть він, досвідчений мистецтвознавець, не мав з чим 
порівняти.
Хвилясто здіймалися лагідні київські узвишшя, порозрізувані спадистими ярами, і 
кожен такий вигин значився дивовижною храмовою спорудою: то Андріївська 
чудо-церква на краю Старокиївської гори, .то, мов повстале з глибини тисячоліття 
візантійське видиво, Денисівський монастир, то схована у розхилку ярів коло 
самих ніг професора Шнурре Кирилівська церква, а далі, за Подолом і Куренівкою, 
за покритою низькими осінніми хмарами стародавньою Оболонню, сталево зблискував 
Дніпро і вгадувалася світла Десна, що зливалася з своїм древнім отцем. Яке чудо! 
Професор зітхнув од розчулення, діставав хусточку, витирав обличчя, власне, 
хотів витерти самі очі, але не міг же він виказувати перед усіма свого 
розчулення, вже ліпше послатися на вологість ранкових київських туманів.
Поки штурмбанфюрер Шнурре милувався пейзажем, його денщик розставляв складаний 
парусиновий стільчик і, завмерши в положенні «струнко», ждав, поки начальство 
сяде, а перекладач, молодий прогонистий зондерфюрер, з нахабними очима, 
схованими за скельцями пенсне, відкашлювався, прочищаючи горлянку для затяжної 
мови.
Професор, а водночас і штурмбанфюрер, Шнурре сідав, кивав денщикові, дякуючи за 
стільчик і даючи знак, що той може стояти вільно, мило всміхався до перекладача 
і вимовляв щоразу те саме: «Альзо, майне дамен унд герен», що означало: «Отже, 
мої дами й панове!»
Потім ще він питав, на чому ми зупинилися, так ніби все це відбувалося в 
університетській аудиторії і перед ним веселі студенти-бурші, а не змучені, 
вмираючі ув'язнені. Ніхто не відповідав професорові Шнурре, та він і не 
сподівався на відповідь, сам гаразд пам'ятав, на чому зупинився минулого разу, і 
тому, виждавши для годиться, булькотливим голосом продовжував свої дивовижні 
табірні читання.
Перша фраза була теж завжди та сама: «Як стверджував мій сталий київский 
кореспондент професор Гордій Отава», далі починалися варіації.
— Як стверджував мій сталий київський кореспондент професор Гордій Отава, 
історичний процес розвитку мистецтв повинен уявлятися нам чимось ніби нанизаним 
на єдиний стрижень рівномірно еволюціонізуючої «художньої волі», якогось 
послідовного стилеперетворення, якоїсь етнографічної формули, яка завжди 
зберігає в собі елементи незникаючої традиції. Як люди передають у спадок своїм 
дітям усе краще, що мають, але водночас не дозволяють дітям не бути схожими на 
себе, так і мистецтво в своєму невпинному розвитку завжди спирається на якісь 
несхитні підвалини, і в ньому завжди можна відшукати архетипи, як знаходимо ми 
ядро в кожній горіховій шкаралупі, якщо, звісно, горіх не зіпсований.
Звичайно, це погляди не нові, вже мій співвітчизник Вельфлін, який фактично 
першим створив науково послідовну історію мистецтв, своїм науковим методом, 
опертим на порівняння елементів і структур художніх творів, мимоволі наштовхнув 
на ідею невпинно еволюціонізуючого мистецтва. На професора Отаву, гадаю, як на 
запеклого матеріаліста, вплинув і Чарльз Дарвін з його теорією виникнення й 
розвитку видів. Я примітивізую, але прошу зрозуміти мене правильно: в даному 
випадку я не намагаюся принизити професора Отаву, а тільки дошукуюся кореня його 
помилкових поглядів. А що такі погляди помилкові, показує навіть не історія, в 
яку зараз не час заглиблюватися, а саме життя.
Мав слушність Дільтей, який висміював уявлюваний поступовий розвиток мистецтва, 
що, зрештою, став (цитую по пам'яті, тому можлива неточність) «витвореною в 
голові штучною логічною пряжею, завислою в повітрі і позбавленою грунту». 
Мистецтво розвивається стрибками, створене сьогодні може бути абсолютно несхоже 
на те, що творилося ще вчора. Нові суспільні формації, які приходять на зміну 
старим, вимагають і цілковито нового мистецтва. Перемога нового ладу ставить 
перед мистецтвом нові завдання. Хтось хоче заперечити? Але ж цс так очевидно. Ми 
братимемо приклади в сучасності. В Європі встановлено новий порядок, принесений 
у відсталі колись країни і землі доблесними солдатами фюрера. Що ми мали тут, і 
що маємо тепер, і що сподіваємося мати?
Професор Шнурре заплющив очі. Вимальовував майбутнє мистецтва при «новому 
порядку», який запанує в Європі.
— Яка тут еволюція? Яка поступовість розвитку? Геть усі пережитки, які звуться 
традицією! Ми повинні заявити, що від народження Ісуса Христа в світовому 
мистецтві панувала лише одна традиція і то — єврейсько-занепадницька. Нарешті ми 
зможемо очистити мистецтво, створити цілком нове, по-справжньому високе, 
небачене. Хтось хоче заперечити?
Звичайно, кожен з них міг би заперечити. Хоч би посилаючись на імена великих 
німців, відомі всьому людству. Хоч би вказавши професорові Шнурре на неймовірну 
плутанину в його розбалакуваннях. Хоч би, зрештою, плюнувши йому в пику вже 
тільки за те, що він надягнув на себе мундир штурмбанфюрера (бо ніхто не знав ще 
й таємної місії Шнурре в Києві).
Але ті змучені, голодні, стероризовані, віддані на понищення люди, які стояли 
перед професором Шнурре, мали в думках інше, зосереджувалися в ті хвилі зовсім 
не па абстрактних теоріях, а насамперед на вирішенні оголеного в усій свонїй 
жорстокій відвертості питання: хто кого? Серцем відчували, що фашисти будуть 
поконані, вірилося тільки в це, жилося тільки цією надією, а жахливе буття 
наштовхувало на розпачливу зневіру, а в ярах не вгавала катівська стукотнява 
кулеметів, а великі армії десь відкочувалися й відкочувалися на схід, і вже 
окупована була майже вся Україна і фашисти підходили до Москви.
Окрім того, всім було відомо, що зібрали їх тут зовсім не для дискусій з 
фашистським професором на теми з історії мистецтва, а з твердо визначеною метою. 
Мета ця була: відшукати серед них, вилучити з їхнього загалу, з їхнього на 
перший погляд досить одноманітного, а насправді різноманітного, як кожне 
людське, середовища київського професора Гордія Отаву, який чомусь пильно 
знадобився окупантам.
За кілька днів до цього їх збирали не раз і не два, і начальник табору, зовні 
байдужий, атлетично збудований офіцер, через перекладача звертався до них з 
такими словами: «Між вас знаходиться професор Гордій Отава. Пропоную професорові 
Отаві зголоситися табірному командуванню добровільно, при цьому обіцяючи йому 
збереження життя і цілком цивілізоване з ним поводження». Коли ж професор Отава 
не відгукнувся на таку пропозицію, звернення до в'язнів набуло іншої форми:
«Той, хто вкаже табірному командуванню на професора Отаву, одержуватиме 
поліпшене харчування і буде переведений до табору, де є теплі сухі бараки і 
постіль для спання».
Отже, покажи професора Отаву — і спатимеш на м'якому!
Однак аматорів м'якого й солодкого спання щось не знайшлося. Якось виходило так, 
що ті, хто знав професора Отаву, не мали ніякого наміру виказувати його 
фашистам, а якщо, може, й були в таборі люди, які могли б спробувати виміняти 
зайву порцію баланди на професора, то вони ні сном ні духом не відали, де тут 
може переховуватися справжній професор, серед цих немитих, неголених, 
замазурених обдертюхів. А може, й не треба так погано думати навіть про 
двох-трьох з усіх ув'язнених. Бо хоч люди не святі і всяк хоче жити, але справа 
з видачею професора Отави набирала ваги вищого принципу, це була чи не єдина для 
всіх кинутих за дріт нагода довести ворогові свою твердість, незламність і, коли 
хочете, зневагу.
Не діждавшись нічого від своїх в'язнів, комендант так само байдуже дав час для 
роздумів до обіду, пригрозивши, що в разі мовчанки він розстріляє кожного 
десятого. Однак цю його заяву зустрінуто було майже скептично, якщо можна 
взагалі говорити про наявність такого почуття в душах змучених і позірно 
зломлених людей, комендантові здалося навіть, що уловлює він то там, то там 
посмішки на виснажених обличчях, і він зрозумів, що вони все прекрасно знають, 
знають його безсилля будь-що зробити з ними, будь-чим залякати, бо хіба ж можна 
залякати людей, які вже вмерли, а всі вони вважали себе мертвими з тої хвилі, як 
захоплено їхнє велике місто, а їх самих кинуто сюди або відразу загнано в 
глинища ярів і розстріляно.
І хоч як намагався комендант виказати свою байдужість, але ве втримався і тихо 
вилаявся, згадавши святе розп'яття і ще якесь доволі абстрактне поняття, бо 
досить добре відав, що навіть своєї теперішньої погрози здійснити не зможе і не 
розстріляє ні десятого, ні сотого, ні взагалі жодного з цього табору до того 
часу, поки не вивудять звідси того клятого радянського професора, який так 
пильно знадобився штурмбанфюреру Шнурре, що прибув до. Києва з надзвичайним 
повноваженням на чолі таємничої есесівської команди.
І через те, що професора Отаву не було знайдено ні до обіду, ні до самого 
вечора, ні вночі, хоч в'язнів тримали на ногах до ранку, не даючи нікому бодай 
присісти, штурмбанфюрер Шнурре заявився рівно за десять хвилин після початку 
апелю, щоб задемонструвати свій власний метод відшукування професора Отави, 
якого він, на превеликий жаль, ніколи не бачив, але якого вельми добре знав.
Так почалися дивовижні лекції професора Шнурре на теми шляхів розвитку мистецтва 
перед ув'язненими київського концтабору восени сорок першого року.
Якби Адальберт Шнурре спробував читати свої лекції на пустельному березі 
розшумленого моря, то й тоді б міг сподіватися на якесь там відлуння, бо не всі 
б його слова тонули в розбурханій стихії: сякі-такі море б відкидало йому назад. 
Якби він викрикував свої просторікування просто в глухий кам'яний мур, то, 
згідно з законом відбиття, його крикнява поверталася б до нього, хай і 
понівечена та знеформлена. Якби и гукав нічному притишеному небу, то небо 
вернуло б його погуки землі, а та б прикотила їх до професора луною.
Але такої зневажливої глухоти, яку виказували до професорової мови ці люди, 
ніхто б не знайшов ні в живій, ні в неживій природі.
Вони стояли не мертво — уважне професорове око це відзначало. То якесь 
сколихнення час від часу перебігало по нерівній шерензі, мовби зсудомлюваній від 
болю, і тоді Шнурре знав, що то подіяли не його високі теорії, а нелюдське 
виснаження і десь у глибині хтось там мав упасти на землю, але його 
підтримували, водночас ховаючи від пильних очей наглядачів і самого «лектора», 
то хтось, вже й не ховаючись, переступав з ноги на ногу, то хтось дивився на 
захмарене київське небо, то повертав голову до ярів, де вже зранку починалося 
татакання кулеметів. Але все це безмовно, ніхто не виказав видимої неуважності, 
якось виходило навіть так, що всі пильно дивилися на професора Шнурре, не 
спускали з нього погляду, навіть одвертаючись на мить туди чи сюди, отож у нього 
не було ніяких підстав скаржитися на невдячність аудиторії, його лекції пе 
переривалися жодним інцидентом, спокійним голосом, не підвищуючи тону, він 
відчитував черговий шматок, підводився, дякував за увагу, денщик складав його 
стільчика, перекладач знімав пенойе й протирав скельця, і вся трійця, очолювана 
штурмбанфюрером, йшла собі, щоб назавтра прибути знову.
Професор Гордій Отава теж стояв у шерензі приречених і теж мав слухати безглузді 
лекції професора Шнурре. Та чи й чув він їх?
Він, як і всі, теж дивився на одутле обличчя професора-штурмбанфюрера, але бачив 
не білу невиразну пляму, посеред якої ворушилися самовдоволені губи, — він бачив 
Київ. Київ обставав його з усіх боків, він був у його коротких, уривчастих, 
страшних снах під холодними дощами, він був спершу великим, теплим, живим, 
всемогутнім і нерушимим, як стіна Оранти в Софійському соборі, здавалося 
Гордієві Отаві, що Київ ще простягає до них свої руки і ще підтримує їх бодай на 
духу, підтримує навіть тоді, коли вони вже падають, коли вже несила підвести 
змучене тіло і тільки очі вперто летять догори і шукають і питають, і не вірять: 
«Як же це? Чому?»
Але дні сунулися в невпинній сірості, хмари залягали весь Київ, залягали і 
налягали на нього щодалі дужче і більше, і в серце професора Отави стала 
продзюркувати тоненькими цівочками зневіра. Хтось тут був уже мертвий: або ж він 
сам, Гордій Отава, або й цілий Київ, бо ні один, ні другий не приходили на поміч 
один одному, кожен змагався в самоті, може, змагався з самотою, а може, й з 
умиранням?
І коли щоранку Адальберт Шнурре милувався завойованим великим праслов'янським 
містом і розчулено зітхав у неубут-ньому захваті перед мальовничістю київських 
пагорбів і київських соборів, для Гордія Отави і його товаришів то були найтяжчі 
хвилини.
Бо тоді Київ здавався їм великим, безмежним цвинтарем, а храми, собори, 
монастирі на його задощених пагорбах стояли, мов каплиці смутку, і хрести на них 
— наче кістляві символи вмирання.
Професор Шнурре міг бачити тільки те, що лежало перед очима, йому й того було 
задосить для вдоволення пихи переможця і переможця не простого, а з витонченим, 
високорозвине-ним художнім смаком.
А Гордій Отава бачив увесь Київ так, неначе піднімала його дивна сила над 
містом, але все поймалося для нього сірою імлою, всі київські гори схожі були 
чомусь на Байкову гору, в чіткій розкресленості центральних кварталів і в милій 
плутанині маленьких вуличок і провулків знову було щось від цвинтарного змішання 
порядку з безладдям, він мимоволі біг думкою до тої алеї Байкового кладовища, де 
під чорною камінною плитою спочивав його батько — Всеволод Отава, а ще давніше 
на тому-самому кладовищі зліг його дід Юрій, існувала неписана традиція в родині 
Отавів — називати синів тільки слов'янськими іменами, це йшло від їхнього 
патріотизму. Але чи вже така це ознака патріотизму — неодмінно вмирати в тому 
самому місті й бути похованому на тому самому кладовищі?
В свої сорок шість років професор Отава був далекий від думок про смерть. Тепер 
отут, у вбиваному й топтаному Києві міг бути відвертим. Не хотів помирати перш 
за все тому, що мав малого сина і просто не міг собі уявити, що б робив його 
Борис без батька. По-друге (а може, саме це й було по-перше?), не хотів помирати 
просто задля самого себе. Бо хотів жити! Перш за все жити, а вже потім решта: 
його робота, його теорії, його мрії. Коли- його невідь-чому схопили й кинули за 
дріт, він спершу вважав, що це помилка. Але потім зрозумів, що всі, хто з ним 
був, думають так само, і повинен був, як чоловік мислячий, зізнатися перед самим 
собою, що помилки немає жодної, — є жорстока закономірність війни. То вже інша 
мова, що сама війна — найжахливіша помилка людства, але не тут і не тепер 
доводити комусь цю істину.
І, ставши жертвою стихійності, професор Отава на довгий час сам піддався 
невизначеності, він плавав у якійсь порожнечі, з якої не бачив виходу, з 
цілковитою байдужістю зустрів намагання німців вивудити його з табору для 
якихось своїх цілей, і хоч це обіцяло, може, життя, хто міг таким чином уціліти 
(ймовірно, тільки ймовірно!) — не відгукнувся і навіть прирік собі в думці, що 
коли його хтось видасть, то він не відкриється фашистам, навіть будучи 
розіп'ятий на хресті.
Може, саме тому перших два чи три дні Гордій Отава абсолютно не чув, не 
розрізняв жодного слова з «лекцій» Адальбер-та Шнурре. Він стояв десь збоку, 
дивився поза професором Шнурре, дивився на свій Київ, і з його уст випліталося 
щось — чи то біль, чи то посмішка від дорогого спогаду, а чи глумливість, 
адресована отому чоловікові в есесівському мундирі, чоловікові, який перед 
війною, ще зовсім недавно, називав себе професором і з незбагненним запалом 
ув'язувався на сторінках наукових журналів у гострі суперечки з питань 
мистецтва.
Тепер його власна наукова суперечка, яку вів перед війною з професором Шнурре, 
видавалася Гордієві Отаві цілком чужою, непотрібною, вона стояла десь збоку 
мертвим докором, суперечка стала мовби живою істотою, вона прибирала то вигляд 
сумної заплаканої жінки з безпорадністю в піднесених руках, то ставала дивною 
двоголовою істотою, мов прадавня Горгона, і ті дві голови намагалися загризти 
одна одну, а поряд із цією зматеріалізованою суперечкою вставали з одного боку 
чемні й взаємно ввічливі професори Отава і Шнурре, в середньовічних мантіях, 
обшитих горностаєм, неначе у володарів, а з другого боку теж Шнурре і Отава, але 
вже в нинішньому стані, вже як запеклі смертельні вороги, один там, на 
підвищенні, охоронюваний силою і зброєю, а другий внизу, кинутий аж до 
найбільших глибин, де життя межує зі смертю, полишений на власні сили, на самого 
себе.
А колись же було все так розмірене конкретно, так спокійно й неквапно, їхні 
статті навперемін з'являлися в журналі, що виходив один раз на квартал, тобто 
всього лиш чотири рази на рік. Журнал, як більшість суто академічних німецьких 
видань, розрахованих на всеєвропейську аудиторію, мав назву з неодмінним «фюр»: 
«Цейтшріфт фюр...»
От тобі й фюр, от тобі й цур, от тобі й пек!
Хто б міг передбачити, що справа обернеться таким дивним робом? Професорові 
Отаві навіть докоряли за те, що його наукові інтереси скупчені на занадто 
відлеглих у часі проблемах. Кому це може бути цікаво — початки християнського 
мистецтва?
Власне, Отава й не став би встрявати в суперечку з невідомим марбурзьким 
професором Шнурре. Але цей Адальберт Шнурре виступив у німецькому журналі з 
великою статтею, де викладав «свою теорію» про характер малярства первісних 
християн у римських катакомбах.
Теорія була досить немудра. Шнурре намагався довести первісно близький зв'язок 
мистецтва катакомб з язичеським малярством епохи імператорів. Камери в 
катакомбах, мовляв, прикрашалися так само, як і взагалі тоді прикрашалися 
живописом різні приміщення (для прикладу, в Помпеях, де це можна простежити 
найвиразніше: стіни розділялися лініями і обрамленням на різні поля, а вже ці 
останні пожвавлювалися міфологічними фігурками. З цими чисто язичеськими 
декоративними схемами перепліталися християнські мотиви, численні символи і 
натяки, молільники «оранти» й інші постаті, а також маленькі біблейські сценки 
по вибору, вплив на яких виявила літургія мертвих.
Погляди ці були помилкові, до того ж належали вони зовсім не професорові Шнурре, 
а німецькому вченому Вільперту, який ще 1903 року видав у Фрейбурзі прекрасні 
кольорові таблиці «Малярство катакомб Риму» і тоді ж таки висловив свої 
міркування про це малярство, які тепер повторював професор Шнурре, повторював у 
всій помилковості, однак забувши згадати про справжнього автора.
Свого листа до редакції журналу професор Отава так і розпочав: «Ще Вільперт...»
І якраз ця перша фраза в публікації загубилася. Редакція видрукувала посутні 
заперечення київського професора, а щоб хоч якось усправедливити свій вчинок 
щодо першої фрази, в кінці було додано примітку, що, певно, київський колега в 
своїх дослідженнях користувався не досить виразними матеріалами і не мав під 
рукою прекрасних таблиць Вільперта, а тому, мовляв, професор Адальберт Шнурре 
ласкаво згодився офірувати своєму опонентові примірник фрейбурзької публікації, 
за що редакція складає йому найглибшу подяку.
Справді, на київську адресу Отави прийшла бандероль, у якій він знайшов таблиці 
Вільперта і надзвичайно ввічливигй листа від професора Шнурре, який пробачався 
за нетактовність журналу і просив прийняти цей щирий дарунок від нього як 
запоруку їхньої творчої дружби, е цетера, е цетера, е цетера.
Довелося подякувати Адальберту Шнурре, хоча, звичайно, професор Отава зазначив, 
що таблиці Вільперта він у своєму розпорядженні мав і перед тим, окрім того, в 
Москві є пречудові акварелі Реймана, які дають набагато краще уявлення про 
характер катакомбного малярства, аніж Вільпертова публікація. І, може, саме 
завдяки тим акварелям він прийшов до висновку про різку відмінність між 
характером мистецтва катакомб і помпейським стінописом.
Так відбувалося роздвоєння суперечки, її розщеплення на частину видиму, 
публіковану й далі в квартальнику, і невидиму, що замкнулася в листуванні.
В журналі професор Шнурре знов і знов доводив тезу про невпинність розвитку 
мистецтва, відкидав категорично поняття «нове мистецтво» на тій підставі, що 
кожне так зване «нове мистецтво» гніздиться в старому, виходить з нього 
більшістю своїх елементів, народжується в старому, як дитина в материнському 
лоні. Так з грецького вийшло мистецтво Риму, а вже останнє породило мистецтво 
християнське. З іншого боку маємо досить цікаву відповідність між розквітом 
мистецтва і розквітом держави. І якщо розквіт одного ладу автоматично 
перекреслює всі досягнення попереднього, що ми мали з греками, римлянами, а 
потім з християнськими імператорами, то мистецтво, яке гармонійно віддзеркалює 
велич влади, підкоряється існуючій владі, виходить своїми джерелами з мистецтва 
влади, відкиненої, знищеної. Це вічний парадокс мистецтв, і вчені повинні 
примиритися з ним.
Професор Отава і в гадці не мав поділяти сумирність свого марбузького колеги. Та 
й чому? Хіба розквіт грецького мистецтва не припадає на початок політичного 
занепаду колись всемогутньої Греції? Хіба Платон, який прагнув вибудувати теорію 
ідеальної держави, не оголосив художників «понадкомплектними громадянами» і не 
домагався остракізму за межі Афін усіх справді талановитих художників? Де ж тут 
гармонія між владою і мистецтвом, де відповідність їхнього розвитку? Якщо взяти 
греків і римлян, то позірно в їхньому мистецтві мовби справді простежується 
невпинність розвитку. Але це тільки в окремих елементах. Коли ж розглянемо ціле, 
то неважко помітити абсолютну несхожість, навіть кричущі протиріччя. Якщо в 
греків — цілковитий розрив між владою і мистецтвом, то мистецтво імператорського 
Риму майже цілком породжене владою. Воно черпало всю свою наснагу, пиху і велич 
у владі. Рим панував над світом, він прагнув протиставити грецькому 
естетично-науковому сприйняттю життя інше, яке базувалося на владі, державному 
авторитеті і правовому порядку. Тому з'являються такі споруди, як терми Тіта, 
прибудови Доміціана до імператорського палацу на Палатині, дім Флавіїв — 
велетенські зали, цілі комплекси небачених склепінчастих приміщень. Мистецтво 
мовби відчувало надмір прихованих сил, які хоч і панують, але вже ведуть до 
загибелі. Звідси якась бароккова несамовитість матеріальної гри сил аж до 
руйнування стародавніх моментів рівноваги. Рвуться всі гармонійні зв'язки, 
пропорції виростають до гігантських розмірів. Взяти хоча б арки Трояна в Анконі 
й Тімгаді, споруджені Андріаном міські ворота в Адалії.Діоклетіанів палац у 
Спліті, будівлі в Гераті, Пальмірі, храм у Баальбеку з його небачено 
гігантськими колонами і скульптурними рядами, де скульптури розташовано в два 
поверхи. Порушується взаємодія між архітектурними формами і навколишнім 
простором, і як цілковите торжество цього розриву, трактованого з майже 
примітивною обмеженістю, вигадується тріумфальна колона, яка вже нічого не 
підтримує, не має відношення до будь-якої споруди і навіть не пронизує простір, 
як то мали ми на прикладі єгипетських обелісків, а покликана слугувати ідеї 
про-пагаторській, дифірамбічній.
І в той час, як нагорі тонув у розкошах і в надмірностях імператорський Рим, 
внизу, в сухих кам'янистих підземеллях, народжувалося щось нове, всемогутнє, як 
оті постаті орант з молитовно піднесеними руками. Бійтеся піднесених у молитві 
рук! Рука піднесена — рука занесена. Рано чи пізно така рука падає вниз. А 
падаюча десниця якщо й не караюча, то неодмінно шкулька, погрозлива.
Народжується мистецтво цілковито нове, не схоже на будь-яке з дотихчас існуючих. 
Супроти важезних ідолів, гармонійних героїв і самовдоволених, буйних у своїй 
плотській силі богів тут виступає безплотна духовність, легка окриленість духу. 
Плоскі, позбавлені щонайменших натяків рельєфності постаті виформовуються, 
виникають із стін, мов тіні або привиди, мов згущені молитви. Мета живопису — не 
давати розкошування очам, а закликати до молитви і піднімати душі в очікуванні 
переднакресленого людству вибавлення з гріхів і страждань. Тому надзвичайно 
обмежена кількість типів, майже відсутні рухомі, живі композиції, постаті 
з'являються перед нами в непорушній фронтальності, панування шаблонів у 
зображеннях постатей, якась мовби абревіатура, мистецький умовний код. Що це? 
Збіднення існуючого мистецтва? Нездарність катакомбних художників? Але нездари 
завжди намагаються наслідувати вже іспуюие. Отже, вони мали б копіювати античні 
взірці. А ці — ні. Були цілковито оригінальні. Не схожі ні на кого. Було нове 
мистецтво. Ні примітивне, ні старосхідне, ні народнообрядове. Нове, 
революціонізуюче, як кожне справжнє мистецтво. Найцікавіше ж:  не підтримуване 
ніким, найперше владою, бо влади первісні християни не мали жодної, були 
переслідувані, імператори для ї забави в цирках веліли кидати їх на роздертя 
диким звірам, Діоклетіан скомандував цілому війську випустити стріли в 
прив'язаного до стовпа юного Себастьяна тільки за те, що той наважився сказати 
серед воїнів слово на захист нової віри. і Але ж після Костянтина християнське 
мистецтво виказує свої незаперечні зв'язки з античністю, заперечував Отаві 
професор Шнурре. Святі, як і в античному світі, спускаються на землю. 
Вседержитель-пантократор возсідає на троні, судить, видає закони подібно до. 
Зевса, а також до царя земного. Біблійські сюжети знаходять своє відбиття в 
багатофігурних композиціях, які вельми нагадують зображення подвигів античних 
героїв.
Очевидно, це можна з'ясувати фактом завоювання влади християнською церквою, 
висловлював припущення Отава. А нова влада завжди намагається запозичити у 
старої все перевірене, стале, несхитне. Іноді вона цим і вдовольняється, іноді 
намагається виробити свої власні цінності. Те саме маємо й з християнством. Якщо 
в четвертому столітті справді відчувалася досить виразно реакція класичного 
мистецтва, то вже в п'ятому столітті настає злам, часткове повернення до епохи 
первісних символів і чистої духовності. В мозаїках Равенни і мініатюрах кодекса 
Россано замикається коло переоцінки мистецтва, яке почалося в катакомбному 
малярстві.
Дискусія тривала, а водночас продовжувалося листування між Марбургом і Києвом, 
професор Шнурре питав, чи доводилося професорові Отаві бувати в Равенні і 
милуватися чудом Сан-Вітале і Аполлінарія Нового; Отава, з прикрістю визнаючи, 
що до Равенни добратися йому ще не пощастило, питав, чи має уявлення його колега 
про нечувані багатства київських соборів і церков, про мозаїки й фрески Софії, 
Успенського собору, Михайлівського монастиря. Ясна річ, професор Адальберт 
Шнурре не мав жодного уявлення про те, що ховається в золотому мороку київських 
соборів, бо всі публікації, які досі були, — це жалюгіддя, просто ніщо, і коли 
колега Отава буде такий ласкавий... Колега Отава був такий ласкавий...
А тепер нема нічого. Нема Києва, а тільки накрите безнадійно сірим хмаровинням 
величезне цвинтарище. І не Гордій Отава стоїть у понівеченій шерензі, а сама 
його еманація, невиразна імлистість, і Шнурре також не було, а було пусте місце 
на узвишші перед ним, і з того пустого місця долинали безглузді слова, в яких 
годі було добрати сенсу.
Це могло тривати, аж поки професорові Шнурре набридне просторікувати, і він, 
нічого не осягнувши своїми рефератами, просто махнув би рукою, подаючи знак на 
знищення цих невдячних слухачів, які так і не спромоглися виокремити з свого 
середовища його укоханого колегу професора Отаву.
Але десь на третій, а може, на п'ятий день після початку лекцій професора Шнурре 
Гордій Отава раптом уперше пильно придивився до тих людей, які збираються по 
другий бік дроту, і, не вірячи власним очам, спостеріг серед старих і молодих 
жінок, серед дітей і сивих дідів високого худого хлопця в сірому пальтечку і 
насуненій на самі брови кепці. Нічого нового в тому факті, що до табору 
приходять з волі люди, для Гордія Отави не було. Йшли з першого дня, йшли попри 
загрозу бути схопленими і кинутими за дріт, йшли в надії побачити когось рідного 
або знайомого, знайти дорогі очі, глянути в них, йшли з вузликами й пакуночками, 
самі голодні, намагалися прокинути крізь дроти бодай варену картоплину або 
окраєць хліба, такого тепер несподівано рідкісного в Києві і на Україні. За 
дротами стояли люди щодня, стояли з самого ранку й допізна, їх не лякали погрози 
варти, їх не могли відігнати постріли, їм доконечно треба було знайти, і ніхто 
не мав сили перешкодити їм у їхній великій, найчастіше безнадійній справі.
І вже хто мав знайти, той знаходив, а незнайдені дивилися на тих, хто вже не міг 
знайти, і між ними встановилося днзне співіснування, якась паралельна 
екзистенція, і ті й ті були невільні, хоч одні були кинені за колючий дріт, а 
другі прийшли до нього добровільно і стояли там без примусу, неначе своєрідне 
віддзеркалення ув'язнених.
Але ж той хлопець у кепці і в сірім пальтечку — то був син Гордія Отави, Борис, 
Борисик, Боря!
І як тільки професор Отава побачив по той бік колючого дроту свого сина, як 
тільки пересвідчився, що то справді він, як тільки помітив, що Борис некліпно 
вдивляється в свого батька, вдивляється уважно й докірливо, так ніби питає, чому 
все так сталося, чому він не міг вивезти його з Києва, чому сам опинився тут, а 
найголовніше — чому мовчки терпить оте варзякання есесівського офіцера, який 
перебріхує всі думки професора Отави, привласнює його погляди.
І тоді професор Отава рішуче ступнув наперед із звивистої немертвої шеренги і, 
звертаючись до своїх товаришів тут і там, за дротом, а найперше адресуючись до 
сина Бориса, голосно вигукнув:
— Брехня! Він усе бреше!
А вже потім, певно віддавшись узвичайненій для наукових дискусій стриманості, 
вже спокійніше повторив:
— Все, що він тут казав, — і кивнув у бік професора Шнурре, — неправда.
Так сталося самовикриття професора Гордія Отави.
 
РІК 1004
ВЕСНА. КИЇВ
И лриндохом же в Греки, и ведоша ны, идеже служать Богу своему, и не свеми, на 
небе ли есмы были, ли на земли: несть бо на земли такого вида, ли красоты такоя, 
и недоумеем бо сказати... Мы у бо не можем забыти красоты тоя...
Літопис Нестора
Коло пристані на Почайні товкся гулящий київський люд, під пильним наглядом 
господарів вивантажувалися купецькі лодьї, ліньки погукували маленькі радимичі, 
що поприганяли на продаж силу-силенну саморобних човнів, вище, попід гору, 
курілися кузні, у великих закіптюжених казанах плавили олово і свинець для 
покрівель, по узвозу до города тягли довгі колоди і камінні брили, повсюду 
вешталася дітлашня, поважно проходили жони, зодягнені за київською модою так, 
щоб усе було закрите й приховане, навіть обличчя біліло самою лиш смужкою, де 
очі, іноді проїздив верхівець з княжої дружини, зблискував зброєю, погрозливо 
наставляв наперед бороду, відрощену на грецький взірець. Перевізник відразу 
запримітив, що хлопці вперше попадають до Києва, бо занадто цікаво зирять туди й 
сюди, та й, опріч того, мають досить дивацький вигляд — з ніг до голови 
загорнуті в звірині шкури, самі теж наїжачені, мов дики з пущі, в одного через 
плече лук і два пуки чорних коротеньких стріл, у другого — важезна гудзувата 
палиця, а на шиї на міцному мотузкові висить ведмежий зуб, штучно вправлений у 
золото. Прискаливши око, перевізник загарував з прибульців таке, що й самому 
стало страшно, але вони, мабуть, не знали київських порядків, бо той, з ведмежим 
зубом на шиї, мовчки сягнув рукою до шкіряного міха, метнув звідти просто під 
ноги перевізникові дорогу шкурку, і обидва, не озираючись, гайнули вгору до 
города.
Ноги їм наосліп ішли врозкид по піщаній роз'їждженій дорозі, а голови в обох 
були задрані догори і очі втуплені в те диво, що висіло в небі, мов барвиста 
хмара. На самому наверші круглої гори, сріблястої від піску знизу і 
ласкаво-зеленої по бічних спадах, неприступно кострубатилися дубові кліті, 
завалені темною землею, а за валом біліли чистим струганим деревом просторі 
будівлі, ледь вигулькуючи з-за прикриття, зате інші будівлі, викладені з сірого, 
як соколине крило, і з рожевого, мов усміх, каменю, врізалися в саме небо, і 
теж, як уся гора, круглилися чудними покрівлями, над якими Сивоок відразу 
постеріг хрести і вхопив свого товариша за руку.
— Поглянь.
— Ге, — сказав Лучук, мовби він уже вдесяте йде до Києва, — ще й не те 
побачимо...
Обидва стали й довго дивилися на рожеву кам'яну громаду, що висіла між небом і 
круглою горою. Сонце викотилося з-за хмаринки, за яку перед тим було заховалося, 
вдарило сліпучо в рожевий летючий камінь, розблисло гарячим приском з його 
круглих верхів, де перед тим хижо чорніли костисті хрести. Хрести горіли 
червінню, вони мовби кружляли в голубому небі, пливли в повільному золотому 
ігрищі, вони жили окремо від дивного города, від сріблясто-зеленої гори, від 
Дніпра, від усіх тих, хто метушився коло пристаней, хто брьохався в теплій воді, 
хто брався вгору по узвозу або спускався по ньому вниз.
— Стільки золота, — прошепотів Лучук.
Сивоок на мить перевів погляд на сонце і, засліплений, знов глянув на хрести, 
але тепер вони, як і перед тим, показалися йому чорними аж до здригання.
Повз них прокотився візок з товарами якогось із гостей, погонич щосили вйокав на 
коней, бо поклажа була важка, аж тріщало. Потім пройшов чоловік, захований під 
великою в'язкою хмизу, видно було самі його ноги, для рівноваги розставлювані 
широко й твердо, чоловік ішов неквапом, в'язка погуцувала в такт його ході, так 
наче той захований хмизонос припрошував хлопців: «Ану ж бо ходімо, чого стали?»
І вони пішли слідом. Узвіз вище ставав крутіший, тому був вимощений тут 
дерев'яними кругляками, купецький віз попереду важко загуркотів на дерев'яному 
помості, натужилися, певно чи не з останніх сил, купець і його служка, 
підставляли плечі під ручиці, відчайдушне погукували, звертали благально 
почервонілі лиця назад, до хлопців, до хмизоноса, до будь-кого, аби лиш помогли 
випхатися по крутизні, але хлопці ще не знали тутешніх звичаїв і не наважувалися 
бігти на поміч, а хмизонос ішов собі так само повільно, так само широко 
розставляв для рівноваги ноги, потрюхикував в'язкою і, сам невидимий, звертався 
чи то до купця, чи до хлопців, чи просто голосно виповідав свою думку: «А не 
накладай стільки, не будь жаднюгою! Хочеш всі товари упхати в одного воза, щоб 
менше дати мита за проїзд до нашого Києва, а там дертимеш з люду три шкури? Отож 
і лопайся тут, на узвозі! Знатимеш, як добиратися до Києва! Знатимеш!»
Город нависав над ними потужним валом, підпертим дубовими городнями, білі 
дерев'яні будівлі ледь визирали звідти, зате кам'яниці з хрестами і без хрестів 
ще неначе поближчали, ще дужче врізалися в небо, а збоку виднілися ще химерні 
дерев'яні церкви, теж з хрестами над круглими покрівлями. Сивоок уже й не радий 
був, що послухався Лучука. Нащо їм Київ? Жили собі в добрих людей-подніпрян, 
помагали їм перетягати купецькі лодьї через пороги, стояли сторожу, ходили на 
лови в бори, пильнуючи, щоб не постріти князівських ловчих. Там панував ще 
прадідівський добрий звичай давати прихисток кожному, хто приблукався; збиралася 
на Дніпрі сила всякого люду, сміливі й чесні, головне ж — вільні самі, вміли 
поважати чужу волю, кожен молився своїм богам. І там були піски і були дебрі, не 
було, правда, такого великого й дивного города, але й хрестів отих не було, що 
міняться то золотом, то чорнотою такою, що аж серце холоне. А він ніколи не 
забуде діда Родима, який загинув під хрестом.
— Поцілив би в хреста хоч одного? — спитав Сивоок Лучука, навмисне бадьорячись.
— А не дострелю ж, — недбало відповів той.:
Купецький віз уже проїздив перші ворота. Збиті з необхватних колод, невідь-якою 
силою відчинювані й зачинювані, вони важко висіли в прорубі валу, мовби чатуючи 
на тих, хто пройде крізь них, щоб відразу з оглушливим рипінням зачинитися й 
навіки відтяти шлях до волі, як то було колись з Сивооком у Ситника.
Але ворота спокійно собі висіли, не зачиняючись, віз прокотився всередину, вже й 
хмизонос загойдався поміж високими дубовими клітями, і аж тоді хлопці вздріли, 
що по той бік воріт стоїть сторожа. Два бородаті здоровані, в товстих мисюрках 
на головешках, обвішані товстими дошками, які мали захищати їм спину й груди, 
стояли, спираючись на довгі списи, і, здавалося хлопцям, дивилися саме на них, 
байдуже пропускаючи повз себе і купецький віз, і чоловіка з хмизом. Враження 
було таке невідступне, що Лучук аж лука свого посунув далі за спину, щоб не 
впадав у око, а Сивоок перекинув свою важку палицю з правої руки в ліву, але 
вчасно збагнув, що це нічого не змінює в його становищі, бо лівий дружинник 
дивився на нього так само пильно, як і правий, а на випадок чого правою рукою 
махнути буде підкористіше, тому знов узяв палицю в праву руку.
Хмизонос посунув уже поза сторожею, а хлопці перебирали ногами ні живі ні 
мертві, давно вже вони не відчували себе такими ще зовсім малими, як отут, перед 
похмурими бороданями, давно вже не попадали у власноручно розставлені сіті, як 
оце-тепер. Ішли, й кожен подумки молився своєму богові, хоч , і не був певен, що 
його маленький добрий лісовий або водяний бог може змагатися з хижим і твердим 
богом, який попростромлював усе небо над Києвом хрещатими знаками своєї сили.
Однак запхані між дерев'яні дошки приворітні, сторожі дивилися й далі собі вниз 
за ворота, хоч хлопці вже минали їх, здається, вони й не помітили двох 
закушканих у шкури. прибульців.
А хлопців од переляку кинуло в новий подив. Бо за валом города, виходить, і не 
було, до самого города вони мали ще перейти дерев'яний міст, теж пильнований 
сторожею, а тут, на дитинці, стояло кілька міцних великих хиж, між якими блукали 
такі само бородані, як оті коло воріт, сиділи на сонечку, грали між собою, 
стріляли з лука, вимахували мечами, розрубуючи уявлюваних супротивників.
Сивоок і Лучук мерщій подалися слідом за хмизоносом, який теж, видно, не мав 
наміру затримуватися тут, серед озброєних, знічевлених лежнів, яким нічого не 
варто було проткнути чоловіка списом або врубати мечем, тільки щоб хоч трохи 
розважитися.
До самого Києва вели ще одні ворота, обкуті залізом, чорні, мов кажанячі крила, 
якісь нависаючі, так що, мабуть, зачинялися вони самі собою, як тільки 
відчіпляли ланцюги, що тримали їх, а за воротами через глибочезне кругостінне 
урвища пролягав дерев'яний міст. Купецький повіз уже вигуркував колесами на тому 
кінці моста, там якісь спритнярі метали з нього раз і два на мито. А на цьому, 
просто під чорними крилами воріт, стояло ще двоє сторожів, але вже не таких, як 
оті, коло дерев'яних воріт, а закуті в залізо, в міцних кольчугах, у гострих 
шишаках, з булатними бутурликами, що закривали руку від кисті аж по лікоть, а 
зброю мали таку: в одного — широкий двосічний меч, схожий на той, що його колись 
мав дід Родим, тільки коротший і, мабуть легший, а в другого — гострий шестопер, 
замашний і вицяцькуваний по держалну.
Ці стояли не сонні, а знудьговані, не помічали нікого, не дивилися ні на кого,- 
але, коли хлопцям уже видавалося, що вони непоміченими прошмигнули повз 
поцяцькованих залізом дурнів, той, що з шестопером, тупнув ногою, аж задуднів 
міст, і гримнув:
— Пощо не хреститесь?
Хлопці стали мов вриті. Бігти наперед і так би нічого не дало, бо хіба ж знайдеш 
рятунок в такому великому місті, яке піднялося над дебрями і пущами, повертатися 
назад теж не виходило, .бо там було ще гірше; повне дворище озброєних лежнів.
— Хто такі? — суворо спитав той, що з мечем.
— Ми суть... — Лучук хотів вихопитися першим з відповіддю, але не знав, що 
казати, затикався, замикався, його виручив Сивоок.
— З гостем прибули, — сказав він спокійно, — проїхав він на торг.
— Ач, сопляки, вже з гостем, — незлобиво промовив той, що з шестопером. — Ваш 
гість хіба поганин, що не хреститеся?
— Не вміємо ,— похмуро сказав Сивоок, — маємо своїх богів.
— Покажу тобі, — підступив дружинник до нього і вхопив за праву руку, щоб 
занести її для сотворіння хресного знамення.
Але руку Сивооку тягнула донизу тяжка дубова палиця, так що дружинник насилу міг 
її підсмикнути догори.
Забувши й про хрестіння, він ухопився тепер за палицю, спробував висмикнути її з 
руки Сивоока і аж крекнув.
— Чудної сили отрок, — сказав і відштовхнув Сивоока, — іди собі, поганче!
Лучук огинці прослизнув поза Сивооком, зашепотів до нього, гамуючи нервовий 
сміх:
— Знав би той нестелепа, як стріляю. Поцілив би йому крізь вічко його кольчуги в 
пупа! Ги-ги!
— Мовч! — суворо сказав Сивоок, бо вже вступали вони в Київ.
Коли ж казати правду, то не вони вступали в Київ, а Київ наступав на них, спадав 
з своїх пагорбів, приголомшував, знетямлював. Диво брало, як могло вміститися на 
такому скупому клапті землі стільки будівель, стільки люду,стільки руху, гуку, 
клекотняви. Хтось кудись ішов, квапився, а хто й просто собі стояв, видивляючись 
на божий світ, рипіли вози, іржали коні на торжищі, дзвінко спліскувалася в 
глибокі колодязі вода з переповнених відер, пахло стружкою і димом, цюкали 
сокири, мудрували над каменем зиждителі, роїлося повсюди од люду торгючого, 
будівничого, гулящого, роботящого — ось чим обсідав Київ своїх прибульців.
Сивоок просунувся наперед, мов сновида, не відчував вимощеної дерев'яними 
кругляками вулиці під ногами, не бачив ні просторих дворів з білими дерев'яними 
будівлями, ні великих і маленьких дерев'яних церков, що штрикали ламаними 
пальцями своїх хрестів у неозори весняного неба, ні княжого кам'яного терема, що 
стояв над самим краєм Київської гори, мовби хотів виловити своїми штудерними 
віконечками всі вітри з Десни й Дніпра, — хлопцеві перед очима, застилаючи весь 
світ, стояло тільки одне: кам'яне громаддя, рожево-сіре, розлоге й струнке 
водночас, неохопне у своїй великості, так ніби зібрало воно в себе весь камінь 
Руської землі, а водночас легколетюче, мов засвічена сонцем хмара. Гостре колись 
каміння зляглося тут загладжено, подекуди зненацька розступалося, творячи 
химерні віконця-прозори, а то вигиналося потужними луками, схожими на вічно 
застиглі хвилі, підняті над землею дивними силами. І над цим злагідненим, 
летючим, мов спів, каменем кругло вивищувалися чотири менші і п'ята найбільша і 
найвища чарівні шапки-покрівлі, а на кожній з них плавав у золотому озері неба 
схожий на квітку хрест, і всі п'ять хрестів запліталися в рухоме коло сяйва, і 
не було в них ні кострубатості, ні чорноти, ні ляку.
Так, дибаючи у раптовій своїй засліпленості, Сивоок наштовхнувся на якогось 
чоловіка і став, з ніяковим посміхом проводячи по очах долонею.
— Біснуватий єси? — закричав чоловік, і лише тоді Сивоок повернувся на тверду 
землю і побачив коло себе білявого бородатого чоловіка в розстебнутому на грудях 
корзні й розхристаній, так що видно було спітнілі, порослі світлим волоссям 
груди, сорочці, в звідкись знайомих обдирканих портах і стоптаних личаках, теж 
чомусь ніби знайомих. Тоді глянув ще і побачив в'язку хмизу, що лежала коло ніг 
у чоловіка. Хмизонос. Став перепочити.
— Хотіли на вас хреста покласти? — жваво підсмикуючи бородою догори, спитав 
чоловік.
— А ти що, бачив? — поцікавився Лучук.
— Чому б мав не бачити?
— Як же?
— А ось так. — Чоловік швидко зігнувся, прибравши знов положення, як з хмизом на 
спині, і глянув на хлопця знизу, крізь кроковку ніг. Лице йому налилося кров'ю, 
очі скаламутніли.
— Головами по небу ходите, — закричав, не змінюючи положення, чоловік, а на 
ногах у вас земля!
— Нащо таке витворяєш? — засміявся Лучук.
— А любо мені так, — чоловік розігнувся, знов підсмикнув бородою. — Багато люду 
пливе до Києва, всі його бачать однаково, а ніхто, як я!
Сивоок, здавалося, зовсім байдуже сприйняв хмизоносові витребеньки. Був 
заклопотаний іншим.
— Що то? — спитав глухо, вказуючи самими очима на величезну кам'яну споруду, що 
вразила його безмірно.
— То? — хмизонос навіть не глянув туди. — Церква Богородиці.
— А що то — богородиця? — втрутився Лучук.
— Та, що народила бога. Звалася діва Марія. Та вона не вища за бога, бог-бо 
найвищий і всемогутній, йому поклоняємося. А богородиця — тільки церкви. І в 
Корсуні, де наш князь Володимир хрестився, церква Богородиці, і в самому 
Царграді, ,і скрізь — найбільші. А ставили їх гречини, наш люд тягав камінь з 
землі древлянської, а майстри грецькі зиждили і зсередини прикрасили іконами, 
хрестами, сосудами, що їх узяв князь Володимир з Корсуня, а ще — красотою 
невимовною.
— Та ти все тут знаєш! — вигукнув Лучук. — А нащо хмиз тягнеш до города? Хіба 
тут деревини мало?
— Дурень єси, — незлобно засміявся хмизонос, — не бачив, що несу. А несу дідові 
Кіптілому хворостища вибрані, з сорока кущів по сорок прутів, є прут зелений, а 
є й сірий, а той чорний, а той червоний, і білий, і жовтий є, і є такий, як 
змія, а є в лусці, наче риба, і деревина в одному крихка, а в другому масляна, а 
в третьому камінна, а в четвертому... І дим неоднаковий од кожного, і пах теж 
неоднаковий... А дід Кіптілий робить копченину для самого князя і для бояр та 
воєвод і мені, грішному, як принесу йому хворостища, піднесе копченини, а я собі 
піду на торг та візьму пива та меду.
— Чому ж сам не коптиш м'яса, коли знаєш усі хитрощі? — допитувався Лучук, у 
якого враз заблищали очі, він уже уявив собі вмить спілку з хмизоносом, брався 
вже постачати йому дичину, а той аби тільки викопчував її на своїх сорока 
димах...
— А ще треба сорок трав сухих, а в них стебло неоднакове і квітка, а в одних 
смола світла й пахуча, а в других темна, а в третіх самий божий дух, — хизувався 
він своїм знанням перед дикуватими забродами, — і пахне тоді копченина так, що 
чутно й за п'ять покинень стріли.
— Питаємо ж, чого сам не коптиш? — встряв у їхню розмову й Сивоок, не відриваючи 
тим часом погляду від церкви Богородиці.
— А ліньки, — блаженно зітхнув хмизонос. — То я собі тихенько назбирав 
хворостища та приніс його до города, а по .дорозі надивився, як люди ходять 
головами по небу, а ногами грузнуть у важкій землі, та тоді віддам дідові 
Кіптілому хворостище та маю шмат копченини і п'ю пиво й мед цілий день на торгу, 
аж поки весь світ піде колом, колом, колом, і вже не розрізниш, де земля, а де 
небо, де город, а де пуща, де церква, а де ідоли... Ну ж бо піддай! — зненацька 
штовхнув він у плече Сивоока. — Понесу, бо вже пора. Ходімо до діда Кіптілого, 
то матимете по шматку вудженини, а що такої не поїсте ніде, як у Києві, то вже 
вам моє слово!
— Ні, ми он туди, — піддаючи йому в'язку, сказав Сивоок, — церкву подивимося, бо 
ніколи такого не бачили. Дивна єсть дуже.
— Не побачите такого ніде, — згодився хмизонос, позираючи на хлопців крізь 
кроковку своїх широко розставлених ніг в обтріпаних портах і стоптаних до решти 
личаках. — А я на торгу буду.
Він почалапкав убік між двома дворами, місячи жовту глинясту багнюку, а хлопці 
опинилися в скаженому вировинні Бабиного торжка, де Лучук відразу роззявив рота 
і ладен був щокроку заклякати від подиву, але Сивоок уперто тяг його туди, де 
над високою дерев'яною оградою потужно вигиналися кам'яні луки небаченої церкви. 
Щоправда, й він не зміг опертися спокусі й став, щоб поглянути на чудернацьких 
мідних коней, що мчали з-за огради, з-під самої церковної стіни, величезні, 
розвихрені, дико прекрасні коні, запряжені в легкий повіз на двох височенних 
колесах, на вузькій перекладині повозу стояв могутній голий, також мідний, 
чоловік з віночком круглих листків навколо чола, а поряд, намагаючись дістати 
рукою повозу, біг ще один мідний і голий, але зі змученим, перекривленим від 
знемоги обличчям, і всі м'язи на його тілі були напружені до краю, в той час як 
у того, що стояв на повозі, тіло лагідно круглилося випуклостями, вилискувало 
від спокійної краси.
«Бог і служка, може, князь і раб?» — подумав собі Сивоок, якому трохи моторошно 
стало від широкогрудих мідних коней, що, здавалося, летіли просто на хлопців, 
щоб потоптати цих малих, небажаних прихідців у найбільший город князівської 
слави і сили.
А понад оградою, випливаючи з-за рожевого громаддя церкви, солодко розтікаючись 
у тугому повітрі, полинуло густе «бомм!» і до нього прилучився дзвін, вищий у 
голосі, з срібністю в барві, — «телень», і вже вони злилися разом і полетіли над 
Києвом весело й невтримно, урочисто, співуче «бом-телень! бом-телень!», і 
вдарилися об мідних коней і мідних ідолів, і ще дужче загучали міддю, ще ясніше 
й закличніше, і тоді Сивоок побіг уздовж огради, не випускаючи руки Лучука, бо 
кортіло йому чимдуж опинитися там, звідки лунали дзвони, де народжувалися ці 
дивні звуки, від яких церква, здавалося, здійметься зараз з землі й тихо полине 
в голубу безвість.
Вони добігли до воріт з високими дерев'яними стовпами, в ворота валом валили 
люди, ніхто не охороняв цього входу, хоч, здавалося б, ось де саме треба ставити 
найпильнішу сторожу, а над воротами, між високими стовпами, на міцних 
чотирикутних брусах, заховані від негоди під дерев'яним, гарно різьбленим 
навісом, тихо похитувалися два дзвони з темної міді, один більший, другий трохи 
менший, дивилися вниз на людей широкими розтрубами, в яких калаталися важкі 
залізні язики, калаталися мовби самі собою, ніхто не зауважував тонких білих 
вірьовок, що тяглися від язиків кудись униз, ніхто не думав про те, що хтось там 
десь посмикує за ті вірьовки, надто урочистим і незвичайним було все, що 
творилося високо вгорі: тихе похитування ярої міді, голубий спокій неба, темне 
калатання несамовитих язиків і солодкі голоси самодзвонних дзвонів.
Люди знімали шапки, Сивоок і Лучук теж здерли з голів свої нахляпці й 
позасовували їх до міхів. Усі хрестилися, тицяючи складеними пучкою пальцями 
правої руки в чоло, в живіт, в праве й ліве плече, але хлопці не вміли цього 
робити, та й не відали навіщо. За воротами, на рівній, як стіл, площі стояла 
церква Богородиці. Хоч була зовсім близько і нічим не закрита, здавалася тепер 
не такою великою, легко охоплювалася оком, було в ній так багато іграшкового, що 
видавалося: простягни руку — і піднімеш усю кам'яну споруду на долоні. Може, 
вони, замість наблизитися до церкви, весь час віддалялися від неї, і тепер вона 
тільки мріє перед ними? Сивоок, не думаючи, як тільки ступив за ворота, став 
лічити кроки, навмисне ставлячи ноги якомога ширше. Налічив сорок, церква так 
само стояла відкрита для очей зі всіх боків, зберігала свою легкість і 
цяць-кованість, він лічив далі, вже знов дійшов до двадцяти, і аж тоді церква 
мовби стрибнула догори і поструменіла до самого неба, так що відразу треба було 
задирати голову, щоб побачити найвищий хрест на ній, а там розскочилася вона й у 
боки, розкрилилася кам'яними крилами ширше, ширше, ширше, і, коли він дійшов у 
лікові ще раз до сорока, були вони вже коло входу в це чудо.
Двері були високі й широкі, різьблений камінь прикрашав їх з боків і зверху, 
Сивоок задивився на хитру різьбу і не бачив калік і старців, що обстали вхід, не 
бачив простягнених благаючих долонь, звернутих до нього, не бачив перекошених 
стражданнями облич, сліпих очей, кровоточних ран, зловісних виразок, не бачив 
брудного лахміття, крізь яке світилися ребра, не чув смороду. Зате Лучук усе 
бачив і чув, крутився між жебраками й каліками, йому було шкода їх і водночас 
був злий на них, бо колись сам гнив у отаких лахманах, сам був ще худіший за оті 
ходячі кістяки, сам готов був простягати руку. Але ж вирвався на волю! А хто їх 
поприв'язував тут, коло цих високих дверей? Чи вже тут такий мед і такі розкоші?
До церкви Лучука не впустили. Вже коло самих дверей чіпка чиясь рука потягла 
його назад, а в оба вуха відразу сичливо зашепотіли:
— Куди, поганцю, до святого храму оружний?
Сивоок, видно, сховав свою ломаку під корзно, бо його ніхто не притримав, і він, 
переступивши високий кам'яний поріг, знайшов там цілковито новий для себе 
нежданий-негаданий світ. Запахущий дим, сизий, як соколове крило, обгортав його 
звідусіль, золоті проморги свічок кликали кудись у незвідані глибини, високі 
стіни вишнево розступалися ширше й ширше, безмежно розступалися у сизо-вишневому 
мороці, відкриваючи то похмурі личчя невідомих богів, то туго заплетені 
візерунки жовтого, білого, яскраво-лазурного, полишаючи в самій середині високі 
стовпи з дорогого каменю, за якими в зоряних розсипищах палаючих свічей і в 
голубому тремтливому світлі, що струменіло крізь вікна-прозори, простягала до 
Сивоока своє немовля божа мати, вся в розспіваних барвах, вся в блиску й сяйві.
Дзвеніло, гучало, співало все навкруги. Вишнево розступалися в сизу неозорість 
високі стіни. На незліченних променях миготливих свічок линули до хлопцевих очей 
розспівані барви матері, що спородила колись бога, і він теж полинув разом з 
ними і враз вирвався з цього світу самодзвонних дзвонів, кадильного диму, 
невидимого співу і хитрих малювань і опинився в днях свого дитинства, осяяних 
червоністю Родимового горна, заквітчаних барвами, що спливали з пальців діда 
Родима і лягали не на глиняні сосуди, не на добрих і веселих скудельних богів, 
творених старим, а на дитячу душу і в дитяче серце.
Мовби незрима сила підняла його над усіма людьми, що виповнювали простори храму, 
над прибраними в золоті шати священиками, над співом і казанням на честь бога, 
що, явивши колись хлопцеві свою жорстокість, тепер вражав благоліпністю, над 
словами мовленими й притаємними; він не знав, де він і хто він, забув про все на 
світі, хотілося плакати, як давно колись на темному шляху, але плакати вже не 
від ляку й безнадії, а від захвату тим буйно-дивним світом барв, який він носив 
у собі, та не знав про це, а відкрив тільки нині, тільки тут, в сизо-вишневих 
безмежжях співаючого, сяйливого храму.
Задкуючи, він вийшов з церкви, заплющився від яскравості блакитного київського 
дня, не хотів розгублювати віднайдених багатств, міцно притискував схрещені руки 
до грудей, так ніби там зібралися в нього всі барви, щедро надаровані колись 
малому дідом Родимом і вихоплені тепер Сивооком з вишневого святилища, зібрані 
поміж проморгами свічок, похмурим світінням очей святих, тугими візерунками стін 
і стовпів, буйновищами звуків, у яких спліталися високомовні молитви, 
самодзвонні дзвони і розспіване гучання всього довкола.
— Ломаку свою притискаєш? — гукнув Сивоокові Лучук, торсаючи товариша за плече, 
бо той як визадкував з церкви, то став собі серед калік і старців і не виявляв 
видимої охоти заговорити першим.
Сивоок не похвалився тим, шо бачив. Стояв ще й досі в своїй захопленості, жив у 
світі дитинства і відчував, що тільки там справжнє його життя. І знов до болю 
хотілося плакати, але навколо яснів день, його оточували люди, присутність яких 
він відчував, хоч ще й не розрізняв їх до ладу, два жорстокі роки мандрів разом 
з Лучуком привчили його до вміння дотримувати зовнішніх позорів, для своїх 
чотирнадцяти чи п'ятнадцяти літ він виглядав набагато мужнішим, а тільки в душі 
лишився дитиною, його серце було пронизане барвами, але ніхто цього не повинен 
знати, однаково-бо ніхто не збагне і не повірить.
— Мені сказали: оружним не можна, — правив своє Лучук
3 видимою образою в голосі.
І лише тепер Сивоок нарешті почав повертатися на землю, виразно побачив калік і 
старців, юродивих і біснуватих, побачив ображене личко свого товариша, йому 
жалко стало Лучука, захотілося, щоб і він відчував те саме, що він сам, Сивоок 
по-змовницькому відвів побратима трохи вбік, далі від крикняви й штовханини, 
запропонував:
— Дай потримаю лук і стріли, а ти піди подивися.
— Не хочу, — мовив Лучук.
— Справді, поглянь, — наполягав Сивоок, — диво велике там. Ніде в світі такого 
не забачиш.
— Ге, та кинь ти свою церкву! — відвертаючись від входу, який здалеку ще більше 
вабив своєю таємничістю, закричав Лучук. — Ходімо ліпше на торг!
— Аби ж і ти побув там усередині, — мрійливо мовив Сивоок.
— Задосить і одного з нас! — уперся Лучук. — А мені кортить на торг. Їсти хочу й 
пити. А коли хочеш, то й ще раз піди в церкву, а я потримаю твою ломаку, щоб не 
носив її під корзном. Важка ж, далебі.
Сивоок мовчки пішов до воріт, над якими видзвонювали мідні дзвони. Від розмови 
сам розгойдувався, мов дзвони, боявся, що разом з пустими словами витруситься 
йому з серця все те, що так неждано-негадапо прилинуло, тому без спротиву 
вволював бажання Лучукове, вони пройшли під надворітніми дзвонами, протоптаною 
безліччю ніг тропою пробралися понад оградою до того місця, де летіли з-поза неї 
мідні коні, і звернули на головний київський — Бабин торжок.
Тіснява, крик, кінське іржання, рипіння возів, погуки озброєних верхівців, 
клекотнява різних голосів і різних мов, гелготання й кудкудакання птиці, 
кувікання свиней, дзенькіт і бренькіт, цокотіння й бубоніння, лайка і свист, 
тупотнява і вереск, виспіви й гусельне гудіння, запахи скори й меду, заморські 
пахощі й запаморочливий дух свіжої смаженини, несамовите різнобарв'я землі, води 
і дебрів, поклятьба і лестощі, погрози й благальність, вихваляння й зневіра, а 
над усім — брехні, обдурювання, крутійство, на тобі боже, що мені не гоже, як не 
я тебе, то ти мене... Та хлопці ще були занадто недосвідчені й мало терті серед 
хитрого люду городського, щоб осягнути всю багатоманітність торгу й проникнути в 
його найглибші основи, їх закрутило, завертіло, їх ухопило нестримними течіями, 
вони теж роззявили роти, витріщили очі, мацали пальцями, нюхали, пробували, 
куштували, торгувалися, їх теж штовхали, смикали, турляли, запрошували й 
проганяли, і вони відчували себе то можновладцями, готовими купити все, що 
бачать очі, то нещасними лісовиками, яким ніхто не поступиться бодай шматком 
хліба. Вони чули про київський торг, ще й не будучи тут, були приготовані на 
все, але не на таке. Вони то задихалися від нестерпної тісняви, від випарів 
мокрого брудного одягу, від солодкавого пахтіння спітнілих тіл, то їм хотілося 
зануритися ще глибше в дике людське нуртовище, і вони кидалися туди стрімголов, 
як у воду, і насилу потім вибиралися на волю, відпирхуючись і відморгуючись. їх 
носило по торгу туди й сюди, хрестнавхрест, і в свавільній тудисюдності 
кружеляло так, що несила було розібрати, де одесную, а де ошуйю, і так в 
несамовитій блуканині опинилися вони коло візків, покритих стемнілими від негоди 
будами, і возів одкритих, старих і нових ще зовсім, коло яких порядкували жваві 
медовари й пивовари, виймали чопи з нових та нових бочонків, підставляли ковші й 
чаші під тугі струмені трунку, підносили питво з'юрмленим довкола торговчанам, 
вміло ховали заплату в міцні шкіряні міхи або в штудерні дерев'яні скрині під 
собою, а навкруги чорніли відкриті роти, зблискували білі зуби, вмочувалися в 
густі меди чорні, руді й русяві бороди і вуса, текло по бородах, попадало в роти 
й не попадало в роти, і світ тут ішов у круговерть, світ тут був веселий, 
безжурний, добрий і щедрий.
— А нумо ж! — гукнув хтось до хлопців, як тільки їх затягли до веселого кола. — 
Меду чи пива?
Вони й самі незчулися, як опинилися перед хмизоносом, що тримав обіруч великого 
дерев'яного ковша, повного зеленкавого густого трунку, плавав у ньому вусами й 
бородою, пускав бульки, відривався на мить, щоб гукнути щось веселе й дурнувате, 
знову припадав.
— Пива дай отрокам! — гукнув він комусь коло бочок, і той «хтось» миттю всунув 
обом до рук по доброму кухлю просяного пива, а хмизонос однією рукою розгорнув 
свій міх, показав шмат копченини, надлуплений окраєць хліба, підморгнув: беріть, 
мовляв. Лучукові не треба було повторювати припрошень, він дістав ножа, 
відбатував два кусені копченини, дав один Сивоокові, в другий мерщій вчепився 
зубами, потім відпив добрячий ковток пива, засміявся, крутнувся від вдоволення:
— А добре ж яке!
Сивоок мовчки їв м'ясо, попивав обережно з кухля. Знов йому перед очі стала 
церква Богородиці, він знову був серед вишневого мороку в світінні барв його 
рідної землі, його нетьмареного дитинства.
— Де були? — кричав хмизонос, хоч стояв поряд. — У церкві,— прохарамаркав Лучук. 
— Сивоок усе бачив. І мідних коней з двома ідолами голими бачили. І дзвони. 
Скажи, Сивоок.
Сивоок мовчки жував копченину.
— Не було тут нічого, — ближче підсунувся до них хмизонос. Він витер вуса й 
бороду, обличчя йому знов набрало хитрого виразу, як тоді, коло воріт, веселе 
сп'яніння відразу геть зникло. — Як був я такий малий, як ви, а може, трохи й 
більший або й менший, хто ж то знає, які ви є, то не було в Києві церков, а на 
тім бугрі, де тепер дерев'яна церква Василія святого (бо князь Володимир, 
прийнявши хрест, взяв собі ймення Василій, як у ромейського імператора), то там 
колись стояли наші боги. Перун, цілий з дерева, привезеного з діброви 
подніпровської, а голова йому срібна, а вус золотий, і ще були Хорс, Дажбог, 
Стрибог, і Симаргл, і Мокош. Поклонялися їм кияни, плясання й співання творили, 
зело несли до богів, наїдки й питва вельми і справляли учти великі на бугрі коло 
богів, тоді було велике об'їдання й обпивання, і, може, й наші боги наїдалися та 
напивалися ще більше за нас, бо то веселі були боги, а вже що мудрі! Ну, а в 
якесь там літо пішов князь Володимир на ятвігів, і побив їх, і прийшов з 
дружиною до Києва, і були великі веселощі й поклоніння богам нашим, і люду 
зійшлося видимо-невидимо, і всі були такі, як оце я тепер і ви. А мені було, 
може, стільки, як вам, літ, а може, менше, а то й більше, бо й ви, бач, один 
малий та миршавий, а другий — як молодий тур, хіба тут розбереш. І стали 
учтувати, і пити і їсти, і богам нашим давали. А там, де тепер стоїть церква 
Богородиці, був тоді двір великий варяга Федора. Купці до нього приїздили з 
Царграда й з далеких східних країн, багатий був вельми варяг, нажився в Києві, 
двір вибудував коло княжого терема, збирав хутра, срібло, золото, викохав сина 
красного лицем і дужого та білотілого. Молилися вони своєму богові, ніхто їх не 
чіпав, бо люд у нас добрий. А як побачив варяг Федір наше поклоніння богам, та 
нашу учту, та наші веселощі, то став з сином коло воріт, та взявся в боки, та 
почали глузувати та насміхатися. «Кому требу творите, перед ким поклоняєтеся? 
Поганини дурні та обпиті! Не суть же боги, по дерево. Днесь є, а наутро зогниє. 
Даєте їм їдво й питво, а вони ж не їдять, говорите до них, а вони не чують, 
ждете від них мови, а вони ж не мовлять, бо суть роблені руками в древі. А бог 
єдин є на світі, йому ж бо поклоняються греки і варяги, а хто не поклоняється 
нашому богові, той дикий поганин і варвар». — «Ану ж бо помовчте, варяженьки! — 
покричали наші вої. — У вас бог свій, а в нас свої, і не дамо їх нікому!» А ті 
собі й далі глузувати, та кепкувати, і лаяти наших богів за те, що вони 
дерев'яні й німі, а всіх нас обжирайлами та обпивайлами дражнити. Тоді не 
стерпіли наші, а що люду була тьма-тьмуща, і весь пагорб з богами нашими обсіли, 
й коло княжого терема, і коло дворів, і на торгу, та й коло варягового двору 
теж, то й кинулися всі, як були, хто за оружжя, а хто й так голіруч і розметали 
весь двір варягові, а той і далі насміхався, тільки вилізли з сином своїм на 
високу вежу дерев'яну на дубових стовпах та взяли мечі варязькі двосічні і стали 
припрошувати, чи хто є охочий, щоб піднявся до них та скуштував їхнього дарунка. 
І хвалилися, що їхній бог найсильніший і не дасть і волосу з їхньої голови 
впасти, а наші боги — то просто тьфу! Тоді наскочило ще більше люду і підрубали 
вмить стовпи під вежею, і завалилося, і впали варяг Федір з своїм сином Іваном 
униз, а там їх ждали і списи, І мечі, і рогатини. І вбили їх, і сліду не 
позоставили. Бо не смійся з люду і з його поклоніння.
— А самі тепер поклоняєтесь грецькому богові, — сказав Сивоок.
— Не всі, — хитро прискалив око хмизонос. — Бо як звелів князь повалити всіх 
наших кумирів, порубати їх і попалити, а Перуна прив'язати до кінського хвоста й 
волокти вниз до Ручея, а потім, кинути в Дніпро, то хто й рубав та палив, хто й 
волік Перуна та кидав його в Дніпро, а багато люду стояло та плакало і бігло 
уздовж Дніпра і кричало: «Випливай! Видибай!» А як хрестився князь і бояри, а 
потім похрестив князь сво'їх дванадцять синів, то й кияни похрестилися, бо 
думали так: якби то було щось недобре, то князь і бояри не прийняли б. А князь 
прийняв хреста, як пішов на грецький город Корсунь. Багатий вельми й пишний 
город, і не міг його взяти князь ні приступом, ні облогою, і тоді, кажуть, 
помолився нашим богам і сказав, що як упаде перед ним Корсунь, то прийме він 
віру християнську. І, мовляв, Корсунянин Настас пустив до князя стрілу, а на тій 
стрілі написав, де треба копати, щоб не пустити воду в город, і князь повелів 
копати, й найшли труби водяні й перекопали їх, і Корсунь упав. І вивіз князь з 
Корсуня попів і Настаса Корсунянина, і коней мідних, і двох ідолів голих, і 
багато срібла, золота, церковних сосудів, і дзвони, і паволоки. А сам хрестився 
в Корсуні в церкві Богородиці, тому й у Києві повелів вибудувати церкву 
Богородиці і на тому самому місці, де стояв колись двір варяга Федора, що 
насміхався з наших богів. Люд же знає, що князь прийняв нову віру не через 
поклятьбу, а через жону. Дуже-бо захотілося йому пошлюбити сестру ромейського 
імператора Василя, а імператор сказав, що поганинові сестри не дасть, а дасть 
тільки тоді, як князь прийме хрест, як прийняла його баба, княгиня Ольга. Хто ж 
то знає, чого княгиня прийняла чужого бога, а про князя то відомо всім. Бо 
невтримний він у похоті до жінок, ненаситний в блуді, велить приводити до себе 
мужніх жон і дівиць, розтляє, і наложниць має у Вишгороді триста, і в Білгороді 
триста, а в сільці Берестовому двіста. І сини всі його не від одної жони, а так: 
від варягині, і від грекині, яку забрав по убитому братові Ярополку, і від 
чехині. А що князь... Хмизонос озирнувся, схилився до хлопців, перейшов на 
шепіт:
— Старий став і ослаб тепер... Церкви велить ставити... Камінь добувати твердий, 
як алмаз, щоб іскру давав, як агат...
— Краса велика ,— сказав Сивоок, зітхаючи.
— Але нудний бог вельми, — скривився хмизонос і сьорбнув з свого ковша.
— Аж не віриться, що така краса, — повторив своє Сивоок.
— А копченина в тебе смачна, — виплямкав масно Лучук, — ще ніколи не пробував 
такої.
— То дід Кіптілий. Для князя коптить на моїх травах і моєму хворостищі. А не 
празнує дід князевого бога тож. Треба щоб їсти й пити — отоді бог. А тут самий 
спів та ліпота. Нудно.
— Отак і мені! — вигукнув Лучук .— А йому, — він тицьнув рукою, в якій тримав 
недогризок копченини, на Сивоока, — йому ліпота потрібна. Він з пущі квітку 
носив. Мало не пропав через ту квітку.
— А хто ведмедя вбив? — зиркнув на нього спідлоба Сивоок.
— Ну ти, але ж квітка...
— А хто другого ведмедя вбив? — знов поспитав Сивоок.
— Якби я спіткав, то і я б убив. В саме око ведмедеві можу стрелити! Хутра хто 
добував? Ось візьму й подарую нашому другові бобрячу шкуру.
Він поліз у свій міх, довго перебирав там пальцями, виметнув темно-буре, з сивим 
остом хутро, тріпнув ним проти сонця, подав хмизоносові:
— На!
Сивоок, щоб не відставати від товариша, і собі кинув два коштовні хутра.
— Бочонок меду! — закричав хмизонос. — Не вмерли наші боги! Бочонок меду на 
всіх!
Збіглися ті, хто ще тримався на ногах, хто ще не втратив здатності чути й 
розуміти. Але хмизонос розіпхав усіх, гордо виступив на середину, урочисто 
оголосив:
— На змаг! Хто хоче, ставай туди. Хто вклякне після третього ковша, битий буде 
всіма, ліпше не берись. Ну ж мо!
Пропхалося відразу кілька здоровил, потім долучився до них чеверногий чоловічок, 
під'їхало п'ятеро верхівців, і найтовстіший, в коштовній зброї й причандалах, 
мовчки зліз з коня, став першим серед охочих до змагання, гарикнув на медовара:
— Дай-но промочити в горлі!
А коли той налив йому великого срібного ковша і подав, черевань вихлебтав мед 
трьома потужними ковтками, визвірився на медовара:
— Не знаєш хіба, що одним не промочують!
Вдовольнився по тому, як посушив три ковші, повернувся до своїх супротивників, 
оглянув їх недовірливо.
— Навсидьки чи навстойки? — спитав.
Хмизонос підскочив йому під руку, гордо випнув груди:
— Як я схочу!
— Пити навчись, хотіти всяк дурень може! — недбало відтрутив його черевань і 
розпорядився: — Навсидьки. Бо стоячий чує невтримку і або ж кидає пити, або й 
зовсім утікає. А вже як сидить, то не встане. Почнемо! А то холодно. Не гріє цей 
мед. Хіба нема ліпшого на торгу?
— А скуштуй сього, твоя велебність, — вже стояв коло нього медовар з новим 
ковшем.
— Хіба що скуштувати, — надув черевань товсті щоки, між якими плавали десь 
углибу блакитні озеречка очей, — бо скільки літ на білому світі прожив, а ще й 
не випив ніде нічого, саме куштування та лизькання.
Чимось нагадував цей черевань давнього недруга Сивоокового, Ситника, хіба що 
більший і товщий був, та не лисніло потом у нього личчя, та голос був не 
солодковкрадливий, як настояний мед, а грізний, жирно-зневажливий, забіяцький.
— Хто це? — крадькома поспитав він хмизоноса.
— Купець наш Какора, — гордо відповів той, — серед іноземних гостей, може, один 
наш, зате ж який! Ходить і до Чех, і до Угрів, і до самого Царграда! Не боїться 
нічого на світі! А вже п'є!
Купець осушив ковша, крекнув, витер вуса, пожбурив медоварові великого шкіряного 
гамана.
— Закупаю весь мед, бо добрий вельми і п'янливий. Наливай усім, та почнемо!
Медовар виповнив ковші, став подавати, починаючи з купця, всі мерщій 
поприсмоктувалися до питва, тільки один, вирлоокий губатий чолов'яга в 
засмальцьованому корзні, підперезаний оривком, скривившись, тримав ківш у одній 
руці й не пив.
— Чом не п'єш? — переводячи віддих після меду, гримнув купець.
— А я не звик хлебтати по-собачому, — товстелезним басюрою пробутів той, — мені 
вже як пити, то щоб круглоточна чаша дерев'яна та щоб у ній кулаком вільно 
провернув. Ото по мені!
— Маєш чашу? — спитав купець медовара.
У того, мабуть, було навіть пташине молоко. Він миттю дістав з буди зчорнілу від 
довгого спожиття дерев'яну круглу чашу, в якій, здавалося вирлоокому, вмістився 
б не те що кулак, а й ціла голова, наточив меду, подав витребенькуватому пияку.
Той ухопив чашу обіруч, припав до неї, як віл до калюжі, а пити прихитрявся 
досить дивним робом, так, що чаша заступала йому обличчя, очі ж наче розбігалися 
в боки і вибалушено блищали з-поза дерев'яного дна — і виходило: пика з чорного 
старого дерева, а на ній живі бульки!
Поки дерев'яномордий доковтував свою пайку, медовар підніс решті ще по ковшу, і 
все було випито швидко й хвацько, різнилися всі пияки тільки зовні, тільки 
одягом та ще тим, як велися по випиттю ковша. Один хукав складеними в дудочку 
губами вгору до неба, другий пучками розбирав по волосинці замоклі в медові 
вуса, третій поляпував себе по череву, чеверногий чоловічок з ріденьким 
волоссячком на голові (чудернацька зім'ята шапочка впала йому від першого 
надмірного перехиляння голови) слиняво роззявляв рота й повними сліз очима 
дивився на медовара, мовби гадав: чи подасть той ще, чи піднесе?
Лише купець після кожного ковша видавав з свого потужного тіла розмаїті звуки, 
схожі то на жереб'яче іржання, то на рикання дикого звіра, то коротко 
вирегочував чи то від вдоволення, чи просто щоб чимось вирізнятися серед 
мовчазної братії, а вийшло так, що то він тільки роздимав собі груди, готуючись 
до більшого, бо після третього ковша раптом ревнув до своїх змагунів:
— А що, будемо пити чи ще й похвалятися? Чи поніміли? А чи язики в медові 
позагрузали?
— Будемо похвалятися, будемо! — тонко вискнув чеверногий чоловічок і засміявся 
дивно й жалюгідно, мовби похлинувся водою: — Пр-с-с-с!
— Питіє люблю! — закричав купець. — А ще жон вельми! В питії можу день і ніч, і 
два дні, й десять днів бути, а з жонами і того більше!
— А до князя нашого далеко тобі, — кольнув хмизонос, який теж не відставав від 
товариства і посмикував медок, поцмокуючи та поахкуючи.
— Ти? — здивовано глипнув на нього купець. — Хто ти е такий, щоб мене?.. Та чи 
знаєш ти, що в мене жони скрізь — і на Русі, і в Польщі, і в Чехії, і в Угрів, і 
в Царграді, і в Біармії, і в печенігів. Хто з вас пробував печенізьку жону? Га? 
Ніхто? Тож-бо й воно! Жона тверда, силу має мужську, з лука стріляє і джідою б'є 
без промаху. А сама гаряча! Гух! Жону треба вміти взяти. Вона не любить зайців, 
на неї треба туром іти! Гух-гух!
Він уткнувся в ківш, з чого скористався той, що сидів перший праворуч од купця, 
миттю поставив ківш на землю, щоб вивільнити руки, і, чудернацько «єкаючи», 
закректав:
— Єх ходили ми з кнєзем на єтвігів, то кнєзь мене й просить: «Покажи воєм 
зеленим, єк ти б'єш своем списом!» А є ему, — єкало все намагався показати 
руками: і як він ішов з князем на ятвігів, і як князь його покликав, і як казав, 
і виходило ще чудніше від цього безладного дурнуватого вимахування довгими 
руками. — А є ему, значить, не кажу, кажу, а покажу сперву кнєзю, а воєм тож 
покажу... Да єк побіжу на єтвігів, да єк нанижу на списа одного, й другого, й 
третього — дев'єть єтвігів на один спис і держу єго, єк кнєжий пропорець, а 
потому,  значить, молодому воєві, забираю его спис, а йому даю свій з дев'єтю 
єтвігами і кажу — не кажу, а показую, що ти держи спис з дев'єтьма єтвігами, єк 
є держав, а є ще поколю і ще нанизав...
— Скільки? — крикнув купець. — Скільки ти там нанизав? Однаково менше, ніж я жон 
мав, бо жони...
Але тут чеверногий жалюгідний чоловічок, видно, вирішив, що наспів і його час 
втрутитися в похваляння, махнув ковшем і, перебиваючи купця, заплямкав:
— Так він ото мене хотів, а я. його... Пр-с-с-с! — починав з середини, певно 
продовжуючи йому тільки відомий перебіг якоїсь пригоди, ніхто не міг збагнути, 
про що йдеться, та ніхто й не прагнув того, бо кволого плямкання чоловічкового й 
не чутно було, хіба що Сивоок, який стояв зовсім поряд, гаразд розбирав: — А я 
його тоді... А він мене тільки, а я його... Пр-с-с-сі
— Цить! — гаркнув купець. — Коли я говорю про жон, усі повинні мовчати. Як води 
в рот. Жони-бо...
— Яких у тебе більше, аніж у князя Володимира, — підкинув знову хмизонос, але 
купець не зачепився за кольку, позбув втручання хмизоносове неувагою, голосно 
сьорбнув з свого ковша. А його місце в похвалянні відразу виповнив новий пияк, 
оберемкуватий чолов'яга, зодягнений недбало, однак досить коштовно, з великим 
ножем на поясі, прикрашеному сріблом, сріблом же оздоблені й піхви для ножа 
були, а рукоять ножа гарно здобилася різьбленням.
— Меч удома полишив, — відкахикуючись, мовив оберемкуватий, — а то б показав, що 
можу. А можу так. Дикові голову відтягти, не розмахуючись, а турові — за одним 
замахом... Впущу йду з самим мечем, іншої зброї не потребую. І коня не треба... 
Самий меч... А мечем тридцятилітні дубки стинаю... Отак: раз — і вже!
— А я не так люблю пити, як закусювати, — озвався з-за своєї дерев'яної личини 
вирлоокий, смачно посмоктуючи мед. Володів дивним умінням не тільки вибуркувати 
з-за чаші своїми очиськами, але ще й говорити, як пив. — Оце б і ціле озеро 
випив, аби тільки закусювати. І щоб мнясо. Люблю мнясо! Хто любить жону, хто на 
печеніга йде, а я люблю мнясо! Хоч би й цілого дика засмажили — вконав би його! 
А ти сидиш коло чоловіка, бачиш його муку, а сам маєш у міху копченину й 
помавкуєш!
Він наосліп простягнув руку до хмизоноса, викрутив у його бік своє несамовите 
око. Хмизонос відкинув його руку.
— А дзуськи! — викрикнув таким світлим голосом, мовби й не пив ще нічого. — Не 
роззявляй губи на чужу чужинину й заробленину!
Вирлоокий захлипнувся медом, мерщій відірвав чашу від розквасистих губ.
— Жалко тобі? — сказав, мало не жебруюче.
— А він мене хотів, а я його... Пр-с-с-с! — тягнув своєї тим часом слинявий 
чоловічок.
— Для друзів тільки маю копченину від діда Кіптілого! — задерикувато вигукнув 
хмизонос. — А дід Кіптілий готовизну м'ясну робить для самого князя та для мене, 
бо без мене — ні руш! Ге?
— Ну, продай, — сказав вирлоокий, — бо без закуски не можу... Мнясо чую ще тоді, 
як воно в дебрі бігає... Вельми мнясо люблю... А в тебе ж такий пах з міха...
— Нащо б мав продавати, коли й сам поїм та ще мої братове. Он які — бачив?
Він показав на Сивоока й Лучука, але вирлоокий і головою не ворухнув у їхній 
бік.
— Проміняй шматочок, — канючив він далі, знов закриваючись чашею і вже подаючи 
голос з-за неї. — Хочеш, на хреста зміняю?
Розстебнув однією рукою корзно, пустив поміж пальцями завислий на тонкій шворці 
хрестик з дерева воскового відтінку.
— Заморського дерева хрест. За теля виміняв. Гречинові ціле теля віддав.
— Нащо віддавав — ліпше б з'їв теля своє. Солонини наробив і мав би оце чим 
закусити! — глузував хмизонос.
— А він мене... а я його... Пр-с-с-с! — Чоловічок востаннє вибелькотав свою 
розповідь, що не мала ні початку, ні кінця, схилив голову на плече, випустив з 
безвільних рук ківш, пустив слину з розкритого рота.
— Скис божий прикрашатель! — закричав хмизонос. — Одного нема. Ану хто ще!
Сивоок, якому теж крутилося в голові й очах, хоч випив тільки два ковшики меду і 
добре заїв його хмизоносовою копчениною, спершу не збагнув значення викрику 
хмизоносового.
— Що ти мовив? — поспитав він новознайденого товариша, надаючи недбальства 
голосові, хоч самому чомусь дуже залежало на тому, що саме відкаже йому 
хмизонос.
— Про того? — тицьнув той пальцем на чоловіка, що й геть розкис і вже заліг на 
лівий бік і, здавалося, вмер від страшного мору, який зсудомлює всі члени, 
викривлює лице. — Князів умілець найбільший. Усі церкви князеві здобив. Тридцять 
і дві церкви вже. Вихитрює богів і чуда всілякі, а пити вони йому не помагають. 
Кволі боги. Ге-ге!
Сивоок не повірив. Як то? Чи може бути таке? Щоб оце жалюгідне чоловісько мало 
щось спільне з тим дивним світом, у якому він тільки-но був і з якого, відчував 
тепер виразно, вже ніколи не зможе видобутися? Коли ще добиралися з Лучуком до 
Києва, то уявлявся Сивоокові цей город не таким, як насправді вийшло. Саме слово 
«Київ» чомусь мало для хлопця барву червону, як щити князівської дружини. Ще 
вперше почуте, воно яріло червінню над зеленістю землі, а ще дужче — над білими 
снігами тихих зим. Тепер Сивоок знав, що Київ — це й не білі боярські доми, і не 
гостроверхі церкви з дерева потемнілого й восково-чистого, і не хрести, чорні а 
чи золоті, і не кам'яні тереми, сірі, з червоними наличниками вікон, і не зелена 
трава захисних валів, і не жовта глина пагорбів, і не сріблясті піски Дніпра і 
Почайни, — Київ назавжди тепер позостанеться для нього вишнево-сизим розспіваним 
світом, в якому живуть усі барви, вичарувані колись для малого дідом Родимом. І 
якщо все те зробили люди, якщо народила земля таких могутніх духом синів, то 
уявлялися вони Сявоокові саме Такими, як дід Родим, — потужними, 
впевнено-спокійними, вищими за всіх сущих, вирваними з щоденних клопотів, з 
метушняви, з дріб'язку.
А тут лежить в багні торговища жалюгідний чоловічок, харчить, мов конаючий, з 
каправих, скліючих очей видавлюються йому каламутні сльози, з кутиків губ 
виповзає клейка й тягуча слина. Невже правду мовив хмизонос? Невже цей новий і 
невідомо жорстокий бог глумиться з людини навіть тоді, як вона доконує 
неймовірного чуда для його прославляння? Вже йому мало звичайної смерті — він 
губить людей, знущаючись!
— А візьміть-но за ноги ту падализну та відтягніть отуди в глину, — зареготав 
купець, — нехай внхитрить трохи носом своїх богів! Го-го-го!
Лучук, вагаючись, поглянув на купця, потім на Сивоока. Чи ж то їм велено тягти 
сп'янілого украшателя церков?
— Ви ж, ви, молокососи! — загримів купець. — Беріть його та швидше, допоки я...
Він хотів викричати якусь погрозу, але махнув рукою і занурив губи в ківш з 
медом. Але Сивоок мовби тільки й ждав нагоди, щоб на комусь зігнати свою злість, 
викликану розчаруваннями, яких дознав отут, серед пияків, серед людського 
шумовиння, де на самому дні опинився той, хто мав бути понад усім і поза всім.
— Не роби твої, щоб помикав нами! — ошалілими очима блиснув хлопець на купця.
— Га? — відірвався той від ковша. — Не роби? А хто есте? Збіги задрипані? 
Сопливці! Зуба ведмежого повісив на шию! Дам тобі, то проковтнеш і того 
ведмежого, і всі свої! Гей, Джурило! Ану ж бо покажи цьому!
Від верхівців, що закам'яніло спостерігали, як їхній хазяїн обпивається з 
торговщанською збираниною, вмить відскочив на високому попелястому коні рудий з 
розбійницькими очима, з лиховісною повільністю став видобувати з чорних піхов 
меча. Але в Сивоокові прокинувся Родимів сприт, поєднаний з дідовою шаленістю. 
Хлопець непостережно ні для кого метнувся напереріз верхівцеві, з нещадимою 
силою рвонув коня за вудила, підняв його диби, і рудий Джурило з найбільшого 
маху обемберився на землю. І хоч як мало пішло на це часу, але Лучук, поки всі 
очі вковані були в безпорадно цапуючого коня і падаючого Джурила, встиг скокнути 
на медоварову буду, вирвати з-за спини лука, натягти тетиву, накласти стрілу і, 
цілячись просто в очі знетямленому від пива і несподіваного перебігу подій 
купцеві, вигукнув:
— Прошию всіх стрілами, тільки поворушіться!
Джурило лежав постогнуючи в багнюці. Кінь схарапуджено впав на всі чотири, 
рвучись подалі від Сивоока, купцева сторожа заклякла в очікуванні нового, може, 
цього разу розумнішого веління від свого хазяїна. І той таки справді пробився 
крізь клубочіння захмелілості, брязнув ковшем об землю і, ляснувши себе по 
череву, вдавано зареготав:
— Ой отроки! Ой потішили! Беру вас обох у свою сторожу!
Але Сивоок стояв так само нашорошено, наготовлений бити своєю ломакою все, що на 
нього посуне, а Лучук тримав тетиву в такому натязі, що його рука могла от-от не 
витримати і стріла так і свиснула-б купцеві межи очі.
— Я сказав! — гукнув купець. — Приймаю вас! Медоваре, меду отрокам!
— Годилося б спитати, чи хочемо до тебе, — похмуро нагадав йому Сивоок.
— Та ти що! — аж підскочив хмизонос. — Та хіба ж можна від такого! Та ви знаєте, 
що до гостя Какори весь Київ би пішов у слугування!
— А ми — не Київ, — сказав Сивоок.
Джурило тим часом сів і безпорадно зіпав ротом — ніяк не міг ухопити віддиху.
— Всі знають купця Какору, — заревів купець. — Какора сказав — камінь! Любо мені 
й те, що ви отак ворохобитеся! Обидва ви мені любі! І показали мені все, що 
вмієте! Приймаю вас до себе і кладу добру гривню обом!
— Не все ще показали, — проспівав з буди Лучук. — Хочеш, твоєму коневі вухо можу 
прострелити? Вибирай — праве чи ліве?
— Кінчик правого, а зачепиш коня — голову відірву! — крикнув Какора.
Свиснула стріла —і кінчик правого вуха в Какориного коня перед очима у всіх 
роздвоївся кривавою китичкою.
Хмизонос ляснув себе по стегнах.
— Оце так! Самому князеві в лучники, в найперші!
Какора переводив лихе око з коня на Лучука й назад.
— Отроки ви чи біси суть? — промармотів. — А стрельни ще раз. Он у того медовара 
в чіп од бочонка поцілиш?
Знову проспівала стріла і чорно захиталася в самій середині круглого чопика, на 
який показав Какора.
— А перехреститися вмієш? — спитав купець Лучука.
— Не вміє він, — відповів за товариша Сивоок.
— А ти?
— А,я вмію, бо бачив, як то роблять, та не хочу.
— Чому ж це ти не хочеш? Ти знаєш, що князь Володимир прийняв хрест і синів 
своїх дванадцять охрестив, і всіх киян. А ще сказав: «Хто не прийде під нову 
віру — багатий, чи вбогий, чи нищий, чи раб, — ворогом моїм буде».
— Так ми ж не чули, як князь це мовив, — наївно сказав Лучук. Какора засміявся, 
а хмизонос аж застрибав од веселощів.
— Хлопців для тебе знайшов, Какоро! — закричав до купця. — Маєш мені подарунок 
піднести за це! А ви, хлопці, світу побачите з Какорою — го-го! Такого світу!
— Идете, чи що? — спитав Лучука купець. Але Лучук дивився на Сивоока. Сам не 
смів вирішувати. Сивоок хитнув головою. Підступив до кола пияків, пильно 
поглянув на Какору своїми сивими, нестерпними в своїй пронизливості очима, 
подумав: «Однаково втечемо! Втікати! Втікати! Від усіх!»
А сам ще не відав, куди й нащо втікати, але знав, що то його мета і щоденне 
призвичаєння, яке почалося з тої ночі, коли було вбито діда Родима.
Та чи ж можна втекти від краси, побачивши її бодай раз?
1941 РІК
ОСІНЬ. КИЇВ.
Але, моя душко, моє латів’ятко, я дрижу, я дрижу, я дрижу.
П. Пікассо
— Сподіваюся, ви пробачите мені цю маленьку містифікацію? — сказав Адальберт 
Шнурре професорові Отаві, сідаючи коло нього на задньому сидінні попелястого 
«мерседеса». — Звичайно, якби вас розшукувала військова влада, то все було б 
інакше. Повірте менії досить швидко примусили б вказати на вас. Для цього є 
засоби.
— Знаю, — коротко кинув Отава.
— Але вас шукав я, ваш давній опонент і колега, коли хочете. І тому я вигадав 
увесь цей жарт з лекціями, допустившись у них деяких перекручень ваших думок, 
але ж це був тільки милий жарт. Окрім того, з огляду на військовий час я 
змушений був до маскування.
— Це — теж маскування? — спитав Отава, вказуючи на есесівську форму професора 
Шнурре.
— Коли хочете, до деякої міри так. Хоча тут важать і погляди. Мені, наприклад, 
відомо, що радянські професори не визнавали університетських мантій, шапочок, 
всього, що заведено в Європі ще з середніх віків. Я не помиляюся?
— Ні. Ми вважали, що професори такі самі люди, як і решта.
— Розумію вас. Зрозумійте й ви мене. Я надяг цей мундир саме тому, що весь мій 
народ зараз — у мундирах. Це наша віра і наші переконання.
— Хіба всі — в есесівських мундирах?
— Не грає ролі. Але, коли хочете, в народі завжди є еліта. В своєму народі ви 
також належали до неї.
— Якщо належав, то й зараз належу. Чому ви вживаєте форму минулого часу?
Адальберт Шнурре засміявся:
— З огляду на ваше зникнення. Адже ви розчинилися в анонімності, яка дорівнює 
небуттю. Професора Гордія Отави немає ні по той бік, ні по цей бік фронту. Там 
його вважають зрадником і дезертиром, тут вважають безслідно зниклим.
— Звідки ви знаєте, ким мене вважають по той бік фронту?
— Закони ймовірності. Теоретично це легко визначити, а практично так воно й є.
— По-моєму, ви вважали себе теоретиком в інших галузях. Ваша спеціальність — 
давньохристиянське малярство.
— А також дерев'яна скульптура. — Адальберт Шнурре вдоволено хмикнув. — Ми 
обидва з вами вважалися добрими знавцями в цій галузі. І перший мій обов'язок 
був — врятувати вас для науки. І я це зробив.
— Мені дякувати?
— Я розумію ваш стан. На вашому місці я теж... Це справді жахливо... Там... Хоч 
звідти розгортається пречудовий вид на Київ, але... я розумію... Закони 
військового часу — вони не для науки і не для людей науки. Але, хвала богові, я 
все-таки зумів витягти вас звідти... Я навмисне молов дурниці, сподіваючись на 
вашу принциповість. І розрахунок виявився точним: ви не витерпіли.
Професор Отава мовчав.
— Звичайно, все було б набагато простіше, — смачно пожовуючи губами, продовжував 
Шнурре, — вам тільки треба було прийти до коменданта і назвати своє ім'я. Ніхто 
не закинув би вам співробітництва з окупантами. Жодної військової таємниці ви 
нам видати не можете, бо не можете їх знати. Ваші знання нічим прислужитися 
доблесній армії фюрера не можуть. Ваші інтереси занадто віддалені від 
сучасності, щоб вам треба було лякатися нас. Ви могли просто лишатися в своєму 
кабінеті і спокійно писати чергову сторінку своїх спостережень над фресками 
Софії київської.
— Ви навіть знаєте, що я писав останнім часом?
— Догадуюсь.
— Не можу відплатити вам взаємністю. Ніяк не міг би здогадатися, що ви не тільки 
професор, а й...
— Штурмбанфюрер СС? Це тимчасово, цілком тимчасово. Лише поки ми встановимо в 
Європі новий лад. А ще точніше: форма моя цілком умовна для мене, бо я не 
перестаю займатися своєю науковою роботою. Уніформа в даному випадку просто 
сприяє моїм зайняттям. Так, так, саме сприяє.
— Куди ви мене везете? — перепинив йому вирозумлювання професор Отава, 
сповнюючись дедалі більшим неспокоєм, бо машина, поволі проїхавши нескінченну 
низку вулиць від Мельникова і до Велико-Житомирської, повернула на Богданову 
площу, з одного боку якої мовчазно стояла Софія, а з другого ще й досі курілися 
руїни будинків, швидко вимчала їх на Во-лодимирську, пронесла повз Золоті 
ворота, повз оперу, військові регулювальники на перехрестях без загайки 
пропускали попелястого «мерседеса», він набирав більшого й більшого розгону, он 
уже правобіч видно червоні колони університету, а в мокрому, задощеному парку — 
сумну постать Кобзаря в оточенні багряного листя; далі професорові Отаві не 
треба було й дивитися, серед найтемнішої ночі, з заплющеними чи зав'язаними 
очима, в лихоманці чи навіть вмираючи, він би показав на свій будинок, на 
будинок, у якому народився, звідки малюком ходив гратися в садочок, що став 
потім Шевченковим парком, звідки пішов до школи й до університету, і на перші 
побачення, і на перші гулі, і на найбільші щастя й найтяжчі нещастя виходив він 
з цього будинку, з квартири на третьому поверсі, великої професорської квартири 
з багатьма кімнатами, які всі загачені були книжками, вічно забиті книжками, 
стародруками, унікатами, раритетами, літописами, цінними рукописами, 
пергаментами, берестяними грамотами і ще бог відає чим. Той будинок споруджував 
якийсь київський інженер, який пробував змагатися з відомим київським 
архітектором Городецьким, що иавибудовував по всьому місту чимало химер,  
стилізуючись то під готику, то під барокко, а то під модерн. А цей інженер, 
неспромо: хотів надати будинкові якихось оригінальних рис зовні, вирішив бити на 
ефект внутрішній — вигадав неймовірний, схожий на храмову наву вестибюль, 
прикрасив його мармуром і мозаїкою, поклав на сходи різноколірний мармур, а в 
велетенських розетах, що мали правити за вікна, поставив яскраві вітражі на теми 
Української історії. Цим і обмежилася інженерова фантазія. Помешкання в цьому 
будинку не відзначалися нічим, окрім ординарного несмаку, були великі, 
неоковирні, кімнати тяглися довгими ковбасами, переходили одна в одну без 
видимої потреби, а тим більше гармонії, в довгих вузьких коридорах тоді було 
розминутися двом людям, вікна були високі, але вузькі, не просвічували великих 
кімнат, там завжди панував півморок, у таких помешканнях, щоправда, добре 
сиділося й думзлося. Вони добрі були для схимників і вчених, але аж ніяк не 
надавалися для екзистенції людям простим, не пасували дозвичок, темпераментів і 
уподобань.
Може, саме через помешкання й у родинному житті професора Отави не все 
склалося... Але менше з цим. Не про це думав нині Гордій Отава, стривожено 
спостерігаючи,як чужа машина, з чужим чоловіком, що вперто називає сббе колегою, 
невтримно наближається до такого знайомого, такого єдиного на всім світі, такого 
жаданого і водночас чимось відлякуючого тепер будинку.
— Куди ви мене везете? — знов повторив своє запитання професор Отава, і цього 
разу Адальберт Шнурре, який, певно, ще не зовсім гаразд орієнтувався в київських 
вулицях, але вже тепер теж добре побачив, що наближаються вони до високого, 
прикрашеного готичними розетами й смішними різьбленими башточками будинку, з 
спокійною доброзичливістю промовив:
— Звичайно ж, до вас додому, колего Отава.
— Звідки ви знаєте, де мій дім? — зробив останню спробу оборонятися Отава, хоч 
«мерседес» уже зупинився коло самого  входу до будинку, і не було рації далі 
вдавати зневіру в поінформованість професора-завойовника.
— Ах, дорогий колего, — засміявся Шнурре,— це ж так просто! Я ще заздалегідь дав 
вашу домашню адресу командуванню наших передових частин, які мали вступити до 
Києва. Будь-що хотів зробити вам бодай маленьку прислгу, захистити вас, ваше 
житло, ваш спокій. На жаль, вас ми не встигли захистити, але ваше житло, всі 
ваші книги, все ваше —  воно неторкане!
Він промовив ці слова урочисто-піднесеним тоном, але Гордій Отава легко вчув у 
голосі Шнурре і нотки вміло приховуваного розчарування. А може, йому просто 
здалося, може, професор Шнурре справді дбав тільки про те, щоб захіистити свого 
колегу, відплатити професорською порядністю своєму сталому опонентові й заочному 
знайомому? І все те, що він, Гордій Отава, знищив місяць тому, не становило для 
Шнурре ані цікавості, ані тим більше предмета пошукувань?
— Прошу. — Шнурре ввічливо пропускав Отаву вперед. Отава на мить пристанув, 
згадавши, що хазяїн повинен іти позаду гостя, але відразу ж схаменувся, -хто тут 
хазяїн і хто гість — не розбереш. До того ж якщо Шнурре й вважати гостем, то аж 
ніяк не бажаним і не званим. Хазяїном перевдягненого в есесівця професора звати 
теж зовсім не випадало, тому професор Отава не став розводити церемоній і, мовби 
не помічаючи Адальберта Шнурре і його простягненої в супроводі руки, швидко 
перестрибнув ті кілька східців, що вели до входу, опинився в такому знайомому 
храмово-вітражному вестибюлі, твердо побрався по сходах.
Адальберт Шнурре намагався дотримати кроку Гордієві Отаві, але все ж таки ледь 
відставав, а на площадці другого поверху перед дверима помешкання академіка 
Писаренка зупинився і сказав у спину Отаві, не сподіваючись, що той затримається 
чи бодай обернеться:
— Не буду вам сьогодні заважати. Відпочиньте після цього жаху. Там ви знайдете 
все потрібне. Я повинен був десь жити, тому зупинився в цьому помешканні, 
власник якого... гм... втік, здається...
— Евакуювався, — не обертаючись, кинув Отава.
Він підійшов до дверей свого помешкання. Високі, наче монастирські, дубові 
двері. Немудре різьблення. Тільки тепер помітив. Якісь кручені стовпчики, 
примітивні площини. Жодного натяку на будь-який стиль. І латунна табличка з 
закрутистим написом: «Професор Отава». Марнота і сміхота! І ці двері, і ця 
табличка, і цей напис, а надто ж — його становище. А все тому, що не зміг він 
отак просто виїхати, тобто евакуюватися, вірніше — не зумів. Ніколи нічого не 
вмів.
Стукнув у двері коротко і боязливо. Ждав терпляче, майже без надії. І в добрі 
часи тут відчиняли без поквапу, доводилося дзвонити кілька разів, поки дочується 
глухувата баба Галя. А тепер там хіба що автоматники, яким доручено його 
пильнувати.
Але ще не встиг він перебрати всіх своїх похмурих припущень, як двері 
відтулилися на ту відстань, на яку дозволяла довжина ланцюжка, крізь щілину 
блиснуло темне око, довго недовірливо вдивлялося в несхоже професорове обличчя, 
потім зникло, ще раз майнуло в щілині, почулося «Ой боже ж мій!», загримів 
ланцюжок, двері нечутно розчинилися, міцні руки баби Галі миттю всмикнули Гордія 
Отаву в передпокій, знову загриміли засуви, і лише тоді баба Галя сплеснула в 
долоні.
— Ви чи не ви, Гордію Всеволодовичу?
— Я.
— Та як же ж ви? Втекли?
— Здається, ще не втік.
— То тікайте ж, бо тут уже ходять, ходять, та питають, та нишпорять. Все їм 
чогось треба. Один тут — так прямо в кабінеті й спить. Все перерив. Правда, не 
взяв нічого. Ну, а я в вікно виглядаю. Думаю: побачу вас — гукну, щоб утікали. І 
Бориса послала, щоб шукав. Казав — знайшов. Лучче б воно й не було такого!
— А Борис — він же в тітки мав бути?
— Де там. Прибіг у той день, як вас забрали. І не вдень, а вночі. Як уже й 
пробрався...
— А ви тут як, бабо Галю?
— Що?. Я? Та й не кажіть! А вам лучче втікати! Он я вам швиденько дам попоїсти, 
та перевдягніться, бо хіба ж ото можна так. Професор... Ой боже ж мій!.. А ці 
сюди пруть, пруть, харчі всякі, консерви, мурмелади, шоколади... І той, що в 
кабінеті...
— Шнурре?
— Бісяка ж його знає. Звуть його якось шур-бур-фюр... І не вимовиш... Такий наче 
вєжливий, а воно ж видно: хвашисті Я вже їх перебачила на своєму віку! В 
дев'ятнадцятому такі-сякі в Києві були... Лучче тікайте, Гордію Всеволодовичу!
— Нікуди я не втечу. Привезли вони мене з табору.
— Вони? — Баба Галя знов сплеснула в долоні. — Це вже щось замишляють! А ви ж?
— А я, бабо Галю, місяць не спав, не їв, не вмивався і, здається, й дихати забув 
як...
— Та все ж є! От тільки тікати вам треба!
— Це я знаю.
За півгодини сидів у ванні з теплою водою, яку встигла якимось чудом нагріти 
баба Галя, і думав над отим простим і таким виразним словом «утікати»...
Коли почалася війна, ніхто й у гадці не мав кудись там утікати. Хіба що 
найбільші боягузи. Але таких були одиниці. Всі лишалися на місці, навіть під 
ворожими бомбами, навіть тоді, коли Інформбюро стало перелічувати назви нових та 
нових міст, полишених фашистові.
Але фашистські армії розпанахували залізними зміями танкових колон дедалі більші 
простори нашої землі, і тоді якось непомітно, так ніби воно завжди жило в 
побуті, мільйонноусто залунало слово «евакуація». Не вивезення, не перевезення, 
не рятування, не втеча, зрештою, а евакуація — чуже, якесь заспокійливе, дуже 
мудре слово.
Евакуювали і наукових працівників. Передовсім тих, у кого було цінне наукове 
обладнання, себто техніків. Гуманітарії ходили по академічних коридорах, ловили 
за руки й за поли метких молодиків, які перебрали на себе весь клопіт по 
евакуюванню, але слова в ці дні важили мало, авторитети, наукові звання—ще 
менше. Надто ж коли ти попадав у число «нетранспортабельних» учених. Саме такими 
і виявилися академік Писаренко і професор Отава. У академіка була величезна 
бібліотека україністики, чи не найбагатша в країні, а в Отави, окрім великої 
кількості стародруків і унікатів, була ще велика колекція староруських ікон, яку 
він хотів будь-що врятувати.
Кінчилося тим, що до академіка Писаренка заскочив на машині з фронту його син 
майор, вилаяв батька, силоміць посадовив його до машини, зібрав старому в одну 
валізку найне-обхідніші речі і гайда на Харків, поки ще була змога прорватися.
Все вирішилося одної червневої ночі, коли він як член загону самооборони разом з 
своїм Борькою, од якого несила було відчепитися, опинився на покрівлі свого 
височенного будинку, опинився несамохіть, закинутий туди безглуздою потребою 
військового часу, боязко тупцявся на похилості покрівлі, піднесений над 
стривоженим Києвом, невміло поправляв широку лямку новенького протигаза, 
навіщось пересипав у долонях пісок з великого ящика, наготовлений для гасіння 
запалювальних бомб. Його оточували реальні речі, коло нього був син, який 
витанцьовував од дитячої нетерплячки, прагнучи врешті побачити, як «прилетить 
отой фашистюра і як наші його зіб'ють», але Гордій Отава ніяк не міг увійти в 
світ цих реаліїв, здавалося йому це якоюсь забавкою, лихим жартом і над ним 
самим, і над його містом, і над усім народом.
А потім сталося. З далекого темного далеку полинуло на Київ уривчасте гудіння, 
наближалося, набирало на силі, пливло хвилями, які грізно билися в будинки, і 
від того, здавалося, все починало згойдуватися, повільно й зловісно 
згойдуватися, надто ж відчували це ті, хто був піднятий високо над землею, хто 
безсило метався на темних покрівлях, метався між відрами з водою і ящиками з 
піском — цими найпримітивнішими знаряддями боротьби з найхимернішими винаходами 
людського розуму, які напливали ближче й ближче в гудінні фашистських літаків.
Ударили зенітки, полохливо й поквапливо, зенітні прожектори в німотній 
панічності обмацували небо містично-блідими променями, проревіли назустріч 
фашистам наші яструбки, потім на кінці одного з прожекторних променів зблиснув 
білий хрест ворожого літака, і вся земля закричала: «Бий його! Он він!», але 
фашист зірвався з променя, потонув у пітьмі, а натомість, пересилюючи гудіння 
моторів, вибухи зенітних набоїв, бубоніння кулеметів, лемент переляканих людей, 
небо завило, заревло, і те виття тривало так довго і було таке жахливе, що вже 
від нього самого можна було вмерти, не діждавшись, що ж настане потім.
А далі грякнуло червоно-чорним в одному місці, в другому, в третьому, і коло 
самих ніг у професора Отави теж щось грякнуло й розблисло пекельним вогнем, 
таким нестерпно-палючим, що професор від розгубленості вхопив відро води і 
бурхнув у саму середину вогню, від чого все загорілося ще дужче, заслоняючи від 
Отави весь світ, і з того боку вогню прокричав до нього Борис: «Батьку! Пісок!» 
Схаменувшись, Отава став сипати на бомбу пісок, сипав пригорщами, піску було 
мало, нічого не міг вдіяти з вогнем, сипав у цілковитій безнадії, аж поки 
побачив прихилену до ящика лопату, і вхопив її, і жадібно гребнув нею піску... 
Він сипав ще й тоді, коли вже бомба загасла, сипав, хоч Борис, злякавшись за 
батька, торсав того і кричав, що вже годі. Отаві ввижалося, що горить увесь 
Київ, палають нові й старі будівлі, тисячолітні собори, самі київські гори 
пойнялися незгасним вогнем... І коли Борис усе-таки видер з батькових рук 
лопату, той зчудовано поглянув у високу темряву, пробурмотів:
— Що? Вже? Не може бути!
Вдень він побіг по місту. Найперше — до Софії. Звідти вивозили архіви. Вешталися 
заклопотані люди, гуділи машини. Але професора Отаву цікавило не те. Пісок. 
Ящики з піском. Мішки з піском. Знайшов якогось чоловіка, що зголосився 
відповідальним. Той водив професора в найдальші закапелки під куполами, 
показував: ось тут і тут, і ще й тут. Отава метнувся до Лаври. Успенський собор, 
церква на Берестові, трапезна, надворітня церква. Чи їх бережуть? Чи достатньо 
там людей, а головне — піску! Пісок, пісок!..
Він зумів роздобути десь машину. Знайшов саперного капітана, який народився у 
Владимир!, все життя мріяв попасти до Києва, побачити його собори, Дніпро, 
Либідь. Бо князь Мономах, засновуючи Владимир, прагнув перенести в те північне 
руське місто дух південного Києва. І річку у Владимирі назвав Либіддю, і пагорби 
для поселень і соборів вибрав схожі, і собори намагався вибудувати, як у Києві. 
Капітан, порушуючи закони військового часу, виділив для Отави тритонку, і 
несамовитий професор метався по Києву, звозячи мішки з піском до Лаври. Потім 
хтось із знайомих сказав йому, що з Софії архів уже вивезли і тепер собор кинуто 
напризволяще. Він метнувся. туди. Там справді вже не було людей, а піску 
видалося йому вкрай мало, просто мізерія. Та капітан далі не міг помагати 
дивакові професорові, його частина мала просуватися кудись далі («змінювати 
дислокацію», — пояснив він), лишити Отаві тритонку, попри всю свою закоханість у 
Київ, капітан-владимирівець (русявий красень з блакитними очима) не міг — 
інакше-бо йому загрожував трибунал, — тоді професор купив на Євбазі (де тоді 
можна було придбати будь-що) коняку з селянським возом, віддав за неї шалені 
гроші, всі свої довоєнні заощадження без вагання віддав неголеному невмиваці, 
який почував себе паном тільки тому, що мав коняку (може, навіть украв її), тоді 
як ніхто більше не міг і мріяти про такий скарб, бо коняка — то був засіб 
пересування, то був транспорт, то була змога рухатися, втекти, в'рятуватися.
Але ж Отава й у гадці не .мав утікати чи рятуватися. Він гасав по Києву на 
своєму возі і знай збирав мішки з піском та возив їх до Софії, він виканючував 
пісок, іноді просто прибирав, де погано лежало, а то й крав, пам'ятаючи, що в 
святому ділі всі засоби дозволені, незабаром його знали в усьому місті і 
називали «професор з конякою» або ж: «Отой професор, що пісок краде».
Коняку в нього реквізували. Ще й пригрозили, коли він розкричався про 
антипатріотизм і варварство майора, який допустився такого насильства над 
професором.
В Святошині, Голосіївському лісі київські ополченці готував лися до захисту 
міста на крайній випадок. Для Отави крайній випадок уже настав. Він спробував 
записатися в ополченці. Але натрапив на якогось аж надто спокійного командира, 
який порадив професорові евакуюватися, поки є час.
— Такими людьми не маємо права рискувати, — сказав він.
В академії Отаві пояснили, що він пропустив свою чергу.
— Та мені самому байдуже, — розгублено мовив Отава, — аби лиш мого хлопця 
якось... Та ще ікони... У мене велика колекція... Це ж цінність.
Хтось порадив Отаві податися на товарну станцію, звідки відправлялися ешелони. 
Мовляв, там завжди можна знайти вагон, домовитися.
Професор з малим Борисом, якого міцно тримав за руку, півдня штовхався серед 
панічної нерозбернхи, яка панувала на товарній станції, нікого не міг знайти, 
ніхто йому нічого не міг не те що пообіцяти, а навіть порадити. Всі розмови, які 
він затівав з тим чи іншим порізно відповідальним чоловіком, приблизно були 
такі:
— Товаришу, нема часу. Кажіть конкретно: що вам треба?
— Ну, хоча б вагон.
— Вагон?
— Так. Всього один.
— Один вагон? Цілий вагон?
— Ну, хоча б отой, невеличкий, двовісний.
— Невеличкий! Це він називає — невеличкий!
— У мене колекція. Цінність. Державної ваги.
— Люди — от наша найбільша цінність. У мене місця в вагоні бодай для одного 
чоловіка нема! Ясно?
Отава знов метнувся до академії, але там уже все закінчувалося, хто поїхав, а 
хто лишився, в кабінетах не було вже енергійних молодиків, підлогу в коридорах 
встеляли непотрібні папери, які неприємно шурхотіли під ногами. Професорові 
попався молодий науковий співробітник Бузина, радісно вхопив Отаву за лікоть, — 
Товаришу професор, а я вас шукаю! Відправляю інститутські сейфи. Треба, щоб ви 
здали всі літописи й літературу, яка є лише в одному примірнику.
— Я вже це здав. — Отаві не дуже хотілося мати справу з Бузиною. — І ви 
прекрасно про це знаєте,
— Так, так, але я думав...
— Не помічав за вами цієї здатності давніше.
— Я хотів допомогти вам, товаришу професор.
— І так допомогли, що я нічого не можу... евакуювати.., Покинути все ворогові?
— Що вдієш? — Бузина розвів руками. — Ми повинні рятувати найцінніше.
— А хто це визначає?
— Ну... всі ми...
— Наприклад, ви їдете коло сейфів... А чи е місце хоча б для мене?
— Я не... я не компетентний, товаришу професор, але місце повинне бути...
— Повинне? Дякую вам!
Отава вклонявся і швидко побіг униз по сходах. Куди квапився — і сам не знав. Ще 
кілька днів метався по Києву. Евакуюватися? Але ж він не можеі Він не така 
цінність, як Бузина!
Бузину Отава зненавидів ще три роки тому. Перед тим не звертав на нього уваги. 
Знав, що є такий в інституті, дивувався, щоправда, як могло прибитися таке Ніщо 
до материка науки, але й тільки. Одвічною вадою Отави була неувага до людей, 
якась байдужа терпимість і до злих, і до нездатних. «Й ненавидим мы, и любим мы 
случайно». Мабуть, і одружився він так само з байдужою випадковістю, і дружину 
собі не вибирав, а просто взяв, а потім виявилося, що жити вони разом не можуть. 
Вона так і заявила: «Не можу я серед цих ікон! Мені люди потрібні!..» Тільки й 
зміг, що випросити у неї сина.
А Бузина — що Бузина? Так і жив би собі в своїй непомітності, може, ще й добрим 
чоловіком уважався, але сталася подія, що показала в Бузині нову грань, яка 
знову ж таки, кому була й до вподоби, але в професора Отави викликала почуття, 
близькі до відрази.
Отавин колега професор Паливода підготував до видання великий кольоровий альбом 
з софійськими і михайлівськими мозаїками. Про той альбом було багато мови, про 
нього роздзвонили навіть за кордоном, здається, обіцяли повезти його на 
всесвітню виставку в Нью-Йорк. Передмова і коментар до альбома друкувалися 
шістьма мовами. Подія!
Але зненацька професор Паливода, упорядник альбома, автор передмови й 
коментарів, десь зник. Згодом в інституті було пояснено, що професор Паливода — 
ворог народу. Професора Отаву запросив до себе один з керівників інституту.
— Що ж будемо робити, товаришу професор? — спитав він.
— Не розумію, — обережно промовив Отава.
— Альбом цей ваш... ці... як їх?.. Мозаїки...
Отава якось не міг відразу зв'язати факт зникнення Паливоди з мозаїками, бо що 
не кажи, а відстань у часі — неймовірна: мозаїки робилися в одинадцятому 
столітті, а професора Паливоди не стало в двадцятому.
— Мозаїки наші унікальні, — цілком щиро сказав Отава.
Молодий керівник в душі подивувався професоровій наївності, але не виказував 
цього.
— Це я знаю, — так само стурбовано мовив він. — Але ж цей... як його?.. 
Паливода... Підвів він нас... Не тією людиною виявився...
— Вчений він був бездоганний! — твердо сказав Отава.
— А я хіба що? — подивувався молодий керівник. — Я теж нічого як про вченого. 
Але, як сказав поет: «Ученым можешь ты не быть, а гражданином быть обязан».
Отава знизав плечима. Цитата була не зовсім точна, але яке це, зрештою, мало 
значення?
— Так що ж ми будемо робити з цими... як їх?.. з мозаїками? — знову затяг своєї 
молодик.
— Треба видавати! — В цьому Отава не мав жодного сумніву.
— А я хіба кажу — не видавати? Не можна не видавати! Всі вже знають. Вже тираж 
готовий.
— То в чому ж справа? — Отава вдавав, що ніяк не збагне, до чого хилить його 
співрозмовник.
— А Паливода! — схопився той і пробігся по кабінету. Отава мовчав, і керівникові 
сподобалася його злякана мовчанка.
— Я розумію, що ви теж цього не хочете. Бо ви — чесний радянський учений. Ми тут 
довго радилися, і от є така думка, — він пильно подивився на Отаву, — 
запропонувати вам, щоб ви підписали передмову і коментар до цих... як їх?.. 
мозаїк, значить, замість Паливоди... Ви відомий спеціаліст, вас скрізь знають. 
Та ще й, — він засміявся наївно, по-парубочому, — і прізвища ж у вас козацькі: 
Отава, Паливода...
— Ні, я не можу цього зробити, — підвівся Отава.
— Та ви сядьте! Куди ви? Не треба гарячкувати. Спокійно подумайте...
— Ні! — Отава вже йшов до дверей.
— Але ж, товаришу професор...
— Ніколи! Я тільки вчений. Моя спеціальність — стародавнє мистецтво.
— Але ми з вами...
— Я не можу продовжувати цієї розмови. — Отава вже тримався за дверну ручку.
— Ну, гаразд. Кого б ви нам порадили?
— Не знаю. Не можу вам бути корисний.
А за два дні до Отави додому прибився Бузина. Ще в коридорі він влип очима в 
розвішані на високих, помальованих начорно стінах ікони, в захваті вибухнув:
— Товаришу професор, я схиляюся перед вами!
— Ну навіщо аж такі суперлятиви? — зніяковів Отава, незвичний ні до 
висловлювання, ні до слухання неприхованих компліментів.
— Але ж таке багатство! — розливався в своєму захваті Бузина. — А це чорне тло! 
Це ж просто чудо.
Отава сам вигадав чорне тло для ікон у коридорі, здається, саме цим остаточно 
доконав свою колишню дружину, яка ще згоджувалася якось існувати в музеї, але 
вже в чорноті могили — аж ніяк! Бузина був перший, хто похвалив чорний коридор, 
і в Отави мимоволі закралася симпатія до молодого науковця. Він глянув на нього 
пильніше і помітив, що той має досить показну зовнішність. Високий, міцно 
збудований, майже атлет, густе чорве волосся, що йому позаздрили б усі оті 
лисіючі і геть лисі, великі виразні очі, мов на фресці. Щоб якось виявити свою 
прихильність до гостя. Отава спробував пожартувати:
— У нас збігаються смаки, колего. Чи не тому, що наші прізвища мають у собі 
якусь спільноту. Вони — рослинного походження.
— Справді, — зрадів Бузина. — А от у нас у класі, коли я вчився в школі, було 
повно прізвищ тваринного походження. Коровченко, Бугаєнко, Заєць, Вовк, Бик.
— Очевидно, все-таки рослинного походження — найдавніші, — висловив припущення 
професор.
— А так, — згодився Бузина, — а вже тваринного — це друга черга.
— І вже тільки потому маємо прізвища, похідні від професій: гончар, швець, 
стельмах, міняйло, кравець, коваль, лупій, орач. Між іншим, за цим принципом 
надавано згодом повторні імена християнським святим. Ілля-громовержець або 
пустельник, Микола-чудотворець, Симеон-стовпник. Я покажу вам надзвичайно 
рідкісну ікону з зображенням Іллі-пустельника. Зверніть увагу на тло. Чи ви 
бачили ікону, написану мовби не на липовій дошці, а на старій слоновій кістці? 
Гляньте. Цілковита ілюзія зжовклої слонової кістки. І цей тон зберігся 
неза-тьмарений з одинадцятого століття. Ви можете уявити?
— Очевидно, ікона була вкрита пізнішими записами? — висловив здогад Бузина.
— Вісім шарів оліфи! — вигукнув професор. — Я зняв їх один за одним сам, не 
довіряючи жодному реставраторові.
— Але якраз вони й урятували те, що було написано ще в одинадцятому столітті. І 
те, що колись здавалося злом і варварством, тепер обернулося на користь,— вголос 
міркував Бузина.
Професор подивився на молодого науковця ще з більшою симпатією. Здається, він 
зовсім не такий і безмозкий, цей Бузина. Може захоплюватися, розбирається в 
іконах. Вже тільки за це йому все може пробачитися.
— Навіть Пушкін, — вже й зовсім розійшовся Бузина, — навіть Пушкін! Пам'ятаєте: 
«Художник-варвар кистью сонной картину гения чернит...» Не зрозумів великий 
російський поет.
Бо що робив художник-варвар? Він покривав оліфою стару ікону, щоб уберегти її 
від псування. А оліфа через якихось там і вісімсот років темніла, і вже новий 
«художник-варвар» замальовував цю потемнілу ікону своїм сюжетом і теж покривав 
його оліфою. І так під отими темними напластуваннями жила собі древня ікона, 
поки такий чарівник, як ви, Гордію Всеволодовичу, не визволили її, не показали 
світові.
— А тепер я покажу вам і зовсім неймовірну річ, — таємниче сказав Отава, — 
зображення поганського дохристиянського бога на пластині, зробленій з турячих 
рогів. Чули ви коли-небудь про таке?
— Ніколи не чув, — в тон професорові мовив Бузина, випружуючи своє треноване 
тіло, щоб ступати навшпиньках за хазяїном.
Зображення поганського святого жило тільки в уяві професора Отави. А на широкій, 
справді мистецьки зробленій роговій дошці збереглися лише невиразні барвні 
плями.
— Не дивуйтеся, — сказав професор, — ця річ має понад тисячу років. До того ж 
викопана з землі.
— Ніхто її не зберігав, — знову навернув на улюблену тему Бузина.
— Так, ніхто не зберігав, ніхто не цікавився. Як, між іншим, у нас зараз 
старовинними іконами.
— Ні, ні, народ повинен знати свої скарби. Все належить народові, — поважно 
сказав Бузина, а професор, хоч мовлено слова найзагальніші, знов з симпатією 
поглянув на молодого науковця: той надзвичайно точно вгадував стан душі свого 
співбесідника і вмить настроювався на його лад. Хто це міг казати йому, що 
Бузина сякий і такий, тупий і недалекий! Яка низькопробна брехняі
— До речі, я хотів з вами порадитися щодо одного видання, — обережно промовив 
Бузина, поцмокуючи від захоплення перед іконою Юрія-змієборця, де Юрій у 
червоних шатах на карому коні разив вогнедишного дракона.— Йдеться про 
збереження цінностей і... як би це вам сказати?.. майже схоже щось на оте 
покривання ікон оліфою...
— То давайте сядемо, — вказуючи на старовинне крісло венеціанської роботи, 
припросив Отава, сам теж вмощуючись на свій робочий стілець за столом. Бузина 
скористався з професорового запрошення, став розглядати хитромудре різьблене 
крісло, в якому втонув. Червонясті маври несли на міцних своїх плечах 
підлокітники, на високій спинці вигравалися козлоногі фавни, з-під різьблених 
ніжок визирали ще якісь почавлені міфологічні мордяки. Десь триста або чотириста 
років тому везли через адріатику до Венеції далматинські дуби, і майстер, стоячи 
на березі каналу, ще здалеку вибирав собі деревину, велів допровадити її до 
своєї майстерні і вже там засідав за роботу і мудрував над одним таким кріслом 
рік, а то й кілька років, і життя його вимірювалося не кількістю прожитих років, 
а кількістю зроблених чудо-крісел, як у Страдіваріуса — кількістю скрипок.
— Вміли колись люди робити речі, — зітхнув Бузина. — Видно досвідчену руку. 
Заздрю досвідченим людям. Тільки вони можуть багато зробити. От як ви, Гордію 
Всеволодовичу.
— Помиляєтесь, дорогий мій, — роздумливо промовив професор, — колись, у ваші 
роки, я теж думав. І, виявляється, помилявся. Чим довше живеш, тим, здавалося б, 
більше зробив, а виходить чомусь навпаки: дедалі більше лишається 
недокін-ченого, недовершеного, недоробленого, ти буквально потопаєш у 
невикінчених справах і задумах, задихаєшся від браку часу і сили, робиш усе 
сяк-так, і дедалі гірше, дедалі поверховіше, життя перетворюється на якийсь 
божевільний галоп. І здається тобі, коли ти й зробив будь-коли щось ретельно, 
дбайливо і спокійно, то хіба що в найранішому дитинстві, коли шморгав носом, 
сопів, колупався в вусі, стругав паличку або виляпував долонями хатку з мокрого 
піску.
— Яз вами не згоден, — рішуче заперечив Бузина. — Ви так багато зробили.
— А от поживете ще ті двадцять чи п'ятнадцять років, які нас з вами розділяють, 
і пересвідчитесь! — майже пустотливо ляпнув по столу професор. — Але ми 
забалакались. Ви щось хотіли. Прошу вас.
 Йдеться про дуже важливе. — Бузина не міг добрати слів. — Я хотів з вами 
порадитися, Гордію Всеволодовичу як з старшим товаришем, якого я ціную і 
поважаю... Ваш авторитет...
— Не треба про це, — спинив його професор. — Ліпше про діло.
— Бачте, це таке делікатне питання... Йдеться про... як їх... Про мозаїки...
— Очевидно, про альбом наших київських мозаїк? — швидко докинув професор, якому 
відразу вчулося в мові Бузини щось від отого молодого керівника, з яким недавно 
мав бесіду.
— Так, так, — зрадів Бузина, — саме про наш альбом. Це надзвичайна цінність, про 
яку люди повинні знати. Не видати такий альбом — був би злочин.
— Злочин,— згодився професор.
— Що б про нас казали наші нащадки?
— Справді, вони б сказали щось дуже зле.
— Тому ми повинні докласти всіх зусиль, щоб він був виданий.
— Як мені відомо, ніяких зусиль не треба, — спокійно промовив професор,— альбом 
уже віддруковано, і цілий тираж лежить у друкарні.
— Так, але... — Бузина затявся, однак відразу ж, перехилившись через 
підтримуваний різьбленим мавром підлокітник до Отави, гаряче зашепотів: — Але ж 
там стоїть прізвище Паливоди...
— То й що? — Отава вдавав, що нічого не знає.
— Але ж він ворог народу.
— Не знаю, як можна займатися староруськими мозаїками і бути ворогом народу. Для 
мене це — незбагненне!
— Вороги підступні!
— Згоден з вами. Але до чого тут професор Паливода? Це чесний учений.
—З прізвищем Паливоди альбом вийти не може.
— То що ж я можу вдіяти? — професор підвівся так само, як у кабінеті молодого 
керівника. Але Бузина сидів і далі в венеціанському кріслі. Недбало поляскував 
пальцями по череву дубового фавна, знав-бо, що професор звідси не втече, як утік 
з тієї установи, та й нащо б мав утікати з власного дому?
— Мені запропонували поставити своє прізвище під передмовою, — скромно мовив 
Бузина.
— Вам?
— Щоб зберегти думки професора Паливоди.
— Але ж то не ваші думки, а професора Паливоди!
— Ім'я нічого не важить. Для людства головне — цінність. Авторством ніхто ніколи 
не цікавиться. Хіба не однаково, хто винайшов колесо.
— Гаразд. Уявімо, що я пристав до вашого цинізму. Але ж професор Паливода — 
ворог народу!
— Так.
— А раз він ворог, то й усі його думки — ворожі! Нащо ж їх зберігати? Тоді 
напишіть самі передмову й коментарі! — Отава відверто знущався з Бузини. Та не 
на такого напав.
— Думки можуть мати об'єктивну цінність, навіть якщо вони належать ворогові. — 
Видно було, що Бузина добре підготувався до розмови з професором.
— Тоді я не розумію, чому ви до мене прийшли.
— Щоб спитати вашої поради.
— Але ж ви згодилися поставити своє прізвище замість прізвища професора 
Паливоди?
— Я маю дати відповідь завтра. Тому й прийшов до вас як до старшого товариша, 
щоб порадитись.
— Я вам не раджу.
— Не можу з вами згодитись, товаришу професор, — тепер підвівся вже й Бузина, — 
ви ж самі тільки-но... Ваші ікони... Хіба це не свідчення?.. Може, моє ім'я теж 
як ота оліфа на іконі одинадцятого століття... Воно захистить велику 
вартісність.
— Ви гадаєте, що його колись зішкребуть і виявлять під ним ім'я професора 
Паливоди?
— Йдеться про саму суть справи, а не про імена. Треба зберегти те, що є. 
По-державному дивитися на справи. Є думки, вони не повинні пропасти. От і все.
— Отже, ви хочете поставити своє ім'я під чужим?
— Ви мене переконали в доцільності.
— Але ж... — Отаві забракло слів на таке нечуване зухвальство, не знав, чи варто 
далі сперечатися з цим дивно цинічним чоловіком, показав Бузині на двері: — 
Прошу вас. Нам більше ні про що говорити!
Бузина поставив своє прізвище, альбом вийшов у світ, його хвалили, хвалили й 
Бузину, і він, здається, навіть продемонстрував якусь там скромність, бо не 
вискакував ні в кандидати, ні в доктори наук, так і лишився молодшим науковим 
працівником, єдине, чого запрагнув, — це перейти у відділ професора Отави, що 
для нього і було зроблено, не питаючи думки керівника відділу.
Та Бузина й не докучав своєму керівникові. Науку полишив цілковито, бо й перед 
тим дуже мало мав з нею спільного, зате весь свій запал спрямував на 
організаторство. Десь бігав, когось умовляв, згуртовував, змобілізовував, 
засідав, і ось коли впало таке велике нещастя, як війна, коли одні .пішли 
відразу на фронт, другі злякалися, треті розгубилися, Бузина, який нарівні з 
професорами звідкись добув для себе «бронь», виявився найпоміркованішим, зберіг 
найбільший спокій і враз став називатися в інституті незвичним і не зовсім 
зрозумілим словом «евакуатор».
Але, мабуть, професор Отава був не зовсім справедливий у своїх думках про 
Бузину. Просто заздрив, що той все-таки зміг виїхати з Києва, а от він носився з 
своїми іконами як дурень з ступою, поки й попав до фашистів. Справді, кому 
потрібні якісь ікони, коли гинуть цілі держави? Пізно розумієш, надто пізно. 
Тільки по тому, як сам кинув ікони, бібліотеку, все, все, навіть про собори 
забув на деякий час, вхопивши за руку Бориса, з такими самими, як і він, 
намагався втекти з оточеного Києва. Через Дніпро пробратися не міг, тому кинувся 
по давній дорозі на Васильків, де в селі жила старша сестра його колишньої 
дружини. Хотів сховати Бориса. Пізно схаменувся, надто пізно!
Мотоциклісти в довгих негнучких плащах обскочили їх з двох боків, погнали від 
дороги врозтіч по полю. Отава штовхнув Бориса до кущів, гукнувши йому: 
«Пробирайся до тітки!», а сам, щоб відвернути ворогів од сина, підняв руки і, 
спотикаючись, пішов назустріч мотоциклістам.
Його погнали назад до Києва по тій самій дорозі, по якій колись князі вирушали 
на печенігів і половців і по якій, бувало, втікали до свого великого золотого 
города.
Він нікуди не втік. Опинився в таборі, місяць слухав жахливу музику розстрілів у 
київських ярах, а тепер отримав собі в нагороду свого наукового колегу.
Отава вдягнувся в чисте, щось з'їв, навіть не розібравши гаразд, чим його 
нагодувала баба Галя, байдуже пройшов повз стіни, обвішані іконами (справді, з 
помешкання нічого не зникло), став у кабінеті коло вікна, розгублено потер щоку. 
Що далі? Що?
По вулиці проїздили німецькі машини, легкові й вантажні, тягнулися кінні запряги 
(криті міцні фургони, вгодовані бельгійські важковози, мордаті візники в 
негнучких зеленавих плащах), по тротуарах теж ішли німці, солдати, рідше 
офіцери, а киян майже й не видко було, а -коли й проходила якась жінка чи 
пробігала дитина або накульгував старий, то чомусь усі вони трималися не 
тротуарів, як то вже завжди велося, а бруківки. Їм вільно було йти лише по 
бруківці, мов коням, і вони, боязко озираючись, лякаючись машин, коней і людей, 
що мали зброю, намагалися якомога швидше пройти куди треба, щезнути з очей, аони 
радо б провалилися крізь землю, якби могли, але земля тримала їх, міцно тримала, 
і вони повинні були зносити наругу, їм судилося випити гірку чашу приниження й 
упослідження, і добре, якщо хтось пив її з власної вини, як от він, Гордій 
Отава. А коли не з власної?
І тут, серед поодиноких, зіпхнутих, загнаних на бруківку, він побачив свого сина 
Бориса. Спершу навіть не впізнав його, така зламаність і зіщуленість була в 
синовій постаті. Хлопець пере-стрибом, косуючи через плече на вікно 
батьківського помешкання, пробіг униз по вулиці, пробіг так швидко, що Гордій 
Отава, вже впізнавши Бориса, не встиг навіть подати йому якийсь знак, тільки 
подивувався дивній хлопцевій поведінці. Біжить мимо дому, нічого не бачить. 
Куди, навіщо? А Борис, десь завернувши, вже біг назад, але тепер йому доводилося 
бігти вгору, тому він наближався повільніше і якось ніби довше зупиняв погляд на 
вікнах, за одним з яких закляк його батько, і вже тепер Гордій Отава вирішив 
будь-що скористатися з нагоди, він чимдуж замахав обома руками, він навіть 
підстрибнув кілька разів і навіть німо закричав Борисові: «Не бійся! Додому!» І 
хлопець побачив батькові знаки, і, видно, повірив, що небезпеки немає, бо й кому 
б мав вірити, як не батькові. Так само недбалим перестрибом він завернув до 
будинку і за кілька хвилин мав стати перед вхідними дверима помешкання. Професор 
Отава навшпиньки прокрався коридором, нечутно зняв ланцюжок (бачила б баба 
Галя), крутнув ключ у замкові, притулив вухо до дверей, ждав Борисових кроків на 
сходах.
Але ждав марно. В будинку стояла тиша, як у велетенському мертвому вусі. Отава 
переступив з ноги на ногу. Серце йому билося гучніше -й гучніше. Мовби хотіло 
виповнити своїм стукотом причаєну німотняву кам'яних сходів.
І враз усе довкола здригнулося, зойкнуло, зболено струснулися сходи, підлога під 
ногами, стіни. Знизу, з самого дна химерного вестибюля, вдарилося об камінь 
одне-єдине слово «батьку!», слово-розпач, слово-волання, слово-осуд. Батьку, 
батьку, як же це? Чому? Як ти міг?
Отава штовхнув усім тілом двері й полетів униз по сходах. Ще не добігаючи, 
побачив, як двоє есесівців крутять руки Борисові, тягнуть його до виходу. 
Помінялися ролями. Тоді він пішов до мотоциклістів, щоб порятувати сина, тепер 
сам урятувався ціною синової неволі. Засліпленість, яка найшла на нього при тому 
страшнюму крикові «батьку!», вмить зникла, він знав, що нічим не зарадить 
Борисові, якщо отак зараз кинеться на солдатів, якщо навіть задушить або 
перегризе горло одному s них, але й віддати сина без боротьби теж не міг, 
повинен був рятувати його і то рятувати будь-якою ціною. Тому круто повернувся 
і, в кілька скоків подолавши марш до другого поверху, застукотів кулаками й 
ногами в двері академіка Писаренка, в тяжкі дубові двері, прикрашені так само 
безглуздим і нездарним різьбленням, як і двері його помешкання.
По той бік хапливо протупотіли чоботи, двері відчинилися, озвірений солдат в 
розстебнутому мундирі з чорним цератовим фартухом на животі вискочив до Отави.
— Професора Шнурре! Негайно професора Шнурре! — не даючи йому розтулити рота, 
панічно загукав Отава, а що солдат, не міняючи виразу свого обличчя, видно, не 
квапився кликати свого хазяїна, то Отава вже хотів турнути його геть і самому 
бігти до помешкання, як тут у другому кінці довгого коридора з'явився 
по-домашньому в довгому халаті і в капцях на босу ногу стурбований Адальберт 
Шнурре.
— О-о, професор Отава, колего! — ще здалеку подав він голос. — Ви до мене? 
Радий, радий...
— Професоре! — Отава не міг ухопити віддиху. — Там... мій... мого... син...
— Прошу вас, увійдіть, — гостинно розвів руки Шнурре.
— Мого сина... там... ваші.. порятуйте... спасіть... ради бога. — Отава 
виштовхував з себе поодинокі слова, насилу стримуючись, щоб не підскочити до 
Шнурре й не вхопити його за груди і трясти, поки не стрясе з нього отой спокій, 
оту байдужість, витрясе з нього душу!
— Що? — підняв нарешті брови Шнурре. — Ваш син? З вашим сином нещастя? У вас е 
син?
— Малого вхопили ваші солдати... Там... унизу... Він ішоз додому. Я прошу вас.
— Ну, я зрозумів нарешті. — Шнурре являв собою прекрасне поєднання стурбованості 
й доброзичливості. — Курт! Негайно біжи вниз і скажи від мого імені! Що вони там 
собі думають! Це син професора Отави.
Вони стояли мовчки, один по цей бік, другий по той бік порога, стояли, аж поки 
знизу почулося лихоманкове перестрибування по сходах.
— Я вас розумію, — сказав Шнурре. — Повірте мені. Я сам —  батько.
Але Гордій Отава не чув його слів, невдячно повернувся спиною до Адальберта 
Шнурре, кинувся назустріч синові, вхопив його в обійми, підняв у повітря, хоч 
який був хлялий, а хлопець уже майже дорівнювався йому зростом.
— Ну, я ж їм дам! — відхекуючись казав Борис. — Я їм дам, цим фашистюрам! Я їм 
ще покажу! Ще віддячу!
Піднявся по сходах і денщик штурмбанфюрера Шнурре, несміливо став по цей бік 
порога, щоб зачинити потім двері, коли начальник піде, але Шнурре мовчки вказав 
йому рукою, пропускаючи повз себе.
А сам стояв у розчинених дверях і слухав задихані слова малого Отави, аж поки на 
третьому поверсі все вмовкло.
РІК 1004
ЛІТО. РОДООСТЬ
...и постави церковь, и сотвори праздник велик, варя 30 повар меду, и зозываше 
боляры своя, и посадникы, старейшины по всем градом, и люди многа, и раздая 
убогым 300 гривен...
Літопис Нестора 
Предовга валка клекотливе посувалася в безмовні ліси, геть від людських осель, 
від лихого ока. Аж диво брало, звідки така повороткість і жвавість у 
перетовщеного Какори, під яким аж угинався могутній гнідий жеребець. 
Задавакуватий купець встигав обскочити свої вози, переглянути, чи все на місці, 
чи все гаразд, прогарикував потрібні розпорядження, підганяв утомлених, надавав 
тху відчаєним, знов опинявся на чолі походу, весело вигуцикував у сідлі, затягав 
гуляцьку пісеньку: «Гей-гоп, гей-гоп, вип'ю чару, вип'ю добру, гей-гоп, гей-гоп, 
теплу жону обійму...» Виспівавши з себе весь дух, підскакував до воза з 
го-товизною, велів націдити собі ківш меду, випивав, смачно гамкав, гмикав, аж 
немовби вітер пролітав по листю, вихлестував ще кілька ковшів, поспішав наперед, 
роздаючи по дорозі турляння й нагінку всім, хто траплявся, і всі мали мовчки 
зносити Како-рині витребеньки, бо від питва його норов ставав і геть нестерпним.
Сивоок і Лучук топтали слід позаду валки. Були піші, на вози присідати Какора не 
велів, щоб не томити коней, хіба що десь там з гори; коней же для хлопців не 
дав, хоч і мав кілька запасних, та хлопці й не домагалися. Звикли ходити пішо, а 
ще знали добре, що жоден кінний не може змагатися з ними в пущах, де почувалися 
найліпше.
Випало так, що верталися в ліси, де колись, мабуть, народилися, де виростали, 
звідки потім утікали в шуканнях ліпшого, але завжди пам'ятали зелену тишу свого 
дитинства, де мало людей, а отже, — колотнечі й страхів.
У Какори був свій намір, але випадало так, що купець, сам того не відаючи, робив 
добре діло для хлопців, і от вони пленталися позаду довгої низки возів, з-перед 
них стукотіли колеса, рипіла збруя, виспівував своє «гей-гоп» Какора, а вони 
нічого того не чули, вглиблювалися в зелену тишу пралісу, перестрілювалися 
поглядами, в яких усе казалося й без слів.
Вже давно скінчилися накочені й натоптані дороги, вже не стало людських стежок, 
вже й плутливі звірині тропи порозскакувалися то праворуч, то ліворуч, то й геть 
погубилися невідь-де, а Какора гнав і гнав свою валку, наладовану заморськими 
товарами, глибше й глибше, в безмежжя пущі, так ніби залежало йому тепер не на 
отриманні зиску за вдалу міньбу з довірливими древлянами, а на самому лише 
просуванню далі й далі, в незвідане, нетоптане, неторкане.
Вів своїх людей навмання, чи знав, чи й не знав куди, ніхто його питати не смів, 
потомлено переступали коні, повільніше й повільніше вириплювали важкі повози, 
куняли вершники, а то раптом пробігав по валці ніби корч переляку, всі 
скидалися, хапалися за зброю, та згодом знову впадали в кволість і сонність.
Часто траплялися на путі лісові річки. Ліниві закрути брунатних, мов старе 
коріння, вод діяли вже й геть знесилююче.
Люди стріпувалися від сну лише для того, щоб умить дійти мовчазної згоди про 
зупинку й довший спочинок. Коні, мовби відаючи про безвільність своїх 
господарів, сунулися до води й жадібно пили, навіть нерозгнуздані. Какора трохи 
спантеличено поглядав на річку, не наважуючись заганяти свого гнідого до води, 
і, поки він мамротів щось, жеребець теж пив, цідячи брунатну вологу крізь 
сталеві вудила.
Після перепочинку Какора велів шукати броду. Роз'їздилися в боки, обережно 
пробували, де мілко, іноді натрапляли на нові звірині тропи, далі простували 
ними, потім раз сталося так, Що після дводенного кружляння по пущі вони 
опинилися на березі тої самої річки, навіть коло того самого броду, через який 
переходили, але Какора не знітився, тільки вихилив зайвий ківш меду й ще 
голосніше заспівав: «Гей-гоп, гей-гоп, теплу жону обійму!..»
— Давай утікати, — сказав Лучук Сивооку.— Давно вже сверблять мені ноги дати 
драла від цього кендюха. 
— Думав про це ще з Києва, — тихо мовив Сивоок.
— То якраз отут і дременемо! Нам у пущі роздолля!
— А тепер не хочу.
—- То чому ж?
— Кортить мені довідатися, куди він править.
— Та нікуди! Обпилий же! Нічого не бачить.
— Все він бачить. Тільки вдає з себе такого питуха та співака.
— Куди ж він може добратися? Хіба що до трясовини?
— А побачимо.
— Ой набридло мені отак тюпачити, — зітхнув Лучук, — поліз би на дерево та спав 
там три дні й три ночі. Нічого так не любе мені, як спати на дереві.
— Потерпи, — заспокоїв його товариш, — мені теж набридло. Втекти завше зможемо. 
А от знайти...
— Та що ж тут знайдеш?
— Не знаю... Аби ж я знав... Однаково нам з тобою кудись іти. На місці не 
всидимо.
Лучук посопів-посопів і мовчки підкинув на спині лука. У всьому корився своєму 
товаришеві, хоча потай і вважав себе за метикованішого. Та хай! Ще пригодиться 
його кмітливість.
А Сивооком заволоділа дивна затятість. Так колись хотілося йому дістатися серця 
пущі, дістатися до найнижчого низу, де мало кінчатися її невпинне, приголомшливе 
западання, а коли потім випадком опинився там, у царстві лісових 
володарів-турів, то виніс звідти свавільне відчуття молодечих буйнощів, як у 
отого молодого Рудя, а згодом те відчуття пригнітилося іншим: відчув свою 
малість і незміцнілість, постерігши дико закостенілу силу Бутеня, що за іграшки 
здолав Рудя навіть після поранення.
Какора чомусь нагадував Сивооку старого тура. Щоб зміритися з ним силою, 
вимагалася не сама зухвалість, а ще й розум. Поки ж купець знав більше за всіх, 
поки переважав усіх своїм знанням, годі було й думати змагатися з ним. Утекти? 
Це найлегше. Але спробувати дійти, куди прагне Какора, видавалося Сивооку 
загадково-вабливим і бентежним. А коли купець справді задурив собі голову медом 
і кружляє в пущах з дурного жиру?
Іноді валка вив'юнювалася на велику галяву, накриту таким густим сонцем, що 
дзвеніло в голові од паморочення. Старі сиві птахи, злякані згуком походу, важко 
злітали понад галяву, і їхній повільний крик наганяв тугу за вільним простором. 
Але купець гнівно бив у боки свого жеребця, гнав його між дерева, і валка теж 
затягалася туди довгим-предовгим полозом, і розполоханий крик старих сивих 
птахів долинав до неї, мов з того світу.
Хоч стояла нестерпна спека, земля під ногами ставала дедалі людськім, ліс 
постережно навіть для недосвідченого ока миршавів хиріли без Дажбогової душі, і 
маліли безупинно, росли покривлено й покорчено, ішли врозтіч, пускаючи поміж 
себе переплутані кущі, високу жирну траву, пухке купиння — всі видимі просліди 
близьких грузовиськ і трясовин.
Какора перший доспів до початку лісового багна, гнідий жеребець схарапуджено 
позадкував од піступно двигтючого падопу, чийсь необачний кінь вскочив передніми 
ногами в зелену трясовину, рвонувся назад, вибризкуючи на неторкану зелень 
чвирки чорного багна. Зляканий лемент прокотився уздовж валки, але купець не дав 
часу на розохування, безжурно махнув рукою і погнав свого жеребця понад краєм 
болота, беручи в обхід.
Обходили болото кілька день, але не було йому ні кінця ні краю. Подекуди 
траплялися посеред трясовин згорбки, порослі деревами, до них навіть можна було 
доскочити на конях, але далі згорбки губилися, багна знов тяглися рівно й 
одноманітно, кінні верталися назад, мовчки ставали на свої місця, трюхикали 
далі.
Какора не те що впав у відчаєність од безнадійного обтирання об край трясовин, а 
ще повеселішав. Гучніше виспівував своє «гей-гоп», молодо викручувався в сідлі, 
мов то був не важкоті-лий чоловік, що ось-ось буде розчавлений власним тягарем, 
а молодий безжурний гультяй.
Байдужість і вдавана сонність у погляді не завадили купцеві помітити зневіру в 
людях, він час од часу підкликав до себе рудого Джурила, що мався бути його 
першим помічником, кидав йому кілька слів, той вертався назад, підганяв то 
одного, то другого, неодмінно доскакував і до хлопців, напирав на них грудьми 
свого високого коня, мовби мірився потоптати, кричав.
Сивоок погрозливо підіймав свою ломаку, вдавав, що простягає руку до коневої 
вуздечки, і Джурило з прокльонами відстрибував од зненавиджених отроків.
Уночі палили великі багаття, щоб одігнати холодну імлу, що виклубочувалася з 
приблизьких боліт, спали тяжко й болісно, прокидалися вдосвіта з буркотінням і 
клятьбою, сам лиш Какора, натщесерце перепустивши ковшик меду, незмордовано 
затягав свою безконечну пісеньку і гнав валку далі.
Лучук не горнувся до багать, намовив і Сивоока спати з ним разом, вигідно 
влаштовуючись високо в гіллі. Залазили на дерево, сяк-так підвечерявши, норовили 
вибрати дерево й видобутися на нього непомітно і вже там розкошували в своїй 
недосяжності й безпеці, спати могли скільки завгодно, бо, навіть проспавши 
досвітню колотнечу, наздоганяли потім валку, йдучи її слідами.
Отак одної ночі, вгніздившись між пружинистим гіллям густої розкоханої вшир на 
вільній волі вільхи, хлопці вже стали засинати, як зненацька обидва 
стрепенулися, відчувши чиєсь наближення до їхнього дерева. Сивоок доторкнувся 
самим пальцем до Лучукової долоні, закликаючи того до тиші, — Лучук відповів 
йому доторком порозуміння, вони зачаїлись, стали наслухати. Чути було, що до 
вільхи підійшло троє. Ступали м'яко й обережно, але від вичуленого слуху малих 
лісовиків не міг ніхто втаїтися. Чули навіть, як притулився один з прихідців 
спиною до стовбура вільхи і шорстко тернувся об дерево, мабуть вибираючи зручне 
положення, два інші стояли осторонь, тим самим, видно, віддаючи перевагу 
третьому. Мабуть, саме він і заговорив, а ті мовчали, тільки слухали, бо не 
подавали ні духу, ні мови, і хлопцям чутно було тільки голос третього. .
— Як тільки поснуть усі, то й гайда, — казав той голосом аж надто характерним, 
неначе перепльовуючи слова через губу в своїй непомірній зневазі до 
співбесідників і до всього, що поза ним, — досить уже! Набридло! Зажене він нас 
у самі багна! Сам не відає, чого прагне. Нема мого терпцю більше, а вам — то й 
геть! Коней усіх займемо. Щоб і гнатися за нами не мав чим. Жеребець його вельми 
призвичаєний до свого пана, його треба потяти! Двох здохляків, що підчепив він 
їх у Києві, знайти, я з ними й сам... їх зоставляти не можна, дуже метиковані та 
гостроокі — наведуть на наш слід... А тобі...
Вони ще не вірили, що то був Джурилів голос, бо ніяк не в'язалося, щоб перший 
купців поплічник замишляв таку тяжку зраду, та коли він згадав про них, то всі 
сумніви пропали: Джурило!
Не злякалися його погрози, бо сховані були од усього світу, тож лежали й далі 
принишклі й притаєно вслухалися в неголосне бурмотіння внизу.
— А чи втрапимо? — поспитав один із змовників,
— По слідах підемо, — коротко кинув Джурило.
— Десь уже й сліди зітерлися на сухому, — докинув розважливо третій, — багато 
днів поминуло...
— Коней пустимо, вони виведуть з пущі, — перебив його Джурило, — коняка завжди 
повернутися зуміє, аби не заважав їй...
— А коли... — знов завів своєї один зі змовників, та Джурило, видно, не мав 
охоти на розбалакування, внизу щось дзенькнуло, почувся глухий удар, мовби 
бухнули когось межи плечі. Джурило стишено засміявся, гамуючи нетерплячу злість, 
сказав майже спокійно:
— Годі! Скажіть своїм, хай удають сплячих, а як стануть примеркати вогнища, так 
і гайда! Коней тут не зоставляти! Тобі — гнідого! Ти поможеш мені знайти 
здохляків... З собою брати саме золото й срібло та трохи готовизни. По дорозі 
вполюємо щось. Розскочилися!
Причаєне ступання в темну болотяну імлу — і нічого, так ніби й не чули хлопці і 
не відали. Трохи полежали, стримуючи віддих, потім Лучук прошелестів:
— Що діяти? Скажемо Какорі?
— А як він сам або з двома-трьома лишився? — поспитав Си-воок. — А всі — у 
Джуриловій жмені? Поб'є Джурило всіх і нас з тобою.
— То що радиш?
— А не знаю ще, — вимовив Сивоок і довго лежав, думаючи, і Лучук йому не 
заважав, бо виявилося, що нічого путнього не і міє порадити. Все ж не втерпів, 
захотілося показати, що має перевагу в меткості розуму над млявим Сивооком, 
знову ворухнувся, штовхнув ліктем товариша під бік.
— А що, коли піти за ними назирці і, як вони стануть на ночівлю, зайняти їхніх 
коней?
— І що?
— Ну й вернутися до купця з кіньми. А ті пішо не наздоженуть. Та й побояться.
— Не знаю.
— Зробимо! — загорівся Лучук. — Хай Джурило покрутиться!
— А як постигнеш за ними? Квапитимуться ж утікати.
— Як? Ну... — Лучук задумався, але швидко зметикував: — А ми підемо попереду! От 
зараз і вирушимо. Поки вони тут зберуться, поки гайнуть, ми вже будемо он де! 
Коли й переженуть нас, то до ночівлі їхньої ми будемо вже знов коло них. Ну?
— Стривай, — сказав Сивоок, — дай подумати... Не відаю, як з кіньми...
— Займемо, та й уже!
— А як ти їх займеш? Чи вони підуть?
— Чому б не пішли? Пов'яжемо їх у два пов'язи та й гайда!
— Не підуть коні, — затявся Сивоок.
— Чому б мали не йти, коли підігнати! '
— Ти пробував вести одразу кільканадцятеро коней у одній вервечці?
— То й що, як ні!
— А те, що розсмикають вони тебе один туди, а другий туди, а третій упреться на 
місці, а четвертий стане іржати, а ті почнуть кусатися... Саме час, щоб Джурило 
з своїми наспів та й...
— Ой ти! — злякано зітхнув Лучук. — Що ж діяти?
— А ще: якби хоч утікати назад, куди коні охочіше йдуть, вибиратися з пущі на 
волю, в дебрі ж ти їх не поженеш ніякою силою, — добивав його надії Сивоок.
— Лихо, лихо! — мало не плакав Лучук. — То давай хоч самі утікати!
— А тепер і геть пізно. Аби тоді, як ти спершу радив, то нічого. А тепер 
негаразд. Перше, що далеко вже забралися, а друге: знаємо підступ Джурилів, не 
можемо так полишити, бо хто б же таке зробив!
— А не відаю, що можна...
— Вельми добру річ ти нараяв, — сказав підбадьорливо Сивоок, але Лучук глибше 
западав у зневіру.
— Де там! — проскімлив він. — Нічого не вийде!
— Вирушимо відразу, як ти казав, — незважаючи на його відчай, запропонував 
Сивоок.
— Нащо?
— Побачимо.
— Таки хочеш зайняти коней?
— Не знаю. Побіжимо, а там воно покаже...
Обережно злізли з' дерева, скрадливо обігнули становище, по-їгад краем багновища 
щодуху помчали назад, слідами своїх багатоденних мандрів.
Відразу зіпріли, хоч і порозхристували корзна й сорочки, в темряві часто 
перечіпалися то через коріння, то просто через гіллячку, наповзаюча з боліт 
важка вологість з розгону забивала їм віддих. Сивоок, міцніший тілом, 
широкогрудий, біг все ж таки легко, а Лучук, більше навиклий лазити по деревах, 
коряч-коного дріботів за своїм товаришем, відчайдушне вихекував:
«Хе-хе! Хе-хе!»
Коли минув перший переляк, а позаду вже ні вогню, ні гуку від табору і довкола 
сама темрява, та ліс, та поблизькі багновища з липкими випарами, хлопці збавили 
бігу і далі потрюхикали спокійніше. Лучук, ще й не віддихавшись як слід, 
спробував перемовлятися з Сивооком, бо дуже кортіло знати, як же той повернув 
його задумку, що сподівається чинити, коли допадуть його Джурилові втікачі.
— Наздоженуть нас, а тоді? — хекав він з-за Сивоокової 'спини.
— Не наздоженуть — почуємо їх, — спокійно відмовив той.
— А почуємо — то що?
— То заліземо на дерево.
— І що?
— Зустрінемо їх, — Сивоок був такий спокійний, що Лучук
аж спробував забігти наперед та зазирнути йому в обличчя. Але ж темрява — хоч в 
око стрель!
— Як же ми їх зустрінемо?
— Не знаю.
— Отаке, — розчаровано вигукнув Лучук, — і я не знаю. То хто ж знає? Куди 
біжимо?
— Хочеш відпочити? — спитав його Сивоок.
— Та ні, я хоч три дні можу бігти.
— А я такий, що трохи б перепочив, — сказав дужчий, жаліючи свого кволого 
товариша.
Лучук промовчав, побоявшись заперечувати, але й не заохочуючись до зупинки. 
Сивоок звернув трохи вбік,пристанув коло темного дерева, обіперся об його 
шорсткий стовбур спиною, вхопив набігаючого Лучука, взяв його в обійми, мов малу 
дитину.
— Та я! — ворохобився Лучук, а сам не міг ухопити повітря в груди.
Стояли недовго. Хоч ноги їм підгиналися від утомливого бігу, хоч струменів по 
всьому тілу пекучий піт, хоч так не хотілося втрачати підпору за спиною і знову 
мчати, давлячись ядучими болотяними випарами, але йшлося не про втому й не про 
піт — йшлося про справи важливі, поряд з якими ніщо не мало більшої ваги.
— Треба бігти, — сказав Сивоок, — і якомога швидше. Щоб не наспіли вони нас у 
темнощах.
— А чи не однаково? — не зрозумів його наміру Лучук.
— Якщо буде досвіток, то ти можеш їх стрілами половину поцілити. А в темнощах — 
тільки що? Посвистиш услід?
— Я такий, що й серед ночі поцілю! — похвалився Лучук, якому хотілося бодай 
хвильку ще посидіти коло дерева.
— Не можемо рискувати, — розважливо мовив Сивоок, — їх багато. — А може, й ні.
— Багато. Знаю.
— Що ж, коли наздоженуть ще перед досвітком?
— Перепустимо й підемо вслід. Десь їх спостигнемо. Вони побігли далі. Знову 
рвонули чимдуж, але швидко похля-ли і гуцикали підтюпцем, щоправда, тепер 
мовчки. Іноді Сивоок трохи збивався з сліду, збочував то десно, то ошуйю, але 
Лучук одразу наставляв його на правильний путь, бо вичував дорогу самими 
підошвами ніг, не треба було йому й дивитися.
Такої довгої ночі, мабуть, ще не мав жоден з них у своєму житті. Бігли в 
чорноту, заглиблювалися в таку безпросвітність, ніби заривалися в болотяні 
нетрі. Пітьма ще посилювалася від тиші. Ні тобі пошуму листя, ні крику нічного 
птаха, саме лиш чалапкання м'яких постолів по твердій лісовій землі та свистюче 
дихання. Червоні кола виснаги розкручувалися в них перед очима дедалі швидше, 
дедалі навальніше, дедалі шаленіше. Виникали з темряви і в пітьму щезали. 
Червона чорнота і чорна червоність. А на їх місце наповзали волохаті жахи, 
покорчені духи ночі, ліщинно-розпатлані видива, ніч виплоджувала страховиська в 
пущах і багнах, вони пхалися звідусюди нахабно й зловісно, то кидалися під ноги 
камінно-твердим коренем дуба, то хльоскали по обличчю гілкою, то лякали 
доторками огидно слизького. І чим далі бігли хлопці, тим менше знали вони, задля 
чого біжать: чи то заради якогось діла, чи просто здуру, а чи від свавільного 
ляку, від якого втекти — годі й думати.
Їх врятував світанок. Хтось кинув угору трохи блідості, вмить зникли 
розпанахано-чорні душі лісу, над лісом окреслилася смужка неба, і сам ліс 
відразу мовби розступився, став просторіший, лункіший, і поблизькі багна 
відсунулися кудись подалі, і земля під ногами потвердла.
— А цить! — спинився зненацька Лучук і, трохи постоявши, відхекуючись, упав на 
коліна й притулив вухо до землі.
— Чутно? — спитав Сивоок, щосили намагаючись вдати спокій. — Що чути?
— Тупочуть коні, — сказав Лучук.
— То й гаразд.
— Боже Свароже, поможи коней зайняти, — забурмотів квапливо Лучук.
— Коні — що! Джурила треба звести з світу.
— То вже мій клопіт, — Лучук погладив свого лука.
— То гайда вибирати дерево! — запропонував Сивоок.
— Сам виберу.
Сивоок змовчав, бо тепер паном становища був Лучук.
— Чий мені разом з тобою, а чи на інше дерево? — поспитав Лучука майже слухняно.
— Як хочеш. А втім, ліпше нам триматися купи. Веселіше.
Чого-чого, а веселощів тут було найменше, але обидва спробували всміхнутися. В 
холодному світлі досвітку обличчя їхні були сірі, аж сині, довгі виснажливі гони 
по нічному лісі якось згорнули з їхніх постатей і з лиць набуту в колотнечі 
світу дорослість, і тепер назовні виступила їхня питома дитинність, безпомічна й 
неприхищена.
Вони вибрали високого гіллястого дуба, під яким, здається, мав би проводити свою 
збунтовану валку Джурило, без видимої охоти й поквапу подерлися вгору, довго 
шукали собі вигідних гілок, ще довше вмощувалися, так що мало й не пропустили 
слушної миті, бо втікачі вивернулися з-за дерев зовсім несподівано і гнали 
наперед так швидко, що Лучук ледве встиг накласти стрілу на лук і натягти 
тятиву, але стрелив Джурила вже не навстріч, як то гадав зробити, а майже 
нагінці.
Тятива тихо бринькнула, і чорна стріла хижо шугнула вниз, щоб разом покінчити з 
рудим. Джурило їхав швидко, але стріла летіла ще швидше, вона мала дістати його 
відразу, і він відразу мав повалитися навзнак, або впасти на гриву коневі або 
зсунутися набік, та стріла вже, певне, допала рудого, а він так само згуцикував 
на своєму огиреві, віддаляючись од дуба і від своєї смерті, він мовби й не їхав, 
а відпливав, одсовувався, нечутно, безгомінно, кінські копита били об землю 
глухо, м'яко, наче обмотані мохом, все діялося, ніби в лиховісному сні, ніч 
хижих прав не хотіла кінчатися, вона продовжувалася отим Джуриловим існуванням, 
хоч мав би він уже бути мертвим, але не було часу дивуватися. Лучук мерщій 
пустив нову стрілу, яку наготував для когось іншого, знов на рудого, але й од 
тої не сталося нічого, хіба що Джурило озирнувся і гукнув щось до своїх, з чого 
можна було зрозуміти, що обидві стріли поцілили в нього, але не дошкулили. 
Сивоок зрозумів: на рудому заморський панцир.
— Бий решту! — прошепотів він до Лучука. — Рудого не візьмеш!
Лучук ударив одного, другого, третій схарапуджено рвонув свого коня в хащі, ще 
кілька наштовхнулися на тих передніх, що валилися з коней, Лучук скористався з 
нагоди, щоб поцілити ще двох. Джурило, замість кидатися на порятунок своїм, 
врізав подалі від страшного місця, уцілілі пішли врозтіч по лісу, тоді Сивоок, 
попри загрозу зіткнення з озвірілими од страху змовниками, просто впав з дерева 
в саме юрмисько коней і побитих, вхопив одного коня за вуздечку, висмикнув його 
з колотнечі, скочив йому на спину, кинувся ловити інших коней, не дослухаючись 
ні до стогонів конаючих, ні до тупотіння втікачів.
Йому вдалося впіймати ще двоє коней, але й то було добре, якщо взяти до уваги 
їхню несподівану невдачу з Джурилом.
— Хто ж то знав, що він прикрив своє черево, — бурмотів Лучук, невміло 
всідаючись на найнижчого коника, бо до високого боявся й приступити. — Аби 
знаття, то я б лучав його в потилицю! Або в вухо!
— Темно ж, — спробував припинити його похвальбу Сивоок.
— А мені однаково! Бачу й крізь найтемнішу ніч.
— Їдьмо вже. Гаразд хоч так вийшло. Аби лиш Джурило не надумався пуститися за 
нами навздогін.
— Посвердлю стрілами всіх до одного! — похвалився Лучук.
— Та вірю. Ти в мене такий гарний брат, що без тебе й не знаю, як би був.
— Отож-бо, — гордо мовив Лучук. — Ти тільки не жени коня, а то в мене в животі 
все перевертається.
Коні потрюхикали нога за ногою, та Лучукові однаково від незвички й невміння 
було тяжко, він хилився то на один бік, то на другий, його підкидало, зсувало, 
не встигав він випрямитися, а вже знов опинявся в небезпечній похиленості, був 
уже весь змокрілий від зусиль, дрижали йому руки й ноги і все тіло дрижало від 
вичерпаності й знесилення. Однак попросити товарища, щоб той зупинився для 
перепочинку, Лучук соромився. Бо й чого? Самі бігли через увесь ліс, майже не 
зупиняючись, а тепер же на конях! Та якщо вже по щирості, то Лучук ладен був усю 
решту життя бігати пішки по всій землі, аби лиш не сідати на оцю округлу істоту, 
що на ній ні втриматися, ні заспокоїтися, ні спочити! Що то вже за їзда, коли те 
й думаєш, як не впасти, як не вхопити сторчака через голову або не гепнутися 
набік, куди тебе хилить незборима бісівська сила!
Та втім, зворотний шлях, хоч і перетканий увесь муками для Лучука, видався 
набагато коротшим, аніж уночі. Сивоок, попри свою молодість, мав не одну й не 
дві нагоди переконатися, що до щастя й добра шлях завжди предовгий, а до лиха — 
раз ступнути.
Вони підтрюхикали до купецького обозу на час, коли сонце ще тільки зводилося 
десь за пущею. Різонула їх покинутість обозовища, самотність повозів, полишених 
запрягу, повсюдний безлад і пошматаність. Багато возів мали виразні сліди 
пограбування, решта, хоч і неторкані, виглядали сумно й безпорадно.
Ніде нікого. Певно, ті, хто зберіг вірність Какорі, теж змандрували звідси разом 
з своїм обпилим важкотілим хазяїном, сподіваючись прибитися до людських поселень 
і роздобути сяких-таких конячок для порятунку незліченних добр, що гибіли тепер 
оце на краю грузовиська.
Сивоок ще сидів на коні, а Лучук, радіючи, що муки його скінчилися, мерщій 
скотився на землю, переступив зболеними, залубенілими ногами туди й сюди, 
наблизився до одного з головних повозів, навіщось прикритого дорогою паволокою, 
так ніби хтось тут сподівався на добрий торг і заманював покупців. Розминаючись, 
поволі впізнаючи блаженство ходити по землі власними ногами, Лучук знічев'я 
зачепив двома пальцями край паволоки, певно бажаючи показати товаришеві 
заморське диво, отих тканих золотом крилатих звірів, розкиданих по тканині, оті 
незвичайні квіти й листя, яких годі було шукати в най-віддаленіших їхніх пущах, 
але сталося несподіване й страшне.
Паволока, що нею покритий був увесь віз, від самого тільки доторку Лучукових 
пальців рвонулася вгору, з-під неї ревнуло по-звірячому жахливим голосом, 
блиснуло широченним мечем — і Лучук, перетятий навкіс, тихо похилився під 
колеса.
— Ти що! — закричав Сивоок, ще й не добравши всього жаху події, ще не 
розпізнавши як слід Какори, і рвонув коня просто на з'яву й уперіщив купця межи 
очі своїм важезним дубцем.
Не дбав тепер про Какору, не боявся його, навіть якщо той і знайшов би силу, 
знову вхопитися за меч, — зстрибнув з коня, кинувся до Лучука.
Той плавав у теплій своїй крові, був уже далеко звідси, там, звідки нема 
вороття.
Мертвий.
— О добрі боги і боги злі! Чому ви так чините? Чому забираєте найкраще, що маю, 
а полишаєте невідь-що?
Він ще не вірив. Доторкнувся до товаришевого тіла, спробував перевернути Лучука. 
Той був важкий, як камінь.
Мертвий.
Сивоок озирнувся довкола, мовби ждав звідкись порятунку. Може, гадав, що з пущі 
виступлять віли або з грузовиська надійдуть берегині й порятують товариша-брата?
Ніде нікого.
Тільки на повозі, вгнічуючи золотом ткану паволоку, придавлюючи крилатих звірів, 
мнучи небачене листя гаптувань, лежав у непам'яті Какора і коло його важкої руки 
лиховісне зблискував широкий меч з темніючими пасмугами Лучукової крові на лезі.
Сивоок знавісніло скочив на груди купцеві, став рвати його до свідомості, кричав 
йому в затуманене забуттям обличчя:
— Що ти вдіяв? Що ти накоїв? Ти, злодюго! Вбивцю! Негіднику!
І так торсав, бив Какору по жирних щеках, штурляв у груди, аж тому повернулася 
свідомість, він заворушився, мацнув рукою шукаючи меча, спробував струснути з 
себе знавісніючого Сивоока, а що це йому не вдалося, то погрозливо махнув рукою 
з уявним мечем, якого ще й досі не відшукав, надувся для гнівного крику, але 
раптом зовсім проясніло йому в кебеті, він рвучко сів, побачив стятого Лучука, 
тепер уже виразно почув крики Сивоока і якось ніби зніяковіло пробурмотів:
— Отрока потяв... Як же то?
— Ти! Поганцю! Сволото! Тварюко! — телесувався коло нього Сивоок, підскакуючи то 
з одного, то з другого боку, виміряючи йому не так болючі, як шкульні удари. — 
Що ти накоїв! Що ти....
— Ну, — бурмотів Какора, — хіба чоловік хоче... То біс водить його рукою... 
Ну... Та впокойся, хлопче... Ну... Хіба ж я...
Сивоок сів коло мертвого Лучука і став плакати. Аж тепер перетворився на малого 
безсилого хлопчика з далекої темної ночі, самотнього хлопчика на чужому 
розмоклому шляху, залитого слізьми хлопчика в залитому слізьми світі.
— Ну, — ще не маючи снаги злізти з воза, бурмотів Какора, — ну... чого ти?.. 
Хіба ж чоловік що?.. Ну вийшло так... А ти не плач... Какора тебе ніколи не... 
Ти ще не знаєш Какори... За добро Какора — тільки добром... Ну... Та ну ж бо... 
Гей-гоп!
Він таки позбирав усіх своїх джмелів у жменю й відкинув їх геть од вуха, легко 
скочив на землю, перш за все підкликав коней, що щипали неподалік траву, байдужі 
до людської крові, якої набачилися в купецькій службі чимало, прив'язав їх, 
потім обійняв Сивоока за плечі, трохи постояв мовчки, сказав:
— Поховаємо його, а самим треба подаватися звідси. Бо Джурило... Не знаєш ти 
його. Думав я, що то він вернувся... Аби ж відав...
Вони поховали Лучука під гарною дуплистою березою: ану ж дикі бджоли наносять у 
дупло меду, і малому бортникові буде солодко й на тім світі від золотистого 
гуду!
Потім Какора став вибирати з возів те, що вважав найкоштовнішим, і зносити на 
передній віз і наклав так багато, що довелося припрягати ще третю коняку, бо 
двоє не тягли. Сивоок хотів був вилаяти купця за жадібність, хотів сказати, що 
треба кинути все й вибиратися звідси самим цілими, але така байдужість опанувала 
ним, щозмовчав і похмуро потюпачив слідом за возом, поряд з яким з віжками в 
руках ішов знов розвеселі-лий Какора.
Сивооку не було вороття. Мав триматися свого, може, найзапеклішого ворога, 
такого, як, і той незнаний убивця діда Родима або підступний медовар Ситник. 
Безглуздо ненавидіти чоловіка і бути йому товаришем в путі, але що мав подіяти 
малий Сивоок, заблуканий серед страхів і чудес великої землі, на якій не було 
йому ніде прихистку?
Багна скінчилися ще того дня, обступив їх звідусіль темний праліс, в який лячно 
було вганятися, але Какора ніби аж зрадів, ступивши під звислі шатра віковічної 
пущі, знов заспівав своєї дурнуватої пісеньки, а Сивооку було все на світі 
байдуже, не знав він ані страху, ані вагань, здерев'яніло переступав слідом за 
повозом, мовчки відтручував руку Какорину, що підсовувала йому їжу, ночами не 
спав, навіть не лягав, а сидів коло вогнища, і все в ньому здригалося від 
тамованого, невтримного плачу.
Душила його ночамя дика хіть убити Какору, але знав, що ніколи не зможе подолати 
відстань, яка ділила його від розісланого купця, їх розокремлювало не тільки 
багаття — пролягала між ними назримо-неперехідна межа, по один бік якої була 
тупа, байдужа жорстокість, а по другий — вразливо-чиста хлоп'ячість, для якої 
світ був мов розмальований храм, а люди в ньому виділися рівними богам і 
найбільшим чудом землі.
Але ж занадто багато траплялося серед чудес такої твані, як Ситник, убивця діда 
Родима, Джурило, Какора. І чи багато ще спіткає таких Сивоок?
Ніколи не міг простити Какорі того, що вчинив, не подарував жодного пробачливого 
погляду купцеві навіть тоді, коли той нарешті пробився крізь праліс і на березі 
таємничо тихого озера йеред ними відкрився небачений деревлянський город. Перша 
думка Сивоока була не про купця й не про себе, подумав він, як би оце зрадів 
Лучук, як підстрибував би він від передчуття нових див, що відкриваються за 
високими валами схованого від цілого світу городка.
— Ну! — зраділо ревів Какора. — Ага! Доскочив! Отак!
Город поставав перед ними мов дарунок за тяжкі мандри, за смерті й страхи в 
пущах, город, вихитрений з дерева такого стемнілого і важкого, неначе лічилося 
йому на тисячу літ.
Мав город незвичний кшталт великого трикутника, одним боком майже входив у озеро 
(а може, вибрідав з нього?), високі зелені вали його були зміцнені дубовими 
клітями, що виставляли напоказ свої рублені ребра, нижче, попід валом, суцільним 
гребенем проходив нахилений наперед гострокіл з велетенських дубових колод, 
обпалених з двох боків для вбереження від згнилизни й шашеля, ще нижче, на 
крутоспаді, викладено було тесані до слизькоти колоди, підігнані щільно й міцно, 
одними кінцями вони підпирали гострокіл, а другими — занурювалися в мертву воду 
широкого рову, який оббігав город з двох боків, не захищених озером. Дві брами 
вели до города, і стояли вони отвором. А замшілі дубові мости через рів невідомо 
коли й підіймалися, бо вже заросли їхні лежні на берегах рову густою травою, 
навіть кущ лози тулився до краю того мосту, навпроти якого стояли Сивоок і 
Какора.
Чи не було в городі людей, чи вже так безпечно вони почувалися, заховані в 
найдальші глибини зеленого дивосвіту?
— Гей-гоп. Гей-гоп! — виспівував Какора, спрямовуючи вимучених коней на замшілий 
міст. — Теплу жону обійму! Смачно жону полюблю!
Протуркотіло старе колоддя під колесами, війнуло домашнім димом з-за широкої 
брами, чулися вже з города людські голоси, стуки та грюки, дзеньки та бреньки, 
коні, звеселіло помахуючи головами, без підганяння і погукування всмикнули воза 
в гостинно розчинені ворота. Какора, горланячи свою пісню, радо простував поряд 
з своїм майном, недбало посмикував віжками, Сивоок тримався трохи здаля, мовби 
бажаючи підкреслити, що не має нічого спільного з товстим забіякою, що прийшов 
сюди сам по собі, просто, щоб звідати ще одне місце на своїй землі, вхлинути 
охочим серцем ще нові дива, які світ дарував йому так само щедро, як і нещастя 
та горе.
Далеко й не зайшли. Коні зненацька схарапудилися, захропли, вдарили копитами в 
повоза, стали рвати збрую, закляк Какора з відтуленим для співання ротом, став і 
Сивоок, спершу дивуючись, а там і побачив, їм назустріч ішов перевальцем 
піднятий на задніх ногах велетенський ведмідь, ішов мовчки, розкривав пащеку, 
наставляв бриласті передні лапи, з яких звисали брудні косми. Ведмідь був такий 
страшний і волохатий, що навіть Сивоок, хоч був далеко і прикривався від звіра 
запрягом, мимохідь позадкував од почвари, що ж до Какори, то в того досить 
швидко минулося отетеріння, він сягнув правицею донизу, вихопив з піхов меча і 
пішов на медведя, майже так само величезний, товстий і загрозливий.
Та звідкись сипонуло дітлашні, добряче обдертої й замурзаної, діти, хоч були 
худенькі й дрібненькі, голоси мали навдиво вижу ляскучі, вони здійняли такий 
вереск, що з найближчої хижі викотилася невисока жіночка, щось гукнула, побігла 
слідом за ведмедем, ще раз крикнула, ведмідь озирнувся до неї, став, поглянув ще 
раз на збунтованих коней і на товстезного чолов'ягу, що наступав на нього з 
лискучим залізом, вайлувато завернув і почалапкав до жіночки.
— Твій, чи що? — гукнув Какора. — А коли твій, то не пускай, бо потну! Я такий! 
Гей-гоп!
Жінка мовчки дивилася на Какору, на його коней, потім — на Сивоока, дивилася, 
поки вони й проїхали, і хлопець так і не збагнув, що то за жінка, чому так 
дивиться на них і які має чари, що слухається її ведмідь.
Їм назустріч виходили люди. Здебільшого жіноцтво, та все маленькі, чепурненькі 
жіночки, чоловіків траплялося мало, були зачучверені, немиті, нечесані, мали 
вигляд дикий і сонний. Ніхто не носив зброї, одягнені були не в шкури, а в білу 
полотняну одіж, в жінок і дітей на комірах і рукавах було багато предивних 
вишивок, чоловіки не балувалися такими розкошами.
Какора, хоч був тут уперше, знав, куди їхати, та й Сивоок би знав, бо ще здалеку 
забачив споруду, що вивищувалася над усіма хижами й навісами, горіла серед 
потемнілого дерева барвами співучими й нещоденними, неначе та київська церква, 
що так вразила Сивоока.
Видно, була то святиня цих захованих од білого світу людей, святиня, вибудувана 
хтозна й коли і хтозна й ким, бо не вірилося щоб хтось з нині живущих був 
здатний на таке будування й прикрашання.
Немов узяв той хтось кільканадцять міцних липових бортей, побільшив їх 
неймовірно, оздобив зовні візерунками богів і богинь — і все те, поєднане у 
мальовниче ціле, стрілчасте зводиться до неба різнобарвними покрівлями, 
неоднаковими, як і кожна побільшена борть.
Сивоок, забувши про Какору, перейшов торг перед святинею, невідривне дивився на 
здоблення стін, впізнавав ще здалеку Родимових слов'янських богів і богинь, вони 
повторювалися, їхні лики дивилися на хлопця, неначе відбиті в багатоманітті 
збрижених вод, з ликами й постатями богів спліталися гнучкі віли й берегині, 
стіни святині були всуціль барвою, веселковою радістю, святом для ока. Барвні 
зображення богів гарно поєднувалися з різьбленими, ніколи ще Сивоок не бачив 
такого тонкого різьблення, від нього ціла святиня набувала легкості, вона 
зависала над землею в своїй поцяцькованій невагомості. Сивоок спершу й не 
второпав, звідки це враження летючості — чи від буйноти барв, чи від мистецького 
різьблення, чи від неоднаковості «бортей», поєднаних з такою несподіваною 
сміливістю й умілістю. Аж згодом, коли обійшов споруду наполовину, ляснув себе 
по лобі: як міг не зауважити відразу! Святиня не стояла на землі. Піднята була 
на міцних стовпах, брунатно-лискучих, мов роги диких звірів. Коли Сивоок провів 
пальцем по одному з «стовпів», йому й справді видалося, що то — турячий ріг, але 
ніде й ніколи не було й не могло бути таких рогів, хіба що їх посклеювано в 
якийсь предивний таємничий спосіб, відомий цим людям, як відомі їм були таємниці 
краси і барв. З одного боку святиня підпиралася зеленим пагорбом. Там були 
двері, які вели всередину, але на разі двері стояли зачинені, і Сивоок по-глядь 
став обходити святиню з другого боку, аж поки опинився знов там, звідки й 
починав своє ходіння.
Дітлашня помагала Какорі розпрягати коней. Невміло й безладно смикали за 
посторонки, інші тягли коней за повіддя, ще інші норовили вирвати волосіні з 
конячих хвостів, діти крутилися під ногами в купця, той гримав на них, штурхав, 
хто: попадався йому під руку, буркотів:
— А киш звідси! Гукайте своїх отців, кажіть: гість приїхав. Міньбу починаю! Все 
в мене є! Ніхто не бачив такого. Ну!
Поприв'язував коней, став розкладати повоза, побачив Сивоока, гукнув: 
— Гей, отроче, помагай!
Сивоок став і не рухався. Тепер знав: це піде далі з товстим убивцею. І втікати 
не стане, просто не піде, та й годі. Хай спробує сам вибратися з лісів та боліт. 
Хай наковтається ляку!
— Ну! — гукнув ще Какора.
— Не хочу, — вперше за останні дні обізвався до нього Сивоок, і не зненависть 
була в хлопцевім голосі, а зневага.
— Гей-гоп! — безжурно поспівував Какора.
Стали надходити люди. Видно, звичні були до торгу, бо йшли сміливо, не бентежив 
їх дурнуватий Какорин спів, не чу-дувалися вони купцевому повозові, конії 
викликали хіба що жаль своєю виснаженістю й забрьоханістю. Складалося враження, 
що тут бувало та перебувало найрізноманітніших гостей, що всі призвичаїлися до 
них, хоч і важко було припустити, щоб пробивалися сюди з широкого світу навіть 
такі відчайдушні зайди, як Какора.
Перший прийшов високий розчухраний чоловік з лукаво прискаленим оком, руки мав 
такі довгі, що звисали йому нижче колін, обличчя в чоловіка мінилося 
насмішкуватістю й хитрощами, він став за кілька кроків од купця, чмихнув, спитав 
задерикувато:
— Що маєш?
— А що треба? — запитанням відповів Какора, який гаразд розумівся на покупцях і 
відразу бачив, з ким має справу.
— Питаю, що маєш? — знову повторив чоловік.
— Що треба, те й маю, — починаючи гніватись, відмовив купець.
— А не бреши.
— Маю таке, що й не снилося тобі, — наганяв йому хіті Какора.
— Гой хвалько!
— Ав тебе? Драні порти та плоть смердюча! — пішов у наступ Какора. — Ну!
— Гой смішний! — захихотів чоловік. — Да в мене...
— А що в тебе?
— Да таке...
— Ну яке?
— Да й діти твої не забачать такого.
— Що ж то? Хіба пташине молоко.
— Ай молоко.
— Горобця здоїв чи. жабоїда?
— Да й горобця! — чоловік лінькувато почухав ногу об ногу, повернувся, щоб іти 
собі.
— Гей, куди ж ти? — сполохано покликав Какора.
— Да'к що ж з тобою?
— Стривай, що ж у тебе?
— Дак у тебе ж нічого.
— Не бачив же ти, дурию!
— Дак і нічого бачити! — сплюнув чоловік,
— А в тебе ж що?
— Да таке, що й дітям твоїм...
Какора, погикуючи тельбухами, добіг до чоловіка, вхопив його за руку.
— Ну ж бо! Вернись! Не будь тварюкою безрогою!
Чоловік став, потім без видимої охоти пішов до купцевого повозу. Какора тицяв 
йому межи очі то шмат паволоки, то заморської роботи меч, то жіночі прикраси з 
зеленого шкла. Чоловік усе те одгортав рукою, скалив око, веселився в душі від 
купцевих старань.
— Ге, — сказав, — а білого бобра бачив коли?
— Чого? Що? — не збагнув Какора.
— Білого бобра, питаю, бачив коли?
— Білого? Бобра? Брехав би ти кому іншому, а не Какорі, чоловіче!
— Дак що ж з тобою балакати! — стенув плечима чоловік і знову завернувся, щоб 
іти.
— Ну! — заревів Какора. — От осел божий! Та ти кажи до ладу! Бобер?
— Бобер.
— Білий?
— Білий!
— Брешеш!
— А брешу — то й піду собі!
— Ну! Гей-гоп! Стій! Що хочеш?
— А нічого.
— Як то?
— А так: не міняю.
— То й чому?
— А хай мені зостається.
— Нащо ж хвалився?
— Дак щоб ти ж знав, що в мене білий бобер е, а в тебе нема! — чоловік беззвучно 
розсміявся просто в ніс Какорі і тепер уже пішов від купця, не слухаючи його 
прокльонів і погроз.
— Ну людець! — звертаючись знов до Сивоока, почухав чуприну Какора. — Бачив 
такого дурисвіта!
Він знов запрагнув навернути до себе дику душу Сивоокову, бо почувався, мабуть, 
непевно й самотньо, заблуканий у цей город, який одразу посилав на них то дикого 
ревучого звіра, то злукавленого чоловіка, то неймовірної краси святиню.
— Зчудувався на теє диво? — кивнув Какора на храм. — Ось поїдемо зі мною до 
Царграда, то забачиш там святу Софію, а ще тисячу церков і монастирів, яких нема 
ніде в світі, та золото й камінь дорогий, та мусію, та сосуди, та ікони. Держись 
Какори — трохи вхопиш у очі!
Знов прийшло кілька городян; тепер не самі лиш чоловіки, а й жінки, мали 
русалкове волосся і очі такі, що проринав ти в них наскрізь і мовби обсипало 
тебе навпереміну то крижаними голками, то гарячим приском. Какора розвеселився, 
люди підходили й підходили, декотрі щось там несли, у деяких заграли в руках 
навпроти сонця густим ворсом дорогі хутра, хто ніс мед, хто м'ясо — вже й не на 
міньбу, а щоб почастувати прибульців.
Купець розкладав свій товар, розхвалював, сипав словами, припрошував, 
пропонував, набивав собі ціну.
— Ну ж бо, маєте тут ромейські паволоки, хоч і самого князя вдягати, не те що 
ваше полотно, водою мочене, сонцем білене, а тут самої золотої нитки стачить, 
щоб обплутати весь ваш город з його валами й гостроколами. А це ножі, хоч на 
ведмедя з ними, хоч на тура йди — ребра розпахують, голову відбатовують за один 
мах! А тут горіх мушкатний, з самої Гіндії, за пригорщу сім волів дають. Та чи й 
знаєте ви, що то таке воли? А шафран аж із Перейди, знову ж за пригорщу коня 
треба віддати, а з вас — то й двох мало буде, бо ніхто ж у таку Далеч не 
заб'ється, окрім Какори, а Какора — то я! Гей-гоп! А вже перець — то це лиш на 
золото! Вага на вагу. Та тільки де вам узяти того золота, мабуть, І срібла ще 
ніколи не бачили. Он у мене отрок є, в нього на шиї ведмежий зуб в золото 
вправлений, гляньте та й бачте!
Тоді виступив наперед дебелий чолов'яга, задер довгу сорочку і з-за пояса портів 
дістав щось зав'язане в брудну шматину. Неквапом розв'язав свого вузлика, 
здалеку простягнув на розкритих долонях до Какори свою шматину, що видавалася ще 
запацьоренішою тепер. Бо на шматині масною грудкою, завбільшки з кулак, лежав 
золотий виливок. Какора рвонувся до золота, але, мабуть згадавши про лукавого 
власника небачено білої бобрячої шкури, байдуже плямкнув і, помружившись на 
тихий блиск золота, сказав:
— Хочеш проміняти?
Чоловік мовчав, і всі мовчали. Але ще один на такій самій засмальцьованій 
шматині з другого боку показав Какорі купку різнобарвних камінців, од яких у 
купця вже й зовсім хижо засвітилися очі. А там одна з жінок, вже престара, з 
потемнілим лицем і темним посміхом, показала Какорі золоту гривню на руці, 
зроблену в вигляді тура, що рогами намагається покотити велике золоте яблуко, а 
задніми ногами таке саме яблуко відштовхує.
— То що, — пересохлим голосом мовив Какора, — відкриємо міньбу?
— А нащо міньба? — сказала жінка з золотими яблуками на руці. — Хочеш їсти-пити, 
то бери. Гостем нашим будеш. Сподобається що — подаруємо. Та й іди собі. А ми 
позостанемось.
— Не годиться так, — суворо сказав Какора. — Звичай скрізь такий, щоб мінятися. 
Ти мені — я тобі. Маєте золото, коштовні камені. А в мене! — Він знов кинувся 
розкладати товар, діставав зброю, посуд, причандалля, хрестики з твердого, 
лискучого дерева, маленькі іконки на мотузочках і тонких верижках.
— Що в нас є, те нам і зостанеться, — сказав з гурту один з чоловіків. — А твоє 
хай тобі.
— Та нащо ж воно мені! — зчудовано вигукнув Какора.
— А тобі невтребне, то нам і поготів, — засміявся хтось ззаду. Купець спітнів од 
марних зусиль добитися толку з дивними городянами. Націдив із бочонка меду, 
приклався до срібного ковша, глипав своїми бульками на людей, потім довго 
цмакав, простягнув ківш:
— Ну, хто хоче?
Виступив наперед власник золотого виливка, взяв ківш, невміло сьорбнув, 
захлинувся, потім усе ж таки допив, глянув на своїх.
— А добре! У нас не таке.
— Ге-ге! — вдоволено поляпав його по плечу, аж той сів, Какора, — ще й не таке 
маю. То вріжемо мінькаї Ти мені золото, а я тобі бочонок меду!
— Та візьми ти його собі, як воно тобі до серця, — просто сказав чоловік і 
викотив з шматини виливок просто в жменю Какорі, а полотнинку не дав, сховав 
знов під сорочку.
— Бери бочонок, — крикнув Какора. — Все бери, що хоч! Вибирай.
— Да нащо мені? — почухав за вухом чоловік. — Хай он вона попробує твого питва.
Кивнув на молодицю, в якої з-під полотняної сорочки вибивалися жіночі буйнощі. 
Какора миттю наповнив ківш, смішним перехильцем підскочив до молодиці, хотів сам 
напоїти її, але вона відтрутила купцеву волохату руку, приклалася до ковша, 
вмочила губи, скривилася.
— Герке! — засміялася і стала дивитися на Сивоока так, ніби щойно його побачила.
Хлопець зашарівся, спробував сховатися за повозом, але й там переслідував його 
погляд молодиці, її горіхового відтінку очі вселяли в нього темну бентегу, якої 
ще не знав перед тим, а може, то просто йшов йому обертом світ від довгої 
голоднечі, бо після Лучукової смерті не мав же й ріски в роті.
Він обійшов коней, опинився в гурті людей, на нього поглядали доброзичливо й 
одкрито, і він теж почував себе своїм серед цих гарних і таких незвично простих 
людей. Якась дівчинка тримала в дерев'яній мисочці варене м'ясо, він поглядом 
поспитав її згоди і, отримавши дозвіл, взяв шматок м'яса, вкинув його в рот. З 
другого боку хтось подав йому горнятко з кашею, ще хтось сунув збан із питвом, 
настояним на травах, видно, хмільним, бо в голові в Сивоока закрутилося ще 
дужче, ніж від горіхових очей молодички, і саме тут виявилося, що збан подала 
врна ж таки — молодичка з очима, як суцільний гріх!
Вона грайливо ткнула його ліктем, приснула сміхом:
— А не подужаєш збана? Що ж то за муж єси!
— Малий я, — засоромлено відмовив Сивоок.
— Ой, гляньте на нього — малий! — молодичка аж заходилася від реготу. Забігла з 
другого боку, турнула Сивоока вж.е дужче, та хлопець і не здвигнувся. — Бачили 
таке малейя! — пащекувала невгамовна молодичка. — А звідки ж ти взявся у нас 
тут?
— Звідти, — махнув Сивоок рукою за ліси.
— Да там люди лиш щезають, — втрутився в розмову якийсь з чоловіків, — а 
приходити звідтам — то й не чувано.
— Прийшли ж ми з купцем, — пробурмотів Сивоок. — А ви хто такі? Що за город ваш?
— Радогость, — молодичка, видно, не хотіла нікому поступатися своїм гостем. — 
Город наш Радогость зветься, а мене кличуть Ягодою. А ти як зовешся?
— Сивоок.
— Чого б то так?
— Не відаю. Певно, через очі.
— А які очі маєш? Поглянь на мене.
Сивоок спаленів на виду.
— Поглянь мені в очі, поглянь.
Та й як би він мав дивитися в її ліщинний гріх! Сивоок спробував було вибратися 
з гурту й порятуватися хоч коло Какори. Але Ягода була меткіша не тільки тілом, 
а й змислом.
— Стривай-бо, поведу тебе до моєї тітки, — сказала вона, — тітка моя Звенисла'ва 
хоче тебе бачити. А їй відмовляти негоже.
Вхопила Сивоока за'руку, потягла, розпихаючи людей, торохтіла невпинно:
— Тітка Звенислава в найвищій шанобі у нас. Бо в Радогості жіноцтво... Ти не 
відаєш ще? Чоловіків у нас мало... Щезають у пущах... Ідуть і не вертаються... І 
ніхто не може збагнути, що то воно таке... Колись у нас були такі чоловіки... Ой 
такі ж!.. А тепер бачиш!.. І мій муж не вернувся з пущі... І все нам самим 
доводиться... Отак і тітці Звениславі. Тітко Звениславо, ось той отрок, а 
зветься смішно: Сивоок.
Вони стали коло тої темнолицьої жінки, що мала на руці золоту гривну з яблуками. 
Сивоок не так роздивлявся стару Зве-ниславу, як її гривну, бо нічого схожого ще 
не бачив ніде. Золотий тур, вигнутий у спині, немов той Рудь в давній своїй 
сутичці з старим Бутенем, впираючись задніми ногами у велике золоте яблуко, 
пробував покотити таке саме яблуко лобом. Кожен м'яз, кожна шерстинка на турові 
були вирізьблені з докладністю просто неймовірною. Хто б то міг таке витворити? 
І звідки привезено гривну? Невже сюди могли добиратися ще якісь гості, окрім них 
з Какорою? Адже й названо город Радогость, певно насміхаючись з того далекого і 
широкого світу, який ніколи не здолає тих потаємних стежок, що ведуть сюди.
— Маєш око жадібне, як і в твого купця, — суворо сказала Звенислава, 
спостерігши, з якою уважливістю вдивляється Сивоок в її гривну.
Хлопець зніяковів ще більше, аніж від прилипань молодички з сороміцькими очима.
— Кохаюся в гарноті, — пробурмотів, — мав діда Родима... Він... творив богів... 
Світовида, Дажбога, Стрибога, Сварога... В дивних барвах... На глині й на 
дереві... Змалечку звик...
— Пришелепуватий трохи отрок, — чмихнула Ягода, — здоровий, як тур, а бурмоче 
про якусь глину... Коли ж це жіноче діло... Тітка Звенислава он...
— А киш! — гримнула на неї стара. — Мовч! Хай отрок подивиться й у нас... Житло 
наших богів...
— Бачив зверху, — сказав Сивоок, — вже все обдивився... Прегарно й чудно... Ніде 
такого нема, в самому Києві навіть...
— А що Київ? — мовила Звенислава.— Київ сам собі, а Радогость — сам... Покажу 
тобі ще середину, коли хочеш...
— А хотів би, — несміливо промовив Сивоок.
Малий ще єси? — здогадалася Звенислава.
— Не знаю, може, шістнадцять літ, а може, й менше... Дід Родим загинув, а я не 
відаю про себе тепер нічого...
— Отож, Ягодо, щоб мені не липла до хлопця, — суворо звеліла Звенислава. — 
Приведеш Сивоока опісля до мене, покажу йому житло наших богів.
Але тут проштовхався до них Какора, геть сп'янілий, роздратований тим, що 
торгівля йому не вдалася. Почув останні слова Звенислави й миттю вчепився в них.
— А мені? — заревів. — Чом не показують тут нічого мені?
Хто тут гость — я чи молокосос? А таки я — Какора! Хочу подивитися ваш город! 
Чом би й ні!
— Хоче, то покажи йому, Ягодо, — сказала, одвертаючись, Звенислава.
Ягода зраділа побути ще з Сивооком, її не злякала розпатлана постать купцева, 
маленька жіночка сміливо підкотилася до Какори, шарпнула його за корзно, 
залящала йому, аж той затулив вуха:
— Коли так, то слухатися мене, і йти за мною, і не відставати, і не приставати, 
бо гукну мужів, то почастують киями, а в нас хоч мужів мало, та в киї візьмуть, 
що аж!
— Ну-ну! — загримів Какора, пробуючи обійняти Ягоду, але зачепив рукою лиш 
порожнечу, схитнувся, мало не впав, спробував заховати свою невдачу гультяйською 
пісенькою, викричаними словами навкидя сипав у спини Ягоді й Сивооку, а хмелем 
був залитий до того, що чи й бачив будь-що.
Йшли по городу, і ніхто їм не шкодив. Могло видатися, що перші засновники 
Радогостя вибрали досить нездатне місце: кілька пагорбів і глибокі падоли, при 
ворожому нападі й відсічі не даси, бо нападники валитимуться тобі впрост на 
голову. На головному з пагорбів стояла святиня, а решта то й зовсім світилася 
нагістю, на пісній землі не росла навіть трава, зате в балках, де тулилися хати 
радогощан, аж кипіло від зелені садків, левад і дворів, блищали там струмки, а 
над ними тихо стояли верби, берези й вільхи, поміж дворів латками йшло жито, 
просо й різний овоч, паслася худоба, вівці, коні, в сажах кувікали свині. 
Зустрічалися часто їм люди, і ніхто не дивувався, мовби Какора й Сивоок жили тут 
спервовіку. Какора п'яно погукував на зустрічних:
— Ну, як ся?
— А так ся, — відповідали йому.
— Чого ж би то?
— А того ж би.
— Та й що ж?
— Та й те ж.
— Чому вони так мовлять? — дивувався Сивоок, простуючи за Ягодою.
— Бо так з ними мову заводить твій купець, — посміювалася вона. — Так ніби не 
хочуть нічого повідати.
— Може, й не хочуть.
— Не вірять нам, чи що?
— А всі довірливі змандрували від нас. Пішли та й не вернулися. Позоставалися 
самі недовіри.
Вона дійшла до струмка, поволі забрела в воду, стала мити ноги, показуючи своє 
звабливе біле тіло. Сивоок відвернувся, а Какора посунув до Ягоди, наміряючись 
вщипнути її за щось там таке. Вона почула його сапання, вчасно вихнула — Какора 
незграбно сів у воду, а Ягода, заливаючись сміхом, вискочила на муріг, сіла, 
простягла мокрі ноги.
— Спочинемо? — гукнула. — Бо ще ходити та ходити!
— А не буду більше ходити. Спати хочу, — сказав Какора, який і не образився на 
Ягодину витівку, а тільки трохи посмирнішав. — Завтра доходимо до кінця.
— Завтра мені вже не захочеться, — засміялася Ягода.
— То ходімо ще до озера, — позіхаючи, промовив Какора, якому, видно, не дуже 
личило тинятися по чужому городу в мокрих портах.
— А до озера зась! — сказала Ягода.
— Чого б то?
— А того!
— Та ти кажи!
— А я кажу.
— Дурна дівка, — сплюнув Какора, — була б ти мужем, то я б тобі хоч голову на 
в'язах переставив, а так — тільки тьфу, та й годі!
— Тільки тітка Звенислава може відчиняти браму до Яворового озера, — пускаючи 
мимо вух Какорину погрозку, сказала Ягода.
— А що тая у озері? — поцікавився Сивоок.
— Боги живуть.
— Ось полізу на вал і погляну на ваше озеро, — пробурмотів Какора і справді 
почалапкав по крутосхилу, вгорі над яким темніли напівзасипані землею, зарослі 
травою ребристі кліті городського валу.
— Піди, піди, — байдуже сказала Ягода.
— Я теж хочу подивитися, — глянув на неї Сивоок, мовби просив дозволу.
— Ну, піди, а я доги посушу на сонці, — засміялася молодичка, — а потім прийдеш 
до мене. Адже прийдеш?
Сивоок нічого не відповів, бо така мова була ще не для нього, хоч і мав вік 
справний.
Наздогнав Какору й випередив. Перший побачив унизу, під валом, озеро в кшталті 
кривого серпа, стиснуте звідусіль такими незаймано-чарівливими лісами, що 
неодмінно б спокусили вони до нових мандрів, аби чоловік не зазнав там лиха. 
Понад берегами озера, позабрідавши в чорну воду, стояли могутні, давиолітні 
явори. Сизо-чорні стовбури їхні на таку висоту підіймали кучеряві шапки листя, 
що порівнювалися вони з городом. Поміж яворами зеленіючими мертво чорніли 
всохлі. Певно, так кам'яніють у вічній нерухомості вмерлі боги, якщо боги можуть 
вмирати.
Какора байдуже ковзнув поглядом по озеру, поглянув на вузьку кладку, що вела до 
води з низенької брами, тої самої, що її мала право відчиняти лише Звенислава, 
загадкова жінка, яка, здається, в родогощан мала надзвичайні обов'язки. Потім 
купець наставив вухо'знов на город. Десь недалеко подзенькували молоти, так наче 
під одним з пагорбів ховалося з сотню кузень. Сивоок уявив собі, як сидять у 
затишних, пропахлих димом хижах мудрі діди й маленькими молоточками кують срібло 
й золото, виковують такі гривні, як ото в Звенислави на руці, а поряд, у чорних 
кузнях, серед спекоти й червоного полум'я ковалі роблять мечі, кують їх у дві 
руки водночас, і мечі ті мають бути неодмінно такі важкі й широкі, як колись у 
діда Родима.
— Переспимо, а вдосвіта — гайда, — цілком тверезим голосом сказав Какора.
Сивоок удав, що не чує. Стояв на валу серед густої нетоптаної вже, мабуть, 
безліч літ трави, дивився то на Яворове озеро, заковане в обійми лісів, то на 
город з його лисими пагорбами й зелено-кипучими падолами, бачив унизу, на 
зеленому мурігу, Ягоду з її сороміцько-білими ногами, чув з-під землі дзенькання 
невидимих молотів, які кували десь тихе срібло, золото й різуче залізо, .був 
піднятий над світом на оцих валах, але й відчував скутість у серці, мовби ті 
вали пролягли через саме серце, і нез'ясована туга штовхала його за ті вали, за 
брами, назад до широкого світу, вийти, вирватися, вибігти, втекти. Вічна хіть 
довтечі. Звідки й від кого? Хіба не однаково? Але сказав зовсім не те.
— Чому б мали квапитися?
— За тепла треба вибратися звідси, — сказав Какора. — Маємо бути в Києві до 
перших холодів. Дорога важка й довга.
— Не знаю, чи й піду, — відмовив хлопець.
— Як то? — купець не зумів навіть подивуватися таким словам.
— А нащо ти мені? Лучука вбив. Ми тобі добро, а ти — злом?
— Не відаючи.
— Така в тебе душа нечиста. Не можу я з тобою.
— Заберу, — пригрозив Какора. — Присилую.
— Спробуєш.
— А то — потну, як і твого шмаркатого...
Він не встиг докінчити. В Сивоокові завирувало те незбагненне, що отримав у 
спадок від діда Родима, він підскочив до купця, вхопив його за корзно і так 
трусонув, що той ухопив сторчака і ляпнувся хрестом у густу траву. Хлопець став 
над ним, сторожко вистежував кожен його рух. Коли купцева правиця посунулася до 
меча, Сивоок миттю нахилився, відкинув купцеву руку, вихопив у нього з піхов 
меча, вже спокійно сказав:
— А тепер вставай.
— Так от же ж не встану! — розпачено заревів Какора.
— Лежи, коли хочеш!
— І лежатиму, аж крізь мене трава проросте!
— Лежи.
— А ти в пеклі горітимеш, що занапастив душу християнську.
— Бісівська в тебе душа, — сказав Сивоок і, не озираючись, став спускатися з 
валу до Ягоди, яка -вже занепокоєно поглядала вгору.
Какора ще трохи полежав, потім підвівся, почухуючись і крізь зуби кленучи, 
почвалав слідом за неслухняним отроком.
Ягода стояла внизу з піднятим догори личком, була ще меншою, ніж перед тим, зате 
очі їй мовби побільшали до неозорості, затопили Сивоокові весь світ, він уже й 
не знав, чи то її очі, а чи далекої й наполовину забутої Велички, а чи просто 
зелена соковита трава й притаєність лісових гущавин, що ваблять його до себе, 
пробуджують якісь ще не відомі сили в тілі. А коли опинився коло Ягоди й побачив 
її справжні очі, побачив, як вони блищать очікуванням, спонукою і всім жіночим, 
що тільки можливо і чого він ще не відав, то зніяковіло відвернувся й 
пробурмотів:
— Дурний купець: боявся, щоб не наштрикнутися на меча, коли спускатиметься, та 
віддав його мені.
— В нього таке черево, що й наштрикнутися може! — засміялася Ягода.
— Завтра вирушаємо, — не знати для чого бовкнув Сивоок.
Ягода мовчала.
— Вдосвіта, — додав він ще.
Ягода мовчала.
— Бо далеко до Києва.
Ягода не мовила нічого,
— А дорога тяжка.
— То їдь собі, чого розбалакався, — недбало сказала вона зміненим голосом.
— Переночуємо та й гайда, — словами Какори сказав Сивоок.
— Ночуйте, — вже й зовсім холодно промовила Ягода, — напнете собі буду на торгу 
та й спіть. Тепло.
Тут до них досапав Какора, махав ще здалеку руками, сукав кулаками до Сивоока, 
але хлопець не дав йому розбушовуватися, подав назустріч меча, рукояттю наперед, 
аж купець відстугійв від подиву.
— Не боїшся? — прохрипів.
— Чого б мав боятися?
— Ну-ну, — зітхнув Какора. Але як тільки усунув меча в піхви, відразу ожив і 
загорланив: — Гей-гоп! Теплу жону обійму!
Наставив руки оберемком, пішов на Ягоду, вона вивернулася з обіймів, пустилась 
бігти.
— Ходімо тепер до Звенислави! — гукала до них. — Веліла, щоб привела вас до неї!
— Зрештою купець повинен бути купцем, а жінка жінкою, — пробурмотів Какора, 
потім забачив Сивоока, додав: — А молокосос — молокососом.
...У Звенислави двір був обсаджений квітами. Нічого, окрім квітів. Барви можливі 
й неможливі. Тут були квітки навіть чорні, не було тільки зелених; та й то, 
мабуть, через те, що вистачало зеленого листя. І хата в Звенислави теж була вся 
в квіткових барвах, знадвору й зсередини, і так нагадало те все Сивоокові діда 
Родима, що йому навіть закортіло спитати стару, чи не знала вона часом Родима, 
але вчасно схаменувся.
— Любо мені серед цього, — повів рукою, і стара всміхнулася, бо рідко траплялися 
їй такі вразливі на красу душі.
— Гарний город, — докинув своє Какора, — але люд вельми дивний.
— Чому так? — запитала Звенислава, припрошуючи гостей сідати до столу, на якому 
вже були потрави й густі напої в глиняних, веселкове помальованих збанах.
— А не міняють нічого!
— Не хочуть, видно.
— Чому ж не хочуть?
— Бо не вірять.
— Купець — гость. Йому скрізь вірять.
— Та не в нас. Тут довірливих не позосталося. Всі пішли й не вернулися.
Вдруге чув сьогодні це Сивоок і ніяк не міг збагнути, що б то значило.
— Бога вам треба нового, — поважно мовив Какора, —християнський бог всі серця 
схиляє в довірі.
— Маємо своїх богів. Од предків дісталися нам боги, інших не бажаємо.
— Християнського бога славить цілий світ, — потягуючи смачне питво, послане, 
далебі, не християнським богом, просторікував Какора, — луна розходиться між 
морями й лісами. А ви сидите в своєму городі й не рипаєтесь.
— А що нам?
— Багатства нового б набули.
— Маємо свого досить.
— Срібла-золота, дорогих паволок, сосудів.
— Маємо все: ліси й води, золото й срібло, хліб і м'ясо, рибу й мед, повітря 
здорове, земля родюча, ліс медоплинний, води прозорі, жони гарні, мужі вмілі, 
коні швидкі, корови молочні, вівці вовнисті. Чого нам ще?
— Ну, «чого», — запихаючись копченим вугрем, казав Какора, — людина повинна бути 
людиною, як купець купцем.
— От і лишайся, а ми теж лишимося самі собою. — Звенислава кивала служебкам, 
одягненим у білі довгі сорочки, щоб підкладали гостям, підливали їм, сама не 
доторкувалася ні до їжі, ні до питва. На Ягоду, яка майнула по хаті, зиркнула 
так суворо, що та мерщій зникла.
— У християнського бога храми вельми красні, — невпопад бовкнув Сивоок, у якого 
аж мінилося в очах від барв, і, мабуть, уперше в житті самому захотілося 
почаклувати з красками ї витворити таке, що й сам не знав що.
— Не знаю, які храми, бо й у наших богів житло незгірше, — сказала спокійно 
Звенислава, — а тільки відаю, що тому богові першою вклонилася баба нинішнього 
князя Київського, а жінка була підступна й неправа. Бо як прийшли до неї посли з 
нашої Деревлянської землі та поспитали, чи не піде вона за князя нашого Мала, то 
не відмовила вона чесно, а обсипала їх хитрощами, мовляв, люба мені ваша річ, 
мужа мого мені вже не воскресити, та хочу вас завтра перед людьми своїми 
поштувати, а сьогодні вертайтеся в лодью свою, і ляжте в лодьї, й величайтеся, а 
як вранці пошлю по вас, то скажіть: «Не поїдемо ні на конях, ні на возах, ні 
піші не підемо, несіть нас у лодьї». І так і сталося, і понесли їх у лодьї в 
княгинин двір і вкинули разом з лодьєю в глибоку яму, яку викопали за повелінням 
княгині. А вона ще й прийшла та нахилилася над ямою і поспитала: «Чи добра вам 
честь?» А потім звеліла засипати дерев-лянських послів землею.
— Бо вбили деревляни її князя, — сказав Какора.
— Хай би не йшов у нашу землю.
— Подать збирав.
— А чому мали йому платити?
— Бо князь Київський.
— То й хай живе в Києві і харчується тим, що має.
— Мало йому. Земля велика.
— А мало, то хай попросить, а не бере силою.
— Князь ніколи не просить — він бере.
— Бере, то його теж візьмуть.
— Не всидите довго так, — купець майже погрожував.
—. Давно сидимо й міцно. І ніхто не знає, де сидимо.
— А от же я знайшов.
.—Може, знайшов, а може, й ні, — Звенислава ледь всміхнулася кутиком уст.
— Повернуся до Києва — розповім.
— Може, повернешся, а може, й ні, — знов загадково промовила Звенислава.
— А що?
— Та нічого, Не випустимо тебе — будеш з нами. Город наш Радогость зветься. 
Живіть собі. Жон вам дамо. Хліб і м'ясо. Мед.
— Ні, ні, — Какора забув і про їдво, підвівся, нависав над Звениславою своєю 
м'ясистою тушею, — може, ще в жертву мене своїм богам принесеш? Го-го! Какора не 
'акий! Какорі ніхто не може веліти! Какора вільний християнин! А може, за мною 
ціла дружина йде? Га?
— Хочеш — то їдь. Не боїмося, — спокійно сказала Звенислава. .— Поїдемо! Го-го! 
Гайда, Сивооче! Дякуймо за хліб-сіль.
В словах Звенислави пролунало стільки несподіваної зловісності, що й Сивоок, 
забувши про свої незгоди з Какорою, забувши про зачарованість барвистістю 
Звениславиної оселі, забувши геть про Ягоду, яка більше не появлялася, слухняно 
підвівся, мовчки хитнув головою в подяці господині, пішов до дверей слідом за 
своїм хоч випадковим, а все ж хазяїном. Їх ніхто не затримував.
Спати помостилися на торзі, Какора зладнав собі буду на повозі, Сивоок поклався 
під возом і заснув одразу, бо це вперше після Лучукової смерті якось відтанув 
душею і знов став просто натомленим до смерті хлопцем, сповненим вражень і 
дивноти. Але й крізь мертву змореність пробився до нього вночі сон; снилося 
йому, що знову переживає він відразу аж три смерті: смерть діда Родима, Лучукову 
і, що вже й зовсім негадано-несподівано, смерть Велички, і плаче над усіма 
трьома смертями найдорожчих йому в світі людей, і сльози заливають його всього, 
він плаває в сльозах, і не теплі вони, а холодні, як крига, і він ось-ocь втоне 
в них. Щоб не втонути, він прокинувся. Насправді був увесь заливаний холодною 
водою, вода дзюркотіла з усіх шпар у повозі, а по боках, на відкритості лилася з 
темного неба суцільними потоками. Чиїсь руки хапливо торсали Сивоока, він ніяк 
не міг прокинутися, дощ для нього ще й досі був слізьми з тяжкого сну, а 
невідомі руки хіба що Величчині. Мовчазно сяйнула широка блискавка, видерла з 
пітьми біле, ніби мертве, жіноче обличчя над Сивооком, і лиш тоді він прокинувся 
назовсім і впізнав Ягоду коло себе, почув її зляканий, стривожений, заклопотаний 
шепіт: «Швидше, швидше, швидше!» Мовчки підкоряючись її рукам, він вибрався 
з-під воза, пірнув у несамовиті потоки води, зачеплений міцною рукою жінки, 
побіг кудись до всіх бісів у зуби, нагинався у якісь приземні двері, в які 
впихала його Ягода, а потім стояв у сухій темряві, десь телесувалася гроза, били 
блискавиці, розколював небо грім, та тільки не тут, не в цій приємній тиші, де 
тільки биття твого серця та ще чийогось, та палюче тіло в облиплому мокрому 
вбранні тулиться до того, штовхає тебе далі, далі, в ще більші темнощі, ще в 
тихіший затишок: «Сюди, сюди, сюди!»
Притискувалася до нього, обпливала його й обплітала звідусіль, робила зачароване 
коло незвіданих доторків, несвідомо, невміло він відповідав їй, і це були його 
перші обійми, її уста з гірким присмаком трав були на його устах, і на його 
щоках, і на очах, а він, що чув про це не тільки з дурних Какориних пісень, 
пробував відповісти їй, і то були перші його цілунки. Вона щось шепотіла йому, і 
він теж відшепочуйав їй, обоє палали в сором'язливому вогні, обоє були в ту мить 
однакові, хоч вона вже зазнала колись розкошітіла, а він ще не вийшов за межі 
дитинності, може, тому й вона повернулася в стан первісної незайманості, стидкі 
вдень її очі тепер сховалися й не бентежили хлопця, і вона це знала, і їй було 
мило тільки так, тільки мати його коло себе, горіти, горіти, палати й не згоряти 
й не Спалахувати.
Так і збігла ніч у п'янливому борінні їхніх молодих тіл, світанок пробився крізь 
високі трикутні віконечка досередини, вони побачили одне одного, втомлені й 
виснажені, але зраділі побачили самих себе після невпинного змагу й нескінченних 
доторків, од кожного з яких вибухає кров, вони були в бічній каплиці храму, 
попід стінами стояли боги, окуті в срібло й золото, боги в диких барвах родючого 
й плодючого світу, на них позирали Ярило й Мокош, безсоромно голі боги осудливо 
стояли навколо цих двох, в одязі розметаному й розхристаному, хоч і відали 
всемогутні боги, що найголовнішого між тими двома не сталося.
А хлопець і жінка й раді були тому. Надто ж коли в трикутних віконечках 
завидніло днем.
— Куди ти мене привела? — злякано спитав Сивоок, і це були перші виразні слова 
за весь час.
— Мовчи! — затулила йому долонею рота Ягода. — Сиди тихо! Так треба. Боги нам 
пробачать. Вони добрі.
— А люди? Звенислава? — спитав Сивоок.
—- Вони не знатимуть.
Какори на торгу не було. Зник безслідно. Не став ні шукати ні ждати Сивоока. Мав 
свої купецькі пильні справи, квапився Далі. Тільки посеред торгу конячі купки та 
Сивоокове майно: міх і палиця.
Так Сивоок став жити в Радогості і вчитися в тітки Звенислави пізнавати не 
тільки поверхню, але й душу барв. У діда Родима спостерігав тільки, яка краска 
куди кладеться, сприймав те, як несхитну даність, тепер від доброї серцем старої 
жінки довідувався, що кожний випадок вимагає своєї масті, свого відтінку і що 
барви, мов люди, бувають веселі, чисті, лагідні, довірливі, невинні, сумні, 
нудьгуючі, крикливі, жалібні, холодні, теплі, м'які, тверді, гострі, тихі, 
гризливі, солодкі, млосні, терпкі, урочисті, достойні, тяжкі, понурі, вбивчі. 
Він знав тепер, що червона барва означає кохання й милосердя, небесна — 
вірність, біла — невинність, радість, зелена — надію, вічність, чорна — жалобу, 
смуток, а жовта — ненависть, зраду, золота ж — святість, досконалість, мудрість, 
повагу.
Він пробував сам накидати барви на глину й на дерево, і в нього вийшло відразу, 
аж він сам не повірив, а Звенислава сказала, що в нього між оком і рукою є те, 
чого нема ні в кого з людей, а саме цим і визначається той, що може вичаровувати 
з небуття новий світ богів і візерунків.
Ночами, коли ніщо не ставало на заваді, приходила Ягода. Знов було між ними те 
саме, що першої ночі в храмі, але на більше Сивоок не зважувався, а коли 
розшаліла Ягода пробувала допитатися, чому вона не люба йому, розповідав їй про 
Величку,
— Та її ж нема! — дивувалася Ягода.
— Десь є.
— Але тут коло тебе я!
— Стоїть вона переді мною.
— Яка ж то?
— Тоненька й маленька. Мов стеблинка.
— Дурний!
Вона цілувала його, бігла, погрожувала більше не прийти, але приходила ще, і 
знов починалося те саме, аж поки сталося неминуче. Тоді вже йшла лісами строката 
осінь, ярували в пущах тури, падали перші приморозки на землю, в Радогості на 
ніч протоплювалися хижі, і Сивоок теж розводив у своїй оселі палахкотюче 
вогнище, і от коло нього, не витримавши жароти вогню внутрішнього й багаттєвого, 
Сивоок став чоловіком. Ягода втекла від нього, заповідаючи прихід ще й на 
завтра, але вже не прийшла більше довіку.
Вранці коло брам Радогостя стала дружина з червоними щитами.
Нагло і спокійно з'явилася нізвідки, виступила з борів, мовби породжена ними, 
прикривана сизою заволокою холодного туману, чи то стояла незрушно, чи то 
посувалася просто до того замшілого мосту й до тої брами, крізь яку входили 
колись до Радогостя Какора й Сивоок.
Але Сивоок ще не бачив того, що діялося перед мостом, під старезними священними 
борами, повитими холодним осіннім туманом. Він побачив дружину згодом, а тут, у 
хижі, відведеній йому Звениславою, перше, що побачив, була сірість, яка покрила 
спомин про ніч, про те, що сталося вночі, сірість сорому й відрази. Він лежав на 
широкій дубовій лаві, покритій ведмежим хутром, вихолола хижа віяла на нього 
холодним спомином того, що сталося вночі, а може, перед самим світанням, він би 
радше хотів, щоб нічого того не було, але знав добре, що вже вороття нема, що 
він не повернеться ніколи в дитинність, з якої сам вискочив, зате він міг бодай 
на якусь годину сховатися від самого себе, міг повернутися в сон, він натягнув 
на себе теплу кожушину, десь були крики й тупотнява, такі незвичні й дивні в 
тихому завжди Радогості, і все це вганяло його в сон, сіра заволока поймала йому 
не самі тільки очі, а й мозок, не вірило-ся, що так недавно, ще тільки вчора, 
він жив у барвистому світі Звениславиних навчань, а тепер була сіра зола на 
згаслому багатті, сірість у віконцях, сірість у всьому. Він заснув, і приснилася 
йому тиша, тиша на Яворовім озері, тиша в пущах, а в городі тиші не було, в 
городі били в дерев'яні била й калатала, грюкали в двері, кричали, бігли, 
тупотіли. І Сивоок теж мав бігти, розбуджений кимось чи прокинувшись сам, він 
штовхнув важкі надвірні двері, тривожний холод різонув йому обличчя, він побачив 
людей, всі бігли в напрямку до пильнованої ведмедем брами, діти ще десь спали, 
тут були тільки жінки, багато жінок, але й чоловіків, хоч як то дивно теж було 
не менше, бігли всі: ті, що жили на пісних узгір'ях, і ті, що на жирних левадах, 
і ті, що в ярах, чоловіки несли зброю — хто дрюк, хто спис, хто сокиру, хто меч, 
у одних були великі шкіряні щити, в других — дерев'яні затулки, в інших — то й 
нічого, чоловіки несли зброю неохоче, так ніби там десь мав появитися збісілий 
вепр і ніхто не хотів квапитися до нього, сподіваючись, що хтось заб'є його ще 
до того, як ти туди дістанешся, бо ніколи не слід поспішати до біди, а тим 
більше шукати її — вона сама тебе знайде швидко й нещадно.
.Запаморочливо пахло в'янучим листям, хмелем і калиною, не вистачало ще звичного 
щоранкового диму, але жодне багаття не розпалене в Радогості, бо всі кинулися 
назустріч небезпеці, ще не вірячи в неї, ще тільки намагаючись пересвідчитися, 
ще кленучи не ворога, який з'явився, немов вичаруваний пущами, немов дурна 
витівка випадку, а проклинаючи Родолюба, міського волоцюгу, старого пройдисвіта, 
який мав химерну звичку не спати ночами і волочитися по борах і пущах, бо, 
мовляв, тільки там почував себе вільно, тільки там дихалося йому гарно й 
спокійно. Удень він приходив у город і спав на торгу коло капища, а ночами 
блукав по лісах, і ніякий звір не зачіпав його, так неначе був то не чоловік, а 
теж собі дик, звався Родолюб, а роду свого не мав і не пам'ятав, однак вважав 
себе якось і чимось зобов'язаним Радогостю, бо, постерігши, що до -города 
підступає чужа дружина, прибіг удосвіта і сполохав усіх.
.Вискакуючи з хижі, Сивоок ухопив.. свого дубця просто для того, щоб мати в 
руках щось звичне, не вважз-з то зброєю, а просто неодмінною належністю самого 
себе, та коли побачив, що всяк, хто може, несе зброю, вже завчасу наставляючи її 
на невидимого супротивника, замахав і собі палицею так, ніби мала то бути 
найгрізніша зброя, хотів показати, що й він муж, що не чужий тут, що й на нього 
можуть тепер .покладатися, бо позаду в нього лишається нинішня ніч, ніч 
переступу, радості й горя.
Він біг важко й задихано. Мовби не був тим, що вчора. Людина має легкість і 
жвавість лише до якоїсь межі. Потім вона приростає до землі, стає дивно 
неповороткою у рухах і вчинках. Може, це й є межа між хлоп'яцтвом і чоловічістю?
Хлопцем він би міг просто збігати, поглянути, що там діється, міг повернутися 
звідти, міг би й просто собі спати. Але був чоловіком, небезпека ставала 
невідворотною не тільки для когось, а й для нього.
Разом з усіма вискочив за браму просто до мосту, гострий блиск сонця і зброї 
засліпив його на мить, сонце ще тільки пробивалося крізь ліси й туман, та вже 
несло в собі свою несамовитість, і того було досить, щоб поназбирувалося його 
яріння на кінчиках ворожих списів, і ті списи подовжилися в безконечність і 
вражали кожного ще здаля у нанвразливіше — в очі. Хто мав щит, затулявся од того 
клятого блиску щитом, а хто й просто долонею, і так стояли — з одного боку кінна 
дружина з червоними щитами, підпирана темними валами піших воїв, а з другого — 
задиханий, розклекотаний, спантеличений натовп радогощан, який щохвилини 
більшав, густішав і від того ставав ще розбурханішим і звированішим.
У вузькому просторі між брамою й мостом ставало тісніше й тісніше, тіснява ще 
побільшувалася, здавалося, від гамору, який линув згори, де на валу й заборолі 
купчилося жіноцтво Радогостя, що мало тим самим підохотити своїх мужів, бо, як 
тільки з'явилася видима небезпека, відразу набув чинності прадавній звичай, за 
яким чоловіки мали воювати, а жінки тільки надихати їх на перемогу; щоправда, в 
Радогості це правило послідовно не витримувалося, немало жіноцтва штовхалося 
поміж чоловіцтвом тут, унизу, зате на валу й заборолі не було жодного чоловіка, 
і найстаріші, і наймолодші кинулися сюди, до брами, всі несли зброю, хто яку 
мав, найхоробріші вибігли аж на, міст, на мосту теж було повно, може, то були й 
не найхоробріші, а просто випхнуті наперед, бо однаково хтось завжди має бути 
попереду, а коли вже ти опиняєшся на виду і в своїх, і у ворога, то мусиш 
виказати все, на що здатен, — так і почали передні радогощани свої зухвалі 
перегукування з дружиною.
Сивоок теж пропхався наперед, теж доскочив до тих, що були найближче перед 
дружиною, і від дружини відокремилося кілька верхівців, доскакали на відстань 
польоту стріли.
— Хто такі? — закричали до них радогощанн.
— Великий князь Володимир.
— Що за князь?
— А з Києва.
— То й сидіть у Києві.
— Всі землі — київські.
— Та не наша.
— Принесли вам хрест.
— Несіть назад.
— Князь шле вам милосердя.
— Обійдемося!
Нечутно вилетіла з натовпу стріла, вбилася в землю перед одним з верхівців. 
Просто щоб полякати. Верхівець здибив коня, круто завернув його, інші теж стали 
завертати коней, поскакали до дружини, їм услід сипнули стріли. Щоб долякати до 
решти. Але нічого не вийшло. Від дружини відкотилася добра її частка, кількасот 
верхівців, наставляючи списи, помчали до мосту, всі, хто був перед мостом, 
мерщій кинулися втікати, Сивоок теж з усіма, і з цього часу весь перебіг подій 
для нього переплутався не до простеження, лише згодом зміг збагнути, що сталося, 
але то вже було запізно, та хоч би й сталося те раніше, нічим би не зумів 
зарадити.
Отож вони летіли, щоб прилучитися до своїх, ігерш між їх допадуть князеві 
дружинники, а на мості теж не стояли так собі: мало не з-під ніг у Сивоока і 
його товаришів виметнулися колоди, що правили за мостовий настил, колоди, 
виходить, лежали нічим не закріплювані, трималися просто завдяки своїй власній 
вазі, а тепер їх легко й швидко спихано вниз, у глибокий рів, і передня частина 
мосту враз вишкірилася самими подовжніми лежаями, вершники, які вже доскочили до 
реву, туго напнули повіддя, коні затанцювали перед провалом, дружинники 
заклякли, а з цього боку з не поруйнованої ще частини мосту, летіли до них 
насмішкуваті вигуки, кпини, вихваляння:
— Що ж бо не стрибаєте?
— Випустіть свого князя напереді
— Щитами затуліть діркуі
— Вони ж у вас червоні!
— А ми маємо щити зі скор!
— Маємо, а вам — дзуськи!
Вищало згори жіноцтво, глухо гуділи й напирали задні, яким хотілося побачити 
дружинників та, може, й докинути їм якесь там слівце, так довго ношене й 
надумане, бо в щоденних турботах слів вимагалося мало, якось обходилися 
двома-трьома, а вже, коли випадала нагода, тоді кожен висипав усе, що мав, надто 
ж така незвичайна нагода, як оце тепер, тому й пхалися наперед ті, хто ще перед 
тим огинався, задкував, не поспішав з козами на торг, і через те тіснява ще 
побільшала, хтось уже волав на поміч, когось душили, когось, може, й топтали, а 
тут ще вал вибухнув жіночими зойками, переляканим лементом, той лемент впав з 
валу вниз, і вже коло брами зродилися крики муки, ганьби і болю; там щось 
діялося і таке страшне й несподіване, що всі, хто був на мосту й перед мостом, 
мовби хитнулися в той бік і, полишаючи напіврозметаний міст, наставляючи спини 
торжествуючим дрижинникам, ринули до брами й за браму, і Сивоок пробився туди 
знову ж таки серед перших, але ліпше було йому й не пробиватися, бо там кипів 
справжній бій, там теж, мов зроджені нечистою силою, вигарцьовували верхівці з 
такими самими червоними щитами, як і в тих, що стояли перед розметаним мостом, а 
коло верхівців рубалися мечами й кололися довгими списами піші воїни, теж 
прикривані міцними щитами, воїни, вмілі, безжальні, жорстокі.
Лежав, пробитий багатьма списами, прибрамний ведмідь, що колись так налякав 
Сивоока, падали вбиті й поранені радогощани, може, й Сивоок упав би вбитий або 
поранений, якби він і далі ліз наперед, у саме вировиння, але йому перед очі 
став велетенський верхівець: ні кінь, ні одяг верхівців не були знані Сивооку, 
зате надто добре відома йому була постать того чоловіка, а коли ще забачив 
товстенну пику, коли блиснув широченний меч у руці нападника, хоч мечем тим він 
нікого й не рубав, бо стояв собі збоку на згірку і тільки помахував зброєю, 
мовби відганяв від коня ґедзів чи мух, то вже тоді хлопець відразу впізнав 
бабонюха Какору і навіть не здивувався, що той тут, так ніби купець і не виїздив 
з Радогостя, спав собі десь, напившись міцного меду, а це почув гамір та й 
прискочив, щоб не взівати здобичі, бо купець повинен мати зиск з усього, на те 
він і купець. І як тільки він упізнав Какору, то, й не думаючи, кинувся туди на 
згірок, ще здаля виважуючи свого дубця і приміряючись до передніх ніг коня, бо 
навіть тепер, коли навколо рубалися й кололися люди, коли лилася кров, коли 
падали вбиті ні за що й ні про що люди, Сивоок ще якось не міг зважитися бити 
людину, яка його не б'є, навіть таку людину, як Какора, він вицілював тільки 
коня, хотів звалити його, поставити навколішки, а потім вибити з Какориних рук 
меч і бодай тим відомстити за Лучукову смерть. А може, й ще за щось? За ту появу 
Какорину в Радогості, за оцей несподіваний удар в спину захисникам города? За 
те, що привів сюди князя? Якщо хтось винен був у тому, що діялося цього ранку, 
то ось він перед Сивооком. І якщо вже Сивоок хотів мститися, то мав він мститися 
безжально. Але ще жило в його душі надто багато дитинності, не вмів з холодним 
розумом наносити удар, а ще гірше: не зміг відразу розплутати весь той клубок 
подій, що намножувалися сьогодні з досвітку, почавшись ще з тої хвилі, коли 
Какора з своїм обозом уперше вирушив на пошуки Радогостя, щоб піднести його як 
дарунок князеві за якісь там вигоди й зиски. Аби міг, аби знав, то бив би Какору 
ще до того, як той схаменеться, але по-дурному забіг наперед коня, вицілюючи 
тварину по передніх ногах. Какора вчасно його запримітив, здибив над хлопцем 
коня, зім'яв Сивоока, загримів:
— Гоп! Гоп! Держіть мого роба!
Сивоок вивернувся з-під важучого коня, щоб не бути роздавленим, побіг униз, а за 
ним хекав роз'юшеним звіром жеребець, ревів Какора, хтось намагався перепинити 
дорогу хлопцеві, і тут уже він, не дивлячись, махнув мацапигою, і той хтось, не 
ойкнувши, гепнувся на землю, потім хлопця хапали з двох боків, і він бив 
мацагирею правобіч і лівобіч, потім врізався в саму гущу бійки і стояв на смерть 
разом з радогощанами, поки його не оглушили чимось і він довго лежав серед 
мертвих, і по ньому топталися люди й коні, і він упав у несвідомість, коли 
видобувся з забуття, то повз нього проскакували чужі верхівці, а десь на згір'ях 
і в долах Радогостя лунали крики й зойки, там бігали розпатлані жінки, за ними 
ганялися чужі вої, і над усім цим стелився дим, диму більшало й більшало, 
власне, від диму, мабуть, Сивоок і повернувся до свідомості. Задихаючись і 
кашляючи, він підвів голову і побачив високий стовп тлустого полум'я над 
Радогостем, над найвищим пагорбом, де мало стояти капище, здоблене знадвору й 
зсередини небаченими візерунками. різьбленням і барвами.
Тоді він схопився і побіг туди, і ніхто йому не заважав, ніхто не ловив його, бо 
він був, мабуть, єдиний, хто біг у пожежу, всі інші втікали звідти, пожежа 
гналася за людьми, зажерливо накидалася на все, що траплялося на путі: будівлі, 
дерева, збіжжя, ревла худоба, ґвалтували собаки, іржали коні, а над усім — сухий 
потріск вогню, бурхання полум'я, чорне диийвище.
Потім все ж на нього накинулися якісь люди, він боронився, бив, може, й відібрав 
навіть комусь життя, але сам зостався цілий, тільки потовчений і сповитий міцним 
ремінням так, що насилу міг рухатися. Його приведено, як і багатьох інших, в 
затишний видолинок, куди не досягав пал пожежі, але звідки її теж було гаразд 
видно, там знов стояла дружина з червоними щитами, мовби перенесена неземною 
силою з-під пущі просто сюди, в саму середину Радогостя, попереду дружини стояв 
білий кінь у дорогім уборі, але не коня перш за все угледів Сиво-ок, не коштовне 
нагруддя на ньому й не шиту золотом і камінням попону, а старого чоловіка, що 
сидів наперед коня на ремінному розставному стільчикові. І знов не дорогі шати 
запримітив він на чоловікові, не скарлатини заморський плащ поверх золотої луски 
броні, запнутий круглою коштовною пряжкою, не шиті перлами чоботи з зеленого 
багдадського сап'яну, не меч у піхвах, здоблених золотою чеканкою, рубінами, 
яшмою і смарагдами — все це він зауважив згодом, коли не мав що робити, а тільки 
стояв і слухав, як перемовлялися про його долю, говорили про нього, як про 
шматок дерева, як про річ, яку можна просто викинути або віддати комусь. А тоді, 
коли його пхнули наперед того сидячого старого, він побачив перш за все його 
очі. Він наштовхнувся на тверді очі, байдужі, як виступаючий з води камінь, ті 
очі дивилися на нього і не на нього, вони дивилися мовби крізь нього, але й не 
крізь нього, вони все бачили і водночас — нічого, для них не існувало нічого на 
світі, крім них самих, вони жили власним світом, власними клопотами, втомою, 
знанням, заспокоєністю. Ті очі так вразили хлопця, що він навіть не подивувався 
з'явленню Какори, вже не на коні, а пішого, хоч однаково настирливого й 
нахабного. Какора міцно тримався за ремені, що сповивали Сивоока, здавалося, що 
йому залежало передовсім на тому реміняччі, а не на хлопцеві, поки хлопець 
завмерло розглядав холодні очі старого, Какора схилив свою головешку в поклоні, 
забурмотів:
— Великий князю, то є київський отрок, що слугував мені, а нині...
Очі так само жили своїм окремим світом, і голос, що пролунав у відповідь на 
заплутану мову Какорину, не належав до очей, то був втомлений приглухлий голос 
старого чоловіка, в голосі чулася міць, вгадувалася давнолітня звичка до 
повелінь, а ще пробивалося крізь той голос жирне їдво і питво досхочу, але 
Сивоок, як і перед тим, не вслухався в слова, він чув усе, та не заглиблювався в 
зміст, він бачив тепер виразно і старого чоловіка, якого Какора назвав великим 
князем і який, отже, був князем Володимиром. Напевне, бачив Сивоок і його коня, 
і багатий убор, і багаті шати, але найбільше цікавили його оті тверді очі, майже 
нелюдські.
— А раз київський, то хрещений, — бурмотів Какора.
— Гаразд, — мовив князь.
— А як маю свою здобич у городі, то хай цей отрок...
— Про що мовиш?
— Хай буде моїм челядином. Робом.
— Не твій отрок, а київський я...
— Зоставався тут...
— Однаково — київський...
—- Але ж, князю, — в Какори голос став майже плачливий.
— А що київське — то князівське.
— Маю здобич свою за повелінням...
— Маєш — то й май собі. Отрок — княжий чоловік. Розв'язати.
— Втече! — закричав Какора.
— Правда? — спитав князь, не дивлячись на Сивоока.
— Втечу, — чесно пообіцяв Сивоок.
— Тоді розв'язуйте його! — звелів князь і відвернувся, так ніби втомився від 
розглядин такого незвичайного отрока, насправді ж, певно, й не бачив його, бо 
хіба ж можна будь-що побачити такими твердо-холодними очима?
Якби його тримали, якби пробували повалити на землю, він би боронився, кусався 
б, рвався щосили, але нічого того не сталося, просто старий чоловік з холодними 
очима звелів розв'язати, чиїсь руки вміло розплутали на ньому реміння. Какора, 
щоправда, штурхнув під бік, але відразу й відскочив, остерігаючись скорої здачі. 
Сивоок поворушив затеклими руками, ступив туди й сюди — був вільний, образливо 
вільний, втікати не хотілося, бо не мав куди та й не було причини для втечі.
Тепер його ніхто не чіпав, бо якось усі довідалися, що він був перед князевими 
очима і князь повелів залічити його до своїх воїв. Сивоок міг штовхатися серед 
усіх, міг кудись бігти, як усі, міг щось там тягти, з кимось їсти, пити. Але він 
мав свій клопіт, кинувся до будинку Звенислави — там усе палало, став шукати 
Ягоду, побіг до того місця, де стояла його хижа, — і скрізь вогонь, вогонь, 
вогонь.
Пошарпаний, потовчений, закіптюжений, Сивоок тицявся то в одну пожежу, то в 
другу, когось рятував, а там хтось рятував його, бо здуру згорів би, зрозпаченим 
тим, що не знаходить ні Ягоди, ні Звенислави, не міг до пуття збагнути всього, 
що чув, а чув безліч страшних розповідей, уриваних звідомлень, билиць і 
небилиць; і так кінчився день і проминула ніч, а в Радогості ще палало, й дим 
розповзався на довколишні пущі, і вже повзли нові чутки про те, як учора згоріла 
в капищі Звенислава і, може, ще дехто, і як воЇ й дружина погнали увечері всіх 
радогощан до Яворового озера, щоб вони прийняли там хрест, і як привезені князем 
з собою київські 6 грецькі священики зайшли під явори і наготували хрести й 
сосуди з свяченою водою і кропила, а люди не хотіли йти в воду, і був лемент, і 
крик, і розпач, а потім з Яворового озера здійнялися руки могутні й шорсткі, як 
засохле явориння, що сотні літ стояло в водах, і вхопили священиків, а за ними 6 
декотрих дружинників і так з усім, що ті мали з собою: з хрестами, 
кропильницями, зброєю, — втягли їх у озеро, і вода навіки зімкнулися над ними, і 
жах запанував там, усі кинулися врозтіч, аж поки довідався про все князь і 
повелів поставити нових священиків і сам приїхав на берег озера, щоб простежити 
за хрещенням непокірних радогощан, а як треба буде то й стати на прю з їхніми 
старими богами. Однак боги, видно, вдовольнилися першою пожертвою, яку собі 
обрали, і вже нічого більше не відбулося страшного, і вранці князь повелів 
гасити пожежі і ставити на місці Звеии-славиногокапища дерев'яну церкву.
Не шкодовано ні сили, ні часу, аби тільки церква була, як стала, а стала вона 
стрілчасто на пагорбі, гостра і гола, як і хрест, що над нею.
І знов, укотре вже, мав дивитися Сивоок на той хрест, що забрав у нього 
найдорожче.
1941 РІК
ОСІНЬ, КИЇВ
Цибульо, кинь дурити голову!
П. Пікассо
З гестапо прийшли згодом; дали професорові Отаві передихнути після концтабору 
два дні, а може, навпаки, наганяли страху, бо однаково ж він мав ринести з того 
табору найбільший ляк перед таємничим гестапо, якого жахалися бЬльше, ніж 
стрілянини в ярах, бо там просто вбивали, а в гестапо, як розповідали, людей 
довго й жорстоко мучили, щоб потім покінчити з ними в якийсь особливо вишуканий 
і катівський спосіб, отож вони не квапилися, однаково професорові Отаві нікуди 
було податися, кожен його порух був простежений, будинок надійно охоронявся не з 
огляду на перебування в ньому Гордія Отави, а з інших причин, але вже раз сюди 
втрапив і радянський професор, то мав там сидіти доти, доки прийдуть за ним 
звідти, звідки мають прийти, а тим часом хай він сидить, трохи оклигує після 
сирецьких розкошів і проймається переляком до шпіку кісток. Отож, певне, з таких 
високих міркувань гестапівці й не квапилися і прийшли не перші, навіть професор 
Шнурре не став непокоїти Гордія Отаву в перші два дні його перебування у власнім 
помешканні, бо хотілося йому показатися не як штурмбанфюрерові, з чим він завжди 
встиг би, а передовсім — як професорові Адальберту Шнурре, давньому опоненту 
професора Отави, до деякої міри колезі е цетера, е цетера. І ото поки в гестапо 
функціонер, який мав на оці Гордія Отаву вже з тої миті, як його виведено за 
колючий дріт (точніше, з-за колючого дроту) Сиренького концтабору, готував ще 
тільки бланк для повістки, що її мав виписати й послати через озброєного 
автоматом мотоцикліста, одягненого в чорний цератовий плащ, який лиснів од дощу 
й твердо гримів од кожного поруху, — мертвий звук приреченості, підкреслюваний 
ще самою постаттю мотоцикліста, незугарне кострубатою і зловісною, — так ото, 
випереджаючи всіх: і Адальберта Шнурре з його залишками професорської 
делікатності, і гестапівського функціонера з його теорією неквапливого страху, і 
чорного мотоцикліста, в плащі з мертвим шерехом, — до помешкання професора 
Гордія Отави прибився зовсім нежданий чоловік.
Власне, й не прибився, а прийшов цілком усвідомлено, вибравши заздалегідь 
професорову адресу, навіть знаючи, що Отава не евакуювався в тил, ще більше 
відаючи навіть про те, що Отаву випущено з концтабору, отже, професор стояв 
перед лицем остаточності, мав в одній руці життя, а в другій смерть, а якщо 
точніше, то в обох у нього була вже смерть, і тільки чудом він скинув її і 
опинився серед живих, а живий думає про живе. Керуючись цим твердим принципом, і 
відшукав його неголений чоловічок, у старому шкіряному пальті з піднятими 
плечима, видно, добряче випханими ватою або, ще чимось, що належиться в кравців, 
у підбейканих штанях, які лишали досить проміжку над затоптаними в багнюці 
черевиками для того, щоб охочі могли помилуватися дірками в шкарпетках у 
чоловіка, а вже заодно й немитими його п'ятами.
Перша його розмова відбулася з бабою Галею, але розмова та велася на такі дивні 
й заплутані теми, що баба Галя нічого не второпала, тільки висловила здогад, що 
гість, мабуть, прийшов до самого професора, а не до неї, бо вона все-таки хоч і 
живе тут довше, аніж сам професор, але завжди була й нині є просто бабою Галею, 
а професор — то таки професор, до того ж у неї на кухні сидить кума з Літок, а 
до Літок тепер спробуй доберися, кумі не можна затримуватися тут довго, вона 
привозила молоко тим супостатам, що живуть нижче поверхом, тільки тому її й 
пропускають до Києва і в цей дім, — чума на них усіх! Професора ж вона зараз 
погукає, та ось він і сам іде.
— Ви до мене? — спитав Гордій Отава, що почув чоловічий голос і трохи вагався, 
чи виходити йому, а потім все ж вирішив, що ліпше піти й подивитися.
— Саме до вас, пане професоре, — схилив нестрижену голову незнайомий. Картуза 
свого він тримав у руці, то був типовий передвійськовий винахід наших кравців: 
щось наполовину військове, наполовину міліціонерське, наполовину жокейське, але 
його охоче носили, надто ж ті, хто велику вагу надавав одягові, сподіваючись з 
його поміччю надолужити все те, чого не стачало в характері: насамперед 
чоловічої твердості й мужності. Мабуть, прихідько теж почував себе певніше в 
своєму картузі, але в чужій квартирі годилося його знімати, а тут ще перед тобою 
сам господар, сам професор Отава.
— Добридень, пане професор, — ще додав незнайомий майже улесливо і мовби 
урочисто, від чого Отаві вже й зовсім стало смішно, він чмихнув, як бувало на 
лекціях, коли студент відповідав йому якусь дурницю, сказав:
— На жаль, з мене жодний пан, а заодно й професор. Просто — один з громадян, що 
лишився на окупованій території.
Чоловік подивився на Отаву вкрай приголомшено. Видно, в його завдання не входило 
вступати в термінологічні суперечки з професором, до того ж він витратив марно 
свій час на розмову з бабою Галею, тому прихідець вирішив одразу брати бика за 
роги.
— Маєте порцеляну на продаж? — спитав він, озираючись, хоч, звичайно ж, нікого, 
крім них, тут не було і ніхто не міг tx почути.
Але деякі жести діють, як епідемія. Гордій Отава й собі озирнувся, ще пильніше 
глянув на незнайомого, ступнув до нього ближче і тихо, гамуючи іронію, яка могла 
тут бути доречною, а могла й не бути, поспитав:
— Це що — пароль?
Тоді чоловік злякався вже по-справжньому, відскочив од професора, миттю спітнів, 
розстебнув верхній гудзик шкіряного пальта, показуючи брудний, скручений у 
вірьовку комір сорочки і, тримаючись пальцями за горло, погладжуючи собі шию, 
так ніби хотів виштовхнути з себе слова, промовив:
— Я до вас з серйозною пропозицією. Якщо маєте порцеляну або срібло, гобелени 
бельгійські також... хутра йдуть поза вим... Але це так, головне ж для мене 
порцеляна... Тут я, — він вробив рукою з картузом театральний жест, — тут уже, 
будь ласка... Веджвуд, Копенгаген, Мейсен, Херенде... Можна й нашу... Гарднера, 
Кузнецова... Ви не чули? — він нахилився до професора. — Вони вже вивезли всю 
порцеляну з нашого музею... Колекцію графині Браніцької... Казка! І все — в 
невідомому напрямку!
— На жаль, — сказав професор Отава, — я не торгую порцеляною і, здається, навіть 
не маю... Тільки ікони...
— Ікониі — сплеснув рукатди чоловік. — Староруські ікони! Чотирнадцятий вік! 
Сімнадцятий вік! Чув! Єй-богу, чув.
— Одинадцятий, — сказав Отава, — одинадцятий, на кипарисових дошках. Вас це 
вдовольняє? А тепер — забирайтеся геть!
— Ікони вони теж вивезли з музею. Ціла кімната ікон. Колосальне багатство! І теж 
— у невідомому напрямку. Але якщо ви...
— Геть! — повторив Отава і пішов на незнайомого.
— Послухайте, пане професор, — задкуючи, зашепотів той, — ви ще не 
ознайомилися... Вам потрібна ділова людина... В місті брак ділових людей... На 
Володимирській відкрився антикварний магазин Коваленка... Ви, звичайно, ще не 
чули...
— Забирайтесь!
— Я перший прийшов до вас, не забудьте — я перший. Мене завуть...
Отава не почув, як звуть скупщика порцеляни й ікон, бо захряснув за ним двері.
Той називається так, той називається сяк. Чи важать тепер назви, в час, коли 
людство поділилося на порядних людей і негідників. А втім, хіба воно не було 
розділене так завжди?
— Спробуймо відновити наш давній довоєнний звичай, — сказав Отава бабі Галі, — 
всіх відвідувачів запрошуйте до мого кабінету. А то якось незручно отут, коло 
дверей...
Мотоцикліст прилопотів через день після відвідин аматора порцеляни й приватної 
ініціативи. На відміну від ненормального обідранця в шкіряному пальті, цей 
видавався найнормальнішнм у звнрованому світі тривог і смертей. Розсипаючи 
мертвий шерех свого плаща, твердо протупав довгим коридором під немеркнучими 
поглядами давньоруських святих; на нього не справили ніякого враження ані ще 
більша колекція ікон у кабінеті, ні безліч книжок, багато з яких для знавця були 
б справжньою розкішшю, він ніяк не відгукнувся на запрошення господаря сідати, 
навіть не поглянув на венеціанське крісло, в яке не дати як би й уліз зі своїм 
негнучким, залощеним плащем, дістав з польової сумки якісь два папірці, один 
подав Отаві, на іншому тицьнув пальцем:
— Гір. Умтершрібен!'
Отава впіймав поглядом на папірцеві, який йому дано, кілька заголовків, що йшли 
один за одним, зрозумів, давідки цей посланець і, не читаючи далі, спитав 
по-німецькому:
— Мені збиратися, чи як?
— Унтершрібен! — червоніючи, крикнув мотоцикліст, який мав дев'ятнадцять літ і 
необмежені запаси не розтраченого ще нахабства і з цим добром прискочив у 
країну, де, як його запевняли, на багатющій землі живуть ні до чого не здатні, 
майже дикі люди, і він охоче пристав на такі вмовляння, але тепер виявилося, що 
його, здається, обдурили, бо що ж то за дикі люди могли б вибудувати таке 
чарівне місто, як Київ, а тут ось маєш — український професор, що вже й зовсім 
не в'яжеться з твердженням про дикість цих людей, до того ж професор, видно, 
якнайсправжнісінький, бо мотоцикліст зроду-звіку не бачив подібних квартир, 
стількох книжок, а вже про колекцію ікон, то вже ліпше й зовсім помовчати.
— Унтершрібен! — вигукнув він ще раз, бо професор вагався; дурний професор, 
злякався звичайнісінького виклику гестапо, де його щось там спитають і 
випустять, щоправда, можуть і не випустити, таке теж часто буває, але вже раз 
тебе отак запрошують, а не забирають уночі, як сонну курку, то це прикмета 
добра, отож:
— Унтершрібен!
Професор нарешті підписався в одержанні повістки, мотоцикліст сховав папірця до 
своєї суми, загримів плащем, недбало повернувся і пішов з кабінету через довгий 
коридор, усіяний, мов небо зірками, суворими очима святих: годилося б, звичайно, 
сказати «ауфвідерзеєн», але до такої ґречності мотоцикліст не досягнув, бо це ж 
таки не Німеччина і професор хоч і справжній, як видно, але більшовицький, а з 
більшовиками мотоцикліста було покликано боротися, а не розкланюватися.
Гестапо містилося в будинку на Володимирській. Хоч зовні стояла варта, за 
важними дверима Отава ніс у ніс зіткнувся відразу з двома автоматниками, а ще 
два такі самі стояли трохи далі від дверей на підвищенні, що проходило через 
увесь вестибюль на кшталт естради. На тій «естраді» крутилося ще кілька людей у 
цивільному і серед них — молода білява жінка з такими повними грудьми, наче вона 
мала годувати дитину.
Один з вартових мовчки простягнув руку, Отава поклав йому в долоню свою 
повістку.
— Чекати, — сказар німецькою мовою вартовий. Всі вони, починаючи з мотоцикліста, 
починаючи ще від охоронців Сирецького табору, в звертанні до місцевого населення 
вживали тільки інфінітивної форми. Не казали: «іди», «сідай», «працюй», 
«почекай», а— «іти», «сідати», «працювати», «почекати».
Певно, цією безособовістю в звертанні вони хотіли підкреслити свою зневагу до 
повойованих або ж одразу хотіли призвичаїти цивільне населення до казарменого 
жаргону.
Вартовий зняв телефонну трубку, попросив якийсь номер.
— До вас тут, — сказав комусь, поглянув на повістку, не без здивування промовив: 
— Професор. Професор Отава. Добре.
Поклав трубку, глянув на Отаву вже й зовсім по-звірячому, тай ніби той заподіяв 
йому не знати якого лиха своїм несподіваним тут, у цій похмурій установі, 
званням, гаркнув:
— Чекати тут!
С «естради» спустилася жінка, підійшла до професора, сказала йому по-українськи:
— Вас просять зачекати тут.
— Дякую, — відповів Отава, — в пропонованому мені обсязі я, вдається, можу 
досить добре розуміти німецьку, мову.
— За вами зараз прийдуть, — не слухаючи його, завчено сказала жінка і відійшла 
вбік.
На професора дивилися всі: вартові коло дверей, вартові на «вдтраді», кілька 
підозрілих цивілів — чи то шпики, чи кати. Йому неприємні були ці оглядини, ще 
неприємнішим було очі-яуйання коло дверей, принизливе й жалюгідне, він відчував 
себе зараз у становищі хворого, якого розрізали на операційнім етолі й забули 
або не хотіли зашити. Якби це було за інших обставин, десь до війни у своєму 
рідному місті (а тепер воно вoнo чуже, чуже!), то він би нізащо не став ждати, 
сказав би:
«Що? Треба ждати? Ну, то я іншим разом» — і пішов би собі. Але тут не мав куди 
йти, був у пастці, знав, що випустити відси його ніхто не випустить; не прийти 
сюди теж не міг, бо однаково б забрали, а так ще була якась надія, він досить 
недвозначно висловив її синові, коли йшов до гестапо, попросив Бориса, щоб той 
ждав його, щоб нікуди не виходив з помешкання, не наражався на небезпеку, дуже 
просив сина, і той обіцяв, тільки вже, коли батько був коло дверей, Борис глухо 
спитав: «А коли не вернешся?» Отава вдав, що не почув синового запитання, мерщій 
зачинив за собою двері, він хотів вернутися, вірив чомусь, що повернеться 
додому, а що далі? — не знав. Якби не син, то не було для нього ніякої трагедії 
навіть у смерті. Але був син. А ще була справа його життя. Власне, в кожного е 
якісь справи, але вбивають людей, не питаючи, що вони полишають по собі 
незакінчене, нездійснене. Мабуть, невикінчених справ гине з людьми більше, аніж 
маємо довершених.
Нарешті за Отавою прийшли. Невисокий чорнявий молодик з розчесаним на проділ 
лискучим волоссям, густо намазаним брильянтином, поважно спустився по сходах, 
підійшов до вартового, відібрав у нього повістку, помахуючи нею недбало, 
знову-попрямував до сходів, здаля вже кинув через плече Отаві. '
— Комм!'
Підіймалися на третій чи четвертий поверх, сходова клітка загороджена була 
густою дротяною сіткою, щоб не спробував ніхто кинутися з висоти й таким чином 
позбутися передчасно всіх тих мук, які йому готовано; плутали довгими коридорами 
з мертвими дверима, професорові здавалося, що вони ніколи нікуди й не прийдуть, 
він хотів, щоб це був просто немилий жарт, щоб його отак поводили-поводили, а 
потім і випустили з цього похмурого «палацу праці», бо й що б він мав тут 
казати, про що свідчити? Але розчинилися одні з багатьох безликих дверей, він 
опинився в казенній, погано вибіленій кімнаті, в якій, окрім столу і двох 
стільців, нічого не було; чорнявий кинув йому «Ждати!» — і зник, але вийшов не в 
ті двері, що вони ввійшли, а в інші, які були в бічній стіні і вели, як устиг 
помітити Отава, в таку саму мертву, голу кімнату.
Професор трохи постояв посеред кімнати, сподіваючись, що до нього прийдуть, але 
нікого не було, зате невідчепно з'явилося відчуття, що за ним стежать, аж він 
став озиратися навколо, але ніде не побачив нічого схожого на пристрій для 
стеження, на нього могли дивитися хіба що крізь шпарку в дверях, але це якось 
видавалося занадто несерйозним для такої похмурої установи.
Сідати на стілець не хотілося, бо якщо його стануть допитувати (про що? про 
що?), то вже неодмінно посадовлять иа стілець і примусять сидіти довго-довго, 
велітимуть думати, зважувати. Неважко уявити перебіг такої процедури.
Отава пройшовся по кімнаті, став біля вікна. Сподівався, що побачить Київ, може, 
Хрещатик, а може, й Софію, з висоти Київ ще прекрасніший, аніж з землі, хоча, 
звичайно, не з усякої висоти, як він у цьому вже пересвідчився, сидячи на 
сирецькому пагорбі. Однак не Київ побачив професор Отава. Вікно виходило в 
глибокий і вузький двір, замкнений з протилежного боку будівлею, схожою чи то на 
пакгауз, чи на пожежне депо, така вона була висока й безлика, але, на відміну 
від господарчих приміщень, будівля та, як і основний корпус, ділилася на 
поверхи, тільки поверхи були якісь присадкуваті, так що трьом чи чотирьом 
поверхам будинку відповідало десь п'ять чи шість поверхів тієї будівлі, і 
поверхи в ній, як і в будинку, значилися вікнами, один ряд таких вікон проходив 
майже на рівні очей професора Отави, він добре бачив їх з своєї позиції і міг 
переконатися, що то, власне, й не вікна в звичайному розумінні цього слова, а 
просто собі отвори, як у собачій будці, тільки що собак ніхто ще не здогадався 
ховати за сталевими ґратами, а тут усі віконечка були захищені так надійно 
гратницями, неначе за ними зберігалися всі золоті запаси світу.
— Пан професор Отава? — почулося за сяйною.
Отава повернувся. Позад нього стояв високий худорлявий зондерфюрер з рядком 
орденських планок над кишенею форменого френча, втомлено мружився проти світла, 
щосили вдавав ввічливість й інтелігентність.
— Так, — сказав професор, — я Отава.
— Даруйте, що примусив вас чекати. — Зондерфюрер говорив — о, диво! — 
українською мовою, хоч з незвичним металевим акцентом, але однаково українською, 
видно, він був з людей, готованих Альфредом Розенбергом для освоєння нових 
територій, а може, професор Отава мав справу а поліглотом, що володів усіма 
можливими європейськими мовами. Яке то мало значення?
— Прошу сідати, — запросив зондерфюрер і не сів, поки не сів професор, видно, 
вчився колись добрих манер, а може, знов же таки спеціально все приготував для 
зустрічі радянського професора, відаючи добре, що з брутальністю німецькою Отава 
зазнайомився досхочу, тож хай пересвідчиться ще й у німецькій цивілізованості.
— Курити? — спитав зондерфюрер, не витримуючи довше правильного слововживання і 
переходячи навіть у чужій для нього мові на звичайний солдатський жаргон з 
безособовими формами.
— Дякую, не вживаю, — ледь посміхаючись, відповів Отава.
— У вас гарний настрій? — поцікавився зондер.
— Був би кращий, якби ми з вами не зустрічались, — пішов напролом Отава.
— Прошу пам'ятати, — сухо сказав гестапівець, — тут не жартують.
— Знаю.
— Тут відповідати на запитання.
— Або не відповідати, — уточнив Отава.
— Ні, — облизуючи губи, нахилив голову гестапівець, — відповідати.
Він дивився на Отаву спідлоба, дивився довго, між ними відбулося змагання 
поглядами; Отава витримав це мовчазне змагання, але гестапівець не розчарувався 
і навіть, як видно, не розгнівався, пружно підвівся, пройшов по кімнаті, потім 
наблизився до столу, відімкнув шухляду, глянув на якісь папери, дістав з іншої 
шухляди кілька чистих великих бланків з зображенням хижого фашистського орла 
нагорі, сказав, сідаючи:
— Ви будете розповідати.
— Що саме? — не зрозумів Отава.
— Все.
— Але що саме?
— Ви — професор Отава. Так?
— Раз це вам відомо, то справді так. Я Отава. Був професор. Тепер — просто...
— Ми ще будемо говорити про це. Більшовик?
— Як усі, — сказав Отава, — Як увесь мій народ.
— Я питаю — ви член партії більшовиків?
— Зараз це не грає ролі.
— Я питаю.
— На жаль, не був членом партії. Але тепер шкодую. Вельми шкодую.
— Моральні категорії нас не цікавлять. Далі: з якою метою ви лишилися в Києві?
— Тобто?
— Для чого ви лишилися в Києві? Варум, тобто чому?
— Але ж... дивно... Це — моє місто... Тут мій батько, дід, усі...
— Моральні категорії нас не цікавлять. З якою метою ви лишилися?
— Щодо мене, то тут були різні причини, але... Цілий народ лишився на своїй 
землі. Ви що — допитуватимете цілий наш народ?
— З якою метою? — не слухаючи його, торочив своє зондерфюрер, щось швидко 
дряпаючи простим олівцем на папері.
— Рятувати історичні споруди Києва, — сказав утомлено Отава, — собори, Лавру... 
Це, звичайно, безглуздя, один чоловік тут нічого не міг вдіяти, але мені 
помагали... Багато людей помагало, хоч, звичайно, у людей — інші клопоти... Але 
не будемо про це...
— А яка мета? — гестапівець довбав у одне місце, мов дятел.
— Все, більше мені сказати нічого.
— Хто залишився з вами?
Отава вирішив, що йдеться про Бориса. Звичайно, вони знають про сина так само, 
як уже все знають про нього, але вимовляти синове ім'я в цьому гніздовищі смерті 
він не міг.
— Сам, — сказав він, — я завжди був самотнім... Хто хоче йти на риск відкрить і 
нових теорій у науці, повинен бути готовим до самотності...
— Повторюю: нас не цікавлять категорії моральні. Я питаю, хто ваші спільники?
— Спільники? В чому?
— У вашій роботі.
— В якій роботі? Я ж сказав, що праця вченого вимагає...
— Нас не цікавить ваша праця вченого... Нас цікавлять ваші спільники по 
підривній роботі проти райху... Тут, у Києві...
— Здається, ви сказали, що тут не жартують? — холодно нагадав Отава. — Що мають 
означати ваші слова?
— Означають те, що означають. — Зондерфюрер штовхнув кілька списаних аркушів до 
Отави, підклав йому гостро заструганого олівця. — Підписувати. Можу перекласти.
— Не треба, я розумію по-німецьки, — сказав Отава, проглядаючи записи, і посунув 
один за другим аркуші до гестапівця. Олівця не брав до рук зовсім.
— Тут написано, що я залишився в Києві з завданням вести підривну роботу проти 
німців. Це неправда. Ніхто не давав мені жодного завдання. Лишився я цілком 
випадково. Мав евакуюватися, але... Просто мій дивний характер спричинився... 
Але завдання... підривна робота... Це смішно... Я не можу підписувати таке...
— Не підпишете — наслідки будуть звичайні, — байдуже промовив гестапівець.
— Це — неправда.
— Наслідки будуть звичайні, — підвівся гестапівець, — прошу подумати. — Він 
позамикав шухляди і вийшов, лишивши Отаві списані виразним, крупним почерком 
аркуші з чорними орлами вгорі і гостро заструганий олівець.
Отава ще трохи посидів і знов помандрував до вікна вивчати внутрішню 
гестапівську в'язницю, тиху й причаєну зовні, схожу на добре пильнований склад 
для зберігання державних скарбів.
Невже Шнурре витяг його з табору смерті лиш для того, щоб тепер піддати допиту в 
гестапо? Але ж це безглуздя! Його могли тисячі разів допитувати в самому таборі, 
могли забрати в гестапо просто звідти, не завозячи до квартири, не влаштовуючи 
цього спектаклю з поверненням до життя, до звичної обстановки. Може, й з 
Борисом, з його рятуванням — теж спектакль? І цей виклик і допит — теж одна з 
дій уміло відрежисерованого кимось спектаклю? Але ким і навіщо? Який інтерес 
являє для них відлюдькуватий професор, що ламав собі голову над якимись там 
мистецькими таємницями часів Київської Русі? Був би він фізик, математик, 
металознавець, мав би справу з оборонною технікою, з авіацією, з моторами. А так 
— фрески, мозаїки, спроба реконструювати перебіг подій, що мали місце тисячу 
років тому. Кого б це зацікавило?
Ще раз прийшов зондерфюрер, знов кілька разів повторив, що наслідки будуть 
звичайні, зник, а професор Отава нарешті вже тепер усвідомив собі похмурий зміст 
слів «звичайні наслідки», бо значити це могло тільки одне: смерть, кінець, 
зникнення. Для гестапо — це вважалося звичайним, а будь-який прояв життя належав 
до випадків незвичайних і, як на гадку отаких дресированих зондерфюрерів, просто 
протиприродних.
«А що, коли сказати йому про Шнурре? — відчаено подумав Отава. — Якщо цей тип і 
знає про того, то не викаже цього, але повинен буде якось зреагувати на факт 
мого знайомства з їхнім есесівським професором. Я ж скажу, що просто — його 
колега...»
Гестапівець, мовби передчуваючи несподіванку, яку готує йому радянський 
професор, довго не приходив, певно, він десь тішився з свого великого вміння 
наганяти страх на свої жертви, може, навіть спустився вниз, вийшов на вулицю і 
смачно пообідав у ресторані навпроти, на якому красувалася вивіска: «Тільки для 
німців», — а потім ще й дозволив собі невеличкий променад туди й сюди попід 
пишними влітку, а тепер оголеними, мокрими, але однаково прекрасними деревами, 
бо нічого не може бути ліпшого за дерева в кам'яному місті, це зондерфюрер, 
вихідець з зеленої Тюрінгії, знав аж он як добре, а ще він знав, що людині, 
окрім здатності милуватися деревами, квітами, жінками і мальовничими пейзажами, 
корисно час від часу лякатися, для цього лиш треба створити відповідні умови, і 
всі на землі, власне, повинні поділятися на тих, що лякаються, бояться, і на 
тих, що створюють їм для цього належні умови. Що ж до радянського професора, то 
він має умови просто виняткові, лишилося тільки пересвідчитися, до якого стану 
переляку той дійшов, для чого зондерфюрер швидко добрався до свого поверху і 
негадано з'явився перед професором Отавою.
— Ну, отже? — бадьоро вигукнув він. Професор розглядав внутрішню в'язницю 
гестапо. Зондерфюрер підійшов до нього, теж став дивитися в двір, на загратовані 
віконечка, які в нього не викликали жодного відчуття, він дивився на них так 
само байдуже, як на кришки каналізаційних люків на вулицях міста, скажімо, або 
на що? Ну, це не грає жодної ролі. Хай уже малює собі приємні картинки, 
споглядаючи на в'язничні віконечка, професор, який, здається, мав усе життя 
справу з мистецтвом, а все мистецтво, якщо це справді так, базується на буйній 
уяві.
— То що? — ще бадьоріше поспитав гестапівець, переконаний, що Отаву вже зламано 
остаточно, бо чоловік не може навіть відірватися від споглядання свого 
ймовірного житла, що було б ще далеко не гіршим кінцем!
— Вам відомий професор Шнурре? — зненацька спитав Отава, спокійно відходячи од 
вікна.
— Професор Шнурре? Що ви хочете цим сказати?
— Може, ви його краще знаєте як штурмбанфюрера Шнурре?
— Штурмбанфюрер Шнурре?
— Він живе у тому самому будинку, що я.
— Не грає ролі.
— Ми з ним давні колеги.
— Може, ви ще скажете, що він — ваш спільник?
— Він вивіз мене з табору на Сирці.
— Припустимо.
— Він мене шукав там дуже довго і вперто.
— Якби він звернувся до нас, ми знайшли б вас набагато швидше.
— Але тепер він буде розчарований, коли довідається, -що надаремне відшукував 
мене. Бо знаходити людину, щоб вона знову зникла...
— Так, — сказав гестапівець, — я довідаюся. Чекати.
Він вийшов з погано прихованим невдоволенням, але досить добре маскованою 
розгубленістю, а професор Отава знов узявся вивчати похмурі віконечка 
внутрішньої в'язниці.
Якщо довго вдивлятися в той самий предмет, то перестаєш його бачити, думаєш 
зовсім про інше або й зовсім ні про що не думаєш, відчуваєш цілковиту 
нездатність твого мозку до бодай найменшого зусилля, перетворюєшся на такий 
самий неживий предмет, як і той, що маєш перед собою. А коли перед тобою 
в'язниця — один із найдавніших людських винаходів... Як то кажуть: «Не 
зарікайся: і по мудрому чорт катається...» Нема забезпечень, нема гарантій, а в 
його становищі — нема порятунку. Ще зовсім недавно фашизм сприймався як щось, 
далеке, нереальне, як наполовину породження пропаганди. Дивилися кінофільми 
«Родина Оппенгейм», «Професор Мамлок» — штурмовики, гестапо, арешти, але 
сприймалося це навіть не як віддалена загроза, а просто як чергове нещастя ще 
одного народу, який не знав, за кого голосу вати на виборах. Тільки віддати 
голоси, кому належало, і ситуація була б зовсім відмінною. А в Іспанії фашизм 
ніколи б не переміг, якби західні держави не наклали ембарго на ввіз зброї, бо 
республіканці задихалися без зброї, а фашистів тим часом щедро і безкарно, 
цілком безкарно і нахабно постачали всім необхідним і Гітлер, і Муссоліні. В 
Італії фашизм уявлявсяґй геть чимось оперетковим, з отією грою Муссоліні під 
римських цезарів, з його промовами з балкона Венеціанського палацу в Римі, з 
переодяганням в чорні сорочки. Ясна річ, ми усвідомлювали небезпеку, ми знали, 
що нас не люблять за те, що держава наша не схожа на будь-яку з існуючих нині й 
з тих, що будь-коли існували в історії людства, але ми відчували і власну 
могутність, ми бадьоро співали «Если завтра война...» і обіцяли бити ворога на 
його території, і заколисаний такою упевненістю якийсь там професор Отава міг 
дозволити собі розкіш займатися вивченням аж таких відлеглих проблем, як 
мистецьке минуле свого народу, спокійно й неквапом відтворював він у своїй уяві 
золотий вік Київської Русі, відбував разом з давніми майстрами мандрівки по всій 
землі, вкритій пущами й борами, будував собори, покривав їх дивними фресками й 
дорогою мусією, і ніхто йому не заважав, ніхто не ставив того за зле; 
шанобливість, якою оточувано його, на перший погляд дивацькі й не кожному 
потрібні заняття, впокоювала Гордія Отаву дедал більше, він був переконаний, що 
так триватиме стільки, скільки має бути, ніщо не завадить йому викінчити справу 
його життя, ніхто потім не звинуватить його в тому, що він змарнував своє життя, 
прогайнував його, провів у неробстві.
Але щоб отакий дивний і сумний фінал, безглуздо-трагічний фінал?
I no мудрому чорт катається. Стара, на жаль, вічно актуальна пересторога...
Шнурре примчав до гестапо сам. Він не покладався на тих запопадливих телепнів, 
які те й знають, що хапати людей без розбору та запаковувати їх до в'язниці. На 
ньому був сірий цивільний костюм, сіре ворсисте пальто, м'який капелюх, який він 
скинув, убігши поперед зондерфюрера до кімнати, до півтем-ної кімнати, де Гордій 
Отава ще й крізь сутінки намагався розгледіти внутрішню гестапівську в'язницю й 
снував свої невеселі думи. Може, професор Шнурре скинув свого м'якого капелюха 
(аж диво бере, як він довіз незім'ятим з самої Німеччини такого м'якого 
капелюха!) з пошани до свого колеги професора Отави, а може, через те, що 
спітнів, поки вибігав на четвертий поверх, бо він не міг спокійно підійматися по 
сходах, знаючи, що тут жде його гер професор, жде чи не жде, може, він і не 
сподівався на підтримку, цілком випадково, ймовірно, згадавши його ім'я, але 
серед людей науки мають існувати певні норми поводження, має бути, як то кажуть, 
солідарність, старі професори ще за його юності вчили, що між ученими має бути 
солідарність навіть у помилках, як між святими й жінками — в гріхах, хоча це 
можна було б віднести й на карб державних діячів, які то а незрозумілою 
прискіпливістю вишукують щонайменші похибки один в одного, то раптом заплющують 
очі навіть на цілком відвертий розбій, але, хвала богу, з цим буде назавжди 
покінчено, як тільки в Європі, а там і в .цілому світі запанує новий лад, 
встановлений доблесними німецькими військами під мудрим проводом фюрера, бо 
німецька нація віддавна вважається найсправедливішою на землі, її великі 
мислителі, поети, музиканти заклали, як ніхто інший, підвалини для гармонійного 
правопорядку в світі, лишається тепер зробити ще одне зусилля і...
Він говорив безугавно весь той час, поки вони спускалися по сходах, великодушно 
поступився Отаві місцем коло поручнів, бо ж однаково той не міг кинутися вниз, у 
вузьку кам'яну шахту, передбачливо загороджену міцною дротяною сіткою, опріч 
того, кидатися вниз головою для професора Отави тепер, коли його так вчасно й 
благородно рятували (і вже вдруге, а якщо лічити ще й випадок з сином, то 
втретє!), не було ні причин, ні тім більше сенсу, якщо взагалі можна відшукати 
будь-який сенс у тому, щоб добровільно розбивати голову, яку ще нікому не 
вдавалося заново склеїти, так, ха-ха!.. — на жаль, не вдавалося, хоч іноді така 
потреба й відчувалася; історія наводить нам безліч прикладів, і в даному випадку 
голова професора Отави теж належить історії, так як належать історії обличчя 
всіх великих державних мужів, вони якраз проходили вестибюль, прикрашений 
(професор Отава вранці й не помітив тої «прикраси») великим портретом Гітлера з 
українським написом внизу: «Гітлер-визволитель», — зеленаво-брунатні відтіння, 
військовий плащ з настовбурченим коміром, високий офіцерський кашкет, звіряче 
поличчя між зеленавістю картуза й плаща, розмахані штрихи, всезагальна 
колючість, враження таке, що портрет ось-ось загарчить на тебе по-тигрячому; 
бідна історія! — невже їй нічого більше привласнювати, окрім таких мармиз?
Але Гордій Отава мовчав. Міг би багато дечого сказати балакучому геру Шнурре, 
та, бач, ролі в них були такі, що в одного не затулявся рот від захвату своїми 
успіхами, своєю переможністю, а інший мав тільки мовчати або ж відповідати на 
запитання, які може поставити йому будь-хто з переможців, запитання 
найнесподіваніші, найбезглуздіші, найобразливіші, найобурливіші, однаково, його 
обов'язок тепер полягав тільки в тому, щоб задовольняти цікавість переможців, 
вволювати їхні примхи, підтверджувати їхні припущення, і все то без жодної 
спроби опору, бо з огляду на військовий час він може бути віднесений до людей, 
що становлять небезпеку для нового ладу, як це вже мало й не сталося через 
непотрібну запопадливість функціонерів гестапо, і якби тільки він так вчасно не 
згадав про свого великодушного і, хвала богу, впливового колегу, то невідомо, 
чим би все скінчилося, і чи...
Професор Отава відчував себе в ролі приреченого задовольняти забаганки 
переможців навіть тоді, коли вони покинули сірий будинок гестапо, і коли вони 
вечеряли в ресторані з написом на вхідних дверях: «Тільки для німців», і коли по 
вечері Адальберт Шнурре запропонував йому невеличкий шпацірганг, тобто 
прогулянку до площі Богдана і навколо Софії, вважаючи, що буде добре трохи 
розносити неприємний настрій цього не зовсім щасливого, точніше кажучи, просто 
таки фатально нещасливого дня, відкинути від себе рештки незгод, як відкидають 
непотрібні спогади, а що може ліпше надаватися до цього, аніж нічна прогулянка 
навколо тисячолітньої святині слов'янського світу.
Найлютіший ворог не вигадав би тяжчої кари для Гордія Отави, аніж пропонована 
йому після всього прогулянка навколо Софії: в мертвому, сплюндрованому, 
потоптаному, збезчещеному місті, серед темної ночі мав він ходити туди й сюди 
коло собору, вивченню якого присвятив життя, ходити поміж фашистських вартових, 
що стовбичили там і там і сито відмурку-валися на паролі, проказувані їм 
штурмбанфюрером Шнурре, ходити лиш для того, щоб усвідомити з трагічною 
остаточністю жорстоку істину війни: місто не твоє, собор не твій, святині не 
твої, нічого твого тут немає, а отже, немає й тебе, бо існуєш ти, тільки допоки 
володієш своєю землею, своїми містами, своїми святинями, своєю батьківщиною й 
дідизною.
— Я не піду туди, — сказав твердо Отава, вже коли вони пройшли дзвіницю і під 
ногами в них почулися кам'яні плити софійського подвір'я.
— Але ? К чому? — здивувався Шнурре. — Це так романтично! Це...
Отава мовчки повернувся й пішов назад. Вартові пропустили його без паролів. 
Шнурре теж не гнався відразу, дав Отаві відійти трохи від собору, тільки тоді 
наблизився до нього, достосувався до знервованого кроку професорового, промовив:
— Я намагаюся зрозуміти вас, професоре Отава, і, здається, мені стає зрозумілим. 
Але... життя йде своїм шляхом, попри наші настроєвості, наші переживання, наші 
симпатії й антипатії... Життя вимагає- Воно завжди вимагає від людини. Людина й 
народжується на світ лише для того, щоб виконати якісь обов'язки, і значення 
людини в світі визначається вагою обов'язків, покладених на неї і виконуваних 
нею. Історія поклала на нас особливо тяжку місію. Але... Ми гордо несемо її. 
Великі небесні тіла в своєму навальному русі завжди затягують тіла менші, 
дрібніші, все, що потрапляє в сферу їхнього впливу, повинно або ж рухатися в 
тому самому напрямку, або ж згоряти, зникати безслідно... Тому я... Мені не 
хочеться... Ви вже мали нагоду переконатися, що я роблю все можливе, аби... Ім'я 
професора Отави знане цілій Європі... Воно не повинне... Ви розумієте, що я хочу 
сказати. Але для цього...
Отава міг би полегшити справу для Шнурре. Не квапливою згодою виконувати всі 
його забаганки, а бодай коротеньким запитанням, бодай спробою поцікавитися, чого 
треба Адальберту Шнурре, якого викупу вимагає він за свої доброчинства, якою 
ціною доведеться платити за всі ті рятувальні акції, що їх проробив 
штурмбанфюрер Шнурре по відношенню до радянського професора Отави. Але Гордій 
Отава мовчав.
— Звичайно, така розмова не для вулиці, — зітхнув Шнурре, — але вже так 
склалося... Я міг би зайти до вас, міг би запросити вас до себе («Так, так, — 
думав Отава, — ти все можеш, тобі все дозволено, ти сам собі пан, сам собі 
свиня, а от хто я тепер, і що, і навіщо?»), але... Нам треба для цього обрати 
нейтральну територію («Так ніби існує нині де-небудь нейтральна територія!» — 
думав Отава), щоб жодна з сторін не мала морального опертя і підтримки («Ти 
певний, що я зламаний остаточно, що мені ждати підтримки нізвідки, що обставини 
притисли мене, знищили мене», — подумав Отава), тому я пропоную завтра вранці 
зустрітися просто в соборі, в цій вашій Софії, яку ви так добре знаєте, яку ви 
любите, в якій... Я хотів сказати, в якій вам і стіни помагатимуть, але вчасно 
згадав, що віднині ці стіни, як і стіни всього Києва, вам не належать, а 
належать все ж таки нам, отже, в Софії ми з вами будемо в більш-менш однакових 
умовах і зможемо поговорити про діло, я маю для вас вельми цікаву пропозицію і 
просив би дуже не відкладати цю розмову... Згода?
— Не знаю, — сказав Отава.
— Ви можете подумати. У вас багато часу. А завтра о дев'ятій або навіть о 
десятій ранку, хоч я не думаю, щоб професор любив довго спати, але однаково... 
ми можемо прийти сюди о десятій...
— Я не можу, — твердо промовив Отава.
— Ну так, я розумію вас. Вам би не хотілося... Все ж таки в даному випадку я — 
окупант... Але не будемо афішувати нашого знайомства і... Хай кожен з нас прийде 
сюди сам по собі... Домовимося так: я чекаю вас завтра від дев'ятої до десятої 
чи навіть до одинадцятої... Просто для невеличкої екскурсії... Адже в листах ви 
стільки разів обіцяли показати коли-небудь мені софійські фрески й мозаїки.
— Обставини змінилися, — нагадав Отава.
— Але не змінилися ми, сподіваюся.
— На жаль.
— І все ж таки я.дуже просив би вас...
— Вам не треба мене просити... В ваших руках могутні засобя примусу...
— Не стану ж я вдаватися до цих засобів, щоб мого колегу...
— Вважайте, що ми не колеги, а вороги.
— Я б не хотів цього.
— В даному випадку від хотіння окремих людей нічого не залежить. Після того як 
до мого рідного міста вступили чужі війська, кожен, хто до них належить, мій 
ворог.
— Сміливо сказано. Але я розумію: ви мені довіряєте, і це мене тішить.
— Кажу те, що думаю.
— Але в таборі, наприклад, ви не висловлювалися так відверто.
— Найбільша трагедія табірного буття полягає, на жаль, якраз у тому, що там 
ніхто не питає тебе, що ти думаєш, взагалі тебе ніхто ні про що не питає, людину 
там розглядають просто як матеріал для знущань і знищень, і це нестерпно.
— Але я визволив вас з табору, і ви можете висловитися до кінця.
— От я й висловлююсь, — Отава спробував засміятися, але в нього нічого не 
вийшло. Добре, хоч темрява приховала болісну гримасу, що мала правити за усміх.
— Мені все-таки хочеться, щоб ми зустрілися завтра в Софії. Для нас з вами — це 
прекрасне місце для розмов. Просто вимріяне.
— Не можу поділити вашого переконання.
— Але ж повторюю: у мене е прекрасна пропозиція для вас.
— Вдячний вам за допомогу, яку ви... Але пропозицій ваших... не можу прийняти...
— Але ж, професоре Отава, — зміненим голосом сказав Швурре, — якщо забули ви, 
то, дозвольте, нагадаю вам я. Найдеться про працю вашого життя. Я трохи старіший 
за вас і знаю, що то таке, коли ти вже забачив обрій свого життя і коли думаєш 
тільки про те, щоб скінчити розпочати. Відчуття того грецького воїна, який 
добігав до Афін, щоб передати вість про перемогу під Марафоном. Вичерпаність і 
нестача часу. Жах! Ви мене розумієте? Я не знаю, над чим саме ви працювали, але 
впевнений, що така робота у вас є, бо ви справжній учений, ви — людина одної 
пристрасті, одної мети.
— Війна зашкодила не тільки мені, — нагадав Отава, — а цілому народові моєму.
— Ми вам дамо змогу продовжувати свою наукову роботу! — вигукнув Шнурре.
Цього разу Отава спромігся навіть на посмішку. Бо хто б же, який учений, 
силоміць висмикнутий зі звичного трибу життя, мерщій не поспитав би після цього: 
«Дозвольте, а як вия ще зробите?» Бо живеш на землі не самою працею, не тільки 
роботою, яку взяв на себе, а передовсім твердим переконанням своєї 
незамінимості. Якщо не зроблю я, то й ніхто не зробить. Якщо вмираю, то вмирає 
зі мною цілий окремий світ, відновити який нікому не дано.
Але якщо вмирає, гине цілий той світ, у якому ти жив? Чи має тоді сенс твоє 
поодиноке буття і чи потрібна будь-кому твоя, нехай і найунікальніша робота, 
коли вона не слугує на-хистові, порятункові, обороні твого питомого світу?
Отава посміхнувся навіть не з наївної прямолінійності вигуку Шнурре. Просто 
згадав, як багато років тому вперше сформулював тему своєї роботи, яка мала 
стати змістом цілого його життя. Назва ось яка: «До питання про авторство 
художників, які здобили Софію київську». До питання, до питання... Це звучало 
смішно сьогодні, коли фашистам здано мільйонний Київ і всю Україну, коли танки 
Гудеріана рвуться до Москви, коли оточено Ленінград, коли за колючими дротами 
тисячі, а може, й мільйони, коли в ярах і перелісках вдень і вночі розстрілювано 
безвинних людей, коли... До питання...
Ще добре, що були вони вже на сходах і Отава не встиг наговорити Шнурре такого, 
після чого знову (тепер уже навіки) опинився б у гестапо. Але рятівні сходи в 
півтемряві вели Отаву нагору, він мовчки схитнув головою, мовби за давньою 
професорською звичкою хотів поклонитися, і пішов, а Шнурре дивився йому в спину, 
задерши голову, і все ж не витерпів, гукнув ще:.
— Отже, завтра я жду вас до одинадцятої.
Борис одчинив батькові ще до того, як той стукнув у двері. Було таке враження, 
що хлопець простояв тут з самого ранку, дослухаючись до кроків на сходах. Був аж 
синій од виснаги, очі йому блиснули гострим ляком, певно, ще не вірив, що батько 
повернувся цілий і неушкоджений, може, ждав, що за батьковою спиною виросте 
понура постать вартового, та коли й пересвідчився в марності своїх побоювань, 
однаково не зміг зігнати з обличчя стурбованості й болю.
Вихований без матері, Борис не звик до виявів чулості, тому й не кинувся до 
батька в обійми, хоч як хотілося хлопцеві, навіть не повітав батька вигуком 
радості, хоч той вигук рвався йому з грудей, навіть не спромігся зачинити за 
батьком дверей.
Отава сам поворожив коло замка, а коли обернувся, то за Борисом, в освітленому 
квадраті кухонних дверей, побачив бабу Галю з свічкою в руках.
— Все гаразд, — обом відразу сказав Отава, а потім обійняв сина за худенькі 
плечі й повів до кабінету.
— Сідай он там, — вказав синові на венеціанське крісло, усвідомлюючи, може, 
вперше в своєму житті безглуздя всього, що його оточувало: і багатого зібрання 
ікон, і книжкових раритетів, і спорохнявілих манускриптів, і цього 
венеціанського крісла, яке різьбив славетний майстер Брусталоне, чи що, він 
зробив за життя всього лиш кілька таких крісел, одне зберігається в Ермітажі, ще 
одне десь у Англії, і ось у нього, в професора Отави, теж, але тепер це стало 
цілковитою дурницею, тепер це смішно й жалюгідно.
Борис сів на краєчку крісла, мов чужий, дивився на батька ще й досі наполоханими 
очима, потім сказав, і в голосі в нього був докір:
— Я думав, що ти не вернешся.
— Могло статися, — спокійно відмовив Отава.
— Не треба було ходити до гестапо! — ожвавлюючись, сказав Борис.
— Пізно чую слушну раду, — Отава теж сів.
Вони обидва поверталися до життя, між ними вже проскочила іскра іронії, такої 
характерної в їхніх стосунках; Отава помітив у Бориса іронічність ще змалечку і 
свідомо культивував, вважаючи її першою ознакою гострого розуму, бо хотів 
передовсім мати сина розумним.
— Але куди б же я мав іти? — поспитав батько.
—Втікати! — Борис зіскочив з крісла, пробігся по кабінету, став навпроти батька. 
— Втікати на фронт, ось!
— Пізно, — вже без тіні іронії; навіть утомлено, чого не треба було б собі 
дозволяти, вимовив Отава, — справи мої, Борисе, не поліпшилися й після того, як 
я видобувся з-за колючого дроту. Все лишається по-давньому. Уявляй, що я досі за 
дротом, а ти з другого боку.
— Нащо! — вигукнув син. — Нащо це тобі?
— Уявляй, бо так воно є, — спокійно вів далі Отава, — і прошу тебе, вислухай 
усе, що я сьогодні казатиму, і запам'ятай. Може статися, що я... Одним словом, 
тобі доведеться докінчувати те, що я почав багато років тому. Ти розумний 
хлопець, багато вже знаєш... На жаль, я нічого не можу тобі дати з того, що 
зробив, але ти знайдеш це по війні... В інститутських сейфах, вивезених 
Бузиною... Ну, ти це знаєш... Але я розповім тобі...
— Ну що ти, батьку. — Хлопець підійшов до батька зовсім близько, вія мужньо 
долав бар'єр стриманості, він сповнювався чулістю, його обличчя відм'якло, стало 
гарним, добрим хлоп'ячим обличчям, він стояв коло Гордія майже впритул, варто 
було лиш простягти руку, але вони обидва ще стримувалися, вони . не звикли до 
зовнішніх виявлень чулості, надто добре знали ціну жестам, однак цього разу все 
мало бути інакше, ніж завжди, і все сталося справді інакше, батько простягнув 
одразу навіть не одну, а обидві руки, а син майже впав до нього в обійми і, 
ховаючи на батьківських грудях обличчя, захлинаючись від сліз, майже закричав:
— Що ти ото кажеш, нащо ти таке кажеш!
— Треба, — твердо мовив Отава, — ти сам бачиш усе. Хто знає, може, доведеться 
побачити ще більше жорстокості війни... Але ти повинен знати, що е речі, які 
перетривають... Історію народу не можна знищити...
До самого ранку вони не сняли, і Отава розповідав Борисові про Сивоока.
РІК 1015
ПЕРЕДЗИМОК. НОВГОРОД
В лета 6523. Хотящю Володимеру ити на Ярослава, Ярославже послав за море, 
приведе Варягы, бояся отца своего.
Літопис Нестора
Ще не почувався князем, був просто дитиною, немічною і зболеною, найнещаснішою в 
княжому теремі; ще не усвідомлюючи всіх кривд, яких завдано йому від народження 
(або ще й до того!), обурювався, що має розпочинати своє життя в нестерпності 
болю, і кричав, кричав, аж синіло йому від напруги малюсіньке личко.
Зачатий у зненависті, народжений на каліцтво.
Його назвали Ярославом, на честь усемогутнього бога Ярила, який опікувався всім 
плодючим і ростучим, але тільки згодом малий князь збагне, скільки глумління для 
нього в тому імені, і відтоді почнуться довгі роки тяжкої ненависті до батька — 
великого князя Володимира.
Ненависть прийшла передовсім од матері, Рогніди, прийшла в нічному притаєному 
шепоті, прийшла з переповіданою так і отак похмурою повістю про напад Володимира 
на князівство Полоцьке, про вбивство батька Рогволода і братів Рогнідиних, про 
наругу, гвалт, розбишацтво, ганьбу! Володимир узяв Рогніду, мов підложницю, а 
потім кинув заввагонілу, подався до Києва відвойовувати володарювання, у 
старшого брата свого Ярополка, якого заповзявся звести з світу ще відтоді, як 
горда Рогніда відмовила йому в жениханні, сказавши: «Не хочу роззути робичича, 
но Ярополка хочу».
Річ неймовірна: під той материн шепіт малий Ярослав ладен був забути власного 
батька і всю свою дитячу прихильність віддати незнаному Ярополку. Бо ж мати про 
нього так захоплено, так співчутливо розповідала. А рідний батько виступав лише 
забіякою й убивцем, бо позбавив життя не тільки старого Рогволода і його синів, 
але й рідного брата свого Ярополка і звелів те чинити в передсінку княжої 
гридниці, сидів, певно, в своєму кріслі посеред гридниці й слухав, як у сінях 
точилася боротьба, як зойкнув Ярополк, як упав на дерев'яну лунку підлогу.
— А йому ж було боляче? — питав хлопець матір. — Завжди боляче, коли вбивають?
Він знав, що таке біль, бо мав од народження вивихнуті ноги; ноги йому зовсім не 
підкорялися, вони собі жили окремішнім життям, він міг тільки повзати, 
підтягуючись на руках, вся його надія була на руки та на плечі, а з ногами не 
виходило нічого — не помагали ані молитви, ні молебні, ні свячена вода, ні 
купелі в травах, ні заморське питво.
Зате, прикутий до постелі, начувся всього стільки, що вистачило згодом на 
половину життя. Найперше, ясна річ, про батька, якому Рогніда ніколи не могла 
простити зла, ніколи, ніколи! Узяв гвалтом після вбивства рідних, а потім кинув 
її в Полоцьку і вже в Києві, вбивши Ярополка, взяв його дружину-грекиню собі в 
підложниці а чи й у жони, але й того видалося замало розпусникові, бо як 
народився від грекині Святополк (власне, син Ярополчий), а Рогиіда розрішилася 
Ізяславом, то вже князь мав у себе нову жону, Любушку-чехиню, та й та привела 
йому тільки одного сина Вишеслава і впала в немилість і від. 'Правлена була 
назад до Чехії в якийсь монастир, а Рогаіду привезено до Києва і пошановано 
нарешті як справжню княгиню, і вже тоді спородила вона Мстислава, а згодом 
Ярослава, але від того не сповнилася любов'ю до Володимира і кожному і 8 синів, 
ще той і не розумів нічого, вже нашіптувала про свою зневагу, про свій біль, і 
так вони й росли серед тої дивної глибоко затамованої ворожості материної до 
батька і серед цілковитої байдужості батькової до них і до матері, бо рідко 
бачили князя Володимира; мав він завжди безліч клопотів, частіше був у походах, 
аніж у Києві, збирав землі, впокорював непокірливих, дбав невідь про що й за що, 
а діти його росли без ласки й любові, всі різні, від різних матерів, з'єднані 
самим тільки батьком, а так — різноплеменні й різномовнії від грекині 
Яро-полкової — Святополк, від Рогніди — Ізяслав, Мстислав, Ярослав і Всеволод, 
від чехині Любуші — Вишеслав, від чехині Мальфреді — Святослав, Судислав, 
Позвізд, від болгарині з царського роду Симеонового — Борис і Гліб, від 
ромейської царівни Анни не було дітей, зате від німкені, з якою Володимир 
одружився в літо 6519, народився син Станіслав і дочка Марія-Доброніга.
Ярослав і не знав їх майже нікого, жив коло матері, мав свій біль, катувався 
своєю непорушністю; як тільки став розуміти навколишній світ, вже зненавидів 
його, хоч і прагнув усього, що було йому недоступне, хотілося йому сміху, 
біганини, крикняви, веселого вовтузіння, всього того, що бачив, коли підноси-.ли 
його до віконечка княжого терема і він визирав на київську вулицю, де серед 
куряви й бруду юрмилася дітлашня, бігали собаки, котилися повози, іржали коні, 
вешталися сюди й туди всілякі нероби або ж тяжко згиналися під вагою носії, де 
проходили й проїздили верхи на конях пиховиті дружинники, пленталися втомлені, 
збайдужілі до всього навкруги приведені з далеких погостів вої, викрасовувалися 
в своїх заморських нарядах багаті гості, пропливали, мов пишні пави, київські 
красуні в паволоках, узороччі а чи й просто в білих полотняних уборах, які 
однаково не псували їхньої вроди, а ща дужче увипуклювали.
А ще у відкрите віконце, окрім голосів і звабливих згуків, вливався київський 
дух, від якого в грудях у молодого князя щось мовби аж надривалося, хотілося 
йому чогось незбагненного, і від тої дикої незбагненності находив на нього 
приступ шалу, і Ярослав кричав до хрипу, до посиніння, бив кулаками свого 
пестуна Будня, гатив йому в випуклі груди, аж гуло, задихався від люті на все 
живе, здорове, нескалічене.
— Не туди б'єш, князю, — сміявся Будий, русявий молодий красень, що тим часом 
переморгувався крізь відчинене вікно княжого терема з якоюсь там молодичкою, — 
ось сюди влучай! Отакі Будеш добрим князем, ого!
З чотирьох літ Рогніда приставила до Ярослава вчителів грецьких, болгарських, 
варязьких і навіть латинських, вони забивали малому голову чужими словами й 
дивною грамотою, якої й не чувано досі, а Будий став коло князя вже пізніше, 
дивуючись кмітливості малого, досить швидко навчив його руських рєз, але 
передовсім заповзявся поставити Ярослава на ноги.
— Ти тільки мене слухай, то буде в нас з тобою діло, — казав Будий. — Ось я 
повідаю тобі про богатиря нашого, який сидів сиднем у хаті тридцять й три роки, 
а потім...
Він не давав спочинку малому князеві, примушував того згинати й розгинати ноги 
безліч разів, м'яв йому литочки своїми ведмежої сили лапами, підводив на ноги, а 
потім швидко випускав Ярослава з рук і той падав, боляче бився, кричав на 
пестуна, аж пінився, але Вудий не зважав і вперто робив своє.
— Скоро станеш на ноги, — втішав він Ярослава, — і стоятимеш так міцно, як, 
може, ніхто інший.
Ярослав тільки блідо всміхався на таку солодку брехню, але, як тільки знов 
доводилося йому падати, весь тіпався від злості, вистукував кулачками по чому 
попадя, кричав:
— Брешеш, ти все брешеш! Як виросту, звелю зітнути тобі голову! Ти мене 
знатимеш!
А потім була та жахлива ніч, коли батько, князь Володимир, привіз собі з Корсуня 
нову жону, ромейську царівну Анну, перезрілу грекиню, яка пересиділася в 
невістках коло своїх братів-імператорів Василя й Константина. Певно, потрібна 
йому була як закладниця для миру з ромеями, але Рогніда вбачала в тому самий 
тільки блуд свого мужа, в безсилій злості спостерігала, як Володимир рік тому 
виходив аж до порогів, ждучи приїзду Анни, але прождав марно до самої зими, 
повернувся до Києва лихий на всіх близьких і далеких, а як тільки зійшла крига з 
Дніпра, спорядив похід на Корсунь і довго звойовував місто, а потім ще ждав, 
поки імператори з Царгорода пришлють йому Анну, і, нарешті, повернувся до Києва 
з новою жоною, з царицею, і сам уже не просто собі князь, а мовби цар усієї 
землі Руської, яку скупчив і утвердив своїми походами та дбанням, і отак уночі, 
просто з походу, з духом далекої дороги й склубоченими в бороді пахощами від 
заморської царівни, прийшов до Рогніди, розбудив Ярослава, якому снилося, що 
його душить непогамовний сухий, колючий кашель, сказав, не сідаючи, стовбичачи в 
напівтьмі, в розблиску двох свічок, запалених коло Рогнідиного ложа:
— Маю жону, царицю Анну, і не можу тепер мати більше нікого, так велить новий 
мій бог Христос, але тебе не хочу обндити. Вибери собі мужа, якого забагнеш 
серед моїх вельмож.
Тоді Рогніда зіскочила з ложа, стала навпроти князя, у довгій білій сорочці, 
висока, струнка, здавалося, вища за князя, закрила його від Ярослава своєю 
постаттю, він бачив саму тільки матір і чув тільки її голос:
— Була-бо царицею і не хочу бути рабою нікому на землі, а лиш богові!
— Ти княгиня! — закричав малий князь так, як він кричав тільки на Будия.—  
Воістину ти цариця всім царицям, моя мамо!
І він відчаєно виштовхнувся руками з нагрітої постелі, — руки мав напрочуд дужі 
як на його вісім літ, силою дорівнював чи й не дорослому мужу, — поштовх рук був 
такий несподіваний для нього самого, ідо він сів і простягнув ноги, як то 
роблять усі здорові люди, а потім подався на край ложа і вже не міг стриматися, 
вже ноги самі послизнули по м'якому хутрі, вже відкинуто легку ковдру з білячих 
шкурок, і вперше в своєму житті князь Ярослав без сторонньої допомоги, сам став 
на ноги й стояв, зчудовано стояв, не падав, хоч все в. ньому колотилося й 
клекотіло від страху й напруження, все напнулося в ньому — от-от перерветася і 
він помре, але нічого протиприродного не ставалося, дивна сила втримувала його 
на ногах, князь Володимир дивився на свого сина з відвертим страхом, Рогніда теж 
озирнулася, побачила Ярослава на ногах, зойкнула, кинулася до сина, обхопила 
його за плечі, щоб не дати впасти, але він стояв і далі, навіть зміг спробувати 
відгорнути від себе матір, але зробив те для годиться, н-е мав сили ні на що 
більше, окрім цього першого в житті стояння на власних ногах, не міг навіть 
промовити слова, та де там слова — звуку бодай видати з себе не зміг би.
Князь Володимир ще трохи постояв остовпіло, потім важко повернувся й хильцем 
посунув з палати.
А Ярослав відтоді почав потроху ходити, підтримуваний і навчений веселим 
пестуном, але намагався робити те потай, щоб ніхто не бачив, бо мав качину 
походу, ноги йому йшли врозтіч, все гойдалося перед очима, і якби не його 
неймовірна впертість, то чи й навчився б як слід ступати по землі, але мав 
невичерпні заряди наполегливості, яка передалася йому чи то від численних 
навчителів, чи то від батька, що в своїх державних ділах не знав ні впину, ні 
спочинку, чи то від матері з її невтишимою зненавистю до князя Володимира.
Так відтоді й затямив собі: треба бути впертим в усякому ділі — і в зненависті, 
і в любові, та навіть у дріб'язку.
...Князь Ярослав сидів над гарним озерцем — синювата латочка серед старих білих 
беріз, сидів уже давно, не помічав, що його чоботи з дорогого тіму, саджені по 
швах і на підборах самоцвітами, глибоко вгрузли в м'яке дерновиння і в ямки 
набігло води, м'яка шкіра розмокла, ноги князеві, власне, викупу-валися в воді, 
але він того не зауважував, а може, так було ще й ліпше, бо Холод у ногах 
відтягував пекучі думки, якими нуртувалася князева голова.
Байдуже вдивлявся в несхитну гладінь озеречка, бачив у ній своє відбиття — міцна 
голова на зашироких плечах, важких, мов камінних, негарне суворе обличчя з 
великим, м'ясистим но-еом, глибоко сховані під кудлатими бровами очі з гострим 
поглядом. Бачив себе і не бачив, бо не любив таких розглядин, знав про свою 
невродливість, про свої холодні очі, про камінну суворість свого обличчя.
У воїв і книжників холодні очі. А він був книжник ще з тих літ, коли непорушно 
лежав у материних покоях, він ховався від веселих, безтурботних здорових людей 
зі своїм нещастям за книги, читав про .страждання, про великомучеників, про 
подвиги, про великі діяння, великі пристрасті і великі зради — і цього було 
досить для нього.
Книжне знання ставило його понад братами й сестрами, понад батьком і всіма 
довколишніми людьми. Мав завжди безліч часу для засвоєння книжних премудростей, 
а потім настав день, коли Ярослав відчув свою зверхність не тільки над такими, 
як сам, а навіть над тими, що видавалися колись вищими, недосяжними, — і тоді 
вперше закрутилася в душі хробачком приваблива думка про те, що тільки він 
згодом повинен панувати в цій великій землі. Покрепу такій думці давав і новий 
бог, взятий князем Володимиром від ромеїв, — бог Христос, жорстокий до всіх 
неслухняних, ледачих, нездарних, безсилих.
«Чоловік, що має повагу, а розумі не має, зрівняється скоту, що на зарізь 
Такий бог вельми сподобався Ярославу. Не нагадував він байдужих у своїй доброті 
до всіх без винятку слов'янських перунів, стрибогів, ярил і велесів. Мовчки 
вигрівалися собі на сонечку, терпляче зносили дошкульні осінні хльости, 
набурмосено стрічали холодні зав'юги довгих зим, а навколо люд пив меди, 
сміявся, плакав, народжував, помирав, сіяв жито і просо, ходив на лови, і все те 
в якійсь заведеній з давніх передвіків кругойдучості, з яловою думкою, без 
вознесіння духа.
А тим часом світом заволодівав новий всемогутній бог — Христос. У ньому молодий 
князь одразу побачив усе те, до чого мав прагнути в гордощах свого духу.
«Не.ма між богами такого, як ти, господи, І ніщо не рівняється ділам твоїм».
Здалеку зачулися стривожені вигуки, між деревами в шаленім гоні наближалися 
вершники на добрих конях, дзвеніла збруя і зброя. Запримітивши князя, верхівці 
стримали коней і збилися оддалік у тісну рухливу купу, а від неї відокремився 
один, на білім високім коні, одягнений ошатно, сміливо погнав до Ярослава, 
осадив коня перед самим князем, гукнув, розпалений швидкою їздою:
— Насилу знайшли тебе, княже!
Свїтловусий красень з червоними соковитими губами блискав зубами, мов 
заморськими перлами, поляпував широкою пеіденою долонею по крутій коневій шиї. 
Коснятин, син Добрині, батькового уя. Доводився Ярославові дядьком, якщо 
розібратися. Був трохи старший і роками, головне ж — переважав хитрощами.
— Та в тебе ноги у воді! — гукнув стурбовано Коснятин, видно прагнучи бодай 
чимось покінчити з мовчазною насупленістю князевою.
— Мої ноги, — суворо мовив Ярослав.
— Застудишся. Вода вже холодна, — трохи стриманіше сказав Коснятин, який 
зрозумів, що Ярославові не до вподоби гуки й тюки.
— Коли князь захоче, то може й у кризі сидіти, — знов обірвав його Ярослав. — 
Їдьте собі, а я ще посиджу.
— Нагнали ж такого оленя, — зітхнув Коснятин.
— Наженіть ще. їдь!
— Гаразд, князю. Але як же ти? Ми повернемось за тобою.
— Повертайтесь.
Коснятин тихо від'їхав од князя, вже тільки тоді підняв свого коня у скок. 
Ярослав бачив, як він змахнув рукою, як вершники вистрибували один з-перед 
одного, кваплячись за новгородським посадником, намагаючись опинитися до нього 
якомога ближче; ловецька громада творила рухливу, живу низку, між деревами гарно 
вирізьблювалися летючі постаті коней, блискала зброя, мальовничо промаював 
дорогий одяг. Видіння щезло, князь зостався сам.
«Доки носити мені щодня думу в душі моїй, журбу в серці иоїм? Доки буде 
підніматись ворог мій надо мною?»
Коснятин був сином Добрині, того самого Добрині, який кинув Рогніду до ніг 
молодого тоді князя Володимира і намовив того поглумитися над нею. Так ще змалку 
Добриня залічувався до ворогів князевих. А що не застав його живого в Новгороді, 
то ворожнечу свою мав перенести на сина Добрині Коснятина. А той від батька 
перейняв зневажливу зверхність до Володи-мирового роду, хоч і ховав це за 
дбайливістю й уважністю, найбільше ж — за хитрощами.
Добрині ображені були князем Володимиром і обдурені. Бо спершу Володимир на знак 
вдячності до свого уя, рідного брата матері своєї Малуші, проголосив того князем 
у Новгороді, але згодом, коли довелося йому розпихати своїх синів, .що їх 
наплодив од незліченних жон, то забув про свою обітницю перед Добринею і 
найменував князем у Новгороді свого старшого сина Вишеслава. Діяв тоді Володимир 
швидко й хитро. Найстаршому синові од Рогніди Ізяславу, який мав би право сісти 
на батьків стіл у Києві, подарував Полоцьк, мовби для того, щоб задобрити 
Рогніду, насправді ж — відібрав в Ізяслава всі сподівання на повернення до 
Києва, бо Полоцьк було проголошено князівством самостійним, незалежним од влади 
великого князя. Іншим синам своїм Володимир нагадував невтомно, що е вони лиш 
його послушні люди, і, щоб виказати свою необмежену владу над ними, роздавав їм 
уділи без видимого ладу, з простої примхи. Другого по Ізяславу — Мстислава 
загнав аж у Тмутаракань, тоді як несправжнього сина від Ярополкової грекині, 
Святополка, посадив у близькому від Києва Турові: хоч Ярослав був син від 
Рогніди, а Святослав од Мальфреді-чехині, та не Ярослава послав батько в близькі 
Дерева, а Святослава, Ярослава ж, видно злякавшись його книжної мудрості, загнав 
аж у Ростово-Суздальську землю, за ліси й за ріки, між чудь і мерю, між 
бродників, які втікали з усіх князівств, ховаючись од бояр, од переступів і 
лихої долі. Але бог не полишив молодого князя і в тій далекій землі.
«Справедливість твоя — як високі гори, суди твої — як глибінь велика».
Заврожаїлося на той час у Суздальщині, і був хліб дешевий, а від того й сила 
князева зросла. Хліб був дешевий один рік і другий, і молодого князя любили й 
величали, хоч і не його заслуга на врожай, але хліб дешевий — і вже любов 
звідусюди, і жити любо, і сили додається й потуги. Ярослав із дружиною ходив на 
чудь і на мерю, відтісняв їх з ліпших земель, роздавав угіддя своїм поблнжчим 
людям; до нього стікалися вої, Мужі знатні й просто голота, в нього мали 
притулок усі невдоволені, він вивищувався над ними і ставав небезпечним, може, й 
для самого великого князя. Але той пильно стежив за синами своїми і вчасно 
помітив Ярославові гордощі. На той час уже вмерла Рогніда, а в Новгороді 
хитромудрі Добрині вкоротили віку слабодухому Вишеславу. І ось ще сани з мертвим 
Вишеславом тільки вирушили в сумну подорож з Новгорода до Києва, а вже Володимир 
покликав Ярослава до себе і нарік його князем Новгородським, тобто попихачем у 
Добринь, які однаково ж не поступилися б своєю владою, хоч би Володимир прислав 
їм самого господа бога!
«Боже мій, боже! Чому опустив мене—став оддалеки від рятунку мого, від слів мого 
стогнання».
У Новгороді ніколи не знаєш, чи ти князь, чи не князь. Князеві належить право 
суду, але на князівському суді повинен бути посланець од віча. Судове мито 
ділиться наполовину між князем і общиною. До всіх князевих людей приставлені 
люди вічові. Князеві належить данина для прикорму дружин і челяді, для виплати 
Києву й утримання княжого двору, але збирати все те він повинен тільки через 
новгородців. Посадників у пригороди посилає Новгород, і князь не може їх 
зміняти. Взагалі нікого не міг змістити без згоди на те віча, на якому збиралися 
всі маєтні люди Новгорода: посадники, бояри, тисяцькі, кінецькі старости, купці, 
боярські послуживці. Князь від своєю рукою дружину і все військо, але починати 
війну без згоди віча не може. Князь повинен дотримуватися всіх старих і нових 
угод, укладених Новгородом, і не заважати торгівлі. Сам може торгувати, але не 
через своїх людей, а через новгородців. Не має права набувати земельні угіддя й 
будь-яку нерухомість ані собі, ані жоні, ні дружині. Почувався непевно, був 
просто тимчасовим гостем у цьому багатому й буйному місті, сидів на своєму 
княжому дворі або в Ракомі, яку отримав у дарунок од Коснятнна, міг, щоправда, 
вирушати в об'їзд земель і пригородів, щоб вершити проїзний суд, на який мав 
неподільне право, але тим і обмежувалися всі його самостійності.
На додачу до всього Ярослав ще мав хирляву, старшу за себе жону — чеську 
князівну Анну, з якою мусив одружитися за велінням Володимира, що тим самим 
забезпечував собі спокій від найближчих сусідів. Анна не могла звикнути ні до 
страшних морозів, од яких лопалися дерева в пущах і лунко гахкала перемерзла 
крига на озерах і ріках, наганяли на неї хворощі затяжні осінні дощі, наводили 
сум розбагнені шляхи. Не було радощів ні їй у цій землі, ні Ярославові од такої 
жони. Єдиний син од Анни Їлля теж ріс, як і мати, слабосилий і нікчемний. Серед 
рум'яних боярчат виглядів якимсь здохляком. А вже що казати про Анну в 
порівнянні з білотілими пишними боярськими жонами, з жоною Коснятина, який 
слідом за батьком своїм Добринею не гнався за високою породою, а вибирав жону по 
тілу та вроді, як оті найманці варяги, що приходили на службу до Ярослава з-за 
моря з своїми подругами — русокосими, міцноногими красунями, про кожну з яких 
можна було б сказати словами з псалтиря.
«Врода розлилася по губах твоїх».
Князь був нещасний у всьому, але звертався тільки до бога, до нього самого:
«Споглянь на горе моє і на труди мої і прости всі гріхи мої».
Але й посадник Коснятин так само почувався зле. Був мовби й князь і водночас не 
був ним. Бо ж Добриня, поки не присилано до Новгорода Вишеслава, проголошений 
був за князя, І ніхто не відбирав того звання, яке дається назавжди, на весь 
рід, на всі його коліна. Раз так, то й Коснятин князь. Опріч того, вважався 
двоюрідним братом, браточадом, великому князеві Володимиру — отже, князь? Але на 
місце Вишеслава прислано Ярослава, який вважається князем Новгородським, хоч, 
властиво, е тільки племінником Коснятиновим. Отож — хто вищий?
Вихід був єдиний, хоч і найтяжчий: спровадити Ярослава з Новгорода, але так 
добре спровадити, щоб сів той відразу на київському столі за великого князя, та 
ще й сів за поміччю новгородців, за що мав віддячити належно, найголовніше ж — 
вибратися звідси назавжди і назавжди звільнити Новгород від присиланих з Києва 
княжат.
Коснятин сказав про це Ярославові з своєю посмішкою на мальованих червоних 
губах, але сказав не прямо, а наздогад:
— Новгородська земля велика й багата, але все відбирає в тебе, княже, великий 
князь, батько твій.
— Не все, знаєш добре, — відповів Ярослав, — з трьох тисяч гривен данини тисячу 
лишаємо собі.
— Ледве стачає на прокорм дружини, — підхопив Коснятин, — а подумай, княже, якби 
ти мав ще й ті дві тисячі на додачу, що повинен їх щороку одсилати до Києва!
— Гріх іти проти отця свого, — суворо глянув на нього князь.
— Можна б потроїти дружину, —  вів своє Коснятин, — ніде ніхто не мав би такої 
дружини.
Ярослав одповів йому словами з псалтиря:
. «3лоба його обернеться на голові його, і насильство його впаде на тім'я його».
— Якщо чоловік до тисячі гривен має ще дві тисячі,— засміявся Коснятин, — то він 
не лякається нічого в світі! Прощавай, княже! Вклоняюся твоїй мудрості!
Він більше не нагадував про цю розмову, але в кінці літа, коли треба було 
відсилати Києву щорічну дань, Ярослав покликав Коснятина до себе, довго ходив по 
просторій гридниці, перемірюючи її вздовж і впоперек, потім сказав:
— Довго думав я, довго й тяжко. І велю так: не давати гривен Києву.
Коснявин мовчав, зляканий і зраділий. Тоді Ярослав підійшовзоке нього впритул, 
взявся за коштовне корзно, мовби хотів труснути посадника за груди, але тільки 
потримався, похмуро молвив:
— Споряджай слів до князя Володимира з цією вістю!
A сам відправив певних людей до варягів, прикликаючи до У$ебе на службу 
найславнішого з них — Еймунда.
«Не  згадуй про гріхи молодості моєї, ні про переступи мої, гадай мене по 
благодаті твоїй, задля доброти твоєї, господи!»
Ще довго сидів Ярослав над озеречком, ноги йому зовсім коцюбли в просиненій 
першими осінніми прихолодками воді, а він уперто не помічав того, ворушив губи в 
молитві, загинав ільці на руках, перелічуючи всі гріхи, неправди й кривди, заіні 
йому, його матері, його сестрам і братам батьком їхнім, іиким князем 
Володимиром.
Неподалеку між деревами знов замаячили верхівці. Поволі їздили його 
тілохранителі — варяги Ульв і Торд. Десь весь час кружляли довкола, відігнані 
князем, звиклі до його незваних примх, але не втерпіли, вирішили навідати свого 
хліщя. Іншим разом Ярослав би втішився вірності своїх панів, йому подобався 
мовчазний Ульв, що, мабуть, на сміх а одержав ім'я славетного скальда, про 
співучість якого відано в північних краях легенди; розважав князя і Торд, 
помолодший за Ульва, головне ж — балакучий безмірно, валачки його зводилися 
завжди до того самого: до дівчат, з яких він чомусь особливо вирізняв неодмінно 
білявих і тонконогих і часто навіть ганявся за ними по новгородських вулицях, за 
що новгородці недвозначно обіцяли поперебивати Тордові ноги.
Але няні князеві не хотілося бачити варягів. Він махнув їм рукою, щоб їхали 
геть, ті слухняно завернули коней, знову зникли в переліску.
І ще й ще сидів Ярослав над озерцем, перешіптуючи слова з священних книг і 
відчуваючи таку холодну самотність, хоч візьми та в воду.
Прив'язаний до найближчої берези князів кінь тихо поскубував траву, іноді скидав 
голову, прислухаючись до лісу, так ніби ждав повернення отої гарної низки 
верхівців або хоч двох вершників-варягів, знов виловлював м'якими губами трохи 
згірклу передосінню травицю, а коли вже нічого було більше вигризати, застояне 
тупнув копитом, голосно заіржав, нагадуючи хазяїнові, що вже час їхати або 
слідом за ловцями, або й просто собі додому.
Тоді Ярослав підвівся, труснув одним чоботом, другим, пересмикнув плечима від 
холоду, загнуздав коня, підтягнув попругу, молодо скочив у високе поцяцьковане 
сідло, смикнув за повід, не розбираючи навіть, за який — за правий чи за лівий, 
бо куди їхати, куди скакати — Ярославові було однаково.
Кінь радо зірвався з місця, поніс князя поміж деревами, вибираючи вже на свій 
конячий розсуд вільніший простір. Ярослав і далі був задуманий, і далі 
ворушилися його уста в молитвах.
«Лице мое запалося від смутку й постарілось задля всіх ворогів моїх».
А кінь, не спонукуваний і не гнаний, сам наддав ходи, полетів і геть божевільне; 
перед очима князя перестрибували білі береза й замшілі вільхл, чіпкі чагарі лише 
здалеку намірялися своїми колючими вітами і безсило відскакували в боки, м'яко 
тупотіли по зеленому моху хінські копита, туго бив у обличчя, лоскотав бороду 
вітер, аж ставало весело Ярославові, і він уперше за сьогодні посміхнувся і 
згадав, що молодий ще зовсім — тридцять і п'ять літ якихось, і аби не князівська 
поважність, то гукнув би оце на весь ліс, і -підвівся б у стременах, і...
Збоку, на галявині, щось майнуло, дивїіо-біле й бентежне, князь рвонув повіддя, 
на всьому скаку зупинив коня, повернув його назад, до галяви, але там уже було 
порожньо. Може, здалося? Мана? Ярослав кинувся в один бік, у другий. Гнав коня 
просто на кущі, тріщало під конячим черевом, хльоскало князя віттям, нарешті, 
вирвалися на вільніше місце, князь розпалено зирив сюди й туди, сам не знав, 
чого шукає, за чим женеться, знову кинув коня наперед, проскочив перелісок і 
тільки й угледів на протилежному кінці нової галявини, як метнулося в гущавину 
щось звабливе, від чого кров князеві вся зібралася в серці й глухо, загрозливо 
заклекотіла. Був ловцем на звіра, а мав стати ким? Відчайдушне погнав коня туди, 
але змушений був спинитися перед непролазною стіною хащів, тоді зіскочив на 
землю і, ні про що не дбаючи й не думаючи нг про що, мов одурілий юнак, поліз у 
кущі, в гущавину. Мав наздогнати, хоч би там що! 
«В тісноті робив ти мені простір».
Але це була остання згадка про бога. Далі не було кі богів, ні бісів, не було ні 
турбот, ні клопотів, ні зненависті, ні бідкання, а тільки те, за чим гнався, що 
хотів допасти, мати в своїх руках, щоб глянути зблизька, дихнути того 
лринадливого духу.
Ламав кущі, мов дикий тур, проламувався наперед з відчайдушною силою, весь 
налився темною силою — в руках, у тулубі, в ногах, колись таких немічних і 
калічних. І нарешті побачив знову попереду біле маево, гукнув охрипло, здавлено:
— Стій!
Воно бігло далі, не зупинялося, не озиралося.
— Стій!
Втікало, мовби й не чуло. Бігло легко, не торкалося землі, летіло поміж кущами, 
вже випурхувало на вільний простір, який білів поміж березняками, саме біле й 
ніжне, як береза.
— Стій, бо вб'ю!
Аж тоді стадо злякане, і він набіг на нього загрозливий, задиханий, зачамрілнв, 
озвалася в ньому батьківська кров, загриміла в ушах, завирувала звихреними 
колами перед очима;— і отут, ще не розбираючи, що й до чого, ще не відаючи, що з 
яим, Ярослав за найкоротшу мить збагнув і зрозумів свого непутящого батька, 
вперше за своє життя йому відкрилося те, що, мабуть, не раз і не десять разів 
переживав колись Володимир, і Ярослав пробачив своєму батькові все лихе й 
недобре, виправдав усі гріхи його. І все те — лиш за один доторк до тіла, що в 
кожній своїй найменшій малості було, мов божий дарунок. Перед ним стояла 
задихана, розметана від довгої втечі дівчина. Неначе вибігла з дивної казки. 
Або: якби ліс, з усіма , своїми пронизливими пахощами, э своего неповторного, 
вічною свіжістю й бадьорістю, з своїми буйними соками міг перевтілитися, 
скупчитися в одній-єдиній істоті, то саме отака дівчина могла б бути його 
породженням, але тоді ліс мав би зникнути, від нього б нічого не лишилося, вже 
витрачене було б на оце створіння. Однак ліс жив і далі, а в ньому знайшлося для 
князя вриголомшливе чудо, перед яким, власне, й не було ні князя, ні іншого 
чоловіка з його клопотами, трудами й неспокоєм, а ста» знетямлений, задивлений, 
овдниений від .усіх складностей світу, і якби міг укласти всього себе в один 
вигук, то вигук був би хіба що таке: «О велика мудрість сущого?» Вже Ярослав 
нездатен був ні мовити, ні бодай ворухнути князь. Не одтав одягу на дівчині, не 
запримічав на ній нічого,ні зажував нічого, не міг би навіть сказати,чи висока 
вона, хоч і дивився на неї згори вниз, не міг би визначити, вродлива, чи просто 
приваблива, не знав, чи русява, чи чорнява, він просто відчував усю її в її 
цілості, вія дихав нею, бачив же тільки обличчя, та навіть і не обличчя, а 
шкіру, власне, й не шкіру на обличчі, а якусь незвичайну свіжість, незайманість, 
чистоту, від яких зайшлося йому серце і світ ішов обертом дедалі швидше й 
швидше.
Мов сліпий, простягнув він обидві руки, повільно, несміливо, жебруюче. Єдиний 
доторк мав порятувати його від усіх нещасть, від найбільшого лиха, тільки один 
доторк, ось так починається й так кінчається світ, а більше лема нічого, і не 
повинно бути, і нічого більше й не треба — в цьому найбільша мудрість; і як 
добре, що чоловікові все ж таки відкривається, хоч і пізно іноді, ця велика 
правда, яку так добре знав його батько. О князю Володимире, прости свого 
нерозумного сина! Не судіть і не судимі будете! А нині тільки мовчазний доторк 
до цього чуда — і вмить щезнуть усі незгоди, і в душі озветься сміх, буйнощі 
заллють усе тіло, як ллються звідусюди в лісі пронизливі повіви живого духу!
Його руки поволі допливали до білої постаті, він бачив тепер не саму тільки 
непередавану свіжість, його вразив вогонь і розум у її сірих, чорно розіскрених 
очах, але це сталося згодом, пізніше, тоді, як вона відіпхнула його руки, коли 
він усе ж доторкнувся хоч її руки, відчув кінцями пальців усю її, ще більше 
зшаленів, але водночас мовби найшло на нього прозріння, і він побачив тоді її 
очі, її губи, побачив її всю — невисоку, щедротілу, в простій полотняній одежі, 
а ще побачив її шию, довгу й ніжну, у широкому вирізі грубої сорочки, і йому 
захотілося припасти до тої шиї, якраз там, де вона виставлялася з грубої 
тканини, і він незграбно похилився, так ніби й досі залишався малим калічкою, 
який непевно стояв на ногах, висока дорога шапка заважала йому, і він шваркнув 
нею об землю, його кругла ромейська борідка теж була не до ладу, тож князь 
скособочився, наставляючи бороду набік, але всі ті миттєві приготування звелися 
на ніщо, бо дівчина знов м'яко, але вперто відтрутила його, цього разу сказавши 
тихо, без гніву:
— Ану ж бо не...
Він став геть безпорадний. Хотів би й заплакати, але давно розучився, став би на 
коліна, але звик ставати на коліна лише перед богом і не знав, чи зарадить тут 
цим ставанням, бо ж дівчина була для нього вище за бога і за все, що було й чого 
не було. Він мовчки похилився на неї всім своїм тілом, майже падав, мов підтятий 
бажанням, і вона знов наставила навпроти своє  дуже плече, стримала його 
падіння, знов мовила:
— І чого б я ото?
Говорила, мабуть, більше для себе, бо вже встигла зауважити, що він нічого не 
чує, нездатен ні на мову, ні на слухання, знала, що й утекти тепер би могла від 
нього легко, бо не спромігся б той на погоню, але не втікала і не відступала від 
нього, стояла так само майже впритул, як стали вони спершу, і віяла на князя 
чарами свого тіла, каламутила йому розум і душу, отруювала його темною звабою, і 
в невинному розхилі її уст не почувалося, що чинить те навмисне,— просто 
виходило само со бою, може, їй теж було любо, а може, гарно було від незвичності 
пригоди.
Він знову схитнувся вже на другий бік, і тоді вона, видно схаменувшись нарешті, 
може запримітившії його дорогі шати й здогадавшись, що мав справу з непростим 
чоловіком, відхитнулася від князя, ступнула двічі назад тан, що Ярослав, не 
знайшовши опори, заточився і мав би впасти, якби' дівчина вчасно не підтримала 
його, але він все ж таки умудрився налягти на неї всією своею вагою і повис на 
плечі в незнайомої; вона одпихала його чимдуж, намагалася визволитися, його 
кругла, підстрижена по-ромейському борода лоскотала її шию десь за вухом, 
дівчині було й лячно, і смішно трохи водночас, вона таки спромоглася відіпхнути 
дивного нападника, відскочила від нього, гукнула крізь сміх:
— Ой набрид!
— Ну, — пробурмотів нарешті Ярослав, — навіщо?
— Звідки такий узявся! — поправляючи на собі сорочку і і благеньке корзно, 
скривила губи дівчина. — Ганяєшся тут по лісі.
Він знову мовчки пішов на неї, але вона вже остаточно оговталася, вхопила з 
землі ломаку, замахнулася:
— Не підходь, бо!..
Очі їй сміялися, видно, сама розуміла, який безглуздий її захист від дужого, 
озброєного мечем і мисливським ножем чоловіка, ведмежу силу рук якого вона вже 
встигла відчути. Однак знала й те, що владна зараз над цим чоловіком безмірно.
— Тільки ступни — кричатиму!
До кого? Кому? Це її не обходило. Повинна була викласти все, що мала для власної 
оборони, мерщій висипати на безтямного чоловіка, перш ніж той схаменеться і 
перестане бути таким нікчемним тюхтієм, яким показав себе ось зараз.
— І забирайся звідси! — додала ще сміливіше.
У князя пройшло перше запаморочення, його тіпала мовби лихоманка, відчував, що 
будь-які переговори безглузді, але не мав нічого ліпшого, тому вдався до 
вмовляння:
— Ну нащо ти так?
— А ти нащо?
— Я... ти... як тебе звати?
—  Старий будеш! Повинна б... А нічого я не винна! Та ти слухай... Не хочу 
слухати!
— Ну... — Він не знав, як до неї й підступитися, — Ти знаєш, хто я?
— Не хочу знати!
— Можеш хоч здогадатися.
— Не мала клопоту!
—- Але ж я для тебе міг би...
— Сама все можу!
Від неї відскакували всі слова: ні погроз, ні обіцянок для неї не існувало.
— Все ж таки як тебе звуть? — спитав він, намагаючись посміхнутися. — Я — Юрій. 
А ти?
— А я — ось вона!
Дівчина випнула повні груди під полотняною сорочкою, вихнула стегнами, її тіло 
вільно ходило під широкою сорочкою, а в князевих очах прокотилася темна хвиля, 
він рвонув з піхов меча, доскочив до дівчини, захрипло вигукнув:
— Кажи, бо потну?
Вона злякалася навсправжки, очі їй розширилися, чорні іскорки повистрибували з 
них геть, лишилася тільки безмежна сірість, дівчина наставила руки, так ніби 
могла ними захиститися від меча, слухняно прошепотіла:
— Забава.
— Що? — кинувши так і не видобутий меч назад у піхви і хапаючи її міцно за 
плечі, поспитав Ярослав. — Що?
— Звуть мене так. Забава.
— Чому так?
— Батько так назвав. Ми в лісі живемо, самі. Нікого -довкола. Як народилася, то 
була для нього забавкою.
— А нині що?
— І нині.
— Чому так до мене? Знаєш, хто єсмь?
— Не знаю.
— То й ліпше. Вподобав я тебе вельми.
— Ну, — вона вив'юяилася з-під його рук, відскочила набік, — їдь собі далі, поки 
я тебе не знаю.
— Повинна спізнати.
— А не хочу.
— Я для тебе все зроблю.
— А що ти для мене зробиш?
— Ну... — Князь знітився: бо й що міг для неї зробити. — Бояринею тебе вчиню!
— А не треба мені боярині!
— Що б тобі треба?
— А нічого!
— Ну, не втікай від мене.
— А ги не підходь.
На Ярослава знов напливала темна лють. Навіщо зачепився з цією дурною розмовою? 
Треба було відразу зім'яти, згнітити, треба було, треба... ох! Він сказав 
благаюче:
— Прошу тебе вельми. Постій лиш коло мене. Трохи.
— А їдь собі, — сказала вона жорстоко. — Он тебе шукають.
Справді, віддалеки чулися крик, заіржали в лісі коні, відгукнувся до них князів 
кінь.
— Побачать тебе тут — буде тобі, — мигано посміхнулася Забава.
— А я не боюся нікого, — сказав він, мой останній хвалько. — Я над ними всіма, а 
не вони наді мною. Ну, то підійдеш?
— Не хочу.
— Тільки потримати тебе за руку,
— Чого захотів.
— Аго-ов! Княже! — зачувся за гущавина и Косняганів могутній голос. — Княже 
Ярославе!
В очах Забави промайнула заншаденість.
— То ти — князь?
— Князь. Іди до мене.
— Якщо князь, то й ще раз можеш приїхати! — вона засміялася й кинулася в 
гущавину.
Тільки й сліду.
А з другого боку, перелякано гукаючи, проламувалися лсрізь чагарі послані 
Коснягином ловці й варяги.
— Чого претесь! — гримнув на них Ярослав, а Коснятинбаі, коли вийшов до коней, 
сердито мовив: — Відвикай зирита за князем. Негоже чиниш.
— Злякалися за тебе, світлий князю, —  дикувато мовив Кослятии.
— Не маленький, сам собі зараджу. Обдумав усе нині. Веля кувати мечі та списи і 
возити стрілу і ио иригородах, щоб готували боїв на весну, йтиму на Київ.
Він махнув верхівцям, щоб відстали, подимили їх з Коснятином на самоті, 
продовжував:
— А взимку доїдеш за море до свейського царя. Чув я — дочка в нього є вельми 
гарна. Висватаєш за мене, бо вже два літа, як моя Анна, царство їй небесне, 
покинула меие і перейшла в божі чертоги, а мені на цім світі гяжжі а самітно.
— Яз тобою, княже, — нагадав Коснятин.
— Ти не в лік. Грубий еся й плотояден.
— Зобиджаєш мене, князю. А я ж для тебе...
— Знаю. що ти для мене. Все Людське естество для мене відкрите, ніщо не 
ховається від очеі моїх. Раз я на отця свого піднявся, то вже...
— Отець твій погряз у гріхах, в бісівській духоті...
— Отець мій старий уже чоловік і великій чоловік. Ніхто йому не дорівняється. А 
грішні всі ми суть кожен народжуе. Возятн стрілу — новгородський зіичад, який 
взятав оголонення війвається з бісами і живе з ними, а до бога йде все життя. 
Але ж чи Дійде?
Коснятин спантеличено поглянув на князя. Ярослава бавило посадникове 
знетямлення.
«А знав би ти ще про Забаву!» — мстиво подумав він, а вголос поспитав:
— Хтось тут стереже твої ловища?
— Є тут один ловецький, за Гзенню його хижа. Але нехлюй і гультяй страшенний. 
Сьогодні й геть зник десь. Через нього й не вполювали нічого. Марно проїздили.
— Невмілі ловці. А .тому твоєму — треба б помічника.
— Обійдеться. Зледащів і без помічників, а дай — то й геть розбеститься! Простий 
люд треба тримати в руках!
Князеві так і наверталося на язик нагадати, що Коснятин теж недалеко відійшов од 
простого люду, власне, боярин тільки в першому коліні, але вирішив за ліпше 
змовчати, бо вже не хотілося ні про що мовити з посадником, знов він увесь був 
поглинутий солодкою каламуттю згадки про Забаву, кинув би знову все й подався в 
хащі, щоб розшукати оту, з розіскреними сірими очима, з щедрим тілом, що буйною 
хвилею ходить під широким простим одягом. Але посадник не відав, що діється в 
князевій душі, він по-своєму витлумачив оте Ярославове сидіння край озера та 
пізніше блукання самотою по лісу: видно, князь тяжко й довго думав про свою 
необачну відмову сплачувати данину Києву, мабуть, карався, що постав супроти 
рідного батька, проти великого князя Володимира, проти якого ніхто не міг 
вистояти, навіть самі ромейські імператори запобігали його милості. Та вже раз 
надумався Ярослав ще й іти на батька свого війною, то не слід було знехтувати 
цим наміром, хоч і вірити миттєвому спалаху Коснятин теж не міг, бо знав, як 
часто Ярослав відходить од своїх намірів, охоловши й розваживши все заново...
— Віче треба збирати задля війни, — сказав посадник обережно.
— А збирай, — байдуже відгукнувся князь.
— Коло Софії чи на княжому дворі?
— Збирайтеся на Софійській стороні. Негоже мені піднімати віче проти отця свого. 
Та й натурчали вже мені повні вуха своїм криком новгородським.
Вдарив коня, відскакав од Коснятина. Віддалявся од місця, що стало для нього 
найблагословеннішим, а волів би вернутися назад, знову знайти Забаву — ще й досі 
чув її голос, дзвеніли йому останні слова визивно й обіцяюче: «Якщо ти князь, то 
й ще раз можеш приїхати...» Можеш приїхати, можеш приїхати...
Повернувшись на княжий двір, Ярослав звелів одслужити в двірській церкві 
вечерню. Довго стояв навколішках серед темної, ледь освітлюваної благенькими 
вогниками свічок церковці, просив прощення в бога, звертався подумки до отця 
свого, до покійниці матері і до покійниці жони, яка лежала десь у дубовій корсті 
в дубовому ж соборі Софії на тому боці Волхова, і якщо вийти оце з церковці й 
стати на березі тихоплинної тьмяної річки, то вгадаєш у темнощах софійський 
пагорб за Волховом, а на пагорбі — тринадцятиглаве диво, возведене за велінням 
князя Володимира в рік, коли хрестив він своїх синів у Києві і киян, вгадаєш, 
але не побачиш, бо ночі новгородські восени темні й непрозірливі, то тільки в 
Києві були колись ночі, що світилися, і з київських гір видно було в далекі 
світи, і малому Ярославу відкривалися в ті ночі найдальші землі з кедрами й 
оливами, розстилалася пустинь з подвижниками й великомучениками, поставали 
невмирущі герої, йшли до нього крізь ті просвітлені ночі мудреці з найдавніших 
давнин, біліли мармурові городи, храми, саркофаги славетних царів і войовників. 
Бачив він це все й звідси, з-над берега темного Волхова, з-за боліт і лісів, 
летів через бездоріжжя й непрохідь силою своєї уяви, свого духу. О могуття духу 
людського, просвітленого книжною мудрістю, вознесеного високими істинами!
А коли вийшов з церковці, де ждав його вірний воєвода Будий (князь молився 
завжди самотньо) з двома варягами, пітьма нахлинула на нього, мов чорна вода, і 
не смолоскипи, несені челядинцями по боках, просвітлювали чорноту князеві, не 
світлі істини, про які думалося в молитвах, — ні! — солодкою маною напливало на 
Ярослава Забавнне лице, в усьому торжестві його свіжості й молодості, і князь 
несміливо проводив рукою поперед себе, мовби прагнув одігнати видиво, а Будий 
витлумачив те по-своєму, вирішив, що князь нікого не хоче пускати перед очі, і 
тому, коли в переходах до князівських покоїв траплявся хтось з челяді, 
проскакувала товста ключниця або лопотіла босими ногами молода служебка, 
воєвода, що торував шлях до княжої опочивальні, тупав своїм величезним чоботом, 
гнівно сичав:
— А геть мені з-перед очей!
До глупої ночі в опочивальні у Ярослава горів трисвічник. Князь читав священну 
книгу. Але й там знаходив саму лиш звабу, і очі його мимоволі наштовхувалися на 
рядки:
«Слухай, дочка, і глянь та й прихили ухо твое і забудь про нарід твій м батька 
твого!
І буде люба врода твоя цареві; якщо він Господь твій, то поклонися йому чесно.»
Він повертався назад, вичитував слова для підкріплення своїх. великих замірів, 
прагнув одігнати від себе суєтне: «Прив'яжи, лицарю, меча слави твоєї і величчя 
твого. І в потун твоїй іди щасливо задля правди, і лагідності, і 
справедливості...»
Очі ж самі перебігали нижче і вичитували те, в бажанні чого сам собі боявся 
признатися:
 «У пишних  шатах  поведуть  її до  царя...»
Заснув князь перед самим світанком і чи й спав чи й не спав, а ще й не еіріло, 
розколошкав усіх челядинціа знов стояв навколішки посеред тривожно темної 
церковки спухав заутреню, перебирав у голові слова:
«Поспіши, воссядь на колісницю заради істини, покірливості й правди».
Зранку почалася справжня осінь. Між темним Небом і темною землею провисли важкі 
водяні запони, якось би в один день виповнився загрозливо Волхов, понабухали 
ручаї потемніли лісові озерця, захлющало в пущах і багнах, Поналивалися всі 
щонайменші внямки й заглибини, але не радісна прозорість і. ласкавість жила в 
тих водах, як то буває повесні а похмура стривоженість, чи то викликана 
передчуттям довгої холодної зими, а чи, може, настанням пори майже цілковитої 
відірваності Новгорода від усього світу. Справді-бо: порозпливалися й ті непевні 
дороги посеред лісів і боліт, якими з горем-бідою добиралися влітку до Новгорода 
купці, непрохідними ставали волоки поміж ріками й озерами, вже не видно було на 
широкому Волхові різнобарвних парусів, не випрасовувалися там своїми гнутими 
носами лодьї, не вертілися поміж них учанц мокло піл дощем на колись галасливих 
пристанях-вимолах. Покинуте начиння, ще подекуди вивантажувався який-небудь 
зацізнілий відчайдуха купець, який привіз кільканадцять бочок рідкісного 
фрязького вина, бігав во слизьких дерев'яних містах пристані, ловив за воли 
збайдужілих вантажників, благав обіляв погрожував. 
Ярославові не сиділося на княжому дворі. Зраиая велів сідлати коней, у супроводі 
почту починав об'їзд города Ддщ шмагав немилосердно і князя, і його супровід. 
Дерев'яці кругляки отоними мощено вулиці, ослизли так, що падали іноді навіть 
ковані коні, подекуди кругляки порозходилися, в утворених проміжках збиралася 
брудна вода, звідти чвиркало багном коли попадало туди кінське копито, по 
обличчях їздціа, спливали патьоки бруду, грязюка ліпилася на коштовну одіж, 
заліплювала дорогу зброю, але Ярослав того не помічав, їхаа попереду на нього не 
бризкав ніхто, навиаки, його кінь обкувуцац задніх цілимн потоками холодної 
брудної води, а князеві ьсе нетеопе-ливилося, він підганяв та підганяв коня, 
хотів устигнути успеть добачити все самому, перевірити, помацати рукам, 
пересвія'итися.
Бо якщо встигли пробратися крізь негоду його вирпи і нести до князя Володимира 
вість про сминову невоколу й хвадьство, то не лишить Київський Великий князь без 
відплати б покари такий свавільний вчинок, збиратиме військо да укятиме припаси, 
лаштуватиметься до походу на Новгород з якого колись сам вирушав на боротьбу за 
київський стіл.Він знає ціну цьому великому городу, знає, як полюбляють випихати 
звідси київських прийшлих князів, не зупиняючись яі перед чим; тоді Володимира 
намовили виступити проти рідного брата Ярополка, тепер пішли ще й далі, вже 
поставивши енна проти рідного батька, — і все те, аби лиш вивільнитися з-під 
чужої оаіки, жити самим, володіти своїм городом, своїми багатствами, угіддями, 
людом.
Посадник Коснятин у тих щоденних оглядинах ие відлучався од князя, завжди був 
или ньому, ще тоді, як Ярослав вершит свою ранішню молитву, вже ждав князя коло 
виходу з церква, прискакавши иа цей бік Волхова з далекого Неревського шиця, де 
мав свій двір, оадьоро мокнув під дощем, жартував, сам розкотисто сміявся на 
свої жарти, був завжди мовби скупаний у молоці — пещено білий, червоногубий, а 
здоров'я в ньому так і двигтіло.
Виходив із церквя князь, був сірий ва обличчі, тільки тьмяно червонів йому 
великий набряклий ніс, ваяиті каламуттю від недосипання очі перебігали з 
заводіяцької мармизи Будия на годоване посадникове лице, іноді князь не 
витримував і від споглядання цих двох веселих людей сам посміхався й закликав їх 
на ранкову трапезу, але частіше набурмосено проходив нова них, велів подавати 
коней і метався по городу до самого обіду, так і не маючи рісочки в роті, 
доскіиуючись до всього, недовірливо приглядаючись до посадника, який тільки 
згортав з обличчя брудну воду, бо вважався завжди чистуном, та щосяля бадьорився 
перед своїм зверхинком:
— Все йде на лад, мій князю! З божою жіччю, князю!! Їздили на Плотницький 
кінець, де під довгими навісами умілі майстри робили лодьї для походу. На 
Загородсьхому кійді, де серед кривулястих, вщерть залитих рідкям багном вуличок 
кояі брьохали по саме черево, квязь дивився, як сукяадннки варять у низеньких 
доменицях крицю, а в кузнях чорнолиці від кіптяви ковалі кують мечі, списи, 
рогатий. Скрізь, де з'являвся князь, приєднувалися до нього кіивські старости з 
тисяцькими й сотниками; якщо Ярослав хотів що-небудь спитати в робочих людей, 
наперед нього миттю вискакував староста або тисяцький і випереджав князя у його 
намірі, Косиятин незомітно всміхався під дяшйим русявим усом, а Ярослав ще 
більше темнів лицем, супився, але не мовив нічого, повертав коня, їхав далі.
Коснятин показав князеві готування даруизгів для свейського короля, щоб 
прихилити його серце і серце його доньки їнгігердя до Хольмгардського конунга 
Ярислейфа. У довгих великих тоболах складено було найліпші двінські хутра: чорні 
куди, соболі. бобри, веретища з ніжного козиного пуху, різнобарвяяй тім своїх) 
власного виробу і привезення аж від сараошгів, В копиники готували краску рибу, 
в солярнях складах діжечки й цебрики просолених лососів, привезе олоччя, могутню 
рибу, яка ловиться тільки в крижаній. Ее найміцніші сіті, дається до рук лише 
відчайдухам ринвам, яких, мабуть, немає ні в якій землі, окрім землі 
Новгородської.
Були ще там фландрські сукна і ромейські паволоки, були мечі! з дорогими 
рукоятями, з піхвами, обсипаними коштовними каменями, були візантійські ларці з 
слонової кістки і сірійські скляні кубки, дивно здоблені крилатими кіньми, був 
полив'яний посуд, привезений з Києва, а може, й з самої Болгарії, але ж не було 
нічого новгородського!
—  Не бачу нашого нічого, — повернувся князь до Коснятина. — Чи й не готуєш, 
посаднику?
Хитрий Коснятин вдав, ніби запитання Ярославове застало його зненацька, розвів 
руками:
— Та ми ж... Та бач... Хіба, може, в ковниці якісь там набищиці...
Добре відав, як полюбляє князь одвідувати свою ковницю, і вже заздалегідь пускав 
попід пишним усом усміх задоволення.
Ковниця становила мовби окреме царство серед новгородських укріплень. Містилася, 
щоправда, на княжому дворі, коло самого Волхова, але сама по собі теж була 
двором, оточеним високими стінами з міцних дубових колод, з двома великими 
надворітніми вежами й трьома трохи меншими кутовими. Входу на той заповітний 
двір пильнувала вірна сторожа з варягів, яким Ярослав довіряв найбільше, там 
вони й жили у великій і теплій хижі, прибудованій майже до самих воріт. Далі на 
не досить просторому дворищі розташовувалися низькі, вкопані в землю мало не по 
саму покрівлю комори, а за ними височіла довга дерев'яна будівля, верх якої 
правив за житло для княжих умільців, а підкліть була власне ковницею.
Розділена дерев'яними перегородками на неоднакової величини приміщення, підкліть 
містила в собі все потрібне для перетворення простих виливків золота чи срібла 
на коштовні гривні, пречудові прикраси, посуд, а то й просто собі химерні 
дрібнички. Прокопаний од Волхова канадець, пущений просто в підкліть, постачав 
необхідну тут воду, для світла не шкодовано воскових свічок, але тим і 
обмежувалися всі розкоші для людей княжої ковниці. Тут панували суворі правила; 
коло входу до підкліті вдень і вночі стовбичили суворі варязькі воїни з 
оголеними мечами, ані ввійти, ані вийти без дозволу тіуна, якого прозвали 
Золоторуким, ніхто не міг, люди сиділи в тісній, задушливій, мокрій підкліті з 
раннього досвітку до пізньої ночі, там отримували харч, там мали й короткий 
денний спочинок; якщо випадала коли вільна хвиля, роботи завжди було зава-помі 
розтоплювали золото й срібло в тиглях, виливали з нього то сосуди, то гривні, то 
княжі забаганки: сьогодні — лютого звіра на підставці, взавтра — ошатну діву 
небаченої краси, позавтра — якогось святого або воїна. Золотоковці кували 
хитромудрі вериги-чепи, які прикрасять груди князям чи воєводам, чеканили на 
тонких стінках ковшів і чаш зображення птиць, риб і звірів, одні виковували з 
чистого золота гарні ковчежці, які потім прикрашалися різнобарвною емаллю, другі 
виводили тонкі візерунки на срібних релікваріях, ще треті ламали голову над 
жіночими прикрасами: сережками-колтами, наруччями, гребенями, — і кожен 
намагався створити щось таке, чого ще ніхто не творив і не бачив, кожному 
хотілося бодай на недовгий час опинитися у вільному світі краси, викликаному 
власною уявою, відчути себе неподільним володарем, паном, вільним у всьому, бо 
справжню волю дає тільки роблена тобою робота, яку здатен виконати один ти у 
цілому світі.
Ярослав з почтом заїхав на двір ковниці, але в підкліть взяв з собою лиш 
Коснятина. А своїм варягам-тілохранителям, та навіть Будиіо махнув рукою: 
залишайтесь на дворі. Воєвода засміявся:
-— Боїшся, князю, щоб не напхав я за пазуху золотих гривен? А таки правда: 
пазуху маю широку! Го-го!
Золоторукий низько вклонявся князеві, стоячи посеред двох варягів з оголеними 
мечами. Так ніби приречений на страту вимолював собі прощення. Але враження це 
пропадало, як тільки хто придивлявся до обличчя Золоторукого. Худе, кістляве, 
вилиці підпирають очі двома різкими дугами, зуби майже завжди в хижому ошкірі 
з-під сизо-чорних вусів, так само сизо-чорне, масне на вид волосся кучмиться на 
голові, яка, певно, ніколи не знає шапки, а з-під того волосся гостро зблискують 
очі, пронизливі й несамовиті, — кожен розбійник радо згодився б мати такі очі.
Найдивніше ж починалося тоді, коли Золоторукий починав говорити. Вмить щезала 
його бандиткуватість, що так гостро просвічувалася в погляді, несамовитість 
поступалася місцем нерішучості, голос він мав лагідний, добрий, вічні сумніви 
щодо викінченості й досконалості ввіреної йому роботи терзали Золоторукого; якщо 
він навіть показував князеві річ, що її не знайти в усьому світі, то й тоді він 
тикав і микав, злякано щулився, так ніби ждав прочухана, мерщій бурмотів:
— Аби ж воно та щоб не оте... та якби ще...
А сам же був талановитий, як чорт, умів, може, найбільше з усіх своїх людей. 
Ярослав узяв його з Києва ще молодим, возив з собою до Ростова, потім привіз і 
сюди, до Новгорода, бо любив себе оточувати гарними речами, а Золоторукий знався 
на цьому. Текла в його жилах кров не тільки руська, малося там щось і від 
степовиків; батько його, втеклии від боярина з-під Чернігова, в своєму 
бродництві напоткав десь печенізьку красуню, з якою вчинив гріх, а потім утік з 
нею на Дунай до болгар, звідки перемандрував до угрів, десь заплутався в збройну 
сутичку, попав до одного володаря в полон, до другого, аж поки опинився в Києві, 
вже в похилому віці, без дружини, яка не витерпіла неволі й померла, зате з 
сином, у якому змішана кров вибухнула незвичайним умінням до золотого й срібного 
діла.
Отож Золоторукий давно знав князя, зяав його звички, вмів завжди прийняти 
Ярослава в ковниці саме так, як тому бажалося.
Стояла там княжа лавка, покрита волохатим ведмедном, а перед нею — низенький 
столик, дуже зручний для розглядання на ньому то сього, то того. Іноді князь по 
молитві приходив до ковниці просто з церкви, і тоді Золоторукий знав, що на 
столик треба покласти єдину лиш річ, щоб потішила вона княжі очі, заспокоїла 
його душу. І тоді клалося туди найкоштовніше, най-тонше зроблене: предивної 
емалі золотий хрест, саджений по кінцях сапфірами, що мають синяву степового 
неба, або ж великими смарагдами, кожен з яких вартий був цілої волості; Христос, 
вирізьблений з кривавої яшми, вправлений у золото-кований війок; ще не 
викінчений золотий оклад для книги з двома рядами перлів, білих і рожевих, 
навколо наголовка; золоте блюдо-дискос з двома янголами обабіч хреста чеканки 
благородної й довершеної.
Коли ж забродив князь до ковниці у веселощах, тоді Золоторукий, зітхаючи і 
випрошуючи прощення за недбалість і лінощі свої власні та його людей, навалював 
на столик коло Ярославових ніг цілі гори золотих і срібних прикрас, посуду, 
іконок, хрестів, ковчежців, лариів, скриньок, і князь наосліп простягав руку до 
тої гори, витягав звідти то одну річ, то другу, відводив її далі від очей або 
наближав до самого обличчя, перебирав, дзвенів сріблом і золотом, мовби грів 
руки в яріючім сяйві коштовностей, сидів так довго, а коли йшов, то милостиво 
поляпував Золоторукого по плечу, казав:
— Гарно, гарно, Золоторуче.
А тому, здається, нічого більше й не треба було. Зблискував очима, зубами, 
проводжаючи князя, ставав поміж двох варягів з оголеними мечами влпростаняй, 
гордий, неприступний. Пан своєї справи. Єдиний у своєму вмінні.
Цього разу Золоторукий, видно, ждав князя, а ще, мабуть, була в нього 
домовленість з К-оснятином, домовленість про те, як приймати Ярослава, бо 
Коснятин непомітно кидав хитрі погляди з-за князевого плеча на Золоторукого, а 
той, не ловляча тих поглядів, бо й сам відав, що має робити, швидко провів 
долонею по теплому ведмедну на княжій лавці, поправив навіщось розглядний 
столик, зачекав, поки Ярослав сяде, скинувши перед тим мокрий плащ і мокру шапку 
й зігнавши воду з бороди та вусів, потім, що вже було й геть незвично, тіун 
закрутився-завертівся, як иобитнй пес. Ярослав гнівно зиркнув на нього, 
дивуючись, чому не показує нічого, невелика горниця виповнилася тяжким пахом 
мокрого хутра, кінського поту, принесеного верхівцями з собою, товсті свічі в 
трирогому ставникові замиготіли, мовби мали от-от погаснути.
— Ну? — сказав Ярослав. — То що маєш?
— Та,—  зітхнув Золоторукий, — якби ж воно та не те, а щоб ото...
— Знаю тебе, — перепинив його князь. — Показуй!
Огинаючись і зітхаючи. Золоторукий пішов у куток, відкрив важку, ковану 
залізними шпугами скриню, довго длубався в ній, щось узяв там нарешті, обережно 
поніс до князя, прикриваючись плечима й руками, так наче мав на грудях птаха, 
який от-от міг випорхнути, або ж отруйну змію, що кожної миті стрибнула б чи то 
на князя, чи то на посадника.
Низько нахилився над столиком, чаклував там далі, щось задзвеніло в нього під 
руками, тоді Золоторукий розігнувся, відступив швидко від столика. Ярослав 
глянув.
Перед ним на потемнілій дубовій стільниці лежав товстенний золотий ланцюг (кожен 
ланець завтовшки мало не в палець), але несподіваність була не в величині и вазі 
того ланцюга, а в тому, як він був зроблений. Бо між кожними двома золотими 
ланцями кріпився золотий же медальйон, прикрашений перегородчатими емалями таких 
свіжих і несподіваних барв, що князеві досі ніколи не доводилося й бачити, і 
зображено було емалями не святих і великомучеників, як водилося, а постали перед 
очима в Ярослава образи Руської землі: тонкостанні дівчата й могутні воїни, 
барвисті птахи й люті звірі, сині води, зелені трави, непробивні пущі, безмежне 
в своїй голубизні небо і ясні квіти під ним. А внизу висів на ланцюгові 
найбільший медальйон із зображенням святого Юрія, долаючого змія, саме того 
святого, що його ім'я привласнено Ярославу після хрещення, князевого 
покровителя.
— Що це? — спитав спантеличений князь, який перебачив немало див у своєму житті, 
та тільки не таке.
— Дарунок від твоєї княжої милості для свейського короля, — несміливо промовив 
Золоторукий, боячись глянути на Коснятина, щоб зачерпнути від нього бодай 
незначної підтримки.
— Для Олафа Скетконунга, — перекашлюючись, сказав з-за Ярославових плечей 
Коснятин. — Кажуть, що вже пообіцяв він видати свою дочку Інгігерду за 
норвезького короля Олафа Товстого. Але хай поламає своє слово, раз до нього 
засилає послів руський князь.
Ярослав поторкав пальцем ланцюг, видно, хотілося йому взяти його до рук, може, й 
начепити на себе, може, навіть пошкодував він такої небаченої коштовності для 
шведського Олафа, якого ніколи не бачив, а доньки його теж не бачив і тільки 
повірив брехням своїх варягів. Та князь стримався, відступати від свого слова 
вже було пізно, він любив приймати вирішення без спонуки, а свататися до 
Інгігерди надумався він сам, отож усе мало йти так, як ішло, як почалося.
Ярослав без зусиль розгадав Коснятинову хитрість: посадник готував незвичайний 
ланцюг-чеп у дарунок своєму князеві, недарма ж увінчав його медальйоном з святим 
Юрієм-змієборцем. Готовий був на будь-які пожертви, аби лиш випхати князя з 
Новгорода. Коли ж зайшла мова про посольство до свейського конунга, Коснятин 
відразу зметикував, що ліпшого віна за доньку, як отой чеп, жоден володар — ані 
поганський, ані християнський — свейському королеві не запропонує ніколи, тож і 
звелів Золоторукому викласти сховану до часу коштовність перед ясні князеві очі. 
Та вже гаразд. Нехай Олаф Скетконунг знає, яка багата Руська земля, які тут 
умільці і які, отже, князі в ній. А вже потому хай вибирає собі зятя.
Тому Ярослав, який спершу хотів було виказати Косняти-ну все, що думав, змовчав, 
а Золоторукого спитав для годиться:
— Хто робив?
— Люди мої, Носок і Бурмило, — скинувся той, готовий поставити і Носка, і 
Бурмила перед князем, та Ярослав махнув рукою.
— Гарно, гарно...
І пішов з підкліті, не озирнувшись, так наче й не лежав на низенькому дубовому 
столику ланцюг неоціненної краси.
Коли всілися на коней і Коснятин наблизився до князя, щоб дізнатися, куди 
прямувати тепер, Ярослав несподівано сказав:
— Їдь собі. Хочу трохи прогулятися на лови.
— Дощ же! Моква! — спробував розраяти його посадник.
— Мій клепіт. Боїшся дощу — сиди в сухому.
— Та ні, то тільки так, слабість людська. Куди князь — туди й я.
— Сиди вдома. Поїду з варягами.
— Які ж з варягів ловчі, князю! — не стримався від здивування Коснятин. — Не 
бажаєш мене, то візьми хоч ловчих. Бо ті гультяї зайця тобі з-під куща не 
виженуть! Так і проїздиш марно в Звіринці!
— Моє діло, — буркнув Ярослав і круто відвернув коня від посадника.
Взяв з собою самих тільки Ульва й Торда. І вже що то за лови, коли князь їде з 
мечем на перев'язі та з коротким мисливським ножем, а варяги — один із списом, а 
другий з луком? Де це бачено, щоб у таку негоду вирушити на князівські лови з 
таким скупим озброєнням!
Але так було велено, так воно й зроблено.
Троє верхівців на потемнілих від безупинного дощу конях проскакали по 
дерев'яному мосту через Волхов, проїхали Неревським кінцем по вулиці Великій, 
налякана сторожа коло міської брами вискочила на повітання князя, але той тільки 
недбало кивнув їм і повів своїх варягів далі, по Кожевницькій вулиці, а потім і 
в Звіринець, гнав коня чимдуж. Ульв мовчки втирався від вибризків, що летіли 
з-під копит княжого коня, а Торд плювався і щоразу хотів щось гукнути, щоб 
розвеселити цю похмуру кавалькаду, але його ніхто не слухав, та й він сам 
розумів марність своїх зусиль, чим далі вони від'їздили від города, тим кволіші 
ставали його намагання щось там вигукнути чи крикнути, аж поки й він занурився в 
таку саму безнадійну мовчанку, як його товариш Ульв.
Ярослав досить легко відшукав озерце, де колись сидів, роздумуючи над своїми не 
совсім обачними вчинками, так само він махнув рукою варягам, щоб трималися 
осторонь, сам-один попрямував у той бік, де зустрів тоді Забаву, кілька разів 
(що вже було й зовсім незвично) озирнувся, щоб пересвідчитися, що Торд і Ульв 
відстали й не стежать за ним, здавалося йому, що їде тими самими перелісками, де 
вперше промайнула перед ним дівоча постать.За ці кілька тижнів ліс оголився до 
невпізнання, все навколо стало дивно однаковим, здавалося Ярославові, що він був 
тут, а могло бути, що й не тут. Він уперто посилав коня в найгустіше плетиво 
гілля й чагарів, мокрі віти хльоскали князя по обличчю, він вимучив коня, 
змучився сам і тільки тоді, як зненацька помітив, що вже тривалий час крутиться 
на одному місці, зрозумів нарешті, на яке безглуздя пустився. Бо не стане ж 
справді Забава сидіти отут, у мокрих чагарях, ждучи йото приїзду! Та коли б і 
ждала, то не могло те тривати стільки часу, та ще й у таку негоду.
Він озирнувся, щоб покликати своїх вірних варягів, але ті або ж занадто точно 
дотримувалися його веління зникнути з очей, або ж просто відстали десь у мокрих 
гущавинах — так Ярослав лишився сам у задощеному лісі, а що не мав чого робити, 
то пустив повіддя, сподіваючись, що розумний кінь виведе його з Звіринця, хоч і 
не хотілося повертатися на свій холодний і непривітний княжий двір, не втоливши 
свого бажання, дикого й несамовитого: забачити бодай на хвильку таємничу Забаву.
Згадав про сина Іллю, якого полишила йому небіжчиця Анна. Хирлявий, як і мати, 
хлопчик нагадував чимось Ярославові його власне дитинство, може, саме тому не 
часто ходив до нього, щоб не роз'ятрювати душу, і в цьому схожий був на свого 
батька, князя Володимира, який теж не любив хворобливих дітей і жон. Чомусь у 
цьому клятому лісі з недавніх пір у всьому ставав похожий на свого отця: і в 
думах, і в зневазі до хворощів навіть найближчих людей, і в бісівській похоті.
А варяги Ярославові тим часом трюхикали собі по Звіринцю, раді, що бодай на 
короткий час звільнилися від капризного князя, але не дуже-то й задоволені 
безцільним вештанням під холодним дощем. Хоча знову ж таки, якщо бути 
справедливим, то не так воно й погано прогулюватися в пустельному лісі, 
зігріватися теплом, що йде від коня, дрімати, похитуючись у сідлі, ні про що не 
думаючи (це стосувалося, ясна річ, Ульва) або ж всотеро перебираючи в гадці, як 
перебігала вчора перед самим твоїм конем дорогу тонконога дівчина, і що ти їй 
гукнув, і що вона тобі відповіла, і як ти пообіцяв до неї довідатися, а вона 
тобі що сказала, а ти їй — ніколи б не кінчав цих солодких передумувань Торд. 
Ульв спокійно спирався правицею на довгого списа, з яким завжди супроводжував 
князя, надаючи списові перевагу перед будь-якою іншою зброєю; що ж до Торда, то 
в того, окрім неодмінного двосічного меча, завжди за спиною висів лук, бо в 
глибині своєї досить-таки розвихреної душі той якимсь чином зумів утримати 
переконання, що треба бути постійним хоча б у виборі зброї і що набагато лідше 
перестріти нападника стрілою здаля, аніж допускати його до себе на довжину меча, 
де вже важко виявити, в кого твердішою буде рука і гострішою зброя.
Отак вони й трюхикали собі яо Звіринцю, коли зненацька попереду, серед невисоких 
чагарів, пропливли перед ними горді оленячі роги, пишні, розгалужені багатьма 
відростками роги, що майже зливалися з гіллям, недосвідчене око їх би й не 
зауважило, олень біг, не схнтуючн головою, він весь був невидимий, тільки пливли 
понад оголеністю галуззя його величні роги, і цього сталося задосить, щоб зіркі 
очі варягів умить запримітили здобич, обидва верхівці, ще й не додумавши гаразд, 
смикнули за повіддя, мовчки понукаючи коней, з обох відразу злетіла байдужість і 
сонливість, постаті в обох напружилися, обличчя набрали хижого виразу, а коли 
обидва раптом помітили, що й олень наддав ходу і намагається сховатися від них 
ще в густіших і вищих заростях, маломовний Ульв, зраджуючи своєму звичаєві, 
здавлено вигукнув:
— Стріляй!
Торд зірвав лука, наклав стрілу, натяг тетиву, так що вона з'єднала йому ніс і 
підборіддя, швидко прицілився і, ледь відвівши руку вліво, пустив коротку міцну 
стрілу туди, де ще ви-красовувалися між віттями дерев високі оленячі роги.
Було видно, як хижо летить туди стріла, як шугає вона вниз, у гущавину, було 
видно, як олень, мабуть поцілений стрілою, підскочив, від чого сколихнулися 
болісно над заростями його величні роги, але рана, завдана Гордом, ые була, 
певно, смертельною, бо роги, сколихнувшись, знов стали да свое місце й полетіли 
поміж віттям швидше и швидше, мов на полозках.
— Бий! — відчаєно гукнув Ульв, мабуть остаточно вирішивши порушити свою вічну 
мовчазність, Торд пустив навздогін оленеві ще одну стрілу, але тон і далі летів, 
неторканий і нестримний, гордо й зневажливо.
Тоді варяги вдарили коней у боки й помчали слідом, хоч і розуміли всю 
безглуздість такої погоні, бо на всьому скаку з лука тварину не встрелиш, а 
наздогнати не зможеш теж, бо з усього видно, що рана, завдана Тордом, була 
ніяка. Вони гналися за оленем в безнадії, просто за звичкою доводити до кінця 
справу, навіть приречену на неуспіх, однак цього разу небо послало їм винагороду 
за їхню віру й терплячість, бо не проскакали вони й поприща, як олень на всьому 
бігу впав, так ніби провалився крізь землю. Варяги кинулись туди, вважаючи 
упольованого звіра своєю здобиччю, але з другого боку загала-лайкало, кілька 
вершників вирвалися з вільшаника напереріз варягам, і ті несамохіть притримали 
коней, бо серед верхівців упізнали посадника Коснятина.
Коснятин, супроводжуваний своїми ловчими, виїхав назустріч Ульву і Торду. 
Впоперек сідла поперед себе тримав оленя, спливаючого кров'ю, сам увесь був у 
крові, шапка йому збилася набік, в русявій бороді заплутався жовтий листок з 
берези, де й поділася чепурність і прибраність посадника. Зате був радий 
Коснятин і торжествуючий, вивозячи назустріч княжим охоронцям свою здобич, хотів 
похвалитися перед князем своєю вмілістю й здобичливістю, але враз смикнув за 
повіддя, не запримітивши посеред варягів Ярослава, здивовано поспитав:
— Де князь?
Варяги схитнули плечима: хто ж йаго відає?
— Ви ж з ним їхали!
Торд хоч непевно змахнув рукою, а Ульв дивився на посадника з такою байдужістю, 
мовби ні сном ні духом не відав про існування якогось там князя.
— Де він? — не відставав Коснятин.
— Звелів нам їхати, — врешті спромігся на слово Торд.
— Куди?
— Я забув, — щиро мовив варяг. — Сказав нам: під... кудись під... а куди?
— Може, під три чорти? — засміявся врешті й посадник.
— А таки, мабуть.
— То де ж його шукати?
Варяги визнали за ліпше знову змовчати.
А Ярослав тим часом, досхочу наблукавшись і втративши будь-яку надію вибратися з 
осточортілого Звіринця, забачив попереду за обрідними деревами на невисокому 
піщаному бугрі стару хижу. Щоб добратися до пагорба, довелося переїхати через 
струмок, який в суху погоду, мабуть, ледь жебонів, а тепер розлився каламутними 
водами, мовби й справді щось путяще. Кінь обережно переступав ногами, вибираючи, 
куди стати, він був аж занадто обережний, чого не скажеш про верхівця, на якого 
знов найшла морока, знов темно завирувала в ньому кров, не зауважуючи дощу й 
багнюки, знову жив він пронизливими пахощами того ясного осіннього лісу, де 
вперше спіткав дивовижну дівчину, що вирвала його з багатолітньої сплячки, 
пожбурила в світ гріховний, склубочений, дикий, але ж водночас який спокусливий.
Кінь, вибравшись нарешті на піщаний схил, радісно заіржав, і, мовби зроджена тим 
конячим покликом, з хижі виповзла на світ божий чудернацька постать. То був 
невисокий, обідраний дощенту чоловічок. Замість корзна мав на собі якусь луб'яну 
покривку, що мала захищати його, видно, від дощу, а може, слугувала й за одіж на 
зиму. Ярослав під'їхав ближче. Не хотів бачити тут жодної живої істоти, окрім 
тої, заради кого подався до лісу, отож не мав у душі бодай крихти милості чи 
жалю до цього упослідженого обдертюха. Не розжалобили князя ні добрі, майже 
дитячі очі незнайомого, світлі, як весняна днина, ні сколошканий рудуватий 
заріст, у якому ховалося, певно, ніколи ге вмиване лице, ні подобизна зброї, 
триманої чоловічком у брудній правиці, — обпалений з одного боку гострий дрючок, 
що мав слугувати за списа.
— Хто такий? — грізно поспитав князь, мало не топчучи чоловічка конем.
— Ловища... доглядаю... — несподівано дзвінким, молодим голосом відповів той.
— А чому такий... розтерзаний?
— Бо ж тільки у вовка золота головка, — сміливо глянув той на князя своїми 
нестерпно ясними очима.
— Холопе! — гнівно крикнув Ярослав, підіймаючи коня над доглядником. — Та чи 
відаєш?
Не договорив, бо відхилилися в хижі грубо збиті з обаполів двері і на порозі 
стало біле видиво.
Стояла, незважаючи на холоднечу, в самій полотняній сорочці. З просторого вирізу 
ніжно випростувалася тонка прекрасна шия, нічим не вкрита русява голівка недбало 
виставлялася під дощ; неначе зраділий, дощ припустив ще дужче, щедро лився 
дівчині на голову, стікав по обличчю, по шиї, вільно впливав у той недоладно 
широкий виріз, аж князеві захотілося кинутися й прикрити дівчину від холодних 
патьоків, мав би вхопити її в обійми, занести до теплої хижі, занести на край 
світу.
Він забув про чоловічка, не спробував навіть здогадатися, що то міг бути батько 
Забаві, просто поминув його, як стовп або кущ, зістрибнув з коня і, засоромлено 
якось зціджуючи жменею воду з бороди, підбіг до Забави.
— Ще приїхав, — без подиву відзначила дівчина.
— Здрастуй, — сказав князь.
— Чого забився в таку непогодь? — Вона відверто глузувала з нього. Ярослав, 
змішаний, мовчав.
— То що повідаєш? — вже суворіше поспитала дівчина.
— Може... — князь не знав, що й казати, — може, хоч води напитися даси...
— Он її скільки, води, — повела вона рукою ї сама вже аж лисніла від води.
— Намокнеш, — нагадав їй Ярослав.
— Не глиняна.
— Застуда візьме...
— Хай вона моїх ворогів візьме.
— А хіба в тебе є вороги?
— Ав кого їх нема? То вже й не людина, якщо ворогів не має.
Він здивувався її вгадництву: те саме думав сам ось уже скільки днів.
— Не стій на дощі, — сказав майже благальне.
— А коли хочу стояти!
— Холодно ж.
— А холодно — то зроби мені тепло, якщо ти такий!
Відчуваючи, що чинить найбільшу дурницю, на яку тільки спроможен, Ярослав 
підступив до Забави, рвучко скинув з себе шкіряний дебелий плащ, яким захищався 
від дощу, обгорнув ним дівчину, а сам лишився у своєму дорогому князівському 
вбранні, певно, був безмірно смішний і жалюгідний: стоїть під дощем бородатий 
чоловік у шитому золотом корзні, у барвистих, саджених перлами чоботях, з 
коштовним мечем і так само коштовним мисливським ножем на широкому поясі, 
поцяцькованому важкими срібними украсами.
Однак спершу було саме тільки відчуття приємності, доброго діла, спершу він у 
цілковитому забутті дивився на дівчину, весь віддавшись темному плину 
пристрасті, а думка про себе, почуття незручності й сорому з'явилося тоді, коли 
позаду запирхали коні, заляскотіла в струмку вода під копитами, пролунав такий 
набридло знайомий голос Коснятинів:
— Пресвітлий князю, насилу знайшли тебе!
Ярослав повернув до посадника стемніле від ненависті обличчя. На нього дивилися 
мертві очі оленя, перекинутого через луку Коснятинового сідла. Забава з 
цікавістю переводила погляд із князя на посадника, ждала, що буде.
Але вмішався третій, про якого всі забули. Заволохатілий чоловічок просунувся 
між князем і посадником, який силкувався злізти з коня, але ніяк не міг 
випручатися з-під оленячої туші.
— То ти князь? — спитав чоловічок Ярослава. — Чом же не повідав, хоч би на 
коліна перед тобою впав. А тепер пізно. Розхотілося.
— Іди з-перед очей, Пеньок, — порадив йому Коснятин.
— А чому б мав іти, коли то моя хижа.
— Може, й дівка твоя? — Коснятин нарешті зліз з коня, виважував на плече оленя.
— Таки ж моя. А тільки тобі — дзуськи! — Пеньок скрутив волохату дулю, здалеку 
показав її посадникові.
— Не вештайся під ногами: потопчу! — гримнув на нього посадник, несучи 
впольованого оленя до князя. — Кланяюся тобі, князю, цим оленем...
Ярослав збагнув, що суворість тут недоречна, треба було зводити все на 
жартівливу пригоду, тому відступився з дороги, показав на Забаву.
— Подаруй свого оленя дівчині.
Посадник, зраділий, що князь не став вимовляти йому за пїдглядництво (бо як 
інакше можна було пояснити його з'явлення в лісі після того, як Ярослав побажав 
їхати на лови без будь-чийого супроводу), поклав оленя до Забавиних ніг, 
вклонився дівчині.
— За княжим велінням. Даруємо тобі.
— А нащо він мені?
— Княжий дарунок, — поважно нагадав Коснятин.
— Берн, дурна дівко! — гукнув Пеньок.
— Князь наш щедрий, — сказав посадник.
— А хай би князь і оббілував, — засміялася Забава.
— Зроблять те за нас, — сказав поважно Коснятин.
— А я хочу, щоб князь, — вперто повторила дівчина.
— Коли так, то й я сам можу. — Посадник знав крутий Ярославів норов, боявся 
спалаху, який міг от-от вибухнути.
— Ні, вже нехай сам князь. Чи, може, не вмієш, князю? Батьку, поможи нашому...
— Не треба помочі, — сказав просто Ярослав, — сам зроблю...
— Князю, — докірливо мовив посадник, — як же то?
— Мін клопіт!
Варяги скочили з коней, щоб занести оленя до хижі, але Ярослав спинив їх порухом 
руки, сам звалив собі оленя на плечі, легко поніс його до дверей.
— Відчиняй, — крикнув Забаві.
Сам почувався молодим і дужим, як олень у непролазних пущах. Дзвінка сила 
струмувала йому в кожній жилочці. Не було нікого на світі. Тільки він і ця 
дівчина — мов божий дарунок і безсмертний гріх?
— Несіть ялинячта! — ще гукнув назад до варягів і посад-никових ловчих, а Забаві 
звелів: — Розводь більший вогонь! Багаття! Жару!
Сміливо розрізав шкуру на вбитій тварині, вправними рухами став білувати тушу. 
Пахло хвоєю від підстилки, зробленої варягами, а йому здавалося, що то пахощі 
Забавин. Варяги взялися розкладати багаття посеред хижі, шкварчала вода на 
мокрих дровах, густо стелився ядучий дим, а Ярославові вимальовувався з того 
диму образ дівчини, до пори схованої десь у протилежному кутку. Дрова 
розгорілися, Коснятин звелів принести з тоболів бочоночок, повний міцного меду, 
дістав з-за халяви обкованого сріблом рога, підніс першому князеві, але той 
плечем показав на Забаву, дівчина відмовлятися не стала, вихилила ріг, обтерла 
губи, сказала:
— Смачно.
Дрова тріскотіли, полум'я звивалося аж до самої димової сітки під стелею, в хижі 
стало світло, випили, здоб зігрітися, і князь, і Коснятин, і варяги, і ловчі, 
перепало й Пенькові. Ярослав швидко порався з оленем. Забава, відійшовши ще 
далі, розчісувала простим дерев'яним гребінцем волосся, воно в неї, мабуть, 
пахло дощем, лісом, чистотою і ще чимось, чим тільки й може пахнути волосся в 
такой небувалої дівчини. Князь добрався вже до оленячих нутрощів, його руки 
натрапляли на загуслі кім'яхи крові, блукав пальцями в теплому, слизькому, 
страшному на дотик, потім недбало викладав нутрощі в підставлену Пеньком велику 
череп'яну миску, потім вирізав з туші найсоковитіші шматки і передавав їх 
Забаві, розчесаній, вимитій, відсвіженій, у сухій полотняній сорочці, вміло 
підтиканій, так що не заважала вона рухатися і водночас відкривала всю 
привабливість дівочої постаті. Коснятин наливав меду ще й ще, Забава з поміччю 
Торда стала смажити оленину ла жару. Ярослав закінчував свою важку й квапливу 
роботу, тепер мав змогу частіше кидати погляди на дівчину, бачив її міцну, мов 
точену з важкого коштовного дерева постать, її голу до ліктя руку, округло-м'яку 
й водночас дужу, серце йому заходилося від вигравання полум'яних відблисків на 
обличчі в Забави, з кожною хвилею ставав молодшим і молодшим, вкінець, здурілим, 
ошалілим, а, тут ще Коснятин, чи то захмелівши, чи вдаючи захмелілого, 
розвалився на зелених ялинкових лапах коло вогню, лід-ставляв до полум'я свої 
мокрі дорогі чоботяри, аж валувала з них пара, затягнув соковитим басом:
— От то ж не кума, А що довга пелена.
Пеньок, шкірячи жовті зуби з рудих своїх хащів, задерикувато підхопив 
несподіваним у його малому тілі дзвінким голосом:
— Ото ж меті кумася, Що підтнкаласї!
А- там уже вдвох вони, посадник і простий княжий холоп, з вилясками й погуками 
докричалн свою приспівку до кінця:
— І підтикалася, І підсмикалася, Ще й підперезалася — Мені сподобалася!
Співали про князя — знав це й він, і всі, хто був у хижі. Та Ярослав і не робив 
таємниці з свого захоплення. Поки ті вигорланювали свою приспівку, він із 
закривавлешіми руками, забруднений І спітнілий від незвичної роботи підійшов до 
Забави, нахилився до її вуха,сказав:
— Поїдеш зі мною сьогодні?
— Куди? — вона не повернулася до нього, так само пильно дивилася на вогонь, 
ворушила рожни, на яких смажилася оленина, не було в її голосі ні здивування, ні 
ляку, ні навіть цікавості, спитала, аби спитати.
— Зі мною, — повторив він, ще й-сам гаразд не відаючи, куди й як він повезе 
дівчину.
— А ці? — очима вона вказала на шматки м'яса, що шкварчали на вогні, але князь 
зрозумів, що йдеться про посадника і всіх, хто тут, у хижі'
— Не зважай, — сказав він недбало.
— А я зважаю, — сказала вона. —  Відійди. М'ясо погорить.
— То як? — він не відходив.
— Сказала ж. Іншим разом.
— Я не можу. — Ті двоє замовкли, і князь благав їх подумки, щоб затягли ще якусь 
дурницю, аби тільки виповнити звуками страшенну тишу, яка запанувала в хижі 
після їхнього співу. Тут не те що слово — кожен подих чутно.
І Коснятин, мовби вгадавши бажання князеве, знову затягнув нової:
Прийди-прийди — сама буду!
Я з спідниці зроблю путо,
З передника зроблю двері...
— А не можеш, то що ж ти за князь, — наставила вона на нього плече, так ніби 
прагнула відгородитися від Ярослава.
— Сам не можу. Важко мені самому. Князеві завжди важко. У всьому.
— Ото мені клопоти — князем бутиі — Вона засміялася.
Ярослав зовсім близько побачив її нагріту вогнем щоку, незбориме бажання 
ніжності залило йому душу, з найпохмуріших закутків серця пощезало все зле й 
недобрй, він схилився до тої щоки і несміливо, мов хлопчик, прошепотів:
— Тільки доторкнути до твоєї щоки.
На них дивилися всі, хто був у хижі. Коснятин перестав співати, але князь того 
не зауважив. Нічого тепер не чув, опріч ревіння власної крові в ушах. Пеньок 
байдуже мружився на дочку й князя, варяг Торд аж підвівся і розтулив рота від 
непогамовної цікавості, навіть мовчазний Ульв заворушився на своїм ложі і, може, 
вперше в житті пошкодував, що відібрали в нього боги пісенний дар його великих 
предків, бо ж ліпшої нагоди для складання величальної пісні красі й силі годі й 
шукати!
Та однаково князь ще стримував себе, він не кинувся на Забаву, не зім'яв її в 
кам'яно-міцних своїх обіймах, він навіть не наважився поцілувати дівчину, а лиш 
тернув усами по ніжній щоці, весь струснувшись від того доторку, і відступив у 
потемки, витираючи закривавлені руки об золоте шиття свого корзна.
Забава вихопила з вогню запечене на червоне м'ясо, стала розкладати його на 
дерев'яних мисках перед посадником і варягами, що зблискували очима чи то на 
їжу, чи то на дівчину. А Ярослав не виходив з темнощів, стояв там дивно 
збайдужілий, не хотілося йому ні до вогню, ні до їдва та питва, ні навіть до 
дівчини, щемка спустошеність настала в його серці, відворотне відчуття 
непотрібності, нижчості навалилося на нього, знайоме ще з тих давніх літ 
дитинства, коли лежав самотнім калічкою в задушливих княжих покоях.
Було тоді так. Прокидався іноді вранці, а прокидатися не хотілося і не через 
невиспаність, а просто — не бажалося жити далі. Бо й навіщо? Від народження був 
князем. Але ж чи був? І чи взагалі можна бути князем від народження і чому? 
Опріч того, що ж ти за князь, коли без ніг?
Приходив Будий, відразу вловлював пригніченість у свого молодого вихованця, 
термосив Ярослава, бадьорив його, погукував:
— Агей, князю, ворушись веселіше, бо вже скоро гопки будемо вибивати! Вже наші 
ноги он які міцні! Ще трохи терпцю — і вже!
А малий лежав і думав: ну й що? Коли й стане він на ноги їздитиме верхи на коні? 
А стане від цього щасливішим? Доведе комусь,- що він від народження справді 
князь і. справді має прало карати й милувати, володарювати, мати в своїх руках 
людські долі й людські душі? Хіба може народитися людина з такими правами? Хто 
їй може таке дати? 1 чому? І навіщо? Бо ж люди всі однакові, тільки є веселі, 
щасливі, здорові, а е нещасні, немічні, як от він. Який же з нього князь і який 
володар?
— Іди геть! — кричав він на Будия, відвертаючись до стіни, зариваючись у м'які 
білячі ковдри. — Забирайся, а то звелю зітнути твою дурну голову!
Такі напади повторювалися й пізніше, були тяжчі й легші, але завжди однаково 
болючі, незбагненні. Таке було й цього разу.
— Іди, князю, спробуймо смаженини, — зледащілим від теп-. ла й меду голосом 
покликав Коснятин. — Ця дівка вміє смажити оленину, як ніхто. Бо в неї ж батько 
Пеньок, а цей чоловік знається на дичині. Просимо, князю.
Ярослав хотів сказати посадникові щось різке й грубе, але стримався, прикусив 
губу, мовчки пішов до дверей, і здалося йому навіть, що ступає нетвердо, що в 
ноги повернулася давня хворість, він захитався і мусив обіпертися об одвірок, 
щоб не впасти. Насилу вийшов з хижі.
Ні'хто не насмілився його стримувати. Тільки Забава, коли вже Ярослав причинив 
за собою двері, вхопила шкіряний кнш жий плащ, який сушився з другого боку 
вогнища, і, як була — боса, в самій сорочці, метнулася надвір.
— Князю, накривку забув! — гукнула вона в густий дощ. Ярослав виступив з-за 
водяної стіни, так ніби ждав Забаву, простягнув руку за своїм вбранням. Ні мови 
від нього, ні поруху більше.
— Дурний єси, князю! — засміялася Забава і, війнувши сорочкою, щезла в теплій 
хижі. 
РІК 1014
ЛІТО. БОЛГАРСЬКЕ ЦАРСТВО
Толи не будет межю нами мира, оли камень начнеть плавати, а хмель почнеть 
тонути.
Літопис Нестора
Навіть царства мають свої долі — щасливі або лихі, а люди й поготів. Якби тому 
хлопчикові, що плакав колись на темному, розквашеному негодою шляху, сказали, як 
далеко від рідної землі опиниться він колись, не повірив би нізащо сам, та й 
ніхто б не повірив. А ось тепер звався Божндар, і в монастирі Святі архангели 
сидів над здобленням дорогих пергаменних книг, дійшовши цього вміння всього лиш 
за два роки, що вже було річчю нечуваною. Тому й прозвано його Божидаром, бо 
тільки від бога могло найти на чоловіка таке небувале вміння.
Він ускочив у монастир, мов у стоячу воду, перед тим натерпівшись у тяганині по 
чужих землях з купецькими валками. Князь Володимир все ж таки віддав тоді в 
Радогості хлопця зажерливому бабонюху Какорі, і Сивоок опинився серед 
най-упослідженіших купцевих робів. Мав тягати на собі вози в гиблих місцях, де 
грузли коні; до чужих городів, де мито бралося з воза, хитрий Какора велів 
заносити товари на плечах; в тяжких мандрах роки спливали повільно й 
одноманітно, кілька разів Сивоок пробував утікати, але Какора ловив його досить 
легко, бо скрізь знали, що купець дасть за свого роба добру винагороду, і не 
встигав Сивоок проспати бодай одну ніч на волі, як знов, скручений і збитий на 
синець, опинявся в ненависному обозі. Між Какорою і Сивооком тривало щось мовби 
змагання: хто кого? Може, саме завдяки тому багаторічному змаганню зайшли великі 
зміни й у Сивооковім характері. Відлюдькува-тість замінилася балакучістю, 
стриманість — буйнощами, похмурість — веселістю. Так ніби переймав Сивоок усе 
ліпше, що було в його найзапеклішого ворога — Какори, і вже міг тепер не тільки 
перекривляти купця, не тільки, дратуючи свого хазяїна, перепити його іноді, не 
тільки поблазнювати в побрехеньках, а й справді розвеселити найпохмурішу душу, 
підбадьорити жартом, вдарити об землю горем-бідою.
Какора мріяв про те, щоб обдурити всіх купців, які тільки е. Мало йому було 
виправ у чехи і до угрів, мало було плавання по Дніпру, Дунаю, понад берегом 
грецького моря повз Варну, Мессемврію аж до Царграда. Він ще вирішив сушею 
добратися до далекого Солуня — найпершого суперника в торгівлі з 
Константинополем — і отак, не заходячи до столиці ромейського царства, просто 
від Мессемврії, перевантаживши свій товар з лодьїв на вози, повів свою валку 
великим нонадморським шляхом, що йшов від Царграда до Солуня.
Сивоок вже й до того багато разів бачив гори, та були вони або ж занадто далеко, 
або ж щедро заселені людом, а де люди, там діяло Какорине золото-срібло, отож 
для втечі мав шукати чогось іншого, а чого саме — не відав гаразд, 
перепробувавши і степ, і пущу, і камінь. Але таких диких гір, такого спаленого 
сонцем каміння, такого безлюддя ще не бачив ніколи і тому твердо вирішив, що 
втече нарешті від Какори хоч тут, і втече назавжди. Навіть померти від голоду й 
спраги в отих піднебесних, білих від спекоти горах вважав за ліпше, аніж ковтати 
гаияюгу в настогидлій валці, дивитися наненависну, розгойдану на коневі могутню 
постать Какорину, чути його безугавний, дуркуватий спів про теплих жон і міцні 
меди.
Вони переправилися через річку Хебар, пішли понад морем, що його болгари 
прозвали Білим, тобто гарним, ласкавим, бо, так у них звалося все найтепліше і 
найніжніше, вони поступово заглиблювалися в гори, білий (не ласкавий, ні!) пил 
стояв над шляхом удень і вночі, сонце немилосердно палило все живе й мертве, був 
місяць зарев, місяць безжальної спеки, на гірських шляхах траплялися тільки 
загони ромейських воїнів, яким пильно треба було перебратися з одного місця в 
друге, заблукані подорожувачі, місцеві мешканці на терплячих віслюках. Що ж до 
купецьких обозів, то Какорз тут майже не мав суперників, бо всі надавали 
перевагу морю, пливли до Солуня на 'лодьях, хіба що якийсь занадто хитрий купець 
пробирався до Адріанополя, аби першим потрапити на великий собор, який щороку 
відбувався в городі на день успения богородиці, або ж зустрічали короткі валки з 
товарами з Мосинополя. В самому Ліїнсинополі були торги, пісні, музика, гріх би 
взяв на душу кожен, хто б там не затримався, але на Какору іноді находила бичача 
впертість; йому подобалося чинити всупереч здоровому глузду, і ось його валка 
знов тягнеться в гори, знов навколо розпечений камінь, і безжальне полинно-сиве 
небо, і перемелений , тисячами коліс, перетоптаний тисячами ніг, перевіяний 
усіма вітраци ядучий білий пил, од якого нема порятунку ні вдень, ні вночі, а 
дорога ще пустельніша, бо саме вершина місяця зарева, коли все живе ховається в 
затінок і тільки ящірки переповзають через широкий крем'янистий шлях та високо 
вгорі плавають: цятки байдужих гірських птахів.
Шаліли від спеки люди, ледве пересувалися коні, віслюки йшли, похнюпивши голови, 
натужно рипіли вози, мовби конаючи, неначе допитуючись у того товстого 
чолов'яги, що гуцикав на високому жеребці попереду: чого він хоче, якого 
виторгу, звідкіля слави?
А що Сивоока обходила тільки власна свобода, то він не став очікувати, чим 
закінчиться божевільний похід за купецьким щастям, вибрав найпустельніше місце і 
ще звечора, щоб за ніч устигти якомога далі відбігти від царградського шляху, 
подався правобіч у гори.
Хоч дерся без перепочинку цілу ніч вище й вище, на ранок вийшло, що висить мало 
не над самим шляхом, виразно бачив, якзвивається серед білого пилу Какорин обоз, 
бачив двох зустрічних селян-ромеїв на віслюках, ще далі, наздоганяючи Какору, 
поспішав, поки не припекло дуже сонце, з боку Мосинополя.
Невеликий кінний загін ромейської легкої кінноти, навколо себе Сивоок бачив 
тільки голий камінь, безнадійно сірий, вже по сході сонця розпечений до нестями, 
нікуди було сховатися, Ні за що зачепитися не те що рукою — оком навіть! Йому 
стало страшно, був ніби розіп'ятий на сірій кам'яній стіні, виставлений і-сонцю, 
і людям, що об'єдналися проти нього у ворожу спілку, щоб знесилити, вловити, 
знищити. Затаївся за виступом скелі, лякаючись, що з шляху його помітять і 
Какора пошле погоню або й сам подереться за втеклим, та все минулося, валка 
визміювалася далі й далі, гублячись за повільними закрутами дороги, дзвенюча 
тиша оточувала Сивоока щільніше й щільніше, він видобувся на рівніший виступ, 
окинув поглядом камінне царство, яке йому тепер належало (а може, він належав 
йому), і вперто побрався вище.
Навколо була воля. Може, вперше з часів спільних мандрів з маленьким Лучуком.
Його мандри тривали довго. Пробирався в гори тяжко й повільно, здалеку 
запримічав нечасті тут людські поселення, намагався триматися осторонь, 
харчувався випадково вловленим птахом або рибою, яку щедро дарували йому гірські 
річки, тільки, на жаль, річок траплялося занадто мало, і найбільше страждав 
Сивоок од спраги, бо іноді день і два не мав бодай ковтка води. Раз напали на 
нього грабіжники, навалилися, коли він спав коло струмка, стали душити, було їх 
троє чи четверо, вони заважали один одному, видно, не мали заздалегідь 
домовленості, як діяти, і це врятувало Сивоока, він розметав нападників і, поки 
вони схаменулися й добули зброю, встиг утекти в темряву, а вже тікати він умів 
від бога і від диявола!
Йшов навмання, єдину журу мав: щоб потрапити до болгар, болгари-бо добрі люди, 
свої то браття, не видадуть його нікому, бо нікого не бояться. Обірвався й 
знесилився. Чи добрався до Болгарії, чи не добрався, знати не міг, бо зрештою 
попав у такі непролазні хащі, що вже не те що людини, а й звіра не запримічав.
Ліси ставали густіші й густіші, видно, десь недалеко мала бути велика річка, 
однак Сивоок ішов уже багато днів, а річки не було, іноді крізь камінь 
пробивався струмок, що відразу ж і губився в камені, пекельна задуха стояла в 
лісах; в безнадії Сивоок молив богів, щоб послали вони йому навіть ворога, бодай 
невеличку людську оселю; вже йому здавалося, що переміряє він отак ціле 
Болгарське царство з півдня аж до самого Дунаю, нікого не спіткавши, нікого не 
забачивши.
Вибрів на берег річки зовсім негадано, та ще й опинився відразу під крутою 
стіною, складеною з грубих кам'яних брил. І хоч як перед тим прагнув до 
людського осередку, мимоволі позадкував назад у гущавину, дав доброго гака, перш 
ніж наважився знов вийти до річки, щоб попити води й здалеку подивитися на 
несподіване в цім дикім краю укріплення.
І коли, впершись руками в круглі голиші, схилився над водою і ще не вмочив 
навіть губ, почув зовсім близько позаду неголосне:
— Чедо! (Хлопче! (Болг.))
Він озирнувся, але нікого не побачив. Подумав, що негоже йому лякатися першого 
стрічного, знов нахилився над водою, став пити.
— Чедо! — озвалося знову позад нього. — Хей, Божидар! На тебе думам! (Хлопче! 
Гей, Божидареї Тобі кажу! (Болг.))
Сивоок скочив на рівні, повернувся до дерев, звідки виразно чувся людський 
голос, наготував загострену палицю, що її стосував замість списа. З-за дерев 
вийшло два бородатих, аж сміх брав, чоловіки, в грубих темних киреях, 
підперезані широкими ремінними поясами, за якими в обох поблискували сокири з 
довгими підручними сокирищами.
— Защо се плашиш? (Чого лякаєшся? (Болг.)) — посміхаючись в найглибшому глибі 
своєї дрімучої бороди, ласкаво спитав один з них.
Так Сивоок опинився серед братії монастиря Святі архангели. Два інокн — Дем'ян і 
Костянтин, а простіше, Тале і Груйо — вийшли того ранку до лісу врубати дров і 
спіткали бродника-руса. Назвали його Божидаром, вважаючи, що послав юнака до них 
сам бог, а згодом ігумен монастиря Гаврило ще більше переконався в слушності 
того імені для Сивоока, коли побачив, як легко засвоює русич болгарську і 
ромейську грамоту, а ще легше — велике вміння прикрашувати книги і писати ікони, 
вміння, яке дається людям так рідко і дається вже справді самим богом.
Сивоок і сам не знав: чи то справді дар від народження, а чи вибухнули в ньому 
незвичні здібності, викликані відчаєм.
Бо втікав з неволі одної, а попав у неволю потрійну.
Перша неволя — монастир. Найпохмуріше серце завмерло б од самого погляду на цю 
сувору обитель. Гори, ліси, непролаз-зя. Краєвид мовби од сотворіння світу: 
здиблене громаддя, віковічна кошлатість дерев, чорні громи вод у печерах і 
чорториях. А над усім цим, у кам'яній підхмарності, схований за непробивними, не 
знати ким і коли складеними з сірих гранітних брил височезними стінами — 
нужденний клаптик землі, шершаві, кістково-тверді цвинтарні кипариси, довгі ряди 
видовбаних у материковій стіні гнізд-келій. Келії громадилися одна зверх одної 
кількома поверхами так, що ставало лячно від самої думки про людське животіння в 
отих щонайвищих норах, але згодом ти пересвідчувався в хибності свого першого 
враження, бо монастир було розташовано так, що тут у найбільшу спеку віяло 
гірською прохолодою, а коли хто ще вмудрявся бодай трохи піднестися над рівнем 
цього пристанища, видовбавши собі келій над рештою братії, то мав. змогу 
найпершим зустрічати прохолодні потоки благословенного болгарського білого 
вітру, якого так не стачало людині внизу.
Сивоок мав довбати собі келію сам, бо тут марно було сподіватися на готове, і 
вибрав місце найхолодніше, як і личило прихідцеві з далекої північної країни. 
Бив камінь і забував про всі нещастя, яких зазнав досі, ладен був день і ніч не 
відходити від тяжкої роботи, аби лиш знайти забуття і спочити душею, але з 
першого дня дали йому до зрозуміння, що в Святих архангелах існують тверді 
правила, які не дано нікому порушувати. Передовсім правила стосувалися молитов.
Посеред монастирського дворика стояла стара камінна церква — протатон. Стук у 
велику дерев'яну колоду скликав кількаразово щодоби все населення обителі до 
молитви, до речі, також опівночі, коли кволий голос людини найчутніший для бога. 
Неодмінною молитвою відмічався також, схід сонця, від якого тут розпочинали 
відлік годин нової доби, хоч однаково важко було позбутися гнітючого 
переконання, що час тут зупинився навіки, роки не лічаться, години не 
відмірюються, тільки дні течуть за днями в монотонності молитов, у 
безнастанності тяжкої праці, яка часто видається марною, бо не знаєш ніколи, 
кому, попаде і чи взагалі попаде до рук пергамен, над яким схиляєшся впродовж 
цілих місяців, а то й років.
Кілька десятків здичавілих від самотності, зчерствілих душами чоловіків. Ніколи 
не стрижені голови, волосся скручено в скуф'ю на потилиці, велетенські чорні й 
руді бороди, ледве блищать очі за тим заростом і видаються носи. Зустрічаючись, 
іноки цілують навзаєм руки. Мабуть, ніхто з них не звідав ніколи жіночого 
поцілунку, а тепер і не звідає більше, бо в Святих архангелах заборонено побут 
не те що жінок, а взагалі будь-якої істоти жіночої статі. Не може тут бути ні 
курки, ні ослиці, братія не п'є молока, не їсть яєць, гарячі страви заборонені 
також, щоб не розпалювати тіла. В монастирській трапезній на стіні картина 
страшного суду, де карають грішників, які об'їда-лися й обпивалися за життя. 
Посеред трапезної — амвон, з якого хтось з іноків під час обіду має читати святе 
письмо, в той час як братія квапливо ковтає квасолю з оливою а чи овечий сир з 
сухим хлібом, бо ігумен, що сидить кінець столу, може щомиті задзвонити в 
підручний дзвінок — і тоді кінець обідові, треба молитися, і нікому нема діла до 
того, чи ти встиг там щось ухопити, чи випив свою склянку вина, єдину тут 
радість для багатьох, надто ж для тих, що виконують тільки чорну роботу і ніколи 
не будуть втаємничені у високе мистецтво творіння й здоблення книг.
Сивоокові, який хоч і в поневіряннях та. важкій роботі на Какору все ж звик до 
широкого вільного світу, обитель Святих архангелів видалася гіршою за в'язницю. 
Коли трохи оклигав з дороги, зазнайомився з усіма монастирськими регулами, то 
йому стало так страшно, немов ось завтра-позавтра мав умерти і його закопають 
отам, за кипарисами, під стіною, на крихітному монастирському цвинтарі, де 
видніється один лиш хрест, а потім, через кілька років, викопають його кістки, 
відокремлять од них череп, зсиплють у довгий дубовий ящик — «костницю», а на 
черепі напишуть над очними западинами ім'я власника і виставлять поряд з іншими 
в каплиці. Що напишуть — Сивоок, Божидар чи Михайло? Бо вже мав тепер аж три 
наймення, одержавши третє після прийняття хреста.
Отут слід сказати пре другу неволю, в яку попав Сивоок.
У Какори кожен міг мати свого бога. «За богів ваших і гріхи ваші не відповідаю!» 
— погукував п'яний купець. Були в нього християни, були визнавці бога Єгови, 
були мусульмани, найбільше ж було таких, як Сивоок, — поганннів, кожен пильнував 
своїх богів, дотримувався своєї віри, ніхто нікому не ставав на заваді, ніхто 
нікого не змушував до послуху, до прийняття своєї віри.
Однак у Святих архангелах Сивоок мав прийняти хрест другого ж дня і то без 
вагань і спротиву, інакше б опинився за брамою монастиря, знов самотній і 
безсилий серед здичавілої пустелі гір і лісів.
Ігумен закликав Сивоока до своєї келії, посадив на грубий дерев'яний стілець, не 
став дивуватися, що русич досі не сподобився хрещення, не питав його про 
бажання, а тільки виклав йому дуже стисло неуникність всемогутньої нової віри. 
Христос сказав: «Ідіте й научайте всі народи». Святий Мефодій, який розніс 
велике вчення по багатьох землях, якось скерував свого посланця до одного 
північного володаря і велів йому сказати:
«Добре було б, сину, аби дав охреститися добровільно на своїй землі, інакше-бо 
будеш взятий до неволі і змушений прийняти хрест на землі чужій, згадаєш моє 
слово».
Ще говорив ігумен, але то вже були тільки відміни того самого, а Сивооку стояв 
перед очима той далекий важкий хрест на першій могилі його життя, на могилі діда 
Родима, і ще один хрест — на монастирському цвинтарі, над якимсь бідолахою 
іноком. Отак жив, метався по світу, десь бився, десь їв і пив, випадком 
поцілував одну чи й більше жінок, а скінчилося все тим, що став поміж двома 
хрестами і далі йти нікуди, замкнено твоє життя між цими похмурими знаками, 
ненависними й тяжкими, мов оці довколишні гори, що нагнітили, здається, увесь 
світ.
І от так, караючись у безнадії і безвиході, прийняв Сивоок хрещення, прийняв ще 
одне наймення — Михаїла, мав тепер носити під грубою вовняною рясою на 
заяложеній шворці кипарисового хрестика, була тепер у нього нова віра, на яку 
мір опиратися, як старий на посох, і надіятися, як той на круту гору.
Але радощів нова віра не принесла, дала тільки пригніченість духу, сприймалася 
як найтяжча, мабуть, неволя, і, може, щоб забути цю неволю, відкинути її, так 
відважно й легко занурився Сивоок у нову для нього справу — здоблення книг і 
писання ікон на дерев'яних дошках, відкрив у собі здібність, породжену 
ненавистю, тоді як ігумен Гаврило зумовлював це щіро світленням заолуканого 
тавра.
Що ж до неволі третьої, то стосувалася вона не самого лиш Сизоока і навіть не 
обителі Святих архангелів, а цілого Болгар ського царства, через що й вимагає 
розповіді осібної і докладнішої.
Повелося вже здавна, що в світі завжди є дві найбільші з-номіж усіх держави, і 
головне почуття, яке панує між ними, — це глибоке недовір'я і тяжка ворожнеча, 
мов між тими біблейськими братами Каїном і Авелем. Будь-які порівняння 
рисковані, але можна наважитися порівняти. Болгарія і Візантія довгий час були 
саме такими двома ворогуючими велетнями. Ромеї ще в сьомому віці при імператорі 
Костянтині Погонаті були ганебно прогнані з берегів Дунаю, успадкованого 
Візантією від римлян, і навіть змушені були платити данину болгарському царю. 
Коли двоє б'ються, майже завсігди з'являється третій, який спершу приглядається 
бійці, щоб згодом виступити в ролі торжествуючого пожинача плодів перемоги. Так 
у час майже трьохсотлітнього змагання між Візантією й Болгарією за морем виникла 
нова могутня держава — Руська, але вона була далеко, порівнюючи з болгарами, що 
товклися на узбережжі Чорного моря і мало не під самими стінами Царграда, тому 
візантійські імператори спробували підбити руських князів на спільні дії проти 
болгар, і їм це навіть вдалося зробити, і князь Святослав, непереможний на той 
час воїн, захопив болгарську столицю Преслав, прогнавши звідти недолугого 
царського сина Бориса, який дбав не так про велич свого царства, як про 
збереження своєї влади та залагодження своїх стосунків з боярами — боїлами й 
кавханами. Та вийшло так, що Святослав, сам того не відаючи, зробив для Болгарії 
найбільшу послугу, внаслідок якої болгари знов повернули свою велич. На той час 
у Преславі, в глибокій темниці під баштою-в'язницею, сидів уже багато місяців 
хоробрий комітопул Самуїл, кинутий туди Борисом без суду нібито за змову проти 
богом даного царя Болгарії. Смуїл, а ще Давид, Мойсей і Аарон були комітопулами, 
тобто синами по-ромейськи, коміта, тобто (знов же таки по-ромейськи) управителя 
Охридської області Миколи Мокрого. Вже Микола Мокрий був вельми хоробрий 
воєвода, а його сини виросли ще хоробрішими і по смерті батька, успадкувавши 
кожен свій город, стали відверто обурюватися нерішучістю царських синів Бориса й 
Романа. Пішли розмови про те, що Борис — цар незаконний, що треба б обрати 
гідного царя, мався на увазі, може, хоч Роман, якого прозвали скопцем за надто 
голу бороду, але за яким водилося бодай трохи того, що зветься розумом або й 
державною мудрістю, — рисами, що їх царствуючий брат його Борис був позбавлений 
начисто, зате наділений був натомість холодною жорстокістю й душевною 
черствістю, як .воно часто буває.
Самуїл з кількома своїми вірними людьми приїхав потаємно до столиці, але там був 
упізнаний і кинутий у підземелля з жорстоким велінням «не показувати в'язневі 
денного світла». Так би й зогнив там відважний молодий комітопул, якби одної 
зимової ночі не підступили під стіни Преслава могутні воїни, яких болгари звали 
тавроскіфами, і з страшними гуками пішли на приступ. Озброєні були важезними, в 
півтора раза довшими, ніж бачені досі, мечами, довжелезними списами, які не 
ламалися від найбільшого тягаря, а в лівих руках несли щити, завбільшки з двері 
царського палацу.
Вони здобули столицю одним натиском, ще тої самої ночі вже палили вогнища на 
вулицях Преслава і спокійно собі вечеряли, так неквапливо й смачно вечеряли, що 
трапеза їхня затягнулася, власне, аж до сніданку, а тим часом з города втікав 
хто міг, інші ховали свої багатства, ще інші користалися нагодою і набивали собі 
торби або й просто требуху, — добродушні русичі нікому не заважали, вони собі 
спочивали по добрій роботі, сам князь був серед них і велів нікуди не поспішати, 
бо вже навколо зима, тож ліпше, мабуть, залишитися тут, у цьому великому і, як 
видно, багатому городі та спокійно перезимувати, а там буде видно: Самуїл утік з 
башти тої ж самої ночі. Не мав сили вибратися з підземелля, його вивели під 
руки, йому знайшли коня і, мало не прив'язавши до сідла, мерщій випровадили з 
Преслава, щоб їхав до своїх братів, набирався сил.
Потім було кілька тяжких літ для Болгарії. Хоч Святослав відійшов за Дунай, але 
ромеї зайняли відвойовані ним землі, розповсюдилися по Болгарській землі, мов 
пошесть, розірвали країну на дві частини, захопивши всі східні області, все 
морське узбережжя і Придунайські землі. Тоді й піднялися проти Візантії західні 
болгари на чолі з братами-комітопулами Давидом, самостійні нації — болгарська й 
македонська. Сучасникові незвично читати, що столицею Болгарського царства 
колись були, скажімо, Охрид або ж Обитель, які сьогодні належать одній з 
югославських республік — Македонії (Обитель тепер зветься Бітоль), але 
пам'ятаймо, що тут мовиться про часи, підлеглі від нас на ціле тисячоліття. Це 
історичне минуле двох народів — болгарського і македонського, Мойсеві, Аароном і 
Самуїлом Мокрими. Такого ще не бачила Болгарська земля: йшли чоловіки, жінки, 
навіть недорослі діти, озброювалися хто чим міг, йшли не кликані й не звані, 
наганяюча переляк не лише на ромеїв, але й на власних бояр, що запродавалися 
ворогові заради вигоди. Перелякалися й сини болгарського царя Петра — Борис і 
Роман, втечею хотіли порятувати своє життя, і нічого ліпшого не вигадали, як 
утікати до Візантії. Але на гірському перевалі Бориса, перебраного в ромейський 
одяг, убив болгарський лучник, вважаючи за ворога, а Романа повернули до рідної 
землі й проголосили царем. Царів та імператорів часто називають так чи інакше, 
скажімо: Великий, Хоробрий, Справедливий, але такі назвиська походять від 
лизоблюдів, тому історія, коли й зберігає їх згодом, ставиться до таких 
прізвиськ з відповідною долею скептицизму. Зате якщо вже вліпить прізвисько 
своєму володареві народ, то протриває воно вічно і буде вичерпніше за всі описи 
придворних літописців і славохвальства найманих істориків. Щоправда, прізвиська, 
на-ділювані народом, здебільшого мають характер осудливий, але тут уже нічого не 
вдієш: правда завжди жорстока. Звучать ті прізвиська приблизно так: Кривавий, 
Скупий, Паскудний, можуть найменувати короля Красивим, але так і знай, що то. 
король був потворний, якщо ж назвуть Святим, то читай: «Диявол». Царя Романа 
прозвано було Скопцем, стосуючись, певно, не лише його зовнішності, але й 
характеру, яким не відзначався, точніше, й зовсім його не мав. І хоч іменувався 
царем усіх болгар, влада фактично була в руках відважних братів-комітопулів, які 
не шкодували життя, аби лиш визволити рідну землю від ромеїв.
У запеклих битвах загинули два брати — Давид і Мойсей, а між тими двома, що 
лишилися, неодмінно мав розігратися спектакль, відрежисерований ще тим 
невідомим, але геніальним режисером, який створював колись біблійний розділ про 
Каїна і Авєля.
Старший з-поміж двох комітопулів — Аарон, який мав під своєю владою Средець з 
околицею, вирішив, що саме він, а не наймолодший Самуїл, повинен виступити 
найпершим претендентом на царський престол. А що нічим не міг засвідчити своїх 
переваг над Самуїлом: ані особистою відвагою, ані любов'ю до рідної землі, ані 
незвичайними якостями людськими, то й вирішив шукати підтримки не деінде, а в, 
самого візантійського імператора. Заплутана то була і лиха справа. Візантійський 
імператор Василій Другий Македонянин, який від дня свого вступу на престол мав 
повні руки клопотів з придушенням заколоту полководця Варда Скліра і з 
придворними інтригами першого міністра євнуха Василя, не міг виступати проти 
Болгарії зброй-яр, а вдався до війни таємної. Маючи скрізь своїх вивідників, він 
незабаром довідався, що Самуїл, власне, покинув свою столицю Охрид, щоб не 
бачити остогидлої дружини Агати, і переважну частину свого часу проводить на 
Преспанських озерах коло своєї коханки Біляни, для якої на одному з островів 
малого Преспанського озера навіть звелів спорудити городок і церкву. Імператор 
підіслав Самуїлові з Італії двох досвідчених зиж-дителів, захопив того 
будівничими справами аж так, що Самуїл на кілька років облишив військові походи 
і спорудив на Малому озері ціле місто, яке назвав Преспою і переніс туди свою 
столицю. Звичайно, людина не може все життя віддати якійсь одній лише 
пристрасті, надто ж коли нею з дитинства ще заволоділа ненависть до ворогів 
рідної землі, отож Самуїл все-таки схаменувся вчасно й знову пішов на ромеїв, 
взяв Фракію, Македонію, околиці Фессалонік, Фессалію, Елладу, Пелопоннес, велику 
ромейську фортецю Ларісса, далі визволив усю Дунайську Болгарію, опріч окремих 
городків на чолі з візантійськими топархами.
А Василій Другий тим часом діяв з іншого боку. Він послав у Средець до Аароиової 
дружини Варвари таємного листа, в якому досить прозоро натякав на те, що чував 
про їхнього сина Івана-Владислава і хотів би породичатися для щастя царстве-ної 
сестри імператорів Константина і його, Василія, Анни. Ясна річ, зміст листа 
відразу став відомий Ааронові, Аарон негайно звелів дружині відписати 
ромейському імператорові, запевнивши його у відданості й любові. Через гірські 
перевали пішли гінці від Средця до Царграда і назад, але лихо в тім, що саме 
тоді ж візантійські імператори Василій і Константин пообіцяли віддати свою 
сестру Анну за київського князя Володимира, випрошуючи в нього навзамін 
скількись там тисяч воїнів, таких необхідних для боротьби проти непокірних 
узурпаторів, що то в одній, то в другій візантійській провінції проголошували 
себе імператорами і все йшли на столицю, бо кожен знав, що споконвіку в 
ромейському царстві водиться так: хто оволодіває Царградом і Великим палацом, на 
того надягають багряницю і взувають йому багряні сандалії.
Авранові ж хотілося породичатися з імператорами, за це він обіцяв одкрити їхнім 
військам усі гірські проходи в Болгарію з тим, щоб на списах ромейських воїнів 
стати самому болгарським царем. З одної Анни навіть два імператори двох сестер 
зробити не могли, а справжню сестру треба все-таки було приберегти на всяк 
випадок для київського князя, бо той являв собою силу справжню, а не уявну, як 
Аарон, тому вирішено було послати в Средець із відповідним царським почтом, у 
супроводі митрополита севастійського, якусь константинопольську повію, на ймення 
Анна, і тим самим обдурити марнославного комітопула. Іванові-Владиславові було 
на той час дванадцять років, не так щоб уже й багато як для одруження, але й не 
мало, якщо брати до уваги всі ті майбутні вигоди, яких від високого шлюбу 
очікувано. Однак повія, впившись болгарським вином, проговорилася і з ганьбою 
була вигнана з Средця, бо Аарон суворо наказав усім не бруднити об неї руки. 
Зате севастійського митрополита за покриття такої підлої неправди Аарон 
власноручно зарізав ножем там-таки при весільній учті.
Так похмурий і мстивий Василій Македонянин поглумився над Аароном, щоб показати 
його дрібне марнослав'я і водночас мати зачіпку для війни з комітом Средця, 
проти царя Болгарії Романа.
Хоч який продажний був чоловік Аарон Мокрий, але й на нього найшла затятість, і, 
коли через чотири роки Василій Другий підійшов з військом під стіни Средця, 
коміт не відчинив перед ним гостинно брам, а закликав своїх горожан до 
якнайза-пеклішого опору, а сам мерщій послав за поміччю до брата Самуїла, якого 
ще недавно хотів зрадити. Ромейський імператор ще не знав Болгарії і став під 
Средцем в місяці зареві, коли сонце пече без милосердя, коли пересихають гірські 
річки, вигорають трави, навіть ліси не витримують спеки і гублять лист і стоять 
сумні, розпачливо вмираючі від небесного палу. А на захисників Средця мовби й не 
діяло сонце, вони відбивали, всі приступи ромеїв, не помагали нападникам ні 
пристінні штурмові вежі, ні стінобитні тарани, ні катапульти, що метали в город 
важуче каміння. Імператор вимушений був відступити і швидко повів свої тегми 
старою дорогою на Пловдив через Траянові ворота — вузький прохід між стрімкими 
планинами. Самуїл ішов за імператором назирці. Через стрімнини й доли-ща, через 
скелі й зрадливі осипи гналися болгари за ворогами, невидимі, вони весь час 
тяжіли над ромеями, мов кара, мов оті страхітливі гірські кряжі, які дедалі 
тісніше змикалися попереду, примушуючи візантійське військо видовжуватися в 
тоненьку верижку. За Траяновими воротами була ще одна тіснина — глибоке гірське 
долище, на дні якого звивалася шумка річечка. Долище було довге-предовге, а 
вузьке таке, що вгорі орел перекривав його крильми. Досвідчений воїн чимдуж 
прагне покинути таке непевне місце, але імператорові раптом забаглося стати на 
нічліг саме в тій тіснині — чи то привабила його чиста жива вода, якої так давно 
не бачило його військо, чи то керувався просто впертістю, важко сказати, бо 
Василій нікому не збирався давати звіту в своїх вчинках, до імператорського 
намету мали право входити тільки молоді протокеліоти, що слугували «Василію, 
коли ж під Средцем після виснажливих і марних приступів ромейського війська до 
намету наважився, незваний, пробитися протоспафарій Никифор Ксифія, то імператор 
спершу хотів його просто вигнати, потім дозволив говорити, буркнувши, .аби той 
не розбалакував довго, а що в Ксифії всіх балачок тільки й було, що сказати про 
відступ, то Василій похмуро всміхнувся і мовив:
— Запам'ятай, що то твоя вимога — про відступ. Сам я ніколи б не вимовив цих 
слів.
Тут саме час трохи сказати про Василія Другого Македонянина. Він був онуком 
імператора Константина Багрянородного, що прозвав себе так, щоб довести своє 
справді царське походження, бо всі діти візантійських імператорів народжувалися 
у Багряній палаті, але лише в тому випадку, коли імператори перебували в 
законному шлюбі. Мати ж Константина Багрянородного Зоя Карбонопсида, тобто 
Чорноока, була четвертою дружиною імператора Льва Шостого, і патріарх не 
визнавав цього шлюбу, отож Константин вважався мовби незаконнонаро-дженим, 
простіше кажучи байстрюком. Таким був дід Василія Другого. Щоб засвідчити своє 
високе походження, Константин Багрянородний намагався вивищитися над усіма своєю 
вченістю. Він написав «Книгу церемоній», у якій учив, як цар повинен говорити, 
ходити, триматися, сидіти, посміхатися, одягатися, ще лишив по собі книги «Про 
феми» і «Про управління державою», хоч сам тим мистецтвом так і не оволодів, про 
що свідчив безлад, який настав по його смерті. Не виказав Константин і великої 
мудрості в справах, що стосувалися безпосередньо його самого і сина Романа, коли 
одружив того на якійсь Анастасо, дочці плебея з Лаконії, що тримав трактир у 
трущобах Царгра-да. Ця Анастасо по одруженню взяла собі ім'я Феофано, 
відзначалася вона приголомшливою вродою, а ще — справді диявольським характером. 
Перше, що вона зробила, ставши імператрицею по смерті Константина, якого, 
здається, отруїла, — це прогнала стару царицю Єлену і п'ять зовиць, чудово 
освічених царівен. Усіх вислала в монастирі. Згодом, народивши двох синів і дві 
доньки Романові, отруїла й чоловіка. Отруїла також узурпатора Романа Лакапина, 
потім вийшла заміж за чоловіка, старішого за неї на тридцять років, через п'ять 
років зрадила його, помогла коханцеві вбити, зробила свого коханця імператором, 
а коли той зрікся її й вислав з Константинополя, зуміла через вірних людей дати 
зрадливому імператорові повільно діючу отруту, і той незабаром вмер, висохши, 
мовби від насильного обпоювання оцтом.
Може, набачившись змалку всього наймерзеннішого від власної матері, Василій 
назавжди зненавидів людську породу, надто ж — жінок, через що ніколи не 
одружувався, хоч ходили темні чутки, що останнє з'ясовувалося трохи інакше: 
мовляв, щомісяця раз або двічі в покої до імператора тайкома приводили вродливих 
юнаків; мабуть, він страждав од тої розпусної слабості, боровся з нею і не міг 
збороти, через що втікав із столиці у нові та нові походи, був завжди з воїнами, 
мився холодною водою, вживав просту їжу, не любив вина й гулянок, завжди ходив 
закутий у темне залізо тільки вузький обруч і нараменники з білого золота і 
золотої в'язі пояс виказували його високе становище. Звісно, таке пояснення 
завойовницьких походів ромейського імператора може видатися досить поверховим і 
наївним, але така вже сила пересудів: часто-густо вони затемнюють найважливіші 
події, а коли взяти до уваги, що бодай найменша істина не дається без певних 
зусиль, то й стане зрозумілим схильність більшості охоче піддаватися 
розповсюдженим хибним думкам, а то й просто — безглуздям.
На той час, коли Василій звелів зупинятися на нічліг у небезпечній тіснині за 
Траяновими воротами, ще до кінця ніхто не знав імператорового характеру, відали 
тільки, що заперечувати йому марно. Та й хто б міг заперечувати? В свої тридцять 
років імператор ще не вважався досвідченим воїном, а недосвідченість завжди 
породжує впертість. Щоправда, впертість породжується ще в людині тоді, коли 
немає заперечень навколо; а які ж можуть бути заперечення проти волі найвищої 
царственості?
Отак з тисячу років тому найдосвідченіші воїни й полководці ромейські не спали 
ночі, тривожно дослухаючись до крутих стрімнин зрадливих болгарських гір; Самуїл 
зібрав усю свою силу навколо, дав своїм короткий спочинок на дві-три години і в 
темряві перед досвітком ударив на ромеїв.
Молодий воєвода сам піднімав зі сну потомлених войників, тихо говорив то там, то 
там про ворога:
— Ако ги ударим добре и здраво, ще ги сразим.
 А потім перший пішов униз, закликаючи болгар:
— Хайде, хайде, деца!
З тим погуком «хайде, хайде» навалилися звідусіль болгари на тісно збитий табір 
ромеїв, не дали їм розпростатися, не пустили розпружитися їхній силі, стали 
нищити крайніх за крайніми, ряд за рядом, в похмурому передсвіті серед дикої 
звированості людської страшно зблискували мечі, сокири, піднімалися списи, 
палиці, бойні вила, та все то була здебільшого зброя болгарська, бо ромеї, 
зім'яті, розгублені, перестрашені, не ставили опору, намагалися виприснути з 
жахливої пастки, їхніх начальників не було видно, імператорів намет на узвишші 
болгари захопили вже з першого натиску, так що Василій насилу здолав утекти, 
ховаючись за велетенські щити з буйволячої шкі-ри своєї вірменської піхоти, дві 
тагми якої вдень і вночі неод-лучно перебували коло імператора.
Все було втрачено Василієм Другим у тій битві: військо, казна, обоз, честь, 
тільки злість на болгарів не пропала в понурій душі імператора, а розпалилася ще 
чорнішим вогнем.
Хто б то міг подумати, що не мине й року після ганебного розгрому коло Траяиових 
воріт, а Василій одержить з тої ж таки Болгарії листа, в якому йому обіцятимуть 
всіляку поміч, підтримку й любов? Лист був від Аарона Мокрого. Той злякався 
братової могутності, шашіль заздрощів точив йому душу, він готовий був покласти 
до ніг ромейського імператора всю свою землю, всі її гори й ліси, всі ріки, 
поставити на коліна весь народ, аби тільки Візантія помогла йому стати царем 
Болгарії. Василій мерщій відписав Ааронові, називав його братом, обіцяв усе, що 
той просив: до свого послання, скрученого в трубку, дочеплено було золоту 
імператорську печать вартістю в три або й чотири золоті номйсми — вирізнення, що 
його удостоювався згідно з «Книгою церемоній» імператорового діда Костянтина 
Багрянородного хіба що найсвятіший римський папа — духовний отець імператора; 
якщо ж брати світських повелителів, то така печать належалася: високоповажному, 
найблагороднішому і знатному повелителю агарян — халіфу Багдадському, еміру 
Єгипту, двом вірменським государям — царю царів Вірменії і правителю 
Вашпукарана, а ще царю Іверії, що носив візантійський титул куропалата, потім 
ексусіократору Аланії, і от до них мав долучитися він, Аарон Мокрий, в 
недалекому майбутні ньому цар Болгарії, божою милістю государ всехристиянського 
народу болгар, василевс і духовний брат всемогутніх імператорів Візантії.
Знову власноручно складав Аарон листа до Василія, знов тайкома спорядив вірних 
гінців до Константинополя, але на перевалі гінців перехопили приставлені 
Самуїлом до брата вивідники. Вжахнутий братовою зрадою, Самуїл з полком кінноти 
прискакав у Средець, але застав там лише малого Ааронового сина 
Івана-Владислава. Сам правитель Средця, ховаючись від літньої спеки, виїхав два 
дні тому у Розметаницю, де в нього було прохолодне літовисько над водами.
Знов стояв пекельний місяць зарев над планинами, як і торік, в час ромейської 
навали, вигорали трави, оголювалися дерева, мов на пожарищі, тріскалися 
розпечені скелі, нападав шал на все живе. Самуїл розумів, як небезпечно 
піддатися всезагальній ошалілості, але твердо знав також і те, що зрада має бути 
покарана, хоч би йшлося про рідного батька, про сина чи й про самого себе. 
Зрадником був його рідний брат Аарон, отож він мусив розплатитися за свою зраду 
так, як то вирішать ліпші люди й воїни Средця. А що від зрадника може 
виплодитися тільки зрадник, то належало вирішити відразу й про долю цілої родини 
Ааронової — дружини його. Варвари, сина Івана-Владислава, малих дочок. Вирок 
було винесено ще тої самої ночі, складався він з одного слова: «Смерть», 
списання вироку не займало багато часу, вдосвіта Самуїл з групою вершників уже 
скакав на Розметаницю, а в покої, де бавилися, нічого не відаючи, братовчеда 
Іван-Владислав і Самуїлів син Гаврило-Радомир, привезений батьком для науки в 
Средець, прийшли воїни, щоб звершити присуд. Хоч Гаврило-Радомир був на чотири 
роки молодший за свого братовчеда й мав лише дванадцять років, уже тоді він міг 
позмагатися з будь-ким і силою, і вмінням володіти зброєю. Він оголив меча, 
звелів воїнам розступитися, вивів з палацу Івана-Владислава, взяв на конюшні 
четверо коней, щоб мати змінних у довгій дорозі, і утік на Охрид. Через двадцять 
років, коли по смерті Самуїла Гаврило-Радомир вінчається на царя Болгарії, 
врятований ним Аронів син підішле на ловах лучника, і той встрелить Гаврила, 
відплативши за добре діло. І, може, вмираючи від підступної стріли, згадає 
Гаврило-Радомир ту далеку ніч у Средці, згадає, як тулився до нього і хлипав 
перестрашений шістнадцятилітній Іван-Владислав, благаючи про порятунок, і 
спливуть у затухаючій свідомості Гавриловій суворі слова старого болгарського 
покону: «Кат погубить зрадника і родину його з жонами й дітьми, щоб не народився 
від зрадника зрадник».
Але то син Самуїлів, а сам Самуїл гаразд знав, як важливо бути послідовним у 
найтяжчій і найбезжальнішій помсті, коли йдеться про царство, про народ і рідну 
землю.
Ще десять літ поминуло в безнастанних битвах коміта Самуїла проти ромеїв, поки 
нарешті на річці Сперхей у Елладі досвідчений полководець ромеїв Никифор Уран 
завдав першої тяжкої поразки непереможним доти болгарам. Але ще й після того 
Василій Другий не наважувався піти в землю, де колись був так ганебно розбитий і 
де всі його підступи були вчасно розгадані, аж, нарешті, в тисяча першім році, 
полагодивши всі справи в своєму власному царстві, забезпечившись миром з боку 
єгипетського фатіміда еміра Ал-Хакіма, ромейський імператор проголосив:
— А тепер — болгари!
Він пішов на Самуїла, що вже кілька років перед тим був вінчаний на царя по 
Романовій смерті, з Солуня, маючи намір брати одну по одній фортеці нижнього 
царства, і це йому відразу вдалося, бо воєвода першої твердині Сервії Добромир, 
близький родич Самуїлів, забачивши під стінами свого невеличкого укріплення 
багатотисячні тегми і мерії візантійські, розчинив ворота і здався на милість 
ромейського імператора. Той назвав його своїм антипатом, дав дозвіл Добромиру 
бути присутнім на царських трапезах, поставив свого намісника в Сервії і пішов 
далі на Воден. Але й Самуїл не гаяв часу і послав уповноваженим до воденської 
залоги Івана-Владислава, який, щоб відібрати в будь-кого з воденців намір до 
здачі, звелів перебити всіх ромеїв, що мешкали у Водені, старих, жінок і дітей, 
і трупи їхні кинути в клекотливі водоспади, що проривалися крізь город і 
випливали спокійною рікою на рівнину, де стояло візантійське військо. І хоч 
Василію доповіли про ті трупи, імператор не велів іти на приступ, а так само, як 
у Сервії, послав двох сурмачів і бирича під браму йодена, і сурмачі довго 
вигравали на своїх срібних трубах, а потім бирич, напинаючи жили на шиї, став 
гукати, звертаючись до Івана-Влади-слава, про присутність якого вже було відомо:
— Ти, княже, сину Ааронів, поки стоятимеш коло вбивці твого батька і 
підкорятимешся йому? Відкрий, княже, сей город і одержиш царську милість і 
любов!
Воденський воєвода Драгшан відповів ромеям:
— Тук няма курви като Добромира!
Тоді ромеї заспівали бойовий тропар «Спаси, господи, люди твоя» і подерлися на 
стіни Водена. Після падіння кріпості Іван-Владислав зумів утекти назад до 
Преспи, а воєводу Драгшана Василій звелів набити на палю.
Імператор пішов далі, беручи по дорозі одну за другою твердині і руйнуючи їх. 
Ромеї, що вміли по-болгарському, казали про цю страшну роботу: «Да няма къде да 
се криє ни едно българско кучеі».
Так Василій розтяв навпіл Болгарію і вийшов на Дунай, взявши в облогу найбільшу 
дунайську твердиню Відин.
Війна велася дивним робом. Здавалося б найпростіше: Самуїл мав з військом 
напасти на ромеїв під Відином, який тримався твердо й мужньо, вдарити на них 
спільно, та насправді болгарські сили були набагато менші за візантійські, 
цареві доводилося покладатися тільки на вірність своїх воєвод і мужність залог, 
сам же він, щоб хоч якимось чином відвернути увагу Василія і спробувати якщо не 
налякати, то бодай стривожити імператора, залишивши сина Гавриїла з старшим 
воєводою Івацем у Скопле, несподівано вторгся в ромейські землі й понад Білим 
морем, тримаючись осторонь шляху між Солунем і Царградом, пішов на город Одрин. 
Вздовж ріки Хебар Самуїл пройшов майже до самого Одрина, потім спинився за два 
поприща від города і якийсь час стояв, мовби намірюючись повернути на Царград, 
який, власне, нічим і ніким не був прикритий, якщо брати до уваги, що імператор 
Василій ще й досі туп-цювався під стінами Відина, а його брат, імператор 
Костянтин, хоч і перебував у столиці, до військової справи не мав жодного 
відношення і виходив у поле хіба що на лови перепілок.
Кастрофілакс Одрина, спершу переляканий нашестям болгар, згодом заспокоївся, 
побачивши, що Самуїл не йде на нього, а там, почекавши, відчинив городську 
браму, бо на успення богородиці в Одрині щороку відбувався великий собор для 
цілої Адріанопольської феми, в городі розпочалися торги, лунали пісні, музика, 
лилося вино, і ось у самий розпал свята двадцять тисяч болгар несподівано 
опинилися перед стінами города, залога якого складала ледве що тисячу, опір 
ромеїв був недовгий, бо Іван-Владислав, який командував у Самуїла полком, 
пообіцяв своїм людям тиждень вільного грабунку в Одрині, якщо вони його 
візьмуть, і найбільші відчайдухи проникли в город відразу; вже з першого 
приступу браму розчинено, болгарське військо ввірвалося в сп'янілий і нажаханий 
Одрин, розпочався грабіж, обіцяний Іваном-Владиславом, потім їдво й питво, потім 
гвалт. Було це в місяці руєні, місяці щедрот земних і небесної лагіді, болгари 
верталися від Одрина ситі й обтяжені здобиччю, а тим часом Василій зрадою взяв 
Відин І розташувався там на зиму.
Перезимувавши у Відині, Василій пройшов Маторієві гори, спустився в долину 
Тімак, а звідти на Ніш і досить легко взяв його. Самуїл ждав ромеїв коло Скопле. 
На Великдень стали два війська навпроти одне одного: Самуїл на правому, Василій 
на лівому березі Вардара. Напнуто намети, розпалено вогнища, почалися готування, 
ромеї збирали човни, збивали плоти, болгари вистежували кожен їхній порух, 
виставляли сторожу в загро-жених місцях. Але темної ночі тисяча ромеїв голі, з 
мечами перепливли Вардар, а на правому березі, там, де ромеї мали пробиватися до 
сущі, всю болгарську сторожу перебили зрадники-болгари, очолювані царським зятем 
Ашотом Таронітом, сином вбитого колись Самуїлом солунського воєводи Григорія 
Та-роніта. Сонні болгари не змогли спинити ромеїв. Самуїл, Прикриваючись ніччю, 
відступив з військом у гори, сховався в старих лісах і дебрях, куди імператор 
поткнутися побоявся, згадуючи давню подію коло Траянових воріт.
І хоч Василій вимушений був у тисяча четвертому році покинути Болгарію, щоб 
стати з військом проти арабських племен і сусідніх з ними емірів, та вже видно 
було, що не вернути болгарам втраченого могуття. Половина Болгарського царства 
тепер була в руках у ромеїв: Верхня Мізія з Преславом і Відином, нижнє царство — 
нижче Водена, Верея, Сервія, Ларісса, все твердині, де пройшов з тагмами 
Василій, зруйновано; табуни диких коней блукали там, де ще недавно жили люди, 
посліплені ромеями колишні царські воїни ходили по дорогах від села до села, 
випрошували трохи хліба і вина до хліба, сумно виспівували:
Царят болен лежи, болен три години, Войска се разтуря, царство се разтуря, Кон 
му жално цвили, празни ясли гризе...
А старий цар ще не здавався. Пустив гінців по всіх усюдах, зібрав до війська 
чоловіків од вісімнадцяти до п'ятдесяти років, поставив свої сили в Охриді, 
Скопле, Средці, іноді виходив у ромейсьхі землі між Вардаром і Струмом, брав 
здобич, повертався назад, ждав ромеїв. Пускав додому тільки немічних або тих, що 
мали женитися. Переспи з молодою жоною кілька ночей, зачни нового воїна для 
болгарського царя — і назад.
Занепадала земля. Нікому було сіяти хліб, стригти овець, вбирати виногрона. 
Пішли жебраки по крем'янистих тропах гірської землі, з'явилися розбійники і 
волоцюги. Самуїл не зважав ні на що. Ждав василевса. Ждав терпляче, запекло, 
знаючи, що повинні вони зійтися ще раз, може, востаннє за своє життя, був 
упевнений, що на світі немає більше таких тяжких і довголітніх ворогів, як він і 
ромейський імператор, а раз так, то не можуть вони, поки живі, не звести 
обрахунків, бо йдеться про вищий принцип: служіння рідній землі.
А Василій не йшов. Теж, певдо, відав, що всі його справи й клопоти маліють поруч 
з головною справою життя — боротьбою з болгарами, — і вже не міг іти в ту 
незламну країну без найретєльніших приготувань, не давши гаразду в своїй 
величезнії імперії, не втихомиривши сусідів, не подавивши повстань, не 
вдовольнивши зажерливий Константинополь їдвом, питвом і розвагами, що ними 
бавитиметься з народом царствений брат Константин.
І так минав рік за роком, літо йшло за літом. І треба ж було Сивооку в своєму 
незборимому прагненні до волі потрапити до цієї згорьованої землі, яка в скорому 
часі мала перетворитися на суцільну велику неволю, може, найбільшу в тодішньому 
світі.
Той, хто хоче слухати історії, повинен озброїтися терплячістю.
По весні тисяча чотирнадцятого року вірні люди донесли Са-муїлові, що цього літа 
слід ждати василевса. Ромеї могли ввійти в Болгарію двома шляхами: з 
Андріанополн на Пловдив, через Траянові ворота, або ж з Мосинополя і Солуня край 
ріци Струмешниця і далі через Рупельський перевал, поміж Беласицею і горою 
Сегнел. Траянові ворота для Василія назавжди полишалися місцем ганьби, він 
щоразу уникав їх, певно ж, мав обійти й цього разу. Тому Самуїл став ждати 
ромеїв у Струмиці, за Рупельським перевалом. Знов, як і всі роки перед тим, у 
василевса була значна перевага у війську. Василій зібрав сімдесят тисяч воїнів, 
тоді як у Самуїла налічувалося ледве що сорок тисяч. Знову кожен із них обрав 
властивий спосіб діяння: Василій перся напролом, упевнений у незборимості своєї 
сили, а Самуїл брав розумом і хитрощами. Він не став замикатися в захмарній 
твердині Струмиці, не наважився вийти в Серське поле, щоб дати остаточний бій 
візантійцям, знав-бо, що йдеться не про його власну честь як полководця і не про 
царську славу чи хвалу, а стоїть за ним ціле царство, стоїть Болгарія, що за неї 
полягли його брати Мойсей і Давид, він сам стратив рідного брата Аарона, 
Болгарія, якій він віддав сімдесят літ свого життя, яку довів до найбільшої 
могутності, а тепер мав або все втратити, або ж відстояти.
Самуїл вибрав найзручнішу тіснину між горами Беласиця і Огражден по течії річки 
Струмешииця і звелів будувати між двома хребтами високу непробивну стіну з 
величезних кам'яних брил. Та ущелина звалася Ключ, або по-ромейськи — клісура 
Клідіон. Хто хотів проникнути в Болгарію, неодмінно мав пройти крізь Клідіон, а 
пройти тепер не міг тут ніхто, бо клісуру перетинала страхітлива стіна, яку з 
другого боку охороняло щонайменше двадцять або тридцять тисяч болгарського 
війська, на стіні горіли незгасні вогнища, в мідних котлах клекотіла смола і 
олія, на площадках височіли гори каміння для катапульт, в добре обладнаних 
схованках чатували вмілі стрільці з скорострільними кутригурськими луками.
Василій знав про перепону в клісурі Клідіон, але не повернув назад, уперто 
просувався до місця, де ждав його Самуїл, а тим часом болгарський цар послав 
тритисячний полк на чолі з воєводою Несторицею в тил ромеям під Солунь, щоб, 
стосую-чи свій давній спосіб, відвернути увагу василевса, налякати його 
можливістю оточення, розділити візантійські сили.
Битва під Солунем і в тіснині Ключ почалася водночас. Імператор спершу послав 
під стіну сурмачів з глашатаями, щоб запропонували болгарам відчинити браму й 
пустити ромеїв, але на стіні не стали слухати биричів, звідти полетіло каміння, 
чулися свисти й гуки.
— Виждате ли това нещо? — показуючи велетенського меча, ревів якийсь богатир до 
ромеїв. — Ще изтърбуша с него вашия василевс като шопар!
Імператор, щоб запалити своє військо, сам під'їхав під стіну в супроводі молодих 
протокеліотів і сивих спафаріїв, був, як і завжди, закований, у темне залізо, 
тільки поблискували білим золотом нечисленні царські інсигнії на ньому, та ще в 
білого імператорового коня хвіст і грива викрашені були перською хною під 
багрець, щоб нагадувати царствеі! барви, привласнені ва-силевсу.
— Ти си копиле й майка ти беше дрипла! — закричали імператорові з стіни. Злі 
стріли полетіли на василевса, перелякані протокеліоти благали імператора, щоб 
він хоч трохи від'їхав далі від небезпеки, але Василій уперто стояв під стіною, 
втупивши темний тяжкий погляд кудись униз, здається, собі на руки, які 
стискували луку сідла.
.— Хей, — гукали йому з стіни болгари,—  ти слез долу и не чекай да те смъкнем с 
кука!
Тоді Василій махнув рукою, даючи знак іти на приступ, і од'їхав назад до свого 
намету, щоб стежити за перебігом битви.
Ромеї заспівали бойовий тропар і посунули по зеленій луці, тягли великі 
дерев'яні плоти, щоб перекрити рів попід стіною, везли запряжені кожна 
кільканадцятьма волами пристінні вежі, несли високі драбини, котили довжелезні 
колоди, щоб по них дертися на стіну, підсовували катапульти для метання каміння, 
наставляли на браму велетенський таран з залізною баранячою головою на кінці. 
Так почалася ця остання битва.
Тридцять шість днів уперто, невідступне, затято бив імператор стіну в 
Клідіонській клісурі, слав нові й нові тисячі на приступ, хотів узяти болгар 
голою силою, нікого не слухав, не підпускав до себе, як завжди, не хотів нічиїх 
порад і намовлянь, все своє життя він зборював ворогів силою, інших способів не 
знав і не вірив у них, сила була його святощами, тому знов і знов велів бити 
браму баранячими головами таранів, довбати її камнеметами, кидав на смерть нові 
й нові тагми слухняних своїх воїнів.
Ночами ромеїв заїдали хмарища комарів, що вилітали з Струмешницьких боліт, у 
війську почалася пропасниця, захворів сам імператор, сумно світилися поодинокі 
багаття в візантійському таборі, харчові загони не встигали довозити їжу на таку 
силу-силенну людей, збитих докупи у вузькій долині.
А в болгарів на стіні весело палахкотіли вогнища, клекотіла смола в мідних 
котлах, які миттю переверталися на голови напасників, як тільки починався 
черговий приступ, гам лунали не тягучі пісні-молитви, як у візантійців, а 
відчайдушні погуки, сам цар походжав серед захисників з сином Гаврилом-Радомиром 
і племінником Іваном-Владиславом, по всьому вже видно було, що цього разу 
Василій розіб'є свою вперту ромейську голову об болгарську стіну попри його 
затятість, попри його чисельну перевагу, навіть попри втрату Самуїлом добірного 
полку Несториці, бо марнославний воєвода, порушуючи царське веління, замислив 
узяти Солунь приступом, а не просто полякати ромеїв, але ж випустив з виду, що 
до обложених може прийти підмога морем, і вона прийшла непоміченою для болгарів, 
у Солуні зібралася чимала сила візантійського війська, болгари були розбиті 
вщент, сам тільки Несториця з кількома недобитками прибіг до царя, схиляючи 
повинну голову, яку, як відомо, меч не січе, але й пуття з неї, дурної, мало.
Згодом сталося ще одне лихо. Ромеям удалося притулити до стіни одну вежу і з 
верхнього майданчика сипонули закутів залізо воїни на стіну до болгар. Сам цар 
кинувся туди, щоб зіпхнути нападників, мав ще силу в руках, попри свої сімдесят 
літ, не хотів уникати найстрашнішого, приготований був уже давно, поки ждав 
василевса, і на звитягу, й на смерть, тож і кинувся в саму січу, хоч як його 
відраювали найближчі, хоч як утримував Гаврило-Радомир. В бою Самуїла прикривали 
з усіх боків, і все ж якийсь ромей вихитрився й ударив царя з-за спини по 
шолому, розкривавив йому вухо, забив, паморокй. Са-муі'л упав, його підхопив 
син, виніс з бою і, взявши для прикриття п'ять тисяч воїнів, швидко поскакав у 
Струмицю.
Але й це не позначилося на болгарській обороні. Вежу було відіпхнуто від стіни, 
ромеїв одбито, ундіонський перевал так само лишався непрохідним для василейса, 
ніяка сила не могла пробитися крізь загороду. Поставлену Самуїлом, але ніяка 
сила не могла тепер і відтягти від тої стіни Василія. Імператор не виходив з 
намету, ні з ким не хотів говорити, похмуро мовчав, важко зиркав своїми великими 
очима з-під чорних, де-не-де побитих сивизною брів на протокеліотів, мало їв, ще 
менше спав, і видавалося, що заповзявся він покласти тут усе своє військо, щоб 
потім або ж повернутися до Константинополя самотнім, або й самому полягти в 
Клідіоні.
Десь у підхмарній Струмиці в тяжкій непам'яті лежав старий болгарський цар, 
стверджувалася вельми невчасно пісня про їе, що «царят болен лежи», — так рано 
чи пізно до кожного приходить та неуникна мить, коли всі справи світу 
вирішуються без твоєї участі, навіть найголовніша справа твого життя 
розвивається або ж занапащується кимось іншим, і вже ти неспро-можен будь-що 
вдіяти, будь-чим допомогти, бо сам ти потрапив на хистку грань між буттям і 
небуттям і провалюєшся, западаєш у бездонність, з якої ще не вертався ніхто.
А тут, у Клідіонській клісурі, в пишному багатополому царському наметі, 
прикрашеному імператорським стягом, 'лежав почорнілий од пропасниці й 
призбираної тридцять літ проти болгар упертої злості другий старий чоловік, і 
свідомість тьмарила йому тільки ота злість і чорна ненависть до великого народу, 
який не бажав підкорятися йому, імператорові всіх ромеїв. А чому той чи інший 
народ має підкорятися такому або сякому імператорові? Над цим імператори не 
задумуються. І вже якщо вирушають вони в походи на підбій чи загарбання, то не 
люблять повертатися з порожніми руками. А він тридцять років невпинно виступав 
проти Болгарії і тридцять років повертався назад майже ні з чим. А ще: його 
походи щоразу розпочиналися з тих країв, де колись народився засновник великої 
Македонської імператорської династії Василій Перший, через століття кров Василія 
Першого відродилася в жилах Василія Другого, буйна, дика, зла кров багрянорадних 
дітей, внуків і правнуків того молодого македонського селянина, який прийшов 
колись до Царгорода босий, з порожнім мішком за плечима і заснув під стінами 
столиці коло монастиря. Він подався до Царгорода тому, що мати його побачила 
віщий сон: як у неї з черева вийшло золоте дерево, розрослося й укрило тінню 
весь їхній дім. Ще не знав, де знайде те золоте дерево, але був дужий, як дикий 
звір, мав невичерпні запаси здоров'я, безтурботності й упертості, тож і 
потеліпався аж з-під Адріанополя до столиці, прихопивши на всяк випадок 
звичайний порожній мішок, щоб, за селянським звичаєм, не опинитися з порожніми 
руками там, де можна буде щось увірвати. І поки він спав перед брамою монастиря 
святого Діомида, куди його не пустили навіть ногою ступнути, ігуменові, який 
після трапези теж приліг спочити, приснилося, що з неба чується неземний голос і 
той голос велить йому: «Піди і введи до монастиря владику земного». Ігумен 
прокинувся і звелів глянути, хто стоїть за монастирською брамою. Йому доповіли, 
що там нікого немає. Він знову задрімав, але тепер, уже з'явився йому ангел 
господній і повторив ті самі слова: «Піди й уведи...» Ігумен сам вийшов за 
монастирську браму, та, крім босого молодого здоровила, який хріп на сонечку, 
смачно пускаючи слину з губів, нікого не побачив і, творячи молитву, знову 
вернувся в свою келію, сів за священну книгу, але знову неждано заснув і побачив 
самого господа бога, який суворо поглядав на нього і сказав:
«Піди й уведи в монастир того, хто спить за брамою, бо то — імператор». Тоді 
переляканий ігумен побіг за браму, розбудив молодого заброду, поцілував йому 
руку і, вклоняючись, запросив до обителі. Там його вдягли в шовковий одяг, 
годували найліпшими стравами, поїли найдорожчими винами, той пив і їв, материн 
сон збувався, його мішок, судячи з усього, теж згодився; в ті часи ніхто нічому 
не дивувався, життя було просте до смішного: або тобі могли стяти безпричинно 
голову, або ж ти ставав імператором, мабуть, такою вже химерною була доля тих, 
хто мав щастя чи нещастя народитися у великій державі, бо вважалося, що чим 
більша держава, тим більший безлад панує в ній, і це, мовляв, од бога.
Простодушний ігумен повітав молодого босяка, як імператора, він оддавав йому 
належну шану впродовж цілого місяця, а той приймав і їдво, і питво, і шану, той 
нічого не відав про таку річ, як докори сумління, — раз йому провіщано стати 
імператором, то що мав робити? Тільки одне — стати рано чи пізно імператором 
Візантії. Бо хіба ж не надягали задовго до нього багряної мантії і не взували 
пурпурових сандалій люди такі, як він сам, або й ще упослідженіші і нужденніші? 
Юстин був таким самим селянином з Македонії і так само прийшов у Царград босий, 
з мішком за плечима. Лев Перший був м'ясником. Лев Ісавр був ремісником. Лев 
П'ятий і Михайло Другий — конюхами у великих вельмож.
Василій теж почав з конюхування, своїм умінням приборкувати диких огирів він 
припав до серця імператорові Михайлові Третьому, згодом він показав, що має не 
лише залізні кулаки, але й залізну волю, нещадно розчистив собі місце при дворі, 
став соправителем, а потім власноручно вбив Михайла і став імператором, 
справдивши материн сон про золоте дерево і свою мандрівку до Царграда з порожнім 
мішком, у який тепер убгав цілу імперію.
Мабуть, обізвалося все те у Василії Другім, підхопив він порожній мішок свого 
великого предка і не міг тепер повертатися назад до столиці, не заповнивши того 
династичного мішка, бо вже й так витратив на те тридцять літ свого життя. Але, 
успадкувавши від свого предка впертість і затятість, він не мав жодної крихти 
хитрощів, на які той був здатен, якщо й не у військовій справі, то бодай у 
боротьбі за власні вигоди. Сподівався тільки на силу, брав завжди силою, хотів і 
тут вирішити все тупим биттям у стіну, і ніхто не міг відраяти імператора від 
хибного заміру.
Та знов, як тридцять літ тому під Средцем, пробився в імператорський намет 
посивілий, порубаний у битвах, досвідчений і вихитрений Никифор Ксифія, колись 
протоспафарій, а тепер пловдивський стратиг, і сміливо сказав імператорові:
— Тут не проб'ємося. Треба, щоб хтось знайшов обхідний шлях.
І як там, під Средцем, ненависно поглянув на нього Василій, бо ніхто не смів 
втручатися в задуми василевса, довго мовчав, потім сказав, і слова його падали 
повільні і важкі:
— Візьмеш мерію стратіотів і через чотири дні вдариш болгарам у спину. Інакше — 
будеш осліплений.
Ксифія вклонився й вийшов з намету. Він ще не знав, чи можна обійти Беласицю, чи 
хоч ящірка переповзе через це непрохіддя, ніхто не штовхав його до мелення 
язиком перед імператором, але відступатися тепер було пізно, і він повів п'ять 
тисяч стратіонів у дикі гори, а через п'ять днів ударив захисникам Самуїлової 
стіни в спину, і болгари, з якими не було ні царя, ні царського сина, 
розгубилися, а тут ще з другого боку водночас усім військом пішов на приступ 
імператор, і клекотнява страшної битви піднялася з тісної клісури до суворих 
мовчазних вершин, битва була нескінченно довга, але ще довший був літній день 
тисяча чотирнадцятого року червня дванадцятого індикта, до вечора все 
скінчилося, хто поліг убитий, хто виприснув з мертвої ромейської пастки, а 
багатотисячне Самуї-лове військо, яке вціліло, було затиснуте між кам'яною 
стіною і Струмешницьким болотом, роззброєне, війська вже не існувало, на 
мізерному клаптикові политої кров'ю землі скупчилося кільканадцять тисяч 
зранених, знівечених, змучених, згорьова-них людей, зданих на милість переможця.
Торжестію переможця? Вдоволення від виграгіої битви? Зверхність над поконаними? 
Можна б перелічувати безліч відчуттів, переживаних великими й малими звитяжцями 
у великих чи Малих війнах і битвах. Але тут ішлося не про звичайну війну, і 
переміг у ній не просто полководець чи володар — восторжествував заклятий ворог 
цілого народу, і нічого не мав він у своїй понурій душі, окрім нез'ясованої, як 
і його багатолітня ворожнеча до болгар, жадоби помсти.
Василій покликав до себе в намет катепана Куцукуса, що прославився не так 
доблестю, як жорстокістю до поконаних, і про віщось довго з ним говорив без 
свідків, яких завжди намагався уникати, пам'ятаючи слова полководця Варда 
Скліра, який багато разів пробував дістатися на імператорський трон, а потім, 
востаннє розбитий Василієм, прийшов у намет до імператора, сивий, майже осліплий 
від старощів і важких походів, і сказав своєму ворогові і побідникові: «Нікому 
не довіряйся і лиш небагатьом відкривай свої задуми».
І тої ночі Василій відкрив свій найлихіший з усіх відомих у діях Візантії 
задумів самому лиш Купукусу, але згодом про нього мав довідатися цілий світ.
Катепан Куцукус з'явився другого дня в червоній накидці поверх свого звичного 
одягу, і це показувало, що його наречено главою всіх катів ромейського війська. 
Потім він зібрав під свою оруду катів, присяжних і просто охочих, взяв у поміч 
кілька тагм війська, в долині Ключа розпалено величезні вогнища з дубових і 
букових дров, кати стали коло вогнищ, засунули в жар довгі мечі, дворогі вила, а 
воїни відділили від полонених першу сотню нещасних і погнали туди, де їх ждала 
невідом'ість.
Ніхто нічого не бачив, не розбирав, від першого нелюдського крику здригнулися 
серця навіть у найжорстокіших ромейських воїнів, а серед тисяч полонених 
прокотилося щось мовби зойк чи стогін, а там, од вогнищ, один з-перед одного 
рвалися болісні, скаржливі вигуки:
— Майчице! (Мамусю! (Болг.))
— Очите ми! (Мої очі! (Болг.))
— Изгоряха! (Згоріли!(Болг.))
І жахний запах поповз од вогнищ, запах горілої людської шкіри, він виповнював 
долину, його вже чули полонені коло болота, сягав він і до узвишшя, де височів 
пишний імператорський намет і де в оточенні почту непорушно стояв ромейський 
василевс.
Там, коло вогнищ, нещасні рвалися з рук воїнів, благали пощади, проклинали своїх 
мучителів, погрожували, а неквапливі кати з спокійною діловитістю діставали з 
вогню розжарені мечі й вила і штрикали ними болгарам у вічі, палили очі старим 
воїнам і молодим новобранцям, позбавляли зору і тих, хто вже набачився на дива 
сього світу, і тим, хто не встиг намилуватися Hi небом, ні горами, ні ріками, ні 
вродливими дівочими лицями. Та чи й може людина надивитися, намилуватися 
коли-небудь Н,а світі?
Коли першу сотню полонених було осліплено, катепан Купукус, який порядкував 
розправою, дав знак одному з катів, і той останньому доведеному до нього 
бранцеві випік лише одне око. Одноокого штовхнуто до гурту скорчених од болю і 
відчаю, мався бути тепер поводирем своїм скаліченим браттям.
.-—. Заведи ги на вашия цар, кучето Самуил!
Багато днів точилася нелюдська розправа в долині Стру-мешниці, Василій віддав 
катам чотирнадцять тисяч болгар, сто сорок чотири сотні воїнів Самуїла було 
осліплено, і на кожну сотню приділено одного одноокого поводиря, і сліпі, виючи 
від нестерпного болю, бо немає тяжчого і дикішого болю для людини, аніж біль від 
осліплення, розбігалися по горах і долах, частина однооких утекла від своїх 
сліпих побратимів першої ж ночі (вдень вони втікати боялися, ще не могли 
призвичаїтися до того дивного стану, коли сто дивляться на тебе серед білого дня 
і нічого не бачать, тому вибрали для втечі темну ніч), а сліпі, позбавлені 
помочі, гинули в чорториях, забрідали в непрохідні дебрі, вмирали від голоду й 
спраги, неспроможні знайти воду, вмирали від ран, від спеки, від диких звірів, 
бо були безсиліші за малих дітей і не вміли захиститися навіть від бродячого 
пса, сліпі розходилися далі й далі, наганяючи жах на всю Болгарію, вони минали 
рідні домівки, невпізнані й нещасні, одні й геть,не відали, куди й за чим 
прямують, інші заповзялися відшукати в своїй вічній пітьмі царя Самуїла, 
сподіваючись, що, може, він їх прихистить, пригорне, порятує.
А Самуїл, який трохи відійшов післярани і замкнувся на острові в Преспі, вже 
почув про василевсову перемогу в Клідіо-ні, але ще нічого не відав про 
осліплених. Не знав» і про те, як довго й тяжко йдуть вони до нього, блукаючи 
шляхами Болгарії, і коли тисяча чи дві, а може, й десять тисяч сліпих стало на 
тім боці протоки, що відділяла Самуїлову столицю від берега, обідраних, 
безпорадних, жалюгідних, і племінник Іван-Владислав прибіг до царя й гукнув, щоб 
їх гнати геть, Самуїл звелів:
— Пустіть їх сюди.
Він вийшов на берег, щоб зустрінути першого човна з сліпими, стояв коло самої 
води, старий, посивілий, з погаслим поглядом, мрячив холодний дощик, але цар 
стояв без шапки і зболеними очима дивився на своїх колишніх воїнів.
Вони вивалювалися з човнів брудними, смердючими купами лахміття, иглрикритих 
кісток, незагоєні очі їхні кривавилися, роз'ятрюючи старе цареве серце, вони 
оточили свого царя, хапалися за його одяг, намагалися дотягнутися руками до його 
обличчя, плакали невидющими очима:
— О царю, татако ти наш, помогни ни, ни тебе сме дошли...
Самуїл простягав до них руки, гладив їхні зачучвирені голови, плакав разом з 
ними:
— Деца мои, синове мои, войници мои добри, войници мои храбри, народе мой...
І став на коліна перед сліпими, а потім осунувся на пісок і вмер.
Так розповідають ще й сьогодні болгари, і так воно й було.
А Василія Другого прозвали Вулгарохтонос, тобто Болгаробойця, і з цим похмурим 
прізвиськом він і ввійшов до історії і лишився там поряд з усіма іншими, яких 
людство дбайливо зберігає в своїй пам'яті, видно, для того, щоб не з'являлися 
більше на землі такі виродки. Однак зарадити цьому, виявляється, зовсім нелегко, 
зло назване втрачає свою силу наполовину чи й більш, але ще не гине.
На цьому можна б вважати скінченою повість про історичні прізвиська, якби не 
Сивоок, який мав необережність народитися саме в ці каламутні часи і необачно 
пхався в самий вир подій того знавіснілого століття.
Відгуки битви в Клідіонськім перевалі долинули й до монастиря Святих архангелів, 
ігумен Гаврило правив молебні за побіду над ромеями, молилися денно і нощно 
іноки... «Святий боже, святий крепкий, святий безсмертний, помилуй нас. Амінь». 
Облишено всі щоденні справи, нарешті, покінчено з роздвоєністю, яка дивувала 
Сивоока в іноках: моляться і водночас твердо стоять на землі, займаються 
справами земними, носять дрова, випікають хліб, переписують книги, пліткують 
один про одного, смачно сплять і солодко впиваються вином, викраденим з 
монастирських підвалів.
Але ніяк не міг він збагнути, як можуть ці нещасні іноки вимолювати в свого бога 
порятунку для рідної землі, коли в них бог — спільний з ромеями, і десь у 
ромейських монастирях так само тисячі немитих чорноризців здіймають закудлані 
бороди до неба і благають того самого, що й затривожені болгарські браття. Що ж 
то за бог, який уміє слугувати відразу двом ворогуючим народам, і чи справді він 
такий всемогутній, і хитрий, та меткий, щоб устигав давати і нашим і вашим? І як 
він це чинить? Крутиться туди й сюди, як гуляща дівка, чи що? Від пророка Ісайї: 
«Роде лиходіїв, сини погибелі...» Про кого це? Болгари — про візантійців, а ті — 
про болгар? Що ж то за святі слова, якщо їх можна повернути, як спис, куди 
хочеш, залежно від того, в чиїх руках опиниться? Або: «Оце ж годі вам надію 
покладати на чоловіка, що в його тільки хіба духу, що в ніздрях, бо й що він 
значить?» А Сивоок звик покладатися саме на чоловіка, на власну силу, на міць 
своїх рук і плечей, йому смішно було тепер дивитися на здоровенних бороданів, що 
стояли навколішки в темній монастирській церковці й безпорадно здіймали 
неспрацьовані руки догори в той час, як десь їхні брати билися на смерть з 
ворогом. А чом би не взяти в ці ведмежі лапи сяку-таку зброю чи й просто дрючок 
та не гайнути туди, де кипить битва, й собі? Життя вже давно навчило Сивоока не 
стояти в очікуванні перебігу подій, знав твердо, що завжди треба втручатися 
самому, кидатися в саме вировиння, пхатися у саме пекло бою й змагань, бо тільки 
там справжня воля, справжній розмах для сили, тільки там відчуваєш себе живучим 
і несмертельним.
Він став нишком намовляти декого з іноків дременути з монастиря, сам не вірив у 
свої намовляння, та вийшло, що іноки тільки й ждали -поштовху зовні, їм саме не 
стачало такого свавільного чоловіка, як приблудний рус, вони охоче пристали до 
думки покинути сподівання на бога та спробувати й самим прислужитися землі, що 
їх спородила і дала їм силу. Звісно, Сивоок міг би податися за далекі гори й 
сам, він легко вмовив своїх перших знайомих Тале і Груйо, але хотілося вирвати з 
тихої обителі якомога більше здорових іноків, бо хоч і сам просидів тут пару 
літ, так і не зміг призвичаїтися до того, щоб розтрачувати молоду силу в такий 
дивний спосіб. Він казав одному:
«З тією силою, чоловіче, можна розігнати цілу сотню ромеїв!» Казав другому: «А 
мав би я таке гостре око, як у тебе! Казав третьому: «Хіба ж знає хто ліпше за 
тебе гори!» Припрошував четвертого: «А вип'ємо, брате, та й гайнемо собі!» Ще 
іншому пропонував: «Ану ж поборемося, хто зверху, того й слухатися!» А того 
просто лякав: «Доберуться ромеї й сюди, попалять вав і потопчуть. Чого ждати!»
Може, хто й доніс ігуменові про Божидарові намовляння, але отець Гаврило не 
втрутився вчасно, вдав, що нічого не помічав, і ключник монастирський, отже, 
змушений був теж не зауважувати зникнення запасів з комір, бо й що значив якийсь 
там шматок солонини, коли загрожена була ціла Болгарія!
Отак і зібрав Сивоок-Божидар інока до інока і тихого теплого досвітку вивів свою 
братію за монастирську браму і вперше за два роки знов був на волі, міг ще раз 
пройти по тих самих тропах, якими добирався сюди, але тепер уже не наосліп, а 
ведений визначеною метою і не сам, а з цілим товариством відчайдухів, 
приготованих на все добре й зле.
Одягнені в шкури, в грубі вовняні або полотняні дрехи, з шкіряними високими 
клобурцями на зроду не митих головах, з довгими бородами, взуті в косматі 
опінці, а то й зовсім босі, озброєні сяк-так — саморобними списами, важкими 
палицями, двома чи трьома на всіх мечами — вони побігли по горах так нагально, 
неначе саме їм належало вирішити наслідок найбільшої сутички покіж військами 
ромеїв і болгар. Вони майже не спали, їли на бігу, в несамовитому поспіху 
припадали до води, коли траплявся по путі струмок, квапилися далі, підганяючи 
один одного покриком:
— Вървете, вървете, люди божи!
Та хоч як поспішали, однаково запізнилися, щоб стати бодай чимось у помочі 
захисникам Клідіону, а з монастиря вибралися завчасно, а то й зовсім надаремно, 
бо, не відаючи, йшли назустріч власній загибелі.
Бо вже вершив у долині Струмешниці свою дику помсту Василій Другий, і вже перші 
сотні сліпих ударилися в розпуці в рідні гори, і згодом кільканадцятеро вцілілих 
чудом добереться до глухої обителі Святих архангелів, і отець Гаврило прийме їх 
на місце блудних своїх синів, що втекли в невідомість, і через багато літ 
пролине чутка про дивний монастир у непрохідних горах, монастир сліпих іноків, 
але не про те мова.
Василеве послав до Царграда гінців з вістю про перемогу над болгарами, а за ними 
спорядив ще нових гінців з новелою до брата Костянтина і до жителів 
Константинополя, що починалася так: «Наша царственість Василій Другий, імператор 
ромеїв, брат імператора Константина, всім, хто прочитає або вислухає цю новелу, 
шлю наше повітання...»
Далі василевс повідомляв, що на відзнаку своєї великої перемоги він посилає 
жителям царственого града тисячу полонених варварів, які повинні бути осліплені 
другого дня по тому, як приведені будуть до столиці, на Амастріанському форумі, 
згідно зі звичаями, а також з «Книгою церемоній» імператора Константина 
Багрянородного, і хай це буде найбільшим тріумфом для жителів царственого града 
і вдячністю для доблесті війська, що адобуло для Візантії жадану перемогу, 
освячену богом.
Так п'ятнадцята тисяча полонених болгар, полишивши чотирнадцять тисяч своїх 
товаришів на осліплення в долині Струмешниці, вирушила в далекий похід, в кінці 
якого чекала їх нелюдська покара, але про те ніхто з них не знав, а хто й 
здогадувався, то відганяв од себе лихі думки, бо людині завжди хочеться 
сподіватися ліпшого і не вірить вона в смерть навіть тоді, коли стоїть у ямі або 
під зашморгом шибениці.
Начальником ромейської тагми, що вела полонених до Царграда, поставлено Сірійця 
Коміскорта, чоловіка дрібного тілом і душею, лихого вдачею і заздрісного до 
всього на світі. У походах він вершив роль наглядача стратигового намету, в 
битвах ніколи прямої участі не брав, отож не брав ніколи й здобичі, а тільки 
лічив та ділив уже здобуте, ковтаючи слину на чуже і задихаючись од злості й 
заздрощів. Маленьке сухе його личко обросло до самих очей і до невисокого лоба 
цупким колючим волоссям, з-під того волосся видобувався так само колючий голос, 
і якби можна було вилущити з Коміскорта душу, то й душа його неодмінно мала бути 
колючою, мов їжак або ж отой залізний трибол, що його кидають під копита 
кінноті, щоб ранити коней.
Коміскорт вельми пишався своїм дорученням, яке йшло од самого василевса, він 
затямив собі тільки одне: до столиці треба привести рівно тисячу болгар — ні 
більше ні менще. Тому головне його заняття впродовж усієї путі полягало на 
безперервній лічбі полонених, їх перераховували вранці й удень, увечері й уночі, 
перед тим, як допустити до струмка, щоб напилися води, і після того пильнувати 
болгар, власне, було зовсім неважко, бо на кожного полоненого припадав озброєний 
воїн, кожен ромей, лягаючи спати, прив'язував болгарина до себе ремінням, яке 
всі візантійці завбачливо брали з собою, ще вирушаючи на війну, бо завжди 
сподівалися захопити собі невільників так само, як набити повну шкіряну торбу 
коштовними речами, реміняччя у ромеїв було міцне-преміцне, вміло розставлені 
охоронці ніколи не спали, Сірійцеві Коміскортові, здавалося, не слід би й 
турбуватися за цілість своїх бранців, а більше дбати за те, щоб якомога швидше, 
коротшими шляхами видобутися десь до Пловдива чи Адріанополя, а там уже й до 
Царграда, де вже готувалося все для велелюдних торжеств, для небаченого тріумфу 
візантійської зброї.
Але чи то багато було тяжкопоранених серед полонених, чи занадто жорстоко 
поводилася охорона з бранцями, але незабаром Коміскортові доповіли, що до тисячі 
не вистачає кільканадцять чоловік.
— Де поділися? — проскрипів Сірієць.
Йому перелічено, де і як, від яких ран хто сконав, кого добито, бо неспроможен 
був пересуватися. Ну, так. Але ще за кілька днів виявилася нестача трьох 
полонених, що зникли невідь-куди і як. «Втекли!» — пінився Коміскорт, хоч сам не 
вірив, що будь-хто міг утекти з-під такого пильного стереження. Адже подумати 
тільки: один на одного! Всі полонені зв'язані. Голодні й виснажені до краю. 
Окрім того, не мають куди втікати, бо скрізь — ромейська сила. Болгарії вже 
нема. І все-таки втекли. Спершу двоє, там троє, згодом ще один. Виходило, що 
чоловік може втекти звідусіль. Тисяча вся не може, але три-чотири завжди 
знайдуть спосіб визволитися.
Коміскорт зібрав своїх пентеконтархів, лохагів і декархів і коротко звелів:
— Тисяча не може порушуватися. Добирати до тисячі перших болгар, які попадуться 
під руку. Важливе число. Більше нічого.
Він ошкірився, зуби в нього теж були гострі, як у рисі.
І ще того дня Сивоокова дружина зіткнулася з сумним походом. Іноки пробиралися 
не самим шляхом, а трохи осторонь і, певно б, поминули полонених, але один з 
іноків нюхливо повів лицем навпроти вітру і сказав:
— Миризмата н-а човека отдалеко се усеща...
А за якийсь час вони й справді побачили внизу, на одному з закрутів великого 
царградського шляху, важку хмару куряви, що повільно просувалася їм навстріч.
— Піду погляну! — рвонувся туди Сивоок.
— Ще те убият, — спробував притримати його Тале.
— Не так воно просто — мене вбити! — засміявся Сивоок, виважуючи пудову 
сучкувату палицю, якою міг би звалити коня.
Але йому не довелося йти на розглядини, бо передня візантійська сторожа, яка вже 
мала наказ подавати знак, як тільки помітить бодай одного заблуканого болгарина, 
зауважила монахів, і на гору подерлося звідусюди з сотню запеклих ловців на 
людей. Недосвідчені й простодушні іноки не дуже прислухалися до тривожних 
покриків Сивоокових, збитою, безладною купою вони кинулися в один бік, 
потрюхикали вниз, сподіваючись, що той, хто біжить униз, завжди набере більшого 
розгону, щоб проскочити повз того, що дереться вгору, але вийшло так, що 
візантійці опинилися і над ними, і з одного боку, й з другого, а внизу вже 
підтягалася на шлях уся Сірійцева тисяча, з якою годі було й думати змагатися; 
місцевість нагадувала величезний сірий полумисок, ніде сховатися, нікуди втекти, 
скрізь тебе видно, людина серед голого, мертвого каміння, мов муха на мисці, але 
муха може хоч злетіти. А що може людина? Не було ради, бідні іноки заметалися в 
безвиході, вони забули й про свою якусь там зброю, і про свою силу, тільки 
Сивоок мужньо вдарився на ромеїв, сподіваючись пробитись, і таки звалив кількох, 
і вже здалося йому, що втече й од ромеїв, од яких ще не доводилося йому втікати; 
але тут набігло відразу кілька десятків розізлених, заслинених бороданів, 
Сивоока вправно перечепили ремінним зашморгом, він упав, а зверху навалилася 
ціла купа задиханих, спітнілих, диких од ненависті людей. Його скрутили 
реміняччям, звели на ноги, він легко розтурив самими плечима всіх, як тільки 
став на ноги, тоді візантійці прихитрилися прив'язати його до двох довгих дубців 
і так повели вниз, мов лютого, страшного в своїй силі звіра.
Першу здобич треба було показати самому Коміскорту, той сидів верхи на коні, на 
голові, хоч нестерпно пекло сонце, мав залізний золочений шолом з білою гривою, 
і ото тільки й було на ньому білого, а решта чорне, їжакувате, відворотне.
— На коліна! — гукнув Сивоокові хтось із ромеїв, що знав по-болгарському, і 
чорний їздець ошкірив гострі, білі аж до синяви зуби, вдоволений швидким 
виконанням свого веління, а Сивоок тільки глянув на нього — і відвернув голову, 
і побачив, що ведуть до нього так само скручених реміняччям його товаришів, 
нещасних іноків, у високих клобурцях, у вовняних і полотняних подертих дрехах, 
нещасних і упосліджених, і тоді він знову сміливо поглянув на чорного колючого 
вершника а мовив:
— Аз падам на колена само пред бога!
— Він не болгарин, він не болгарин!-— закричали іноки, добігаючи до Сивоока, 
сподіваючись визволити бодай свого руського побратима, але Сивоок-Божидар, 
злякавшись раптом, що ромеї послухають іноків і відпустять його, гордо підвів 
голову й гукнув:
— Чому б то я не мав бути болгарином! Болгарин єсьм! Болгарин!
1965 РІК
ВЕСНА. КИЇВ
Ще один такий день, і буде вальми погано.
П. Пікассо
Цього року в Києві було відкрито виставку московських художників. Відкривалася 
вона у Республіканському виставочному павільйоні, який ще кілька років тому був 
гаражем, а до революції, здається, слугував як каретний сарай для Інституту 
благородних дівиць; потім якийсь розумний чоловік здогадався, що в такому місці 
все ж таки гріх держати гараж, машин.і звідти вивели, прийшли проектувальники і 
всі, хто там потрібен, а після них будівельники довго щось там мудрували, 
доліпили до колишнього гаража якийсь фронтончик, якісь навіть колони, що вже й 
геть було смішно, але всередині вийшло дуже гарно приміщення з скляною 
покрівлею, з просторими залами, і вже тепер усі й забули, що тут колись було, 
зате всі знають, де виставочний павільйон, і там частенько бувають речі досить 
цікаві.
Звичайно ж, Борис Отава пішов на відкриття виставки, товпився в юрмі 
нетерплячих, слухаючи короткі, як завжди в художників, промови, дивився, як 
міністр перерізає стрічку, як розводить гостинно руками, закликаючи всіх: «Друзі 
мої, запрошуємо вас...», потім ходив по залах, дивився картини, що но відібрало 
в нього багато часу, здається, стояв отам знадвору й слухав промови довше, аніж 
ходив тепер пв залах, бо звик відразу знаходити на кожній виставці річ, яка 
чимось вражала, ще здалеку вирізняв її з решти, обходив з усіх боків, дивився то 
звідти, то звідти; діяла така річ на нього неоднаково: або ж дратувала, або ж. 
вдовольняла, після того мерщій пробігав туди .й сюди, ще раз на прощання 
повертався до роботи, яка чимось звернула на себе увагу, — і по виставці.
Художники завжди лишаються самі собою. Одні все життя малюють паруси, мабуть, 
щоб нагадати про нестримність вітру, який несе нас кудись далі й далі, другі, 
мовби для спростування відомої приказки про торішній сніг, все малюють собі 
сніг, ті зображають коней, а ті — жінок. Так само й виставки, уподібнюючись до 
художників, набули певної сталості, на кожній неодмінно побачиш литкастих 
доярок, що, попідтикувавши рясні спідниці, позують художникові, стерильно білих 
медсестер з рум'янцями на щоках, монтажників, картинно разташованих,на самих 
кінчиках сталевих конструкцій, знайдете там гори в нестерпних барвах і море, 
автори якого марно конкурують з Айвазовським, зустрінешся там і ще з деякими 
обов'язковими сюжетами, що мандрують з виставки на виставку вперто й-невтомно, 
але вже, мабуть, годі, бо перелік можна продовжувати без кінця.
Борис проскочив повз етюди московських художників, що мало чим різнилися від 
етюдів художників київських, трохи помилувався акварельками, які називалися «Моя 
московська вуличка», але для серця навсправжки нічого не знайшов і подум-.ки 
пошкодував за марно згаяним часом. Везти аж із самої .Москви — і не привезти 
нічого! Але вчасно схаменувся, бо на виставці щось таки було цікаве для людей, а 
він у загальній лік не йшов, він мав смак зіпсований, був пересичений 
мистецтвом, напханий ним по саме нікуди; людина, яка пробує вмістити в собі 
мистецтво свого народу за тисячу років, неодмінно вибивається з нормального 
сприймання, це вже якийсь збоченець, якась аномалія, отож йому ліпше забиратися 
мовчки звідси і не псувати настрою ні самому собі, ні будь-кому іншому, бо якщо 
він поштовхається тут, то зустрінуться знайомі, почнуть розпитувати, що і як, 
він щось ляпне різке, і назавтра знов казатимуть: «Там отой Отава таке-е...»
Ішов до виходу з останнього залу. Попереду в кутку, в най-темнішому місці, 
спинами до нього стояло зо три чи чотири юнаки, він не звернув на них уваги, то 
могли бути навіть його студенти, яких він одпустив з лекції, щоб ті відвідали 
виставку, але тепер це не грало ніякої ролі. Коли майже порівнявся з ними, юнаки 
розступилися і спокійно пішли собі далі вздовж стін, а на місці, яке вони 
затуляли своїми спинами, під величезним мальовидлом з хвацькими монтажниками (на 
нього Отава просто не дивився) зовсім непомітна відкрилася раптом невеличка 
картинка в скромній рамці з погано обструганих паличок, щось там зелене, жовте, 
червоне на прямокутнику полотна, якісь недбало кинуті фарби, видно, справді 
недовершений етюд, шкіц до чогось або й просто кілька помахів пензлем — чого не 
буває на виставках, а ще коли вони звідкись привезені, а ще коли привезені з 
міста трохи більшого до міста трохи меншого і рукою якогось з авторів мимоволі 
водить почуття зверхності, бо художникам (посереднім, звісно) завжди чомусь 
здається, що чим у більшому місті вони мешкають, тим і самі стають більшими.
Отава підійшов ближче до того кутка, глянув на етюд. Там таки щось було. Він 
став і зовсім упритул, бо в кутку було таки темнувато, а етюд не відзначався 
розміром і виразністю, автор мовби навмисне змазав усе, як у модерній 
фотографії, щоб не всяк і розібрав, що воно там і як замальовано.
Розмазано — зелені лапи велетенської сосни, а може, кедр — це в самому ріжку 
картини, видно, для створення місцевого колориту. Ще «для колориту» десь на 
задньому плані з-поміж віття визирає щось гостре — чи то кран, чи сталева 
конструкція, одне слово, будівництво. Власне ж, на етюді зображено внутрішність 
великого намету. Ніч. Кілька ліжок. Намет, видно, для дівчат, бо на ліжках, 
укриті по саме підборіддя, дівчата, жодна з яких не спить, бо й як тут спатимеш, 
коли в кожної на ліжку, поверх ковдри, в куфайках і в валянках лежать здоровенні 
хлопці, що прийшли чи то залицятися, чи то женихатися, чи то вимагати любові, на 
підошвах валянок у них ще сніг, видно, прийшли вони всі разом, змовившись, щоб 
веселіше й охочіше було, один навіть не здогадався скинути бодай шапку і лежить, 
наче вбитий на фронті солдат; немає хлопця лише на одному ліжку, але й дівчини 
там теж немає, вона в самій тільки нічній сорочці, боса, зіщулившись од холоду, 
переляку й обурення, стоїть коло стовпа, який підпирає намет, і рука її на 
вимикачеві, тільки-но клацнув вимикач, лампочка, що самотньо висить на 
скрученому шнурі, засвітилася, осяваючи похмурим жовтаво-червонястим світлом цю 
дивну, страшну в своїй невигаданості картину.
Отава глянув на підпис. Чорні, хапливо розмазані літери: Тая Зикова. Жінка. 
Жінки завжди правдивіші, вони ближче стоять до речей остаточних — народжень, 
умирань, через те їм не властива чоловіча обережність і намагання приховувати 
навіть те, чого не слід приховувати. Однак ця жінка була розмашисто сміливою. 
Жорстокою. Нещадимою. Ось. Дивіться! Знайте! Не заплющуйте очей! Не 
відвертайтеся!
Борис відійшов трохи назад — етюд втратив свою виразність, був просто барвною 
плямою. Його слід дивитися лише зблизька. Але знов у той куток пропхалося кілька 
юнаків і дівчат, знову зсунулися докупи спини і стояли довго так, а Отава стояв 
позаду й думав, що, мабуть, отут не раз і не два отак зсуватимуться юнацькі 
спини, і, може, отой клаптик закиданого фарбами полотна чогось навчить усіх, хто 
до нього підійде, і хоч прихильників моралістики в мистецтві частенько гудять, 
але нехай — професор ладен був стати моралістом заради того дивного своєю 
неприкритою правдою етюдика, написаного невідомою для нього художницею.
Ішов додому поволі. Над Хрещатиком тремтів прозорий травневий вечір. 
Перламутрова просвітленість. Безліч святково одягнених людей. Тепер завжди на 
Хрещатику безліч гарно зодягнених людей, мовби тут триває вічне свято. Бульвар 
піднято над рівнем вулиці, і коли спостерігаєш знизу за тими, хто прогулюється 
вгорі по бульвару, то здаються вони всі нереально видовженими, ніби на картинах 
Ель Греко. Будинки кольору світлої глини, трохи поцяцьковані, але, може, так і 
треба. Все це якось дивно пасує до непередавано ніжної просвітленості, в якій 
купаються і витребенькуваті будинки, і зелені дерева у блідо-рожевому цвітінні, 
і святкові люди.
П'ять років тому тут була одна досить відома іноземка зі своїм ще більш відомим 
чоловіком. Отава, тоді ще доцент, показував їм Софію, вони кивали головами: 
«Так, так, о так, це справді...» Кивали головами й на Хрещатику, слухаючи про 
руїни і відбудову, коли ми були голі й босі, голодні й холодні, а все ж таки 
відновили цю вулицю в пишноті й закоханості. Згодом іноземка прислала Отаві свої 
двотомні мемуари, що кінчалися меланхолійним пасажем про марність людської 
досвідченості, про скороминучість усього прекрасного, що ти напризбируєш за 
життя. Вона писала: «Але те неповторне зібрання, все, чого досягла сама, з усією 
логікою і з усією випадковістю — пекінська опера, арени в Гуельві, кандомбль в 
Байї, бархани в Ель-Уед, алея Вабансія, світання Провансу, Кастро, промовляючий 
до п'ятисот тисяч кубинців, сірчане небо над морем хмар, багряний місяць над 
Піреєм, червоне сонце, що підіймається над пустинею, Торчелло, Рим — всі ті 
речі, про які розповідала, і всі інші, про які не говорила, — все те ніколи, 
ніколи не відновиться. Аби ж принаймні додало багатства землі, якби дало 
початок... Чому? Узгір'ю? Ракеті? Але ні, нічого не буде». А за два десятки 
сторінок перед цим сумним закінченням сказано про Хрещатик: «Головна вулиця — 
суцільний великий кошмар». Мабуть, і про Софію та жінка написала б щось різке й 
несправедливе в своїй самозакоханості, але не могла цього зробити, бо Софію вже 
освячено дев'ятсотлітнім визнанням, а неписані правила споживацько-мистецького 
снобізму наказують схиляти голову перед тим, перед чим схилялися або схиляються 
всі. А що е мистецтво? Чи тільки звичне, усталене, канонізоване, занесене до 
всіх каталогів, чи неодмінно нове? Адже все колись було новим, все мало свій 
початок. А з чого починається мистецтво? Чи не з протесту? Проти природи. Проти 
бога. Проти власного безсилля. Проти нікчемності. Апологетика прикінчує 
мистецтво. Розцяцькованість чужа людському єству. Мовби віртуозна імпотенція. 
Але... Протест має бути підкріплений талановитістю. Протестуючи, треба 
запропонувати щось навзамін. А не просто голий викрик, хай хоч і найщиріший. Від 
жінок, на жаль, це іноді можна почути. Жінки ближче до речей остаточних... Ага, 
вже думав про те... Але справді так воно є. Одна з'явилася на Хрещатику, щоб 
дописати свої мемуари, об'їздила весь світ, нічого не відкрила нового, топтала 
тисячолітні стежки пілігримів і глобтротерів: Пірей,. Прованс, червоне сонце над 
пустинею, фараонів і легіонів Цезаря, римські форуми, бра-зільські гітари... То 
й що? Розізлена браком власної оригінальності, вирішила кинути бодай щось. Ах, 
ви захоплюєтеся своїм Хрещатиком? То майте ж: «Суцільний великий кошмар». Дяка! 
Ви маєте свою меланхолію, ми маємо Хрещатик. Так само було колись, може, й з 
Софією, однак усі меланхоліки повмирали, а Софія стоїть. Тоді ще одна: ага, ви 
всі марите новобудовами, героїзмом, піднесенням, незвичайністю? Ось вам ніч на 
новобудові! Маєте! Гадаєте, просто викрик розістеризованої жінки? Не так 
злегка!..
Завжди важко добратися до правди. Він ішов напролом, за це його прозвали 
скептиком, всімздавалося, що вгн... Але менше про це.
Вдома його ніхто не ждав. Баба Галя давно вмерла. Батька нема. Знайшов по війні 
матір, але вона виявилася впертою, як і син, не захотіла повертатися туди, 
звідки колись сама втекла. Жив у величезнім батьківськім помешканні, серед 
книжок, раритетів (ікон не було, їх вивіз Адальберт Шнурре так само, як вивіз 
усю колекцію з київських музеїв, і знайти крадені скарби так і не вдалося), над 
Отавою підсміювалися: дивак, старий парубок, засохне коло своїх фресок і 
мозаїк... Зате на його лекції збігалися студенти з усіх факультетів, як бувало 
колись на батькові лекції. Очевидно, перейшло йому в спадок.
Сів за стіл у великому, набитому книжками кабінеті, трохи посидів, поки 
стемніло, запалив світло, став готуватися до завтрашньої лекції. Завжди 
готувався, хоч знав усе навиліт. Скажімо, міг би цілий рік читати студентам про 
Сивоока, снувати здогади, описати епоху з усіма деталями, реаліями, в усій 
дикості й мальовничості. Міг би... Але не смів. Поки не викінчить початого 
батьком, заповіданого ним у ту ніч їхньої розмови після батькового повернення з 
гестапо, не має права бодай уривок, бодай слово комусь... Та й навіщо? Студентам 
треба викладати тільки незаперечні факти. Мінімум коментарів. Тільки натяки. Щоб 
училися самі робити висновки. А які факти про Софію? В літописі Нестора один 
рядок: «В лето 6545 заложи Ярослав город великий Кыев, у него же града суть 
Златая врата: заложи же и церковь святыя Софья, митрополью...» Більше нічого. 
Тепер дев'ятсот років здивувань і здогадів.
Ось останнє, що він приніс до своєї самотньої батьківської квартири. Історія 
мистецтв Антоніна Матейчика. Німецькою мовою. Прекрасне видання, пречудові 
ілюстрації. Звісно, є й про нашу Софію: «Під час князювання Ярослава Мудрого в 
центрі нових міських кварталів Києва споруджується собор св. Софії (1037) з 
умілим застосуванням часткових бароккових форм. Софійський собор засвідчує нам, 
що руська церковна архітектура вже з самого початку відрізняється від 
візантійської». Отак. «Часткове застосування бароккових форм». Тобто київські 
майстри застосовували барокко вже тоді, коли його ще не було на світі, за кілька 
століть до появлення цього стилю? Чудасія? Обмовка? Термінологічний дивогляд? 
Звичайно, можна прочитати на лекції таку цитату й потім сорок хвилин кепкувати з 
автора. Але можна й інакше. Просто не зміг автор знайти відповідного слова для 
окреслення зробленого нашими майстрами. Таке було нове, незвичне для цілої 
Європи, так випереджало час, що аж через кількасот років з'явилося слово, але 
його стосували тоді вже десь до іншого; Софійський собор опинився на узбіччях 
мистецьких шляхів, про нього згадали й здивувалися. Бо виявилося, що ще на 
початку одинадцятого століття в Києві невідомі митці знали таке, що й не снилося 
Європі, знали барокко!
Поки Отава сидів І роздумував над сторінкою з «Історії» Матейчика, рука йому 
машинально виводила на чистому аркуші якісь літери. Зачудовано глянув на те, що 
писав. Тая 3икова... Зиковатая... Зиковатая... Ага, художниця, що виставила той 
розкричаний і дуже недовершений етюд. Прізвище знайоме. Десь чув. Ну, звичайно, 
Зикова — є така співачка. Яке йому діло до співачок, йому, старому парубку? Але 
справа не в прізвищі? А в чому ж?
А рука й далі виводила, групуючи слова в химерні комбінації:
Тая Зикова.
Т. Аязикова.
Таязик Ова (щось екзотичне, мов Іма Сумак або що).
Т а язи ко в А. (Чоловік? Справді, якийсь чоловік маскується під жінку, щоб 
кинути шмат голої правди?)
Та Язикова (тобто та, що показує язика. Що таке . мистецтво? Це показування 
язика комусь? Як колись Феофан Грек. А кому показував язика Толстой?)
А потім рука записала, мов перо сейсмографа при однакових коливаннях земної 
поверхні: Тая, Тая, Тая, Тая, Тая, Тая, Тая, Тая... Прізвище згубилося; та й не 
грало тенер ролі жодне прізвище, важило саме ім'я — Тая. Адже та Тая з 
приморського міста, з холодної приморської ночі теж була художниця? І гора 
чистих полотен у неї в кімнаті. І сльози розпачу. Бо не могла серед курортних 
красивостей покласти бодай мазок на свої заготовлені холстини. Справді, не 
могла, якщо вона така. Але звідки він знає, що це її робота? Чорти його бери, на 
те ж він іконограф, іконолог і як там завгодно! Зіставивши всі факти... Які 
факти? Просто чомусь здригається рука і без кінця вимальовує те саме. Відкинув 
один аркуш, взяв другий, знов те саме, знов: Тая, Тая, Тая... Відчуваючи, що 
збожеволіє, якщо не вигадає чогось, щоб припинити це безглузде писання, 
подзвонив до товариша, з яким часто грали в шахи: «Є два — Є чотири». — 
«Голубчику, — зітхнув той, — у дружини сердечний приступ. Викликав оце швидку 
допомогу, жду». — «А що роблять ті двісті мільйонів, які не мають телефону?» — 
не зовсім доречно спитав Отава. «Вони обходяться без швидкої допомоги так, як ти 
обходишся без дружини», — відповів йому товариш. «Ти не був на виставці?» — 
спитав його Борис. «На якій?» — «На художній». — «Ти ж знаєш, що я відвідую лише 
виставки товарів народного споживання, бо я єсть народ», —  засміявся товариш. 
«Даруй за турботи», — сказав Отава. «А може, ти прийшов би до мене? — 
запропонував товариш. — Воно, правда, в твоїх професорських хоромах в шахматишки 
краще гуляти, але й у моїй короткометражні нічого. Жінка засне після уколу, а ми 
зачинимося собі на кухні і так потихеньку, не стукаючи фігурами... То як? А вже 
настукаємося іншим разом, коли зберемося в тебе. Прийдеш?» — «Мабуть, прийду», — 
сказав Отава, якому нікуди було подітися з своїм божевільним бажанням до ранку 
писати одне-єдине слово: Тая, Тая, Тая...
А вранці треба було на лекції. Щось там казав студентам, без запалу, без 
пристрасті, звичайнісінька академічна лекція. Бо й справді: Софія нікуди не 
втече, стояла дев'ятсот років, ще стоятиме, можна про неї багато мовити, можна й 
мало, а можна прожити день і без неї... Його батько віддав вивченню цієї святині 
все життя, власне, й загинув заради Софії, але хто б же то порівнявся 
професорові Гордієві Отаві у високостях його духу? А він тільки син. Сини йдуть 
або ж далі за батьків, або й нікуди не йдуть, всяко буває... Але дорівнятися? 
Ні, ні...
Після дванадцяти він майже побіг до виставочного павільйону. Так ніби міг 
відчитати на тому незграбному етюдику все, чим мучився цілу ніч.
Прожогом ускочив до залу, в якому вчора мало не прогавив дивного етюдика, глянув 
у той куток, знову як і вчора, наткнувся поглядом на тісно зоунуті спини, рішуче 
попростував туди, брутально вдерся поміж тих, що стояли, розхилив їх, 
розштовхав, вискочив наперед усіх і... Радо б відступив назад і втік світ за 
очі, але позаду тепер стояли тісно ті, кого він тільки-но розворушив, стояли 
мовчки, осудливо, той осуд адресовано було лише йому самому, він сам себе приніс 
у жертву, а їм, видно, конче потрібна була жертва, вони ждали її, отак стоячи й 
закриваючи цей куток виставочного залу, куток, де вчора висів маленький, 
галасливий своєю оголеною правдою етюдик, а сьогодні не висіло нічого, тобто 
величезна ляпанина з монтажниками так само займала всю стіну вгорі, але внизу, 
де вчора крізь недбало накидані мазки злякано споглядало дівча в довгій нічній 
сорочці, сьогодні було пусте місце. Як у приказці: кружало — де лежало. 
Спантеличений Отава дурнувато всміхнувся і справді не знайшов нічого ліпшого, як 
уголос повторити приказку:
«Кружало — де лежало...»
І тільки потому побачив людей, що стояли півколом, замикаючи його в цьому 
просторі, і впізнав одразу двох, яких уже знав, і знов у нього було бажання 
втекти звідси світ за очі, але знову змушений був тільки переступити з ноги на 
ногу і вже зовсім дурнуватим голосом промовив:
— Здрастуйте, Таю, а я й не...
Бо там стояла вона і дивилася на Отаву своїми різнобарвними очима і в найдальших 
глибинах тих незвичайних очей витекрювався лиховісний посміх.
— Це ви? — сказала вона голосом, що не віщував нічого доброго. — Ах, я й забула, 
що ви тут головний, спец... знавець, — навмисне поставила наголос на «а», щоб 
показати, що вжила обрубане слово, — прийшли пересвідчитися, чи виконано ваші 
рекомендації? Що ж, можете...
— Я не знав, — знову повторив Отава, ще більше розгублюючись від присутності Таї 
і від того, що етюд належав їй, і від того, що хтось звелів прибрати етюд, аби 
не дратував відвідувачів своєю жорстокою правдою, і ще від присутності тут 
чужих, невідомих людей, які дивилися на Отаву осудливо, нищівно, так ніби саме 
він розпоряджався виставками і організував громадську думку...
— Сі-сі, — просвітило коло нього, — старий, ми од вашого Києва нічого й не 
ждали..,
Аж тоді, нарешті, Отава впізнав чотирикутного поета Диму, того самого, що тоді, 
в кімнаті з великим вікном, яке виходило на море... Як же це так? Чому знову цей 
Дима там, де вона, Тая? Бігла тоді з а ним, стукали її підбори по білих кам'яних 
плитах, вистукували мелодію зближення, чарівний, незабутній звук поспіху... А 
тепер знов коло неї цей чотирикутний, як шафа, надутий нездара!
— Я справді нічого не знав, — ще раз повторив Отава, і, мабуть, Тая повірила 
йому, бо лиховісні вогні в її очах зникли, вона подала Борисові руку і втомлено 
мовила:
— Знайомтеся. Це все мої друзі. З Москви.
Звісно, було там два чи три художники. Безіменні, але генії, видно з усього. 
Перегризуть горло, аби тільки був привід вчепитися. Був редактор журналу «В» і 
«З», тобто відкритого і закритого. Був ще якийсь вугруватий здоровило, схожий на 
відставного боксера. І, звичайно ж, чотирикутний поет. І все слухняні, тихі 
перед Таїсою, без вихвалянь і вихилясів. І справді, чому б мала проганяти 
відсебе таких людей, раз горнулисц до неї, об'єднувалися навколо, а він покинув 
її тоді, лиш знайшовши, покинув, нічого не обіцяючи, нічого не кажучи, попросту 
втік, — може, й назавжди? І ця їхня зустріч — чиста випадковість, а для Таїси 
потрібно було стале товариство, бо не могла ж вона жити, як він, фресками та 
мозаїками, а потім опівночі дзвонити до товариша й вимолювати бодай партію в 
шахи.
— Я був тут учора й звернув увагу, — почав Отава знову, — всю ніч...
Розумів, що говорить зовсім смішно й непотрібно. Якщо вони й ждали від нього 
слів, то не таких. Він повинен був виправдуватися в ім'я свого міста, повинен 
був виправдувати того невідомого, що звелів уночі зняти етюд Таї 3икової (аби їм 
то було знаття, що це вона!), а може, ждали від нього зовсім не таких слів, 
може, й самі ще не відали, що б їм хотілося почути від нього...
— Якесь непорозуміння, — сказав Отава, — просто безглуздя... Тим більше, що цей 
етюдик...
— Це великий твір, старий! — хрипко промовив поет, — Ви тут, у Києві, не можете 
зрозуміти! Не доросли! Я пишу сценарій по цьому твору. І сам ставитиму фільм. На 
студії «Мосфільм». Сі-сі!
Отава поглянув на Таю: невже це серйозно? Вона не відвела погляду, в глибині її 
різнобарвних очей відчитувалася затятість. «Так, так, — миготіли звідти вовчі 
вогники, — так, так, все це правда, я здатна на велике, ти мене ще не знаєш, ти 
не здатен поцінувати в мені незвичайний талант, а ось люди, мої справжні друзі, 
вони...»
Згадалася ота, що про Хрещатик: «Суцільний великий кошмар». Жінка в мистецтві 
завжди підозріла. У неї нечисті наміри.
Вона хоче подобатися. Будь-якою ціною. А може, навпаки? Підозрілі чоловіки, що 
липнуть до жінки, яка має справу з мистецтвом? І хочуть подобатися жінці? Чи не 
однаково? Всі хочуть подобатися. Він теж, мріючи про велику роботу над 
розкриттям таємниці спорудження Софії і всього...
— Якщо ви справді надаєте такої ваги, — почав Отава, звертаючись тільки до Таї, 
бо ж вона була авторкою етюда, крім того, хотілося говорити йому лише з нею, не 
помічаючи її вірних паладинів. Тая твердо хитнула. Вона справді надавала великої 
ваги.
— А тим більше розділяєте цю дурну балаканину, — він кивнув на чотирикутну шафу.
— Здається, я наб'ю тобі морду, — сказав десь йому з-під руки поет. — Сі-сі! Це 
буде великий мордобій, ще більший, аніж фільм, який я поставлю за Таїним 
твором...
— Тоді ви просто нездарна художниця, — жорстоко промовив Отава, не ворухнувшись 
з місця, хоч усі були переконані, що після таких слів він мусить якщо й не 
провалитися крізь землю, то принаймні бігти з цього залу. Бувший редактор 
журналу «В» і «З» зашморгав носом, вугрувате обличчя відставного боксера взялося 
брунатними плямами, поет став засукувати рукава, тільки Тая намагалася бути 
спокійною, і голос їй навіть не здригнувся, коли вона вимовила:
— Дякую.
— Я говорю серйозно, — так само з тихою злістю продовжував Отава. — Мені вже не 
раз і не два доводилося чути про ці гак звані протести. Про це показування 
язика. У нас пішла навіть мода: все, що визнається, — то, мовляв, несправжнє. 
Шолохов, Шостакович, Тичина, Сар'ян — це для вас не те. Справжнє тільки те, що 
відкидають. Невидані твори, невиставлені картини, неприйняті скульптури, 
покладені на полиці кінострічки, що не побачили екрана. Ну, так. є там, можливо, 
і талановиті речі, бо ще не перевелися, на жаль, чиновники, які чомусь конче 
прагнуть відтручувати людей розумних і знаючих...
— Але я не хочу вас більше слухати, — сказала вона і скомандувала своїм: — 
Ходімо, «браття-населення...»
Вони були слухняні, як маріонетки. «Браття-населення»... Отава лишився сам у 
кутку, хоч розпинай його на стіну на місце того клятого етюдика — такий був 
виснажений і безрадний. Що тепер мав діяти? На гадку приходили найвульгарніші 
речі: піти напитися, розбити десь вітрину, вилаяти міліціонера. Ось коли 
самотність мстилася йому повною мірою. Знов шахи? Є два — Є чотири?.. Чи, може, 
знайти ще одну свіжу розповідь про Софію і підготувати для завтрашньої лекції 
відповідний коментар? Все життя коментуєш інших. А навіщо?
Він пішов до міністерства, став ходити по кімнатах, допитуватися, хто звелів 
зняти етюд Таї Зикової. Ніхто не знав. Винних не було. Десь хтось якось щось там 
сказав чи натякнув, от хтось колись якось там собі зняв. То й що? От подія! Не 
таке знімали. Щоправда, Отаву не хотіли дратувати. Все ж таки вчений. Ім'я. 
Знають за кордоном. Обіцяли розібратися. Він знав, що ніхто не стане 
розбиратися, але пристав на вмовляння, і пішов до «Театрального», попросив свій 
традиційний обід і зовсім не традиційні для нього двісті грамів чогось міцного. 
На приклад, горілки з перцем. І сала з часником до неї на закуску. А ще цибулі. 
Ближче до реальності. Довго обідав. Згадалися чиїсь слова: «Культура — це 
пародія й кохання». Ті, що навколо Таї, справді, мов пародія на людей. Але 
кохання... Де воно? Невже він міг закохатися в цю жінку? Тоді плакав уві сні. А 
вона плакала в горах, виходячи на етюди. Що з нею? Яке мала життя? Ні про що не 
розпитав, нічим не поцікавився. Звик мати справу з речами мертвими, з минулим, з 
сухою логікою, з писаннями й виповідями. А жива людина завжди складніша й 
дорожча за всі наймудріші писання й виповіді. Ну, та вже.
Він згадав, як закохався в студентку, коли вчився. Звичайно ж, блондинка. 
Звичайно ж, на два курси старша за нього. Звали Настею. Нічого їй не казав, 
навіть не був з нею знайомий. При зустрічах в університетських коридорах 
промовисто на неї дивився і в своїй наївності гадав, що того досить.
А потім його товариш, рудий Сашко, випитавши якось, хто йому подобається, 
свиснув:
«Ох ти ж і влип!»
«Чого свистиш? — образився Отава. — У мене чисті...»
«Та того, — не дав йому докінчити Сашко. — По-перше, вона замужем за майором, бо 
треба ж харчуватися, а друге, — тут Сашко прицмокнув, — поки ти там ото зітхав, 
то я вже...»
Отава тоді жорстоко побив Сашка, його розбирали на комсомольському бюро, вліпили 
догану, але...
Він вийшов із ресторану не крізь надвірні двері, які вже було замкнено через 
брак місць, а просто в готель, і тут йому спало на думку, що він би міг... Це 
чимось нагадувало давню пригоду з Настею і рудим Сашком, але хай навіть так. На 
нього, видно, подіяла з перцем, а може, в підсвідомості пролунав десь наказ, 
якісь там моральні гальма було відпущено, і професор Отава на якийсь час 
перестав бути тільки професором, перетворився на звичайного чоловіка, може, 
навіть на того задерикуватого й непосидючого хлопчиська військового часу, який, 
на відміну від свого батька, дивакуватого й розгубленого професора, багато встиг 
тоді, і якби батько хоч трохи був пішов йому назустріч, то — як знати — може, й 
уцілів би...
Отава підійшов до віконця реєстрації і спитав, чи не зупинилися в готелі 
московські художники. Йому відразу не відповіли, бо не так легко задовольнити 
цікавість першого-ліпшого, хоч усі мешканці готелю і заповнюють довжезні анкети, 
де зазначено і хто вони, і звідки, але ніхто тих анкет ніколи не читає, окрім 
того, треба пам'ятати, що на реєстрації сидять люди зовсім не для того, щоб 
відповідати на запитання, і взагалі важко сказати, хто має це робити в готелі, 
може, й ніхто, бо кому це потрібно-, але все ж таки якщо вже так товаришеві 
конче хочеться знати, то, здається, в їхньому готелі ніяких художників — ні 
московських, ні немосковських — не було, але можуть бути, от тоді, будь ласка, й 
приходьте та питайте.
Ця балаканина («та й не без моралі») трохи розважила Отаву, і він став обходити 
всі центральні готелі вже цілком свідомо, — спершу «Інтурист», потім «Київ», 
далі «Москва», «Дніпро». В «Дніпрі» йому сказали, що, здається, художники на 
сьомому поверсі. Тоді він поїхав ліфтом на сьомий поверх, по дорозі пробуючи 
вгадати, в якій колір забарвлено цей поверх, бо в «Дніпрі» кожен поверх мав свою 
барву, але не вгадав, зате чергова на поверсі втішила його, показавши йому 
номер, де зупинилася Зикова.
— Ви теж до неї? Там уже повно, — не зовсім ввічливо сказала чергова.
— Ні, я ні, — поквапливо промовив Отава. — Я попросив би вас тільки...
— Так.,: так, — черговій, видно, хотілося виоравити .свою нетактовність, — будь 
ласка...
— Передайте їй, що її шукали і... питали...
— То зараз і передати?
— Ні, згодом... коли виходитиме...— А якщо тільки завтра?
— Нічого. Однаково. Хай і завтра. Просто скажете.
— Гаразд. Я скажу. — Чергова дивилася тепер на професора з погано прихованою 
цікавістю.
— Дякую вам, — сказав Отава, — дякую і кланяюсь... — Чергова ще більше 
подивувалася. Бачила багато диваків. Але щоб отак кланялися? Іноземці, щоправда, 
можуть вклонитися. Але мовчки.
Отава пішов додому. Знову Хрещатиком. Цікаво: скільки разів киянин, який мешкає 
в центрі, проходить за своє життя по Хрещатику? Він ще відмикав двері, коли 
почув у глибині квартири телефонний дзвінок. Мабуть, товариш шукав його на 
партійку. Подзвони, подзвони! Вчора я тебе, сьогодні ти мене. Так і минає життя. 
Взаємно, або, як колись казали наші класики, обоюдно. Він причинив за собою 
двері, скуйовдив волосся. Телефон дзвонив. Шахісти — люди терплячі. Хай 
подзвонить. Отава зняв нарешті трубку, сказав:
— То що? Є два — Є чотири?
— Це ви мене шукали? — спитала вона з того кінця дроту, і в Отави так затремтіло 
все тіло, що він мало не впустив трубки.
— Очевидно, — сказав зміненим голосом, ніби хлопчисько, застуканий на 
недозволеному вчинку.
— Слухайте,— поквапливо мовила вона зовсім-зовсім близько  від нього, — я, 
здається, божеволію... Ви могли б? Я хочу з вами побачитись...
— Так, — сказав він. Більше нічого не міг сказати, просто вникли всі слова, і 
відібрало голос. Невже, о, невже справді? Але ж це безглуздя!
— Де? — спитала вона так само коротко, може переживаючи те саме, що й він.
— Ну, — він завагався, — там... коло готелю...
— Ні, тільки не тут, — швидко заперечила вона, — я не хочу...
Він зрозумів, що вона боїться зустрінути свою братію. «Браття-населення».
— Тоді... — Він гарячково надумував місце. Адже вона вперше в Києві. — Навпроти 
готелю, там водограї... Ви, мабуть, помітили...
— Не хочу водограїв...
Видно, вона не хотіла між людей, прагнула самотини, тиші... Але де? Де?
— Згадав, — майже весело сказав Отава, — вийдіть з готелю і праворуч прямо й 
прямо... Там побачите сходи перед музеєм... Два кам'яні леви...
— Ні, ні, тільки не музей!
— Тоді підніміться ще вище. Там величезний будинок Ради Міністрів. Зараз вечір. 
Жодної людини. Камінь і камінь.
— Ви теж, мабуть, камінний, — сказала вона. — Гаразд. Коло каміння.
— Я вже йду, — сказав він, лякаючись, що вона передумає. — За двадцять хвилин 
буду там.
Отава прийшов перший, як і належиться чоловікові, але Таї не було чомусь. Він 
почекав трохи й пішов униз тротуаром, несподівано зустрів її відразу за кованою 
гратницею внутрішнього двору Ради Міністрів. Тая дрижала від страху, мала 
холодні руки, коли Борис доторкнувся до них, мовчала.
— Все так якось вийшло, — почав він пробачливо, але вона затулила йому рота 
долонею, трохи відтягла Отаву ще нижче вулицею, тільки там прошепотіла:
— Я так перелякалася!
— Чого?
— Темряви, колон і... каміння...
— Один мудрагель написав про цю споруду: «Будівлі трохи шкодить надмірна 
монументальність і гіпертрофований ордер, позбавлений будь-якого тектонічного 
сенсу».
— Перестаньте, — попросила вона.
— Вже, — він спробував засміятися, але не вийшло. Почував себе хлопчиськом, що 
вперше вийшов на побачення з дівчиною. — Ми не будемо продовжувати нашу дискусію 
про мистецтво?
— Перестаньте! — майже вигукнула вона. — Якщо ви не... то я піду...
— Даруйте, будь ласка, в мене справді нестерпний характер...
— Я, мабуть, справді піду, — несподівано промовила вона, — бо все це ні до 
чого...
Отава не знав, що й відповісти.
— По-моєму, ми обоє не зовсім нормальні, — врешті засміявся він.
— Не подумайте, що я істеричка. Мені справді хочеться щось зробити... Але... 3 
тим етюдом... Просто дуже кортіло виставитися саме в цьому місті...
— Приголомшити провінцію?
— Ні.
— Показати себе?
— Ні.
— Тоді що ж?
— В місті, де... ви. — Вона стала й дивилася на нього крізь темряву, але й крізь 
темряву ясно просвічували її дивні очі з вовчими вогниками в глибині.
— Але я виявився неввічливою свинею.
— Свині не бувають ввічливими.
— Не грає ролі... Мені здавалося... ще відтоді... Але це тепер минуло...
Він розумів, що повинен щось казати, щось робити, щоб затримати цю жінку коло 
себе, бо вона знову зникала від нього, могла зникнути тепер назавжди, але був 
дивно безпорадний, стояв, опустивши руки, потім якось машинально, як учора 
викреслював на папері її ім'я, з опущеними руками підійшов до неї впритул і 
доторкнувся губами до Таїного чола.
Вона відступилася від нього мерщій, нічого не сказала, він теж мовчав, так 
постояли якийсь час, хтось ішов по тротуару знизу, кілька пар, чувся сміх, 
підошви шаркали по асфальту, а Отаві здавалося, що то йому — по серцю.
— Проведіть мене до готелю, — тихо попросила Тая.
— Але з одною умовою.
— Кажіть, згоджуюсь.
— Щоб ви не втекли з Києва. Як ото я взимку.
— Не втечу.
— А завтра? Що буде завтра?
— Не знаю.
Він ішов потім додому, знов Хрещатиком, знов серед вічно святкових перехожих, 
мав юнацьку легкість у тілі, вірив і не вірив, що може початися для нього зовсім 
невідоме життя. Потім вийшов на Володимирську і завернув не додому, а до Софії. 
Майже біг вулицею до Богданової площі, точнісінько так, як біг колись, щоб 
устигнути помститися за батька. Але як це було давно!
РІК 1014
ОСІНЬ. КОНСТАНТИНОПОЛЬ
Якоже глаголеть: в чем застану, в том ти и сужю.
Літопись Нестора
Це місто любило легенди, жило ними півтори тисячі літ, народилося теж, власне, з 
легенди, яку привіз у вітрилах свого вутлого суденця зухвалий молодий грек із 
Мегари в 658 році до нашої ери. Грека звали Візант, це було просте, нічим не 
прославлене на ті часи ім'я, але молодий мегарець великодушно пожертвував ним 
для історії. Він міг би сидіти собі в рідному місті, ловити рибу або збирати 
оливки, виходити в море й знов повертатися до рідного берега, але він одважився 
податись назустріч майбутньому, що так манливо висвічувало йому в пурпурових 
хвилях Егейського моря. Візант підмовив ще кількох мегарців, щоб не дратувати 
богів, вони вирішили зачерпнути їхньої ради, побували в Дельфах, і ось тепер 
пливли уперто на північ, шукаючи незаселених берегів, мали тільки молодість, 
вітер у парусах та ще напуття дельфійського оракула, досить дивне й несподіване: 
«Закладеш місто навпроти людей сліпих». В молодості охоче піддаються голосу 
долі, тому Візант без вагань вирушив на пошуки місця, де б міг закласти місто, 
але водночас знав також, що належить пильнувати, щоб не пропустити дарунка 
богів, тож коли побачив бугристий виступ землі, який жадібно занурювався в теплі 
води, мовби велетенський зморений пес висунув язика й хлебнув з моря, коли 
побачив роздольну протоку до північного моря, побачив довгу, схожу нл ріг 
достатку затоку, в якій, здавалося, вмістилися б усі кораблі світу, а на 
протилежному березі — фінікійський город Халкедон, Візант зрозумів значення слів 
оракула: тільки сліпі могли не помітити цього благословенного шматка землі, 
неначе кинутого богами поміж Пропонтидою, Босфором і Золотим Рогом!
Так було закладено місто на високому глиняному мисі. Перенесено з грецького 
судна триножник, над яким горів вогонь, вивезений, за звичаєм предків, з Мегари, 
закинуто в море сіті, впіймано першу рибину, згодом у бухті, названій Золотим 
Рогом, пристав перший корабель, ще згодом, мабуть, прискочив з невідомості 
перший дикий фракієць і послав у намет, під яким горів священний мегарський 
вогонь, першу стрілу. Все те було, але все забулося досить швидко, город 
виростав з легенди, ловив рибу, торгував, захищався 'од нападників, город ставав 
славний, у світі, а ім'я успадкував од свого засновника і звався — Візантій.
Місце, вибране молодим мегарцем, виявилося вигідним, але й клопітливим. Усі 
війни чомусь ішли саме через цю найвужчу частину Босфору; персидський цар Дарій 
ставив тут свій міст з кораблів, ідучи на греків; через Візантій поверталися 
додому десять тисяч грецьких найманців Кіра, прославлених Ксенофонтом; Спарта, 
щоб дошкулити Афінам, будь-що прагнула поруйнувати Візантій; Афіни ж, у свою 
чергу, щоб допекти Спарті, морили Візантій голодом. Така доля всіх, хто 
опиняється на перехрестях: до них спливаються найбільше багатства, але слідом за 
ними йдуть ті, хто б хотів багатства прибрати до рук. І якщо хочеш протривати, 
то будь або ж могутнім, щоб дати відсіч, або ж хитрим. Візантійці ще не могли 
здобутися на могуття, тому вибрали хитрощі. Кілька століть балансували вони між 
слабшими й дужчими, щоразу приймаючи сторону дужчого, і це давало їм змогу не 
тільки протривати, але й квітнути, город розростався, багатів, і вогонь Мегари, 
привезений Візантом під дірявим парусом, тепер палахкотів над золотим 
триножником у біломармуровій святині.
Але одного разу візантійці прорахувалися. У війні двох римських цезарів Септимія 
Севера й Песценія Нігра вибрали останнього, а дужчим виявився Септимій, у якого 
в жилах текла дика кров дакійців. Хоч як запекло боронилися візантійці (з 
жіночого волосся робили тетиви для луків, від голоду їли вбитих), однаково 
Септимій узяв місто, перебив решту вцілілих мешканців, поруйнував усі будівлі, 
звелів збурити мури. Здавалося, мегарський вогонь згас назавжди. Однак той самий 
Септимій Север згодом відбудував Візантій, бо не можна було знехтувати таким 
важливим місцем; але по-справжньому піднявся город лиш за часів імператора 
Константина, який вирішив перенести сюди столицю Римської імперії і назвав місто 
Новим Римом. Константин не належав до анголів, — він був справжній римський 
імператор, про що можна судити хоча б з того, як стратив він за намовою другої 
своєї дружини Фавсти рідного сина Кріс-па і дванадцятилітнього сина своєї 
сестри, а потім, довідавшись, що то був наклеп, звелів і саму Фавсту втопити в 
ванні з окропом. Візантій бачив жорстокість і перед тим, але то була чужа 
жорстокість, — тепер мали свого власного імператора, а чого не витерпиш, аби лиш 
мати в себе володаря! Бо становище столиці має безліч привілеїв, найперший же — 
це неодмінне й незаперечне право на розквіт. Константин вибудував палаци, храми, 
лазні, акведуки, форуми, Августей, іподром, з Олімпії, Дельф, з Корінфа й Афін 
брали статуї, колони, мозаїки, все, що тільки надавалося до перевезення, 
споруджували особливого розміру кораблі, щоб переправити ці скарби до нової 
столиці, пограбували дощенту стародавні храми Артеміди, Афродіти й Гекати. 
Тримаючи в руках спис, Константин окреслив ним у повітрі пів-дугу між 
Пропонтидою й Золотим Рогом, показуючи, де має пройти нова стіна, що захищала б 
місто од усіх небезпек; прокладено було головну вулицю Меса з великими форумами, 
прикрашеними колонами й статуями, на першому від палацу форумі, що згодом дістав 
назву форуму Константина, встановлено вивезену з Греції багряну колону з 
бронзовою статуєю Аполлона, поверненого обличчям на схід. У правій руці Аполлон 
тримав скіпетр, у лівій — бронзову кулю, мовби знак володарювання над цілою 
землею. А внизу на колоні висічено напис: «Господи Ісусе Христе, оберігай наше 
місто».
Хто б там після всього пам'ятав, скількох звелів убити. Константин, скількох 
кинуто на з'їдення левам імператорського звіринця, скільком відрубано голови, 
скількох набито на палі, а скільком залито до нутра розтопленої міді чи свинцю!
Вдячні сучасники мерщій прозвали Константина Великим, а столицю найменували 
Константинополем, на знак чого було випущено медаль з відповідним написом. На 
медалі, так само як і на царських монетах, чеканено постать, що символізувала 
благополуччя Константинополя: молода невіста на троні, голова в неї вкрита 
серпанком, а поверх серпанку — діадема з оборонних веж, в руках невіста тримала 
ріг достатку, а ногами спиралася на борт корабля.
Так і плив одтоді Константинополь далі й далі, змінювалися в палацах імператори, 
в короткім часі місто вже не вміщалося в тісному обширі, окресленому стіною 
Константина, і новий імператор Феодосій (щоправда, вже не Великий, а Малий, 
названий, видно, так через те, що багато літ був попихачем своєї жони Євдоксії) 
звелів провести нові мури, які було названо Довгими, або ж (на його честь) 
мурами Феодосія. Імператор Юстініан після розгрому, який вчинили Константинополю 
учасники повстання Ніка, вирішив зробити столицю ще кращою, ніж за часів 
Константина, і серед інших чудес спорудив найбільше чудо тодішнього світу — храм 
святої Софії.
Одні будували, другі — руйнували. Як сказав поет: «Той мурує, той руйнує...» У 
восьмому столітті імператор Лев Ісавр досить дбайливо винищував ікони, а що 
слово «ікона» означає будь-яке зображення, будь-який малюнок, то можна уявити, 
скільки шедеврів навіки втрачено для людства у тій «ідеологічній боротьбі». 
Окрім того, Ісавру не сподобалася константинопольська книгозбірня, заснована ще 
Константином і розширена іншими імператорами, особливо Юліаном. Там налічувалося 
до тридцями шести тисяч рукописів, серед яких були й найдавніші, вивезені з 
Риму, Греції і Єгипту, зберігалася там легендарна драконова шкіра в сто двадцять 
футів завдовжки з записом творів Гомера. Лев Ісавр звелів спалити книгозбірню 
разом з ученими, які там були!
Щоправда, Феодосій, який, щоб заробити прізвисько Великого, чимало сил віддав 
жорстокому переслідуванню і нищенню поганства і християнських єресей, вважаючи, 
видно, що цього ще не досить, щоб міцно засісти на сторінках історії, звелів 
зруйнувати славетну Александрійську бібліотеку. Вона була заснована при храмі 
Серапіса Птоломеєм Фісконом і поповнена Марком Антонієм перевезеною для 
Клеопатри бібліотекою Пер-гама, що складалася з 200 тисяч книг і збітків. Там 
була зібрана мудрість усього дотихчасового світу. (До речі, пергамська 
книгозбірня виникла свого часу як свідчення культурного суперництва між 
Александрією і Пергамом. Коли Птоломей Філа-дельф заснував у Брухіоні — 
аристократичній частині Александрії — першу велику бібліотеку, цар Пергама Євмен 
взявся за це й у своїй столиці. Лякаючись суперництва, Птоломей Єпіфан заборонив 
вивіз папірусу, на якому тоді писано. Тоді Євмен, шукаючи матеріалу для письма, 
винайшов те, що відоме тепер під іменням «пергамен», тобто ягнячу або телячу 
відповідним чином виготовлену шкіру). Феодосій видав указ про знищення цього 
осередку поганських знань.
Про імператорів можна розповідати довго. Повелівали, ходили в золоті й шовках, 
розпоряджалися багатствами імперії, вважали вкрай образливим для себе, якщо їх 
не визнавали мудрецями, богонатхненними керівниками, безгрішними суддями діл 
божих і людських. А судили жорстоко, безжально, навіть одні одних. Скажімо, був 
такий імператор Маврикій, досить дурний, обмежений, скупий, але чадолюбивий. Мав 
багато дітей і дуже їх любив. Коли імператорський трон захопив Фока, названий 
Кентавром, він не просто розправився з попередником, а звелів убити у нього 
перед очима всіх дітей, а вже потім стратити самого. Незабаром історія 
повторилася. Царський трон захопив Іраклій. Фоку за бороду витягли з 
імператорського палацу і під наглядом нового володаря відрубали йому голову.
Іраклій увійшов до історії, ясна річ, не за те, що витягав з палацу свого 
попередника за бороду й кидав його під воїнські мечі, — йому належить новела про 
введення в Візантійській імперії на місце мови латинської грецької мови. Зробити 
це було тим легше, що в самому Константинополі й більшості фем грецька мова вже 
давно увійшла до побуту, а латинська існувала тільки як державна умовність. Але 
заслуга є заслугою. Так само, як безперечною заслугою імператора Константина 
Багрянородного стала його «Книга церемоній», що принаймні позбавила клопоту всіх 
наступних імператорів ламати голову над тим, коли в що зодягатися, з ким 
трапезувати, як влаштовувати прийоми й урочистості, бо ж панувало переконання, 
що Візантійська імперія вмить розвалиться, як тільки в складному й одвіку 
усталеному ритуалі двірських і столичних пишнот щось буде пропущено або зроблено 
не так.
Особливо пишався своїм ділом царствуючий разом з Василієм Другим його молодший 
на два роки брат, імператор Константин. У довгому списку візантійських 
імператорів значився як Константин Восьмий. Це свідчило, як часто повторювалося 
серед імператорів ім'я Константин, а ще свідчило про те, що народ візантійський, 
певно ж, любив літеру К. Константин ще замолоду дійшов до цього висновку, а раз 
так, то не належало дбати ні про що, окрім дотримання хоч на перший погляд і 
обтяжливого, але, зрештою, приємного імператорського способу буття, тобто 
влаштовувати урочисті церемонії, пишні лови в околицях Константинополя, ігрища 
на іподромі, ганяти м'яч на циканістрії, грати в кості, їсти, пити, розважатися, 
любити жінок. Щоправда, імператор ще мав, очевидячки, дбати й за інше. Стежити, 
щоб провінції справно виплачували належну данину, щоб у столиці завжди вдосталь 
було хліба, м'яса, вина, щось там робити для пожвавлення торгівлі й ходити в 
походи проти ворогів, які вічно обсідали імперію звідусюди, гострячи зуби на її 
багатства. Але жена небі бог, і все земне в помислах і волі його. Вищі сили 
розпоряджалися так, що Василій успадкував од своєї матері Феофано залізну руку і 
смак до завойовування й володарювання, а Константинові дісталася од матері 
тільки зовнішність, натурою ж подібен був до діда свого Константина 
Багрянородного, який теж колись віддав усе управління державою в руки 
всемогутніх придворних євнухів, а сам поринув у книжну мудрість. І от поки один 
імператор в своєму чорному залізному вбранні роками пропадав у військових 
походах, навіть не з'являючись в столиці, його брат виконував усе інше, що 
належалося імператорам для підтримання зовнішнього, показного блиску, 
царствування, для вдоволення константинопольських натовпів і засліплення 
іноземних гостей.
Тож як зрадів Константан, коли прибули від царственого брата гінці з хрисовулом, 
у якому повідомлялося про перемогу в Клідіонській клісурі, а потім прискакали 
нові гінці з вістю про тисячу болгарських бранців, дарованих Василієм для 
тріумфу в столиці.
Він вирішив доповнити свого діда! З'єднати візантійську церемонію 
імператорського виходу з тріумфом римських цезарів. Препозитам велено розробити 
послідовність всіх дій торжества. Сам імператор власноручним підписом червоним 
чорнилом скріпив послання до народу Константинополя. Почалися великі готування, 
що набули найбільшого поспіху в останню ніч перед тріумфом. Сам єпарх 
Константинополя Роман Аргір стежив за тим, щоб Меса і всі форуми, по яких пройде 
тріумфальна процесія, були прикрашені лавром і плющем, ергастерії завішані 
шовковими тканинами й коштовними виробами з золота й срібла, будинки — перськими 
килимами. Начищали до блиску свої сокири екскувітори, протостратори, готували 
убір для царського коня, на Амастрінському форумі теж ішли приготування, але то 
вже належало до справ похмурих і таємних, про які завчасно ніхто не мав ні 
відати, ні говорити.
Імператор спав ту ніч пречудово. Він уже перебрався з Перлової палати в 
Карисійський зал, де була зимова опочивальня, захищена від різких вітрів 
Пропонтиди, бо хоч ще й стояла в Константинополі тепла осінь, але Константин, як 
і брат його Василій, любив спати голим, тому й перейшов до зимової опочивальні, 
а в літню спеку ліпше почувався в Перловій палаті — золоте склепіння, 
підтримуване чотирма мармуровими колонами, і довкола мозаїки з сценами 
імператорських ловів, а з обох боків спальні — галереї, що виводять у сад, 
сповнений благо-ухань і пташиного щебету. Годилося б перед такою важливою 
державною подією спочивати в головній спальні Великого палацу — мозаїчна підлога 
з зображенням царської птиці, павича з блискучим пір'ям, по кутках у рамках 
зеленого мармуру — чотири орли, готові до польоту імператорські птахи, на стіні 
— імператорська родина засновника Македонської династії Василія. Руки у всіх 
простягнуті до хреста — символа вибавлення. Але зжіночений імператор вимушений 
був надавати перевагу теплу перед пишнотою, отож ніч перед тріумфом провів у 
зимовій спальні, здобленій карисійським мармуром.
А болгар, голодних і спраглих, тримали на ногах цілу ніч по той бік міської 
стіни, а рано-вранці, мабуть, саме тоді, як кито-ніт надягав імператорові шиті 
червоними орлами й царськими знаками тувії, воїни погнали через Харисійські 
ворота в місто, і вони пішли по довгій Месі, обірвані, брудні, зарослі до самих 
очей, вони смерділи від бруду, і ще йшов од них мертвий дух, який завжди йде од 
людей приречених, вижитих, до решти упосліджених, і багаті візантійці затикали 
носи й відверталися, бурмочучи: «Смердючі кожоїди!» А болгари важко човгали по 
білих мармурових плитах найрозкішнішої на землі вулиці, йшли побіля високих 
будинків, прикрашених портиками, йшли повз ергастерії, сховані під глибокими 
аркадами, що захищали перехожих од негоди й сонця, вони виповнили цю вулицю, що 
славилася як дзеркало візантійського багатства й розкошів, і якби не похмурі 
Коміскортові охоронці, то створилося б враження, що болгари зненацька запанували 
в самому серці Константинополя, але воїни йшли з боків густо й сторожко, а 
болгари були такі нужденні, в такі міцні колодки були всі пов'язані, що навіть у 
найодважніших і найбадьоріших із бранців опускалися плечі й одверталися погляди 
від усіх отих шовків і килимів, од золота й срібла, од плюща й лаврів. Але чим 
ближче до центру міста просувалися вони, тим тісніше обступала їх пишнота, від 
якої наморочилося в голові і не хотілося дихати, а хотілось просто впасти отут і 
вмерти, не очікуючи, що буде далі, якої наруги доведеться зазнати від безжальних 
ромеїв ще, бо важко їм було уявити більші страждання й наругу, аніж зазнали, 
допоки гнано їх до Константинополя.
— Гей, брате, чи довго ще? — питали в Сивоока його товариші, бо вже знали всі, 
що Сивоокові за час служби в купця доводилося бувати й тут, у ромейській 
столиці.
— На конячий торг, — сміявся через силу Сивоок, пробував задирати голову, щоб 
показати ромеям зневагу й погорду до них, та з того бадьоріння не виходило 
нічого, хіба що звертав на себе увагу, але й без того вирізнявся з-поміж усіх 
бранців світлим волоссям, пшенично-золотою, в цупких завитках бородою, — Є тут 
такий затишний з біса форум, на якому ромеї проводять кінські ярмарки. Бувають 
там аж он які коні! З Арголіди й Аттіки коні, що їх об'їжджували сини амазонок, 
коні з Каппадокії, з Віфінії, з Фрігії, коні з Сіцілії, про яких мовлено, що їх 
годували квітками, такі вони були пещені; руді, мов лиси, лівійські коні й сиві 
угорські жеребці, що їх приводили сюди з моїм купцем Какорою, були там також 
коні арабські, турецькі, перські або ж мідійські, до яких саме й куповано таких, 
як ми. Зумієш приборкати дикого скакуна — одержиш волю. Не зумієш — загинеш.
— Чорта б об'їздив, аби тільки на волю! — сказав хтось позаду. З нього 
засміялися, бо хилився од вітру, такий був сла-• бий, як і всі.
— Отож, — продовжував розповідь Сивоок, — там бували коні, натерті оливою, 
вишкребені срібними шкребницями, з гривами, розчесаними золотими й агатовими 
гребенями. Коні — мов жінки! А які ноги мали! — Він з жалем поглянув на свої 
босі, закривавлені, побиті об камінь ноги, на вкриті засохлою кров'ю й струпами 
ноги своїх товаришів. — Чисті й досконалі ноги, винесені з мандрів і галопування 
по найсоковитіших травах світу. Бо нема ліпшого, як побігати по свіжій зеленій 
траві, братове! Коні знають у цьому смак. А ще чим гарний той Амастріан-. ський 
форум, то це застилкою. Ромеї не знають ні трави, ні соломи на підстилку. За 
перським звичаєм, стосують до того добре висушений кіноький же гній. Пухко, 
тепло, запахущо! Оце б нам поспати на такому ложі!
— А поспати б! — зітхали, хто ще слухав Сивоока, відганяючи з душі похмуру 
стривоженість, яка густіше й густіше обсідала бранців, що більше заглиблювалися 
вони в кам'яні нутровища ромейської столиці.
— А ще нема в світі більшої розваги, як менджувати кіньми, — правив своєї 
Сивоок. — Купуєш якусь здохляку, а там — одвернувся, перекинув їй гриву на 
другий бік, та розпушив хвоста, та підчистив копита — і вже продаєш як доброго 
скакуна.
— От же бреше, — сказав хтось ліниво, аби лиш сказати, але Сивоок навіть зрадів 
тому. запереченню, бо вже була зачіпка, обізвався хтось живий з-поміж цих 
вмерлих од безконечних мук людей, він аж рвонувся до того чоловіка, але колодка, 
в яку був забитий разом ще з двома болгарами, не пустила його, та й ромейський 
воїн, що важко ступав поряд, замірився списовищем.
— Гей, не брешу, брате, — покрутив головою Сивоок, — просто мого духу коні не 
зносять. Телесуються на самий мій вид. Вибивають гопки, як тільки я підходжу.
— Тепер твій дух не той, — сказав йому один з товаришів по колодці.
— А чом би й не той? — підсмикнув Сивоок свою ясну бороду. — Дух у людині завжди 
лишається той самий. То лиш тіло маліє або більшає. Але від тіла користь яка? А 
дух возносить тебе і на зелені гори, і на саме небо... І на кінський ярмарок он 
вознесе незабаром...
Він добре знав, що на Амастріанській площі відбуваються прилюдні страти, може, й 
ще хтось із полонених відав про це, але ніхто не обмовився бодай словом, та й 
сам Сивоок розпатякував про кінський торг на Амастріанськім форумі, сподіваючись 
у глибині серця, що ведуть їх кудись в інше місце, може, щоб просто показати 
столичним жителям як військову здобич, бо тв столиці завжди повно нероб і 
дармоїдів, яким потрібні видовиська, а якого ж ще видовища треба, коли перед 
твоїми очима пересуваються, мов безсилі видива, колишні могутні воїни, які 
стрясали цілою імперією, воїни, що пройшли зі своїм царем Самуїлом по планинах і 
ріках, вміли прорубуватися мерами крізь найщільніші ряди візантійських 
катафрактів, самою тільки мужністю брали чужі твердині, а свої боронили з такою 
затятістю,- що взяти їх можна було лиш підступом і зрадою:
Але хто й сподівався, що женуть їх по головній вулиці Константинополя, щоб 
справити приємність столичним натовпам, то помилявся навіть той, бо це ще було 
не все, найстрашніше ждало попереду, поки що ж мали знову вертатися по тій самій 
Месі, але цього разу вже в лавах тріумфу.
'Тріумф розпочали чини синкліту. Вони йшли пішки, надаючи всьому шеству тої 
повільності, що завжди ототожнюється з торжеством. Попереду виступав проедр 
синкліту' в рожевому хітоні з золотими галунами, перепоясаний пурпурним, з 
самоцвітами лором, в білій хламиді, облямованій золотими галунами, з двома 
тавліями золотої парчі з листочками плюща. Синклітики й сіленціарії теж усі в 
білих хламидах з золотими тавліями.
За синклітом ішов загін сурмачів, добраних один в один, одягнених в сукняні 
скараники, прошиті золотими нитками з зображенням імператорів спереду на високих 
тронах, а позаду — на ще вищих конях. Срібні сурми вигравали тріумфальні марші 
не тай для надання ладу походові, як для того, щоб привернути увагу натовпів, 
прикликати ще тих, хто запізнився на видовище, розбудити сплячих, розбуркати 
байдужих. За сурмачами терплячі мули тягли важкі повози, наладовані військовою 
здобиччю, присланою з Болгарії імператором Васи-лієм. Кінні екскувіти, вбрані в 
царські барви, охороняли цінний обоз; а охороняти мали що, бо лежали на возах 
цілі стоси золотих і срібних монет і зливків, дорога зброя, коштовні оздоби й 
одяг, клейноти царські й болярські, золотий і срібний посуд дивної чеканки 
болгарських умільців, ожерелля з перлів, бурштину, агату, сердоліків, кінська 
збруя з золотими і срібними украсами, з бірюзою і рубінами, штиби свинцю й 
олова, різьблені з рідкісних сортів дерева предмети, яких у Константинополі й не 
бачено ніколи, рибальські сіті й весла, хутра й вовна, високі сосуди з вином.
. Слідом котилися штудерно поцяцьковані колісниці з виліпленими на них 
зображеннями найбільших твердинь Болгарії:
- Струмиці, Водена, Средця, Відина, ще інше колісниці мовби зображали окремі 
болгарські провінції, як їх називано у Візантії: Преспа, Пелагонія, Соск, Моліс. 
Потік повозів і колісниць переривався походом болгарських воєвод і священиків, 
які перекинулися на бік ромейського імператора. Воєводи й бояри в одязі мишачого 
кольору несли поперед себе подушечки з покладеними на них золотими вінцями, а 
священики тримали в руках хрести й книги, і ще безліч коштовно оправлених книг 
везено позад них на довгому возі з чотирикінним запрягом.
Далі йшов загін флейтистів-пайгністів. У голубих хлацидах. Флейтисти вигравали 
щось жваво дурнувате, надто ж коли взяти до уваги, що за ними сунуло стадо зі 
ста білих биків, а потім котилася низькими білими валами тисяча болгарських 
овець. Погоничами биків і овець були воїни з загону Сірійця, так само запорошені 
й оброслі, так само пропітнявілі й захриплі, як у довгому переході перед тим, 
їхня темна, аж ніяк не парадна, зношена військова одіж, весь їхній обладунок, 
увесь вигляд чорно-похмурий ще більше підкреслювали білість тварин, які завтра 
мали стати здобиччю константинопольських різників, отих самих, які гордо 
виступали позад овечої отари з ножаками й важкими сокирами в руках, з засуканими 
рукавами, в чорних шкіряних передниках, з чорними бородами, з нещадимими очима.
Далі атлети вели на ланцюгах кількох ведмедів, упійманих у болгарських шумах, 
звірі погрозливо ревли, трясли головами, ланцюги дзвеніли, злякано скрикували з 
боків меси ромейки, але атлети міцно тримали ведмедів, мовби показуючи тим, що 
найбільше страховисько нічого не варте, коли воно закуте в залізо.
І то таки була правда, бо відразу за приборканими ведмедями чалапкало тисячу 
бранців, ще недавно грізних воїнів, а тепер безсилих і відданих на милість 
звитяжців. Звитяжці йшли по боках такі самі, як і ті, що супроводжували гнаних 
на заріз биків і овець, велемудрі євнухи-препозити імператорського двору 
продумали все аж геть як уміло, будь-який дурень із константинопольських роззяв 
міг без зусиль провести в своїй пустій голові зіставлення отих безсловесних 
тварин з оцими бранцями, що хоч і мали людську подобу і, може, наділені були 
даром слова, але заслуговували на ту саму шану, що й звірина. Бо й що там мова, 
коли лунає всемогутній дзвін зброї! А ромей-ська зброя — найславніша в світі!
Замикали похід бранців таємничо-загрозливі люди. Всі, як один, безбороді, всі з 
дивними дворогими вилами на плечах, всі зодягнені в однакові голубі з золотим 
шиттям безрукавки, підперезані широкими червоними хустками, поверх безрукавок 
мали блідо-голубі грецькі плащі-епілорики, на головах — башлики з тої самої 
тканини, що й безрукавки, йшли збайдужілі, з пустими, мовби білими очима; ромеї 
впізнали їх одразу, щось гукали до цих аж надто голубих євнухів, які марно 
намагалися приховати свою похмурість за небесним вбранням так само, як не могли 
втаїти свою безбородість перед тисяччю чорних закудланих велетенських 
болгарських борід, — неважко було здогадатися, хто такі оті євнухи. Сивоок, 
власне, відразу й здогадався, але мовчав, бо й що мав казати товаришам?
Тяжкий сморід хмарою повз над колоною бранців, тому в тріумфальному шестві 
зроблено невеличку перерву, по Месі пройшли храмові служки з кадильницями, в 
яких згоряли миров ладан і східні пахощі, а вже тільки потому з'явився в тріумфі 
сам царствений Константин, усміхнений до натовпів, в правій руці тримаючи 
лаврову гілку, а в лівій — берло з слонової кістки, саджене смарагдами й 
діамантами, з велетенським рубіном зверху. Два препозити вели імператорського 
коня, а від тих двох розпочиналися дві шеренги препозитів в світло-зеленім 
одязі, гаптованім левами у великих колах. Препозити ступали в маестатичному 
непоспіху, і в такт їхній ході причаєно просувалися вперед леви на одязі, мовби 
вершили дозор навколо священної особи імператора, і від того Константин був ще 
усміхненіший, ще вдоволеніший, плив над зеленими левами, неначе небожитель, 
всеблагий і сяйливий. Що ж, деспотизм часто буває усміхнений.
За імператором на конях, покритих дорогоцінними чепраками, їхали магістри, 
патрикії, з ними, теж верхами, спафарії-євнухи з мечами і спафарії бородаті з 
спафовакліями, тобто алебардами, йшли за царем також гетерії варязькі, цакони з 
фігурами левів на панцирах, турки-вардаріоти в червоних плащах і високих 
ковпаках лимонного кольору з палицями-манк-лавіями на поясі й жезлами в руках.
Згідно з «Книгою церемоній» Константина Багрянородного, належалося ще в час 
імператорського походу вести попереду на відстані двох польотів стріли коней 
царських числом сто або й Двісті з пурпуровими чепраками й воркадіями. Але цього 
припису не дотримано через надмірну видовженість тріумфального походу, зате не 
роблено відступів од правила, за яким імператор повинен був зупинятися, 
починаючи од воріт Халки й Августея, коло Мілія, коло церкви Івана Богослова, 
коло портика палацу Лавса, коло Преторія і на антифорумі, а потім і на самому 
форумі Константина. Скрізь вислухував імператор акламації й актології, тобто 
славослов'я, від дімів, що виконували роль так званого народу; величання 
супроводжувалися танцями й музикою, виступали тут міми або ряджені скурри, 
скамрахи або масхари, атлети, блазні, потішники.
Після форуму Константина, де була найдовша зупинка коло порфірної колони, 
імператор ще мав слухати привітання у Великому Емфолосі, для чого довелося 
тріумфальний похід провести трохи вбік, а потім вертатися назад, щоб пройти 
Арто-полію з її хлібними рядами, де у вмираючих від виснаги болгарських бранців 
пахощі свіжого хліба викликали спазми, а Константина величали з особливою 
старанністю і найбільше кричали хвалу дармоїди, які тільки й знають, аби жерти, 
та пити, та втішатися.
Після цього тріумф вилився на форум Тавра — найбільшу площу Константинополя з 
височенною витою колоною імператора Феодосія посередині. Імператор Константин, 
дбаючи за розваги для натовпів, часто велів кидати з тої колони приречених на 
смерть. Збиралася сила-силенна роззяв, видовище було непере-даване.
На форумі Тавра тріумфальна процесія роздвоїлася. Поки імператора приймали коло 
Модія, а потім коло церкви Діви Діакониси, де він потім разом із патріархом 
трапезував, з колони тріумфу вилучено болгарських бранців і спрямовано їх до 
Філадельфію, а основний похід тривав далі вниз по вулиці, що вела до форуму 
Бика.
Поперед бранців пущено лиш сурмачів, а позаду так само в похмурій байдужості 
сунули дивні євнухи з дворогими вилами на плечах. Сурми скрикували рвучко й 
різко, мов хижі птахи, воїни, вже не стримувані урочистістю загального походу, 
дали волю своїй злості, гнали полонених мало не бігцем, виштовхуючи наперед тих, 
що зберегли найбільше сил, ніхто не міг збагнути, навіщо ця перестановка, ніхто 
не знав, куди так кваплять їх охоронці, може, тільки Сивоок нарешті з усією 
жахною виразністю збагнув те, чого найбільше лякався: їх справді гнали до 
Амастріанського форуму, який сьогодні мав стати не місцем кінського ярмарку, як 
завжди, а місцем страт.
Перед входом у Філадельфій височіли встановлені на тетра-пілоні у вигляді арки 
дві великі бронві. Приречені мали пройти під тими руками; власне, наняви рімар і 
не помітив дивної арки, бо скільки вже пройтягував емволів, форумів, вулиць, 
зате Сивоок аж надто знав, що то за знак, він мимоволі відхитнувся назад. B 
пропустити поперед себе бодай кілька пар, але старий шкураток, ромейський воїн, 
який давно вже запримітив Сивоока й переслідував його чи не половину дороги до 
столиці, зауважив хитрощі «білого болгарина» (так прозвали його ромеї) і з 
проклятьбою виставив його в найперші ряди.
Востаннє озирнувся Сивоок на величезний форум Тавра, запруджений народом, 
воїнами, вельможним панством і придурками, що витанцьовували й погукували свої 
блазенські прика-зочки. В останню мить їхню колону теж розділено, відокремлено 
тільки передніх, відлічивши рівно сотню, а решту зупинено на форумі чи то в 
очікуванні черги, а чи й помилувано. Бо той, кто лишався по цей бік бронзових 
«Рук», прозваних візантійцями. «Руками милосердя», міг уникнути кари, пройшовши 
ж попід руками, ти втрачав будь-яку надію на вибавлення. «Дати б звідси дьорки!» 
— востаннє здобувся на бадьоріння Сивоок, проходячи якраз поміж бронзових «Рук» 
і опиняючись, отже, на своїй, може, останній путі, з якої нема вороття.
Сурми кричали погрозливо й злісно. Сторожа гнала бранців униз по вулиці швидше й 
швидше. Тюпачили позаду байдужі євнухи в розцяцькованому вбранні. Лиховісне 
мовчали тлуми обабіч вулиці. Вже не чутно тут було величальних погуків, завмерли 
бучні співи, не викаблучувалися блазні й потішники. Тут панувала сувора 
скупченість, очікування страшного, невідворотного.
І полонені майже бігцем, з останніх сил, майже вмираючі впадають до тісного 
Амастріанського форуму, обставленого царською гвардією, позад якої вирують 
людські юрмовиська. Посеред форуму метушливі якісь люди, одягнені так само, як і 
євнухи позад бранців, тільки що без золотого шитва на вбранні, клопочуться коло 
переносних горнів, повних дочервона розпеченого вугілля, а на землі побіля 
горнів розкидано товстезні ланцюги, важучі такі, що самим тільки своїм тягарем 
здатні придушити чоловіка.
Тоді бранців зупинено. Не було куди йти далі. 3-позаду неквапом вийшли євнухи в 
блідо-голубих епілориках, їм. назустріч од горнів кинулися ті роздмухувальники 
пекельного вогню, і стало всім видно, що всі вони — бородаті на відміну від 
євнухів, але всі шанобливо схилялися перед безбородими, бо були, видно, лиш 
помічниками загадкових царських євнухів, і справді безбороді передали бородатим 
свої коротенькі дворогі вила, помічники повернулися до горнів і миттю всунули ті 
вила в жар, а Сивоок уже знав тепер добре, що ніякі то не вила, а звичайнісінькі 
жигала, якими ромейські кати випікають приреченим очі, і йому вперше в житті 
стало так страшно, що й сам не відав, що б зробив: чи то розридався, чи заревів 
дико, чи кинувся на своїх ворогів, якби мав змогу?
Він оббігав поглядом своїх дивно сивих очей тісний форум, різонуло його по 
самому серцю буйністю барв на святкових шатах, м'якою осінньою позолотою 
покривало довколишні будівлі сонце з дивно блакитного неба; ніколи, здається, не 
був ще світ таким лагідно-барвистим для Сивоока, як сьогодні, але ніколи не 
ставав він і таким безжальним до нього, бо ліпше б відразу його вбили, аніж мали 
позбавити найдорожчого — очей!
Горнів було десять, і полонених сторожа швидко розштовхала на десять десяток і 
виставила кожну навпроти «свого» ката, євнухи спокійно здіймали плащі, передаючи 
їх своїм помічникам, яких ставало більше й більше, опісля робили натовпам вкісь 
лінивовітальні помахи руками, од чого юрмовища навколо площі відразу зламали 
мовчазність і заревли від нетерплячки, бажаючи якомога швидше побачити те, задля 
чого товпилися тут ще з самого рання, однак імператорські кати надто добре знали 
свою справу, щоб вважати на під'юджування юрби; вони так само спокійно і 
розважливо підходили до горнів, діставали звідти розпечені начервоно жигала, 
підіймали їх, повертали сяк і так, мовби видивляючись там якийсь ганж, потім 
знову засовували жигала в жар, заплющивши очі, складали на грудях руки: чи то 
молилися, чи то просто ждали відповідної хвилі, а хвилею тою мало бути появлення 
імператора і знак, одержаний від царственої десниці.
Імператор же, відтрапезувавши з патріархом (щоб не согрішити скоромним, святий 
отець пригощав царя приправленою з далекої Русі дивною рибою осетром, осетра 
вносили на золотих парчевих ношах, прикрашених корогвами, і Константин, який 
любив попоїсти, зустрів воістину царську рибу плесканням у долоні, жестом 
найвищого захвату), розпрощався з главою церкви, якому не годилося бути на 
каранні ворожих болгар, і переоблачився в багряний, тяжко шитий золотом і 
обнизаний перлами й самоцвітами коловій (в багряному коловії завжди зображувано 
розп'ятого Ісуса Христа, страждання і царственість поєднувалися в цій накидці), 
замість вінця надяг тогу, або тіару, і в супроводі чинів кувуклія в багряних 
сагіях прибув на форум, щоб стати свідком вершини сьогоднішнього тріумфу.
Там він зійшов з коня й сів на золоту кафисму, а по боках знов стали в два ряди 
препозити з левами на скарамангіях, позаду ж вишикувалися спафарії з сокирами й 
мечами, мечі й сокири тримали однаково: мов дрюччя на плечах, щоб бути щомиті 
готовими посікти на локшину кожного, хто наважиться загрожувати священній особі 
імператора.
Знов усе було пишно й барвисто, як і з самого ранку, знов урочисто й піднесено 
виголошували дімархи венетів і прасинів належні повітання, повторювані, згідно з 
правилами церемонії, точно визначене число разів: «Хай милує тебе бог, 
імператоре» — 60 разів, «Завжди твої раби, імператоре!» — 50 разів, «Імперія з 
тобою, василевсе!» — 40 разів, а всього двісті тридцять п'ять проголошень.
Константин слухав, заплющивши очі, він усміхався, він завжди вважався веселим 
імператором, над усе любив церемонії і царські пишноти, йому подобалося 
виконувати тільки ту половину царських обов'язків, яка несе насолоду й 
задоволення, що ж стосувалося трудів царських по втихомирюванню й звойовуванню 
ворогів, по збиранню податей, по наведенню ладу в торгівлі й ремеслах, — цим він 
з легкою душею поступався на користь свого царственого брата, слушно 
розмірковуючи, що ліпше хай Василій добуває золото, а він, Константин, 
роздаватиме його веселим натовпам обома руками. А ще: відвідував щодня бані, 
катався верхи, міняючи по кілька разів на день коней, їздив на лови в 
Каллікратію, знудьговано оглядав портики вздовж вулиць, визираючи гарненьке 
жіноче личко, був присутній на всіх ристалищах на іподромі (спорудженому ще 
Септиміем Севером, а по-справжньому розбудованим і прикрашеним Константаном 
Першим, прозваним Великим, бо великим насправді був), любив жінок, любив 
попоїсти, сам навіть вигадував потрави, грав у кості, любив усі розваги і, як 
усі любителі розваг, був жорстоким чоловіком, хоч і ховав ту жорстокість за 
вдаваними веселощами.
Поки дімархи виспівували свої акламації, Константан, по-плямкуючи губами від 
вдоволення, ще й досі живучи згадкою про пишного осетра, якого вони розділили з 
патріархом під біле холодне вино, прислане в здобичі з Пелагонії, оглядав 
спроквола форум, недбало ковзнув поглядом по болгарських бранцях, сподіваючись 
пильніше приглянутися до них в час екзекуції, озирнувся на свій почет, мовби 
впевнюючись у дотриманні всіх приписів. Так, все бездоганно, все прекрасно, все 
відбувається агідно з церемоніалом, виробленим за багато віків. Ось він, 
імператор усіх ромеїв, сидить у золотій кафисмі, на самій видноті перед 
військом, гетеріями і народом, перед приреченими на страту жалюгідними ворогами; 
по боках від кафисми стоять непорушно четверо безбородих, бо теж так ведеться 
здавна, що візантійський імператор повинен показувати свою царственість спершу 
перед безбородими, а вже потім перед бородатими, стемму ж василевс ніколи не 
може надягти перед бородатими, а лиш перед безбородими. У двох з цих безбородих 
на головах червоні скіадії, у двох інших — білі ковпаки. Один євнух одягнений в 
широке рукавне платно блідо-зеленої парчі, гаптоване великими колами, всередині 
яких стоять леви. Це — препозит. Інші три в синіх стихарях краплених білими 
крапками, в червоних мантіях, вишитих ліліями, і з двома золотими тавліями на 
грудях. Це чини суду й справедливості, перші виконавці волі василевса. їхні 
парчеві мантії тісно облягають постать і наглухо застебнуті двома круглими 
фібулами коло самого коміра. Руки затиснені під цими мішковидними 
мантіями-тампаріями так, що євнухи навіть відстебнути фібули нездатні, а вже щоб 
добути меч та вдарити імператора — то й поготів.
Довіряй, але й остерігайся!
Константан усміхається, знов прикриває повіками очі, згадує патріаршого осетра 
і, мовби повторюючи жест на його повітання, ліниво ляскає в долоні: лясь-лясь.
Тоді й починається те, заради чого піднято сьогодні всіх чинів імператорського 
двору числом вісімнадцять — вищих сановників, шістдесят — головних чинів та ще 
п'ятсот чинів нижчих, — і всім видано з царського вестіарія парадні строї, такі 
ошатні й коштовні, що за них можна б купити цілу державу, якби вона десь 
продавалася. І все оте сяяння золота, парчі, весь отой багрянець, всі перли, 
самоцвіти, шовки-влатії, срібло й дорога зброя призначалися лиш для того, щоб 
ось тут, на Амастріанському форумі, підручні катів-євнухів вихопили з кожного 
десятка болгарських бранців по одному, з допомогою воїнів потягли їх до горнів, 
повалили на землю, пригнітили ланцюгами, а кати вправно видобули з горнів 
розпечені до білого жигала і серед лиховісної мовчанки, яка зависла над форумом, 
пішли до приречених. Тільки дзвеніли ланцюги на нещасних, які мовчки борсалися, 
напружуючи рештки сил, безпорадно рвалися з рук своїх мучителів, силкувалися 
бодай звести голову, щоб, може, востаннє глянути на білий світ, затоплений 
величчю й сяянням ромейських коштовностей, та не вдалося жодному з них навіть 
того, кати твердо підходили ближче й бліжче до полонених, була страхітлива 
дружність у їхніх рухах, точно вивіреним жестом кожен з них опустив своє жигало, 
і над тісним форумом вдарило тисячоголосе ревіння вдоволених початком видовиська 
ромеїв, і потонули в ньому нелюдські скрики болю перших осліплених болгар.
Сивоок стояв третім у своїй десятці. Тепер не дивився довкола, мав очі, втуплені 
тільки вперед, тільки туди, де творилося найстрашніше, бачив як позбавили зору 
перших, потім з-перед нього вхопили наступного, хрипіли в поспіху помічники 
катів, дзвеніли ланцюги, рознісся над форумом перший пах горілої людської шкіри, 
а Сивоок стояв заклякло, нерухомо, все, що діялося, мовби його не обходило, він 
теж ніби перетворився на глядача, як оті ромеї в пишному одязі, взятому з 
імператорських комір задля свята, так ніби в простому вбранні не можна дивитися, 
як випікають людям очі, не той буде смак, чи що.
Йому не вірилося. Як же так? Чому? Навіть забув, що не болгарин, що не підлягає 
покарі за болгарські гріхи, хоч і які там гріхи в людей, які не хотіли надягати 
на себе чуже ярмо. Думав тільки про те неминуче, що мало статися. Він востаннє 
побачив сонце, світло, вогонь, і той вогонь, що стільки разів приносив йому 
найбільшу радість, стане для нього прокляттям, навіки позбавить його зору, кине 
в чорноту. Як прийшов з темряви маленьким хлопчиком, що плакав посеред чужого 
шляху, так і піде в пітьму, а нащо жив, задля чого вбирав у свої очі 
найбарвистіші дива землі,-- кому до того діло?
І в ті останні хвилі, що лишалися йому перед тим, як потягнуть і його до 
ланцюгів, Сивоок перейнявся ще вищою, ще дикішою зненавистю до всіх отих 
потопаючих у коштовностях блазнів, йому хотілося бодай чимось показати їм усю 
свою зневагу, тому, коли потягли його прислужники до ланцюгів і зависли на 
ньому, щоб звалити на землю, він струснув їх з себе, зціпивши зуби, випростався, 
весь випружився назустріч катові, що вже ніс своє розпечене жигало, а тлуми 
заревли від насолоди й розкоші: «Відмовився!», «Відмовився від ланцюгів!», 
«Білий болгарин» відмовився!» Імператор милостиво махнув рукою, даючи знак 
прислужникам, щоб відійшли від Сивоока, василевсові теж було цікаво подивитися 
на цей нещоденний прояв мужності, він виставив наперед себе долоні, щоб 
заляскати в них, як тільки звершиться неминуче над білим болгарином, всі тепер 
стежили тільки за Сивооком і за катом, який наближався до приреченого. Кат 
відчув увесь надмір скупчення уваги на ньому, він намагався бути якомога 
байдужішим і спокійнішим у своїх рухах, ще ніколи не доводилося йому ставати 
бодай на мить найголовнішою дійовою особою в столичних ділах, а він давно мріяв 
про таку мить, у нього були свої обрахунки з цим світом, він тяжко ненавидів усе 
живуще, від найубогішого жебрака до самого ва-силевса, ненавидів усе за те, що 
не був такий, як усі, за своє каліцтво, за свою неповноцінність. Колись давно, 
ще за іншого імператора, він не був катом, був юнаком з багатої родини, любив 
життя, людей, вподобав одну дівчину, а що вона не піддавалася на його вмовляння, 
то заманив її в дім до свого приятеля, і там удвох з приятелем згвалтували ту 
непокірну дурепу. Все обійшлося б гаразд, але виявилося, що в дурепи .були 
вельми впливові й багаті родичі, про справу стало відомо імператорові, молодих 
винуватців кинуто до в'язниці, де вони довідалися про повеління василевса: їх 
обох мали спалити живцем на форумі Бика. Тоді він випросив у сторожі ножа, 
безжально відпанахав собі все сороміцьке причандалля врівень із черевом і 
передав імператорові з словами: «Хочу служити твоїй царственості головою, а не 
соромом, який я одрізав сам собі. Те, що грішило, те й покарано, за віщо ж хочеш 
позбавити життя мене, бідного?» Імператорові сподобалася мужність розпусного 
юнака, він звелів його вилікувати й зарахувати до двірської служби на посаду 
ката. А того, другого, спалено живцем на форумі Бика, хоч провина його була 
набагато меншою.
Довгі роки прожив кат у цілковитій невідомості, загублений серед безлічі 
євнухів, якими аж кишів Великий палац, плекаючи, як усі євнухи, мрію відплатити 
світові за свою ганебну відмінність від усіх інших людей; йому ще пощастило в 
службі, він сам став караючою рукою, з насолодою виконував своє катівське 
ремесло, але незабаром переконався, що від тривалого заняття тим самим ділом 
злість з нього кудись зникає, не відчував тепер нічого, крім утоми й байдужості, 
далі тримався за своє ремесло, бо нездатен був більше ні до чого, боявся, щоб не 
відібрали в нього хоч цього, тому вважався одним з найретельніших катів.
Але сьогодні в ньому прокинулося давнє, сьогодні на ньому схрестилися всі 
погляди, сам імператор стежить за кожним його порухом, сьогодні він їм усім 
відплатить за свою неповноцінність, він покаже, як це робиться, вони ще ніколи 
не бачили і, мабуть, ніколи й не побачать такого вправного, такого точного й 
нещадимого ката, як він. Ось він їм покаже.
І кат ішов на Сивоока всіма своїми роками ганьби, приниження, ніс до нього всю 
свою нерозхлюпану злість, жигало стало мовби продовженням його рук, він посував 
його наперед себе, неначе свою відплату, а отой дивно «білий молодий болгарин», 
що кинув виклик долі, мав стати для нього втіленням виплеканої в катовім серці 
помсти.
Імператор заніс долоні для плескання мужньому болгаринові за його витримку. Бо 
не кожен здобудеться на такий вчинок: відмовитися від ланцюгів і стоячи зустріти 
найстрашнішу кару! Константин хотів належно поцінувати поводження «білого 
болгарина», імператорові долоні мали сплеснути в ту саму мить, коли червоне 
залізо випалить бранцеві очі; мить наближалася з кожним новим катовим кроком, 
кат ішов швидше й швидше, всім було видно затятість на його безбородім обличчі, 
всі бачили, як вправно націлюється він своїм жигалом у очі полоненому... І тут 
сталося чудо.
Кат, мовби наштовхнувшись на щось невидиме або ж спіткнувшись на рівному, 
спрожогу зупинився і став присідати повільно й безпорадно. Жигало випало йому з 
рук, а він осідав нижче й нижче, потім незграбно перекинувся на лікоть правої 
руки, ще, видно, спробував затриматися бодай у такому положенні, але не 
спромігся й на це, впав навзнак і лежав так, ніби ждав, що прийде інший кат і 
випече очі тепер уже йому самому.
Ніхто нічого не міг збагнути, не розумів, що сталося, й сам Сивоок. Він уже 
бачив, як наближалося йому до очей страшне жигало, відчував його палання в себе 
на обличчі, зосередився на одному лиш намаганні — не заплющити очей, ще бодай 
раз глянути на світ, хоч уже не бачив нічого, окрім тої ядучої червоності, яка 
наближалася невідворотно.
І зненацька впав кат. Що з ним? Може, побачив він у глибині очей приреченого 
весь жах і всю незміряну злочинність зробленого ним за довгі роки вірного 
служіння василевсам? Та де там! Просто серце в ката від надмірного напруження 
розігрілося злістю так, що притягло до себе з усього тіла зайву речовину і 
шкідливі соки.
Ката облили водою, але це не допомогло, йому спробували дати ліків з перцю, 
кинули кров з руки — він не подавав ознак життя. Тоді його відтягли набік, щоб 
не заважав, а на місце ката став один з його підручних, знову вклав жигало до 
горна, а звідти вихопив нове, і Сивоок все те відмічав, так ніби йшлося не про 
нього, а про когось стороннього, на нього найшло якесь здерев'яніння, він знов 
готовий був стояти й ждати, поки наблизиться новий кат. Бо, може, й цей не знесе 
погляду його сивих очей, теж прочитає в них те, що прочитав його попередник, і 
його теж відтягнуть, як здохляку.
Але тут раптом вибухнув натовп, якому вперше доводилося бути свідком такого 
чуда, і через те спершу запанувала розгублена мовчанка, сам імператор трохи 
розгубився від такого дивного збігу обставин, він не зміг подолати своєї 
розгубленості вчасно, не встиг випередити натовпу, а натовп ревів у одне горло: 
«Помилування! Милосердя!»
Новий кат уже йшов до Сивоока, він не прислухався до того, що там реве натовп, 
тоді імператор, щоб не було запізно і щоб не прогнівити милосердного бога, який 
поклав перст вибавлення на плече білому болгарину, махнув рукою, щоб кат 
зупинився, і весь форум загойдався од привітальних криків на честь василевса 
Константина, найдобрішого і найсправедливішого серед царствених, кат відійшов 
назад, Сивоока відвели вбік, той, хто стояв за ним, став жертвою нового ката, а 
його, чудом порятованого, віддаля поставили навпроти імператора, який кинув на 
нього погляд цікавості і щось сказав своїм препозитам, чим було виявлено до 
білого болгарина вже найбільшу ласку як до обранця високого Провидіння, і довго 
потім в столиці розповідали про те чудо, про перст божий, що вказав на дивно 
білявого болгарина і послав йому порятунок.
Сивоок не достояв до кінця на форумі, не бачив він, як осліплено першу сотню і 
дано їй одноокого поводиря, як введено з Філадельфію нову сотню, далі ще й ще, 
до самої ночі продовжувалося страшне діло на Амастріанському форумі. 
Константинополь вдовольняв свою жадобу крові й знущань над беззахисними 
болгарами, а цього, порятованого богом і василевсом, ведено через усе місто ще 
для одного тріумфу, цілі юрмища збігалися, щоб подивитися на нього, його похід 
через столицю тривав безконечно довго, хтось пробував по путі годувати його, 
хтось давав вина, хтось кидав квіти, а хтось плювався, зустрінуті на Месі блазні 
спробували увінчати голову Сивоокові баранячими кишками, але він розкидав 
блазнів з такою самою силою, як перед тим на -форумі розжбурляв катівських 
підручних, нарешті, приведено його до імператорських конюшень, де супровідники 
передали білого болгарина до рук протостратора з імператорським повелінням 
вимити бранця в бані, переодягти в нове ромейське вбрання й узяти до служби на 
конюшні. Протостратор щось сказав Сивоокові, до того долинали ро. мейські слова, 
більшість з яких він, здається, розумів, але хіба йому було тепер до того, хіба 
обходили його якісь слова, хіба потрібно йому було тепер будь-що? Він дивився 
знетямлено на протостратора і мовчки плакав, плакав не над собою, не над своєю 
долею, а над долею своїх товаришів, що гинули десь на тісному, обступленому з 
усіх боків розбещеними натовпами Амастріанському форумі, він плакав мовчки, а в 
душі в нього ридав на весь голос маленький хлопчик з далекої темної ночі посеред 
грузького невідомого шляху.
Протостратор, як і той кат з Амастріанського форуму, був євнух, так само 
ненавидів він усіх бородатих, бо ненависть у дрібних душею завжди зароджується 
до тих, які мають те, чого не мають вони, але цьому врятованому чудом він 
пробачав його бороду, і його молодість, і його дику силу, бо своїм плачем той 
принижував сам себе, а чого ще треба начальникові, коли його підлеглий 
добровільно виставляє себе на посміх своїми слізьми?
Так мав минути цей день для Сивоока: в ганьбі чужого тріумфу, в мучеництві 
товаришів на тісному, обставленому хижими натовпами форумі, в дивовижному 
порятунку, в сльозах, пролитих чи то над самим собою, чи, може, більше над тими, 
хто зазнав муки від рук безбородих катів, — а потім судилося Сивоокові 
розчинитися в анонімовості сотень імператорських прислужників, цих зодягнених у 
кумедно поцяцьковані шати, що повинні були засвідчувати чиюсь там могутність; 
йому відведено один цей лихий, трагічно-щасливий день, щоб опісля зітерти 
будь-яку згадку про нього як про людину. Принаймні так міркував той 
Протостратор, до якого спрямовано Сивоока. Знав тільки одне: принизити цього 
варвара якомога дужче, а там — хай зникне серед таких упосліджених і затурканих, 
яких приставлено було до коней, догляданих для колісниць, і до коней верхових, 
до коней самого імператора і до коней кувуклію, хай собі надягне належний за 
приписами одяг: червоні чаги, червоний скараник з дешевим шитвом, лимонний 
ковпак, перські хози для верхової їзди, хоч навряд чи дозволено йому буде бодай 
раз сісти на коня з цих конюшень, — а вже коли на людину надягнено так чи інакше 
позначену одіж, то не лишається від людини нічого, а є тільки вдягачка, яка 
свідчить про місце її власника в складному, позірно заплутаному, а насправді 
точно розміреному світі царственого міста. Але ніхто не спитав самого Сивоока 
щодо його бажань розпорядитися своєю долею, а він, виявилося, і в гадці не мав 
покладатися на когось там. Блазенського, розцяцькованого одягу брати не схотів. 
— Обійдуся, — сказав просто. — Коли вже хочете мене зодягти, то дайте сорочку, 
але з простої білі, а не з александрійського царського полотна, та міцні чоботи, 
та якусь-просту вдягачку, найліпше б хутряну, але ж у вас того хутра чортма, 
тільки імператор має там сяке-таке...
Стратор, якому припало споряджати нового конюха, спробував крикнути чи тупнути 
на Сивоока, обізвати його сяким-таким болгарином, тоді Сивоок розсміявся йому 
просто в ніс:
— Не так злегка і не так прудко, панцю-дранцю! Скажи там кому маєш сказати, що 
вдягатися хочу так, як сам хочу, а ще скажи, що я, опріч усього, русич, а з 
руським князем у ваших Імператорів мир, отож годилося б мені піднести скаргу 
проти Того вашого Коміскорта, який ловив до своєї тисячі людей на всіх шляхах і 
кого він привів до столиці, того не знає й дух святий, не те що там хтось...
Євнухи сміялися. Сміялися з незграбної ромейської мови Си-воокової, сміялися з 
його сподівань на те, що хтось там стане слухати його оскарження і вимагатиме 
справедливості для такого відчайдушного брехуна, або ж просто Ородника. Бо якщо 
ти й русич, то чого тиняєшся аж у Болгарії чи Македонії? Упійманий — бранець, а 
раз так, то й жди, що з тобою вчинять. Не викололи очей — молись богові, дякуй 
імператорові. Послано на конюшню — шануйся, щоб не накликати нової біди на свою 
дурну голову. Не хочеш надягати ошатного одягу, а надаєш переваги варварському 
вбранню? Темний і затурканий єси, отож таки справді місце тобі — серед коней, і 
то на роботі най-бруднішій: вичищати гній, вишкрібати дошки в станках, жити тобі 
теж на конюшні, засинаючи на купі теплого гною, знову ж таки дякуючи богові, що 
послав під боки таку теплу і м'яку Підстилку.
Вже на кінець того ж дня запроваджено Сивоока до конюшні, але відразу ж забрано 
звідти, бо сталася дивна річ: коні не зносили нового конюха.
Перелякано хропли, іржали, рвалися з прив'язі, били копитами в станки,- в 
конюшні творилося таке, неначе вселилася туди нечиста сила.
Як тільки виведено звідти Сивоока, коні стихли. Щоб упевнитися, його знов 
послано — в конюшні зачалося ще несамовитіше.
— То як, панове ромеї? — реготав Сивоок. — Чують ваші конячки руський дух чи ні? 
Аби ви так чули, то було б вельми добре, а то що ж?
І чи то ця подія ще додала до слави Сивоокової, чи досить було й чудесного його 
зцілення, то другого дня посунула дивитися на нього маса всілякого столичного 
люду від найвищих верхів аж до звичайнісіньких пройдисвітів, і вже тут ні про 
яку роботу не могло бути й мови, Сивоок сидів собі на сонечку, зодягнений у 
довгу білу сорочку, з накинутим на плечі колові-єм, насмішкувато мружився на 
прибуваючих, знічев'я викреслював пальцем босої ноги візерунки на піску, іноді 
вступав з ким-небудь у бесіду, дивуючи ромеїв знанням книжної премудрості, або ж 
трохи зневажливо, з підсміхом мовлячи про їхнього бога, якого шанувати ще не 
навчився, ненавидіти ж мав дедалі більше підстав, але про це, ясна річ, говорити 
вважав тут зайвим.
Прибували магістри й воєначальники, придворні дами і вельможне панство, хазяїни 
ергастеріїв і махлярі, що на час лишали навіть свої столики в портиках Меси, щоб 
поглянути на те диво. на ті чудом врятовані очі.
Ніхто з них не знав, що то очі художника. Бо хіба ж про це можна взагалі 
дізнатися? Хіба в художників не такі очі, як у всіх? Навіть сам Сивоок, хоч і 
відав про властивість своїх очей жадібно вбирати всі барви, якби сказав йому 
хтось, що він, може, й великий художник, засміявся б так само легковажно, як 
учора, коли йому обіцяно долю конюха.
Власне, хто там і придивлявся до його очей? Хотіли просто глянути на 
врятованого. Сивоок став на день чи на два для всієї столиці такою собі химерою, 
яку гріх було б не побачити; цього вимагали неписані закони знудьгованого, 
пересиченого до краю города, наповненого на добру третину, може, людьми, які 
задихалися від розкошів, отих, що ходили в шовкових, золото-тканних шатах, 
кроплених східними ароматами, жили в домах з позолоченими покрівлями, з дверима 
слонової кістки, мозаїчними підлогами, спали на ліжках з слонової кістки, їли з 
золотого й срібного посуду. Була казочка про філософа, який, потрапивши в гості 
до одного з таких константинопольських багачів, довго дивився, куди б сплюнути, 
але не найшов такого місця і вимушений був плюнути хазяїнові в бороду. Сивоок 
зиркав краєм ока на пиховите, мальовничо прикрашене панство, і йому теж кортіло 
вибрати таку бороду над унизаним перлами опліччям і наплювати в неї з усім 
смаком, — ото б було сміху, крику, обурення й погроз!
Подумки Сивоок став вибирати підходящу бороду, хоч ще й не був певен, що 
неодмінно наплює в неї, якщо вподобає якусь, але це вже була якась робота, 
незабаром «борода» справді підпливла до самих Сивоокових губ — бери та плюй! — 
то була прекрасно доглянена, кругла, розчесана, густо напахчена, чорна борода, 
яка розкішно вирізнювалася на тлі бузкового шовкового хітона, і Сивоок втримався 
від спокуси тільки тому, що не помітив на хітоні жодних прикрас. Тільки 
застібка-фібула з щирого золота, але й тут впадало в око не саме золото, а форма 
фібули.
Орел пластаний, наче розп'ятий Ісус, роботи тонкої й вишуканої, розміру також 
добрано вельми вдало, найдивовижніше ж, орел не сприймався як царський знак, 
багатий поблиск золота на бузковому тлі хітона в цього чоловіка не мав нічого 
спільного ні ч візантійською розкішшю напоказ, ні з сервілі-стичними позначками, 
звичними серед того напахченого й чванькуватого тлуму, який обсідав сьогодні 
Сивоока. Борода в ромея була гарна, а орел ще ліпший, аж закортіло Сивоокові 
глянути пильніше на цього чоловіка, та й у того, видно, цікавості до врятованого 
було більше, аніж у інших, бо приступив він майже впритул до Сивоока, чутно було 
його неквапливий густий віддих, сопіння, чи то погірдливе, чи то вдоволене; 
стояв на землі міцно, ледь розставивши могутні, короткуваті, щоправда, ноги, 
взуті в ремінні сандалії, 'ноги якось теж відразу опинилися в полі зору 
Сивооковім після бороди й хітона з орловидною фібулою, а вже потому охопив він 
поглядом усю постать прийшлого і .переконався, що перед ним чоловік не зовсім 
звичайний, принаймні зовнішньо мав могутню величезну голову з мальовничо 
покудланим чорним заростом, не покритим, як то водилося у ромеїв, ніякою шапкою, 
товсті, мов у арапа, губи, грубезного носяру і до всього цього великого, 
незграбного, грубого — довгасті, жіночої краси очі!
В цьому чоловікові було повно невідповідностей. Якщо вражали на циклопічному 
обличчі просвітлені майже неземною красою очі, то не менше зднвуваяня вятаикалзд 
і його руки: маленькі, білі, пещені, дочеплеиі до атлетичного торса, який 
виказувався навіть під широким эитоташ, йоги ж, хоч дебелі й товсті, аж ніяк не 
пасували до важкого, задовгого, мабуть, тулуба, від чого було враження, ніби 
чоловіка знизу підпиляли, вкоротили, як на тому ложі Прокруста. Якодо борода в 
нього являла взірець дбайливості й догляду, то чуб на голові мовби належав до 
іншого власника — такий безлад панував у ньому. З цього могутнього, грубезного 
тіла ждався трубний гол-ос, мов у день страшного суду, насправді ж чоловік 
заговорив до Сивоока так м'яко, неначе вистелив шовком.
Він недбало махнув своєю (а чи й своєю!) пещеною ручкою на Сивоокову босу ногу й 
поспитав:
— То що?
— Нога, — весело відповів Сивоок, згадуючи свій намір наплювати цьому чоловікові 
в його розкішну бороду.
— Дурню, — так само лагідно, — поплямкуючи губами, наче після солодкого, сказав 
чоловік, — питаю тебе, що то там на піску?
На піску було склубочення ліній. Покошланість чагарів у нічній пущі. Сивоок аж 
тепер придивився до того, що виробляла його права нога. Добре хоч не ліва. — 
Ото? — поспитав він. — А нічого.
Він провів ногою — зітер усе вималюване, вигладив; знову чиста поверхня піскова, 
незаймано-спокійиа, мов у перший день творіння. Сивоок підморгнув до ромея і 
провів пальцем на тій поверхні ногами кілька ліній спокійних і водночас 
бентежних своїми вигинами.
Ромей розвів руками, потім обіперся в боки, похилив свою важезну голову 
правобіч, потім лївобіч, неквапливо, зі смаком поплямкав товстими губами, 
обличчя йому взялося плямами заздрощів і недовір'я, але він переміг у собі дух 
заздрощів, сказав розважливо:
— Тут щось е.
Тільки тоді виявилося, що він не сам, що його супроводжує, може, з півдесятка, а 
то й цілий десяток людей, але всі вони не годилися стати й тінню цього 
небуденного чоловіка, затерті, посполиті особистості, непоказні постаті, сірі в 
людському зол наковінні обличчя.
Хтось там виткнувся з-під руки в чоловіка з орлячою фібулою, хтось щось сказав, 
здається, було мовлено про той начерк, шо його, просто граючись, прокреслив 
Сивоок пальцем своєї босої ноги, може, потрактовано той начерк занадто серйозно, 
а раз так, то заявлено, що нічого вів не вартий.; за широкою спиною в чоловіка 
спалахнула ціла суперечка, в якій одні доводили, що така лінія не варта нічого, 
бо справжню цінність має тільки творене в природній потребі й невимушеності, 
наприклад,. слід птаха ва узбережжі, а чи доаовз гада в пусти-ні, що ж до такого 
несвідомого варварського чину, як ото перед ними, то тут просто нема підстав 
серйозно говорити, а вже коди бути серйозними, то слід визнати, що цей молодий 
варвар — звичайнісінький ошуканець, якщо й не чарівник, беручи до уваги те, що 
сталося вчора з катом на Амастріанському форумі.
— Ні, тут-таки щось є, — так само ласкаво, але вперто повторив ромей, і Сивоок, 
щоб його втішити ще більше, знов зітер намальоване, показав усім отим мудрагелям 
незайману чистість піску, а потім, цього разу вже рукою, провів кілька таких 
візерунків, які вмів колись робити лише дід Родим, та ще, може, тітка Звенислава 
у городі його юності — Радогості.
— Маєте, — обернувся ромей до тих, що ховалися за ним, сказав це з таким 
вдоволенням, ніби малював не Сивоок, а він сам, царським жестом вказував на 
візерунки, закликав тих своїх супутників до нової суиеречки, але тим заціпило, 
вони тільки переводили погляди з візерунків на босого, зодягненого в білу 
сорочку й якусь там стару накидку молодого варвара.
— Хочеш, я навчу тебе бачити справжню красу? — спитав урочисто ромей Сивоока.
— Я вмію робити: це й без. тебе, — посміхнувся той.
— А чи знаєш ти, о темний варваре, про таємниці гармонії барв?
— Те, що зяаго, не в ідотио тобі.
Ромей трохи відступив од Сивоока, відтручуючи тих, що позаду, а посеред ніта 
знову вибухнула колотнеча, обурені голоси спліталися в нерозбірливе гудіння: 
«Агу-ага-агу-га-ага-агу...» Часто чулося повторюване майже всіма ім'я Агапіт, в 
гнівливій скоромовці Сивоок не міг добрати більше нічого; зате передвій ромей, 
видно, мав неабияку втіху од того дзижчання, вік милостиво посміхався, даючи 
своїм супутникам волю й час вибалакатися, а коли вони трохи вгамувалися, знову 
звернувся до Сивоока:
— Мене зовуть Агапіт, я великий майстер. Хочеш до мене учнем а чи антропосом, 
тобто чоловіком попросту, бо всі в мене чоловіки і я для них теж чоловік, хоч і 
звуся Агапітом.
— Теж, маю ім'я, —  відбуркнув Сивоок, — звуся Сивооком.
— Хто ти єси? Болгарин?
— Русич.
— Неймовірно, — лагідно здивувався Агапіт і ще трохи відступив, шукаючи позад 
себе когось там. Поманив пальцем, випустив наперед себе високого, з розбіганими 
очицями, з ріденьною русявою борідкою.
— І в мене є русич. Міщило.
— Єдиноземець? — не підходячи ближче, баском спитав той.-—  Звідки ж?
— А не знаю, — знизав Сивоок.
— Як то не знаєш? Скажімо, я з Києва. Кожна християнська душа має знати, звідки 
вона, де її рід.
— Не християнин я, — збрехав Сивоок, якому цей Міщило, хоч і справді, судячи з 
мови, був земляком, якось відразу набрид.
— Що ж, поганин?
— Може, й поганин.
— Як же втрапив до болгар? Чом з ними змішався?
— А не твоє то діло. .Міщило ображено замовк.
— Побесідували? — спитав Агапіт. — Це пречудове — така зустріч!
Він втішався своєю великодушністю, йому, видно, самому здавалося, що все на 
світі залежить від його доброї волі й побажань, що всі події відбуваються саме 
так, як того забажалося йому, великому майстрові Агапітові, і ось, наприклад, 
цього русобородого чоловіка урятував вчора не хто інший, як він, Агапіт, і 
сьогодні відкрив у ньому великі здібності теж він, Агапіт, і болгарина, про 
якого вже другий день говорить цілий Константинополь, перетворив на русича знов 
же таки він, Агапіт; ну, а вже що дав Сивоокові ще й єдиноземця на втіху, то хто 
б же то заперечував, що зробив це тільки він, Агапіт. Якби на іншого, то склав 
би він цілу пісеньку з приспівом, у якому повторювалося б слово Агапіт, але 
майстер був занадто повільний у своїх словах і в думаннях, щоб аж дійти до такої 
жвавості, як складання чи виспівування пісеньок, радість і вдоволення він умів 
виказати самим посміхом, який вимальовувався на його товстих губах з виразністю, 
яка рідко трапляється серед звичайних людей.
В цей час подивитися на Сивоока прийшло кілька незначних, як видно з їхнього 
одягу, світських і духовних візантійських чинів, і тут сталося зовсім 
несподіване: Агапіт, попри всю його дебелість, легко крутнувся до них, війнув 
своєю хламидою, вдав уклін, бо насправді вклонитися через свою зовнішню 
негнучкість не міг, зате надолужив це гнучкістю, сказати б, внутрішньою, розвів 
привітально руками, відступив набік, пропускаючи прийшлих до Сивоока, вів себе 
так, мовби прийшли його найближчі друзі, хоч насправді, виявилося, він їх уперше 
бачив, так само як вони його. Чиновники трохи знітилися від присутності такого 
вельможного пана, мерщій прошмигнули повз Сивоока і розпрощалися з Агапітом, а 
він ще ніби аж кинувся їх супроводжувати, а вже тільки потому повернувся назад і 
ио-спитав Сивоока, зігнавши з обличчя улесливість, даровану перед тим 
чиновникам:
— То хочеш до мене?
— Ще не знаю, чого можу хотіти, а чого не можу, — сказав той, дивуючись 
Агапітовій поведінці. — Не знаю, хто я: раб чи чоловік, хоч рабом не почувався 
ніколи і не дійду до цього.
— В цьому щось є, — підніс пальця догори Агапіт, — це гарно сказано, а ще ліпше 
ти, чоловіче, вималював оті візерунки, на які я ще трохи подивлюся. Це 
прекрасно! Говорю я. — Агапіт! І будеш ти серед моїх антропосів, як тебе?
Сивоок мовчав, ображений за таку зневажливу забудькуватість, але з-за спини у 
Агапіта вивернувся Міщило, нагадав своєму принципалу: — його звуть Сивоок.
— Сивоок, — повторив, поплямкуючи губами, Агапіт. — Ну що ж, це ім'я теж може 
бути славним, як і Агапіт! І що може бути прекраснішого, питаю я вас усіх?
Видно, він часто звертався з такими запитаннями, ні до кого, власне, не 
надаючись зокрема, і звик, що ніхто й не повинен відповідати, бо відразу по 
своєму вигукові випустив на свої товсті масні губи посмішку вдоволення самим 
собою і цілим світом, який видавався йому сповненим гармонійності, підняв край 
хітона, змахнув ним, війнув злегка на Сивоока пахощами східних ароматів і пішов, 
забираючи за собою всіх своїх антропосів.
До всіх Сивоокових пригод додалася ще одна, трохи незвична, щоправда. Та що з 
того?
Не міг відати Сивоок, що Агапіт з його неквапливістю був по-слонячому впертий у 
своїх забаганках. І вже коли він намірився мати в себе дивом врятованого русича, 
то йшов за своєю примхою, мов балувана мала дитина.
Ніхто, ясна річ, не хотів стати на поміч Агапітові, та він і сам гаразд знав, що 
годі шукати кінця будь-якої справи там, .де його не може бути, серед цих людей, 
які мали пишні титули й не менш пишний одяг тільки завдяки тому, що ціле життя 
усувалися від вирішення будь-яких справ, не сказали ні разу «так» або «ні».
Міг його виручити тільки один чоловік, і то сам імператор.
Доступитися до імператора, якщо ти не належав до чинів кувуклія, вважалося 
справою малоймовірною, знайти ж людей, що відстоювали б перед василевсом твої 
інтереси, було ще важче. Та для Агапіта, здавалося, немає неможливого. Він мав 
золото, але золото мав багато хто. Зате ніхто не володів такою впертою 
улесливістю, як Агапіт. Він міг тижнями чи й місяцями топтатися серед чинів, 
кланятися їм, улещувати їх, поки добивався свого, він не знав, що таке 
приниження, завжди готовий був упокоритися будь-кому, аби тільки вихитрувати 
задумане для себе.
Його відраювали від наміру просити в імператора врятованого «білого болгарина», 
тобто русича, як той сам себе іменує. Навіщо? Хіба мало в Константинополі людей, 
щоб вибрати з них собі містія, учня, а то й просто раба? Ювеліри на 
Аргіро-пратії, мідники на Халкопратії, дуборізи в Цангарії — будь ласка! А так, 
хто б то йшов до імператора з такою нікчемною справою?
— Так, так, — згоджувався Агапіт, — але!..
Він вимовляв це «але», підносячи багатозначно палець догори, сам вдивлявся в той 
палець, поки й співрозмовник теж задирав голову, а тоді Агапіт спокійно опускав 
собі руку і з співчуттям до свого не дуже тямкуватого слухача мовив, так ніби й 
не було отої паузи з розгляданням наставленого в небо пальця:
— Але коли чоловікові чогось захочеться, то треба вдовольнити те бажання, бо 
інакше перестаєш бути чоловіком.
— Важко й трудно, — зітхав співрозмовник.
— Але не для такого чоловіка, як ви, — обдаровував його Агапіт такою посмішкою, 
що тому здавалося, ніби його обнімає красуня або ж обсипають золотими монетами.
В Константинополі почалися осінні врумалії, імператора можна було бачити тепер 
або ж у Трикліні дев'ятнадцяти аку-вітів, де він возлежав за трапезою, де 
подавано тільки на золотих блюдах, де слуги ввозили заморські фрукти в вазах з 
чистого золота і таких важких, що підіймати їх на столи доводилось на обшитих 
позолоченою шкірою вірьовках, перекинутих через блоки, хитро сховані під стелею 
Трикліна, але до трапези в Трикліні дев'ятнадцяти акувітів запрошувано, згідно з 
ритуалом, тільки точно визначене коло людей, до яких Агапіт не належав, так само 
точно за приписами, які йшли ще від попередніх імператорів, добирано в супровід 
царствуючій особі на загородні лови,.на грища в циканістрії, на кінні 
прогулянки, на урочисті виходи до храмів і монастирів, навіть на іподром, де 
дивитися на імператора могли відразу сто тисяч чоловік, які сиділи на мармурових 
лавах, але перебувати в кафисмі разом з імператором мали право лише втаємничені, 
довірені, найближчі. Та, зрештою, якби навіть Агапіт і належав до того вузького 
кола імператорського оточення, то всіляко б уникав двірської метушняви, бо його 
велике тіло не виносило поспіху, а лінива душа художника прагнула передовсім 
спокою і волі для роздумів.
Міг ще дозволити собі стояти осторонь від метушняви кувук-лія ще й завдяки тому, 
що завжди в достатку мав золота й коштовностей для цього збунтованого, 
божевільного світу, де все можна купити. Тож не дивно, що за кілька днів по 
тому, як запала йому в голову примха мати в себе Сивоока, Агапіт улестив і 
підкупив, кого там треба, і василевсові Константину, коли він був на іподромі, 
обережно сказано про бажання відомого будівничого Агапіта викупити «білого 
болгарина». Імператор страшенно розгнівався за невчасність і недоречність такої 
просьби.
— Яке мені діло до якогось там болгарина чи хто він є, — закричав він, — коли я 
повинен знати: зачепиться права колісниця за ліву на першому а чи на другому 
повороті!
Дві колісниці, одна запряжена четвіркою коней білих, друга з кіньми перськими у 
яблуках, мчали серед куряви, серед божевільного крику сотні тисяч горлянок, 
уздовж мармурових трибун, побіля статуй і скульптурних груп, встановлених по 
подовженій осі іподрому; візничі, розставивши ноги, заклякнувши в напруженні, 
чимдуж натягували віжки перед обеліском Феодосія, що значив місце повороту, вони 
знали, що треба будь-що притишити шалений розбіг коней, вміло завернути майже на 
місці, щоб потім знову мчати по прямій, але в зворотному напрямку, просто до 
центру іподрому, до імператорської кафисми, але буде ще один поворот — і знов 
шалена гонитва по прямій, і ще один заворот, і так двадцять три кола — сімдесят 
дві стадії, а тоді кінець, мета і або ж вінець переможця, або ж ганьба 
переможеного, і сто тисяч розпалених, одурілих від крику константинопольців теж 
знали те саме, а ще вважали, що під обеліском Феодосія чаклує нечиста сила, і 
галасували ще нестримніше, і від того ревіння коні шаліли ще дужче, звіріли, 
візничі вдіяти з ними нічого не могли, колісниці летіли, мов камінь з пращі, 
стримати їх уже не могло нічого, труби герольдів оголошували про кожне чергове 
коло, вони звучали, мов звук страшного суду, той поворотний стовп мав стати 
кінцем божевільних гонів, жахливою катастрофою, розбиттям, розтрощенням, смертю; 
колісниці мчали поряд, ні та, ні друга не могли вирватися наперед бодай на 
лікоть, катастрофа здавалася неминучою, іподром ревів од захвату й передчуття 
прекрасної загибелі візничих і їхніх коней, білих арабських і перських у 
яблуках; імператор теж піддався всезагальному шалові, обличчя йому взялося 
червоними випіками, урочисті шати розхристалися, вінець з'їхав набік, з 
роззявленого рота на бороду стікала. нитка слини, ще мить, ще півмиті, ще 
невловимість — і тоді колісниця, запряжена четвіркою білих коней імператорської 
чистої-пречистої масті, якимсь незбагненним вистрибом опинилася. трохи попереду 
тої четвірки, в яблуках, і першою обігнула страшний стовп, забираючи собі весь 
простір, який там був, а другій колісниці не лишилося й клаптя вільного місця, 
вона опинилася поміж першою колісницею і стовпом, перша колісниця вимальовувала 
розлоге, запаморочливе коло, немов падаюче небесне тіло в своєму останньому 
світінні, а друга ввергалася в мертву зону того кола, їй не лишилося простору, 
не було для неї місця, перські в яблуках коні сахнулися від коней білої 
імператорської масті, колісниця зачепилася колесом за стовп, перехня-билася, 
візничий ще тримався в тому неймовірному нахилові до земної поверхні, він 
прокреслив своїм тілом смертельну дугу, колесо серед ревища, тріску й реготу 
відірвалося, коні потягли колісницю на одному колесі, потягли її перевернутою, 
плазом, потягли візничого, який теж упав і вилетів з колісниці, але ще тримався 
за віжки, колісниця розламувалася на лету, з неї летіло залізо й дерево, 
візничого било об землю, било уламками, але він ще не випускав віжок, перські в 
яблуках коні, немов одержимі демонами, розтелесовано кидалися то в один бік, то 
в другий, вони вже й не бігли вперед, а заповзялися, здавалося, до-трощити 
рештки колісниці й позбутися впертого візничого, їм це зайняло небагато часу, 
вони звільнилися і тоді, враз заспокоївшись, потрюхикали собі слідом за кіньми 
білими, які вже долітали до мети під тріумфуюче стогнання іподрому.
Високопоставлений євнух багряним шовковим платком витер слину на імператоровій 
бороді, Константин підвівся в своїй ложі, простягнув наосліп руку за вінцем для 
звитяжця, йому вкладено в руку вінець, це була прекрасна мить, тим прекрасніша, 
що перемогли коні білої імператорської масті; на іподромі завжди панував забобон 
щодо кінських мастей: коней чорних, вороних, карих, гнідих сюди не допускано, бо 
ті масті вважано за кольори смерті, тут любили смерть веселу, яскраву, а ще 
більше любили світлу перемогу, кожен з присутніх заздалегідь загадував собі 
якесь бажання, пов'язане з перемогою коней світлішої масті, коли ж такими 
ставали коні чистої імператорської масті, то це вважалося якнайліпшою прикметою 
для всіх, найперше ж — для царствуючої особи.
У імператора в той день був прекрасний настрій, завдяки чому підкуплений 
Агапітом препозит знову нагадав Константинові про «білого болгарина».
— Але здається, ми приділили його до якоїсь служби? — недбало мовив імператор. 
Препозит був приготований на будь-яку відповідь.
— Його поставлено до нагляду за кіньми, — сказав він шанобливо, — але спожитку 
там від нього немає жодного, він поперелякував усіх коней.
— Цього варвара лякаються навіть коні, — засміявся імператор:—- Коли так, то 
віддайте його тому, хто виплатить за нього логофету казни кентинарій золота.
Його не обходило, хто саме внесе таку суму, він не знав Агапіта, мабуть, ніколи 
й не чув його імені, а коли й чув випадково, то давно забув, бо чом би мав 
імператор усіх ромеїв тримати в голові чиєсь там ім'я?
А кентинарій за Сивоока, за якого ще вчора ніхто б не здогадався попросити бодай 
номисму, призначив імператор просто через те, що хтось там виявив зацікавленість 
«білим болгарином». А за цікавість треба платити.
1942 РІК
ЗИМА. КИЇВ
Ношу ті шрамі насвоєму тілі; вони живуть, вони кричать, і співають, і стримують 
мене.
П. Пікассо
На ранок Борис уже твердо знав, що тепер батько його, професор Гордій Отава, 
добровільно нікуди більше не піде. Щоправда, хлопець не міг простити батькові, 
що той сам, без примусу, тільки підкоряючись папірцеві, ходив до гестапо, але 
бачив, як батько карається, тому мовчав. Та й сам Гордій Отава сказав, коли вже 
все було переговорено з сином за ту ніч, звертаючись не так до Бориса, як до 
самого себе: «Ignavita esi jacere, dum possis surgere» — малодушшя є лежати, 
коли можеш підвестися.
Однак штурмбанфюрер Шнурре, певно, відчував під час учорашньої вечірньої розмови 
з Гордієм Отавою, що той не палає бажанням прибігти сьогодні на його поклик, та 
й гречності а учорашнього німецького професора, а сьогоднішнього функціонера 
есесівської машини стачило, видно, на самий тільки вчорашній вечір, а сьогодні 
виповзла на поверхню звичайнісінька брутальність; Шнурре не став ждати 
добровільного приходу радянського професора, а просто прислав за ним уранці 
конвой е особі свого ординарця, що з'явився власною персоною перед Гордієм 
Отавою, стукнув підборами, викинув наперед руку в фашистському повітанні, але не 
гаркнув, щоб професор відразу збирався і йшов за ним, а мовчки потупав до 
кабінету, куди його так само мовчки повів хазяїн, що взяв тепер собі за правило 
всі серйозні справи розв'язувати саме там, на своєму звичному робочому місці, де 
відчував себе якось мовби певніше.
Ординарець справді трохи ніби аж розгубився, опинившись у загаченому книжками й 
раритетами професорському кабінеті, але відразу й опанував себе, знов викинув 
наперед руку («Назвіть привітання вкрали в стародавніх римлян», — подумав про 
себе Гордій Отава, згодом сказав це й синові, як взагалі намагався ділитись із 
сином усіма своїми думками, вважаючи Бориса вже цілком дорослим, а головне, 
прагнучи, щоб той усе запам'ятав, усе перейняв од свого батька) і 
відрекомендувався:
— Єфрейтор Оссендорфер. До ваших послуг, гер професор.
— Сідайте, — запросив його Отава, — хоч, власне, я не зовсім розумію, які 
послуги...
Оссендорфер не сів, тільки шанобливо вклонився: видавався таким собі чемним 
юнаком, акуратно на проділ розчесане біляве волосся, водянисті злякані очі, 
довірливо розхилені уста; військовий мундир йому зовсім не пасував, шинеля й 
геть перетворювала його на смішне опудало, він і сам це, видно, знав бо щось 
ніби зітхання вирвалося йому з грудей і слідом за поклоном він вимовив:
— Даруйте, що я в такому вигляді, але я на хвилинку. На дворі зима, тому 
доводиться...
Справді, вночі випав перший сніг, тихцем накрив окуповане місто білим холодом; 
для Гордія Отави зміна пори року означала тільки те, що минула вже ціла вічність 
з тих пір, як почалася війна, бо ж тільки подумати: літо, осінь, а тепер уже й 
зима; що ж до Бориса, то він одразу знайшов собі забаву в тому, щоб дивитися в 
вікно на фашистів посеред засніженого Києва, бачив, як вони вистрибують у своїх 
нікчемних шинелях і мундирчиках, і мстиво думав: «То як? Жарко вам? Спробували? 
Ще й не те буде!» До снігу всі фашисти сприймалися суцільною, одноликою масою, 
тепер, на білому тлі, раптом виявилося, що до Києва наповзло безліч різновидів 
цієї погані, бо коли навіть не брати було до уваги погонів звичайних сукняних, 
без жодних відзнак і з срібними галунами, погонів офіцерських простих і 
плетених, як батіг, нашивок, позументів, пов'язок із гадюкува-тими написами, 
бляшаних нагрудників, а тільки зважати на колір вбрання, то були тут усі можливі 
й неможливі кольори й відтінки, були (і то найбільше!) жаб'ячо-зелені шинелі, 
які, здається, носила переважна частина військових, але був колір також чорний, 
сталево-сірий змінювався глиняно-жовтим, були навіть мовби бузкові шинелі з 
петличками лимонного забарвлення, траплялися ніби вмочені в синьку, був колір 
свинцю і колір віконної замазки; якісь високі чини кутали шиї в хутряні коміри, 
чорні й волохаті, декого зима застукала ще в плямистих маскувальних мундирах, що 
годилися тільки влітку, і тепер ці строкаті вояки, згинаючись у три погибелі, 
перебігали через вулицю з виглядом корови, що попала на слизьке. Іноді пробігав 
по снігу халабудистий, закоцюблий плащ похмурого тону, ще вчора, під осінніми 
дощами такий показний, а сьогодні жалюгідний і смішний. Ноги у вояк для першого 
дня зими взуті були ще сяк-так: то в ботинках, то в цупких чоботях, іноді можна 
було побачити навіть білі бурки у тих, хто мав хутряні коміри на шинелях, але на 
головах творився сміх і гріх. Бундючні картузи нагадували тепер решета, повні 
холоду, до пілоток дочіплювано круглі сукняні латочки, щоб прикривати ними вуха, 
але вуха не вміщалися під тими латочками, великі німецькі вуха стирчали з-під 
зелених накривок, почервонілі від морозу, набубнявілі, неначе в утоплеників. 
Ліпше себе, мабуть, почували ті, в кого картузи були з довгими козирками й 
навушниками, які відкочувалися. Але, маючи вуха в теплі, вони потерпали з 
носами, бо мороз, мовби зганяючи злість за те, що в нього відібрано якусь там 
частину тіла, з усією силою накидався на все незахищене, а ніс під довгим 
козирком опинявся на такому собі протязі і вже тут мороз потішався досхочу, а 
власник носа, зжолоблений, мов каліка, з якоюсь аж заздрістю позирав на тих, у 
кого мерзло все в однаковій мірі, але сам не наважувався піддати й себе такому 
випробуванню, а тільки хапався за носа то одною рукою, то другою, неначе 
перекидав у долонях гарячу печену картоплину. Найбільшу заздрість, ясна річ, 
викликали всі ті, хто котив по вулиці в закритій машині, а коли тим треба було 
визирнути назовні і вони відхиляли дверцята й висовували на світ божий носа чи й 
усю голову, то не тривало те довго, ніс чи голова мерщій ховалися, дверцята 
хряпали, машина їхала далі, так ніби прагнула доскочити до того місця, де зима 
відразу скінчиться й настане тепло, не буде снігу, головне ж — не буде цього 
клятого морозу, який упав з неба в одну ніч такий запеклий, неначе уклав угоду 
про військове співробітництво з більшовиками.
І все оте різнокольорове гаддя бігло, тюпачило, стрибало, витупцьовувало по 
київській вулиці, і все козиряло, тяглося в струнку одне перед одним, 
вистукувало каблуками. На засніжених вулицях Києва відбувався великий спектакль 
маріонеток, який був би смішний, якби не стояла за ним жахлива трагедія 
поневоленого міста.
Єфрейтор Оссендорфер ще більше зніяковів після свого посилання на зиму, яке 
Гордій Отава лишив без уваги, Борис же, який притулився в кутку між книжковими 
шафами й великим вікном, що виходило на вулицю, в лік не йшов, та й не збирався 
він перед ординарцем фашистського офіцера викладати своїх ранкових спостережень, 
а тим більше — думок.
— Професор Шнурре перепрошує, але... — знов почав було єфрейтор, але тут Гордій 
Отава вже не змовчав, не дав йому доказати, перебив на півслові.
— Професор? — здивовано підвів він брови. — Ви хотіли сказати: штурмбанфюрер 
Шнурре?
Від ординарцевого роздратованого нахабства, з яким він ще кілька днів тому 
зустрічав Гордія Отаву на порозі квартири академіка Писаренка, зайнятої Шнурре, 
не лишилося й крихти. Сама ввічливість і зніяковіння, доведено до цілковитого 
самознищення.
— Так, — охоче згодився він з Отавою, — професор Шнурре справді — штурмбанфюрер, 
але це просто для зручності, бо такі вимоги часу, так само як і я — єфрейтор, 
хоч це для мене абсолютно не властиве, я просто собі асистент професора Шнурре 
ще з Марбурзького університету, і мені вельми приємно, що познайомився з гером 
професором, про якого багато чув ще до початку воєнних дій, тобто я хотів 
сказати — нашої визвольної війни...
— Ви хотіли щось передати від штурмбанфюрера Шнурре? — знову перебив його Отава.
— Власне, так. Професор Шнурре перепрошує, але сьогодні невідкладні справи 
примушують його... Ваше побачення тим часом відкладається, ви можете не йти, хоч 
якщо хочете просто для прогулянки чи в своїх наукових інтересах, то будь ласка, 
все домовлено, вас пропустять в собор, ви можете бувати там, коли захочете... Що 
ж до професора Шнурре, то, як тільки він звільниться від своїх пильних службових 
справ, він відразу повідомить вас...
Хоч у помешканні було нетоплено, але єфрейтор-асистент змокрів од довгої 
заплутаної промови, мерщій розкланявся, натягнув на голову пілотку, стукнув 
каблуками.
— До речі, — навздогін єфрейторові промовив Отава, — передайте штурмбанфюрерові, 
що я не збираюся сьогодні ані до нього, ані будь-куди взагалі. І не маю наміру й 
надалі. Так і передайте, прошу вас...
Оссендорфер тупотів чобітьми по довгому коридору з староруськими іконами, він 
мовби втікав од професорових слів, не хотів їх чути, щоб не накликати лиха на 
необачливого професора, він і далі зостався чемним, ввічливим, делікатним у 
поводженні асистентом з старовинного німецького університету.
— Нумо, що скажете, товаришу Отава-молодший? — звернувся батько до Бориса, 
вирядивши єфрейтора і потираючи руки чи то від холоду, чи то від нервового 
збудження.
— Не зв'язувався б ти з ними, — сказав Борис.
— На жаль, мене ніхто не питає, хочу я зв'язуватися чи ні. Гак само ніхто не 
питав усіх, хто жив у Києві, на Україні, в Білорусії, Прибалтнці. Ти чув, що вже 
бої йдуть під Москвою?
— Я вже чув, що вони разів сто зайняли Москву, а потім чомусь знову ведуть бої 
за неї, — відбуркнув Борис.
— Якщо вони візьмуть Москву, нам усім кінець.
— А чому ти вважаєш, що вони візьмуть Москву? — спитав син.
— Я не вважаю, кажу тільки, що буде, якщо вони візьмуть.
— Ти як хочеш, а я не вірю, щоб вони взяли Москву! — гукнув Борис.
— Мученики завжди мудріші за тиранів, тому й стають мучениками, — сказав тихо 
Гордій Отава. — На жаль, мудрих ніколи не слухають ті, в чиїх руках сила. Але 
нащо нам сперечатися? Ми з тобою маємо однакові переконання. Давай ліпше 
подумаємо, що робити далі.
— Втікати, — сказав Борис. — І то якнайшвидше.
— Гаразд. Куди втікати?
— Ну... В ліс... до партизанів...
— Вони лишили тобі свою адресу?
— Знайдемо! Що ми — вже не зможемо знайти партизанів?
— Якщо це так легко, тоді фашисти вже давно їх познаходили.
Борис не знав, що відповідати. Йому хотілося врятувати батька, все б він віддав 
за цей порятунок, він би виступив проти цілої фашистської армії, якби міг 
захистити батька, але якщо розібратися, то що він міг? І що міг тепер його 
батько, який і в мирні часи не відзначався надмірним практицизмом, а швидше 
демонстрував майже дитячу наївність у всьому, що стосувалося буденного, простого 
життя, не пов'язаного з науковими теоріями і роздумуваннями. Він уже пробував 
через бабу Галю випитати її куму з Літок, чи не змогла б вона часом через 
знайомих еільчан зв'язати його батька а партизанами, але кума, дебела, лайлива 
молодиця, робила великі очі, відхрещувалася від самої згадки про партизанів 
казала: «Цур тобі, пека!» Баба Галя й собі махала на Бориса, неначе на домового, 
може, вони й справді так боялися перед німцями, а може, просто не довіряли 
професорові, якого, бач, самі фашисти визволили з концтабору, не зачіпали його 
помешкання, постачали харчами, так ніби він був для них своєю людиною, їхнім 
прислужником.
Але сьогодні, після всіх учорашніх подій, після нічної розмови з батьком, після 
того як він, власне, виклав синові свій науковий заповіт, передав йому все 
недокінчене, так ніби мав іти на шибеницю, Борис відчув таку безнадію в серці, 
такий розпач, так щось ридало в ньому, підступаючи до самого горла, що не 
втерпів він і знову вирішив просити тітку з Літок бодай вивести їх з батьком із 
Києва, сховати десь у селі, чи в лісі, чи в чорта в зубах, аби тільки не 
лишатися більше в Києві, в цьому великому мертвому місті,' де людина відчуває 
себе, мов у тісній пастці, з якої є один вихід, та й той — на смерть.
Якраз на той день кума з Літок не прибилася до них. Чи то сніг став на заваді, 
чи не пропустили її на заставах, якими заткнуто було всі виїзди з Києва, бо 
військовий комендант міста видав наказ про заборону під страхом смертної кари 
віддавати, приймати, продавати, купувати або міняти м'ясо, молоко, масло; всіх, 
хто намагався провезти до Києва (вивозити ніхто не пробував, бо нічого було 
вивозити) будь-які продукти, затримувано, у одних просто відбирали все й турили 
їх у шию, інших кидали за дріт Дарницького концтабору, ще інших просто 
розстрілювали; кума з Літок прикривалася аусвайсом, виданим їй самим 
штурмбанфюрером Шнурре, — штурбанфюрер любив свіженьке молочко, іноді за кумою 
до Літок посилали навіть машину, але сьогодні не було ні молока, ні куми, 
штурмбанфюрер, може, й переживе цей день без молока, а от Борисові тітка з Літок 
знадобилася б аж он як, та вдіяти нічого не міг, тільки закинув здалеку бабі 
Галі про свій клопіт, але вона відбулася зітханнячком, — на тому й кінець.
А ввечері прийшов штурбанфюрер Шнурре і нарешті розкрив свої карти. Він приніс з 
собою пляшку рому, сам уже був трохи напідпитку, ром, видно, більше призначався 
для Гордія Отави, але той сказав, що пити не буде.
— Може, ви звикли до руської горілки? — посміхаючись, запитав Шнурре. — То я 
звелю принести горілки. Ми маємо в своєму розпорядженні все.
— Дякую, не п'ю я горілки, — спокійно відмовив Отава, а сам подумав, що Шнурре 
помиляється, вважаючи, що вже все має в своєму розпорядженні.
Шнурре все ж налив келишок і для професора Отави, сам випив, трохи посидів, 
дивлячись у куток, де вранці сидів Борис, а тепер залягла тільки темрява, бо в 
кабінеті горіла на столі одна-єдина свічка, електрики в Києві не було, як не 
було води, тепла, хліба, не було життя.
— Ви можете не економити свічки, — сказав Шнурре, — я дам розпорядження, щоб вам 
їх постачали,
— Дякую, не треба, — відповів Отава, дивуючись, як він може ще відповідати цьому 
фашистові, чому не замовкає зовсім, хай собі той говорить сам до себе, хай 
звідає всю глибину й силу неваги, яку до нього відчувають усі ті, до кого він 
прийшов, не як ординарний професор провінційного німецького університету, а як 
загарбник і кат. .
— Я розумію ваші почуття, — мовби вгадуючи Отавині думки, зітхнув Шнурре. — Але 
війна є війна і життя є життя, від цього нікуди не втечеш, мій любий професоре. 
Якщо вам не хочеться підтримувати зі мною розмову, можете мовчати. Але 
вислухайте мене до кінця, і вислухайте уважно. Я скажу вам усе. Сьогодні такий 
день, коли я повинен сказати вам усе, не відкладаючи надалі. Згодом коли-небудь 
ви зрозумієте, чому саме сьогодні, хоча, загалом кажучи, це не грає ролі в тій 
справі, яка цікавить мене і в якій повинні бути зрештою, зацікавлені й ви. Отже, 
стежте за моїми думками, прошу вас. Ви добре знаєте про моє до вас ставлення як 
до вченого. Ми з вами колеги...
— Вороги, — нагадав Отава.
— Ну так. З огляду на військовий час. Але як учені...
— Ви есесівський офіцер, — знову нагадав Отава, якому давало втіху отак 
перебивати фашиста в найнесподіваніших місцях, дошкуляючи йому хоч цим.
— Згода! — майже весело вигукнув Шнурре. — 3 вашого дозволу я вип'ю ще келишок. 
Але, мабуть, не буду. Щоб між нами не було нерівності: один п'яний, другий 
тверезий. Хай кожен буде поставлений в однакові умови.
— Якщо це можна сказати про того, хто надягає зашморг, і про того, кому 
надягають зашморг, — знову втрутився Отава.
— Не треба занадто похмуро дивитися на речі, не треба. Коли я розшукував вас 
серед ув'язнених...
— Чомусь мені здається, що ви просто грали спектакль, бо чому шукали мене саме 
на Сирці, а не в Дарниці, скажімо, де концтабір набагато більший, отже, більше 
шансів, що я міг опинитися саме там?
— Інтуїція. Це була справді гра, в якій єдиною ставкою був порятунок професора 
Отави.
— Навіщо?
— Зараз дійдемо до суті справи, одну лиш мить, мій любий професоре. Терпіння, 
терпіння... Як часто людям не вистачає цієї дорогоцінної якості, через що 
стаються речі непоправні. Для прикладу ваш Хрещатик. Його висаджено в повітря...
— Вами ж самими...
— Не грає ролі — ми його висадили в повітря чи ваші. Але чому? Тільки тому, що 
комусь не вистачило терпцю розмінувати один чи два будинки, простішим здалося 
підірвати їх,, а коли вже підірвав два чи три будинки, то хочеться пустити димом 
і ще сотню... Або Успенський собор... Я ще встиг помилуватися цим чудом... 
Здається, кінець одинадцятого століття, срібні царські врата, срібні гробниці, 
парчеві плащаниці з дарчими написами руських царів і українських гетьманів, 
старовинні євангелії в коштовних оправах, вівтар і жертовник, оздоблені 
різьб-ленними масивними срібними дошками, — де ще можна таке бачити! Але ось 
приїздить поглянути на це слов'янське чудо наш союзник, вождь словацького народу 
Тіссо, і ваші партизани...
— Ви певні цього? — спитав Отава, який про Успенський собор не міг і слухати, 
ліпше б його самого тією вибухівкою пошматовано на стряпки.
— Чи я певен? Не знаю. Важко сказати, хто винен, чия вибухівка. Зрештою, все, що 
попадає в район військових дій, може бути знищене, але потрібно все ж таки якесь 
терпіння, необхідне хоча б для того, щоб максимально використати об'єкт, який 
підлягає неминучому знищенню...
— Може, у ваших планах Софія теж підлягає цьому. — Отава боявся повторити 
страшне слово, але Шнурре виручив його.
— Не треба говорити про знищення. Надто ж коли йдеться про Софію. Але ви 
вгадали, що мова зайде саме про неї. На ній збігаються наші з вами інтереси.
— Не бачу, — сказав Отава.
— Зараз поясню. Але перед тим мушу вам сказати з усією відвертістю, що все могли 
б зробити ми й без будь-чиєї допомоги. Вам не треба зайвий раз підтверджувати 
мою кваліфікацію, отож коли б я захотів і взявся сам, то... Але я подумав так: 
чому б не зробити доброго діла, чому б не допомогти своєму колезі професорові 
Отаві, чому б не надати йому змоги докласти й своїх зусиль?..
— Я не просив у вас нічого, — нагадав Отава.
— Точно. Ви не просили, професоре. Але уявіть собі: я прошу вас. Не наказую, не 
примушую, а саме прошу. І прошу, враховуючи ваші наукові зацікавлення, — ні 
більше ні менше. Ми з вами люди, що перебувають на тому самому розумовому 
рівні...
— Психологи стверджують, — насмішкувато зауважив Отава, — що між людьми, які 
перебувають на тому самому рівні, панують відштовхувальні тенденції...
— Можете переконатися, що психологи теж помиляються. Бо я не тільки не 
відштовхуюсь від вас, навпаки... Нас із вами єднає Софія, точніше, її фрески, 
може, єдині в світі фрески одинадцятого століття, прекрасно збережені...
— Що ви хочете з ними зробити?! — злякано вигукнув Отава, схоплюючись із крісла 
і мало не кидаючись на Шнурре.
— Заспокойтесь, мій любий професоре, вашим фрескам нічого не загрожує. Надто ж 
коли взяти до уваги, що майже всі вони сховані під шрамом пізніших записувань. 
Попередники ваші, на жаль, не відзначалися пієтетом до старовини. Свого часу 
знехтувано навіть вказівку самого російського імператора Миколи Першого, який, 
оглядаючи відкриті в Георгіївському приділі Софії древні фрески, сказав 
митрополиту Філаретові:
«Фрески ці слід лишити в такому вигляді, як вони є, без поновлення». Але така 
вже художницька натура: будь-що, навіть попри найсуворішу заборону, виказати 
свої так звані здібності, лишити по собі слід, навіть коли то буде слід 
нездарний, варварський. Крізь століття бачу я протоієрея цього собору Тимофія 
Сухобруса, уявляю, як цей звичайний ключник собору, придивившись до того місця 
на малому склепінні, де відпав шматочок штукатурки, помітив зображення зірки, а 
нижче — лики янголів і серафимів і грецькі літери. Це був благородний чоловік! 
Він відразу збагнув, що став на шлях великого відкриття... Руський імператор теж 
виявився людиною високої культури... Але що далі? Якийсь підрядчик наймає 
звичайних поденників, і ті залізними стругами зшкрібають із фресок штукатурку. 
Варвари!
— До речі, прізвище того підрядчика було Фохт, — сказав Отава, не виказуючи 
свого здивування з поінформованості, яку Шнурре виявив стосовно історії 
відкриття в Софії старовинних фресок.
— Прізвище не грає тут ролі, — відмахнувся Шнурре, — мене як ученого обурює 
тільки варварство цих людей, їхня дикість, коли хочете... Але ще більше обурюють 
мене так звані художник ки, які потім «підмальовували» фрески: якийсь богомаз 
Поше-хонов, ієромонах Іринарх з Лаври, священик собору Іосиф Жовтонозький...
— Навіть їх можна виправдати, — знову заговорив Отава, — бо вони все ж таки 
по-своєму дбали про збереження творів мистецтва. Це не те, що висадити в повітря 
Успенський собор...
— Я вже сказав, що це — трагічно... Але Софія ціла, і ви повинні нам 
допомогти... Вірніше, ми вам допоможемо... Ви не питаєте, в чому саме? Я вас 
розумію... Ви не хочете питати, ви не хочете співробітничати з нами. Але 
зрозумійте, що тут наші інтереси збігаються.
— Ніколи! — Отава знову підскочив. — Чуєте, ніколи!
— Ви ще не чули моєї пропозиції.
— Однаково я відкидаю її!
— І все ж вислухайте. — Шнурре відпив з келишка, витер губи, він тепер не 
квапився, мав вигляд людини, в якої в розпорядженні вічність, зате Отава весь 
напружився, мовби виготувавсь до скоку, але штурмбанфюрер вдав, що не зауважив 
стану свого співрозмовника, зняв зі свічки нагар, постудив на опечений палець, 
мовив далі спокійно й розважливо: — Ви трохи відреставрували фрески... Треба 
сказати, що зроблено це прекрасно, саме так я тільки й міг уявляти вашу 
роботу... Можете не казати мені, я й так знаю, що реставраційними роботами 
керували ви... Але дозвольте й одне зауваження... Ви провадили ці роботи без 
якогось плану. Не виділяли головного й другоряднего. Не вели пошуку найціннішого 
в першу чергу, а вже потім, що лишиться. Ви знехтували найголовнішим принципом 
усіх відкрить: треба передовсім відкривати великеї. Тільки тоді прославишся.
— Я не звик заробляти славу на чужій праці, — спокійно промовив Отава, відходячи 
в тінь, — та й яка може бути ще слава поряд з геніальним художником, що творив 
дев'ятсот літ тому?
— Слава першовідкривача — вам ще мало? Ієрогліфи без Шамполіона так і залишились 
би безглуздими картинками. Троя без Шлімана вважалась би вигадкою п'яного 
неписьменного Гомера, який любив побрехеньки... Але йдеться не про це... Я надто 
багато сьогодні балакаю, але в мене був дуже важкий день. І все ж, бачите, не 
забув про вас і прийшов, щоб довести нашу вчорашню розмову до кінця. Коротше: ми 
вам створимо всі умови, щоб ви прославились відкриттям чогось великого в соборі. 
Уявіть собі: геніальна, неповторна фреска, унікум!
— Можна подумати, що ціла німецька армія вступила до Києва тільки для того, щоб 
створити, як ви кажете, мені належні умови для великого відкриття в Софійському 
соборі. — Отава .вже відверто глузував з Шнурре, але той відкидав глузування, 
він настроєний був на серйозний, навіть урочистий лад, він підвівся й 
проголосив, наче повноважний представник перед іноземним посланником або 
корпусом журналістів:
— З завтрашнього дня в вашому розпорядженні буде все необхідне і ви повинні 
відразу ж розпочати реставраційні роботи з таким розрахунком, щоб відкрити 
тільки найцінніші розписи в якнайкоротший строк.
— Це потрібно вам для блискавичного закінчення війни? — поцікавився Отава.
— Ще раз повторюю: дбаю за вас, професор Отава. Повірте мені: ми й самі змогли б 
провести всі необхідні роботи. З нашою точністю й терплячістю, з нашим 
неперевершеним мистецьким досвідом...
— Що ж вас стримує? — Тепер Отава вже знав, чого від нього хочуть, він міг 
спокійно вступати в суперечку з Шнурре, той перестав бути загадковим а своїми 
намірами, а отже, й страшним. — Розпочинайте хоч завтра, але без мене. Хоч як 
для мене тяжко говорити про собор так, але нічого не можу вдіяти. Ви 
завойовники. Ви могли вже давно знищити і мене, і собор, і місто... Якби я був 
великим полководцем, якби був головнокомандувачем, очевидно, все зробив би для 
того, щоб не віддати ворогові Києва, який для мене особисто є найбільшою 
святинею нашої історії, але раз так сталося... Тільки відмовитися від будь-якого 
сприяння ворогові — ось і все.
— Я все ж таки радив би вам обдумати мою пропозицію, — сказав Шнурре.
— Якщо ви гадаєте, що я не мав часу для обдумування своєї поведінки ще за 
колючим дротом, а потім учора в гестапо, то глибоко помиляєтесь. На всі ваші чи 
там чиї б не були ворожі пропозиції — тільки ні! Більше нічого.
— Ніколи не треба висловлюватися категорично, завжди треба лишати бодай вузеньку 
стежечку для відступу.
— Не звик.
— Ви ще не вислухали мене до кінця.
— Не бачу в тому потреби.
— І все ж таки. Не гадаєте, що я загрожуватиму особисто вам. Це було б 
тривіально і недостойно навіть. Але ви маєте рацію в одному: в тому, що все 
могло вже бути знищено. Так, ви не помилилися. І якщо сьогодні ще не все 
знищено, то завтра це може статися. Ми не приховуємо своїх планів. На місці 
Ленінграда, за наказом фюрера, буде утворено велике озеро для наших яхтсменів. 
На місці Москви ми насадимо бір. Здається, там добре росте сосна. Можна буде 
розвести там березові гаї. Це так прекрасно: білі берези як спогад про колишню 
Русь. А на місці Києва? Що ж, очевидно, ми не станемо витрачати даром жодного,, 
шматка родючої української землі. Найліпше, якщо тут заколоситься лан золотої 
пшениці. Що ви на це скажете?
— Нарешті ви заговорили справжньою своєю мовою.
— Так от: Україна повинна буде стати для нас постачальницею хліба, сировини і 
рабів. Життя аборигенів, які тут вціліють, буде зведено до однозначності, до 
примітиву. Ніякої історії, ніяких спогадів про минулу велич. Тільки гонитва за 
шматком хліба щоденного, тільки праця. Що ви на це скажете?
Отава мовчав. Він і сам це вже передумав сотні й тисячі разів, не вірив, що таке 
може бути, але перебирав найгірші припущення, готовий був до всього. Таки не 
стерпів:
— Брешете! Не вдасться!
— Вашого народу вже немає. Україна вся завойована військами фюрера. Але навіщо 
нам політичні дискусії? Ми з вами люди мистецтва й історії. Може, я навмисне 
згустив фарби, щоб вас налякати. Може, надто далеко зазирнув у майбутнє. Нас 
ждуть справи невідкладні. Само провидіння послало мене, щоб не тільки порятував 
вас од простого фізичного знищення, а ще й дав можливість реабілітації духовної. 
Відкрию вам ще одну велику таємницю, про яку тут не може знати ніхто. Ми 
організовуємо небачено великий музей світової культури на батьківщині фюрера, в 
місті Лінц. Там буде зібране все, створене в високостях германського духу, і всі 
ліпші здобутки варварів. Дві або три найпоказніші фрески Софійського собору ми 
теж вмістимо в музеї, а під ними напишемо: «Відкрита професором Отавою в 
Софійському соборі в Києві». Ви прославитесь на весь світ. Зрозумійте! 
Художники, які будували цей собор, невідомі. Цілий світ наповнений анонімами, 
великими й нікчемними. Але ви підніметесь над усіма!
— Найбільше піднімуся я в той день,. — повільно промовив Отава, — коли всіх вас 
викинуть з моєї землі, з мого міста, з мого життя.
— Я радив би вам подумати, професоре Отава. Армія фюрера непереможна. Всі ваші 
сподівання марні. Вас жде або ж слава разом з нами, або ж...
— Я не боюся нічого, — сказав Отава.
— У вас є син. Ви повини подбати і про його майбутнє.
— Не треба чіпати дитину.
— На жаль, у зоні військових дій...
— Прошу вас припинити, цю розмову, — втомлено промовив Отава, — однаково від 
мене вам нічого не вдасться добитися. Ніякими погрозами'?
— Гаразд, — розтав руками Шнурре, — шкодую, професоре Отава, я зробив- усе, що 
міг. Проявив максимум терпіння.
— Так. Ви справді виявили гідне подиву тертті-ння.
— Сподіваюсь усе-таки, що. ми ще побачимося, — йдучи вже до дверей, якось мовби 
гмикнув Шнурре.
— Може. Але за інших обставин.
— До побачення, — сказав німець. — Ви чуєте: я кажу до побачення.
— Може. — Отава випроваджував його так, ніби сила тут була на його боці, а не на 
боці штурмбанфюрера.
Коли повертався, зачинивши за німцем вхідні .двері, в темному коридорі обганяв 
його за шию Борис, гаряче зашепотів:
— Правильно ти йому дав, батьку! От же ж правильно дав фашиетюрії
— Ти що — підслухував? — суворо спитав його батько.
— Трішки.
— Хіба я тебе вчив підслухувати?
— Але ж я боявся, що цей тип тобі щось заподіє.
—- Ну гаразд, гаразд. Іди спати. Дві безсонні ночі підряд — це вже занадто 
навіть, для такого жвавого хлопця, як ти.
— Що ти хочеш тепер робити? — спитав син.
— Подумаю. В нас із тобою безліч часу, щоб думати. Поки що ж — до ліжка! На 
добраніч.
—- Добраніч, батьку.
А на ранок до них усе ж таки пробилася кума з Літок. Вони довго шепотіли про 
віщось з бабою Галею на кухні, потім баба Галя просунула голову до кімнати, де 
спав Борис, спитала:
— Не спиш?
— Давно не сплю.
— Ну, то пгди скажи професорові, що кума казала... Розбили цих бусурманів під 
Москвою...
— Що-о? — закричав Борис, зіскакуючи з ліжка і підбігаючи до дверей, але баба 
Галя, знаючи його нестримність, передбатливо сховалася, та ще так швидко, що 
хлопець не знайшов її вже й за дверима. Тоді він помчав до кабінету, зяаюто, що 
батько якщо й поспав трохи, то вже однаково там, сидить, щось читав або просто 
думає, так ніби нічого й не сталося, ніби Київ не окуповано, ніби немає на світі 
війни... Але ж він не знає йайголовнішого!
— Батьку! — щосили закричав Борис, влітаючи до кабінету. — Батьку, наші розбили 
їх під Москвою і женуть, женуть!..
Сам вигадав, що женуть, сам здогадався, бо хотів цього над усе, ще не осягнув 
законів військової логіки (коли розбили, то .повинні й гнати, переслідувати, — 
просто керувався своїм хлоп'ячим палким бажанням, уявляв, як десь у глибоких 
снігах безпорадно борсаються всі оті жалюгіддя в різнобарвних шинелях, в 
бундючно-кумедних картузах, в пілотках з дочеплеиимя навушниками-латочками, з 
усіма їхніми позументами, нашивками, погонами, відзнаками, з їхніми орлами й 
черепами.
— Звідки ти взяв? — повернув його до дійсності батько, — Це що — вигадка?
Тоді Борис нарешті трохи заспокоївся і розповів яро бабу Галю і її куму, після 
чого радісний шал охопив уже й професора; вони обидва, не змовляючись, вилетіли 
з кабінету й побігли до кухні, щоб розпитати куму з Літок, почути від неї самої 
цю вість, кращої за яку не могло бути ніде на світі.
Кума сиділа, порозпускавши всі свої хустки, розчервоніла попри холод на 
нетопленій кухні, настрій у неї був такий, нібито вона сама розгромила фашистів 
під Москвою, а тепер сіла трохи перепочити, щоб гнати їх далі, і з Києва, і з 
усієї нашої землі.
— А ці ж безбатченки, — казала вона, — забрали в мене би-тон і аусвайс свій 
паскудний забрали, кажуть: вже більше нікс, уже до Києва не можна, сиди вдома, 
бо в Києві встановлюється, мовляв, новий порядок, а я ж знаю, сто чортів йому в 
пуп, який-то воно порядок, знаю ж, що вже наші їм дали ото під Москвою, а воно 
мені бреше, що в Києві порядок, так ти, бабо, сиди в своїх Літках через те... 
Баби злякалися тепер. Дітей не впускають до Києва. Таке їм під Москвою наші 
утворили! Хотіла я тому хвашистюрі сказати, що брешеш ти, собако, то тебе під 
Москвою... та подумала: посадять у гестапу, як скажу... А вдома ж корова 
недоєна... Та й корову ще заберуть... Бо це ж тільки й викручуюся, що німецькому 
коменданту молоко ношу, хай би він ним залився та подавився!
Всі троє стояли, дивилися на куму з Літок, ніхто не перебивав її, ніхто не 
перепитував, не цікавився, звідки вона дізналася про події під Москвою, ніхто не 
піддавав сумніву її звістку, бо кума з Літок сприймалася як посланниця від 
широкого вільного світу в цьому стероризованому, вмираючому місті; вони повірили 
б навіть вигадці, аби тільки та вигадка піднімала їх на духу, давала віру в 
майбутнє, а тут же була чиста правда, професор Отава згадував події вчорашнього 
дня, для нього тепер зрозумілою стала зайнятість Шнурре зранку, ввічливість 
Оссендорфера, раптовий поспіх штурмбанфюрера в намаганні схилити його, Отаву, на 
виконання їхнього плану пограбування Софії. Так, так, рони вже забігали, мов 
руді миші, вони вже ладнаються до втечі й звідси, тепер вони особливо 
небезпечні, бо, втікаючи, намагатимуться забрати з собою найбільші скарби і 
завдаватимуть жахливих руйнувань; ось тепер якраз і треба зробити все, щоб стати 
їм на заваді, поламати їхні плани, не дати їм нічого, захистити. Кожен на своєму 
місці. І він теж! Так, як захищав собори від запалювальних бомб. Але тоді було 
легше, простіше. Там потрібен був тільки пісок та ще безсонні чергування, то все 
в людських можливостях. Але як тепер? Як?
— Теперечки уже їм скоро кінець, — казала кума з Літок, — як не поморозяться тут 
до бісячого батька, то витовчуть їх наші. Ось побачите, товаришу професор, та 
згадаєте моє слово...
А професор бився думкою в пошуках способів протидіяти Шнурре. Як? Як? Коли 
навіть їх виженуть звідси за тиждень (а чом би й ні!), то й то вони в своїй 
безсилій злобі встигнуть висадити в повітря весь Київ, нічого не пошкодують, не 
здригнеться їхня рука, як не здригнулася та рука, що закладала вибухівку під 
Успенський собор. Бо й що їм наша історія, наше мистецтво, душа народу нашого?
Але як запобігти? Як?
І раптом прийшло рішення. Він буде чергувати коло Софії. Вдень і вночі. Скільки 
зможе. Щоб не дати їм завезти туди вибухівку. Для такого собору потрібно багато 
вибухівки. Може, десяток або й сотня машин. Він не дасть!.. Як саме? Ну, стане 
перед машинами й не пустить їх. Хай їдуть через його труп. То й що? Хіба цим 
чогось досягнеш? Над твоїм трупом злетить у повітря Софія. Треба щось інше. 
Треба комусь повідомити, потім... попросити чиєїсь помочі. Партизани? Але де 
вони? І чи вони тут є?..
Десь там когось розстріляно, когось повісили. Але чи то партизани? Тепер 
розстрілюють і вішають без провини, тисячі й сотні тисяч. Висаджено міст на 
Солом'янці, зірвано водокачку на станції. Але чи то партизани, чи поодинокі 
диверсанти? Та й хто знає, може, під Софією вже дрімають руїнницькі заряди? 
Скільки часу минуло, поки він сидів за колючим дротом на Сирці? Він перевірить 
усе в соборі. Пристане на пропозицію Шнурре тільки для того, щоб перевірити, чи 
немає в соборі вибухівки. А якщо є? Або почнуть завозити? Що тоді? До куми з 
Літок? До цієї добродушної балакучої жінки? Але ж це божевілля — припускати, щоб 
тітка, що постачала штурмбанфюрерові Шнурре молоко, має зв'язок з партизанами!
І все ж.
— Скажіть, будь ласка, — звернувся до куми з Літок професор, — я міг би, в разі 
потреби, звичайно, прислати до вас свого Бориса? Бо хлопець малий, а тут, самі 
бачите, може бути всього...
— Та боже ж мій! — сплеснула в долоні кума з Літок, — Та ви тільки бабі Галі 
скажіть, то вона його прямо до мене... Чому йому тут і сидіти? Та й вам би, 
товаришу професор, якби з Києва та в наші ліси, бо тут же й голод, і холод, і 
хвашйстюри ці.
— Ні, ні, — квапливо промовив Отава. — Я повинен бути тут, Я залишуся в Києві, 
хоч би там що. А за Бориса вдячний напевне...
Так професор Гордій Отава прийняв рішення створити свій власний фронт проти 
фашизму, трохи наївне, але чесне, може, єдино правильне в його безнадійному 
становищі вирішення, ніким не вповноважений, окрім власного сумління, ніким не 
посланий, ніким не підтримуваний, мав стати він, нікому не знаний, на захист 
святині свого народу перед силою, що переважала його в тисячі й мільйони, може, 
разів, але не лякався цього, як не лякався колись великий художник, що створював 
Софію, загубитися в пітьмі століть зі своїм ім'ям і з своїми стражданнями.
Він кинувся одразу на сходи, став стукати до помешкання академіка Писаренка, 
зайнятого тепер Шнурре, але ніхто йому не відчинив: видно, ті десь поїхали, в 
них тепер були повні руки роботи, вони квапилися награбувати в Києві якомога 
більше; професор Отава, здається, здогадався тепер про справжню місію Шнурре: 
певно, того, як спеціаліста, послано сюди або ж експертом, або й просто 
начальником такої собі грабіжницької команди, що мала вивозити до Німеччини всі 
мистецькі цінності, знайдені в окупованому Києві.
Щоб не гаяти часу, Отава попрямував до Софії. Може, Шнурре там. Може, саме 
рознюхує, в якому місці найперше здирати штукатурку в пошуках ще не відкритих 
шедеврів, може, наставляє вже своїх німецьких реставраторів...
Але на подвір'я Софії Отаву не впустили. Не зміг він проникнути туди ні з 
Володимирської, де стояли два пикаті авто у матники, ні з площі Богдана, попід 
дзвіницею, де теж стовбичило два охоронці. Отава пішов уздовж муру, що оточував 
Софійське дворище, хотів було коло брами Заборовського по-юнацькому подертися на 
стіну, але по той бік почулася німецька мова, там мовби марширували солдати, — 
скрізь, по всьому Ки єву тепер марширували солдати; він знову вийшов на 
Богданову площу, гетьман замахнувся іграшковою булавою, картинно здіймаючи над 
Києвом коня, а неподалік од нього, не лякаючись ні чорного гетьманського огира, 
ні замаху булави, вимар-шировувала сотня жаб'ячо-зелених німців і, щоб хоч трохи 
зігрітися, горланила дурну пісеньку:
Warum die M&auml;dchen lieben die Soldaten?
Ja, warum, ja, warum!
Weil sie pfeifen auf die Bomben und Granaten.
 Ja, darum, ja, darum! '
Чому дівчата люблять солдатів?
Так, так, чому!
Тому, що їм начхать на бомби і гранати.
Так, так, тому!
Сунуло площею різнобарвне воїнство, їхали машини з берлінськими реєстраційними 
знаками, козиряння, витягування в струнку, вистукування каблуків — ані сліду 
того, що під Москвою їм вчинено страхітливого розгрому, що незабаром доведеться 
забиратися звідси. Невже це має протривати ще довго? Якби ж то він міг поспитати 
когось, хто б міг йому відповісти. На жаль, був сам. Обрав добровільну 
самотність і тепер мав спокутувати цей вибір. Людина, зрештою, платить за все.
З Шнурре він побачився тільки ввечері. Той метався по Києву зі своїм 
ординарцем-асистентом цілий день, був стомлений, але професора Отаву впустив до 
свого помешкання охоче, навіть з радістю.
— Так буде ліпше, мій любий професоре, так буде ліпше, — муркотів, пропускаючи 
Отаву поперед себе, а той ішов по знайомих колись кімнатах академіка Писаренка і 
не впізнав тут нічого. Не було книжок, не було звичних простеньких меблів, 
повсюди тепер виблискувала бронза, стояли меблі в стилі Людовіка XVI (де й 
набрали в Києві такого!), дорогі вази датської порцеляни спокійних тонів 
надморського неба, в срібних князівських трисвічниках стікали воском височенні 
свічі, в кабінеті — письмовий стіл в стилі рококо, мовби вивезений з самого 
Версаля, за ним — дерев'яний стілець із спинкою, вирізьбленою в формі 
двоголового орла, з меблів російського імператорського дому, а з цього боку — 
для відвідувачів — два фотелі, глибокі, спокійні, в тьмяному полиску 
темно-вишневої шкіри.
— Сигари? Сигарети? — гостинно поспитав Шнурре. — Ах, я забув: ви не курите. 
Тоді — шнапс, коньяк, ром чи горілка? Прошу сідати. Радий вас бачити в доброму 
здоров'ї і...
Він ще хотів, мабуть, додати «з добрими намірами», але Отава не став його 
слухати до кінця, не сідаючи, не відходячи від порога, похмуро промовив:
— Я намагаюся обдумати вашу пропозицію, але перш ніж сказати про своє рішення, 
повинен оглянути Софію, щоб пересвідчитися, що там не завдано ніякої шкоди.
Не казав «прошу», взагалі нічого не просив — вимагав, і Шнурре чи то вдав, що не 
помічає імперативного тону, чи то просто вирішив не зважати на форму, в якій 
висловлювався професор Отава, для нього важлива була суть професорових слів, він 
зраділо розвів руками, пішов до Отави, ніби хотів його обняти, аж той позадкував 
злякано, але штурмбанфюрер вчасно спинився, вигукнув:
— Завтра вранці ви матимете перепустку для проходу в собор вдень і вночі і 
можете приступати, професоре! Я радий за вас. Це прекрасно!
— Перепустку також для мого сина Бориса, — так само похмуро мовив Отава, — він 
мій помічник. Без нього я не можу.
— Гаразд, гаразд, все, що скажете. Але присядьте, професоре! Я не можу вас так 
відпустити! Ми послухаємо з вами музику! Сьогодні з Відня передають Гайдна! Адже 
ви, мабуть, давно слухали музику, професоре.
— Я слухаю її тепер щодня, — сказав Отава і, не прощаючись, пішов до виходу, 
даючи штурмбанфюрерові на дозвіллі ламати голову над питанням, яку ж саме музику 
слухає радянський професор: чи то солдатські співи на вулицях, чи то притаєну, 
задушену музику власного серця, що прагне волі, чи, може, й підпільне радіо, яке 
в ці дні передає для всіх радянських людей найвищу музику — музику першої 
великої перемоги під Москвою. Але в Шнурре було повно своїх клопотів, щоб 
задумуватися ще над випадково кинутим словом чоловіка, який однаково ж завтра 
стане спільником. — Оссендорфер! — покликав він бадьоро. 
В соборі було холодно, темно і тихо. Тут можна забути про І колотнечі й 
незатишність довколишнього буття, замкнутися в своїх думаннях, бо собор сам 
являє собою ідеальну замкненість, згармонійовану рересленість простору. Собор 
має власне життя, навіть покинутий людьми і служебками. Усередині, за 
товстелезними кам'яними стінами, він зостається вічно рухомим, з тісних 
придавленостей тектонічної маси випручуються вгору, вище й дужче, аж поки 
злітають у центральному куполі в безвість, неосяжну оком, від центральної нави 
правобіч і лівобіч відбігають нави бокові, нави гармонійно з'єднуються, 
сполучаються, непомітно зливаються, переходять одна в одну, їх чергування 
ритмічне, мов мелодія елегійного вірша, що спирається на постійно триваючу 
змінність. В цьому соборі можна ходити без кінця так само, як довкола замкненої 
в своїй вічній красі мармурової колони, і дивитися теж без кінця, як той 
легендарний Нарціс на своє відбиття в нескаламученій воді. Каміння вийшло з 
простору, і простір вийшов з каменю, мозаїки в тихому сяянні смальти струмують, 
мов зорі на небесній бані, важкий похмурий блиск золота на різьбленому 
іконостасі підпирає Євхаристію з апостолами, що в знервованому поспіху прямують 
до святого хліба, і тільки Марія Оранта з руками, піднесеними чи то в 
благословенні, чи то в намаганні захистити людей од лиха, здається непорушною 
під склепінчатою конхою центральної абсиди, але потім помічаєш, що й вона теж 
прагне вирватися з-під того тисячолітнього тягаря, теж спуститися до людей, 
вплестися в цей вічний самодостатній рух, який (єдиний) може порятувати від 
дрібних, буденних, нікчемних клопотів щоденності, від злочинності, бруду, зрад, 
ганьби.
|Цей собор вже з першого дня його існування, певно, мало хто вважав за житло для 
бога — він сприймався як надійний притулок людського духу, тут відразу 
задомовився дух громадянства і мудрості тих, хто вибудовував державність 
Київської Русі, може, тому й не боялися звинувачень у богохульстві усі ті хани, 
князі, королі, що налітали в різні часи на Київ і найперше плюндрували собор 
Софії, і кожен намагався зітерти його з земної поверхні, але собор стояв уперто, 
несхитно, вічно, так ніби не будований був, а виріс із щедрої київської землі, 
став її продовженням, гучним її криком, її співом, мелодією, барвою.
Диво!
«Заложи же Ярослав град великий, у него же града суть врата златые, заложи же и 
-церковь святыя Софии», — це літописець.
Може, будовано цей собор у сльозах, прокляттях і крові, може з урочистим співом 
і радістю, — хоч як там було, але піднявся він у тій землі, яка не знала 
кам'яних споруд, у землі, яку називали землею багатьох городів, та були то 
городи дерев'яні, горіли вони так часто, що не встигала потемніти ще й стружка 
на нових будівлях; і от над цими дерев'яними городами, над звичною нетривалістю 
й тимчасовістю вознеслося рожеве кам'яне диво: небаченої величі й краси храм, 
який за розмірами поступався лише константинопольській Софії, а за Своїм 
внутрішнім і зовнішнім убранством, за своєю пишнотою і барвистістю не мав рівних 
у цілому світі.
«Украшен златом, серебром и камением драгим и сосуды честными, был дивен и 
славен всем окружным странам, якоже ин не обрящется во всем полунощи земном от 
востока до запада», — це Іларіон, при якому будувалася Софія, єдиний учасник, 
голос якого дійшов до нас крізь віки. Цей собор був барвистий, як душа й уява 
народу, що створив його. І стояв він посеред темряви, чвар, бідності й нещасть 
того часу, стояв неторканий сто тридцять два роки від його першого освячення, 
тобто з тисяча тридцять сьомого року, кожне покоління намагалося чимсь 
прикрасити Софію, кожен князь, мудрий чи дурний, щедрий чи скупий, прагнув 
виказати свою благочестивість і збагачував собор дорогоцінним посудом, 
коштовними ризами і рідкісними книгами.
Вперше підняли на собор руку князі, що вийшли з тої самої Суздальської землі, де 
колись княжив творець Софії Ярослав Мудрий. У 1169 році Андрій, якого згодой — 6 
іронія! — названо Боготлюбським, послав проти Києва ополчення одинадцяти 
північноруських князів на чолі з своїм сином Мстиславом. Лиш два дні тривала 
облога Києва, а на третій день, дванадцятого березня, після приступу Київ узято, 
чого не бувало до того ніколи. Карамзін у своїй «Истории государства 
Российского» з болем написав про цей день: «Победители, к стыду своєму, забыли, 
что они Россияне; в течение трех дней грабили не только жителей и домы, но и 
монастыри, церкви, богатый храм Софийский и Десятинный, похитили иконы, 
драгоценные ризы, книги, самые колокола» (т. II, 316).
Згодом той грабунок пробувано усправедливити гарячим бажанням Боголюбського 
зосередити найбільші святощі в засновуваній ним столиці Володимирі (так і 
вкрадена з Києва славнозаісна ікона божої матері перейшла до історії під назвою 
Володимирської). Так ніби не один бог був для всіх князів.
Але треба називати речі своїми іменами. Якщо пограбував «мать городов 
российских» і-найдивніший собор нашої землі один князь і його ще й похвалено та 
названо Боголюбським, то чому б не спробувати й іншим?
Через тридцять два роки, в січні 1202 року, Київ взятий був князем Рюриком 
Ростиславовичем, який привів собі на підмогу ще й половців з ханами Кончаком і 
Данилом Кобяковичем. Гірко плакав літописець над долею Києва: «И сотвориша 
велико зло в Русской земли, якого же зла не было от крещения Русской земли... 
Митрополию святую Софию, и Десятинную святую — Богородицу разграбиша, и 
монастыри все, и иконы одраша, и иные поимаша, и кресты честные, и сосуды 
священные, и книг, и порты блаженных первых князей, еже бяше повещали на память 
собе, то все положиша себе в полон».
В 1240 році Київ був знесений з лиця землі Батиєм. Завалилася навіть Десятинна 
церква, у якій пробували знайти свій останній рятунок від татарської орди старі, 
жінки і діти. І тільки Софія, сплюндрована, обдерта зсередини, вціліла, стояла 
над пожарищем, над попелом і руйновищем, і підносила бого-матір свої руки в 
молінні за Київ на стіні, поставленій древнім будівничим так міцно, що не взяли 
її татарські пороки. Тоді й названо ту стіну Нерушимою, бо повірили люди, що 
вічно •стоятиме цей великий і предивний собор і вічно здійматиме, захищаючи їх, 
свої руки, створена великим художником першо-віків скорботноока жінка.
Стояв собор і при князеві литовському Гедіміні, що зайняв Київ через вісімдесят 
літ після Батия, і при татарському ханові Едигею, який грабував Софію вже в 1416 
році, не зачепила його й пожежа Києва, що її полишив по собі кримський хан 
Менглі-Гірей 1482 року.
Коли вже нічого було грабувати, лишилися самі тільки стіни З ледь помітними під 
патиною століть фресками і мозаїками, яких видовбувати ніхто не став, — мабуть, 
тому, що високо або ж надто забарно, грабіжники ж завжди квапляться (чому доказ 
і нетерплячка Шнурре, який хотів би за місяць знайти під давніми записуваннями 
найдорогоціннішу фреску в соборі і, мерщій вирізавши її, відправити в свій 
фатерлянд), тоді настали часи, коли одні прагнули якось, відбудувати собор, інші 
ж намагалися будь-що полишити в ньому свої сліди. Так, уніати, які володіли 
Софією тридцять шість літ,-не здобулися більше ні на що, як забілити вапном усі 
фрески, й мозаїки, і грецькі написи, які дратували їхнє око, звичне до латини.
Владика Молдавський Петро Могила, що через шість років І Після уніатів став 
київським митрополитом, був першим, хто відбудував і зміцнив собор, перед тим 
століттями плюндрований і знищуваний. Він підтримав древні стіни контрфорсами, 
вибудував нові арки в західній частині храму, поставив вільна нових куполів і 
фронтонів, полагодив старі куполи, надбудував верхні галереї, при ньому собор 
знов засяяв своїми мозаїками і фресками зсередини, хоч, здається, зовнішні 
розписи на той час уже були понищені.
Семи років не дожив Петро Могила до великого дня. Він помер, маючи всього лиш 
п'ятдесят років. Сім останніх років свого життя віддав прикрашенню й відбудові 
Києва, найперше ж — великої Софії, мовби передчуваючи день шістнадцятого січня 
1654 року, коли в соборі митрополит Сильвестр Косов при гетьмані Богдані 
Хмельницькому і послах царя Олексія Михайловича звершив урочисту відправу на 
честь присдиання України до Росії.
Ще сто років — і вже останній великий будівничий і прикрашатель собору 
митрополит Рафаїл Заборовський наставив у Софії ось цей різьблений визолочений 
іконостас, зроблений карпатськими дуборізами, серед яких минуло дитинство самого 
Ра-фаїла, поставив срібні царські врата (де вони тепер?), збудував велику 
Софійську дзвіницю з дзвонами, найбільший з яких важив вісімсот пуді'в.
Можна б згадати, скільки політичних пристрастей і чвар розбилося об стіни цього 
собору, скількох бачив він можикх, скількох нападників і молільників. Багато рук 
будувало й захищало собор, ще більше рук, мабуть, замахувалося иа нього, але, 
мабуть, ніколи ще не нависала над Софією така загроза, як нині, бо й війни, 
здається, такої не звала ні наша земля, ні ціле людство.
Колись були просто невмілі примітивні грабіжники, тепер насунули озброєні всіма 
досягненнями науки и техніки канібали, які, грабуючи, мерщій затирають усі сліди 
по грабункад, та ще й підводять під свою зловісну діяльність теорії про так 
звану вищість німецького духу.
Гордій Отава довго стояв, притримуючи за руку Бориса, посередині собору, потім 
вони повільно пішли поміж камінними, всуціль обписаними фресками стовпами, пішли 
во самому дну химерного барвисто-кам'яного моря, двоє людей, загублених серед 
мовчазної пишноти, серед вічного струмування гармонії, їхні кроки відлунювалися 
десь далеко позаду, луна гриміла й гупала, хоч як тихо намагалися вони ступати 
по залізних плитках підлоги, собор видавався безмірним для цих двох, вони ходили 
довго й уперто, аж поки старший лишив молодшого там, звідки вони розпочинали 
своє ходіння, звелів йому стерегти вхід од нежданих відвідувачів, якими тепер 
могли бути тільки вороги, а сам вирушив у нові мандри, задля яких, власне, й 
добувався до собору.
Він зійшов на хори, обстукав там кожну підпору, кожен відомий йому тайник, 
оглянув приміщення, де зберігалася фрески, вяртзані з стін зруйнованого через 
його провину Михаїйлівського монастиря; фресок там не було, взагалі нічого не 
лишилося: гер Шнурре вже побував тут, вже вивіз для музею фюрера перші свої 
здобутки. Що ж, Отава й не здивувався, втрачено -більше, тепер ішлося про те, 
щоб не втратити, може, найголовнишого.
Він забрався аж під куполи, оглянув усі горнища собору, не лякаючись дикого 
холоду й пронизливих протягів, обмацував кожен підозрілий предмет, розривав 
кожну купу лахміття, дряпаючи руки, розкидав звалища будівельного мотлоху.
Він проник у підземелля собору. Певно, фашисти побоялися поткнутися сюди, може, 
остерігалися мін або засідки, тут міг вільно просуватися тільки він, бо перед 
його очима відбувалися розкопки, які перервано війною, він сам уперто 
вимальовував плани софійських підземель, намагаючись відтворити їх у первісному 
вигляді й тим самим бодай трохи наблизитися до розв'язання загадки про 
книгосховище Ярослава Мудрого. Хай навіть воно давно вже очищене грабіжниками, 
хай він спізнився на кількасої років, як спізнювалися на цілі тисячоліття всі 
археологи, які розкопували гробниці єгипетських фараонів, знаходячи в них тільки 
сліди перебування метких доісторичних злодіїв. Але як знати? Може, як тому 
англійцеві, що врешті знайшов у Долині Царів запечатану всіма царськими печатями 
неторкану гробницю Тутанхамона з її золотими саркофагами, йому теж могло б 
пощастити і його лопата теж вдарилася б о камінь тисячолітнього склепіння, під 
яким лежать покладені за велінням Ярослава перші книги Київської Русі, і перший, 
єдино правдивий літопис, і всі записи, що стосувалися спорудження собору і 
загадкового художника, про якого Отава мав клапоть пергамену з надірваним ім'ям 
і недописаним словом?
Він стояв у темному, холодному, вільготному підземеллі перед безладним завалом 
глини, за яким, може, ховався той вимріяний хідник, що вів до святая святих. У 
такій глині багато літ тому ще молодий Гордій Отава знайшов засмолений горщик, 
який вріс поміж корінням старезного, безліч разів зламуваного бурями дуба. Дуб 
стояв над самим краєм глинястого київського урвища, половина його коріння вже 
безпорадно звисала з кручі, він ждав свого кінця, і той кінець прилетів з 
ураганом і зливою; з-під дуба вимило рештки землі, за яку він тримався, дерево 
тяжко звалилося набік, вивергаючи з глибини нові маси глини, і тоді хтось 
побачив ту посудину, затиснуту цупким чорним корінням, немов старечими, але ще 
міцними в своїй упертості руками, а що в інституті Отава був наймолодший і в 
таку негоду не хотілося бігти через усе місто за переляканою дівчиною, яка 
прибігла з криком, що знайшла щось дуже історичне, то й послано саме Отаву.
Дев'ятсот років майже пролежав той глек, чекаючи на молодого аспіранта Гордія 
Отаву, ніс до нащадків велику тайну, якою знехтувала історія, примхлива й 
перебірлива. Дяка тому далекому предкові, що керувався в своїх діях 
ветхозавітною настановою пророка Ієремії: «Возьми сі записі та й зложи в глиняну 
посудину, щоб вони там могли передержатись довгий час». Передержалися не зовсім. 
Волога проникла навіть крізь-обпалену глину, зіпсувала половину пергамену, 
вціліло тільки трохи запису, але й того виявилося досить, щоб дати Отаві роботу 
на ціле життя. І то все для того, щоб тепер перекреслити всю цю роботу, всі його 
пошуки, зіставлення, здогадки, найстрашніше ж — знищити самий собор!
Але він не дасть цього зробити! Тепер, коли переконався, що Софію ще не начинено 
руїнницькою вибухівкою (видно, їм справді залежало на тому, щоб знайти тут для 
себе щось незвичайне), Отава міг спокійніше й розважливіше обдумати свій намір 
зберегти собор. Передовсім не слід було втрачати контакту з Шнурре, повернути 
всю справу так, щоб тому тільки здавалося, ніби він використовує радянського 
професора, насправді ж — використати фашиста самому, перетворити його на 
мимовільного свого помічника й спільника.
Знову був вечірній візит до штурмбанфюрера, до помешкання академіка Писаренка, 
забитого вкраденими в київських музеях унікальними меблями, але цього разу Отава 
вже не квапився, дав умовити себе сісти в один з вигідних шкіряних фотелів, з 
насолодою доторкувався до рипучої шкіри: шкіра пахла старим звичним життям, в 
кімнаті було тепло, бо німці нарешті відремонтували нагрівання для цього 
будинку, заселеного високими функціонерами, знайдено паливо, і ось сьогодні 
зранку ця оселя стала одним з осередків блаженного тепла в замерзлому, 
голодному, вмираючому Києві. А фотель так приємно холодив у теплій кімнаті, 
гарно було б посидіти тут, прикривши очі повіками, подумати про своє. Шнурре 
ввімкнув «Телефункен», з приймача текла просвітлена моцартівська мелодія, ще 
десь у Європі знаходилися не зачеплені війною музиканти, і диригент ставав за 
пульт у незмінному фраку, постукував паличкою, закликаючи до уваги й 
зосередженості, і скрипалі підсовували під свої Підборіддя складені вчетверо 
білі хусточки, щоб не витиралася дека скрипки, а вкінці диригент вдячно 
потискував руку першій скрипці, вклонявся оркестрантам...
— Так от, — сказав Отава, бо Шнурре мовчав, вдавав, ніби весь заполонений 
музикою, насправді ж вистежував кожен Отавин порух і, весь внутрішньо 
випружившись, ждав, що той скаже,— я оглянув собор...
— І! — не витерпів усе-таки Шнурре.
— В самому соборі нічого не поруйновано і не зачеплено, але пропали...
— Ви про деякі речі, що там зберігалися? — перебив його Шнурре. — Ми їх просто 
заховали в надійному місці...
Отава не став уточнювати, яке те «надійне місце», бо й так добре знав, та й не 
про це йому йшлося.
— Як ви, очевидно, розумієте, — повів він обережно далі, — мені потрібні 
робітники. Досвідчені реставратори. Люди, що знають свою справу...
— Неодмінно, неодмінно, — окивав головою Шнурре.
— Я не знаю, чи пощастить мені розшукати моїх співробітників, з якими я вів 
реставраційні роботи перед війною, бо в мене жодних даних, де й хто з них. Чи 
вони лишилися в Києві, .ди пішли на фронт, чи, може, вбиті, арештовані...
— Я про це подумав уже, — сказав Шнурре.
— Трохи передчасно. — Отава не мав наміру поступатися будь у чому. — Людей 
повинен добирати я сам. Раз я відповідаю...
. — Мій любий професоре, — Шнурре знову перебирав розмову в свої руки, знову 
ставав паном становища, вважаючи, що радянський професор уже покладений на 
обидві лопатки, — дозвольте нагадати вам, що відповідаю все ж таки я. Звичайно, 
в.свою чергу за безпосереднє виконання відповідаєте й ви, але, є  вища 
відповідальність, тягар якої лягає тільки на мої плечі. Тому я повинен був 
заздалегідь подбати про все. Ви матимете вже завтра необхідну кількість людей, 
це досвідчені, висококваліфіковані реставратори, ви не розчаруєтесь в їхньому 
вміїні і в їхньому працелюбстві...
— Хто ці люди? — стривожено спитав Отава.
— Це прекрасні німецькі реставратори, щоправда, на них солдатські мундири, але 
тут уже нічого не вдієш, та й не грає ролі, в якому мундирі той, хто виконує 
свою роботу вміло й ретельно.
— Але мої помічники...
— Про це не може бути мови. Окрім вас, до собору не буде впущено жодного з 
місцевих жителів! Це святиня мистецтва, і ми не можемо рискувати!
Отава мовчав. Вони не можуть рискувати... Він метався в безвиході. Що робити? 
Знову відмовлятися? Плюнути цьому есесівському професорові в пику? Кинутися на 
нього? То й що? Хіба цим порятуєш собор? Уявив себе на чолі бригади 
єфрейторів-реставраторів. Якщо в Києві є підпільники, вони повинні вистежити 
його в перші ж дні робіт і вбити, як шолудивого пса! Професор Отава очолює групу 
високодосвідчених німецьких реставраторів у Софійському соборі! Відкриття 
унікальних фресок, зроблені професором Отавою з допомогою групи високотехнічних 
німецьких реставраторів! Тепер усі його зусилля видавалися йому так само 
наївними, як оті крадіжки мішків з піском в перші тижні війни. Поки він тягав 
пісок, ждул фашистів з повітря, вони ввійшли до Києва з землі. Він намагався 
рятувати собори з покрівлі, а вороги заклали тонни вібухівки в підземеллях, і 
Успенський собор злетів у повітря, виився уламок стіни з скорботними постатями 
фрескових андів. Але відступати не мав куди. Позостанеться впертим бодай у своїй 
наївності!
— Гаразд, — сказав, підводячись з нагрітого фотеля, Отава, — не приховаю, що 
мені прикро, я звик працювати з своїми людьми, але однаково не мені належить 
право вирішувати, я можу тільки згоджуватися або ні, а вже раз я перед тим дав 
свою згоду, то не стану ламати слова.
— Ви подобаєтесь мені більше й більше, мій любий професоре, — підвівся з свого 
імператорського стільчика й Шнурре. — Може, ще побудете в мене? Мій Оссендорфер 
готує холостяцьку вечерю...
— Дякую, мені б хотілося спочити.
— Я дякую вам, професоре. Отже, роботи можете розпочати завтра вранці. Все буде 
до ваших послуг.
Коли на ранок Отава разом з Борисом прийшов до собору, він змертвів. Якщо й 
вимальовувалися йому будь-коли апокаліптичні видіння кінця світу, то ось одне з 
них! Посеред центрального нефу, перед різьбленим іконостасом сімнадцятого 
століття палахкотіло величезне вогнище, а навколо нього вистрибували одягнені в 
довжелезні, широкі, мов попівські ряси, зеленкуваті шинелі німецькі солдати, 
наставляли до полум'я руки з розчепіреними пальцями і безладно виспівували:
Warum die M&auml;dchen lieben die Soldaten?
Ja, waruni, ja, warum!
Розчервонілі морди, мертвий полиск вирячених на вогонь очей, чорна кіптява 
виривається з рухливого кола, твореного цими зловісними постатями; весь собор 
завмер, в ньому немає того вічного гармонійного руху, який ще вчора оповивав тут 
професора і його сина, все заклякло й принишкло, навіть відлуння звуків сьогодні 
немає тут, і слова безглуздої пісеньки, щойно викричані, мовби знов падають 
назад, до чорно відкритих ротів, до тих ідіотських солдатських горлянок, 
горлянки душаться словами й виштовхують їх знову й знову:
Ja, warum, ja, warum!
— Хто тут старший? — вигукнув Отава, пересилюючи верескняві виспіви солдатні. 
Якась постать відділилася від кола.
— Я професор Отава, — сказав Гордій, — відповідаю за всі роботи. Вимагаю 
абсолютного послуху. Негайно загасити вогнище і не сміти більше чинити тут таких 
неподобств. Це — собор, запам'ятайте! Тут не палили вогнищ навіть найдикіші люди 
в історії.
По-німецьки слово «собор» звучало багатозначно: «Дом». А. може, то так здалося 
Отаві? Може, передчував уже тоді він, що це буде його останній притулок, 
останній і вічний дім?
РІК 1015
СЕРЕДЛІТТЯ. НОВГОРОД
Но Бог не вдасть дьяволу радости.
Літопис Нестора
Високі свічі в срібному трисвічнику горіли в княжій ложниці до глибокої ночі.
Ярослав читав привезену йому за великі гроші з Болгарії книгу святого отця 
церкви Іоанна Дамаскина. «Нема нічого вищого за розум, бо розум — світло душі, а 
нерозум'я — тьма. Як позбавлення світла творить тьму, так і позбавлення розуму 
по-темнює смисл. Безсмисленість властива тварям, людина ж без розуму — 
немислима. Але розум не розвивається сам собою, а потребує наставника. 
Приступимо ж до єдиного навчителя істини — Христа, в якому заключаються всі 
тайни розуму. Наблизившись же до дверей мудрості, не вдовольнимося цим, але, з 
надією на успіх, будемо штовхатися в них».
Князь відсунув книгу, довго дивився в світлий свічний вогонь. Ждав, що, 
викликані книжною премудрістю, прийдуть власні думки, але в голові стояла якась 
важка, гойдлива стіна, серце князеві билося пришвидшено, мов по довгому бігу, 
насилу стримався від того, щоб не схопитися і справді не бігти кудись. Куди ж? 
Жив останні місяці в душевному сум'ятті, відчував розтерзаність в серці. Закусив 
губу, знов підсунув книгу.
«Хоча істина не потребує барвистих прикрас, але вони необхідні для заперечення 
проти тих, хто спирається на ложний розум. Істину треба досліджувати не 
марнослав'ям, а смиренням».
Якби ж то хто-небудь міг йому заперечити в будь-чому? Довкола був тільки послух 
і догідливість — повсюдні й почасні супутники княжої влади. Хіба що Забава? Але 
геть, геть! йдеться про справи набагато вищі. Йому потрібна тільки мудрість, 
тільки просвітленість розуму, а все, що скаламучує, затемнює, спантеличує, — 
геть!
«Що є філософія? Філософія є страх божий, добродітельне життя, уникнення гріха, 
удаління від миру, пізнання божественних і людських речей, вона вчить, як 
чоловік ділами своїми повинен наближатися до бога».
Сімдесят глав мала в собі книга велемудрого інока з Єрусалимського монастиря 
святого Сави, довго бився князь над тяжкими словесами, пересилюючи в собі 
нуртування крові, аж поки заснув сном тяжким і уривчастим після пізнього 
читання.
Вже вдарили перші морози, налагодилися шляхи до Новгорода, князь ждав вістей, 
але вістей не було ні з Києва, ні з варяг, зате, мовби в передчутті возвишення 
Ярославового, посунули до нього прочани, мандровані іноки, святі люди, які 
бували в далеких заморських землях, а тепер розносили по всій Руській землі 
чудеса, бачити які вони сподобилися. Бачили ж вони в Єрусалимі на місці 
розп'яття Ісуса Христа розщілину, крізь яку пролилася його кров на голову 
Адамову. Бачили стовп Давидів, де він склав псалтир. Бачили колодязь Якова, коло 
Сихема, де Ісус бесідував з самарянкою. Найбільшим же чудом була в Єрусалимі 
світлість, яка низходить з неба в час вечірній у велику суботу і запалює кадила. 
Світлість та схожа на кіновар, багряна вона, як кров, а кадила загоряються від 
неї тільки православні. Підносили свічку, запалену од того небесного світіння, 
до бороди, але борода не горіла.
Прочан кликано на учти княжі, місця їм відводилися коло Ярослава, подавано 
багато грибних потрав, м'ясо, смажене на жару, дичину, ставлено кубки й ковші з 
пивом, медами, фрязь-ким вином; але святі люди вдовольнялися самим хлібом та 
водою, клали смиренно на дубовий стіл свої ніколи не миті руки, покорчені від 
ломоти в кістках, з порепаною, подібною до волової, шкірою, ворочали повільно 
велетенськими, як ведмежа шуба, бородами, відрощуваними навмисне, щоб 
протиставити справжню чоловіцьку красу бісівському жіночому безборідству. Не 
живи для себе, а для бога, дбаючи за життя вічне. Ум, віддаляючись од усього 
зовнішнього і скупчуючись у внутрішньому, повертається до себе, тобто 
з'єднується зі своїм словом, що перебуває в думці по естеству, через слово 
з'єднується з молитвою і молитвою восходить в розум божий з усією силою любові й 
усердям. А молитися треба повсякчас. Як святий Павло, що совершав щодень по 
триста молитов і, щоб не збитися з ліку, клав за пазуху триста камінців, 
викидаючи по одному після прочитання молитви. А щоб з'єднатися з богом у думах 
своїх, уникати треба ринків, городів і людського шуму, бо нема на світі більшої 
пагуби, ніж людський гомін, грища, сміх і кощунства. Втікай звідти. Возлюби 
мовчання, живи в печерах, як святі отці-печерники, або в дуплах дерев, як 
іноки-дендрити, хто й на Стовпі стояв, як Симеон-стовпник, і ніякі зваби землі 
не змусили його спуститися звідти, а інші ходять нагі, ще інші лежать на землі й 
не підводяться, бо підвестися можеш тільки для гріха, а ті носять залізні вериги 
з мідними хрестами на голому тілі, і не було мук, яких не витерпіли задля 
очищення від гріховності. Святого Макарія, коли той займався рукоділлям, укусив 
комар. Макарій задавив комара, а потім, розкаявшись у своїй нетерпимості, осудив 
себе на шість місяців сидіти голим коло болота. Комарі покусали його так, що 
впізнали Макарія тільки по голосу, думали — прокажений.
Іноки виносили стільки скорботи й печалі, що людськими устами навіть і висловити 
незмога.
Людина — образ божества, тому повинна прагнути краси пе-рвообразної, а вона 
дається тільки знищенням плоті. Був святий чоловік, що носив не скидаючи кам'яну 
шапку. А другий обку-, вав себе ланцюгом дев'ятисаженним. Один не спав зовсім, 
не і'лягав і не сідав, а для більшої бадьорості тримав у руках ка-, мінь, щоб 
той своїм падінням будив його, не давав заснути, їжу приймали тільки найпростішу 
і то якнайменше. Один або два рази на тиждень. Якщо ж одоліють хворощі, то й 
зовсім не вживай їжі, а харчуйся водою та соком. А був святий чоловік, іжщо їв 
тільки сиру землю. Бо їжа, слава, багатство, краса, як весняний цвіт, приходять 
і щезають. А чоловік сотворений для небесних благ, тож повинен відчувати відразу 
до всього земного.
А в князя перед очима стояло тільки земне, хоч що там розповідали монахи. Не чув 
смороду від немитих странників, бо пахло йому свіжою стружкою звідти, де 
новгородські теслі стругали дошки для човнів і насадів, і Ярослав сам щодень 
перелічував нові судна, знав-бо гаразд: іти на Київ, проти могутнього князя 
Володимира, треба з силою великою, а як зуміє все своє військо посадити на 
кораблеці, то вийде навстріч великому князеві неждано й негадане. Дзвеніли йому 
молоти в задимлених кузнях, а крізь те дзвеніння пролунювалася гарна та бадьора 
пісенька:
Кували мечі два ковалі,
Гей, два ковалі да три помагалі,
Да од неділі да й знов до неділі...
А мечі кувалися для простих воїв за день, а для воєвод — і по сім днів. Один 
коваль з помагалем виковував меч начорно, а другий помагаль точив на точилі. 
Коваль другої руки вирівнював і вигладжував меча, гартував його, наводив блиск, 
а на рукоятках дорогих мечів, поряд з яблуком і перехрестям, чеканив ще звірів а 
чи птахів.
А потім згадувався зненацька Ярославові чудський божок Тур — мідний ідол у 
образі чоловіка, що має коняче соромне тіло, бісівські грища довкола Тура 
посеред снігів, у причаєних пущах. І яке їм було діло у їхніх солодких утіхах до 
тих загублених серед палестинських пустинь, що не мають коло себе жодної жінки, 
відкидають плотську любов і живуть серед пальм!
З дитинства ненавидячи своє недосконале тіло, прикутий до ліжка, Ярослав крізь 
віконце вдивлявся в довколишній світ, бачив його буйність, його нестримність у 
розвагах, його жадобу до втіх і радощів. Може, тоді, в заздрощах, зненавидів усе 
те і возрадувався, прочитавши у старій книзі про древніх есеїв:
«Хоч у це й важко повірити, протягом тисяч поколінь існує вічний рід, в якому 
ніхто не народжується, бо відраза до життя серед інших людей сприяє збільшенню 
їхньої кількості».
Але потім став на ноги, сам спізнав принади життя, для нього стало відкритим і 
доступним усе суще, відчув себе людиною, бажання пересилювали в ньому чисті 
розмірковування, бажання намножувалися щодень, князівська влада несла безліч 
турбот, але дарувала вона й безліч поваб, від яких несила було відмовитися. І 
ось демони протиріччя розривають йому душу. Привчений до солодкої отрути 
книжної, тягнеться й далі до святих людей, які несуть з собою божу мудрість. А 
водночас, спраглий принад життя в найпростішому їхньому виявленні, 
підштовхуваний кров'ю, рвався до них дико й непогамовне, аж самому ставало 
страшно, і то тоді намагався замолити гріхи свої. Так і крутився в диявольському 
колі безвиході. Сказано ж бо в самого бога: «Не буде мій дух переважувати в 
людині, бо вона — тіло».
Після тої дощової ночі, проведеної в Пеньковій хижі, князь кілька днів постився 
і молився гаряче й ревно, а потім, коли надворі була ще більша хвища, мовби 
спонукуваний тими холодними небесними водами, зірвався посеред ночі просто з 
церкви, тихцем скочив на коня й сам, без охорони, без супроводу й соглядатаїв, 
помчав за Неревський кінець, до Звіринця, за річку Гзень. В темній хижі ледь 
жевріли залишки вогнища, Забава спала під глухою стіною, Пенька не було, звично 
віявся десь по лісах або ж пробував свіжозвареного пива на Загород-ському кінці. 
Ярослав мовчки вхопив Забаву, став закутувати в привезене з собою велике корзно, 
вона зі сну неголосно скрикнула, сміялася притишено й хвилююче; озирнувшись по 
хижі, князь зняв з шиї важку золоту гривню заморської роботи, поклав на видноті, 
щоб Пеньок догадався, куди зникла дочка, поніс Забаву на руках до коня, 
посадовив її поперед себе в сідло, сказав хрипко: «Тримайся за мене міцно».
Вона притулилася до нього, він відчув пал її молодого тіла навіть крізь змокрілу 
одіж, кров у ньому гуділа й клекотала темно й відчаєно, він боявся вже не так за 
дівчину, як за себе, попросив знову: «Обійми мене за шию!» Вона так само мовчки 
обхопила його шию рукою, притислася до нього ще дужче, а йому й того було мало, 
попросив ще: «Обійми обома руками». Забава засміялася ще тихіше, сказала крізь 
той бісівський сміх:
«А не маю ж обох». Ярослав не зрозумів спершу. «Як то не маєш?» — «А так. 
Однорука я. Ліву руку тільки маю. Ведмідь ще малою покалічив». Він не повірив. 
«Як то? Ти ж була з двома...» Забава сміялася заливчасте й знущальне. «Сліпий 
був, княже. Засліплений і здурілий».
Він аж одсахнувся од неї. Справді бісівське зілля. Обманює чи, може, так 
задурила йому голову, що й не помітив тоді? Але ж обіймав її! Билося в нього на 
грудях її потужне, молоде, як весняне листя на березах, тіло! І її серце 
простукувалося просто до його серця. «Ну, обійми мене міцніше хоч однією рукою», 
— попросив він. Забава послухалась. «З одною рукою ти теж мені люба. Назву тебе 
Однорукою». Вона сміялася й далі. Кінь обережно ступав поміж темними деревами. 
«Назву тебе Шуйця, — сказав князь, — ні в кого не буде такого ймення!» — «А мені 
однаково»,— засміялася вона. «Будеш завжди коло мене», — пообіцяв Ярослав. «Чому 
б мала коло тебе бути?» — «Бо вподобав тебе». — «Ой, брешеш, князю. Куди везеш 
мене?» — «А куди б ти хотіла?» Ліпше б не питав. Не знав, що викличе в ній тими 
словами пекельний вибух, який струсне їі тілом, наллє його твердою холодністю. 
Забава хитнулася, мало не впавши з коня, сміх їй урвався вмить. «Що? — крикнула 
вона гнівно. — Нікуди! Нікуди, чуєш, князю!» — «Ну, що ти, — спробував він її 
вгамувати, неспроможний збагнути, що з нею сталося, — якщо не хочеш на княжий 
двір у Новгород, погдемо в Ракому, там тихо, ніхто не відатиме, будеш там...» — 
«А не буду : ж, нігде не буду твоєю підложницею! — крикнула вона майже відчаєно, 
майже крізь сльози, які теж незбагненними лишилися'для князя. — Буду завжди 
собою, вільною, не хочу нічого від тебе!» Вона вислизнула з корзна, в'юнко 
зсунулася з сідла, втонула в пітьмі, мов у чорній прірві.
—- Шуйцю! — злякано якось гукнув Ярослав. — Забаво! Куди? • Вона зникла від 
нього, мовби й не було її зовсім на світі.
— Візьми хоч корзіто, застудишся! — ще гукнув у безнадію пітьми.
Ні слуху, ні мови.
Тоді він, озвірілий, поскакав на Неревський кінець до садиби посадника, люто 
гримів у високі дерев'яні ворота, підняв усіх, викликав під дощ перестрашеного й 
пропахлого теплими лебедячими перинами переніженого Коснятина, сказав з понурою 
твердістю:
— Звели вибудувати для мене дворище в гарному місці за Звіринцем в далеких 
пущах, і то швидко і гарно. А ще: ніхто щоб не відав, окрім тебе та мене.
Не було на світі таких теслів, як новгородські! В короткім часі став у лісовому 
задаллі, мовби вичарувании, просторий двір, оточений дубовим гостроколом, з 
приворітною і наріжними башточками, в дерев'яних візерунках, а в тому дворі — 
дім багатий з колод світлих і дзвінких, з просторими підклітями, і комори, 
стайні, варниці, й погреби, і дванадцять беріз білих як сніг на дворищі, — 
старалися теслі, а ще більше старався Коснятин, щоб догодити князеві, але не 
догодив, бо як привіз Ярослава, той нічого не мовив, тільки спитав невдоволено:
— А церква?
— Думав, не ти тут житимеш, князю, — довірливо сказав Коснятин.
— Роби, що велять.
Церкву ставили стрілчасту, високу, вищу за берези, але непростору — аби 
помолитися одному або двом, і хоч ніхто й не знав, навіщо вибудовується таємнича 
садиба, та однаково хитрі теслі, помахуючи лискучими сокирами аж під самою 
бородою в бога, виспівували сороміцьких пісеньок, але й на те не зважав князь і 
знов зірвався з молитви і притрушеною сніжком ніччю летів самотою до убогої 
хижі, розбуркав сонного Пенька, а Забава-Шуйця, мовби ждала князя щоночі й не 
спала, відразу зготовилася вийти з ним, щоб не тривожити далі батька, і вони 
стали на морозі, коло згаряченого навальним бігом коня, знов Ярославові одібрало 
мову й розум, гула йому в голові темна, важка кров, а Шуйця сміялася зривисте, 
звабливо, він згорнув її в свої ведмедячі обійми, аж усе в ній затріщало, але 
дівчина не скрикнула, не випручалася, тоді він підсадив її на сідло; все 
повторювалося так само, як і в дощову осінню ніч, тільки що тепер стояла над 
землею морозяна прозорість, а внизу біліли сніги, і дерева чорно й зелено 
значили їм путь, вели, кликали далі й далі; може, через те Шуйця й не питала, 
куди він везе її, сиділа мовчки, горнулася до Ярослава, обіймала його за шию 
своєю шуйцею, іноді визміювалося її молоде тіло в сміхові, князь дурів більше й 
більше від її чар, аж раптом знову, наче вселився в неї нечистий, відсахнулася 
вона від Ярослава, гукнула з ненавистю:
— Знов везеш мене кудись!
— Сама там будеш; — сказав він, мало не жебруюче, — клянусь тобі всіма святими. 
Сама й вільна. Хочеш — боляринею зроблю тебе, хочеш — як хочеш...
— Ніким не хочу — тільки собою.
— Собою будеш...
— А куди?
— І сам не знаю.
— То вже ліпше.
— А я вже сам не свій.
— Ще ліпше.
— Не князь, і не Юрій, і не Ярослав.
— Оце...
Вона не зістрибнула з коня, заов пригорнулася до Ярослава, потім ще раз 
сахнулась, спробувала зазирнути йому в темні очі.
— Та не пробуй обдурити. Як тільки помічу — втечу одразуі
— Не втікай, — попросив він, — не обману. Повір мені.
— Якщо не князь те мовить — вовірю.
— Не князь. Чоловік.
Шуйця обняла його за шию. Так і їхали далі. Вже світало, коли добралися до нової 
садиби. Сояні теслі, в робочому своєму поспіху, ладналися підніматися під небо, 
лоскотати богові бороду сокирами, а ще більше — сороміцькими приспівками. Білі 
берези височіли за дубовим гостроколом, білі берези підступали звідусіль і тут, 
на вільній волі. Князь зупинив коня, Забава дивилася на те чудо, яке, — тепер 
вже знала це точно, — зроблено лиш для неї, ще не звідане почуття власності мало 
її турбувало, спитала тільки:
— Там хтось є? Слуги?
— Теслі. Добудовують церкву.
— Нащо вона?
— Для бога.
— Обійшовся б твій бог і без церкви.
— Гріх.
— А я?
— І ти гріх.
— Тоді загорни мене в ведмедно, щоб ніхто не вгадав, що везеш.
— І так знатимуть,
— А я не хечу.
— Рота людям не затулиш.
— А ти ж князь — затули. Скажи: одірвеш язика кожному...
— Звелю.
— То швидше загортай мене в ведмедно, бо я й ще чогось запрагну в дурощах своїх!
Він поцілував її в губи, вперше наважився, поцілунок був — ніби впав у терпке 
море й потопає в ньому, неспроможний виринути. Потім згріб Шуйцю в оберемок, 
обмотав ведмежою шкурою, поклав упоперек сідла, мов щось неживе, і так в'їхав у 
ворота, догідливо відчинені сторожем; йому хотіли помогти зняти ношу з сідла й 
занести до терема, але Ярослав суворо звелів:
— Одійдіть, сам. І не пускати до мене нікого.
Невже це було насправді? Невже з ним?..
Нічого не міг пригадати. Окрім тихого світіння її тіла та ще — як у знемозі 
відкидала вона голову, і шия їй видовжува-- лась ніжно-ніїкно, і на устах жив 
лукавий посміх, і тіло світилося так, що він з стогоном затуляв долонями очі, 
але й крізь пальці било йому світіння її тіла, знов і знов, без кінця, світіння 
співаюче, баламутне, приголомшливе.
Одірвавшись од неї, він побіг до недобудованої церкви, ревно молився під 
глумливі виспіви теслів згори, там його й знайшов Коснятин, який привіз звістку 
про те, що прийшла варязька дружина з Еймундом на чолі, але князь, видно, й не 
слухав і не чув нічого, не заводячи посадника до приміщення, просто на морозі 
передав йому свої повеління:
— Лишуся тут. Прибери всіх звідси, і то без погайки.
— Не викінчили ще церкву.
— Хай так стоїть. І всіх прибери чоловіків. Постав жінок. Самих жінок. І 
служебок, і до робіт, і до сторожі.
— Такого дива й не бачено. — Коснятин не ховав усміху на соковитих своїх губах.
— Роби, що велять.
— А варяги?
— Які варяги?
— Прибула дружина. Еймунд-воєвода.
— Подбай. Дай пристанок, їжу. Повернуся — радитись будемо.
— На Поромониному дворі їх розташував.
— То й гаразд. Жди мене.
— Довго тут будеш, князю?
— Не знаю. Бог знає всевидячий і всезнаючий. А повернувся ж не до бога, а до 
неї, до Шуйці, застав її в сльозах; може, відчула вона в самотині весь страх 
содіяиого з цим чужим, зовсім не знаним їй чоловіком, лякалася, будущими, а 
може, то були сльози злості на саму себе й ня нього. Ярославові стало шкода 
дівчини, він кутав її в білячу ковдру, витирав їй сльози міцною своєю рукою, 
рукою мужа, що з однаковим спритом тримала меч і писало.
— Одружився б на тобі, — сказав, зітхнувши, — але князівство вимагає від 
чоловіка більше, ніж йому хочеться.
— А й не треба мені твого князівства, — відмовила вона крізь схлипування.
— Багато чого стоїть поміж людьми, перебореш — тоді радість, але не завжди є 
змога усунути те, що розділяє. Може, я теж не радий князівству, та ждуть мене 
діла ще більші.
— Нудний ти й нецікавий, коли князь, — сказала вона злісно.
— А вподобала ж у мені кого? Не князя хіба? — спитав він, трохи ображений.
— Мужа вподобала. Одуріння твоє найшло й на мене.
— Будеш завжди зі мною. В походах і в городах.
— Лишуся тут. Гарно вигадав оце обійстя. Далеко від усіх. Не люблю, коли 
вештається навколо люд. Тишу люблю. А з тобою — теж не хочу.
— Аби ж то могла стати моєю жоною...
— Не стала б ніколи. Не хочу роззувати нікого. Волю волію... Тоді він сказав їй 
про своє веління. Щоб жила тут з самим жіноцтвом.
— Щоб їх тільки небагато. І ненабридливих, — сказала вона
— Господинею над ними будеш.
— Не знаю, що то.
— Коли взнаєш, сподобається.
— Хто ж то зна...
— А не знудьгуєшся тут?
— Коли знудьгуюсь, утечу до свого Пенька. Там мені й любо. Там найбільша воля. 
Серед дерев та звірів.
— Як приїздитиму — ждатимеш мене?
— Приїдеш — тоді й побачу. А тепер ще не відаю. Вона відганяла його від себе 
своєю непокірливістю, насправді ще більше притягуючи й приваблюючи. Він знов 
махнув на всі справи в Новгороді, і знов було те саме каламутне сп'яніння й 
знетямлення, аж поки, зціпивши зуби, нагнав собі в серце гнівливості на самого 
себе й спромігся відірватись од Шуйці. Залишив недокінчену церкву (чи й буде 
коли докінчена!) і недолюблену Шуйцю (чи ж можна долюбити до кінця жінку, милу 
твоєму серцю!).
В Новгороді стрів його з почтом Косцятин, князь велів їхати одразу до варягів, 
на Поромонин двір, що в Славенському кінці. Мав слабість до варягів чи не таку, 
як до мандрівних іноків, знав-бо, що в подорожах людина збагачується умом, 
вбирає в себе світ, як і святі люди, тільки що одні помічали самі лиш чудеса 
божі, а ці вічні вої не знали нічого, опріч срібла-золота, ситого харчу, доброго 
питва та ще гарного жіноцтва, бо й навіщо ж тоді живе на світі воїн і за що йому 
класти живіт свій, якщо не спробувати принад земних, не зачерпнути їх повними 
пригорщами!
Поромоня був собі простий тесля, як і батько, й дід його, як увесь рід 
споконвіку. Не знав він нічого, окрім добре вигостре-ноі сокири, тесав уміло 
стовпи й обаполи, ставив кліті, збивав насади, але стрельнула йому до голови 
думка, стосуючись до потреби, яку запримітив у князя своїм хитро прискаленим 
оком, спорудити небачену в Новгороді палату з кількома печами й високими 
цегляними димницями над покрівлею; і ось у Поромо-ні стали зупинятися спершу 
купці, застукані в Новгороді зимовими хурделигами, а потім наймано його двір для 
дружини, триманої Ярославом, бо ліпшого приміщення годі було шукати, Поромоня ж 
ще вгадав і те, що варяги люблять бути купно, не діляться на воєвод і рядових 
воїв, не вірять чужим. Мав хитрий тесляр добрий зиск з своєї будівлі, а князеві 
було вільно прк-кликувати варягів об кожній порі.
Гадав Ярослав, що цього разу варяги розділяться, бо мали ж прибути з дружиною 
мужі вельми славні, бувалі й відомі, але Коснятин сказав, що всі стали в 
Поромоні і що Еймунд привів ще не всю дружину, а тільки її голову, щоб 
порядитися з князем, а вже повесні прикликати й решту. Цим порушувався звичай, 
але князь збагнув, що обережність Еймундова викликана не зовсім звичним ділом, 
на яке їх вербовано (син мав іти проти рідного батька), хоч коли згадати до 
ладу, то не було на світі такої чорної справи, в яку не встряли б варяги, аби 
лиш їм заплачено так, як вони хотіли.
Довге низьке приміщення, стеля з дубових товстих сволоків, товсті дубові 
підпори-стовпи, крізь затягнені, риб'ячими міхурами віконця-визирки сочиться 
тьмяне світло зимового дня. Коло розпалених печей бородаті, всі, як один, русяві 
й світлоокі варяги сушать одяг, важка задуха стоїть під низькою стелею, залягає 
по всіх кутках, і, мовби прагнучи розігнати ту задуху, сидять за довжезним 
столом кільканадцять плечистих, так само русявих і яснооких, сидять, 
повідкладавши набік мечі, порозстібавши сорочки, наливають з барил вино, цідять 
у кубки мед, черпають ковшами з кадей пиво. Розклекотаний, безладний гомін 
б'ється понад столом, кожен з тих, що п'ють, розповідає мовби сам до себе, бо 
його ніхто не слухає, кожен говорить, не дбаючи за слухачів; ті, що сушать свій 
одяг, хоч і мовчать, але добрати з застольного гамору будь-що нездатні; далі, в 
другій половині приміщення, на поставлених в два поверхи одні над одними 
дерев'яних полатях спить кілька чи то п'яних, чи то просто втомлених від 
швендяння по Новгороду, але до сонних мова відома: пролітає над ними неторкане.
Побачивши князя, застольники мляво розсовуються, даючи йому місце, але жоден не 
підводиться, бо, по-перше, ліньки, а по-друге, надмірна шаноба зараз ще ні до 
чого, треба набивати собі ціну. Але набиває собі ціну кожен. Князь теж знає 
ряди, він і не думає всідатися поруч з цими питухами, вій стоїть, мов у молодої 
на оглядинах, спокійно позирає туди й сюди, він не гнівається за неповагу, бо 
тут його гнів пропаде марне, для цих людей він не князь, для них і сам господь 
бог иє бог, а чорт — не диявол, вени йдуть за своїми мечами, а кличе їх тільки 
блиск золота.
— То що? — не витримує врешті князь, бо варяги потрібніш! йому, ніж він варягам, 
для них по світах чимало знайдеться і князів, і королів, і василевсів, для нього 
ж вибору нема, та й звик він мати справу з цими суворими північними людьми, на 
яких можна покластися, коли вже вони пообіцяють, бо нема в них східної 
підступності й віроломства.
— Ось той — Еймунд, — показує Коснятил на розмаханого, бистрого в погляді 
бороданя в простій сорочці з простого пелет-на. Коло бороданя з одного боку 
сидить гнучкий красень, недбало накинувши на плечі густо затканий товстими 
золотими нитками плащ, мабуть, такий важкий і міцний, що ве прорубаєш крізь 
нього й мечем, а з другого — круглої беродтїй здоровань з нашитим на каптані 
нагрудним кружалом з щирого золота, посередині ж того золотого круга — емаллю 
зроблені, мов живі, два ока, тільки не голубі, як у варяга, а горіхові, з 
поблисквм, ніби в ромея. У Еймунда ж — ніяких прикрас, тільки на лівій рунд на 
пальці — золота каблучка, з якої звисає величезна, просто неймовірного розміру, 
як голубине яйце, біло-рожева перлина.
— То що, — повторив князь, тепер уже звертаючись до Еймунда, — даси правицю, чи 
як?
Ейжувд підвівся. Був трохи вищий за Ярослава і старіший, мабуть, також вбився 
вже в ті мужські літа, коли вагання відкинуто поза себе, коли простуєш тільки 
вперед, докладаючись лише на власні сили й на свій набутий у житті сирит,. і 
якщо були в тобі зародки хитрощів, то розростуться вони на цю пору до краю, а 
коли підступністю відзначався вже замолоду, то закостеніє вона в тобі тепер, 
хижість же стане безжальною, хоч би чим прикривалася.
У варяга все приховувалося за розмаханістю в рухах і шмиг-ливістю очей. Браво 
підхопив він княжу долоню, став потискувати Ярославові пальці, дужче й дужче, 
водночас якось дивно перекочував очі, позирав на князя то з одного боку, то з 
другого, то ніби знизу, то ніби згори, і все те — не схиляючи голови, зовсім 
непорушне тримаючи голову, а орудуючи самими тільки очима. Князь витримав перші 
потиски Еймундові, давоиув і сам; той відповів новим стиском, Ярослав наддав і 
собі, розбіга-ні очі закружляли ще невловиміше, ще дивніше, але Ярослав знав, що 
не зіб'ють вони ного з пантелику: він-бо зазнав не таких очей, стояли й досі 
перед його поглядом дикі очі непоюрної Шуйці, світилися так само загадково й 
дивно, як усе її тіло, — то що вже тут хитрі заморські очиська.
— Не тужся, воєводо, — сказав спокійно князь, — не пересидиш мене в руках, в 
іншому чомусь — то може, але не в руках.
— А коли випущу на тебе Гарду-Катіллу? — вкрадливо поспитав його Еймунд, 
несподіваним для його тіла тонким голосом і кивнув на того, що з очима на 
золотому колі.
— Кого хоч випускай, маю руки міцні, як залізо,— не випускаючи його долоні, 
сказав Ярослав. — То що? Рядитись будемо?
— Встигнемо, — здався Еймунд, — не втече від нас ряд, а ти, князю, сідай з нами 
та випий, як воно водиться... А ось мої люди. Гарда-Катілла, який служив у 
самого імператора ромеїв і має відзнаку всевидячих очей за пильну службу. Ото — 
Хакон, що зняв золоту луду з германського вождя в битві, де нигло більш як шість 
тисяч, а що то за битва така, то сам знаєш, князю: після такої битви стають нові 
королі й імператори, Хако-ну ж досить було й золотої луди, бо й так про неї 
складено пісні. А ото Торд-старший, брат того Торда-молодшого, що служить тобі, 
князю, а там далі сидять Рагнар і Аскелл, а ще Б'єрк...
Ярослав сів між Еймундом і Хакоиом в золотій луді. Вмостився й Коснятин, 
розгортаючи долонею вуса: завжди готовий був смачно випити й поїсти.
Князь вільно говорив по-варязькому, і це воїнам, які вже багато начулися про 
Ярислейфа, як називали вони Ярослава, вельми припало до душі. Безладний гамір за 
столом сам по собі стих, запанувала тиша, зімкнулися в коло кубки, поставці й 
ковші, підійшли ті, що вовтузилися коло печей, кілька сплячих теж пробуркалися й 
потяглись до столу, випили мовчки, ще випили, ще помовчали, потім Еймунд сказав:
— Маєш, князю, воїнів найдосвідченіших у цілій Європі. От Гарда-Катілла. Служив 
ромейським імператорам, а то — нелегка служба. Треба завжди знати, куди 
пристати, на чий бік, бо там...
— У ромеїв нині твердо сидять василевси Василій і Константин, — перебив його не 
зовсім ґречно, аж якось мовби з серцем Ярослав, мабуть, натякаючи на те, що й у 
Києві досить твердо й давно вже сидить його батько князь Володимир.
— Чував я, що в хозарів звичай гарний є, — посміхнувся Еймунд, — за тим звичаєм 
каган їхній не може правити більше як сорок літ, бо розум його від такого 
тривалого володарювання слабне і розсудок потьмарюється...
— А коли каган не поступається владою? — поспитав хитро Коснятин.
— Тоді зв'язують його волосяним арканом і вивозять у степ та кидають там на 
вовчу поживу...
— Хозари від нас далеко, — поважно мовив Ярослав, лякаючись, щоб не перейшла 
бесіда на справи київські. — А от чи був хто з вас у наших сусідів? Польський 
Болеслав виріс на потужного володаря...
— Хакон знає, — сказав Еймунд,—  кажу ж тобі, князю, що бували ми скрізь, без 
нас ніде нічого...
— Болеслава не люблю. — Хакон мав голос розкапризовано-го, розбалуваного 
парубчака.
— А не любить Хакон польського владцю, бо той не наймає наших у свою службу, — 
засміявся Еймунд.
— Поки ми стояли в Йомсборзі, то начулися про Болеслава, — додав хтось із 
Хаконових товаришів, — а поляни ж звуть його владцею з голубиною душею...
— Не люблю! — стукнув поставцем об стіл Хакон. — По мені — так владу треба 
звойовувати в чесному бою! Кулак — на кулак, меч — на меч, груди — на груди! — 
Він випнув свої широкі груди, повів плечима. Варяги схвально загули, їм 
подобався цей молодий ярл своєю прямотою. Еймунд постріляв туди й сюди своїми 
меткими очим.а, сказав з погано прихованою насмішкою:
— Хаконе, хлопчику, я б поляскав тебе за твої слова по плечу, але ж у тебе дуже 
шорстка луда.
— Я добув свою золоту луду в чесному бою! — гукнув Хакон. — Хай би так добув 
Болеслав своє королівство! Його батько Мішкб, мабуть, знав, якого синочка 
виплодив, тому по смерті своїй заповідав державу синам від другої дружини, Оди, 
доньки маркграфа Дітріха, — Мішку, Святополку й Ламберту. Землю полян було 
розділено на три частини. І що? Трьох літ не минуло, як Болеслав, що не мав 
нічого, з лисячою хитрістю зумів з'єднати державу в своїх руках, вигнавши мачуху 
з її синами...
— Старший син успадковує владу. Такий звичай, — поважно докинув Коснятин.
—Звичай? — повернувся до нього Хакон. — А що скажеш, посаднику, коли додам ще, 
як відплатив Болеслав своїм найближчим помічникам, у захопленні влади — Одилену 
й Прибивбю? Може, нагородив їх щедро? Дав їм землі до володіння? Просто осліпив, 
та й геть!
— Не була то кара найсуворіша, як, скажімо, повішення або відсічення носа, язика 
й вух, — розгладив долонею вуса Коснятин.
— А потім запрагнув Болеслав приєднати до своїх земель ще й Чехію, — Хакон 
розпалювався більше й більше, мабуть, мав неабияку образу на Болеслава 
польського, який вибився з нічого до знатності й слави без варязької помочі, не 
витративши, отже, на чужоземних найманців ані шеляга. — Може, згадав, що його 
мати Добравка походила від чеських князів. Лестощами заманив володаря Чехії 
Болеслава Рудого до Кракова й там осліпив його. Щоправда, той Рудий теж було 
таке собі «пхи». Перед тим позбавив мужськості одного з своїх суперників, 
другого пробував задушити, потім зарубав мечем власного зятя, побив своїх 
воєвод. Та ще й у великий піст, не лякаючись гріха. Може, тому чехи прийняли 
польського Болеслава, але вже через місяць мав утікати з Праги, бо виявився ще 
кровожерніший за їхнього власного Болеслава... А з германським імператором! Цей 
Болеслав скільки разів укладав угоди за германцями, а другого дня підступно бив 
їм у спину...
— Чув, що Болеслав ще шестилітньою дитиною був заложником од свого батька у 
Кведлінбурзі в германського імператора, тож мав свої обрахунки з германцями, — 
сказав-Ярослав. Йому стало неприємно вислухувати всі ці історії, в яких багато 
що перегукувалося з подіями в його рідній землі. Бо хіба ж Найстарший син 
Святославів Ярополк не пробував свого часу розправитися з братами? Пішов на 
брата свого, який сидів у Деревлянській землі, й погубив його. Те саме вчинив 
би, певно, й з Володимиром, але той узяв гору й відплатив Ярополкові його ж 
грошем. А він сам, Ярослав? Виявити непокору рідному батькові. Великого князя 
Володимира, якого знає й боїться цілий світ, перед яким запобігають навіть 
ромейські імператори, він зневажив і наміряється тепер з допомогою ось цих 
бравих забіяк зіпхнути з київського столу та засісти там самому. На Все воля 
божа. Добре сказав Еймунд про хозарів і їхнього кагана. Бо й що нині великий 
князь у Києві? Походи його невдалі. Земель більше не призбирує. Погряз у 
розпусті, по всіх усюдах ідуть пересуди про його жон та підложниць, хоч хреста 
цілував і знає закон божий. Київський люд, розбещений і зледащений, Юрмиться на 
княжому дворі коло повних столів, по всьому горо-Ду парокінні вози розвозять для 
дармоїдів хліб, мед, м'ясо й овоч, дружина пирує на сріблі й злоті. Не такий 
владця потрібен нині Русі. Як сказано в Святім письмі: «Тож дай слузі твойому 
розумне серце, щоб йому правити народом твоїм і вміти розібрати між добрим і 
лихим; бо хто зможе правити цим величезним народом?»
— Ще розпутством знаний Болеслав, — не вгамовувався варяг, — та й те казати: 
сплоджений не від чистого шлюбу, а від поспілкованих між собою княжими 
інтересами батька його Мішка і чеської княжої доньки Добравки. А Добравку Мішко 
взяв уже не цілу, та в тім ще не було біди, але от що прикметне: мала Добравка 
вже з тридцять літ, а від таких пізніх народин діти виростають на, забіяк і 
розпусників. Сімнадцяти-літнім узяв собі Болеслав за жону доньку маркграфа 
Рикдага. За рік — одіслав її назад. Відразу ж одружується з донькою паннонського 
князя Гейзи — і знов за рік одсилає її до родичів.
— Не пасувала йому, видно! — докинув хтось із варягів.
— Ну! — розпалювався Хакон, так наче йшлося про його власних дочок. — Тоді, за 
батьковим прикладом, пошлюбив Емнільду, доньку чеського князя Добромира, і вже 
ця народила йому багато дітей: синів, дочок. Але й того мало! Прочув він про 
твою сестру Предславу, князю, й запрагнув, старий бабій, покласти її собі в 
ложе!
— Багато чував я про йомсборг, — переводячи розмову на інше, сказав Ярослав, — 
дивний город, кажуть...
— Вільний город, — Хакон повів плечем, поправив свій золотий плащ, — все в ньому 
є. Зброя, хутра, дичина й риба, шляхетні соколи до полювання, коні всіх порід, 
сукна, єдваби, золотий і срібний посуд, оздоби жіночі й пахощі східні... А 
золота назбирується купцями там стільки, що й острів би міг од важкості 
затонути... Бо Йомсборг стоїть на острові, коло впадіння ріки в море, доступ 
звідусіль до нього відкритий...
Еймунд вирішив, що якраз з'явилася добра зачіпка до розмови з князем про платню 
для дружини, стрельнув оком на Ярослава.
— Та й Новгород незгірш за Йомсборг вміє призбирувати золото... Правда, князю? 
Чи то посадникові ліпше знати? Ярослав підвівся.
— Тішуся вельми, що прийшли на мої запросини, — сказав до Еймунда, який теж 
підвівся, бо пусті балачки скінчилися, треба було виставляти свої умови.
— Послужимо тобі, князю.
— Вірю, нахилив Ярослав голову, — але потрібна буде більша дружина.
— Маю шість сот воїв, — глянув очікувально на князя Еймунд, — досвідчені, але...
— Потрібні будуть усі шість сот, —  твердо мовив Ярослав.
— Поки до діла, — швидко обстріляв очима усіх своїх Еймунд, — то умови наші 
такі: харч, одіж і весь припас і по пів-ере сріблом на чоловіка щодень. А вже за 
битви — лік окреміш-ній.
— Ач загарував! — не стримався Коснятин, який теж поривався підвестися з-за 
столу, щоб пристати до ряду, але стримувався, бо звичай велів не встрявати в 
діла княжі.
Ярослав навіть не поглянув у бік посадника.
— Хто хоче вершити діла великі, не повинен бути дріб'язковим, — промовив, 
здавалося, радше до самого себе, аніж до інших, і простягнув руку Еймундові. Той 
потиснув князеву правицю, цього разу вже не випробовував його сили, потиск був 
короткий, Еймунд миттю відскочив до столу, вхопив свого ковша, високо підніс 
його.
— Славимо тебе, князю! — гукнув, і всі варяги скочили з місць і теж піднесли 
кубки, поставці й ковші, закричали щось по-своєму безладно й весело.
.Чи то було добре, чи зле? Однаково не мав Ярослав вороття. Тепер повинен іти 
тільки вперед.
Цілу зиму падали великі сніги. Горіли ясно печі в княжих покоях, але не домував 
Ярослав, метався то по один бік Волхова, то по другий, сам наглядав за 
готуваннями до літнього походу, бо вже дійшли до нього вісті, що й князь 
Володимир заповідає виступати проти непокірливого сина, як тільки сонце висушять 
дороги ї вода в ріках та озерах потепліє. В далеких борах ловлено дич, 
в'ялилося, коптилося й засолювалося м'ясних припасів, щоб стачило для війська 
хоч і на сорок тисяч; з Ладоги везли бочки засоленої риби посполитої, цебрики 
просольного лосося й осетрину для копчення. Ніколи ще не доводилося Ярославові 
споряджати таке велике військо, клопоту мав би повні руки, аби не поміч 
Коснятинова, та однаково виснажувався від щоденного метання по Новгороду, від 
молитов і читання книг, від довгих розмов з перехожими іноками. Тоді заїздив до 
варягів на Славенську сторону, прагнув стати бодай на вечір один таким собі 
гультяєм, слухав варязькі похваляння, співи скальдів про славні походи, впивався 
вином і, розплювавшись з усіма клопотами, вдаряв за ліси до Шуйці.
А Коснятин з дарунками й ошатним почтом вирушив у посольство до шведського 
конунга Олафа просити руки його доньки для князя Новгородського, сина Великого 
князя Київського, скоро, може, й побідника над власним батьком, Ярослава, мужа 
мудрого вельми і книжного, многоязичного змалку, чоловіка, що вмів скупчувати в 
своїх руках і владу, і розум, і багатства, і потужність, а вже щодо хитрощів, 
таких необхідних у всякому володарюванні, то міг йому доточити Коснятин і своїх. 
З такими думками й подався новгородський посадник за море, і думки то були всі 
його власні, бо від Ярослава після тої осінньої короткої розмови над лісовим 
озером з берізками тільки й почув ще:
— Поїдь і привези.
Як настали ж весняні розтопи, то в Новгороді, власне, все й було зготовлене до 
походу на Київ, але води весна пригнала такі високі, що знов, як і осінню, 
відрізало город од цілого світу, не пробивалися до нього ні купці, ні ловці, ні 
гінці, навіть Ярослав не міг добратися до своєї Шуйці, яку чи й бачив за зиму 
тричі, а тепер між ними розхлюпувалися каламутні бурхливі ручаї, пробудилися 
грузовиська, випустивши наверх мокрість; від Коснятина чуток не доходило, 
мабуть, готував він милу несподіванку князеві, десь, видно, вже перегрібався 
через море, везучи з собою наречену для Ярослава, а може, й не віз, може, все 
складеться не так, як гадалося, та про це князь не дуже-то й дбав, найчастіше 
звертався в мислях до головного свого діла, до задуманого а чи й не задуманого, 
бо якось ніби найшло на нього потьмарення, коли виявив непокору до отця свого, 
тепер же міг би, щоправда, ще повинитися, та вже пізно було, все піднято й з 
одного, й з другого боку, наготовлено військо, а він сам теж зготовився до 
високого льоту, досить з нього блукати лісами та болотами, князюючи в північній 
стороні, — не такий має розум, ще стрясатиме цілим світом, схиляться перед ним 
імператори й королі, темні й нездарні вбивці, розпусники, примітивні загарбники.
Відчував у собі стільки сили, що всьому світові міг би крикнути відважно й 
погордливо, як колись його дід Святослав, великий воїн: «Іду на ви!» Та й так, 
бач, крикнув і то — проти кого? Проти рідного батька!
Ждав тепла. Понаписував до братів своїх і родичів грамоти довірливі. Як то 
водилося в ромейських імператорів, зі звичаями яких гаразд був ознайомлений з 
грецьких книг Константина Багрянородного, Льва-філософа, придворного Філофія, 
звелів Золоторукому вирізьбити княжу золоту печать з зображенням Юрія-змієборця, 
і по тому взірцю роблено потім печаті свинцеві й золоті, які Ярослав сам 
дочіпляв до писаних власноручно на пергамені грамот. Звертався до братів своїх, 
що були в північних землях. Найперше до Бориса, який сів у Ростові на місці 
Ярославовім, і мав би в усьому слухати брата старшого й досвідченішого. Потім — 
Глібові в Муром, обіцяючи, якщо сяде на київськім столі, дати йому іншу волость, 
бо ж муромські язичники не пустили князя в город, і Гліб, одхилений, мусив 
од'Їха-ти аж на дванадцять поприщ за річку Ішмо та й ждати там, сам не відаючи 
чого. Писано було й до Судислава, який сидів у Пскові під рукою в Ярослава і мав 
чинити все так, як велить князь Новгородський, але Ярослав не хотів виставляти 
тут стар-шість, бо йшлася йому передовсім про те, щоб з'єднати навколо себе 
бодай половину братів, — тоді почувався б певніше. Не мав сумніву також, що 
відгукнеться на його грамоту й племінник Брячислав полоцький, який замінив свого 
батька Ізяслава, вмерлого надто рано й нагло, так що не набагато й пережив свою 
матір Рогніду.
Вдарило сонце, протряхали шляхи й стежки, з'явилися коло новгородських вимолів 
перші купецькі судна, роз'їхалися в усі кінці Ярославові нарочиті люди, Київ 
мовчав погрозливо, не було чуток і від Коснятина, дурне то було в такий час 
відсилати від себе'посадника; князь лютився, сам не знаючи на кого, в люті своїй 
згадав про Шуйцю, хотів бодай трохи відітхнути коло неї, але поїхав з мовчазним 
Ульвом, нікому не сказавши, в Задалля і з клятьбою повернувся через день, бо до 
двору під білими березами їх не впущено. Незнайома червонопика баба визирала з 
надворітнього віконечка в башті, поцяцькованій, мов пряник, сміялася князеві 
просто в очі:
— А не велено пускати сюди нікого. Звідки прителющились, туди й відтютюрюйтесь.
Ульв зацікавлено позирав на цей бабський притулок, бо ще не був тут ніколи, 
мабуть, десь у глибині своєї спокійної душі немало подивувався він отій нахабній 
крикусі, що посміла самого князя тримати перед ворітьми, але сидів собі на коні 
спокійно, ждав, чим воно все те обернеться.
— Я князь! — гукнув Ярослав, червоніючи на виду від такого приниження, коли вже 
вимушений був називати себе, майже випрохуючи, виходить, милості бути пропущеним 
на дворище. Але й те на бабу не справило ніякого враження.
— Багато тут вас вештається, козлів окаянних, — сказала вона ліниво.
— Поклич Шуйцю! — ще крикнув Ярослав.
— Не велено тривожити господиню.
Віконце зачинилося, перемови на тому скінчено. Князь ще погрюкав у ворота, хотів 
звеліти Ульву, щоб дістався в двір через частокіл, але потім передумав і 
скомандував рушати назад. Ще стримував коня, ждучи, що його покличуть, 
сподіваю-, чись, що був то просто жарт, витівка Забавина, але ніхто його не 
кликав, дворище стояло неприступно замкнене, куріло димком над теремом, мовби 
стріляло ним у князя зневажливо й насмішкувато: «А ось же тобі!»
Він подумав, що, видно, віщує серце Забавине про його одруження, а може, й так 
хтось приніс їй вість, вичуває вона вже заздалегідь, тоді коли він і сам ще не 
відає, як воно буде, з чим повернеться Коснятин; Шуйця, хоч і не вимагала від 
нього нічого, хоч і давала йому цілковиту волю навзамін за волю для себе, все ж, 
видно, коли дійшло до рішучої миті в князевім житті, не змогла перебороти в 
своєму серці оте жіноче, що штовхає людей часто на дикі, нез'ясовані вчинки. 
Жінка — як бог: вона хотіла б володарювати над своїм чоловіком неподільно. А 
чоловік нагадує поганина: йому завжди мало бога одного, а жінок і поготів. 
Дивно, чому ця поганська звичка пробудилася в його душі саме в такий складний 
час? Все збіглося доку-. пи: і суперечка з батьком, і намір одружитися з донькою 
ва-.рязького конунга, щоб утвердитися серед можновладців цілої Європи, і оця 
пагуба з Шуйцею. Якби хто знав, якби хто тільки .знав, на що пустився князь у 
своїх потаємних учинках! Обдурював людей, себе самого, навіть господа бога, 
перед яким грішив, а потім замолював гріхи навіть у недобудованій церкві після 
найбільшого гріха з Шуйцею, після тої незабутньої світлості, що лилася з її 
молодого тіла.
Тим часом стали надходити відповіді на його грамоти. Найперше від Судислава. 
Прислав бересту з видряпаними костяним писалом кривулями: «Роби, як знаєш. 
Судислав». Молодий ще. Проти отця йти боявся, але й старшому братові 
супротивитися не зважився. То й гаразд. Аби не ставав на заваді.
Від Брячислава з Полоцька теж надійшла береста, хоч і сам би міг прибути до 
дядька, все ж таки одна кров струміла в їхніх жилах, і образу на діда свого 
Володимира мав би успадкувати ще від батька, який знав найліпше всі муки матері 
своєї Рогні-ди. Але цей вилупок, відаючи добре, що Ярославові нині не до нього, 
не тільки не прибув на поклик, а ще й поглумився, надряпавши в грамотці відмовок 
закрутистих і хитрих. Таке щось:
«А се ми, полочани, всі добрії люди і малі не сміємо...» Мовляв, хай старші 
тузяються, а ми, малі, подивимось, Чи можна там буде щось усмикнути та 
вскубнути. Ярослав потоптав ту грамоту, довго кипів у той день, але, врешті, 
вгамувався в молитві, своею землею — Великому князеві Володимиру чи синові його, 
перелік достоїнств якого тривав би задовго.
Може, й не пробував поєднатися з Святополком, вважаючи, що перевищує його у 
всьому, не хотів мати суперника, молодших же братів намагався поставити собі під 
руку — не так для підмоги самому собі, як для людського ока.
Бач, не вийшло.
Новгород уже виставляв князеві своїх воїнів. Кожен кінець готував тисячу воїнів. 
Слали воїнів і волості — піших, бідних, озброєних дрюччям, саморобними луками. В 
Новгороді ставало тісно, гамірно, воїнл прибували й прибували. Таке військо в 
городі товктися довго не могло, воно не повинне стояти на місці.
Ярослав звелів вислати частину людей для направи волоків, попсованих за зиму й 
весну, мостити мости й класти шляхи, сам би вже мав виступити з Новгорода, та 
мав ждати Косняти-на„ чи той привезе йому жону, чи не привезе — однаково.
Діждався гостя й зовсім негаданого. Прибув до нього з жменькою людей брат Гліб 
із Мурома. Був ще геть юний, не відростив навіть бороди, лик мав ніжний і 
довгастий, як на ромейських іконах, були в нього ніжні, неначе в діви, очі, а 
голос мав дзвінкий і дужий.
І ось тут події почали намножуватися.
Поки Гліб мився в банці, а потім вони разом з Ярославом відстояли обідню в 
княжій церкві, бо Гліб не поступався старшому братові в богомільності, до князя 
Новгородського прибув гонець. Гридник шепнув про це Ярославові ще в церкві, 
князь відігнав його геть, брати разом вийшли до палат, старший провів молодшого 
до приділених йому горниць, запросив на вечір до братської трапези, а вже тільки 
по тому без поквапу, хоч у самого все горіло всередині, попростував туди, де 
ждав його гонець. Мав бути від Коснятина, бо й скільки ж можна мовчати! 
Приготувався князь побачити воїна або й пишного боярина, а стрів його невисокий 
обідранець, з світлою кільчастою бородою, з старими, пошмугляними, мовби й 
побитими вже трохи гуслями в руках, аж Ярослав відступив од нього.
— Ти що? — спитав. — Каліка перехожий?
— З гусельним дзвоном та піснею скрізь пройдеш незачеплений, — відповів той 
голосом молодим і дзвінким, мов у брата Бориса. — Маю до тебе грамотку, князю.
— Од кого ж? — насупився Ярослав.
— Сестра твоя Предслава звеліла кланятися.
— Сестра? З Києва-града? Іди за мною! Повів його до гридниці, посадив на лавку, 
налив у срібний ковш меду.
— Пий!
Того не треба було просити двічі. Вмочив бороду й вуса в густий мед, смакував 
довго й зі знанням.
— Довголітен будь, князю.
— Грамота де?
Посланець сягнув рукою за пазуху, дістав звідти згорток, видобув з нього 
скручений в трубку пергамен.
Грамотка від Предслави була скупа: «Отець наш. Великий князь Володимир, упав у 
недуг кріпок, але покладаємося на Бога, що видужає, завдяки сльозам і молитвам з 
багатьох сто' рін. Молися й ти, коханий брате мій...» . Ярослав згорнув 
грамотку. Не так вразила його звістка про хворощі батькові, як заболіло серце за 
сестру. Два літа тому, коли цей розпусник Болеслав ішов на Русь визволяти зятя 
свого з дочкою, то поставив ще перед Володимиром доконечну умо-ву, щоб видав 
той- за нього доньку свою Предславу. Дяка отцеві, що не пристав він на зальоти 
цього старого й негідного бабія, бо страшно було й подумати, щоб їхня єдина 
сестра, їхня красуня стала аж четвертою жоною в цього товстопузого Болеслава! 
Серед усіх дітей Рогнідиних Предслава вирізнялася незвичайною вродою, була мовби 
не з їхнього гнізда, не схожа була ні на батька, ні на матір, а вже між нею й 
братами то ніхто б не постеріг жодної рисочки однакової. Мстислав — великий 
чорний, булькатий, мов гречин; Ізяслав був слабий, хворобливий, золотушний, 
зжовклий з самого малку; Ярослав — з грубим обличчям, сердитими очима. Вона ж 
уся — лагідь, вся — просвітленість, вся — ніжність, тільки й було в ній 
темнощів, що нелюбов до батька, передана матір'ю Рогнідою так само, як і всім 
синам, однак ось тепер, коли Володимир впав у хворощі, донька пересилила 
ворожнечу, і молить за нього перед богом, і шле мовби докір братові коханому, 
який, може, багато в чому спричинився до стану батькового.
Але грамотка Предславина й доречною стала для розмови з Глібом, яка розпочалася 
за трапезою і яку повів не Ярослав, як він сам того сподівався, а Гліб.
Першим заговорив Ярослав, але далі довелося йому тільки виправдовуватися перед 
молодшим братом, який відразу перебрав розмову до своїх рук і вже не випускав до 
кінця і завершив теж на свою користь, бо на своєму боці почував силу й 
справедливість.
— Чи одержав, брате, мою грамоту? — спитав Ярослав після першого випитого на 
повітання ковша.
— Негоже чиниш, брате, — намагаючись надати суворості ламкому своєму голосові, 
сказав Гліб. — Завернув я до тебе, щоб сказати не від самого себе, а й від брата 
нашого Бориса, бо мався б їхати через Брянські ліси, на Брянськ, Карачев, 
Чернігів просто до Києва, як поїхав туди Борис, та й я кажу тобі: тяжку провину 
вчинив ти, виявивши непокору Великому князеві. Ніхто не виступить разом з тобою, 
всі брати збираються в отця нашого. Поки не пізно — впокорйся, Ярославе.
— Вже пізно, — сказав похмуро Ярослав, — та й отець сам звелів мости мостити й 
путі правити, щоб іти на мене військом. Не я перший.
— Ти відмовився сплатити дань.
— А треба було спитати, чом відмовився. Може, недорід, може, мор пройшов по 
землі Новгородській. А він нічого не питає, сидить у Києві, роздуває черево, 
розсилає куноємців по всій землі, гребе золото, а потім розкидає його навсібіч, 
як полову. Та й нащо це?
— Тільки в негідному серці могли зародитися такі нечестиві думки про рідного 
батька свого, — підвівся, не докінчивши трапези, Гліб. — Як знаєш, брате, а 
тільки гірко мені чути від тебе такі слова. Ти ж бо книжну мудрість вивчив, 
перевищив усіх нас знайомством з різними науками.
Ярослав хотів крикнути: «Тому ж і повстав проти князя Київського, бо я там маю 
сидіти, тільки я — і ніхто більше!», але змовчав, насуплено стежив за гнучким і 
вродливим князем Глі-бом, який ще сподівався на вдале завершення свого 
посольства, не йшов одразу з трапезної, звертався до старшого брата з останніми 
вмовляннями.
— Важко опиратися бурхливому потокові, — сказав Гліб, — а ще важче — потужному 
чоловікові, як наш отець. Пам'ятай, брате, що поконані рідко або й ніколи не 
добиваються прощення. Покайся, поки не пізно.
— Пізно вже, — повторив Ярослав. — І там, і тут зготовлені війська. Опріч того, 
князь Володимир у тяжких хворощах. Може, поки ми тут бесідуємо, й розпрощався з 
світом сим.
— О горе нам! — затулив руками обличчя Гліб і швидко вийшов з трапезної.
Ярослав пішов за ним, хотів спитати, чи довго прогостює, ал« той ішов надто 
швидко, гнатися ж за ним старшому братові не личило. Звелів тільки: якщо молодий 
князь захоче вдосвіта від'їздити, то не відчиняти йому воріт. Хай ще побуде тут 
день чи й два. Якось легше воно, коли бодай один брат, навіть незгодний з тобою, 
все ж тут, і люди бачать і знають, і вже в них веселіше на душі.
Гліб, неначе вгадавши думки старшого брата, лишився без примусу, може, 
сподівався, що вдасться йому намовити Ярослава до покори, цілий день молився він 
ревно в церкві, а Ярослав тим часом їздив по Новгороду, оглядав, може, востаннє, 
все наготовлене до війни проти батька і лютився незмірно на Коснятина, що так 
довго бариться за морем.
І мовби вичарував тою злістю своєю прибуття Коснятинове, та ще й прибуття 
щасливе!
Князь був на торговищі, скаржились-бо йому новгородці, що купці захожі луплять 
по три шкури за все, і вже за кадь жита правлять по п'ять гривен, а віз ріпи — 
нечуване діло! — продають за гривну, хоч що таке — ріпа? Вода! Вже бували 
випадки, що чорний люд громив багаті двори й купецькі заїзди, розповзалися лихі 
чутки, з'явилися знамення, які віщували лихо. Так, хтось бачив після перших 
півнів зникому, летючу світлість на небі в тій стороні, де лежить Київ, а ще 
були такі, хто спостерігав на небі три сонця, три місяці, також зорі, що взаємно 
знищувалися.
Ярослав велів одправляти молебні в храмі Софії,, та знав ще й те, що самі 
молебні не поможуть, бо поганства в Новгороді було набагато більше, ніж 
християн, та й не самими молитвами живе чоловік, треба йому й жита, треба й 
одежини. Тож сам їздив по торговищу, супроводжуваний тисяцькими й своїми 
варягами, чинив скорий суд і розправу над хапугами й здирцями і хоч ламав тим 
право новгородське, яке забороняло князеві самочинні суди в самому городі, але з 
огляду на стан військовий роблено для Ярослава поступку, та й треба визнати, що 
суди Ярославові були справедливі, бо керувався він єдиною хіттю: бодай трохи 
довести до втихомирення в збуреному, головному, набитому військом, стягненим з 
волостей, городі.
І ось тут, на торговищі знайшли Ярослава нарочиті, які стерегли підходи по 
Волхову, прискакали кінно, в кілька голосів одразу закричали ще здаля, порушуючи 
звичай і порядок:
«Князю, пливуть лодьї!»
Так і став Ярослав на головному вимолі, вдягнений у просту полотняну одіж, ще не 
зігнавши з обличчя втоми й турбот щоденних, княжого тільки й було на ньому, що 
багатий пояс з коштовною зброєю та ще чоботи м'якого тіму, зелені, шиті жовтим 
шовком, бо любив князь вигідну обувку.
А по Волхову, обминаючи острови, нлив корабель — паруси шовкові, чардак 
муравлении, сходні золоті, за кораблем довгі варязькі лодьї числом чотири і 
кілька стругів новгородських. Королівський штандар майорів на кораблеці — жовте 
з синім, і на вимолі теж стало знамено Яроедавове — архангел Гавриїл на 
блакитному тлі, а воєвода Буднй, який знав звичай, вже розпорядився заквітчати 
пристань зеленим гіллям, приготувати жито, щоб посипати його під ноги королівні 
чужоземній, прийшлій княгині їхній, а також привезти з княжих комір хутра, щоб 
пройшла по них невіста, бо завжди повинна м'яко ходити по цій землі.
Так і зроблено. Ярослав зсів з коня й стояв, трохи розставивши ноги, наче 
боявся, що повернеться давня хвороба і не втримається він, упаде, а кораблеця 
дзвеніла зброєю невелика, але до лиха загрозлива варязька дружина, потім 
показалася й невіста: висока, русява, чистолиця, одягнена в довгі дорогі шати, 
блакитні й жовті, як королівське здамено в неї над голевою, коло невісти виріс 
пишний і усміхнений Коснятин, повів її до сходнів, притримуючи край її одягу, а 
з другого боку, так само тримаючи за край довгого невістиного вбрання, важко 
стуа-аа високий варяг, видно, ватажок дружини, вона заети Інгігерду на вимол, 
стали перед Ярославом, який і досі стояв, розставивши для певності ноги й 
нерішуче покліпуючи очима, Косиятин вклонився князеві, прокричав гучно-соковитим 
своїм голосом:
— Сама донька Олафа, конунга свейського Інгігерда перед тобою, княже!
— Вітаю тебе Інгігердо, на землі Руській, — сказав Ярослав по-варязьки і ступив 
назустріч своїй невісті, вимушений був дивитися на неї трохи вгору, бо був 
нижчий за Інгігерду; її це, видно, потішило трохи, вона всміхнулася самими 
устами, якї мала, відразу помітив це Ярослав, досить виразні й гарні, але очі їй 
не зворухнулися, були пронизливо-прозорі, мов холодна зимова вода, очі не 
всміхнулися, не потепліли, і нічого не відповіла вона, так що довелося князеві 
сказати й зовсім уже прості слова: '
— Здорова будь, Інгігердо!
— Здоров був, княже, — відповіла вона голосом глибоким і гарним і знов 
усміхнулася, тепер ніби й очима, але й могло показатися князеві, бо вже далі 
йому не дали більше придивлятися до невісти, з кораблеця посунуло посольство 
шведське; вклонялися, щось там гомоніли, несли якісь дари, а з другого боку 
вмить виповнилося все довкола роззявами, яким тільки й дай, аби видовисько, та 
ще таке, якого в Новгороді, здається, й не бачено ніколи. Ярослав подав руку 
невісті й повів її до повозу, вже наготовленого Будиєм, під ноги їм сипано жито, 
кидано зелене гілля, вистилано дошки вимолу бобрами, чорними кунами, білими 
горностаями. Інгігерда високо піднімала ноги, їй незвично було ступати по такому 
багатству; королі шведські, хоч і розсилали .в усі кінці світу своїх 
здобичників-варягів, самі великими багатствами похвалитися не могли, в 
Упсальському замку, в голих кам'яних палатах, гуляв вітер, найбільше дбано про 
зброю; щоб удосталь, та добра, та нагострена гаразд, — життя ж було просте й 
невибагливе, їли з дерев'яного посуду, в найміцніші морози спали в нетоплених 
опочивальнях, тільки для дітей перед сном зігрівано постіль, засовуваними під 
ковдри мідними тазами, повними розжареного вугілля, навіть — соромно сказати! — 
виходку путящого не мали в замку, була тільки коло самої королівської 
опочивальні нагорі дучка, до якої бігали малі й дорослі, все те летіло з високої 
височини понад кам'яним миром униз, у двір, а вранці приходив туди служка, 
підбирав на лопату і жбурляв королівські «добра» в озеро.
Та Ярослав ще не знав про це, для нього Інгігерда була передовсім королівською 
дочкою; певно, пишалася вона в душі цим, гордувала Ярославом. Бо й хто він є? 
Невідомий князько якогось там руського города? Згадував про свого брата 
Всеволода, теж Рогнідиного сина (які ж вони всі неоднакові вийшли од одної 
матері й одного батька!), якого Великий князь послав у шістнадцять літ княжити у 
Володимир на Волині, а той, прочувши про незвичайну красу Сігріди, вдови щойно 
вмерлого Еріка Шведського, кинув усе й подався в Скандінавію добиватися руки тої 
неземної красуні. Що він думав тоді? Звідки в ньому пробудилася така дика кров? 
Може, від батька, який стягав для себе жіноцтво з усього світу (але ж сам не 
мчав до них, а вмів зробити так, щоб добути собі нову жінку, не. кивнувши й 
пальцем)? Найдивпіше ж, що Всеволод виявився не самотній у своїй сліпій 
пристрасті до жінки, якої ніколи не бачив. З другого кіііця світу прискакав до 
Сігріди Гаральд, король гренландський, муж твердий і грізний, не рівня 
тонкостанному юнакові Всеволоду. Заходилося на те, що до тої Сігріди, мов до 
оспіваної давнім поетом Пенелопи, зберуться женихи з усіх усюд, тільки що не 
знайдеться на них Одіссея, воскреслого з своїх смертей і мандрів, -жорстокого в 
своїй помсті за зневагу до його дому і жони. Ерік Шведський не міг зрівнятися з 
Одіс-сеєм, не повернувся зі своєї вічної плавби по ріках і морях того світу, 
зате ж його Сігріда виявилася куди твердішою за Пенелопу. Всадовивши своїх 
залицяльників за учту, заливши їх медом і вином по самі очі, звеліла вона 
замкнути їх і власноручно підпалила палату. Навіть як на ті часи, вчинок Сігріди 
видавався страхітливим, і прозвано її «сторрада» — тобто вбивця. І хоч варязькі 
воїни й рознесли повсюди пісні про красуню Сігріду і про горду вроду північних 
дів, але після випадку з Гаральдом і Всеволодом щось не чутно було охочих шукати 
собі за холодним варязьким морем невіст. Здається, він, Ярослав, був першим 
після свого нещасного брата, і це могло свідчити або ж про його відвагу, або, що 
гірше, про таку саму легковажність, як і брата Всеволода.
Поки допровадив Інгігерду, вона, видно, трохи збентежена сотнями цікавих, які, 
не в звичай холодних скандінавів, проштовхувалися одне поперед одного, аби бодай 
оком кинути на заморську діву, приголомшена першою пишнотою отих небачено 
багатих хутр, промовила кілька слів по-слов'янськи, чим якось відразу розігнала 
Ярославові тужні спогади про Всеволода; і вже князеві не видавався таким 
відчайдушним його вчинок, чомусь подумав він, що все йде якнайліпше, лихі знаки 
віщують нещастя не йому, а його супротивникам, все задумане ним поки що 
здійснюється, варто йому лиш простягнути руку — і все в неї вкладається: зібране 
військо, прийшла варязька дружина, прибула з-за моря невіста, хоч уже й 
пообіцяно її перед тим королеві норвезькому, і навіть Шуйця, попри всю її 
дикість і непокірність, впокорилася йому, і має тепер він...
Супроводжував разом з Коснятином, послами й дружиною Інгігерду до відведених їй 
покоїв, потім приймав послів, рядився з ними; виговорено в нього віно для 
Інгігерди — Ладогу з околицями, волості й села з присілками і лов на звіра і 
рибу цінну; довірені невістипі одержали грамоту пергаменну з золотою княжою 
печаттю, що для них було навдивовижу, коі ж ще поставлено за умову взяти до 
Інгігерди в прислугу прибулу з нею дружину на чолі з Рогволодом, то й тут не 
став про-гнвитися князь, бо на руку йому було й це: дружина згодиться в його 
поході, — а там видно буде, там Інгігерда стане княгинею, його жоною, а жона да 
послухається у всьому чоловіка свого.
Коли ж відправлено послів і зговорено за вінчання в церкві і весілля без 
прогайки, Ярослав лишив у себе Коснятина, сказав невдоволено:
— Довго їздив.
— Зате добре привіз, — смачно поцмакав своїми ласими губами посадник.
— Не давав вістей з походу.
— Квапилися швидше за всіх вісників.
— Невіста мовби й не по мені. Висока задуже.
— Від високих жінок — вродливі діти, — засміявся Коснятин.
— Мовить вона трохи по-слов'янському. Дорогою навчив?
— Мати в неї слов'янка. Князя ободритів донька.
— Як їхала сюди? З охотою чи примушена?
— Чувано про тебе, князю, багато гадали вони на списі, священний кінь їх також 
показав, що ждуть тебе великі діла й справи,
— Не вір поганським' звичаям, — пробурмотів Ярослав.
— Олаф хрещений, але зберіг усе від діда-прадіда. Про тебе ж мова розходиться по 
світі...
— Чи не через тебе?
— Знаєш же, князю, як люблю тебе.
— Готуй весілля, — злагіднів Ярослав, — бо вже в похід треба.
— Весілля зробимо за нашим новгородським звичаєм. Князівське.
— Брат мій тут, Гліб, — сказав невесело Ярослав.
— З тобою йде?
— Ні, супроти.
— Чого ж сидить коло тебе?
— Заїхав сказати про волю свою й Борисову. Не сьогодні-завтра вирушає па Київ. Я 
вже послав заготувати йому кора-блець на Смядині коло Дніпра.
— І на весіллі не буде?
— Не хоче. Каже, що не було князю своїх у Новгороді, а в мене, мовляв, 
батьківського благословення немає на шлюб, то яке ж весілля, княже?
— Вгадав він: справді не було оте князів тільки новгородських, і ти в скорім 
часі будеш Великим Київським! — вигукнув Коснятин.
— Гріх так мовити.
— Хоч гріх, та свята правда!
— Як усе обійдеться, то лишу тебе князем у Новгороді,— сказав, підводячись, 
Ярослав,—  бо рід у нас з тобою один через батька мого і твого та мою бабу 
Малушу, сестру твого батька Добрині. Коснятин став на коліна, знайшов руку 
Ярославову, поцілував.
— Служитиму тобі вірою й правдото.
— Встань, — невдоволено промовив Ярослав, — негоже так. Одної крові ми. А справа 
велика великого розуму вимагає, а не цілувань і поклонів. Кланятися тільки 
господу треба, як Соломон, та просити мудрості в нього всечасно. Іди.
Того ж вечора прийшов прощатися Гліб. Не було довгої мови. Розлучилися брати не 
по-братськи, кожен був задивлений тільки в своє, стали-бо вони на такому рубежі, 
де люди або йдуть навстріч одне одному, або розходяться в різні боки, і нема 
такої сили на світі, що могла б їх з'єднати.
Вдосвіта Гліб виїхав, ще темрява стояла надворі, накрапав холоднуватий, мовби 
привезений північною невістокі, дощик, Ярослав молився в церкві й подумав ще про 
те, як то негоже вчинив молодший брат, що на дорогу навіть не прийшов уклонитися 
богові. Чи тільки тому, що боявся ще раз зустрітися з братом-відступником, яким 
вважав Ярослава? Та хай.
А Коснятин уже ладнав весілля по княжому чину, як його розумів новгородський 
посадник. Поставлено коло самого Волхова на Торговій стороні, де княжий двір, 
довгий-предовгий стіл, такий довгий, що губився його другий кінець, а вже хто 
там сидів, що говорив — не видно й не чутно було з чільного місця, де посаджено 
молодого й молоду. З боку молодої — посли королівські й Рогволод з дружиною, з 
руки Ярославової — Коснятии за посадженого батька, тисяцькі й старости 
новгородські, дружина, боляри зі своїми пухкозадими жонами, ви-рпджені в важкі 
багаті вбрання, далі купці свої і приїжджі, ще далі — ремісничий люд, з 
багатших, хто міг вклонитися князеві дарунком на одруження, а дарунків було 
безліч; дарувалося так, щоб по одну руку — княгині, а по другу — князеві, 
складено хутра й прикраси, золото й срібло; Коснятин підніс Ярославові багато 
здоблену, в золотому окладі біблію грецьку, між пергаменними листами виднілася 
закладка з перегородчатої емалі, а на закладці — Юрій-змієборець, святий, на 
честь якого Названо Ярослава: дарунки везли від столу возами в той час, як 
убогим і жебракам від княжих щедрот роздаровано милостиню, яку Ярослав звелів 
роздавати, як тільки вийдуть вони з храму по вінчанню і аж поки всядуться за 
стіл і піднесуть перші кубки за здоров'я молодої княгині, за його здоров'я, за 
землю Руську.
Подавано вина фрязькі й меди настояні, а з наїдків були гуси, поросята печені, 
солонина, ковбаси-задимлянки, баранячі стегна й реберця, осетри й коропи, зайці 
в чорнім соку й засмажені на жару оленячі туші, лебеді чорні й білі на срібних 
підносах, а для князя й княгині привезено для такої нагоди з південних країв 
царського птаха павича, засмаженого ціляком, оздобленого небаченої краси пір'ям, 
птаха, м'ясо якого не гниє й не псується, а триває вічно, і хто їстиме його, теж 
матиме вічне життя, й багатство, і красу, і щастя.
За спинами в запрошених до весільної учти, з обох боків столу, не наближаючись 
дуже, щоб не заважати урочистості, але й не задалеко, бо тоді б зникло відчуття 
з'єднаності між усіма, стояв новгородський люд, стояв двома стінами, рухливими й 
веселими, там була штовханина, тиск, зойки, писки, невидима боротьба за ліпші 
місця, дужчі пхалися наперед, слабші намагалися й собі пробитися за ними; з 
сірого новгородського неба сіялася холодна мжичка, та ніхто не зважав на негоду, 
кожен вирядився в що мав нового й святкового, в розпаленості натовпу мжичка, 
власне, й не помічалася, ті, що сиділи не-порушно за столом, мали б страждати 
більше, треба було простягати руки за кубками, щоб пити за здоров'я та за 
благополуччя, та за шматками м'яса, горами наваленого посеред столу, руки їм 
лисніли не так від жиру, як од дощику, на бородах теж сріблився водяний пил, а 
ті, що стояли позаду, могли принаймні ховати руки за пазуху чи до кишень, а вже 
бородами трясли досхочу, бо тільки й діла їм було, що штовхатися весело та 
супроводжувати кожну здравицю розкотистим, могутнім гоготінням: «Го-го-го!» Так 
навчив Коснятин кричати кільканадцять заводіяк, а відомо, що натовп легко 
підхоплює те, що йому непомітно підкрикують у саме вухо. Отак воно й почалося та 
й ішло мало не цілий день.
— За здоров'я княгині найсвітлішої! Будьмо!
— Го-го-го!
— Хай славиться наш добрий князь Ярослав! Будьмо!
— Го-го-го!
— За побіди наші прийдешні й сущі! Будьмо!
— Го-го-го!
— За вольниці новгородські! Будьмо!
— Го-го-го!
— Земля наша хай не оскудіває! Будьмо!
— Го-го-го!
— Народе новгородський, розростайся й міцній! Будьмо!
— Го-го-го!
— За віру християнську! Будьмо!
— Го-го-го!
— Возлюбимо, братіє, один одного! Будьмо!
— Го-го-го!
— Молодим гірко-о-о!
— Го-го-го!
— Гірко-о-о!
Князь і княгиня підводились, цілувались перед усіма, не було в тому поцілункові 
ніякого смаку, не розпалювало Ярослава і випите за день, а княгиня теж сиділа з 
своїми прозоро-холодними очима, чужа й незворушна, тільки бралися плямами її 
білі щоки чи то від сеї обтяжливої учти, чи то від вселюддя, до якого, мабуть, 
не звикла в своїй північній стороні. А Ярослав хоч і поцінував про себе належно 
вигадку Коснятинову з оцим безмежним столом, за яким вмістилося пів-Новгорода, й 
з оци-,: ми крикунами, що підганяли учту своїми гуками, та водночас і виразно 
бачив: не виходить у нього так, як то виходило воно завжди у князя Володимира в 
Києві. Передовсім той би ніколи не покладався на чиюсь вигадку чи лад, а сам би 
велів, що робити і як, знав-бо добре: всі невдалі справи, хоч причетний князь до 
них чи пі, б'ють, зрештою, по князеві, лягають на нього провиною і збитком. І 
вже аби князь, Володимир затіяв таке учтування і накликав стільки люду (а в 
нього бувало й більше, це знав і Ярослав, та й Коснятинові було відомо, тому, 
видно, й спробував чимось наблизити Новгород у своїх звичаях до Києва), то не 
сів би за стіл так, щоб обабіч стояли натовпи. Звелів би настругати столів для 
всіх, і всім би давано їдво й питво, і буле б таке веселе й невтримне учтування, 
та вихваляння, та молодецтво, що на кінець дня забували вже, хто смерд, а хто 
боярин, хто воєвода, а хто дружинник, і сам князь оточений був то одними, то 
другими, то воїнами, то гультіпаками, то жонами своїми та чужими, яких уподобав, 
на яких накинув оком, може, щойно.
А тут — цей холодний заздрісний крик поставлених за для пихи чорних людей, оцей 
смутний дощик, та ще й чужа, неприступна в своїй гордині жінка, що стала ніби 
княгинею, його жоною, але хто й зна, чи стала, бо не помічає на ній Ярослав 
ніяких прослідів, що вподобала вона своє нове становище.
Гуляння тривало ще й при світлі смолоскипів, бо не годилося відправляти людей за 
сонця, варено й печено всього стільки, що учта мала тривати, може, й тиждень, 
найбільшим ненажерам і питухам коло того столу (а чи під столом) належалося й 
ніч заночувати, але хтось там пам'ятав і про найголовніше, про князя й княгиню, 
і, коли темнощі зсунулися вже зовсім щільно навколо столу і крики натовпів 
долинали мовби з-за чорного кола ночі, подано просто перед стіл новгородські 
розлогі сани, застелені м'яким перським килимом, запряжені четвериком білих 
коней, в багатій збруї, заквітчаних зелом і квітами, і сам Коснятип вихопив у 
віз-ничого рипучі віжки, поцяцьковані срібними накліпками, розвернув сани 
хвацько, аж полетіли кім'яхи грязі увсібіч, і запросив молодих сідати.
І як тільки князь довів княгиню до саней і вона злягла на килим, бо сісти там 
було ніяк, а Ярослав притулився до неї, Коснятин відпустив віжки, і коні рвонули 
з місця так, що важ-котілому посадникові довелося відразу вдаряти тюпака, — тут 
обидві невидимі вже майже стіни, люду розруйнувалися, розсипалися, з двох боків 
руннули на сани, змішалися навколо них а криком, вереском, гійканням, диким 
реготом; над князем і княгинею нависали й миттю щезали довгі бороди, зіпали на 
них з нерозбірливими криками чорні роти, горіли цікаві очі, одні штурлялися 
поміж собою, інших жбурляли просто на сани, ще інші намагалися вломити з саней 
хоч тріску, ще хтось догадався відкабетовувати добренні кавалки коштовного 
килима, хтось пробував палити килим палахкотючою тріскою; Коснятин на-с'їлу 
пробивався крізь юрмовище, коні, пирхаючи й мотаючи головами, тягли сани поволі, 
бо перед ними роїлося від чорних розмаханих постатей, вже посадник шкодував, що 
не постановив на путі князевій дружину двома рядами, зате Ярославові хоч тепер 
сподобалося те, як поверталося його весілля, радий він був, що люд зламав ту 
заборонну незриму межу, яка відділяла його від князя; відчував Ярослав: ото 
тепер йому тільки й сили, що в отих ошалілих, звихрених, засліплених дурною 
цікавістю людях, гарно було відчувати, як лякається холодна королівна цих 
забіяк, горнучись йому до боку, шукаючи в нього прихистку.
І вже на княжім дворі по-юнацькому зіскочив з саней, збадьорено змахнув, майже 
дружньо, безладному своєму супроводові, отій людській звированості, яка вже 
виповнила й увесь двір, легко зістрибнув з саней, взяв княгиню на руки, і хоч 
була велика й незручна в ноші, але проніс її трохи, пробиваючись крізь юрмовище, 
а княжі люди розкрикували перед ним дорогу ширшу й ширшу, аж поки все-таки 
наведено якийсь лад і утворився вільний прохід до ґанку княжих палат; тоді 
Ярослав поставив жону на землю, мовби велику дерев'яну ляльку, мовчки подала 
Інгігерда йому руку, і він повів її на перші покладини, бо тільки тілесно 
доповнений шлюб може вважатися звершеним.
А білі коні з саньми зникли десь так само непомітно, як і посадник Коснятин, та 
Ярославові не було тепер ні до чого діла, лишався він наодинці з молодою жоною, 
вперше в житті око в око, рука в руку, і світ замкнувся між ними обома, не 
існувало більше нічого, все зникло, все забулося, палахкотіли в притемненій 
ложниці свічки, а їм здавалося, що тільки вони обоє палахкотять і згорають на 
вогні, який палить людину, поки вона й живе, дає їй найбільшу снагу і водночас 
відділяє її непрохідною стіною от усього довколишнього.
Так і Ярослав на якийсь час відділився від справ цілого світу і не міг бодай 
краєм серця відчути, що, може, саме тієї ночі, в далекій далечі, коло Києва на 
Берестах, вирушав у останню путь його батько — Великий князь Володимир.
Берести стояли вже тоді, коли Києва ще й мало було, вабили тихістю й спокоєм, і 
князь Володимир так полюбив їх, що звелів вибудувати собі двір у Берестах ще 
ліпший, аніж у самому Києві. Відпочивав там по ловах у Звіринці, тримав 
найулюбленіших підложниць також на Берестах, коли ж занедужав, зібравшись іти на 
непокірливого сина Ярослава, теж заліг у своїх палатах берестових, сподіваючись 
на скоре видужання, але вже й не підвівся, померши від кольок в боку або ж від 
божого гніву. Люди рідко заживали тоді за шістдесят літ, однаково великому 
князеві вже недовго б довелося топтати ряст, але багато в чому пришвидшили 
князеву смерть події явні й тайні. Бо якщо син Ярослав одкрито йшов на батька, 
то інший син — Святополк, ще й досі перебуваючи в ув'язненні в Вишгородській 
кріпостиці, знов задумав справу ще лихішу, ніж князь Новгородський. Через вірних 
людей сповістив Святополк печенігів про те, що князь Володимир виступав з 
військом проти Новгорода, і покликав їх ударити на Київ, коли покине його князь 
з своєю дружиною. А щоб не проходити через кріпостиці, поставлені Володимиром по 
Росі, мали печеніги переправитися десь аж коло Переволочни через Дніпро, пройти 
Залозним шляхом і підступити до Києва з лівого берега, звідки їх ніхто ніколи й 
не ждатиме. Так воно й сталося, та тільки хворощі Володимирові зруйнували всі 
Свято-полкові наміри, знов посилав він своїх вірних людей до печенізького хана, 
попереджуючи його, щоб зупинив орду, бо й князь, і дружина, і сила-силенна 
війська — в Києві, і нічого, крім погрому, не здобудуть тут печеніги.
Але на той час князеві Володимиру вже донесено про те, що заворушились печеніги, 
надходили вісті, що степовики сунуть по лівому березі, тоді .недужий князь 
покликав до себе сина Бориса, який прибув з далекого Ростова, щоб стати коло 
батька в тяжку годину, сказав йому брати військо й виступати на Альту, щоб 
перепинити путь печенігам.
Борис виступив на Альту, вибрав просторе широке поле, де б міг дати битву 
печенігам, але вони, вчасно попереджені Святополком, знов завернули в свої степи 
і щезли там безслідно.
Поки ж Борис стояв з військами на Альті, Великий князь Володимир зійшов з світу.
Він лежав у великій горниці, що чотирма вікнами виходила на Дніпро. Вікна не 
зачинялися ні вдень, ні вночі, князь хотів ухопити в груди якомога більше 
свіжого дніпровського вітру, але однаково задихався щодалі дужче, горниця 
знесена була високо над землею над двома підклітями, в яких юрмилася придвірна 
челядь, варилися для князя улюблені його наїдки й напитки, наготовані завжди 
сиділи гусельники й скоморохи, блазні й вродливі дівчата, які самою молодістю 
своєю могли б повернути Володимирові здоров'я, бо часто бувало перед тим, що 
западав у недугу Великий князь, та досить було йому спочити поглядом на 
солодкому личку, як підводився знов і знов вершив свої державні діла, великі й 
непомітні. Але не пускав князь до себе нікого, не хотів нікого бачити, нічого не 
їв, тільки пив настояні меди й воду з свяченої криниці, холодну й чисту, 
забороняв турбувати його, ніхто не смів появлятися в горниці, поки сам князь не 
покличе, не подасть знаку.