Полуботку-Полуботку, Наказний гетьмане! А хто ж тобі гетьманськую Булаву дістане? Полуботку-Полуботку, Голубе-соколю! А як же ж ти підіймешся За козацьку волю? Полуботку-Полуботку, Рідная дитино! А як же ж ти ізійдешся З вражим Вельяміном?[2] Не питайте, хто Павлові Булаву добуде, Є у нього Україна, Є у нього люди. І пішли вже Семен Рубець І Василь Биковський[3], Лиш чекайте, що то скаже Цар Петро московський, Нема царя в Московщинї, Десь у Тегерані[4]; Але посли й туди за ним — І вже в Астрахані. І за море, за Хвалинське[5], Листи посилають Та у царя серед бійки Гетьмана благають. А тим часом і Вельямін Листи посилає[6] Та до царя московського Стиха промовляє: «Що робити, — каже, — царю, З тими козаками? Либонь, вони хотять знову Битись з москалями! Шумить-гуде Україна, Козаки гукають, А найбільше Милорадич[7] З Маркевичем[8] грають». І подумав цар московський, Та й із Тегераня Серед зими свої листи Шле до Астраханя, Та й і каже українцям: «Почекайте, люди, Повернуся в Московщину — Тоді все вам буде! Але за то й мене тепер Послухайте, діти, І п'ятнадцять мені тисяч Козаків пошліте! З Милорадичем пошліте В Ладогу п'ять тисяч, А з Маркевичем до Хреста Пошліть десять тисяч!»[9] І пішли сумні козаки, Нічого діяти... «Зато, — кажуть, — ми гетьмана Будем живо мати!» Та не ворон же то чорний Із соколом б'ється, То Вельямін з Полуботком За права дереться. І обидва Петра-царя Просять розсудити. І говорить цар московський: «Нічого робити! Треба, — каже, — Полуботка В Петропіль[10] зазвати І тут йому по-московськи Правду розказати!» І з Савичем[11] і Чарнишем[12] Павла викликає, Але Павло послів собі Вперед посилає. І прибули у Петропіль Посли молодецькі: Полковники Данилович І Петро Корецький. Бунчуковий Володьковський І судець Грабенко, І військовий з ними писар Завзятий Ханенко[13] І прибули у Петропіль Та й говорять: «Царю! Візьми собі Вельяміна, Візьми нашу кару; Судці твої московськії Нас добра не учать, Багатого обдирають, А бідного мучать. Козаків за хлопів мають І гризуть гетьмана... А чи ж так то, ясний царю, Було за Богдана?.. Ти говориш, що Хмельницький Сам царям прирадив, Щоб московський воєвода На Вкраїні рядив; Але Павло Полуботок Не ховає слова, Він говорить: «Що там, — каже, Батькова умова! Спершу, царю, піднови ти Нашу давню волю, Щоб ми самі судилися Помежи собою; Щоб ні стольник, ні боярин, Ані воєвода Не питали, не судили Нашого народа; Щоб козаки самі собі Розправу чинили, І, де три їх, щоб два собі Третього судили. І всі царі московськії Теє право знали І за нього своє слово Царськеє давали. Та й ти давав, ясний царю, Як ізбирав раду, Як давав нам у гетьмани Пана Скоропаду[14] Чого ж тепер на Вкраїні Воєводи .стали, Чого права козацькії И вольності пропали?!» Незабаром за послами Й Павло прибуває І з Чарнишем і Савичем К царю підступає. Підступає, дає листи, Просить за Вкраїну, Але, знати, й Павло прибув В лихую годину: Ані Петро, ні бояри За нього не дбали, Його листи за Вкраїну Під сукном лежали. І чекає Павло місяць, Ба й другий чекає, Ба й чекає місяць третій — Цар не закликає. «Почекай же, — Павло каже, Їдна мені доля, Але стане й тобі хроном Козацькая воля». І останнє своє слово Цареві готовить; І приходить з старшиною І до нього мовить: «Знаю й бачу тепер, царю, Що ти без причини Підійнявся на погибель Мої України. І всі царськії укази Хочеш попалити, І всі вольності козацькі Хочеш потопити. І козаків, як худобу, На роботу гониш, І над ними «Вічну пам'ять» По болотах дзвониш... І гетьмана обирати Нам не позволяєш, І судити судців своїх З Москви посилаєш! І нас судять без закону, Без всякого права; Чи вже ж тобі за то, царю, Буде яка слава? Але нехай мені буде Вільно і сказати, Що нічого тобі, царю, З України ждати. Україна — не дитина, Вона волю має, А вільного не неволя — Правда пригортає. Тепер кажи мені, царю, Хоч залізо терти, Хоч у тюрмі холоднії Із голоду мерти; Усе їдно мені, царю, Тілько б не видати, Як та бідна Україна Буде пропадати!..» І стиснув Петро зубами. «Шкуру, — каже, — здерти!» Але трохи одумався: «В тюрму аж до смерти!» І у тюрмі Петра й Павла Разом з старшинами Обіллявся Полуботок Дрібними сльозами... Обіллявся не за себе, А за Україну Та за своїх товаришів, Що без долі гинуть. Та не довго ж Павло плакав. Заслаб, помирає... Цар доктора посилає — Павло виганяє. «Нащо, — каже, — життя моє Назад повертати, Коли я не можу долі Батьківщині дати?» Петро сам іде до нього, Щоб перепросити, І дає йому лікарство, Просить його пити. Але Павло Полуботок Йому промовляє: «Дармо, царю; ти не вернеш, Що вже погасає... Живо-живо Павла й Петра На світі не буде,[15] Тоді обох нас розсудять Правдивії люди...» 8 июня [1] Полуботок Павло Леонтійович (близько 1660 — 1724) — наказний гетьман Лівобережної України (1722 — 1724), у 1706 — 1722 pp.- чернігівський полковник. Прагнучи зміцнити привілейоване політичне становище української старшини і забезпечити за нею монополію гноблення трудящих України, домагався від царського уряду відновлення права виборів гетьмана і ліквідації найвищого адміністративного органу України — Малоросійської колегії, створеної 1722 p. з наказу Петра І у Глухові. Ув'язнений Петром І, помер у Петропавловській фортеді в Петербурзі. [2] Вельямін — Степан Лукич Вельямінов, царський бригадир (військовий чин, середній між полковником і генералом), президені Малоросійської колегії. Відзначився службовими зловживаннями. [3] І пішли вже Семен Рубець i Василь Биковський... — Після смерті гетьмана І. І. Скоропадського (1646 — 1722) П. Полуботок послав військових товаришів С. Рубця та В. Биковського у Москву до царя з проханням дозволити вибори гетьмана. Проте посли до царя не були допущені. [4] Heмa царя в Московщині,||Десь у Тегерані... — У 1722 — 1723 pp. Росія вела війну.з Іраном. [5] І за море, за Хвалинське... — У староруських літописах Хвалинським називалось Каспійське море. [6] Aтим часом іВельямін||Листи посилає... — С. Вельямінов особисто зустрівся а Петром І 1723 р. в Москві після повернення останнього з Персидського походу 1722 p. [7] Милорадич — Михайло Ілліч Милорадович, український поміщик, за походженням серб, у 1715 — 1726 pp. — гадяцький полковниц. [8] Маркевич — лубенський полковник. [9] ...В Ладогу п'ять тисяч,|| А з Маркевичем до Хреста || Пошліть десять тися ч!» — Царський уряд використовував козаків на будівництві каналів, оборонних валів та фортець, зокрема Ладозького каналу біля Петербурга та фортеці святого Хреста на Каспійському морі. Козаки працювали безкоштовно і через важкі умови роботи масами гинули або ставали каліками. [10] Петропіль — Петербург. [11] Савич Семен — генеральний писар України. [12] Чарниш (Черниш) — генеральний суддя. [13] Ханєнко Микола Данилович (1691 — 1760) — український поміщик, генеральний хорунжий (1741 — 1760). 1723 р. разом з П. Полуботком був звинувачений у зраді і заарештований у Петербурзі; звільнений 1726 р. У 1738 р. брав участь у поході російського війська на Крим. Написав щоденники «Діаріуш» та «Щоденник генерального хорунжого Чиколи Ханенка 1727 — 1753 pp.», які містять відомості з історії України 20 — 50-х років XVIII ст. [14] Скоропада — І. І. Скоропадський. [15] 15 Живо-живо Павла й Петра На світі не буде..." — ГІ. Полуботок помер 29 грудня 1724 p., а Петро І — 8 лютого 1725 p.