МУЖИЦЬКА АРИХМЕТИКА - Чи немає у вас, Веселію Йвановичу, якої газети або книжки! - питав хурщик Антін монопольщика, зав'язуючи в хустину гроші за хуру. Василь Іванович, панок середнього віку, червоненький, з круглим животом, потягнув цигарки й пустив хмару диму. - А навіщо тобі книжка? - спитав він, насупивши ріденькі брови. - Побавився б трохи святом, а то забув, коли й книжка була в хаті, - одмовляє Антін, - мабуть, і азбуки запам'ятав уже. - То тобі велика шкода од того?.. Як сказати правду, то пусте оте діло - книжки читати! - став казати Василь Іванович, - та зовсім воно й не личить тобі. - Звісне діло, хіба треба, щоб нам були книжки в голові, - згоджується Антін, - часом за роботою нема коли вгору глянути, не то в книжку!.. - То чи не знайшлося б, кажу, чого-небудь для мене, - знов казав Антін, трохи переждавши, - почитав би трохи по обіді, щоб не скучати. - Хіба от що, - подумавши, сказав монопольщик, - я внесу тобі псалтиря. Для свята більше підходящої книжки й не знайти. - Псалтир є в мене, Василію Йвановичу - мовив Антін. - Чи немає якої-небудь іншої?.. Може, є така, що пише про волю та про землю? Василь Іванович скосив набік заскалене око й закусив губу: - Таких книжок, як ти кажеш, у мене, братику, не водиться. За такі книжки - знаєш, куди тепер ховають? - Василь Іванович суворо глянув на Антона. - Стережись, Антоне, книжок, як огню, - по-приятельскому раджу тобі. А коли вже тобі припала охота читати, то підожди - я тобі дам іншу книжку. Василь Іванович пішов у другу кімнату, одчинив шафу й став ритися в купі якихось паперів та книжок. Витягнувши зісподу старенький, в обшарпаних палітурках, задачник Євтушевського, він обмахнув на йому порох і виніс Антонові. - Оце тобі, Антоне, книжка, - казав Василь Іванович, - оддаючи йому задачника. - Не пуста яка-небудь - пользовита книжка! Тут усяка тобі задача - немов загадка: поморочиш голову, поки ладу добереш. - Спасибі, Василію Йвановичу, - сказав Антін. Потім узяв, не роздивляючись, під руку книжку, попрощався й пішов із хати. Василь Іванович стояв коло дверей і довго дивився йому вслід. Потім тихенько захихикав. Веселий і радий, осміхаючись у руденьку борідку, пішов він до другої кімнати обідати. Одпочивши по обіді, монопольщик узяв палицю й пішов на проходку. Йде Василь Іванович селом, палицею підпирається. Коло дворів і хатів сидять гуртками чоловіки та жінки, гомонять собі. На моріжку пустують діти; співають десь дівчата. В селі немає більше "панів", крім Василя Йвановича, і він почував себе тут маленьким князьком. Люди низенько вклоняються йому, і він привітно киває їм головою. Йому так приємно бачити почтивність до своєї особи. Ось іде селянин Литовка, - який здоровенний мужичура, а як покірно вклоняється, мов той дуб у час негоди. Догадується Василь Іванович, чого так хилиться перед ним Литовка: підходить строк векселю, а грошей, мабуть, тонко... "Нічого, підождемо, - думає він, - аби проценти в свій час виплачував". Йде далі Василь Іванович, мугиче собі під ніс щось божественне, хазяйським оком по селу роздивляється - чи немає де непорядку. Нагримав на дітей, щоб не пустували, зачепив молодицю, що вийшла до колодязя по воду. Дійшов до Антонового двору. Бачить - у вишнику, коло хати, сидять люди, гомонять, сміються. Між ними - Антін з книжкою. "Ага, книжечку мою читають! - подумав Василь Іванович. - Ну, нехай собі читають". Спинившись проти вишнику, він спитав: - Ну, що? Як книжечка - понаравилась? - А нічого собі! - одмовляє Антін, - веселенька книжка. - Ну, читайте, читайте собі! - промовляє Василь Іванович і йде далі. "Веселенька книжечка!.. - сміється він сам собі, - їм що не ляпать язиком, аби ляпать. Та ще й іржуть собі! І що там вони знайшли такого смішного?" Потім його стало тягти послухать. Звернувши з дороги, непомітно підійшов він до тину й став крадькома прислухатися. Слухає - Антін читає по складах: - "Крестьянин обязался перевезти из города 50 ламп с тем условием, чтобы за каждую доставленную в целости лампу платили ему по 5 коп., а за каждую разбитую высчитывали с него по 1 р. 20 к. При перевозке 3 лампы разбились. Сколько заработал крестьянин за доставку ламп?" Антін, дочитавши задачу до краю, підняв червоне від натуги лице й веселими очима оглянув слухачів. - Питає: скільки то він заробив? - сміючись, своїми словами переказує Антін. - Мабуть, багато заробив! - сказав бородатий дід у білих штанях; далі вийняв з рота люльку й зареготав. - Не скажу вже, скільки він там заробив, тільки знаю, що як стане так заробляти, то скоро й останньої коняки збудеться, - додав руденький і жвавий Охрім. - Хай йому біс з такими заробітками! - Це чи не буде так саме, - став розказувати дід у білих штанях, - як назаробляв Захарків парубок у якономії. Пробув тиждень коло молотилки в пана, приходить у суботу ввечері додому. "Ну, - каже батько, - давай же оце, сину, гроші: завтра поїду в місто - там дещо купити треба". А він став та й каже: "Оце хоч бийте, хоч лайте, а грошей не приніс ні шага!" А батько: "Де ж ти, сучий сину, дів? Загубив, чи, може, вкрали?" - "Не так було б мені, каже, шкода, коли б я загубив або вкрали, а то зовсім і в руках не держав!.." Потім і розказує, що там уломилось було щось коло віялки, а вину на нього склали. Прикажчик вилаяв його на всі боки і при рощоті не дав ні копійки та ще й наказав, щоб приходив одробляти той збиток іще на тиждень. А батько слухав-слухав, далі й каже: "Отак, сину, завжди заробляй, то скоро хазяїном станеш..." То чи не стільки, кажу, заробив і той на лампах, як цей за віялку, - закінчив дід. Усі засміялись. - Лампа - річ тендітна, - казали другі, - торохнеш возом - наробиш скла. І понесла його лиха година під таку хуру! - Підеш і під таку хуру, - сказав похмурий чоловік, - коли в хаті, може, й шматка хліба немає. Обміркувавши справу з лампами з усіх боків, люди примовкли, і Антін, узявши книжку, став читати даді. "Он яке діло!" - подумав Василь Іванович і став прислухатися пильніше. - "У помещика было, - читав далі Антін, - в одном куске 857 десятин земли, в другом на 130 десятин больше, чем в первом, а в третьем на 150 десятин больше, чем во втором. Сколько десятин земли было у помещика?" Прочитавши задачу, Антін став поясняти її по-своєму: - В одному куску, каже, було аж 857 десятин, а в другому ще більше на 130, а в третьому й того більше!.. А потім іще й питає, - тут Антін звів палець догори й прищурив око, - скільки ж то тієї землі було в пана? - А, мабуть, чи не більше було, ніж у всеї нашої громади! - каже, осміхаючись, один з гурту. - Коли б оце на всіх нас хоч один отой кусочок, то було б і нам, і дітям нашим. - Ото кусочки! - моргнувши оком, сказав Охрім. - Це не те, що в тебе або в мене: з такими кусочками можна хазяйнувати! А коли б йому в одну руку - опруг та в другу - півопруга, а в третю - й зовсім нічого, - отоді б нехай він похазяйнував! Поневолі пішов би лампи возити! - А добре було б знати, скільки то прийшлося б на двір, коли б усю оту землю та поділити поміж нашими громадянами? - проказав похмурий чоловік. Далі Василь Іванович уже не міг терпіти. Вийшовши з-за тину, він почав докоряти людей: - І навіщо б ото я базікав отаке язиком?.. То ж книжка написана зовсім не для того; по їй треба вчитися арихметики, а ви казна-що витіваєте. Коли так читати, то краще зовсім не читати! - Та ми, Василію Йвановичу, читаємо так собі, з нудьги, - виправдувались люди, - аби чим час загаяти. - То не краще б було з нудьги взяти та й полічити, скільки вийде в кожній задачі, - наставляв Василь Іванович, - тож на те вона і є - арихметика. Передні чоловіки сиділи і вдавали, що ніби увічливо слухають Василя Йвановича. А позаду Охрім накивував бровою своїм сусідам і стиха гомонів: - Це, виходить, така арихметика - панові звозять хліб з поля, а мужикові нема з чого возити, то мороч голову - скільки то всеї землі в пана! Скілько душ пирснуло зо сміху, проте здержались, щоб не зареготати голосно. - Бачте, - казав далі Василь Іванович, почувши сміх, - смієтеся, а й самі не знаєте, з чого. А я знаю, що ні один з вас не доведе до ладу задачу! - Де вже нам! - казали передні. - Ми люди малограмотні або й зовсім неграмотні: куди нам полічити отаку силу! А Охрім казав далі своїм сусідам: - Це, скажемо, так. У тебе, Микито, скільки землі? Два опру ги? Ну і в мене щось коло того. От зійшлися ми та й балакаємо: а давай будемо лічити панову землю, коли своєї катма. Ти скажеш: стільки в пана землі! А я скажу: ні, стільки! Ти скажеш: брешеш, бо стільки, а я скажу: ні, ти брешеш! Потім ти мене - цап за чуба, а я тебе по уху - і пішла арихметика!.. А ось Грицько йде та й питається: за віщо то люди б'ються - чи не за батьківщину часом? Усі реготалися, вже не здержуючись. Василь Іванович став сердитись: - Варнякаєте ви таке, що воно зовсім не до діла. Я ж вам кажу, - намагався він пояснити, - що в задачникові тільки так пишеться про кого-небудь, аби було над чим рахувати. - То оте ж саме й ми кажемо, - перебив його Охрім. - Коли вдома чорт має чого рахувати, то давай... - Тьфу! - плюнув з серця Василь Іванович. - Давай сюди книжку! - крикнув він до Антона й трохи не силою вирвав її у його з рук. - Вам книжки читать?.. Вам хвости волам крутити! Ото ваша книжка! - Василь Іванович повернувся й пішов од гурту. Всі реготалися. - Знаєте, Василь Іванович! - крикнув Охрім услід монопольщикові, - коли б довелося нам ділити ваші 90 десятинок, то, може б таки, поділили по своїй, по мужицькій, арихметиці. - Може, чи й поділили б! - підхопив сумний чоловік. Василь Іванович зразу спинився, мов його хто сіпнув за полу, повернувся, хотів щось казати. Потім плюнув і мерщій подався до, своєї монополії. - Бач, як закрутив носом! Видно, не дуже до смаку прийшлась йому мужицька арихметика! - казали, сміючись, люди. - І звідкіль принесла його нечиста сила! - казали другі. - Тільки де два-три чоловіки зійдуться, то вже й його чортяка, хоч-не-хоч, внесе туди! Не дав начитатись уволю. А шкода: втішна була книжка! (1910)