ЗОЛОТА ДІЖА

Про нашого діда казали, що він уміє злодіям одводити очі. Ніби й справді він 
щось таке мав.
Їдемо оце до схід сонця в поле. У полі скрізь лежить іще клубкам густий туман. 
Покаже він батогом у поле й гукає:
— А глянь, глянь, скільки ото сивих кабанів понаганяв він у поле. (А хто саме 
понаганяв, про те не каже).
Глянеш туди, очам своїм віри не доймаєш — той туман уже не туман: все поле, 
скільки його очамн зведеш, забито чередами сивих кабанів. І вже поки не 
розійдеться він, все буде маритися, що то сунуть кудись, не потовпляться сиві 
кабани.
Або так: спиниться серед двору, довго-довго дивиться на небо.
А далі:
— Біжи сюди, я тобі загадку загадаю.
Прибіжиш.
— Яку?
— А ось яку: біжать коні вороні, на них узди порвані.
Одгадую і так і сяк — не виходить.
— Ні,— каже,— так ти не вгадаєш, глянь краще вгору.
Глянеш.
— Ну, що ти побачив там?
— Хмари, а більш нічого.
— Подивись краще, може, то й не хмари.
Тільки він скаже так, зразу ніби очі тобі розплющаться: вже немає хмар — то 
табуни сполоханих, розпу-жаних диких коней скільки духу мчаться понад хатами, 
понад садами, понад церквою, хвости та гриви на вітрі порозпускавши. Летять 
кудись, летять, і краю їм немає.
Дід же скаже та й піде собі, а ти як станеш, то й стоїш мов укопаний, та й 
дивишся, і про все на світі забудеш — ніби справді заворожений.
Було ще яхось улітку увечері. Посеред двору на колодках сиділи всі наші: тато й 
мама, старша наша сестра і дехто з сусідів. Гомонів між ними й дід: розповідав, 
здається, байку про німця-астронома, що зайшов ночувати в село до чоловіка.
А я кругом двору, ніби той об'їждчик, хвицаючись і тоненько іржучи, ганяю 
безперестану на хворостині. А більші діти, як галич, збили ярмарок коло ями, що 
ро-машами та кропивою позаростала: в дворі у нас почали копати глинище. 
Стрибають через яму і в яму, один одного пхають, сиплються землею, як борошно 
м'якою, галасують, геть-геть луна ходить. У дворі стоїть такий ярмарок, що за 
малими великі одне одного не чують.
— Та вгамуйтесь! Не кричіть! Не казіться!—тільки й чути раз по раз з колодок.
— Та й чого це вони дуріють так сьогодні?
Далі до діда:
— Хоч би ви, діду, поробили їм що-небудь, щоб вони хоч на часину примовкли.
— Я їм пороблю! Я їх зараз усіх в поросят поперекидаю,— жартує дід.
А нам ще веселіше од того.
На подвір'ї було темно, а далі почало чогось видніти. Ті, що на колодках сиділи, 
чогось примовкли і дивились всі в один бік. За нашим двором темніли городи, за 
городами верби рядами з долини верхи аж до неба попіднімали, а геть-геть за 
вербами, де вдень, як море, квітувала пшениця і звідкіль увечері вітер тільки її 
дух приносив, там червоно червонілося, ніби десь у полі огонь пастухи 
розкладали.
— Андрійку, гов! — гукає дід.
— Чого-о? — одгукуюсь десь за повіткою.
— Скачи сюди, покажу диво!
— Дурите! (Ми з дідом товаришували).
— Далебі, ні.
Я хльоскаю батіжком із валу свого вороного й шумлю до діда:
— Ви, діду, кликали мене?
— Іди сюди! — Дід бере мене на руки, я спершу пручаюсь, боюся, що дід мене 
догори дригом поставить. Дід бере силою.— Дивись — чи бачив ти таке: за лісом, 
за пралісом золота діжа сходить.
Я примовк. Далі як не закричу, як не загаласую:
— Ай-яй-яй! Дивіться! Що воно таке?
Інші діти од ями на той галас вистрибом. Поставали на колодки, попідіймали 
голови.
Там за вербами викочувалася вгору в колесо завбільшки золота діжа, на очах 
сходила, червоніла сама, і небо червоніло. А назустріч їй вершечками засяяли 
верби, мовби золотими перами втикались.
Тихо стало, як у церкві.
А далі вже я догадався та як крикну:
— Та це ж місяць зіходить! Всі засміялись:
— А ти ж думав і справді діжа?
Що місяць, то місяць — всякий бачив, але, як зразу показалось, так уже й увесь 
вечір здавалося, що то золота діжа сходить. Діжа, та й край, хоч тобі що...
Діти посідали на краю ями, ноги вниз поспускали і розмовляли вже тихо-тихенько, 
мовби боялися сполохати те повнеє диво. Хтось пригадав із хлопців загадку про 
місяць:
«Серед моря-моря — червона комора».
Другий — другу:
«Вийшов гість, став на поміст та й розпустив коні по всій оболоні».
Спершу загадували про місяць, про зорі, про сонце, а далі й усякі інші.
А чарівна діжа сходила, сходила та й потекла через край... Золоте тісто 
розплилося по всьому двору й городу.
Обмокли в золоті білі пахучі романи, позолотився волохатий полинь, заяскрилась, 
засвітилась кропива.
Спершу не було видно, а тепер застовбуріли на городі соняшники...
Навіть чорне колоддя серед двору й те покроплене золотим тістом. А на колодках 
між темними поставами аж сяє в білій сорочці веселий чарівник дід, що наворожив 
нам цей золотий вечір.