Оранжеве сонце. ЧАСТИНА ТРЕТЯ Для матінки Уф, красуні Ви, для братів та сестер Е ча- ки принесли з гір сумну звістку — Е кинувся у провалля і, звичайно, розбився об голе каміння. Однак багато хто не йняв віри. Починали вірити в те, що Е вміє літати. Інак- ше—звідки міг узятися той крик, що линув згори? Адже якась невідова істота гукала до Е. А вона, та істота, напев- не, знала, що Е живий. Проте в голосі тієї істоти була три- вога. Може, і розбився їхній нещасливий молодик... Найбільше потерпала матінка Уф. Вона жадала знати одне з двох — її син живий чи мертвий. Але її серце не хо- тіло сказати нічого. Воно лише то починало шалено битися, то зненацька якась жахлива сила ніби хотіла його розча- вити, спинити. Коли серце лунко билося, їй хотілося люто зойкнути, упасти додолу і битися головою об землю. Але вона не робила ні того, ні іншого. Щось спиняло її... Та не- вже міг злетіти Е з кам'яної гори зовсім неушкодженим? І що то за голос линув згори? Матінка Уф мовчала, але в грудях у неї все клекотіло, її поривало полинути туди, звідки щойно повернулися мислив- ці, кинутися до гір. Куди саме, до якої гори бігти — вона не знала, але вибігала б усі схили та долини і знайшла б таки його, знайшлаї.. Від матінки Уф не відходили її діти. Вони дивилися на матір, ніби питали, чи можна вірити тій звістці, що прине- сли мисливці. Але матінка Уф дивилася кудись повз них, у далечінь, ніби там, на далеких схилах, мав з'явитися Е. Красуня Ни, хоч і стояла осторонь, проте теж не зводила очей з матінки Уф. Раптом руки матері простерлися до гір, вона зробила один несміливий крок, потім другий, третій... І враз її ні- би підхопив дужий вихор—вона з усіх сил метнулася до гір. За нею подалися діти і чорнокоса Ни... На них дивило- ся все плем'я. Дивилося і мовчало. Та ось вихопився могут- ній голос вождя Ту: — Хто побіжить у гори —хай звідти не вертається!.. Матінка Уф пробігла ще кілька зростів і враз спинила- ся. її не лякало те, що ні вона, ні її діти не зможуть повер- нутися до племені. Вона боялася іншого — того, що вождь Ту кинеться за ними з важкою довбнею. Матінка Уф важко дихала, неначе все ще прудко бігла. Вона і не спинилася б нізащо, навпаки, наддала б ще біль- шої моторності ногам, побігла б, як вітер, зовсім не думаю- чи про те, чи наздожене її вождь Ту, чи ні!.. Може, і вдало- ся б утекти... А коли б і не вдалося, то готова була і заги- нути під важкою довбнею. За саму себе було їй байдуже, але зараз думала про всіх їх, своїх дітей. Треба, хоч як це боляче, знехтувати одним заради всіх. І вона повернулася лицем до племені і повільно, ніби зважуючи власними пле- чами горе, рушила назад. Відчувала, що йдуть позаду й ді- ти. Одноплемінці зустріли їх понурою мовчанкою, нібито нічого особливого і не трапилося. Вождь Ту не дивився ні на матінку Уф, ні на її дітей — він почвалав геть. Тепер йому не було потреби за кимось бігти. Невдовзі, після короткого відпочинку, чаки вирушили на полювання. Батьки пішли, а в дітвори одне було на думці — таємни- че падіння Е у прірву, його спілка з Вогнем теж ніяк не вкладалася в уяві. А видиво, що з'явилося вночі високо в горах?.. Першим побачив його То. Він дружив з Е, певне, знає багато такого, чого ніхто не знав. Але де ж він зараз? Його ніхто не бачив з минулої ночі. Піти на полювання То не міг — його, хоча й був переро- стком, мисливці не брали з собою. Отож залишалося при- пустити, що То перебуває з Е. Упевнившись, що знайти То — марна справа, юнаки зай- нялися збиранням плодів, щоб старі одноплемінці, жінки та малі діти могли трохи втамувати голод. Розпечене коло повільно скочувалося до обрію. Невдов- зі воно зникло за гострими шпилями гір. Чаки вклалися спа- ти. Одні тільки підлітки довго сиділи під валунами. Вони все ще чекали То. Проте він не приходив. Цілу ніч Е слухав голоси звірів, шелест дерев та зітхан- ня вітру. Юнак також пильно приглядався до найближчих кущів. При першій тривозі він мав розбудити друга, який спав, міцно стиснувши руками свою палицю. В Е її не було. Він утратив свою зброю, коли летів у прірву. Замість неї прилаштував біля себе кілька каменюк. Тут, на схилі гори, було безпечніше, ніж у заростях, де на кожному кроці чи- гала небезпека, до того ж юнакові потрібно було пильнува- ти три боки — з четвертого зяяла прірва. Саме звідти й прийшла перша небезпека. Чутливе вухо Е вловило за кра- єм схилу якесь шарудіння. Рука відразу ж намацала ка- мінь, а ноги напружилися, щоб у першу-ліпшу мить звести тіло над площиною схилу. Слух не підвів юнака — з того місця, звідки йшов шур- хіт, з'явилася вузька й довга голова якоїсь істоти. Е не став гаяти часу—його рука метнула камінь прямо у ту голову. Удар був влучний, невідомий звір шугонув разом з каменем у глибінь. Було чути, як його тіло ніби захльоскало об ви- ступи урвища. «Та це ж болотний плазун! — майнув здогад у юнака.—1 як він виліз по такій крутій стіні?.. Чи, може, знає таємний прохід із своєї схованки?..» То уже стояв поруч з піднятою над головою довбнею. Не побачивши нічого підозрілого, він подивився на друга. — Що трапилось? — Плазун підкрадався,— відповів Е, показавши рукою па урвище. — Звідки? З урвища? — вкрай здивувався То. — Так. Саме звідти,—сказав Е.—Кожен хижак напа- дає звідти, звідки його найменше чекають. — Правильно, звірі нечутно підступають до здобичі,— погодився То.— Добре, що Е не заснув. — Не заснув. Хоч як хилилася голова, а все бачив і чув. То мовчки обвів поглядом небо. Довкруг все принишкло, ніби й зовсім не дихало. З долини не докочувались ніякі відзвуки. Звірі, вдовольнивши лютий голод, зморившись від біганини, залягли на відпочинок. Ні на небі, ні на землі ніщо не говорило про наближення світанку. Однак То відчу- вав, що вже не так і довго залишилося жити ночі. — Хай тепер Е поспить,— сказав То. Е ще раз наблизився до провалля і зазирнув у його чор- ну глибінь. — Хай Е не турбується — То не підпустить жодного звіра! — Е вірить другові,— відповів юнак.— Е просто хоче знати — плазун скотився на дно чи десь зачепився на ви- ступі?.. — Мабуть, скотився, бо жодного поруху його не чути. Е ліг на кам'яну долівку і швидко заснув. Він дихав рів- но і глибоко, та ось подих його почав перериватися і раптом завмер зовсім. То уявилося, нібито груди друга міцно об- хопив кільцями свого тіла невидимий полоз, нещадно сти- скає їх... Е не може навіть ворухнутися, не те що дихнути чи гукнути на поміч. І саме тоді, коли То наважився розбу- дити друга, простягнув до нього руку, Е сам схопився з міс- ця, спітнілий і тремтячий. Простерши руки вгору, Е збудже- но промовив: — Хай То спинить Е, хай спинить! Е ось-ось вдариться об камінь і розіб'ється!.. То вхопив друга за плечі: — Е вже не летить, То міцно тримає друга! Очі Е блукали довкруж, та нараз спинилися на То. — Те,пер Е знає, що він не летить, однак усе хитається у нього перед очима... — Хай Е посидить сам — То нарве цілющої трави. — Де зараз То знайде її? — Знайде! — Не треба шукати,— сказав Е і швидко роздобув пу- чок засохлої трави, яку тримав зв'язаною власним волоссям на потилиці.— Е зовсім забув, що в нього є цілюща трава. — Е добре придумав! — захоплено зауважив То.— Те- пер і То триматиме на потилиці цілющу траву! — Не Е придумав це, а чорнокоса Ни! — Ни!..— вигукнув То.— О, Ни що хоч придумає! — Тепер вона, напевне, думає, що Е розбився,— зажу- рено промовив Е. — Незабаром То повернеться до одноплемінців, і Ни знатиме все... Юнаки замовкли. Е знову задрімав, а То сторожко на- слухав тишу. Голова була непомірне важкою і неслухня- ною — так і хилилася донизу. Юнак зі всіх сил долав змору, намагався тримати голову прямо, бо добре знав, що, коли вона впаде на груди, тоді досить одного-двох подихів — і важкі повіки заплющаться надовго. А цього допустити ніяк не можна! Не раз долинали якісь звуки, іноді досить про- тяжні, загрозливі, але тепер То не міг би з певністю сказа- ти—лунають вони насправді чи тільки вчуваються. То раз у раз зводився на ноги, тер долонею очі і чоло, а тільки сі- дав — голова знову кам'яніла і падала на груди. Про те, щоб розбудити Е, не можна було й думати. Його другові, з поби- тим тілом і головою, відпочинок був потрібніший. То знову звівся на весь зріст. Намагався прогнати сон. Нараз унизу на схилі за темною плямою кущів неначе щось заскавчало. То опустив довбню, прислухався. Від кущів з ледь уловимим подувом вітру доходив дух звіра. То був май- же впевнений, що там причаївся чотириногий хижак і що він зараз споглядає за двоногими із своєї засідки. Вельми дивним було те, що хижак ніби сам давав про себе знати. Цього То ніяк не міг збагнути. Навіщо звірові виявляти се- бе самого, коли збирається нападати? Юнак сторожко ви- чікував. Будити друга не зважувався. Спиняло саме те скав- чання — ніби не страшне, не люте. Сон юнака вже не змагав. Натомість почало млоїти з го- лоду. Юнакові чомусь подумалося, що і того звіра теж мло- їло з голоду. Чи не собаки там причаїлися?.. Старі чаки роз- повідали, що це звірі хитрі і люті, гасають зграями, подають знаки—звідки забігати, де переймати здобич та коли саме на неї накидатися. А чи не скавчанням подають вони свої наміри до спільних дій? Цього То не знав. Зненацька унизу різко пролунав голос пташки. Певне, її щось потривожило, а може, й сама пробудилася, але, уздрівши суцільну ще темряву, збагнула, що занадто рано розпочала. На голос пташки не озвалося жодне створіння, і вона, присоромлена, принишкла на гілці. То був удячний пташці — її дзвінкий голос додав йому сили. Юнак усвідомив, що незабаром розпочнеться ранок, викотиться розпечене коло і всякі нічні тривоги та жахи минуть, їх, щоправда, і вдень вистачає, але хіба стільки, як уночі?.. Нараз із кущів знову долинуло скавчання—голосне і виразне. Воно вразило юнака не своєю гучністю, а сумир- ністю. У ньому не було ні люті, ні загрози. Навпаки, з гру- дей звіра вихоплювались якась скарга, біль і безпомічність. Юнак, хоча і на цей раз звів над головою довбню, проте не відчував ніякого страху, ніякої небезпеки. Він подумав, що в кущах конає якийсь звір, він благає допомоги і порятун- ку... Чи не той самий полоз, що виповзав з урвища, попе- реламував кості своєму супротивцеві?.. Про все це То міг би дізнатися лише тоді, коли побачив би того звіра. Однак проста обачність не дозволяла наблизитися до кущів і по- дивитися. Звір озвався ще раз — коротко й тоскно. У відповідь йо- му проквилило кілька пташок — сонно і несміливо. Рухнув- ся Е, та не почав зводитись. То добре знав, що Е і вві сні відчуває його, свого друга То, поруч і цілком звіряється на нього. Був упевнений також, що зараз звір благальне ди- виться на нього, на щось сподівається. Юнак втягував у себе дух звіра, чекав, що робитиме він далі. Але звір не подавав більше й згуку. Десь у глибокому проваллі кигикнув один птах, другий — сповістили світові про щось своє і знову по- засинали солодким передранковим сном. То втомився стояти. Сів поруч з Е. Дослухався до його дихання. Непомітно й сам задрімав... Коли прокинувся, по- бачив за два-три кроки перед собою кудлатоголового звіра. Юнак ураз схопився на рівні ноги, підняв зброю. Перед ним стояв чималий собака. Очі його блищали і сльозились. Коли юнак з бойовим вигуком ступив до нього, чотириногий крутнувся і без поспіху відбіг до кущів. То не побіг за ним. Його зупинило якесь незрозуміле почуття — не то жалю, не то болю. А поряд уже стояв Е. Замість довбні він тримав каменюку. — Чому Е не кинув каменя навздогін звірові? — запи- тав здивовано То. — А чому То не погнався з піднятою довбнею? — теж запитав друг. — Бо той звір дуже кволий... — Хворий,— поправив Е. — Може, й хворий... Це був собака. Він не нападав. — Не нападав, а підходив. Чому ж підходив? А як саме підходив? Крадькома чи кидком? — Він з'явився несподівано... Дуже несподівано,— ска- зав То, не зважуючись з сорому признатися, що задрімав.— Ніби з-під землі виріс... — Певне, підкрадався плазом,— промовив Е і, повільно нагнувшись, поклав камінь на землю.— Чи пощастить від- найти довбню?.. — Хіба не забрали її з собою чаки? — Ні,Е скинув її у провалля. З протилежного боку схилу, над похмурим чорним кря- жем, засіріла тоненька смужка. Вона ніби силкувалася ві- діпхнути небо від гір, впустити у ту розколину червоний краєчок розпеченого кола. Наставав ранок. Випробовували свої голоси пташки. Смужка над горами ставала все ширшою, світлішою і бар- вистішою. Нараз там розцвіла червоним квітом перша пе- люстка розпеченого кола. Обидва юнаки поглядали на ту пелюстку, ясну і свіжу, ніби лице дитини, викупаної у про- зорій і теплій воді, і обидва відчували радість. То більше не діймала змора, до сну вже не хилило. Но- вий день вливав у груди нові сили, потрібно було його роз- починати, і для цього навіть у побитому, але молодому тілі Е знаходилися і сила, і бадьорість. Домовилися, що спуска- тимуться схилами гір, аж поки не зійдуть на долину. Там уже роздобудуть поживу, знайдуть воду і надійне місце для відпочинку. То йшов попереду. Дорога просвічувалась в імлі не біль- ше, ніж на два зрости людини. Крок за кроком спускалися вони все нижче і нижче, а вслід їм линуло ранкове світло, розколихувало вологий туман, гнало його вгору. Та ось до Їхнього слуху долинув жвавий і веселий плю- скіт струмка. Пішли на цей звук і невдовзі побачили, як із розщелини у грудях гори дугою вихоплювався і з виляс- ком розбивався на хмару бризок струмінь прозорої води. Е підставив рота і пив холодну воду, а летючі краплини торкалися обличчя, плечей і грудей. Від їхнього щедрого дотику юнак, певне, відчував полегшення, бо далі залюбки підставив усього себе під клекочучий струмінь. Потім швид- ко випростався, відбіг, і хоча тремтів од холоду, зате облич- чя просвітліло. Не стримався і То — підставив і свої плечі. Холодна во- да різонула тіло, і юнакові заманулося вигукнути так гуч- но, що голос, мабуть, діткнувся б і до дна долини, і до вер- шечків скель, які ще й досі не попробивалися з імли. Однак в останню мить юнак стримався, бо знав, що у незнайомому місці краще не виявляти себе. Зате він дав повну волю ру- хам — розмахував руками, сіпав плечима, тупцювався з та- ким запалом, ніби хотів ще більше розплескати мокрий ка- мінь. Е не міг виявляти такої моторності, лише з заздрістю дивився на друга. Нарешті То вгамувався, і юнаки рушили далі. Розпечене коло, що вже відірвалося від гористої далини, почало запускати в ущелину свої велетенські косі руки; їх намагалися схитнути з місця клубчасті округлини туманів, що виповзали з низин, але руки-стяги з потугою протинали ці перешкоди, а місцями нібито розхилитували. Руки вог- нистого сяйва все більше світліли, проникали у найпотаєм- ніші заглибини і закутки проваль, даруючи їм тепло і про- буджуючи від сну. Струмок привів юнаків до невеликої ковбані. Спокійну поверхню води пестила рука розпеченого кола, її променя- сті пальці торкалися кам'яного дна з червонястими, брунат- ними і зеленкуватими смуговинами, шкарубких стін, які, здавалося, радо хизувалися жовтогарячими вкрапинами. Коли юнаки уважніше зазирнули до прозорої водойми, то побачили попід стінами і серед водоростей рибин, за- вдовжки з півліктя і довших, з темно-рудуватими боками. Підводні мешканці попричаювалися, ледь-ледь помахуючи плавниками. То довго не роздумував — підійшов до ковбані, став на коліна і спритно запустив у воду руки. Але рибини ніби того й чекали — дві чи три відпливли в один бік, а решта шугонули в інший. Юнак спробував ще раз і ще, та все даремно — слизька здобич виривалася з рук. — Хай Е гонить рибу до каламутної води! — гукнув другові. Е заліз у ковбаню— вода під стіною сягала грудей. Ри- ба заметалася довкруж, шукаючи порятунку. Одна рибина запливла у каламуть, і То спритно схопив її за жабри і ви- кинув на кам'яний діл. Невдовзі за першою рибиною з ков- бані полетіла друга, далі ще і ще... Вибравшись з води, юнаки жадібно накинулися на здо- бич. З'їли по дві рибини. Попоївши, Е відчув не полегшення, а, навпаки, нудоту. Його захитало, в очах замерехтіло. Е підійшов до стіни і сів. — Хай Е ляже і поспить,— сказав То стривожено.— Хай Е ні про що не думає. А як розпечене коло досягне середини неба, То розбудить друга. — Е посидить трохи так,— відповів юнак кволим голо- сом, не розплющуючи очей. То не сідав, хоча й хотілося перепочити. Тепер його най- першим обов'язком було дбати про безпеку обох. Там, де сидів Е, височіла крута стіна — з її верхів'я жоден чотири- ногий нападник не зважився б стрибнути. Потрібно було приглядатися до найближчих кущів. Якесь підсвідоме чуття говорило юнакові, що там таїться небезпека. Довго не до- велося чекати. З боку струмка, що одноманітно дзюркотів з гір, раптом почувся цокіт зрушеного з місця камінця. То напружив слух, але звук не повторювався. Однак То чекав, стиснувши обіруч довбню, неначе непроханий гість був уже поряд. І невдовзі з-за виступу каменя з'явилася голова зві- ра з широко роззявленою пащекою. Це був кудлатий соба- ка. То дивився на прибульця лише краєм ока, і той стояв спокійно, бо був упевнений, що його не помітили. Поява собаки не злякала То, а здивувала. Це був той самий чоти- риногий, який приходив уночі. Що йому треба, чому свою пащеку тримає роззявленою? Тим часом звір, дарма що ба- чив перед собою людину, наважився не тільки пройти на цілий зріст, але й подати тихе скавчання. То повернув до собаки голову, але той і не думав тікати, щоправда, зупинив- ся. То звів довбню, однак прибулець не злякався — стояв на одному місці і жалібно вив. То зробив один крок до соба- ки, другий — той усе стояв. Юнак пішов ще далі. «Може, цей звір хоче, щоб його вбили?» Довбня якось несамохіть опустилася додолу. «Але чому звір хоче, щоб його вбили? Чи не страждає він з якогось пекучого болю?» То підійшов ще ближче, а собака став на коліна передніх лап і підвів свою широко роззявлену пащеку дороги, ніби запрошуючи юнака зазирнути до його горлянки. То все зрозумів. У гор- лянці собаки застрягла велика кістка. Гострими зламами вона впиралася в боки горлянки, і собака не міг її ані про- ковтнути, ані викинути назовні. Страждалець мав загину- ти—дихав з важким хрипом, очі сльозилися, дрож проко- чувався усім волохатим тілом. То легко міг просунути руку в пащеку і врятувати нещасного прибульця, у погляді якого зоріло стільки благання і надії. — Собака просить допомоги? — запитав То і, відклавши довбню, занурив правицю у горлянку.— То допоможе, але собака мусить потерпіти. Чотириногий здригнувся — кістка зачепила наболілі й почервонілі місця. Другою рукою То розсунув щелепи, а пра- виця потягнула кістку до себе. І вона пішла. То відкинув закривавлену костомаху. І навіть тоді, коли горлянка по- терпілого звіра звільнилася від твердої поживи, яка могла стати останньою, щелепи його ще якусь мить залишалися відкритими. Собака, певне, не вірив, що має тепер змогу закрити рота. Нарешті він зімкнув щелепи. Звір був старий, проте його очі засвітилися молодим блиском — у них про- меніла така вдячність, що То навіть усміхнувся. — Кудлань ще поживе,— мовив юнак.— Хай далі не ки- дається на гострі костомахи! Відчувши полегкість, собака з радісним виском подрібо- тів уздовж струмка і, ткнувши пащеку в холодний струмок, почав жадібно хлебтати воду. То дивився на чотириногого із співчуттям. Відчував задоволення з того, що порятував його. Нарешті собака вгамував спрагу і, відчувши погляд свого рятівника, повернув голову. Дивився добрими очима впродовж двох-трьох подихів. Далі він відбіг ще далі і зник поміж камінням. То, оглянувши кущі за ковбанями і не виявивши там нічого підозрілого, кинув, нарешті, погляд на Е. Друг уже не сидів, а лежав під стіною. Біля нього напохваті лежала каменюка, ніби вона, німа й холодна, мала вчасно і надій- но сповістити йому про наближення небезпеки. Е зморив млосний напівсон, і він не бачив, як То виймав кістку з гор- лянки собаки. Тепер Е спав міцним сном. Груди високо здіймалися, з посвистом втягуючи в себе ранкове повітря. То радів: сон допоможе другові поновити сили. І лише те- пер, бачачи на тілі друга синці, садна та широкі, почорнілі від засохлої крові широкі смутовини. То дивувався, як Е з таким побитим тілом спромігся подолати той важкий шлях по крутій стіні. А чи зміг би друг знову пройти той шлях? Напевне, ні. Хай він спить—ось незабаром розпечене коло викотиться вище, погріє другове лице, його руки, спину й груди, і Е знову стане таким самим дужим і гнучким, як і до падіння з гори. А тепер треба чатувати. Про себе То мало думав, мало на що сподівався. Те, що його відсутність могли помітити, його не турбувало. Адже він і раніше зникав, заходячи да- леко від племені, споглядав наодинці сяючі цятки на небі крізь гущавину кущів та нетрів, не одне розпечене коло він зустрічав десь на дереві поміж гіллям, не одне проводжав, коли наставала темрява. Його ніхто не кинеться розшуку- вати навіть і тоді, коли він не з'явиться зовсім. У То не було жодної рідної душі, отож він горнувся до Е. Зараз То не зможе залишити Е одного. А далі? Далі То навідається до племені. Треба підмовити юнаків до втечі. Він скаже, що Е не' розбився, падаючи в урвище. І матінні Уф це ж скаже, і красуні Ни. Юнак навіть уявив собі, якими вдячними очн- м& дивитиметься на нього дівчина... То поглядав на розпечене коло—воно ось-ось мало до- сягти середини неба. Після зливи день видався паркий, душ- ний. Знову клалося на грозу. Належало б заздалегідь роз- шукати якийсь схов, але будити друга То не зважувався. Промені вже торкалися спини Е, і То зламав кілька гілок, щоб затінити ними друга. Та ось настав умовний час—розпечене коло викотило- ся на середину неба. Юнак торкнувся плеча друга. Тон від- разу схопився, тримаючи напоготові каменюку. — Хай Е вгамується,— мовив То.—Довкола спокійно— ні чотириногі, ні двоногі пороги не підкрадаються. Е нічого не сказаи. Глянувши на розпечене коло, він не- квапом підійшов до ковбані, поклав там камінь, зачер- пнув долонями води і зволожив обличчя. Далі зачерпнув ще і почав пити. Втамувавши спрагу, він занурив голову у воду, потримав там подих-другий і з виляском підвів, енергійним порухом струшуючи рясні краплини з волосся. — Парко,—знову озвався То.—Гроза буде. Треба ру- шати в путь. Довго збиратися їм не треба було — нанизали рибини на стебло і рушили вниз по схилу. Дорогу їм указував най- вірніший провідник—струмок. Місцями він плинув спокій- но, місцями дзюркотів, поспішаючи вниз, а місцями, рокочу- чи, перекидався з вищого каменя на нижчий. Ішли з осто- рогою, перед кожним закрутом струмка чи кам'яним висту- пом спинялися і простували далі тільки тоді, коли впевню- валися, що в тих засідках чи щілинах не чатує на них хи- жак. Дорогою зустрічалися їм невеликі видовби у скелях, продовгуваті тріщини. То пропонував перечекати в одному з таких місць грозу, що ось-ось мала вдарити з неба, проте Е поспішав далі, запевняючи друга, що ще не один зручний прихисток зустрінеться на їхньому шляху. Спускалися все нижче і нижче, але чим далі йшли, то все повільнішала хода. Небо не віддалялося від них, а не- наче гналося за ними, насідало, притискало своїми важки- ми хмарами до каміння. Зігнане докупи громаддя хмар не знаходило собі ні шляху, ні простору, метушилося у тісня- ві, купчилося, настромлялося на шпилі, розпорюючи своє обважніле черево. Довкола залягла тиша, немов у глибокій печері. Не чути було ні звіра, ні птаха—усе поховалося і принишкло у пе- редчутті чогось страшного. Потягнуло холодною вогкістю, морок все щільніше затягував найближчі кам'яні виступи. На гори спадала пітьма. Іти далі було б марним завзяттям, і юнаки зупинилися у невеличкій кам'янистій заглибині. Притиснувшись один до одного, ледве вмістилися на ще теплому камені. Хлопці сполохано дивилися із заглибини назовні, хоч і не могли нічого розгледіти — щільний морок, душний і важ- кий, затулив небо і гори. Найбільше насторожувала і жаха- ла моторошна тиша, яку в перший-ліпший подих мало ви- повнити громовиння могутніх істот, що вже здійняли над світом свої величезні довбні. По спині То прокотився дрож. Е не міг не відчути його. То соромився того дрожу, бо не знав, як Е розцінить його. Ще подумає, що То труситься з ляку і втішатиме, немов хлопчиська!.. Однак Е мовчав. То щільніше притис до себе довбню, неначе вона могла перепинити шлях небесним стра- ховиськам. — Зараз промчать по небу могутні істоти! — першим озвався Е.— Їхні ноги торкатимуться гір, а руки палити- муть ліси.» — Е боїться їх? — Е боїться... Вони страшні і грізні... Вони дружать з Вогнем, вони розкидають його по небу і по землі 1 Те, що Е, як і всі чаки, боїться могутніх істот, можна було зрозуміти, але водночас це трохи дивувало То. Адже Е такий, що міг і не боятися тих істот,— не побоявся ж заприятелювати з лиховісним Вогнем 1 Вогонь лизав його руки, торкався обличчя... — Е приятелював з Вогнем... — Той Вогонь загинув,— промовив Е з жалем.— І неві- домо ще, чи став би він другом. Е був безсилий його убе- регти... — Е не винен... Той Вогонь убили чаки. — Але той Вогонь,— жваво сказав Е, метнувши погляд угору,— що на небі, чаки не вб'ють... Небесний Вогонь може помститися за свого брата, який зіскочив на землю... — Е хоче, щоб він помстився? — Ні, не всі чаки вороги Е,— заперечив юнак. То знав, кого з чаків Е вважав своїми ворогами. Однак хіба небесний Вогонь розбиратиме, котрий з чаків друг, а котрий ні?.. Нищитиме він усякого, кого лиш зачепить сво- їм пекучим крилом! — А вночі небесний Вогонь зазирав до печери,—журно мовив То.—Чаки тремтіли з жаху... Зараз, мабуть, теж тремтять, Тремтять і Ни, і матінка Уф, і сестри та брати... — Хай То мовчить! — поривно перебив друга Е.— Хай мовчить!.. На небі ще не загримотів Вогонь, але юнак уже відчу- вав його спекотний подих. Нараз Е здалося, що хоч яким нещадним є Вогонь, проте його ще, може, і вдасться убла- гати збавити свою жорстокість і потугу. Усім тілом Е по- дався наперед, виставивши із заглибини розпрямлені угору долоні. З усіх легень юнак владно почав викрикувати у на- прямі темного неба: — О всемогутній небесний Вогню!.. До тебе гукає Е, що хотів заприятелювати з Вогнем, твоїм братом, який упав з неба!.. Е відчував до твого брата велику прихильність, та чаки бояться гарячих рук Вогню, а тому і не люблять його... Але вони ще, може, і заприятелюють колись з одним із тво- їх братів! Пощади нерозумних чаків, що забили довбнями твого брата, пощади! Услід за Е То хотілося теж проказати покірне слово «По- щади!», але враз, ніби у відповідь на слово друга, все на- вколо спалахнуло сліпучим полум'ям — засяяли хмари і гори, долини і урвища, все просвітилося так, що здавалося: простягни лише руку і доторкнешся до вершечків дерев, зубців скель, до самих прояснілих хмар. Але простягувати руку не зважився б жоден сміливець— ураз усе заволало таким диким гуком, що Е подався назад і вдарився спиною об камінь. То теж мало не вилетів із заглибини. Це була відповідь могутніх небесних істот — сердита, нещадна і жор- стока. Та враз усе згасло, земля знову провалилась у те- мінь. Гук завмер, натомість потужно засвистів вітер, що, на- певне, вихоплювався з ротів могутніх істот — вони вже були десь поблизу, однак ні Е, ні То їх не бачили зараз, та й ра- ніше теж не доводилося їх уздрівати. Істоти дули з усіх сил, вони могли звалити з ніг будь-кого з чаків, не встояв би на ногах, мабуть, і сам вождь Ту, та й мало у якої тварини чи звіра вистачило б спромоги втриматися і на чотирьох ногах!.. Тим часом небесні істоти знову почали наввипередки ки- дати згори вогненні гілки, валячи десь у височині невиди- мі скелі. Раптом на землю полилося стільки води, що Е зда- лося, неначе він зненацька разом з То опинився на дні такої величезної водойми, яка вміщала в собі не лише долини і верхівки скель, але й саме небо. Небесні палаючі гілки про- свічувалися крізь воду, переливаючись дивним сяйвом, про- те гук ішов з неба не через воду—він вривався без будь- якої перешкоди, вільно і дико. Юнаки притиснулися один до одного, чекали, коли мо- гутні істоти втомляться і зроблять перепочинок. А ті й не думали втихомирюватися. Навпаки, вони ще більше розпа- лювались. Повз ту заглибину, де сиділи юнаки, з гуркотом почала проноситися вода,—вийшовши зі струмка, вона підхоплю- вала по Дорозі Каменюки і гупала ними об стіни гори. Води прибувало все більше й більше. Зрештою вона почала пере- хлюпуватись у заглибину, сполоскувати ноги, далі сягнула колін... Юнаки випросталися як могли — вийти ж назовні не могли, бо там нісся потік такої сили, ідо годі було й боротися з ним! А вода шугала за спини, намагалася від- штовхнути від стіни і вивалити юнаків у свою бурхливу кру- говерть. Хлопці щосили повпиралися руками й ногами в краї заглибини. Вода піднімалася ще вище. — Вода добирається до шиї! — гукнув То. — Хай То тримається!.. — Могутні істоти хочуть потопити нас! — Хочуть!..— тільки й мовив Е — ним оволоділо таке пекуче бажання будь-що перебороти пінястий потік, вистоя- ти, вціліти, хоча він цілком усвідомлював, що коли вода заллє голови, то на цей раз уже ніякого порятунку не бу- де.— А ми не піддамося! — Е уміє дихати у воді? — Е уміє у воді не дихати! — проказав Е з такою пев- ністю, що здивувався й сам. — То цього не вміє... — Хай То тримається!.. То більше ні про що не питав, нічого не говорив. Запек- лість у голосі Е надавала йому впевненості, сили. Вода під- нялась ще вище, і, щоб дихнути, юнакам треба було вики- дати з води голову. — Хай То тримаєтьсяі — ще раз гукнув Е. — То триматиметься, поки буде чим дихати!.. Це були важкі подихи — за повітрям треба було спина- тися усім тілом угору, а руки і ноги німіли в холодній воді, судомило в спині і в'язах. Та хлопці не здавалися. Нараз Е відчув, що до повітря почало легше дотягуватися, нена- чебто вода більше не прибувала, неначебто її ставало мен- ше. Юнакові хотілося сказати про це То, але щоб промовити одно-друге слово, теж треба було мати силу, а Її залиши- лося обмаль. Однак То, певне, і сам помітив, що кладеться на краще. Кожен наступний подих ставай легшим, зате важчало тіло — його все трудніше було втримувати руками й ногами, які нібито понабрякали. Вода вирувала—тисла на спини, підштовхувала зісподу, норовила вирвати із заглибини і по- нести кам'яним руслом з гір на долину. Нарешті повінь по- чала помітно спадати. — Гроза вщухає? — запитав То. — Вщухає. Е вже став однією ногою на дно! — Могутні істоти не хочуть, щоб Е і То загинули. — Не хочуть,—сказав Е і раптом щосили закричав у напрямі отвору із заглибини:—Юнаки дякують могутнім істотам! Коли Е ще раз зустріне брата могутніх істот — по- дружить із ним!.. — Про якого брата говорить Е? — Про Вогонь! — Про Вогонь? — здивувався То.— Звідки Е знає, що Вогонь — брат могутніх істот? — Е здогадується. Адже коли високо в небі гніваються могутні істоти, завжди з'являється Вогонь. — І справді: Вогонь — брат могутніх істот! — Вогонь падає з неба на землю,— жваво промовив Е.—1 живе Вогонь на землі доти, поки має що їсти. — Е каже правду. Вода із заглибини вилилася так само швидко, як нали- лася. Понад руслом струмка все ще клекотів потік, але він помітно звужувався, стихав. Хлопці вийшли з своєї криїв- ки. Настрій в обох був чудовий — пощастило уникнути вбивчої круговерті потоку. На небі просвітліло, листя дерев заблискотіло прозорими краплинами—у кожній жило ма- лесеньке розпечене коло. Воно поблискувало доти, поки на небі сяяла їхня величезна подоба. Юнаки вигукували, ра- дісно сміялися. Раптом То примовк, спохмурів — він до- шкульно ляснув себе по нозі. Метнувся до заглибини, далі занишпорив довкола, зазираючи під кожен великий камінь. — То не знаходить своєї довбні? — здогадався Е. — Не знаходить! Бурхлива вода вкрала зброю То! — вигукнув юнак.— Украла і рибу! Е, як і То, добре знав, що залишатися обом без зброї бу- ло вельми небезпечно. Потрібно було негайно кинутися ви- шукувати серед змертвілих гілок замашні оцупки. Та як їх позламувати, як пообтесувати? Де взяти гостре каміння, котре могло б послугуватися? Протягом життя одного роз- печеного кола цього не зробиш, коли б і лежало все необ- хідне під руками. — Хай То не сумує,— сказав Е.— На долину вода пона- зносила безліч гілок! Юнаки знайдуть там щось вдатне. То не встиг нічого сказати на це. Його увагу привернуло щось інше. — Хай Е гляне туди! — гукнув він і стрімко вказав ру- кою напрям. Неподалік на схилі гори, зачепившись рогами і передні- ми ногами за розщелину у камені, бовванів понад урвищем рудий козел. — З гори впав,— мовив Е.— Ось і пожива буде! — Багата пожива,— радісно додав То, розмахуючи ру- ками.— Тепер щелепи Е і То втомляться жувати м'ясо. А від м'яса побільшає сили, ноги прудкіше ступатимуть по землі, очі краще протинатимуть пітьму ночі... — То говорить правду,— погодився Е.— У м'ясі прихо- вана сила тварини. Юнаки швидко добралися до потрощеної від падіння рогатої тварини, видобули її з розщелини і перенесли до струмка. Далі заходилися підбирати камінці, якими мо- жна було б з тварини здерти шкіру, розпанахати їй живо- та, вивалити звідти кишки, а серце та печінку з'їсти. Юнаки знали від старих одноплемінців, що серце давало тілу міць, а печінка — добрий настрій і кмітливість. На оббілування козла юнаки потратили незліченну кіль- кість подихів, але шкіру все-таки здерли. І коли вже, за- доволені й радісні, почали смачно їсти, на своє велике здивування, почули неподалік від себе чиєсь жадібне чав- кання. Перестали жувати, принишкли, нашорошилися. — Що це? — тихо запитав То. Юнаки подумали, що то їм вчулося. Нараз знову за- працювали щелепи якогось звіра... Юнаки дивувалися, що чотириногий незнайомець забув про всяку обережність — так близько від них виявляє свою присутність. Адже він так само легко чув їх, як і вони його. — Звір пожирає кишки рудого козла,— майже пошеп- ки промовив То.— Он там! — і вказав рукою на край схи- лу.— Саме туди То викинув кишки. — Якийсь несміливий звір... — І необачний! — Гієна? — То негайно підкрадеться і побачить. І, взявши для певності чималу каменюку, То нагинці про- снував до каменя, що височів на краю схилу, і вже там ки- нув погляд униз. Біля викинутих кишок сидів нещодавно порятований ним собака. То сміливо випростався на весь зріст і мало не вигукнув від приємної несподіванки. Чоти- риногий теж зрадів: поклавши голову на передні лапи, він покірливо завищав, замахав хвостом, в очах заясніли доб- рі вогники. Собака трохи проповз до То, спинився, ще тро- хи проновз. — Кудлань!— нестримно гукнув То, і рука з каменюкою швидко опустилася додолу. — Собака!— скрикнув Е, який уже був поряд з То і ніяк не міг добрати пояснення баченому.— Не кидається на нас і не тікає! Повзає! Корчиться з болю?.. — Ні, йому вже нічого не болить. — Звідки То знає? — То знає! — Чому вищить? — З радості! — То вгадує чи, може, бачить крізь простір і млу, як старий Кун?— запитав Е. — Хіба молодий То може зрівнятися зі старим Куном? Однак То знає, чому собака вищить і чому він повзає! — Чому ж? — Собака виявляє свою вдячність за порятунок! І То розповів другові, як він витягнув кістку з горлянки собаки. Далі висловив гадку, що собака увесь час ішов за ними, а коли почалася гроза — знаходився десь поблизу. І ось тепер, намоклий і зголоднілий, звір жадібно накинувся на Дармову поживу. Е дивувався з їого, що собака прий- шов за порятунком до То, ніби знав, що ніякий звір, ніяка тварина не здатна допомогти, а тільки людина. Е згадав, що ще вночі нестерпний біль штовхав собаку до людини, але чотириногому так важко було перебороти страх і не- певність. Проте явна загибель змушувала його піти на ри- зик. Уночі собака не підійшов — знав, що людині мало по- чути його жалісливий виск, а треба ще й побачити застряг- лу в горлянці кістку. — То укладе спілку з собакою?— запитав Е. — То уклав би спілку з собакою, але собака, напевне, не захоче ходити услід за То. — Ходитиме, коли То даватиме йому їсти. — То не завжди і сам матиме що їсти,— жваво запере- чив юнак.—За м'ясом—довга біганина, а стебел та листя, корінців та плодів собака не їстиме. — А свою подяку за порятунок собака довго триматиме в собі?— запитав То. — Хтозна,— промовив Е.— Та ясно одне: він вже ні- коли на То не нападатиме. То здобув довіру. Собака, бачачи, що двоногі істоти не полишають розгля- дати його, і не відчувши якихось ворожих замірів, почав ко- сити очі на поживу, далі осмілів настільки, що наблизився до звабливих нутрощів козла і, не втримавшись, знову жа- дібно накинувся на них, раз у раз поглядаючи на допитли- вих двоногих. Собака бачив того, хто його порятував, і йому пригадувалася кістка, яка ще недавно все глибше і глибше в'їдалася в горлянку, перепиняючи подих і викли- каючи неймовірний біль. Той біль урвала рука двоногого рятівника. А другий двоногий, що стояв поруч з рятівни- ком, теж не виявляв ні голосом, ні рухами, ні очима ніяких злих намірів. — Відійдемо — хай спокійно наїсться,— запропонував Е. — Хай,— погодився То і, звертаючись до собаки, гук- нув:—Що далі Кудлань робитиме?.. Собака на мить відірвався від поживи й сяйнув добрими очима, лагідно виснув. — Що хоче Кудлань сказати? — На долину треба йти,— сказав Е.— Коли не відшу- каємо довбень — нові треба придбати. — Собака не піде за То, поки не доїсть,— зауважив То.— А коли доїсть — То і Е вже далеко будуть. — У собаки добрий ніс, швидкі ноги. — Однак живіт у Кудланя стане заважким — ноги не схочуть нести його,— заперечив друг. — Важкий живіт веселіше нести, ніж порожній,— ска- зав Е. То не хотілося відходити від собаки, який виявив до нього стільки довір'я. Однак Е відійшов од схилу, То рушив за ним. У душі юнак був згоден з Е — найперше потрібно було озброїтися довбнями. З ними не так лячно, з ними на- дійніше. З самого малку руки звикли до довбень, які до- давали впевненості. Віднайти власні То мало сподівався, а придбати нові теж було дуже важкою справою, на яку ма- ло світити не одне розпечене коло. То пригадав, з якими труднощами відтинали чаки пригожі для довбень гілки. Гострі камінці дуже повільно вгризалися в деревину, але терпець у чаків не вривався. Камінці зішкрібали цупкі во- локна, розривали їх, хоч розбивались до крові долоні і пальці. Юнаки почали готуватися до переходу на долину. Туди залишалася не надто довга дорога, але пролягала вона по- між стрімчаками та кам'яними брилами, за кожною з яких міг ховатися хижак. Отож швидко пройти таку дорогу юна- ки могли тільки тоді, коли б забули про всяку обачність. До того ж треба було нести шкуру та тушу козла. Для цієї поклажі юнаки заходилися робити ноші. Чаки часто май- стрували їх — як не для впольованої здобичі, то для зра- нених у сутичках зі звірами: переплетене гілляччя зв'язу- вали виткими стеблами. На ноші, крім шкури і туші козла, поклали ще й кілька чималих каменюк — поки що єдиної і не такої вже й надійної зброї. Але перед тим, як узятися за ноші. То заманулося під- бігти до схилу, щоб глянути, може, востаннє, на Кудланя. Саме в цю мить звідти донеслося люте гарчання, загрозливий виск і ніби якась напружена і дика штовханина. Коли То добіг до схилу, там уже нікого не було — ні Кудланя, ні нутрощів козла, ні невідомих нападників. На покрик зди- вування, що мимовільно вихопився з уст юнака, до схилу підбіг Е. Які звірі відігнали Кудланя, відібрали у нього поживу і понесли її подалі від людей?.. Кудланеві, певне, гарчанням не вдалося залякати зголоднілих звірів, а на двобій з ними не зважився і відбіг собі геть. А вони, штов- хаючи одне одного, жадібною зграєю накинулись на залиш- ки поживи. То наблизився до місця сутички, але на камені ніяких слідів не залишилося. Юнак припав до землі, принюхував- ся, та ніс його вбирав лише різкий дух кишок. — То не знає, які звірі напали на Кудланя і відібрали у нього поживу,— сказав він, підводячись.— То не знає та- кож, куди побіг Кудлань. — Виск шакалів переміг гарчання собаки,— сказав Е. — Е гадає, що на Кудланя напали шакали? — То інакше думає? — Могли бути гієни. —Шакали!—впевнено сказав Е.—Цілій зграї не страшний один собака. Звірі потягли поживу в безпечніше місце. — Шакали не знали, що в юнаків немає довбень. — Так, звірі могли б оточити і легко перемогти двоно- гих,— сказав Е.— Проте шакали боязкі, нападати на дво- ногих у них не вистачає сміливості. Е рвучко повернувся і заспішив угору, де на кам'яній площі лежали ноші з поклажею,— її не варто було надов- го залишати одну: і на тушу, і на шкуру могло знайтись чимало чотириногих крадіїв. Юнаки рушили на долину. Коли спинялися перепочити, тоді один з них виступав наперед, приглядався до найпота- ємніших закутків, оглядав кущі, схили та дерева. Здавало- ся, навіть саме повітря не залишалося поза увагою молодих чаків. За одним з поворотів Е несподівано дав знак То спи- нитися. За блиском очей і раптовим збудженням То зрозу- мів, що друг щось запримітив. Але хоч як він розглядав усе довкола, хоч як прислуховувався і принюхувався — нічого особливого довкола не помічав. Е не збирався втішатися роз- губленістю товариша — він одразу підійшов до однієї заг- либини, де поміж каменюк згромадилося кілька деревин, чимало гілок та іншого гамузу, поназношуваного водою з гір. — Невже Е примітив довбню?— спробував висловити здогад То. — Так, Е примітив! — Де ж вона?—То як не нишпорив очима, а бажаного не міг угледіти.— То нічого не примічає! — Хай То ще краще приглянеться. То ще раз перебрав очима весь гамуз, однак ніде не вия- вив такої бажаної зброї, як власна довбня. — Очі Е бачать краще, ніж очі То. — Очі Е бачать те саме, що і очі То,— промовив Е і почав перебирати паліччя, витягуючи його з середини, при- дивляючись до нього, зрідка виважуючи окрему гілку і пробуючи замахнутися нею. — То зрозумів!— вигукнув зраділо юнак.— Е хоче тут знайти нову довбню, яку подарувала гроза!.. — То вірно розуміє. Але хай То повернеться до туші козла, коли не хоче подарувати її шакалам чи вовкам!.. — Але ж То хоче і собі підшукати добру довбню! — Гаразд,— погодився Е, однак зауважив:— Тоді пе- ренесемо сюди тушу. Носилки з поклажею швидко перенесли до заглибини і тепер уже спокійно розпочали пошуки. В окремих зсушених, аж порепаних гілках чи стовбурцях молоді чаки вбачали добрі довбні. Але треба спершу прибрати зайві сучки. Обидва знали, що робити те кам'яним лезом — справа вкрай виснажлива, тривала. Е першому потрапило до рук щось схоже на довбню. Тільки тримач був задовгий та сама балабуха горбилася в один бік. Юнак одразу ж і приступив до справи—почав розмахувати тією замашною знахідкою, разів кілька гупонув нею по каменю, від якого вона відска- кувала так жваво, що мало не зводила у повітря і самого гупальника. Е залишився задоволений. Пізніше він вкоро- тить та відтеше кам яними вістрями тримач, трохи стеше й балабуху. То заздрісне поглядав на товариша, а потім ще з біль- шим завзяттям почав вишукувати і собі щось замашне. Е перестав утішатися знахідкою і заходився допомагати дру- гові. Проте більше нічого пригожого не було. Е знайшов лише важкенький стовбурець, балабуху якого заміняло кілька позламуваних гострих сучків. — Згодом підшукаємо щось краще,— сказав Е. Дорога з гір, дарма що гроза перетворила її на справ- жній вир, усе ж дала юнакам те, чого вони бажали: зброю і поживу... Довго йшли пологим схилом, у затінку високих дерев. Іноді крізь гущавину нічого не можна було розгледіти, і то- ді закрадалася осторога — чи не збочили, та коли виходили на просторі галявини, тоді по далеких шпилях вивіряли потрібний напрям. Молоді чаки спинилися перед розщелиною, що зяяла поміж кам'яними виступами; вони зводилися вгору і нага- дували два крила величезного птаха. Розпечене коло вже почало схилятися до шпилястого виднокола. Шпилі нага- дували пощерблені зуби якоїсь потвори, але вони стирчали занадто далеко і тому не видавалися грізними і велетенсь- кими. Юнаки довго дивилися на розпечене коло та на шпи- лястий обрій. — Хай Е погляне туди! — збуджено гукнув То, вказую- чи рукою на далекий схил. Е придивився і побачив німотний стовбур з кількома голими гілками. Це було те дерево, котре пожирав Вогонь, сплигнувши з розшалілого неба, там знаходився той май- данчик, де на нього накинувся спершу печерний лев, а зго- дом і чаки. — Чаки вбили Вогонь,— промовив То. — Вбили...— Е глянув на То, ніби вивідував — жалкує друг чи радий з того? Але хоч як дивився, нічого не помітив, а тому спитав:—То жалкує за Вогнем?.. — То не жалкує,— без усяких роздумів відповів друг.— Хай Е теж не жалкує. Е більше не дивився на То. Він перевів погляд на дали- ну, що неначе пірнала у безмежну глибочінь, яка притягу- вала до себе і якось дивно зачудовувала. З високої розще- лини вона видавалася зовсім іншим світом, тяглася так далеко, що місцями губилася в сизій імлі і там розстила- лася вузькою, однак такою безмежною стягою, що ліси, озера, пустелі на ній здавалися не більшими за долоню. — Що робитимем далі?.. Це запитання То вивело Е із споглядання краю. Треба було думати, що робити далі. З розщелини юнакам треба було спускатися вниз, а по- тім вибиратися вгору протилежним схилом, а далі ще дов- го йти тим шляхом, яким поверталися з гір чаки. Е знав це, але не знав, чи вистачить у нього сили. — Е відчуває втому, а дорога ще довга,— сказав він. — То теж відчуває втому, але після перепочинку То мо- же йти хоч і всю ніч. — Е після перепочинку не зможе йти всю ніч... — То здогадується про це... Тому далі То піде один, а Е залишиться тут. — Е пройде ще трохи. — Але ж у друга Е не вистачить сили, щоб пильнувати вночі,— сказав То. — У Е не вистачить сили, щоб іти вночі, але залишиться її достатньо для того, щоб пильнувати вночі,— запере- чив Е. , — Якби пощастило знайти надійний схов — Е міг би у ньому спокійно поспати,— сказав То. — Е і в схові не засне —думатиме про То. — А То всю дорогу думатиме про Е,— щиро зізнався Друг. Серце Е болісно стиснулося — він згадав про Ни, ма- тінку Уф, братів і сестер. Як йому хотілося, щоб друг яко- мога швидше сповістив їм, що він живий і здоровий. А коли з То щось трапиться в дорозі?.. Адже друг підходитиме до печери чаків, коли вже настане ніч... — Може, То піде до чаків, коли народиться нове розпе- чене коло?— запитав Е. — То може і тоді піти,—відповів хлопець.—Але зараз краще. Вночі мало хто побачить То, а То побачить бага- тьох. — Хай буде так, як хоче То,— сказав Е. Юнаки підібрали камені з гострими краями, посідали коло носилок і почали ударами цих каменів відтинати від туші козла шматки м'яса. Довга дорога зморила юнаків, викликала голод, і тепер завзято працювали їхні щелепи. Не перемовлялися, лише зрідка стрічалися поглядами, ки- даючи за кущі об'їдені костомахи. Несподівано звідти почувся жвавий хрускіт. То зірвав- ся на рівні й нечутно, неначе тінь, подався туди. — Кудлань!— радісно вигукнув юнак і, обернувшись до Е, додав: — Кудлань увесь шлях ішов за нами!.. Куд- лань! Чому ж ти не дав про себе знати? То і раніше дав би тобі м'яса!.. Кудлань уже так не боїться, як уперше! Е теж підбіг до кущів і побачив собаку, який гриз кіст- ку, затиснувши її передніми лапами. Собака вдячними очима дивився на людей, напружував щелепи, нахиляючи голову м'яким вухом до землі — кістка була, певно, занад- то твердою. — Кудланеві треба кинути шмат м'яса!— сказав Е. — Правильно!— відразу ж погодився То, кинувся до туші і заходився відтинати чималу пайку. — Хай То кине малий шматок, щоб собака відчував го- лод,— порадив Е.— Тоді він йтиме за То напевне. — І це правильно,— погодився То.— Адже саме голод змусив Кудланя брести за нами всю дорогу! То кинув чотириногому кусень м'яса, який собака дуже швидко впорав. Юнаки з'їли ще по шматкові м'яса і поспиралися спина- ми об кам'яну стіну. Е зовсім вибився з сил, хоча й не ви- казував цього. Хилило на сон. Однак Е не зважувався за- плющити очі — боявся заснути. То не хотілося спати — си- діти нерухомо було так добре! Він пильнував. Особливе задоволення мав од споглядання вологого носа Кудланя, якого той висовував з-за брили. Чотириногий уже не при- ховував своєї присутності — просив ще м'яса... Е дивився туди, куди мало впасти розпечене коло,— за далекі гірські вершини, але бачив Ни. Бачив її у сльозах і скруті. Очі дівчини вглядалися в імлу, яка приховувала го- ри, і Ни не могла угледіти його, Е, живого й здорового. Оповиті млою гори почали ближчати, ніби заступали собою світ. Довкола зробилося так темно, як у найглухішому за- куткові печери. З якоГсь розщелини вистрибнув лев, вист- рибнув з оглушливим риком і палаючими очима. Звір мету- шився: підстрибував, припадав до землі, вигинавсся, як змій, усе норовив плигнути, та не на юнака, а кудись повз нього. Е озирнувся і побачив сполохану Ни. Враз Е захо- дився розмахувати довбнею перед левом, страхати його, не- впинно перегороджуючи звірові шлях до дівчини. Лев лю- тував усе більше. Залютувало і небо — бралося вогняними гілками, потужно гримотіло, розхилитуючи найвіддаленіші куточки позахмарної далини. Раптом лев кудись зник, а йо- го місце зайняв розлютований Хіп. Висока постать була тонкою, але якоюсь несхитною і непереборною, усе його жи- лаве тіло нагадувало вимокле на дощах і вив'ялене на пе- кучому сонці потемніле гілляччя граба, але вже не нерухо- ме, а вертке і замашисте, як і його довбня; вона видавалася такою великою і важкою, що здавалося дивним, як міг нею так легко крутити над своєю розкучмленою голо- вою Хіп, довбня неначе затуляла його усього, не давала змоги наблизитися до мисливця більше, ніж на два зро- сти... Е стояв, не зрушуючи з місця, бо позаду була Ни. А Хіп рвався вперед, рвався до неї, і кожен його вимах довбнею ніби виривав Е з місця, відштовхував убік, відкриваючи Хі- пові дорогу до Ни. Е подавав знаки Ни, щоб вона ховалася аа його спину, вона й намагалася це робити, однак, незва- жаючи на це, віддалялася все далі і далі. Ось уже Хіп близько від Ни, він уже не розмахує довбнею, він уже йшов до дівчини, на його обличчі грала усмішка, широка і само- втішна, проте не весела, а якась зловісна і дика. Ни кину- лася тікати. Хіп наче й чекав цього, погнався за нею. Е хо- тів перетнути нападникові шлях, зупинити його, та не міг зрушити з місця... Загавкав собака—В схопився на рівні. Поряд стояв То і показував рукою вгору. Над вершинами довколишніх скель літала зграя сполоханих собакою чорнокрилих гри- фів, один з них уже сідав на висохлу гілку дерева. — Кудлань розігнав грифів!— радісно вигукнув То, а далі, бачачи, що Е не розуміє всього до пуття, пояснив:— Е задрімав, То сидів нерухомо. Раптом з-за скелі вилетіли грифи і почали кружляти. То не рухався, То хотів знати, що робитимуть ці голошиї птахи... їх приваблювало м'ясо коз- ла... Один з грифів уже наважувався сісти на поживу, та Кудлань несподівано вискочив і загавкав... — З таким недремним охоронцем можна спокійно спа- ти!— сказав Е. — Е правильно говорить!— жваво погодився То.— За таку варту чи не дати Кудланеві шмат м'яса? — Дати!— схвалив Е. З голови юнака не виходила Ни. Чи втече вона від Хі- па? Можливо, саме у цю хвилину і погнався за нею Хіп! Однак понівечений Хіп не зможе наздогнати прудку і моло- ду Ни!.. Ця думка заспокоїла юнака. Е тільки зараз помітив, що розпечене коло вже заховало- ся за гори і посилало звідти червонясті відсвіти. То тим ча- сом винагороджував чотириногого охоронця. Він ніс йому на простягнутій долоні невеликий шмат м'яса, але Кудлань нй зважувався піти назустріч дарункові, навпаки, він почав задкувати і врешті відбіг на два-три зрости вбік. То змуше- ний був кинути Кудланеві шмат м'яса. Кудлань схопив той шмат і відбіг ще далі, ніби То міг роздумати і відібрати подароване. — Боїться,— промовив То.— Кудлань ще не звик до своїх нових друзів. — Не звик, —сказав Е. — А звикне?.. — Звикне, якщо То та Е даватимуть Кудланеві їсти. — Тільки м'яса? — Так. — Е і То завжди повинні мати м'ясо. — А хіба То і Е завжди матимуть м'ясо?— висловив сумнів Е.— Чаків багато, і чаки хоробрі, та хіба завжди у них є м'ясо?.. — М'ясо є у чаків, коли їм щастить на полюванні,— сказав То. — А чи завжди щаститиме То і Е? Що зможуть удіяти дв'а юнаки супроти страшного звіра чи дужої тварини?.. — На допомогу То і Е, можливо, прийдуть молоді ча- ки,— висловив надію То. — Прийдуть молоді чаки,— тихо мовив Е, і в голосі його чувся сумнів.— Можливо... — За цим То і поспішатиме!.. — Так, То і Е поспішатимуть!.. Юнаки підняли ноші й рушили. Дорога місцями була крутою, а камінь ковзким, тому йшли повагом, ступали обережно. То майже через кожні два-три зрости шляху озирався. Е, хоча йшов попереду, все ж помітив, що друг шукає очима Кудланя. Позаду, за перевалом, лютувала гроза. Велетенська хмара, ніби зачепилася за скелі, ніяк не могла здолати ске- лясту перепону. Юнаки позирали назад, кликали хмару, бо в дорозі обидва вилили стільки поту, що зараз їх змагала спрага. Ніде поблизу не помічали жодного водоспаду, не чути було і дзюрчання джерела. Спинилися на перепочинок. І відразу спрямували по- гляди на високий перевал, об верхів'я котрого билася густа дощова хмара, та все даремно — перемайпути скелю вона ніяк не змогла, їй навіть не в змозі були допомогти вогнисті різки, що протинали рухливе синє громаддя вздовж і впо- перек, ані лунка гуркотнява грому. Жодна краплина не впала по цей бік перевалу. Зрештою хмара над горами по- чала розсотуватись, западати вниз, світліти, вогнисті різки вже не протинали її, грім відкотився в потойбічну далину і більше не злився, а бубонів звідти, неначе старий дід. — Гроза кінчається,— сказав То. — Кінчається. — А над нами хмара не захотіла пронестися,— сумови- то проказав То і, не дочекавшись відповіді, запитав:— Пі- демо далі? — Підемо,— погодився Е.— Десь нижче натрапимо на джерело. — Чи й зараз скрадається за нами Кудлань? — запитав То, озираючись. — Певне, собака звик скрадатись та ховатися,— відпо- вів Е. — Собака, мабуть, швидше відшукав би джерело, ніж двоногі?— не вгавав То. — Е цього не знає. — Кудлань! Кудлань! — не втримавшись, гукнув То у напрямі перевалу; навіть прислухався — чи не долине щось у відповідь, та вухо нічого не вловило.— Напевне, від- став,— мовив з жалем.— Горлянка у чотириногого вже не болить, у животі не судомить од голоду, лапи не дрижать, очі не печуть від сліз... І спрагу давно вгамував... Навіщо більше Кудланеві двоногі, навіщо дряпатись за ними вго- ру-вниз? Кудлань хитрий... — Сховався десь від дощу,— висловив припущення Е.— А гроза втихне — Кудлань наздожене То. — Наздожене! Невже наздожене?.. Ех, як би То хотів цього! — вигукнув запально юнак, мало не підскочивши з радості.—То так хотів би мати чотириногого друга!.. •— То хоче мати чотириногого друга так само, як Е дотів мати за друга Вогонь! — сказав Е. — Але ж Вогонь не може ходити,— заперечив То. — Вогонь може і ходити, і стрибати, і літати! — впев- нено промовив Е. — Однак Вогонь не має ні очей, ні лап, ні голови,—ще гарячіше заперечив То. — Зате Вогонь має крила! — майже вигукнув Е. — Чому ж Вогонь,— запитав здивований То,— не поле- тів геть, коли його чаки вбивали довбнями?.. Е спершу не знав, що відповісти, а тому мовчав. І справ- ді, чому Вогонь, маючи крила, не полетів геть? А відповісти треба було будь-що. Е мусив захистити Вогонь, виправда- ти його загибель. Та раптом на думку юнакові спали леви, тигри, тури, мамонти... Ті вже швидше загинуть на місці поєдинку, аніж кинуться рятуватися втечею. — Могутні звіри або перемагають ворога, або гинуть, але ніколи не тікають,— сказав Е. — Так і Вогонь? — нібито запитав чи просто доказав за друга То. — Так і Вогонь! — ствердив Е.— Вогонь не тікатиме від чаків, коли від нього самого тікають великі звірі і крилаті птахи. Тікали б також і дерева, коли б мали ноги... Юнаки спускалися все нижче і нижче, але ніде не чути було дзюркоту струмка. Вирішили перепочити. Сіли на ка- мені на самому дні міжгір'я. Обабіч похмуро бовваніли гори, гублячи вершини у темному мороці. Ніч усе нижче спускалася на дно міжгір'я і здавалося, що разом з тем- рявою на плечі юнаків налягали важкі громаддя гір. То часто кидав погляд у темряву, дослухався — чи не помітить раптом на схилі чорну пляму Кудланя, чи не почує скра- дання його лап. Але собака не з'являвся. Даремно То шпу- рляв на схил недогризені кістки. Бажані звуки хрускоту не долинали. Перепочинок і з'їдений шмат м'яса частково повернули Е сили, проте юнак добре знав, що для важкої дороги цього не досить. Це знав і То, а тому вмовляв друга не йти далі, а чекати його тут, у міжгір'ї. Однак Е не погод- жувався, він уперто відповідав: — Е піде далі! Е чекатиме То на вершині!.. Е хотів очікувати друга якнайближче від стійбища ча- ків. На вершині було значно безпечніше, ніж біля підніж- жя гір, де могли сновигати хижі звірі. Уже зовсім смеркло, коли друзі рушили далі. Е нама- гався не виявляти своєї втоми і слабкості, проте інколи спотикався. Тоді То зупинявся, давав змогу другові пере- почити. Проте Е відчував, що кожному наступному кроко- ві віддає чи не останні зусилля. Нарешті він спинився і, пересилюючи важкий і частий подих, промовив: — Далі Е не може йти... Далі То піде один... Але, на свій великий подив, замість згоди Е почув жва- ве заперечення: — Е перепочине трохи і мусить іти далі. — Коли Е йтиме далі, він не встоїть на ковзкому ка- мені... То не встигне підхопити — Е покотиться у прірву і на цей раз розіб'ється. — Е мусить устояти,— заперечив уперто друг.— Там, угорі, дзюркотить вода. — Дзюркотить? — раптом ожив Е і прислухався, але нічого не почув.— Е нічого не чує... — Е нічого не чує, бо його вуха заглушає стукіт серця, частий подих. Вода дзюркотить зовсім близько... — Гаразд, Е дійде до води. Вода повинна повернути сили... — Вода поверне сили. — А чи не помиляється То? — засумнівався Е.— Може, той дзюркіт лише вчувається другові? — То не помиляється... То чує плюскіт води об камінь, відчуває холод тієї води у своєму роті! — Тоді будемо йти! Коли Е почув дзюрчання джерела, він навіть розкрив рота, в якому пекло і судомило від спраги. У темряві нібито роїлися краплини, білі й пекучі, юнак лише диву- вався, чому вони пролітають мимо. Та ось і насправді хльо- снула по розпаленій щоці щедра краплина — від неї здриг- нулося намучене тіло. Юнаки поклали ноші на камінь. На превелику радість Е, джерело било прямо з гранітної стіни. Тонка цівка холодної води вихоплювалася з висоти людського зросту і з плюскотом падала на підніжний ка- мінь. Од нього жваво відскакували краплини, билися об ноги. Е підставив під струмінь обличчя і швидкими жадібни- ми ковтками почав пити. Вода заповнювала рот, проскаку- вала вздовж горлянки, наповнювала шлунок. Від непомір- ної насолоди Е заплющив очі. Він забув про все на світі — слухав тільки плюскіт води, відчував, як холоднеча виповнювала його усього, проникаючи у кожну шпарину тіла, до коренів волосся на голові. Врешті юнак схаменув- ся, відхилив обличчя від струменя — поряд стояв То і че- кав своєї черги. — Е не хоче випити всієї води,— сказав він посвіжілим голосом. — Тепер хай Е наслухає,— застеріг То. Ці слова нагадали Е, що до цього гірського водопою спрага може пригнати будь-якого звіра. Е швидко взяв до рук довбню. У довколишній темряві лише найближчі об- риси кам'яних брил проступали темними плямами. На небі не було видно жодної зірки. Зір Е шугав по пониззях тих обрисів — юнак знав, що саме там, у темноті, можуть зне- нацька блиснути пекучі вогники очей хижих чотириногих. Лише десь у глибині, за страхітливими урвищами і стрім- чаками, у млистих западинах і долинах наперебій подава- ли свої розшалілі голоси хижаки, неначебто хизуючись один перед одним нестримною люттю, жадібністю і вічно дикою, ненаситною вдачею. Один звір не бачив іншого, проте добре чув, і тому намагався нагнати жаху на супротивця. Нарешті і То відірвався від холодного струменя води, бадьоро випростався і з великим задоволенням повторив слова Е: — То теж не хоче випити всієї водиі — Тоді Е доп'є. І знову Е підставив обличчя під струмінь. На цей раз пив недовго. Вода більше не приносила тілу полегкості, а, навпаки, робила його важчим і холоднішим. Напившись досхочу, хлопці відійшли від джерела, бо знали — це звабне місце завжди було і дуже небезпеч- ним — кожної миті тут міг стрибнути на груди або ж на плечі розлючений звір, якому перешкоджають втамувати спрагу. Посідали під високим каменем. На небі не миготіла жодна вогняна цятка — їх закривали хмари. Темінь сто- яла така чорна, що юнаки майже не бачили один одного, хоча сиділи на відстані двох-трьох кроків—Е чатував ни- жчий виступ каменя, а То — верхній. — Чаки вже, мабуть, поснули,— тихо озвався То. — Поснули. — Зараз для То і Е — важка дорога,— знову промовив То.— У такій темряві легко і в урвище оступитися... Чи, може, очі Е бачать хоч на два зрости? — Очі Е не бачать і на півзросту,— сказав Е і, трохи помовчавши, дода'в: — Рушатимемо задовго перед наро- дженням нового розпеченого кола. Як тільки трохи розвид- ниться. Хай зараз То засне... Спершу повартує Е. — Може, спершу вартуватиме То? — запитав друг.— Адже То не побився об камінь. — Ні,—заперечив Е.—То дуже благородний, він не будитиме до самого світанку Е. То з великою насолодою вклався біля каменя. Відразу заснув, бо Е дуже швидко почув його розмірений і глибо- кий подих. Юнак сидів, боровся зі зморою і не знав, скільки вже часу спить То. У темряві дзюркотіло джерело, далеко внизу не змовкали звірі, а юнакові здавалося, що сидить він хтозна-скільки, дивувався, чому не розсотується тем- рява ночі, чому не світліє?.. Рука Е вже вкотре тягнулася до То, щоб збудити дру- га, та відсмикувалася назад. Та раптом юнакові надали нової сили краплини, що почали ляскатись з неба. їх хо- лодний дотик до тіла розігнав непрошену змору і сон. Е зрадів — він ще повартує, а То поспить. Добре знав: попереду у То довга дорога, а тому він повинен мати силу і легкі ноги, щоб подолати усі перешкоди і, коли буде потреба, порятуватися втечею і від звіра, а може, ще й від самих чаків... Проте з кожним новим подихом голова ставала все важчою, обважніли повіки. Е надумав підвестися, щоб трохи розігнати сонну запамороку. Але коли підвівся, то трусилися ноги, юнак захитався і мало не впав. Знову сів. Довкруж було темно, проте раз у раз перед очима спала- хувало безліч розпечених цяток,— здавалося, що звідусю- ди підкрадається величезна зграя звірів — мовчазних, та не менш страхітливих. Е знав, що то йому ввижається, а все ж відчував тривогу. Досить йому дотягнутися до То... Друг відразу ж схопиться і стане на варту... Але перш ніж це зробити, Е вирішив востаннє перебороти сон. Йому зда- валося, що для цього достатньо лиш заплющити очі, пога- сити оті пекучі вогники, що так ріжуть, так протинають усе єство... Заплющити очі лише на один-два подихи, не більше.,, Схопився від якогось непевного руху, м'якого і скрад- ливого. Схопився поривно, з піднятою догори довбнею. Він помітив, як за кам'яним виступом зникли задні лапи і хвіст якогось звіра. Е не встиг побачити його голови, але був упевнений, що то Кудлань... Коли собака зник і Е по- бачив, що більше ніякої загрози немає, тоді зрозумів, скі- льки проспав — від цілковитої темряви аж до холодного і вологого світанку; довкола сіріло і було видно на кілька зростів... І відразу ж ним опанували одночасно і радість, і прикрість, і важкий щем од невдоволення собою. Як Е міг заснути!.. А коли б То несподівано проснувся раніше і побачив його сплячого? Добре, що То ще так міцно спить! Кудлань!.. Чи не в'ін чатував тут замість нього? Чи просто чотириногого приваблював запах м'яса і він никав по- близу, не наважуючись накинутись на поживу? Що ж від- лякало собаку? Підкрадався ближче до м'яса і його почув Е? А коли Е рвонувся з пригрітого місця, тоді Кудлань і дременув за кам'яну громаду? Адже схоплювався Е з під- нятою догори довбнеюі Чи, може, все-таки ще раніше від- лякала Кудланя якась інша небезпека? Собака метнувся вгору—значить, ворог знаходився внизу, біля джерела! Е хутко ввібрав у себе повітря, яке повільно гнав знизу вітер, та ніякого духу не вловив. Однак для більшої впев- неності зробив кілька кроків у напрямі джерела. Сперся на камінь і метнув погляд униз — джерела не побачив, бо ховалося у ранковій млі... Але мла ледь просвітлювалася, і коли б який-небудь звір був там, Е побачив би темну пля- му його тіла... Проте біля джерела нікого не було. Е повернувся до каменя, де незрушно спав То. Е вагав- ся: будити його чи ні?.. Якщо він сам, Е, відпочив так доб- ре, тоді друг, що проспав більше і спокійніше, уже теж, певне, встиг набратися нових сил. І Е. нахилившись над То, торкнувся його плеча. То відразу ж схопився. Е спритно відскочив, бо довбня То звелася вгору, неначе була части- ною тіла юнака. — Уже світанок! — вигукнув То.— Розпечене коло по- силає своє світло на землю!.. Е всю ніч провартував! Чому ж Е не розбудив То? Чому? Е не відповідав — йому соромно було зізнатися, що й він спав. — Щойно пробіг Кудлань,— сказав Е, але То не дав йому закінчити. — Кудлань пробіг? Е бачив Кудланя? Коли? — Перед тим, як То схопився! Кудлань побіг туди,— і Е вказав напрям. То кинувся туди. Спинившись перед величезним граніт- ним каменем, кілька разів покликав свого чотириногого друга, але той не прибіг на поклик. То повернувся сумний. — Кудлань або забіг далеко, або не хоче з'являтися. — Хай То не сумує,— сказав Е.— Коли Кудлань йде по слідах То і Е, то з'явиться ще не раз. — З'явиться не раз! — зраділо вигукнув То.— Е не ви- гадує? — Е не вигадує. — Тоді Кудлань стане вірним другом То! — запально промовив То.— Чи не так?.. — Так, стане,— тільки й сказав Е. То помітив нерішучість Е. — Хай Е поспить, поки не вийде з-за гір нове розпечене коло,— запропонував То. — Е зараз не спатиме. То і Е негайно рушатимуть далі. — Але ж зараз у Е, напевне, важкі повіки і хисткі но- ги,— заперечив То. — Зараз у Е легкі повіки і міцні ноги. — Але ж Е не спав усю ніч! — уперто стояв на своєму То.— Звідкіля ж Е взяв силу? Чи вночі з неба прилітав Вогонь і вдихав у груди Е тепло і силу?.. Е глянув на друга широко відкритими очима: глузує То чи висловлює власний здогад?.. Проте наче в очах дру- га не зоріло зловтіхи. Чому ж друг згадав про Вогонь?.. Може, до нього самого він прилітав! Адже всю ніч То спо- кійно спав. А раптом і до нього прилітав Вогонь? І про це не залишилося й спогаду! Скільки разів уже бувало: те, Що з'являється вві сyї, на ранок безслідно щезає!.. І Е зненацька здалося — до нього таки справді прилітав не- бесний друг Вогонь! Це ж він приспав його так, що вві сні Е, напевно, все бачив і чув... Недаремно Е відразу ж схо- пився, коли мимо пробігав Кудлань!.. Так, до Е прилітав уночі Вогоньї — То згадав про Вогонь,— звернувся Е до свого дру- га.— Що То хоче цим сказати?.. — То хоче сказати те, що вже сказав. Бо і самого То неначебто зігрівали крила Вогнюі То їх так чітко бачив ось тут, поряд, але вони не пекли, а гріли... Та раптом Во- гонь зірвався з місця і полинув угору... Після того То від- чув холоднечу! Ось-ось прокинувся б і сам, коли б Е не розбудив... То змовк, він чекав, що тепер скаже друг Е. А друг промовив таке: — Уночі прилітав з неба Вогонь! — Розповідь То зни- щила остаточно всі його сумніви — хіба ж оті вогники у пітьмі не були теплими вісниками Вогню?.. А потім і сам великий Вогонь спалахнув! Але тоді Е спав уже і лише крізь сон відчував його!.. — Той Вогонь був братом того Вогню, котрого вбили довбнями чакиї — вигукнув То. — Напевне... — Значить, Е справді вірить, що Вогонь може стати другом двоногих?.. — Е вірить у цеі — впевнено промовив юнак. То і Е більше ні про що не говорили. Не приступали до поживи, не приходили до джерела. Вони рушили назустріч новому розпеченому колу, новому теплому дню...