Оранжеве сонце. ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА Невдовзі То вирушив до стійбища свого племені. Дру- га він залишив у надійному місці — на непомітному висту- пі скелі. Е виліз туди по витких стеблах, оброслих сокови- тим листям, що прикривало всю скелю. День видався хмарний, але То знав, що розпечене коло вже, мабуть, підбилося під самий вершечок неба. То відчу- вав голод. І хоча до стійбища чаків було вже зовсім близь- ко, але юнак вирішив з'їсти шмат м'яса, який узяв з собою. Він виліз на високий камінь, з якого міг бачити все довко- ла. Поклав поряд свою неоковирну довбню, почав неквап- но їсти. Як його зустрінуть чаки? Добре, коли вождь Ту повів більшу частину чоловіків на полювання. Ті, що залишилися, не зважаться на якісь рішучі дії, чекатимуть повернення мисливців. За цей час То зуміє підмовити своїх ровесників на втечу, однак ма- тінка Уф і Ни залишаться. І тоді вождь Ту дізнається, що Е живий. То добре знав, що це викличе у вождя гнів і обурений. І сам То тепер ставав небезпечним для чаків, бо знався з Е, навіть подавав йому допомогу... Ці думки так заполонили То, що йому стало лячно йти до одноплемінців — зникла певність у безпечності таких відвідин, та ще й з наміром переманити юнаків до Е. Чи, може, краще спершу нічого не говорити жінкам? Повідати всю правду тільки надійним юнакам? Вони краще тримати- муть язика за зубами. А вже тоді, коли всі разом кидати- муть табір чаків, можна й розповісти матінці Уф та Ни всю правду про друга... Зненацька якийсь слабкий шурхіт біля каменя, на яко- му сидів То, урвав його роздуми. Юнак швидко оглянувся і побачив свого чотириногого друга Кудланя! Собака з кі- сткою у роті тікав у кущі. Це ж він, То, викинув оту кі- стку! — Кудлань! — гукнув неголосно То, але його радісний вигук не спинив собаку, а тільки налякав — чотириногий ще прудкіше погнав у схов'. «Кудлань іде по сліду То! — радісно подумав юнак.— Кудлань ще боїться То, ще тікає. Але йде по сліду!» То був певен, що не тільки пожива приваблювала собаку, але й щось більше, значніше... Певне, у душі чотириногого за- сіло почуття подяки до свого рятівника! Значить, тоді у сірій мряці світанку Е справді бачив Кудланя! У То з'яви- лася палка віра, що собака врешті-решт призвичаїться, звикне до двоногого То!... Спритно зіскочивши з каменя, То рушив до стану чаків. Раніше, коли він повертався до валунів, розкиданих навко- ло печери, близькість рідного місця додавала сили, звесе- ляла. Тепер повернення до табору не радувало То, навпа- ки — з кожним новим кроком усе більше наростали тривога і неспокій. І тому юнак усе повільніше спускався з гори. Невдовзі зупинився й принишк за стовбуром дерева. Згори він уже бачив знайомі валуни поміж деревами, бачив по- статі чаків. їх було багато — мисливці не пішли на полю- вання. Певне, у печері було ще достатньо м'яса. То ще не міг розпізнати жодного свого однбплемінця - заважав імлистий туман. А до слуху вже почали долинати окремі, проте ще нерозбірливі слова та вигуки. То спустився ще нижче і знову причаївся. Але і звідси не міг нічого добре розгледіти... Нижче спуститися не міг — далі йшов відкритий схил, де його відразу ж запримітили б чаки. Юнакові не хотілося поспішати, хотілося побути наодинці, почекати, чи не трапиться яка нагода підклика- ти когось з юнаків. Для цього потрібно було ще ближче піді- йти, причому зовсім непоміченим. Трохи обіч йшов порос- лий кущами, але стрімчастий схил — ним і можна було дістатися майже впритул до самого табору. То так і вирішив. Але тільки-но він, ухопившись за гіл- ляччя, почав майже прямовисний спуск, як відразу ж зу- пинився і завмер, повиснувши поміж витких гілок, ніби павук на своєму тоненькому павутинні... На суміжному дереві, вмостившись на покрученому гіллі, сиділи брати Е — Ре і Ра. Ті, кого він найперше хотів би побачити, пос- тали раптом перед його зором. Та якщо для То це було зовсім несподіваним, то для братів Е — ні, вони поба- чили прибульця ще тоді, коли він йшов стрімчастим схи- лом. Іншим разом збентеження То викликало б у хлопців справжній регіт, але тепер вони були такі засмучені, що навіть не посміхнулися. То зрозумів, що той смуток посія- ний звісткою про загибель брата Е. І все ж, оговтавшись, запитав: — Чому похнюпились Ре і Ра? Чому попричаювались у цій криївці?.. Брати мовчали. Мовчав і То. — То ще нічого не знає,—нарешті промовив старший брат Ре. — Що Ре хоче сказати, То знає,— мовив прибулець без тіні суму.—Хай Ре і Ра послухають, що скаже їм То. Ре заперечно похитав головою і сумно відказав: — Ре і Ра не хочуть нічого слухати... — Ре і Ра не хочуть навіть знати, що переказав їм Е? — здивувався То. — Переказав Е!—раптом схопився з місця Ре.—Але коли То бачив Е? Скільки вже розпечених кіл померло від- тоді! — То бачив Е ще при цьому розпеченому колі, що за- раз ховається за хмарами,— сказав То, підводячи руку і погляд до неба. — То — великий вигадник! — вигукнув Ре. Широко від- критими очима хлопчина дивився на То, і в тому погляді були подив і недовір'я, радість і смуток. — То—не вигадник,—заперечив прибулець, але це не справило на братів ніякого враження. Юнак збагнув, що поки він не розповість усього того, чого ще не знав жоден з чаків, молодші брати нізащо йому не повірять. І То роз- повів їм, як, зачепившись за кущі на стрімчастому схилі, Е повиснув над проваллям і як потім йому, То, вдалося порятувати друга. То ще не докінчив своєї розповіді, як Ра вже зісковзував униз по вузлуватій і нерівній, але довгій гілці на землю. Далі чимдуж кинувся до становища чаків, завзято вигукуючи: — Е—живий! Е—живий!.. — Стій, Ра! Вернись! — якомога гучніше вигукнув То, але хлопчина і не думав ні зупинятися, ні повертатися назад. То шпурнув довбню вниз і сам теж швидко зісковзнув на землю, підібрав зброю і погнався за Ра. Але хлопчина так біг, що, певне, забув про все на світі, йому хотілося якнайшвидше добігти до своїх і сповістити малому й ста- рому радісну новину. Ре був здогадливіший. Він збагнув: То не хоче, щоб всі чаки знали про порятунок Е. Він кинувся братові навпе- рейми. Ра з радісним вереском уже біг поміж валунами, гала- сливо сповіщаючи: — Е — живий!.. Е — живий!.. То, не добігши до валунів, зненацька зупинився, посто- яв мить на місці, а потім подався назад, шугнув за кущі і принишк там. Ре не знав, куди бігти—до То чи услід за братом? Дуже хотілося разом з ним побачити першу поемі- шку на обличчі матінки Уф, почути зраділі голоси Іч та Ін. Але Ре подолав це бажання — він рушив до То. Хотілося ще щось почути про Е, а головне: дізнатися, чому То не йде до чеків, чому сховався за кущі? Хоча Ре зрозумів, що То боїться з'явитися серед чаків, а все ж запитав: — Чому То сховався? Чому не йде до чаків? — Бо То приніс звістку, що Е живий... А Ра розголосив її. — Ра ошалів з радості,— сумно проказав Ре.— Він ма- люк ще... І так любить брата Е. — Не зуміли То і Ре зупинити Ра! Тепер гнів чаків пе- рекинеться на То. — Так, адже То допомагав Е... — І цього не потрібно було знати ні вождеві Ту, ні ча- кам,— промовив То.— Ось зараз вони кинуться шукати Тої Ось що вчинив Ра! — Що ж робитиме То? — жваво запитав Ре. — Якщо шукатимуть То, він ховатиметься, щоб не зна- йшли,— почув у відповідь підліток. З табору чаків долинули схвильовані голоси. Найсиль- ніше пролунав болісний і нестримний, але водночас і про- світлілий та радісний зойк; він полинув у хмарне небо і роз- танув там, докотився до гір і розбився об них, як переля- каний птах. — Це голос матінки Уф—уже почула новину,—майже пошепки промовив Ре, і в тиші, що настала за тим зойком, він запитав: — То ховатиметься?.. — Ховатиметься, а може, й тікатиме в гори, до Е1 — від- повів То. — І Ре ховатиметься разом з То! — рішуче вигукнув під- літок.— І Ре тікатиме разом з То!.. Тікатиме до Е!.. — Якби до нас приєдналися ще й інші юнаки! — жваво промовив То. — Знайдуться такі! — ще рішучіше вигукнув Ре.— Ось, приміром, велетень Юк! Перед зором То постав Юк: вищий од усіх юнаків що- найменше на цілу голову, з довгими дужими руками, він був справжнім гігантом. Щоправда, дещо вайлуватий і непово- роткий. Та коли злили його, шалів до нестями. Дорослі ми- сливці не брали його на полювання, хоча молодий здоро- вань, узявши свого велику довбню, завжди йшов за ними, аж поки його не помічали і не завертали назад. Юк зупинявся, довго стояв на одному місці, гнівався, але далі не йшов. То посміхнувся. Він мав добрі і теплі почуття до Юка. Адже і його не брали на полювання і не візьмуть ніколи. Тож хай тепер Юк приєднується до нового гурту, хай!.. І То промовив до Ре: — Зараз Ре не ховатиметься разом з То, а повернеться до валунів за Юком та іншими охочими. — То не жартує? — запитав Ре з недовір'ям. — То не жартує. — Ре приведе Юка, приведе всіх охочих до втечі! —за- пально промовив підліток.— Ре обов'язково приведе охо- чих!.. Проте на заваді стали події, що почали розгортатися на очах. З-за валунів з'явилася жінка. Поряд з нею біг підлі- ток. То були матінка Уф і Ра. Певне, Уф захотіла сама по- бачити То, розпитати у нього про Е. Коли мати з сином про- бігли стільки зростів, скільки пальців на обох руках, з ста- новища вибіг ще цілий гурт юнаків, охочих до цікавих подій. Бігла серед них і чорнокоса Ни, і сестри Іч та Ін. Гурт юнаків наздогнав матінку Уф з сином, перегнав їх; Ни і сестри Е не змогли бігти так швидко, як увесь гурт, і, від- ставши від нього, бігли тепер разом з матінкою Уф і Ра. Коли гурт юнаків підбігав до То і Ре, з обочини перед- гірної долини, ніби з-під землі, виросли мовчазні, але по- хмурі і страшні постаті чаків-мисливців. Вони, певне, ще тоді, коли юнаки вискочили з табору, кинулися їм навперей- ми відразу з двох боків. То зрозумів: чаки задумали оточити юнаків, перетнувши дорогу до гір. Треба було чимдуж ки- нутися і досягти передгір'я ще до того, як чаки, з'єднавшись, відріжуть дальший шлях. — Біжимо! — гукнув То і рвонувся вперед. З'явилась надія, що юнаки не спиняться, не повернуть назад, помчать услід за ними. Озирнувшись назад, То гук- нув щосили: — За нами, молоді чаки! Біжіть за нами! — За нами! — подав і свій голос Ре. Пробігши ще трохи, То знову озирнувся: біжать за ними юнаки чи ні? Більша частина їх повернула назад, але неве- личка групка все-таки бігла далі, за ними. І відразу ж впа- ло у вічі — серед цієї групки був високий Юк і малий Ра. — Швидше, Юк! — знову подав голос То. — Швидше, Ра!—не залишився мовчазним і Ре. Групка юнаків, нарешті, наздогнала То і Ре. — Хай чаки бачать, що молоді ноги прудкіші від самого вітру! — гукнув що є сили То, зрадівши приєднанню до них юнаків. І молоді ноги помчали ще прудкіше. А по боках бігли розшалілі чаки — вони прагнули випередити втікачів, зам- кнути коло. Та ось молодики досягли пологого схилу передгір'я. То вже бачив, що вони випередять переслідувачів, встигнуть проскочити до крутішого схилу. А ось матінці Уф і Ни не поталанило. Озирнувшись, То побачив, що мисливці перет- нули їм шлях, силоміць зупинили, штурханами і лютими ви- криками примусили бігти назад до валунів. Пробігаючи поміж кущами, То несподівано спіткнувся об камінь і впав. Одразу ж схопився, спробував бігти далі, але, відчувши різкий біль у нозі, зрозумів, що бігти так, як біг до падіння, вже не зможе. Юнаки, захекані й тривожні, зупинилися на мить. — Що трапилось? — То впав! -— Ногу пошкодив! — Я понесу То! — підбігши до потерпілого і схилившись над ним, сказав Юк. — Візьмемо То на плечі! — запропонував ще хтось. Але То знав: несучи його, юнаки далеко не втечуть. А то- му він голосно гукнув: — Розбігайтесь хто куди! Зберетеся в горах — там роз- шукаєте Е І Але То не послухали: юнаки швидко підхопили його на плечі і побігли далі. А позаду наближалися переслідувачі, — Киньте То, киньте! — просив потерпілий. Та його не кидали. А погоня все ближчала, вже було чу- ти важке дихання чаків. Голова То була повернута назад, і він бачив, як замиготіли поміж гіллям обличчя Ро і Уна. Запал і хижість мерехтіли в їхніх очах. — Кидайте То, кидайте! — благав То, до болю в паль- цях стискаючи свою довбню. І в ту мить, коли переслідувачі були вже близько І за- носили над головами втікачів зброю, з кущів вискочив звір і кинувся на Ро і Уна, які випереджали всіх чаків. Ті були так налякані раптовим з'явленням звіра, що миттю кинули- ся у різні боки. То впізнав у звірові Кудланя! Ось хто прийшов їм на допомогу! — Кудлань! Кудлань! — закричав То, проте собака зник так само несподівано, як і з'явився. Через кілька подихів знову долинуло розшаліле гавкання Кудланя. Однак воно швидко обірвалося пронизливим, бо- лісним виском. — Вбили Кудланя, вбили! — вихопилося з грудей То.— Чотириногий не пошкодував свого хребта, аби зупинити ча- ків! Зупинити хоч на кілька подихів! Втікачі спинилися, важко дихаючи і сторожко пригляда- ючись до кущів. — Про якого чотириногого говорить То? — Про якого Кудланя?.. — Про того, котрий щойно кинувся на чаків! — відпо- вів То і знову повторив: — Кудлань зупинив чаків!.. — То знає чотириногого? — Так, То знає! — жваво сказав юнак.— Коли народжу- валося нове розпечене коло, То порятував чотириногого. Ру- ка То витягнула з горлянки Кудланя кістку!.. — Яку кістку?.. — Що застряла у горлянці Кудланя!.. — То порятував звіра? — Витягнув кістку! — З горлянки! — знову повторювали юнаки, котрі все ще не могли збагнути всього того, що сповістив їм То. — Той звір — собака Кудлань,— намагався пояснити То.— Він зупинив чаків, порятував нас, утікачів! Але слова про порятунок були передчасними — внизу поміж кущами знову замиготіли постаті чаків. Юнаки хотіли дружно підхопити То на плечі, проте потерпілий спритно відскочив. — То побіжить сам! І, сказавши це, він першим кинувся далі вгору. Переси- люючи біль у нозі, То здирався все вище і вище, аж поки не опинився перед густою стіною кущів, утиканих гострими колючками. Але ця перепона не зупинила його. Він розгор- нув гілки і сміливо ступив у колючі хащі, гукаючи підба- дьорливо до товаришів, які зупинилися у нерішучості: — УСІ йдіть за То!.. Він знав, що неподалік починалася вузька, крута стежка. — Полякались колючок? Сміливіше за То! Чи хочете скуштувати довбень чаків? — Хіба ж колючі кущі для чаків перешкода? — А за кущами гранітна стіна! — Чаки притиснуть нас до каменю! — І розчавлять! — Не притиснуть і не розчавлять! — бадьоро озвався То.— Гранітна стіна має рота! — То знає прихований прохід! — здогадався Ре. — Швидше, швидше! — Чаки позаду! — Чаки! Переслідувачі зупинилися перед колючими кущами. Зу- пинився і вождь Ту. Він мовчки показав довбнею на лаз у кущах. — Тут вони! — Далеко не втечуть! — Далі кам'яна гора! — Вперед, уперед!.. Коли мисливці дісталися до гранітної гори, вони поміти- ли у ній прикриту гіллям вузьку щілину. Вона вела вгору. Нею міг пройти, а місцями протиснутися, лише один чоло- вік. І тон, хто перебував угорі, міг легко скочувати камінь за каменем прямо на голови переслідувачам. Спочатку чаки, важко сопучи, прискіпливо оглядали щі- лину, а далі, упевнившись, що цей вузький і небезпечний шлях надійно відгородив од них утікачів, втупилися погля- дами в свого вождя, неначе один він був винен у їхній спі- льній поразці. Вождь Ту на цей раз уже не тикав довбнею у цей вузький прохід, бо теж добре розумів, що їм не наздог- нати втікачів. Однак він знав: мисливців, які звикли до пе- ремог, ця поразка могла виповнити гнівом і шалом. Тому він сміливо ступив до щілини. Та тільки-но опинився там, як почув, що згори, вдаряючись об стіни, летить камінь. З диким гиком вождь вискочив з щілини, відскочили від неї і мисливці. Піднявши довбні, чаки залементували: — Смерть молодикам! — Смерть! — Го-го-го!.. Втікачі саме вибиралися з вузької темної щілини, коли до них долинули люті вигуки мисливців. Юнаків тішило те, що переслідувачі не могли їх дістати. Молодим чакам потрібно було йти далі, але вони посі- дали коло виходу з щілини. І не тільки тому, що були по- томлені, а й тому, що треба було переконатися у повній безпеці. А раптом чаки знову наважаться полізти у вузький лаз? Але там, на самому дні його, зяяла порожнеча, звідти не доносився жоден звук. Невже мисливці задумали щось інше? Чи, може, принишкли там і чекають, щоб юнаки піш- ли геть, а тоді попролазять лазом нагору і наздоженуть їх у горах? Юнаки могли залишити когось вартувати, щоб у разі потреби скидати камені на голови нападників. Могли вирядити одного униз дізнатися — пішли чаки чи ні? Те, що переслідувачі можуть обійти їх, нікого не турбувало — гора тяглася дуже далеко, і обійти її можна було хіба що тіль- ки тоді, коли розпечене коло почне помирати. То сидів серед юнаків, немов справжній молодий вождь. Тепер вони дивилися на нього без посміху, з надією, що він виведе їх на певніші стежки, бо зараз ніхто й думки не мав, щоб повернутися до валунів на власну згубу. Якісь незнані досі почуття опанували То. Тепер він не належав собі, тепер він був відповідальний за долю тих, хто сидів з ним пліч-о- пліч. Це були Юк і брати Ре та Ра, вилицюватий Там, ба- тько якого загинув на полюванні ще тоді, коли він був ще зовсім малий; худорлявий Ек — непосида-витівник, якого дорослі обдаровували лише штурханами, до яких він так звик, що сприймав як належне; понурий забіяка Ру, кулаки якого скуштував чи не кожний його однозростець, окрім Юка; сидів тут тихий і слухняний Ак, що був чи не в кожно- го мисливця на побігеньках... Але зараз всі вони, такі різні за вдачами, були нібито схожими один на одного; вони ще як слід не розуміли того, що сталося, і неначе дивували- ся — як це трапилося, що так зненацька опинилися поза племенем? І чи надовго? А може, і назавжди? І та коротко- часна радість, що нарешті уникли покари, змінилася заду- мою, зовсім не молодечою. Що принесе їм нове розпечене коло, а потім ще нове і ще? Однак уже зараз у кожного юнака пробивалося почуття, вельми втішне,— їхнє існуван- ня більше не залежало від мисливців, од їхньої милості чи гніву. Юнаки самі турбуватимуться і про власну безпеку, і про здобування поживи, вони самі стануть до бою зі звіра- ми, будуть висліджувати і вбивати тварин, щоб мати м'ясо, оберігатимуть один одного від усіх несподіваних небезпек і нещасть, допомагатимуть один одному у разі поранень чи хвороб... Усе це їх згуртовувало, згуртовувало надійно і міцно... То сяючим поглядом обводив утікачів — він був задово- лений найбільше від усіх. Ще б пак! Хіба ж він думав, що все так вдатно складеться? А все завдяки потаємній щіли- ні, про яку знав тільки він! Щоправда, спочатку визрівав намір одірвати від племені геть чи не всіх юнаків, але і цієї жменьки поки що було достатньо. І з цією жменькою смі- ливо можна ставати супроти звіра... Проте чи ж захочуть утікачі пристати до Е, чи ж захочуть мати його своїм вож- дем? Чи не потягне їх назад до племені? Цього То не знав. Нараз сонце знову сховалося за хмари, і ця зміна немов сколихнула втікачів. — Мисливці страшно розгнівалися,— сказав Ак. — Ак хоче повернутися назад? — Як усі повернуться, то й Ак. — Юк, приміром, не хоче повертатись! — прогримів юнак-велетень.— Юк житиме в горах! — Ру теж житиме у горах!.. — У горах живе Е,— промовив обережно То, бо ще не знав, чи схочуть юнаки рушити з ним; — Ходімо до Е, ходімо швидше! — раптом зірвався з місця Ра. Підвівся і Ре, але не встиг нічого сказати, бо знову за- говорив То: — Шлях не дуже далекий—дійдемо ще завидна. Юнаки мовчали. — Але ж...— почав було Ак, та не докінчив. — Що хоче сказати Ак? — запитав То. — Мисливці кричали, що Е пристав до могутніх істот... Що могутні істоти допомагають Е... — Коли Ак пристане до Е, то Аку теж допомагатимуть могутні істоти,— запевнив То. Проте цього запевнення було замало. Воно викликало у юнаків збудження, неспокій. Усі посхоплювались. Могутні істоти! Усі: і мисливці, і жінки, і юнаки, і діти — страхалися їх, остерігалися, проте не схилялися перед ними, бо не лю- били. Не любили за те, що були могутні істоти недосяжні, що ніколи не з'являлися на люди, нехтували ними і, певне, теж не любили. Отож могутні істоти — ворожі сили, вони не тільки страхали, а й час від часу приносили тяжку пока- ру і смерть. А тепер То пропонує їм, юнакам, піти до Е, який уклав з ними спілку! — Могутні істоти! — Допомагатимуть АкуІ — ІТамуІ — І всім нам, юнакамі — загаласували молодики. То зрозумів, що не слід було говорити про допомогу мо- гутніх істот, а тому почав виправлятись: — То лише так сказав! А насправді То не бачив коло Е ніяких могутніх істот... І з прірви порятували Е не могутні істоти, а сам То? Юнаки позмовкали, а далі знову почали вигукувати: — Сам То кричав уночі, що в хмарах з'явилася постать Е і що та постать бореться з левом! — Так, усі чаки бачили ту постать Е! — Могутні істоти зробили Е сильним! — І, напевно, лютим! — І хитрим!.. То відчував, що знову потрібно втрутитись у розмову. — Той, що бився у хмарах з левом, міг бути і не Е! — сказав він. — Е уклав спілку з Вогнем! — нарешті озвався Ак. — А Вогонь хоче знищити усіх чаків! — підтримав Ака Там. — Вогонь — злий ворог! — Той Вогонь, з яким Е хотів укласти спілку, вже по- мер,— промовив То і, трохи подумавши, додав: — Той Во- гонь не вчинив ні Е, ні То ніякого зла... Той Вогонь забили довбнями мисливці... Юнакам ще хотілося кричати, заперечувати, проте мов- чали. Поглядали один на одного, ніби запитували: що далі робити, куди йти? — А чому й не піти туди, де сидить Е,— сказав Юк.— Може, там і пожива припасена для втікачів? — Пожива там є,— сказав То, згадавши про недоїдену тушу козла. — Тоді, То, показуй дорогуі — гукнув Юк. — Показуй дорогу, То, показуй! — дзвінко й радісно гукнули брати Ре і Ра. — У гориї — гукнули дружно юнаки. Понуро мовчав один тільки Ру, хоча очі його палали так само, як і в інших. Це спостеріг То, і йому забажалося по- чути голос Ру. — Один Ру не промовив нічого... Юнаки глянули на Ру, але це на нього не подіяло — він мовчав. Минуло кілька довгих подихів, а Ру і не збирався нічого відповідати, лише спідлоба сердито блискав очима то на одного, то на другого. — Ру точе повернутися до племені? — запитав Ек, Ру мовчав. — Відповідай! —ляснув Юк по плечу понурця. Але і це не подіяло. Викликало лише сердитий кидок очима. — Ру піде разом зі всіма! — вирішив за нього То. Зненацька Ра щосили гукнув: — Звір у щілині!., Усі кинулися до виходу з щілини, але ніякого звіра там не побачили. — Ра сказав неправду! — гукнули всі відразу. — Ні, Ра сказав правду! — ще лункіше гукнув хло- пець. — Ра не збрехав! — мовив і То. Впевнений вигук Ра навів його на здогад, що у щілині з'явився Кудлань, але, зачувши вереск, кинувся геть. — То Кудлань! — додав То.— Чотириногий друг йшов по сліду То! То був дуже радий з цього. Тішило, що Кудланя не вби- ли, а також те, що, коли він з'явився біля входу до щілини, значить, мисливців там уже немає — вони пішли геть. Однак поява собаки викликала зовсім інші почуття в юнаків. Пе- ред ними, очевидно, знову замиготіли привиди могутніх іс- тот, тріпотливі клапті язиків Вогню, і тому вони відразу за- лементували. — Хіба ж того Кудланя не вбили мисливці? — спитав Там. — Звір той ожив? — Його оживили могутні істоти! — сказав Ак. — Так, оживили!—додав Ек.—Звіра оживили могутні істоти, щоб він накинувся і на юнаків. — Звіра, може, не вбили, а лише перебили йому лапу! — жваво вставив Ре. — Тонкорукий Ре хай замовкне! — прогримів Юк.— Ка- ліка То заманює юнаків у пастку! Юк і юнаки не підуть за калікою То! Вони підуть, куди схочуть! Юк не хотів іти за То, не хотів коритися йому. Юку за- манулося самому верховодити! — 3.а калікою То піде Ру< — несподівано заговорив Мов- чун — він швидко став поряд з То, а в руці у нього був чи- малий камінь. Ре та Ра стали з другого боку То. — Ре і Ра підуть услід за То!—запально і навіть ви- клично сказав Ре. Юк спалахнув люттю, з його рота вихопилось дике ри- чання, немов у звіра. Він, Юк, може подужати цього каліку То однією рукою! У Юка не було ніякої зброї, у Тама, Ека та Ака теж були порожні руки. Усі юнаки так раптово по- вискакували з-за валунів, що не прихопили нічого. У Юка вистачило б завзяття, сміливості та сили кинутися на То, Ру, братів Ре і Ра і без нічого, але він чекав, до кого при- стануть Там і Ек, бо як повиснуть у нього на плечах, то йо- го легко подужають!.. І Юк вирішив одразу зламати ваган- ня Тама і Ека. Про Ака він навіть не думав. — Там і Ек що думають? Хай ідуть за калікою То у пастку!.. — У жодну пастку То їх не заведе! — жваво заговорив То.— Якщо Там і Ек підуть за То — вони стануть братами То, братами Е, братами Ре і Раї Там і Ек будуть такими са- мими братами, яким зараз став Ру! Там і Ек перезирнулися. Слова То їм сподобались. Еку не хотілося приєднуватися до Юка, він знав, що в лютого Юка дошкульна рука, він з Тамом чи й подужали б його! А супроти всіх Юк не піде. Він показував свою буйну силу, свій шал і лють, тоді як То промовляв спокійно, по-дружньо- му. І до того ж Еку дуже хотілося піти за То, який багато виходив по лісах і горах і, певне, знає чимало вільних сте- жок. Еку хотілося побачити Е, почути, що він живий і що не знається зі злими могутніми істотати. І Ек промовив: — То не вигадує, що Е живий? — То не вигадує. — І Е не бажає загибелі чаків? — Е не бажає загибелі чаків, бо з чаками матінка Уф і сестри. Самі чаки бажають загибелі Е І — Але ж... Е хотів укласти спілку з Вогнемі — Той Вогонь уже загинув! — Тоді Ек піде за Тої Ек рушив до То, проте йому шлях перетнув Юк. — Стій!.. Ек не піде за То! — суворо проказав він. — І Там піде! — рушив і другий юнак. Юка це не хитнуло. Якимось неймовірним і диким стриб- ком Юк відскочив у бік, нагнувся і схопив камінь, заніс йо- го над головою. — Стій, Юк! — гукнув щосили То, бачачи, що камінь може влучити у Тама чи Ека.— Якщо і Юк піде за То, тоді і Юк стане братом Е!.. — Братом Е! — злісно прогув Юк, усе ще тримаючи ка- мінь над головою.— Братом Е! — повторив здоровань; це було для нього великою несподіванкою, він ніяк не міг до- брати, що і до чого, чому цей То поприваблював до себе всіх, а тепер хоче привабити ще і його, Юка! А коли ж Юк не захоче? Так, Юк не захоче! Тоді Юк залишиться один або доведеться повертатися до валунів, де снують із важкими довбнями мисливці... Чи ж не здіймуться на нього ті довбні? — Чому ж мовчить брат Юк? — Брат Юк! — усе ще сердито гримнув здоровань і, ма- буть, сам незчувся, як рука з каменем опустилася додолу — його шал спадав. Зараз То відчував себе верховодою і радий був, що не розгнівався, коли Юк назвав його калікою, і навіть визнав здорованя братом; То не хотів, щоб гурт розпався, знав, що від власного його гніву і від гніву юнаків Юк може так роз- лютитися, що когось коли не уб'є, то покалічить, і, бачачи, що здоровань приходить до тями, промовив до нього не над- то голосно, але владно: — Хай брат Юк не здіймає більше каменя супроти сво- їх братів!.. Не мовивши більше й слова, То рушив у гори. Він не ози- рався, бо чув кроки супутників, легкі й ледь чутні — юнаки наслідували справжніх мисливців, кмітливих і обережних. Не було поміж ними ніяких перемовок, навіть подихів не було чути. Але вони йшли. Йшли крутосхилом, поміж роз- кришеного каміння, яке місцями тримали низькорослі кущі, острівці нехворощі та полину, де-де блискали дрібні черво- ні маки, жовтіли кульки безсмертників та біліли квітки дроку. То знав, що треба триматися того боку, куди мало впас- ти розпечене коло, що саме там мала бути та гора, у криївці якої чекав Е. Але її поки що не було видно — величез- на скеля бовваніла неподалік і закривала собою той бік. Потрібно було пройти ще трохи, а потім обминути скелю. Тим часом юнаки підступили до самого краю урвища, заглянули в глибінь. Споглядання провалля відразу ж за- хоплювало дух. — Го-го-го!..— прокричав Юк, і той поклик полинув до- низу і потонув там серед верхівок дерев, що росли по схилу, гострих шпилів і туману, який ніби переповзав з грозяного узбіччя. Раптом Юк зупинився — його погляд прикипів до висо- кого схилу скелі. Коли юнаки теж туди поглянули, вони по- бачили козла, що насторожено звів голову, та, коли відчув, що його виявлено, сполохано пострибав по такій крутизні, що юнаки несамохіть вигукнули: — Го-го-го!.. — Го-го-го — козел стрибає! — найгучніше від усіх крик- нув Юк. — Го-го-го — понад проваллям! — гучно додав Ек. І хоча козел дуже швидко зник поміж камінням, усе ж юнаки захоплено повторили: — Го-го-го — козел стрибає! Го-го-го — понад провал- лям!.. Та ось знову поміж двома каменями майнули роги і спи- на козла. — Ген-ген-ген — стриба безтямний! — першим озвався Юк. — Ген-ген-ген — не впав у яму! — знову додав Ек і вельми зрадів, бо відчув доладність, якусь схожість у кін- цівці слів. — Ген-ген-ген — стриба безтямний! Ген-ген-ген — не впав у яму!.. — повторили юнаки. Гурт поминув Нижній ріг скелі. То шукав очима гору з криївкою, а його супутники захоплено вигукували від по- чатку до кінця все те, що склали Юк з Еком. Обійшовши скелю, молоді чаки послинилися над урви- щем. За ним То побачив гірське пасмо з кількома вершина- ми. Але То не знав, яка саме з них височіла над криївкою. Однак спершу треба було спуститися дуже крутим схилом. — Це та пастка, в яку То хоче поспихати юнаків? — пер- шим озвався Юк. — То рушить цим схилом перший,— сказав проводир. — Юк не хоче відбити голову від плечей — тут дуже круто. — Так, дорога крута,— погодився То.— Іншої дороги тут нема. Коли ж Юк не схоче йти, коли ще хтось не зможе тут зійти, тоді доведеться вертатися і пробиратися тією доро- гою, якою То прийшов до валунів. — То повів юнаків дорогою, якою ніколи не ходив! — ви- гукнув Юк. — То ходив тут... То спускався цим схилом,— заперечив проводир.—Але в То ноги і руки не такі міцні, як у Юка! Бо коли юнаки повернуться назад — за ними знову можуть погнатися чаки! — Ек зможе тут зійти! — Ре і Ра теж зможуть зійти! — услід за Еком одним духом прокричали брати. — А Там, а Ак? — запитав То. — Там поскаче з цієї гори не гірш від козла! — Ак скакати не буде, але пройде... — А Ру?.. — Ру піде вниз,— на подив усім відразу відповів мовчун. — А Юк?.. — Юк піде у пастку!.. — Юк—дужий, Юк вибереться із пастки!—впевнене сказав То і сів на камінь. — Чому ж То не йде першим? — запитав Юк. — То хоче відпочити... Нехай і Юк сяде, нехай усі сі- дають! Дорога важка. — Коли б у Юка були такі спритні ноги, як у козла,— промовимвв ІОк стиха,— таді б бїй був уже внизу! — У Юка кращі ноги,— сказав То. — То каже, що у Юка кращі ноги, ніж у козла? — запи- тав Юк і усміхнувся. — Кращі, бо зійдуть там, де й козлові не під силу. Юк відчув, що То каже правду, проте сказав таке: — У Юка кращі ноги, ніж у козла! Це Юк скаже тоді, коли зійде цією стіною вниз. — Юк це скаже,— впевнено промовив То. То пильно дивився на освітлені розпеченим колом гори. Молодий поводир, здавалося, забув про все на світі, він ду- мав лише про те, як втрапити до криївки і чи вдасться V \, зробити ще завидна? Адже в темряві її не віднайти. Е тур- буватиметься, думатиме, що там скоїлося... Раптом То відчув, як чиясь важка рука торкнулася його плеча. Це була рука Юка. На обличчі здорованя грала по- смішка — легенька і грайлива, неначе у безтурботної ди- тини. — То дивиться на гори,— промовив Юк.— Що побачив То? То зважував: говорити Юку про те, що думав, чи ні? Лагідність здорованя викликала довір'я. І То зважився: — То бачить гори, але ще не бачить ходу до схованки. На цей раз Юк не роздратувався, не гримнув. — То не жартує? — лагідно запитав він. — Ні, То не жартує. — Але ж То не заблукав? — То відчуває душею — укриття десь там...— і То пока- зав на один із схилів. — Ми всі підемо за То,— сказав Ре і вмить злякано по- дивився на Юка — чи не гримне, бува? Але Юк і собі по- вторив: — Підемо за То. Це порадувало проводиря, проте турботи не скинуло з його плечей. Він знову подивився на гори. А чи не краще бу- ло б звідси, з краю урвища, щосили гукнути до Е?.. Він по- винен почути, а коли почує, з'явиться на одному зі схилів. Чи, може, за цим гірським пасмом іде ще одне?.. То склав долоні кружком і притулив їх до рота. — Го-го-го! — полинув через ущелину його поклик.— Хай Е відгукнеться-а! Останні звуки голосу То завмерли вдалині. Юк теж підвівся, і його поклик, гучніший і дужчий, не- наче птах, теж долинув до сяючого гірського пасма. Юнаки приглядалися до потойбічних схилів, однак Е ніде не поба- чили. — Усім разом треба гукнути! — запропонував Ек. І через ущелину полинуло могутнє і розлоге: го-го-го-о!.. Знову чекали й приглядалися, але і на цей раз даремно. Прокричали ще кілька разів — і знову нічого!.. То мовчав. Юнаки теж мовчали. І раптом серед цієї мов- чанки пролунало рішуче слово: — Підемої Це сказав Юк, той, що спочатку не зважувався спуска- тися крутим схилом. — Підемої Підемо! — повторили за Юком усі юнаки. — Першим спускатиметься Юк! —заявив здоровань. — Ні, першим піде То,— заперечив проводир.— Він тут спускався і знає, на який камінь ступити! — Хай буде так! — відразу ж погодився Юк.— Але Юк піде другим! Довбня не заважитиме То? — спитав здоро- вань. — Довбня — третя рука То,— сказав проводир і рушив до схилу. Спускалися з крутої гори повільно, на пригожих місцях робили перепочинки. Один по одному юнаки йшли за То і Юком, наслідуючи кожен їхній рух. І все обійшлося га- разд—жоден не спіткнувся на гранітному шляху, жоден не ступив на хисткий камінь. І вже коли юнаки позіскакували на похиле підніжжя, тверде і надійне, кожен звів сяючі очі на той крутий схил, з якого вдало спустилися. — Го-гоі—задзвенів голос найменшого з усіх Ра— він, здавалося, вкладав у вигук радість і водночас здиву- вання. Далі йшли швидко, щільною юрбою. Коли підходили до іншого боку схилу, То зненацька почув гавкіт — уривчастий, короткий, аби тільки привернути увагу юнаків, зупинити їх. — Кудлань!.. Собака знову радо загаькав і, виснувши, побіг у зовсім інший бік, до іншого схилу. — Кудлань! — ще раз промовив То і здивовано подумав: «Звідкіля тут узявся собака? Чи віднайшов інший шлях, надійніший і коротший, ніж той, яким вони прийшли в уще- лину, чи прискакав тим самим крутим схилом, що і вони всі?.. І чому Кудлань побіг на інший схил^ Чи не хоче чоти- риногий вказати справжній шлях до криївки?..» — Це — Кудлань, собака, який зупинив чаків, коли вони наздоганяли юнаків! — сказав То. — Той самий, у якого з горлянки То витяг кістку? — за- питав Юк. Юк не вірить! Але ніби навмисне Юкові Ек весело ска- зав: — Цей Кудлань став другом То! — Але очі Юка вперше бачать, щоб чотириногий став другом двоногогої — заперечив здоровань, а далі упевнено проказав: — Усі чотириногі — вороги людей! — Кудлань — друг То! — вперше рішуче кинув у відпо- відь То.— Кудлань показує юнакам вірну дорогу! — Тоді ходімо вслід за собакоюі — гукнув Юк. — Юк не вірить, а хоче йти! — здивувався То. — Побачимо, куди заведе юнаків чотириногий друг То,— сказав Юк. — І лише для того? — Хай То веде, куди знає! — вигукнув Там. — Хай веде,— сказав і Юк. То знову подивився у той бік, куди зник собака. У па- м'яті спливла розповідь старого Куна про те, як собаки умі- ють вистежувати здобич, як віднаходять сліди серед трав і каміння, як вони звикають до людей... Поряд з То йшов Юк. Було чути гучне посапування здо- рованя. Вождь Ту вгрів би його по голові за таке посапуван- ня,— подумав То. Якесь чуття підказувало йому, що в Юко- ві знову наростав гнів. Раптом біля одного з дерев здоро- вань зупинився. Він угледів чималу ґирлиґу з округлим на- ростом на кінці. Нагнувся і підняв ту знахідку — її ніби хто навмисне припас для нього! Разів зо два гупнувши нею об камінь, він голосно проказав: — От і Юк матиме довбню! То дивився на Юка — неначебто ніщо не говорило за те, що здоровань гнівається. —-Скоро всі юнаки матимуть довбні,—спокійно ска- зав То.— І нікому не доведеться одбиватися від звіра камін- ням. То рушив далі. І знову поряд почув подих Юка. За ним ішли Там і Ек. Ру тримався позаду. Юк раз у раз випереджав То, який не міг надто швидко йти через біль у нозі. І Юк тоді сповільнював ходу, щоб не відірватися далеко вперед. Для То стало важче йти, коли схил покрутішав. Хотілося спинитися, дати перепочинок но- зі. А Юк усе частіше вихоплювався вперед — йому не тер- пілося швидше дійти до криївки, про яку говорив То. То все більше непокоївся. Коли на цій горі ніякої криївки не вия- виться — як тоді поведеться Юк? Та ось з-за кущів випливла округла брила. То її вже ба- чив! Юнак у одну мить просяяв. Рвучко зупинився. Йому неначе перехопило подих. То забув і про втому, і про біль у нозі. Так, це саме та брила, за якою нижче мала стояти інша, менша, а далі й та криївка. — Го-го-го! — вихопилось у То. Тепер його мав почути Е! Проте відповіді не було. Чо- мусь не поспішав вийти з криївки Е. — Чого То зрадів? — запитав Ек. — Уже близько схованка?—Радість То передалась і тонкоголосому Ра. — Близько. Після цієї відповіді відразу заговорили всі юнаки. — Го-го! — Го-го-го — провалля! — Прийшли до схованки! — Ноги більше не битимуть каміння! — Відпочинуть! То здивувався, що ніхто не згадав про собаку, а тому сказав: Е?.. Це Кудлань показав юнакам дорогуі Кудлань — добра істотаї — гукнув Ре. Дуже добра! —додав Ра.—Чому ж не йде назустріч — Скоро дізнаємосьі — бадьоро відповів Ек. Не зрадів тільки Юк — він, як і Ру, не промовив ні слова. Юнаки вийшли на округлу брилу, потім перебралися на меншу, а з неї ступили на виступ, що височів над протилеж- ним схилом гори. То спинився. На його обличчі радість за- мінилася занепокоєнням. Це відразу ж вловив Юк. — А де ж схованка? — запитав він. — Юк уже у ній. — Де ж Е?.. — То не знає... Певно, ходить десь. — Яке ж це укриття? З цього виступу юнаків видно аж з того он схилуї — і Юк указав на схил далекої гори. — Коли Юк пригнеться або сяде, тоді жоден звір його не побачить. То почав розглядати виступ. Він дивувався — чому не- має тут Е і куди поділася принесена сюди туша козла? Ко- ли б на м'ясо накинулися звірі, то залишилися б якісь слі- ди — недогризені кістки, плями на камені. Що ж сталося? То хотілося почастувати юнаків, він обіцяв їм, але зараз не знав, що й робити. Його супутники мовчали. Один Юк не хотів мовчати: — То говорив про тушу козла... Де ж вона? То нічого не відповідав. Він оглядав усе довкруж на ви- ступі, хоча там і так усе видно було, немов на долоні. Рівна гола стіна, хіба що була невеличка заглибина, ніби затуле- на виткими зеленими стеблами, які, здавалося, висмокту- вали вологу не з грунту, а з каменю. То розгорнув виткі стебла, придивився до коренів, що ховалися поміж камін- ням. Воно було вологе. То побачив, що ту вологу приносила тоненька цівка води, яка стікала з щілини у заглибині. Там, у стіні, де ледь сльозилася цівка, неначе хтось навмисне нагромадив купу каміння. Окремі камені й камінці позрос- талися між собою, покрилися зеленим м'яким мохом. По купі каміння можна було піднятися і заглянути в ще одну заглибину вгорі, куди тягли рясне пагіння виткі рослини. «Напевне, саме там сховав Е тушу козла»,— подумав То і піднявся по каменю. І справді, розгорнувши пагіння, він побачив на ношах щільно прикриту листям тушу. — Го-го-го — козел стрибає! — радісно крикнув То. — Де? — запитав Ра, зазираючи, як і всі інші юнаки, до заглибини і стежачи за кожним рухом То. — Ось! Аж на кам'яну стіну вистрибнув! — озвався звер- ху То.— Козел разом з Е стрибнув сюди! — І Е там сидить? — допитувався Ра. — Ні, Е тут немає! — Козла з'їмо? — виказував далі допитливість Ра, тим більше, що ця допитливість збільшувалася від бажання їсти. — Годі тобі! —торкнувся його плеча старший Ре. — З'їмо, з'їмо! — відповів То найменшому з усіх і вже значно голосніше кинув хлопцям: — Гей, Ру, Там, Ек!.. Під- ступіть ближче... Стягнемо козла додолу. Ру, радий, що його покликано першим, рвонувся поперед усіх. За ним ступили на каміння Там і Ек. І відразу понад ними простягнув руки Юк. Стягнули зі схову тушу козла разом з ношами. Коли пожива лежала долі, меткий Ек, який устиг навіть роздобути гострого камінця, кинув на То благального погляда, але промовив більш упевнено: — Ек ділитиме. — Хай,— погодився То. І Ру поспішив підняти свого замашного каменя. — Хай! — знову мовив То. Ек і Ру заходилися ділити. Відчахнуті шматки м'яса клали один біля одного, як це робили чаки. Тим часом То наламав з витких стебел патичків і роздав їх кожному по одному. Не говорив, що повинні були юнаки робити з тими патичками, але кожен знав напевно, бо ніхто не питав. Юна- ки віддавали патички Ру, і той клав кожного навпроти пай- ки м'яса. Коли число патичків і пайок зрівнялося — кожен узяв ту пайку, що лежала коло його патичка. Залишок ту- ші Ру і Ек дбайливо прикрили духмяним листям і відпро- вадили назад у схов. Патички Ек зв'язав гнучким стеблом і заніс у заглибину. їли юнаки з величезною пожадливістю, бо учта приноси- ла приємність, відновлювала сили і дарувала бадьорість. Від своєї пайки То відчахнув шмат м'яса і кинув його вниз на схил. — Кудланеві? — запитав Ре. — Кудланеві. За те, що показав юнакам дорогу! — ска- зав То. — А знайде той шмат Кудлань? — стурбувався Ра. — Знайде! У Кудланя добрий нюх! — І Ре кине штам! — І Ра теж кине! — І Ек дасть м'яса Кудланеві! — Хай кинуть Ре і Ра,— сказав То.— А Ек кине іншим разом — тоді, коли народиться нове розпечене коло. Ре і Ра кинули Кудланеві м'яса. Потім допитливий Ра підсунувся до краю виступу — хлопцеві забаглося погляну- ти, як до поживи підійде чотириногий. Розпечене коло торкнулося далекого міжгір'я. Воно бу- ло червоне і велике. З двох боків простяглася довга стяга, майже така сама червона, як і полум'яне сяйво. Вона ніби- то стримувала розпечене коло, щоб воно не падало в те провалля, що знаходилося за міжгір'ям. Але коло було важке, розбухле, наморене від великого шляху по небу, та ще йому треба було пробиватися поміж густими похмури- ми хмарами, які ще й досі гримотіли десь там, на проти- лежнім кінці виднокола. Проте хоча розпечене коло поми- рало, але втікачам не було сумно. Відчуття волі вливалося їм у груди, а певність того, що зараз ніхто на них не крича- тиме і не замахуватиметься довбнями, сповнювало їх ра- дістю. Роз-печене коло зайшло за обрій. Воно, певне, за щось там зачепилося, бо не могло відразу полетіти шкереберть у безвість. — Де ж ходить Е? — раптом запитав Ре. Йому вже по- чало здаватися, що весь той порятунок Е — вигадка са- мого То. Але як один То вполював рогатого травоїда?.. Про- те відразу ж перемогла думка — То нічого не вигадує. А все ж Ре запитав: — Як удалося вполювати такого вели- кого козла?.. — Козла вполювала гроза,— відповів То.— Рогатий зірвався з гори, коли його, певне, каменем ошелешило. — Хто кинув на козла камінь? — Вітер, вода і ричання могутніх істот відривали ка- мені з насиджених місць і кидали їх униз! То і Е ледве по- рятувались. Але й самого То все більше і більше непокоїло — куди подався брат і друг Е?.. Коли він прийде? Ще кілька по- дихів, і темінь надійно заховає від зору і гори, і ущелини. Крадькома То поглядав на Юка. Дуже підозрілим було те, що здоровань мовчить. Його погляд невідривне стежив за стягою над обрієм, що з кожним подихом втрачала все більше яскравості. Проте подеколи Юк рвучко зводив го- лову, поглядав на вершини гір, і тоді рука його міцно сти- скала ґирлиґу. То чекав слова Юка. Однак той мовчав. То боявся, що зненацька здоровань схопиться з місця і зі- штовхне його, То, з виступу. То боявся і темряви, що набли- жалася. Тоді він не зможе стежити за Юком! Непокоїло й те, що юнаки раптом притихли. Вони неначебто теж че- кають чогось. Чи не шкодують зараз, що опинилися тут, посеред гір, далеко від теплих валунів, од племені?.. Цього То не знав. Відчував: треба щось зробити зараз, чимось захопити юнаків, розважити їх і розвеселити, не дати їм упадати в думки та у згадки. В уяві постав вождь Ту. Як- то нелегко йому, напевне, тримати в послуху все плем'я!.. Він теж часто боїться мисливців у ті страшні подихи, коли ними оволодіває лють!.. Але вождь Ту який кремезний та ду- жий! Кожен з чаків зосібна боїться його страшної сили! А що вже він, То, супроти вождя Ту! То не зміг би тримати у покорі навіть цей невеличкий гурт юнаків. А Е? Е зможе, бо за нього стоятиме То, стоятимуть брати. А ще, коли ща- ститиме у полюванні, коли всі звикнуть до окремості, тоді і Юк не страшитиме і жодного з юнаків до валунів не по- тягне, тоді ще більше їх у гори прибуде!.. Та знову і знову спливалга гадка про Е. Може, відійшов- щи далеко. Е заблукав, Може, плутає його невірна дорога і замість того, щоб наближатися до криївки — віддаляється від неї?.. То став на краю виступу і щосили прокричав: — Го-го-го—гори!.. — Го-го-го—провалляї—приєднався до То Ек... Посхоплювались Ре і Ра, Там, Ак. Вони теж, злагодже- но і голосно почали викрикувати: Го-го-го —козел стрибає! Го-го-го — понад проваллям!.. Стемніло. На крайнебі, де сховалося розпечене коло, за- сяяли цятки. Але недовго сяяли — небо взялося хмарами і там. Зробилося зовсім темно. Десь не вгавала глуха гур- котнеча, але відблисків вогненних різок не пропускали. Виття звірів з долин не долинало — в таку негоду кожен, напевне, заліз у свій схов і там сидів нишком, не збираю- чись ставати на прю з голосами могутніх істот. Молоді чаки теж позмовкали. Вирішили, що до народ- ження нового розпеченого кола Е вже не прийде. То майже навпомацки обійшов схил. Ру сидів на старо- му місці. Юка ніде не було. — Спить у заглибині,— сказав Ру, ніби зрозумівши, ко- го саме шукає То. — Стереже козла? — запитав Ек. Йому ніхто не відповів. Коли То зіскочив з виступу-криївки і швидко подався схилом униз, Е довго дивився другові вслід, аж поки той зник з очей. Е знав, що у далеких лісах і за горами та широкими водами жили інші племена — набагато більші й могутніші. Були серед них і такі, що чинили напади на своїх сусідів. Вождь Ту і старий Кун іноді про них згадували, висилали в далекі краї вивідувачів, які часом не поверталися назад. Що їх спіткало за горами та лісами — ніхто не знав. На- пад племені, що полювало за людьми, був страшніший од зграї диких звірів, од гуркотнечі могутніх істот! Один ли- ше всепоглинаючий Вогонь міг зрівнятися з ними у лютості і жадобі загального Нищення. Старий Кун розповідав, що колись давно вождеві чаків Арові, якого захопили людо- жери, пощастило втекти. Про подробиці свого полону Ар не любив розповідати, але, коли хто-небудь згадував те плем'я, очі вождя спалахували страшним блиском, а могут- ні руки зводили високо вгору важку довбню. Е переніс до заглибини кам'яної стіни тушу козла. ЛІГ на камені спочити. Але заснути не міг. Тривожні думки що- раз відкривали очі, тільки-но він їх заплющував. Думка, немов швидконога сарна, бігла вслід за То, перед зором по- ставали рідні валуни. Раптом Е так ясно побачив перед со- бою постать Ни, що рвучко схопився з каменя. Здалося, що якимось чудом дівчина зійшла на виступ. Видіння враз зникло. Знову ліг. Думав про матінку Уф, про братів і се- стер. Поволі видива розвіялись, зникли. Е заснув... Проснувся він од оглушливого тріску. За велетенським урвищем лютувала гроза. Е почав вдивлятися у темний мо- рок грозовиці. Від кожного зблиску вогняної гілки йому робилося веселіше, кожен новий гуркіт ніби розширював груди. Хотілося полинути туди, в долину, під рясний дощ. Та ось побачив у грозяному мороці якусь світлу цятку. Що то? Невже могутні істоти знову запалили на горі де- рево? Е так напружив зір, що аж очам стало боляче, але нічого певного не розгледів. Однак не відривав зору від цятки, ніби боявся її загубити. Та ось над нею сяйнула та- ка яскрава вогняна гілка, що Е вдалося примітити палаюче на скелі дерево. Так, могутні істоти знову кинули на гори Вогонь. І Е піде по нього, принесе до криївки, годуватиме його. Вогонь житиме тут, зігріватиме його, брата То і, мо- же, ще й інших юнаків, які поприходять. Вогонь світитиме вночі, лякаючи чотириногих і двоногих нападників! Е пустився у похід по Вогонь. Спочатку юнакові здава- лося, що дерево палає на протилежній горі — варто лише спуститися в ущелину і з неї знову піднятися вгору. Але коли опинився внизу, то зір загубив палаюче дерево. До- вкола стояла суцільна дощова мряка, і не видно було на- віть обрисів найближчих скель. Проте юнак знав напрям, де повинен дихати Вогонь. Е почав здиратися вгору. Камінь був ковзкий, звідусюди лилася вода. Незабаром у густій хмарі, що обліпила гору, почала пробиватися блимаюча пляма. Е зрадів і поліз угору далі. Пляма все яскравішала, та несподівано перед юнаком постала рівна стіна. Не було ніякої змоги нею піднятися хоча б на один зріст. Зате тро- хи поодаль Е помітив крутий схил, що вів прямо до палаю- чого дерева. Однак між тим місцем, де він стояв, і схилом зяяло провалля. На схил можна було потрапити тільки з ущелини. Залишалося єдине — спускатися униз і заново вирушати до дерева суміжним схилом. Спустившись в ущелину, Е рушив до схилу. Він хотів швидше порятувати Вогонь, не дати дощу погасити його! Коли Е дістався до дерева, воно вже догорало. Е вже знав, що робити. Він зламав кілька гілочок, склав їх до- купи, і вони розгорілися гарячим полум'ям. Е застрибав навколо багаття, розмахуючи довбнею і радісно примовля- ючи: — Вогонь дихає, Вогонь живе!.. Дихає — живе! Е хоче стати братом Вогню! Чи хоче Вогонь мати за брата Е?.. У Е вже був братом Вогонь. Той Вогонь захищав Е від пе- черного лева, його подих був гарячий. Вогонь кидав у те- мінь ночі яскраве світло... Те світло лякає чотириногих і двоногих. Двоногі чаки вбили той Вогонь! Тепер чаки да- леко. Е годуватиме Вогонь... Годуватиме, щоб Вогонь жив і дихав! Е поглянув довкруж, але ніде не було ні гілок, ні сухої трави, ні моху. Чим Е годуватиме Вогонь? І знову юнак по- чав відчахувати гілки і класти їх на багаття. Вогонь то яскраво спалахував, коли одержував нову по- живу, то, наситившись, затухав, доковтуючи останні недо- палки. Е все підносив і підносив обгорілі гілки, однак їх ставало все менше — до верхніх гілок не дотягувалась довбня, а лізти по розпеченому стовбурові збивати нову поживу для Вогню Е не міг. Дощ не припинявся — сіяв дрібними краплинами, скроплював дерево і багаття. Е з жахом дивився на Вогонь, що поглинав даровані йому ос- танні гілки. Що робити? Е спустився на кілька зростів униз — ніде поблизу не росло жодного дерева, побачив лише кілька кущиків. Юнак заходився ламати гілки. Потім поспішив з наламаним обе- ремком до Вогню. Він ще жив, але був мізерний, немічний. Е відразу ж поклав жмут гілочок, які зашипіли, запарува- ли. З листя капала вода, і полум'я під ним почало пригасати. Е не знав, що робити. Він чекав, що Вогонь почне їсти зеле- ну поживу. Але він не їв. Певне, могутні істоти не хотіли цього. Вони з гуркотом розкололи на небі чорну хмару, і через кілька подихів на землю полився рясний дощ. Після цього Вогонь примовк. Його білий дух зменшу- вався, спадав і, нарешті, став таким кволим, що ледве три- мався біля самого потемнілого листя гілок. Е випростався. Невже Вогонь помер? Глянув на дере- во—воно чорніло у білому тумані, під косим дощем. Во- гонь помер і на дереві. Е обіруч згріб теплі ще гілки і поба- чив, що ні Вогню, ні червоних вуглин у багатті вже не бу- ло. З рук Е гілки впали додолу. Юнак раптом відчув таке безсилля, що й сам повільно опустився на камінь. Він не зміг урятувати Вогонь! Могутні істоти не хотіли його спіл- ки з Вогнем! Вони залили дощем і дерево, і багаття. Вони не пошкодували Вогню! А може. Вогонь був таким самим вигнанцем, як і він?.. Е сидів і не рухався. Вогонь помер... А може, він увій- шов у камінь?.. Що у камені є Вогонь — про це Е знав. Не- даремно ж, коли камінь летить зі скелі, то видно малесень- кі вогники — то, напевно, частки Вогню вилітають з каме- ня... Пригнічений Е почав шукати затишний куточок, де мож- на було б сховатися від вітру і дощу. У темряві мало що можна було розгледіти, і все ж юнак примітив на схилі не- величку западину. Він виліз туди, приліг, скоцюрбивши но- ги, і відразу ж заснув. Коли Е схопився, йому здалося, що проспав він лише кілька подихів, однак над горами вже почало сіріти. У всьому тілі юнак відчував силу і бадьорість. Тепер він міг сміливо пускатися у зворотну путь. І хоча його тут спітка- ла невдача, все ж він не шкодував, що здирався на високу скелю, коли лютувала гроза. Він знову говорив з Вогнем, відчував його гарячий подих і вірив, що ще зустрінеться з ним. Коли Е підходив до гори, де знаходилася його криївка, у нього серце забилося частіше. Самої криївки Е не ба- чив — її закривав туман. Юнакові хотілося пронизати очи- ма той туман, подивитися, чи стоїть там його друг То, чи ні? І хоча Е нічого не міг помітити, зате туман, мабуть, його запримітив, бо озвався покликом: — Го-го-го — гори!.. Це був не голос туману, а голос То! Е хотів було відра- зу ж і відгукнутися, але з туману вже нісся не один голос, а кілька. — Го-го-го!..— гриміло з гори. Вже на півдорозі Е побачив, як з туману вийшов То, а за ним брати Ре і Ра, Там, Ек, Ак, Ру, Юк. Назустріч при- бульцеві посипалися голоси: — Е прийшов! — Е — живий! — Живий, живий! — Куди Е ходив? — Де ночував Е? — Чи не заблукав серед гір?.. Е думав: говорити чи ні про те, що ходив укладати спіл- ку з Вогнем? Вирішив не говорити, бо боявся осуду юнаків. Вогонь — чужа для них сила, нещадна і страшна. І той, хто з Вогнем знається, не може мати їхньої довіри! — Е ходив поміж горами, вишукував пригожу печеру,— сказав він. — І Е знайшов її? — поцікавився То. — Ні, не знайшов. То допитливо подивився на друга. — Добре, що Е не натрапив на печеру. — Чому — добре? — То знає в цих краях одну печеру, де господар — пе- черний ведмідь. — Хіба ж Е не зміг би вбити ведмедя? — Ведмідь той великий — його важко вбити,— сказав То.—1 вождь Ту його, мабуть, не вбив би один. — Однак Е бився з левом,— сказав Ра. Е не ствердив цього, але й не заперечив. Коли розпо- вісти про бій з левом, знову ж таки треба згадувати і про Вогонь, який захистив од хижака. — Зараз Е голодний, стомлений,— сказав прибулець.— Говорити не хоче. — Е голодний,— повторив Ра і подивився на старшого брата із захопленням: перед ним раптом постав у хмарах понад горами велетень, так схожий на Е, і малий все-таки не втерпів: — Брат Е може ставати велетнем і перескаку- вати на хмари?.. Е здивувався: звідкіля Ра знав про це? Поглянув на То, який ствердив: — Чаки бачили велетня, який бився з левом у хмарах. — То говорив, що той велетень — Е! — вигукнув Ра. — Так, у хмарах бився з звіром Е,— сказав То і погля- нув на Юка — з подиву у здоровання аж рот відкрився. — Як же це, як? — зойкнули чи не всі в один подих. — Як?—перепитав То.—А ви самі все те бачили! — Справді, бачили... — Бачили. — Та нехай ще сам Е скаже, що побував на небі! — ви- хопився Юк.— Хай скаже! Однак Е не хотів про це говорити. Він і сам ще як слід усього цього не розумів. Ще й побоювався, аби юнаки не зажадали від нього піднятися у небо ще раз. І Е поспішив запитати у То: — Є ще пожива у схові? — Поживи вистачить,— жваво відповів друг.— Прийде- мо до схованки — Ек і Там ділитимуть м'ясо. Е рушив угору, а за ним юнаки. — Е не хоче говорити, що він побував на небі? — не вгавав Юк. Е не встиг щось відповісти, як десь поблизу голосно гавкнув собака. Від несподіванки юнаки аж сахнулися. — Кудлань не хоче, щоб Е розповідав про небо,— за- уважив То. Після цього про небо Юк більше не згадував. Попоївши, юнаки вирішили піти шукати по довколишніх горах та ущелинах кращого притулку. Залишок туші козла прихопили з собою. Ранок видався хмарний, проте дощ не йшов. Чим далі, то хмари все більше розсотувалися і з неба починало все ясніше проблискувати розпечене коло. Юнаки нічого під- хожого не знаходили, а до тієї печери, про яку говорив То, не зважилися йти. То радий був цьому, бо сутичка з кош- латим велетнем не обіцяла нічого доброго, бо не у всіх юна- ків були навіть довбні. А ті, які вже мали, ще треба було випробувати на менших звірах. Серед кам'яних валунів юнаки бачили козлів, у повітрі літало безліч великих і малих птахів, на далеких схилах гір паслися табуни рогатих оленів і антилоп, у гаях і за- рослях високих трав і кущів перебігали ще якісь рогаті і безрогі чотириногі — поживи скрізь було багато, але до жодної не доходили ні ноги, ні довбні. Усе захищало себе з великою старанністю, кожне чатувало на загрозу, нашо- рошивши вуха і вглядаючись у далину, і, лише запримітив- ши ворога, вкладало в ноги всю потугу власного тіла. До грудей Е вливалося якесь нове, незнане досі, почут- тя. Він не говорив юнакам, куди йти і що робити, але сту- пав попереду, і всі йшли за ним. Вряди-годи Е поглядав на ноші, де лежав залишок ту- ші козла, і з тривогою думав: що ж то далі їстимуть його друзі? Е добре знав, що послух та злагода поміж ними жи- тимуть доти, поки не почнуть лихоманити порожні животи. Тоді все полетить шкереберть. Чаки-мисливці не раз гні- валися на вождя Ту саме тоді, коли були голодні. Члени плем'я повинні мати поживу, а найперше повинні мати доб- рі довбні, щоб здобувати ними поживу і щоб у будь-який подих захиститись од нападу хижого звіра. Бачилась Е і добра криївка, така, щоб відгородила від вітру і дощу. Та була в молодого проводиря ще одна потаємна думка — думка про Вогонь. Е не розумів чому, але ця думка про Вогонь якимось дивовижним чином поєднувалась у нього з думкою про Ни. Чомусь гадалося, що саме Вогонь поєд- нає його з чорнокосою красунею.