Не можу я без посмішки Івана 
оцю сльотаву зиму пережить. 
В проваллях ночі, коли Київ спить, 
а друга десь оббріхують старанно, 
склепить очей не можу ні на мить, 
він як зоря проміниться з туману, 
але мовчить, мовчить, мовчить, мовчить. 
 
Ні словом не озветься. Ані пари 
із уст. Вусате сонечко моє! 
Несуть тобі три царіє со дари 
скапарене озлоблення своє. 
 
Іваночку! Ти чуєш, доброокий? 
їй-бо, не знаю, що я зле зробив. 
Чого ж бо й досі твій поріг високий 
ані відчув, ані переступив.
 
Прости мені недільний мій Хрещатик, 
що, сівши сидьма, ці котли топлю 
в оглухлій кочегарці. Що терплю, 
коли вже ні терпіти, ні мовчати 
не можу, що, читаючи, люблю 
твоїх Орхана, Незвала і Данте, 
в дев'яте коло прагнучи стремлю. 
 
Моє ж досьє, велике, як майбутнє, 
напевне, пропустив котрийсь із трутнів. 
 
Із тих, що білий світ мені окрали, 
окравши край, окрали спокій мій, 
лишивши гнів ропавий і кривавий 
і право — надриватися в ярмі. 
 
Сидять по шпарах всі мужі хоробрі, 
всі правдолюби, чорт би вас побрав! 
Чи людська добрість — тільки доти добрість, 
поки без сил, без мужності, без прав 
запомогти, зарадити, вступитись, 
стражденного в нещасті прихистить 
і зважитись боротися, щоб жити, 
і зважитись померти, аби жить?.. 
5-6.12.1965