Прозаїки, поети, патріоти! 
Давно опазурились солов'ї, 
одзьобились на нашій Україні. 
А як не чути їх? Немає сил. 
Столичний гамір заважкий мені. 
І хочу вже на затишок, і, може, 
на спокій хочеться на придеснянський, 
і хочеться на мій селянський край. 
Пустіть мене до себе. Поможіть 
мені востаннє розтроюдить рану, 
побачити Дніпро, води востаннє 
у пригірш, із криниці зачерпнуть. 
Нехай грызуть днiпровi гострi кручi 
моє зболіле серце. Хай гудуть 
чернігівські просмолені ліси. 
Пустіть мене в просмолене дитинство. 
Бо кожну ніч порипують бори, 
і ладаном мені живиця пахне, 
і дерева, як тіні предковічні, 
мене до себе кличуть і зовуть. 
Пустіть мене у молодість мою. 
Пустіть поглянути. Пустіть хоч краєм, 
хоч крихіткою ока ухопить 
прогірклу землю. Звіхолили сни 
мій день, і ніч мою, й життя прожите. 
Пустіть мене до мене. Поможіть 
ввібрать в голодні очі край полинний 
і заховать на смерть. Пустіть мене — 
прозаїки, поети, патріоти. 
VI. 1964