І Народе мій, коли тобі проститься крик передсмертний і тяжка сльоза розстріляних, замучених, забитих по соловках, сибірах, магаданах? Державо напівсонця, напівтьми, ти крутишся у гадину, відколи тобою неспокутний трусить гріх і докори сумління дух потворять. Казися над проваллям, балансуй, усі стежки до себе захаращуй, а добре знаєш — грішник усесвітній світ за очі од себе не втече. Це божевілля пориву, ця рвань всеперелетів — з пекла і до раю, це нависання в смерть, оця жага розтлінного весь білий світ розтлити і все товкти, товкти зболілу жертву, щоб вирвати прощення за свої жахливі окрутенства — то занадто позначено по душах і хребтах. Тота сльоза тебе іспопелить, і лютий зойк завруниться стожало ланами й луками. І ти збагнеш обнавіснілу всенищівність роду, Володарю своєї смерті, доля — всепам'ятка, всечула, всевидюща — нічого не забуде, не простить. II Виснажуються надра: по світах, по диких нетрях, криївках і кублах розсовано твій рідний суходіл. Німі, нерозпізнанні вже уста, серця студені, тьмою взяті очі і шкарубкі долоні, де вже доль не розпізнаєш лінії. То рештки душі твоєї, що напівжива. О болю, болю, болю, болю мій! Куди мені податися, щоб тільки не трудити роз'ятреної рани, не дерти горла криком навісним? Стою, мов щовб, на вічній мерзлоті, де в сотню мишачих слідів угнались розпадки тьмаві — і скупу сльозу, що на морозі мерзне, ледь тамую: це ж ти, мій краю, в цятках крові — ти! Займанщино пекельна! Де не скинь страпатим оком — то охлялі надра, то рідний край пантрує звідусюди. «Це ж я (на голос Йорика) — це ж я». III Чотири вітри полощуть душу, у синій вазі стеблина яра, у вирві шалу, в світ-завірюсі чорніє безум хитай-води. Біля колчану хвостаті мітли, під борлаками, як запах бозу, убрався обрій вороноконій у смерк, у репет, у крик, у кров. Новгородці, новогородці! Загородила пуга дорогу. У синій вазі стеблина яра. Як білий бісер — холодний піт. О білий світе сторчоголовий — опріч опричнин — куди подітись? Кошлатий обрій вороноконій йде берегами ридай-ріки. IV Боже, не літості — лютості, Боже, не ласки, а мсти, дай розірвати нам пута ці, ретязі ці рознести. Дай нам серця неприкаяні, дай стрепіхатий стогнів, дум смолоскипи розмаяні між чужинецьких вогнів. Пориве, пориве, пориве, ревом порвемося в лет. Бач — розсвітається зариво, хай і на смерть, а вперед. Благословенна хай буде та куля туга, що разить плоть, щоб її не марудити в перечеканні століть. Боже, розплати шаленої, Боже, шаленої мсти, лютості всенаученної нам на всечас відпусти. V Зрадлива, зраджена Вітчизна в серці дзвонить і там росте, наш пригнітивши дух. Ви, нею марячи, зазнайте скрух і скрух — і най вас Бог, і най вас Бог боронить. Розкошлані на всіх вітрах вагань, як смолоскипи молодого болю, в неволі здобули для себе волю, ногою заступивши смертну грань. Щедрує вам безсмертя щедрий вечір в новій Вітчизні — по громадді спроб. Отож не ремствуйте, що вам на лоб поклав Господь свій світлий перст нищівний.