Верстаю шлях — по вимерлій пустелі, 
де мертвому мені нема життя, 
за обріями спогаду — оселі 
ті, до котрих немає вороття. 
А все ж — бреду, з нізвідки до нікуди, 
а все ще сподіваюся, що там, 
де кубляться згвалтовані іуди, 
мале є місце і моїм братам. 
Побачити б хоч назирці, впівока 
і закропити спраглий погляд свій. 
Зміїться путь — вся тьмяна, вся глибока, 
і хоч сказися, хоч збожеволій. 
Бо вже не я — лише жива жарина 
горить в мені. Лиш нею я живу. 
То пропікає душу Україна — 
та, за котрою погляд марно рву. 
Та є вона — за міражів товщею, 
там, крізь синь-кригу світиться вона — 
моєю тугою, моєю маячнею 
сумно-весела, весело-сумна. 
Тож дай мені — дійти і не зотліти, 
дійти — і не зотліти — дай мені! 
Дозволь мені, мій вечоровий світе, 
упасти зерням в рідній борозні.