Дзвенять німою тугою ліси,
Коли їх ніч тремтлива обнімає
І від очей у ревності ховає
Принади їх первісної краси.
 
Бринять живою радістю ліси,
Як ранок спалахне на небокраї,
Як сонце огняне завісу піднімає
Із їх первісної і чистої краси.
 
Мені здається, — може, я не знаю, —
Було і буде так у всі часи:
 
Любов, як сонце, світу відкриває
Безмежну велич людської краси.
 
І тому світ завжди благословляє
І сонце, що встає, і серце, що кохає.