РОСІЯНИ   Росіяни у Львові вигулюють псів. Вони – їх єдина худоба. “Собака – друг человека,” – кажуть вони І навчають псів рідної мови:   “Єхалі ми с подругой с фронта. Вишлі на вокзалє во Львовє с поєзда. “Кать, - говорю, - пасмотрі, какой красівий город. Давай здесь останємся!” Ми і осталісь…”   Росія, у хустці і святочній ватянці, Дарма чекала на них в Костромі. У помешканнях, Де за вбитими газдами сохли квіти, Вони вдихали запах чужих простирадл, Міряли квітчасті сукні, Кахельні п”єци розпалювали Шевченком. На околицях ще стріляли.   “Мамочка, я палучіла квартіру с окнамі на тєатр, гдє поют і танцуют. Мєня ужє пріглашалі туда на дєнь рожденія т. Сталіна. Помнішь Катьку, мою фронтовую подругу? Так вот, ана работала в НКВД і єйо убілі. Люді здесь нехарошіє, сплошниє бандьори. Но ми побєдім!..”   Росіяни у Львові вигулюють псів. Я здибую їх вечорами, Старих і задиханих, Коли повертаюсь з роботи. Пси волочать їх життям, Як пробиті Повітряні кульки.   ПРОБУДЖЕННЯ   Чоловіка, що зрікся свого імені, Запроторили до божевільні. Лікарі зазирали йому під повіки, Обстукували коліна, Морозили струменями води. “Ти - Мефодій!” - Втокмачували йому щодня. “Та ні, я - Адам,” - Не здавася той І ховав лице Від кулаків санітара…   Якось восени За вікном його палати Медсестра приймала Пологи у яблуні. Вона підстрибувала, Щоб дотягнутися до гілки. Він дивився на її округлі коліна І тихо благав: “Єво, упізнай мене хоч ти!..” ГАЛИЦЬКІ ПОПЕЛЮШКИ   Щонеділі знаходжу золоті туфельки. Попелюшки їх гублять тепер частіше, Утікаючи з п”яних вечірок додому, Де їм мацали груди, Стискали сідниці, Сороміцькі слова шепотіли на вухо…   Хатні феї в строкатих нічних сорочках, Витруть з губ їм помаду, як кров, І накажуть: Не боятися рук - Щастя теж не безруке. Не губити взуття (прецінь коштує гроші). Та й знаходять ті туфельки Зовсім не принци, А старі диваки У заношених джинсах… ХХХ   Мій сад, наче мокрий плащ Виблискує проти сонця. Я вчора його одягнув Й подався до тебе в гості.   Зі мною були хрущі Мурашки і рій бджолиний, Пискляві пташата в гнізді Та ще перестрашена мишка.   Був вечір. Періщив дощ. І ти до мене не вийшла. Тоді я закутався в сад І довго блукав по місту.       XXX   Заміряні на покрустовому ложі Кажуть, що я – зависокий. Недолюблені і ніким непещені Вважають мене ловеласом. Лікар каже, що я Забагато палю, Священик – замало молюся. Сусід зневажає мене за те, Що я з ним не хочу випити. Двірничка підозрює мене У крадіжках опалого листу.   Політики мають мене за йолопа, Генерали – За небезпечного пацифіста.   І тільки син каже: “У мене – чудовий татко. він так рідко зазирає У мій щоденник”.   податок геройства, і мито страждань З нас здирають, мов шкіру старі пердуни. Я ж волію загинути в війнах кохань. А на інших нехай помирають вони.   Гей, музики! До біса і марші, і гімн! Я найкращий парламент віддам за бордель. Я кохаю жінок, чисте сяйво колін, Недоторканість перс і волосся руде.   А коли моє серце прохромить інфаркт І душа моя рушить між зір і комет, Бог у Книзі буття так опише сей факт: Що ти з нього візьмеш? Він був просто поет…”       ХХХ   У брехунів я вчився правдомовності, У повій - коханню, У підлих - честі, У графоманів - поезії.   Мої вчителі були не найгірші. Вони добре знали свої ремесла. А те, що учень Не схожий на вчителів - Це лише прикра випадковість. Бо, хіба, хтось застрахований Від невдач?     ЛІТО   Це літо -- хворе на сухоти. Воно лише лікується в нас. Тож не очікуймо від нього багато. Бо небавом воно поїде, Забравши з собою Пташині базари, Зелень лісу, Фотоспалахи блискавиць.   І знову приплентається зима, І буде гріти Задубілі від холоду руки Над димарями наших дахів.     БЕЗРОБІТТЯ   Розплатитися за пиво, За силувану дружбу, За сфальшовані співчуття І зужиті поради, Здати ланцюги на металобрухт, Поставити три свічки У храмі пресвятої Трійці, Сісти у затінку бозу І сказати: ”Тепер і ти - вільний. Той, Хто годує Птаство небесне І шиє капелюшки для троянд, Він подбає й про тебе.”   Головне - Не дивитися на людей, Яких везуть на службу В обшарпаних клітках трамваїв.     БЕЗСОННЯ   Ти не любиш безсоння. Його хворобливе полум”я розштовхує пітьму І тіні спогадів починають Свій танець на стелі. Ти затулюєш очі долонею, Але сонце безсоння Сходить в тобі, а не в небі. Бог сотворив світло. Воно -- частка безсоння. Ти стоїш у сумному дозорі Поміж своїх страхів. Вони теж безпорадні заснути.   Колись, У студентській кімнаті, Де за стіною пили, Різалися в дурня І ламали у любощах ліжка, Ти писав, мріючи про безсмертя. Тепер ти його не хочеш, Бо у ньому нема забуття. ВЕЧІР   Сідає сонце. Хмар жалоба. А місто - мокре і руде. Його затоптана утроба Від наших ніг, як дзвін гуде.   Час повертатитися у нішу На гак домашній вішака, Де ти - святий і наймудріший Із царським скпікером в руках.   АПОКАЛІПСИС   В робітнях зла побільшало майстрів. Їх найняли за безцінь. А мільйони Під брамами, у чергах, шлють прокльони, Бо їх не взято у пекельний стрій. На смітниках вмирають дітлахи. Їх народили звироднілі суки, Що з голоду злягалися, розпуки У ночі блуду в закутках глухих. Черниця-смерть лише зі співчуття Заходить у загиджені лічниці, Щоб перетяти ниточку по нитці У тих, хто вже втомився від життя.   Князь пітьми торжествує. Над Дніпром Він мій народ висвячує в погани. Лягли сніги на землю замість манни І тхне повітря скверною і злом…   ПОЛІСЬКИЙ ПАН   Найміть мене до себе в слуги. Щоранку я б вам подавав У біле ліжко чорну каву, Газету свіжу і плітки Про подружок та їх коханців. Я б вас вивозив в лімузині, До ресторанів і крамниць, До гінекологів-п”яниць, Що практикують лиш аборти. Я б дім стеріг, газони стриг І гріх не мав би вам за гріх.   Та якось, може, уночі, Ви, перемучені безсонням, Мене покличете, Щоб я щось прочитав для вас З Ронсара. Тоді я вистрибну з пітьми І, скинувши ліврею служки, Явлю вам свій справдешній лик - Поліського, старого Пана, Божка лісів, сопілкаря, Викрадача дівоцтва й цноти.   Я пригублю вас, як вино, В підвалах сховане давно, А потім відведу за руку У недоторкані ліси, Під дощ, пташині голоси. Навчу молитві і пісень, Жертвоприношенню для сонця. А як приймете долю цю - Залишу в храмі ялівцю Черницею…