Із книги "Власник місяця" (1990, "Радянський письменник") Лист до Рима …А ще у нас зими не відбулось. Йдуть хмари, навантажені дощами. І вітер цілий день, неначе лось, Гребе копитом золото піщане. Я мало сплю. Вдивляюсь за вікно. Туман у Понті. Сонний шерхіт мідій. А вчора після півночі Овідій Приніс пісні і молоде вино. Журився, що півосені хворів, Що дах прогнив, рука тремтить стареча. Та пам"ять, мов невпинна кровотеча, Все повертає у жорстокий Рим. І плащ його зимовим штормом пах, Що падав на розхитані причали. І довго очі щось його кричали. Та пісня запікалась на губах. До ранку я світив свої вогні. Сидів і думав, спершись на коліна: Чи зможе тілом вижити країна, Коли її душа у вигнанні? Фрагмент Багряна кров небес вже скрапує на землю. Підпалює ліси, кривавить лик ріки. Вишептує трава свою молитву древню, Не знану нам, але одну на всі віки. Ми сіли у саду. Між нами повні кухні. Дощаний стіл рипить під ліктями, як сніг. Захриплі голоси і язики припухлі, І губи кривить нам якийсь нелюдський сміх. Та що ж це з нами? Що? Невже ми упилися? Столітній мед загус у кухлях і пригас. Ці втомлені слова, ці олов"яні лиця. Ці сутінки в очах у кожного із нас. Устаньмо, браття. Час. Дорога нам далека. Багряну кров небес вже всмоктують піски. Ще тільки червонить над хатою лелека І калюжі блищать, округлі, як миски. Та щось тримає нас. Ми сохнемо, мов квіти, - Ні крикнути, ані підвести голови. Так, наче б хтось прирік навіки нас сидіти І слухати молитв то листу, то трави. Власник місяця Я сьогодні багач. Я ж бо власник повного місяця. Він висить у моєму вікні, - Паляниця, таріль із медом Чи старенький, затертий малюнок, На якому брат коле брата -- Це вже справа моїх фантазій. А привласнив його учора. Він якраз зазирнув до кімнати, Коли я рахував свій скарб - З копу книг та десяток зшитків. Власне, я не такий вже й скнара. І якщо вас укусить заздрість, Ви вночі лиш розсуньте фіранки І лягайте лицем до вікна… ДАВНЬОРУСЬКА ФРЕСКА Ах, княжий стіл такий багатий! Ах, там наїдків і медів! І оксамитові палати, І канделябри золоті! Дружина п"яна. Князь веселий. В ногах - ворожі прапори. Тріщать свічки і пахнуть зела, І свято в келихах горить. Підпила черень гукає: "Слава! Таки покарано загарб…" І скарбники рахують скарб, І сиплють в скрині у підвалах. А дзвонарі з небес бездонних, Підп"явши ряси до борід, Гримлять ту вістку семидзвонно На цілий світ, на цілий світ!.. І світ почув ті щирі дзвони , Що він - у мирі і добрі… І тільки місяць був червоний - Відбився плямою в Дніпрі. ХРАМИ Ті храми спалені, та ми Приходим часто на руїни. Забуто, хто кричав: "Пали!", Хто клав багаття по-під стіни. Лиш пам"ятаєм, як в ріці Вогні відбились, мов дерева, Як спів приречених жреців Душили реготом і ревом … Старі повержені боги. І знову дні повільні, сірі. І душі входять в береги Нових молитв, нової віри. Ми там покірні і м"які , Поклони б"єм невсипно, строго, І сиплем, сиплем мідяки Під ноги мученика-бога. Але загляньте в нашу глиб. Там жар пожеж і думка клята: Чому Ісуса розп"яли Не в нас, не ми, а суд Пілата?..      Із циклу "Сільські ідилії" Ідилія ночі Стояти біля кожного вікна, Вслухатися у праведні й гріховні Розмови, шепотіння невгамовні, Хропіння, поцілунки до видна. Зірками розсипатися. Дощем Стекти дахами, теплою корою, Совою прокричати за горою, Приспати праводолюбців і нікчем… Мене не кличуть. Завжди на порі Скрадливо шелещу в траві і листі. Тьмяніють вікна. Гаснуть ліхтарі. Бряжчать замки і засуви ребристі. Я - ніч Я - покровителька злодюг, Поетів і розпалених коханців, Що засинають змучені уранці, Не раді сонцю і новому дню. Мовчіть-но, днин похвальники святі , В моїх палацах до гріхів охочі. Бо чи були б у вашому житті Щасливі дні, якби не щастя ночі ?.. Ідилія стодоли На сіно жду. В мої хороми Його привозять на возах. Ще підганятиме гроза Коня пилюку і розмови. Я відчинюся їм. З дверей Дихну в лице торішнім літом, Де стільки пахощів розлито, Що їх ніхто не розбере. І знов сухий, духмяний крам В мені сховають, мов у скрині. Робота буде, наче гра Для молодої господині. А потім звабно блисне грудь, Важка рука зімне спідницю Холодні краплі упадуть На розпашілу черепицю… Я задрімаю під грозу, Під поцілунки в очі, губи. Лиш кінь похнюпиться внизу, Так, наче б він вівса не любить. Ідилія кузні В тій кузні більше не кують, Не розмовляють, не чаркують. В ній горобці свій вік вікують, Джмелі у щілинах живуть. Трава у двері загляда І бачить те, що не розкаже. Весною вишня молода Не задихається від сажі. Кінь не жує в дворі вівса, Не жде господар на підкову. Іскринки золота оса Не вжалить руку випадково. Тут є дубовий стіл, стільці, А на полиці глек вухатий. І молотки, немов мерці, Що їх не винесли із хати. ХХХ Спинити серце, як годинник І в тишині свого єства Збагнути: що в тобі, людині, Від звіра і від божества? Твоя душа, як тінь кентавра, Злетить і кане в непроглядь, З чолом, де випечені тавра Старезних присудів, проклять. Як ми сотворені недбало! Чи, може, наша в тім вина? Чи в Бога глини бракувало І він ліпив нас із багна? ХХХ Минала ніч. І знов дарма. Твоє перо не воскресало, Словами мертвими писало Про те, чого давно нема. Ти світло вимкнув. Тихо ліг. Згасив останній недопалок. Сон не приходив, мов для всіх Його в ту ніч було замало. І ти не спав. І думав так: Що це ніколи не минеться, Що ти - поет, але без серця. Ти - клітка, котру кинув птах. Йшов ранок. Землю молодив, Снігами сяючи перлисто. І літака залізний Див Злітав із гуркотом над містом. Кроки Кроки, Важкі і легкі, як пір"їнки. Кроки, розмірені і вайлуваті. Кроки чужої красивої жінки. Кроки вночі у холодній кімнаті. Слухай уважно. Вони не безликі. Ходять герої і ходять лакеї. Кроки бувають дрібні і великі, Кроки у землю І понад землею. Із книжки "Проміння стежок" (1984, "Каменяр") Царівна Моя царівна ще нічия. Вона мене не знає ввічі. Ще їй під серце не влучив я Своїм очиськом чоловічим. Вона ще ходить по світлицях, Тче килими і вишиває. Ночами їй ще легко спиться. Домашнім дихається раєм. А що ж любов? Любов, як білка Живе собі в дрімучій пущі, Стрибає з гілочки на гілку І золоті горішки лущить. Її б загнати, заточити Отій царівні в клітку серця. Та коник просить мій спочити, Що на печалях й так пасеться. Вогонь Топтав вогонь, а він не гаснув - За соломинку ухопивсь, Повз до ноги покірним блазнем, Чи між вуглин таївсь мов рись. Він танцював. Звивався дико. Сичав гадюкою з-під ніг, То раптом оком чоловіка Благав, щоб хтось йому поміг. Та я топтав. Нехай маліє. Теплом у землю хай стече. Коли вогонь душі не гріє, Він тільки руки обпече. Глибина Блищить вода на сонці, як луска І тепла хвиля хлюпає під очі. А глибина, темнюща і жаска Холодним прутом п"яти вже лоскоче. І так манить підступна глибина, Що хочеться за сонце ухопитись. Хоч серце в небесах своє втопити. Але ковтнути синього вина. Та береги в оточення беруть. І розумієш, пізній ти чи ранній, Твоє єство, важке, неначе ртуть, Поміж глибин тримається на грані.