7 
Людина розповзається, як зібрання народне — 
хапаєшся за погляд, щось гукаєш колоритне — 
та вислизає, заповзає у таємні сховки, 
привалює себе речами і городить замки. 
Усі — у хащах риштувань, ворожать на ”що буде”, 
крізь дірку часу розглядають вигадані біди. 
Це їх об'єднує, гуртує знову в юрби. 
І все ж патетика спадає, і тьмяніють фарби. 
Гонитва припинилась, та триває втеча. 
Бракує явлення у танці Бога! 
Але у сни ще зазирає живе Небо. 
Крізь марші стель, крізь мури хвиль — 
      пульсує Безмір. 
Будь досконалим ритмом, 
танцюй тонко 
на пелюстках Часу — 
усміхнено! 
У центрі Всесвіту — твоє серце! 
Радій! 
Нема питання — не треба й відповіді. 
15-31 серпня 1998 р. Львів