Історію ми вивчаємо як зміну відмінних, структурно самодостатніх епох, що 
заступали одна одну, часто протистоючи одна одній. Епоха трипілля завершується 
десь на зламі III і II тисячоліть до Різдва. П заступає інша епоха, яка досі ще 
не прибрала собі в археології сталої назви і яку з однаковим успіхом можна було 
б означити як післятрипільську, або ж передскитську. І відповідно до того, як 
трипілля репрезентує кінець неоліту (енеоліт), а скити—це вже раннє залізо 
(гальштат), то цей період за даною номенклатурою ми повинні були б означити як 
епоху бронзи, якщо б це могло внести ясність в освітлення даного періоду . 
На межі III—II тисячоліття (тут можуть бути запропоновані різні варіянги; 
хронологія для даного періоду не може претендувати на те, щоб бути довершено 
точною) трипільська людність була винищена. Трипільська культура зникає на 
теренах України . 
Археологічні розкопки стверджують, що знищення було раптовим і суцільним. В 
деяких житлах (приміром, розкопаного селища на Коломищині поблизу Трипілля) 
залишилася глина з слідами жіночих пальців на ній, заготована в хаті, щоб ліпити 
посуд. Катастрофа прийшла несподівано, знищення було остаточне. Воно охопило всю 
територію розповсюдження трипілля, на півночі, як і на півдні. В Коломищині коло 
Трипілля і в Володимирівні, Сушківці на Уманщині і т. д. Усе було зруйноване, 
спалене, сплюндроване. 
Трипільська культура зникає на території України; її заступає інша культура, 
нова, значно відмінна від неї і в багатьох відношеннях їй протилежна. 
Ця нова культура, що заступила трипільську, археологічно вивчена далеко менше як 
попередня, але все ж таки на сьогодні ми маємо про неї вже більше або менше 
виразне уявлення. 
Мова йде про так звану культуру шнурової кераміки . Якщо для трипілля був 
характерний мальований посуд і відповідно до цього трипільську культуру ми 
визначаємо як культуру мальованої кераміки, то для даної культури властивий є 
посуд, на якому орнамент роблено з допомогою відтисків шнурка, скрученого 
мотузка,— звідкіля й повстала згадана узагальнена назва для цієї культури як 
культури шнурової кераміки. 
Посуд, властивий цій кераміці, далеко грубішій і грубіший, далеко простіший і 
примітивніший, ніж той тонкостінний, з добірної, добре одмученої глини 
зроблений, елегантно витончений, мистецько й технічно досконалий посуд 
трипільських часів. 
Посуд з шнуровим (мотузковим) орнаментом справляє враження посуду глибоко 
провінційного, посуду глухих і замкнених закутків, що існував десь в ізольованих 
місцевостях, в одриві од тодішнього культурного світу. Він існував десь, досі не 
піддаючись впливам трипілля, незалежно від нього й поза ним. Певне, далі на 
захід або північ... Він, цей посуд, означає зниження технічного й, одночасно, 
мистецького рівня, крок назад, а не вперед в розвитку керамічного виробництва, 
етап не поступу, а регресу. 
Після катастрофи, пережитої трипільським світом, рух і розвиток починається 
знову. Починається з етапів, що здавалися остаточно перейденими за попередньої 
епохи. 
Ця технічна й мистецька примітивність, деградація посуду шнурової кераміки, в 
порівнянні з трипільською, вводили в облуду тих археологів, які в зміні типу 
культур шукали лише ознак поступу. Вони датували культури в залежності до їх 
рівня розвитку; їм здавалося, що якщо примітивніше, то початковіше, й якщо 
розвиненіше, то хронологічно пізніше. Тим часом менш розвинена кераміка 
шнурового типу належить пізнішій добі в порівнянні з трипіллям; вона належить 
епосі, яка прийшла після трипілля й заступила останнє. 
Топографія селищ доби шнурової кераміки. Розкопки трипільської культури досі не 
дали вказівок на подвійність культурних нашарувань. Культурний шар в місцях 
знахідок трипілля завжди одноверство-вий. Перекладаючи це з мови 
технічно-археологічної на звичну нам мову історії, мусимо ствердити, що 
переможці не оселилися на місцях осель переможених. Вони не оселилися на площі 
знищених ними трипільських селищ. Вони оселилися деінде, в інших місцях, в 
місцевостях з іншими ґрунтовими умовами і з іншим топографічним профілем. 
Ми знаємо, трипільці шукали чорноземлі. Носіїв шнурової кераміки чорноземля не 
цікавила. Вони не осіли на теренах тих районів, де жили протягом тисячоліття 
перед цим трипільці, приваблені сюди глибоким шаром добірної масної чорноземлі. 
Це з огляду на умови грунту; що ж до місцероа-ташувания, то і під цим оглядок 
топографія селищ шнуровиків, в порівнянні з трипільськими часами, є істотно 
відмінною. 
Трипільці жили на відкритих місцях; певно ніщо не загрожувало їх мирному осілому 
побутові хліборобів. 
Наші розкопки в Городську біля Коростишева (розкопки П. П. Курінного), в Райках 
на Гнилоп'яті біля Бердичева (розкопки В. Хвойки й П. Курінного), в Києві на 
Кирилівських висотах засвідчили, що шнуровики змінили тип поселень. В 
протилежність тряпільцям вони почали селитися на берегових горбах, відрубних 
кручах. 
В порівнянні з трипільськими поселення шнуровиків — це поселення городищанського 
типу, завжди високо піднесені над рікою. Це вже не відкриті села на широких 
просторах плато або в низинах і ярах уздовж невеликих струмків, а поселення типу 
зміцненого городища на ріці, що певно править за спосіб зв'язку й сполучення. 
Тут, для означення типу поселень шнуровиків, годилося б вжити як термін німецьке 
слово бург. Цей вираз прозоро зберігає зв'язок значень: як гора — город, так і 
бург — це берг, споріднене з слов. брег і українським берег. 
Доводиться зробити висновок, що умови життя в цей післятрипільський період різко 
змінилися. Зникла безпека, яка досі дозволяла селитися на відкритих місцях і не 
боронитися. Погроза небезпеки звисла над людністю. Ця небезпека зробилася 
сталою. Носії шнурової кераміки мусили весь час стерегтися. Вони жили в стані 
постійної тривоги. 
Не може бути сумніву, та обставина, що кількість точок з культурою шнурової 
кераміки виявлено досі в далеко меншому числі, ніж поселення трипільців, виразно 
свідчить про зменшення народонаселення на Україні в цей післятрипільський 
період. В свою чергу, зменшення народонаселення повинно було призвести до 
зменшення міці опору. Людність примушена була шукати додаткових чинників для 
своєї оборони, знайшовши їх в тих природних умовах, що їх давали топографічні 
особливості місцевості. Прагнення використати природні умови захисту, в свою 
чергу, позначилося на відзначеній уже нами зміні типу поселень. 
З цього погляду дуже характерно, що й Городське, й Райки дають двохшарове 
наверствування археологічних культур: нижній шар—це культура шнурової кераміки; 
горішній—культура князівських часів. Іншими словами, поселення шнурової кераміки 
з II тисячоліття перед Різдвом знаходиться на тих самих місцях, високих 
берегових горбах-кручах (мисах), де в Х—XIII [ст.] знаходилися князівські 
городища. В ці дві епохи, відокремлені одна від одної майже трьома 
тисячоліттями, людність селилася на одних і тих самих місцях. Виразне свідчення, 
що в умовах часу було щось спільне. Війна й небезпека стають однаково ознакою 
часу. Люди живуть, остерігаючись несподіваного нападу. 
Шнуровики, ті, що заступили трипілля, знищивши трипільський, побутовий, 
століттями налагоджуваний лад, примушені були жити під постійною погрозою 
власного знищення. 
Суспільно-господарчий лад на Україні в післятрипільський (передскитський) 
період. Хто то були ті, що заступили трипілля? Ким були вони з огляду 
суспільно-господарчого? Про які зміни в суспільно-господарчому відношенні 
свідчать згадані вище явища: деградація керамічного виробництва, провінціяльний 
тип шнурової кераміки, менша кількість поселень в цей період супроти їх числа в 
трипільський період, отож тим самим виразне свідчення про зменшення кількости 
населення, ці такі характеристичні зміни в топографії поселень, про що була 
щойнв мова? 
Насамперед, щодо хліборобства. Як і кераміка, так і хліборобство деградує. Воно 
втрачає свій провідний, виключний, основний характер. Не воно визначає тепер тип 
і напрямок розвитку культури. 
В основі господарства трипільських часів лежало хліборобство, пов'язане з 
підпорядкованим йому скотарством. В післятрипільський період хліборобство не 
зникає, але вага його, як сказано, зменшується й підпорядковується скотарству, 
яке, в свою чергу, на даному етапі набуває нових, інших рис, тих рис, яких за 
попередньої епохи воно не мало. 
Як відзначає в своїй праці проф. В. Щербаківський, в Месопотамії не було коней, 
їх не було і в трипільців. Для культурного світу того часу, для типу культури, 
репрезентованої за тієї доби передньо-азійськими народами, був властивий не 
кінь, а віл. При розкопках трипільських селищ знаходимо кістки бика, але не 
знаходимо кісток коня. Кіннотник-вершник не був властивий трипільській епосі. Цю 
епоху репрезентує не кіннотник-вершник, а осілий хлібороб, пов'язаний з 
ділянкою, яку він обробляв. Уперше кіннотник з'являється на арені історії 
України в післятрипільський період. 
Носіїв культури шнурової кераміки, що заступили трипільців, проф. В. 
Щербаківський характеризує як піших номадів і, як таких, протиставляє їх осілим 
хліборобам, трипільцям. Це протиставлення осілих хліборобів і номадів, 
розмежування двох епох, що заступили одна одну, за даною ознакою, безперечно 
слушне, з тією, однак, відміною, що, як показали розкопки останніх часів, 
зокрема Городська, носії шнурової кераміки якщо й були номадами, то в кожнім 
разі не пішими, а кінними. 
Ми говоримо про «номадів», але тут потрібне уточнення. Мешканцї Городська були 
номадами, оскільки вони були кіннотники й кінь переважав в складі їх стада. 
Піший хлібороб був носієм трипільської культури. Вершник-скотар став носієм 
тієї, що прийшла їй на зміну. На зміну бику прийшов кінь. Віл, стадо, в якому 
переважає корова, пасує до побуту, пов'язаного зі сталістю перебування поблизу 
оброблюваної хліборобської ділянки. 
Випас табунів коней і отар овець вимагав, з погляду територіяльного обсягу 
кожного окремого господарства, освоєння далеко більшого простором терену, ніж 
той тип господарства, що його структуру визначають обробка землі й сполучений з 
тим випас корів. Луг ніколи не є тотожний собі, в протилежність земельній 
ділянці, оброблюваній людиною. Луг залежить од природних умов; лан обробляє й 
засіває людина. 
Зменшення ваги хліборобства, перехід на тип господарства, в основі якого лежала 
не обробка землі, а випас худоби, не лан, а луг, не хліборобська ділянка, а 
вигін, простори для випасу овець і коней,— все це робило з шнуровика номада, 
яким трипілець не був. 
Безперечно, шнуровики були номадами, але вони мали сталі місця осідку, мали 
постійні житла, споруджували укріплені городища, виробляли посуд, отже, тим 
самим, «абсолютними» або «виключними» номадами вони не були. 
Це все треба взяти до уваги, щоб збагнути сенс тих історичних зрушень, які 
стались на Україні при переході від трипільської епохи до післятрипільської 
(передскитської). 
Район розпросторення. Визначення культури після-трипільських часів як 
«усатівсько-городської». Мате-ріяльна культура пізньонеолітичної (енеолітичної) 
України, щільно пов'язана з передньоазійським культурним світом, була «культурою 
на волах», як ЇЇ визначив проф. В. Щербаківський. Культура наступної епохи, 
епохи бронзи й шнурової кераміки, стає культурою кіннотників-вершників. 
Спочатку ця вершницька післятрипільська культура відкрита була на півдні 
України, на Одещині, Херсонщині, в Бесарабії коло Тирасполя, отже, на нижньому 
Дніпрі й Дністрі, в степах Північного Причорномор'я. Усатове, в безпосередній 
близькості від Одеси, розкопуване в 20 р. Болтенком і в 30-х роках О. 
Лагодовською, дало нам виразне уявлення про тип цієї культури. Довгий час 
Усатівська культура здавалася властиво степовою культурою. Подібна культура з 
отарами овець і табунами коней здавалася ніяк неможливою на Півночі, в умовах 
Полісся. 
Наші розкопки в Городську під Коростишевом на Житомирщині довели, що вершницька 
післятрипільська культура була властива не лише для Півдня, але й для Півночі, 
не тільки для степової України, але й для її лісової смуги. Однаково для 
Причорномор'я і для Полісся. В складі стада в Городську переважав кінь і дрібна 
худоба. Як ствердили сліди на кістках, кінське м'ясо місцева людність споживала 
в їжу. 
Культуру попередньої доби, за місцем першого її відкриття, означувано як 
трипільську; культуру даної доби годиться визначити як усатівсько-городську (або 
усатівсько-райковецько-городську). 
В якому зв'язку ця усатівсько-городська культура стоїть до трипільської? Ми 
знаємо: трипільська культура десь на межі III—II тисячоліття перед Різдвом була 
винищена. Чи значить, однак, це, що знищення було суцільним, чи, може, між 
культурою мальованої кераміки й культурою шнурової кераміки, незважаючи на весь 
розрив, який стався при переході од однієї епохи до другої, все ж таки 
збереглася деяка спадковість? 
З цього погляду заслуговує на увагу той факт, що в археологічній літературі 
визначається і, зазначімо, цілком слушно визначається, як останній пізній етап 
трипілля. 
За типом свого суспільно-господарчого укладу Усатово належить цілком новій добі, 
що ж до типу своєї кераміки, то усатівська кераміка становить, безперечно, 
кінцевий етап розвитку трипільської кераміки. 
Оскільки синхронність Городська, Райків, Києва і Усатового не підлягає жодному 
сумніву, то це значило б у взаємовідносинах Півдня і Півночі, лісової й степової 
смуги України, що коли на Півночі шнурова кераміка майже цілком витискує 
мальовану трипільську, то на Півдні, навпаки, ця остання затримується далеко 
сталіше. На Півдні традиції трипілля зберігаються міцніше, триваліше, як на 
Півночі. Це значить, [що] процеси ліквідації трипілля бурхливіше, остаточніше 
проходили на Півночі. Південь виявив себе більш традиціоналістичним. Зв'язки з 
Наддунав'ям, Середземномор'ям та Малою Азією, певне, сприяли тому, щоб саме тут, 
на Півдні, вплив трипілля в культурі доби зберігся якнайвиразніше в порівнянні з 
Північчю. Знов же, зайвий доказ на те, що шнурова кераміка розповсюджувалася на 
Україні не з Півдня, а з Півночі, власне, слід гадати, з північного заходу . 
На Півночі мальований посуд (за схемою розвитку трипільського посуду, 
запропонованою Т. Пас-сек, його означено як «гамму») в комплексах шнурової 
кераміки трапляється лише в поодиноких примірниках, але він достоту тотожний з 
посудинами, які виявлено па Півдні. Це округлі горщики з короткими вушками, 
прямими й короткими вінцями, округлйм черевцем, зроблені з добре випаленої глини 
й вкриті чорно-жовтим сітчастим орнаментом, їх знайдено як в Городську, так і в 
Райках, на Півдні в Слобідці Романівні і в Усатовому під Одесою, в Білозерці під 
Херсоном на Дніпрі, в Парканах коло Тирасполю на Дністрі і т. д. 
Етногенетичні процеси на Україні в післятрипіль-ськии (передскитський) період. 
Як згадувано, кераміка (посуд) становить переважний об'єкт археологічних студій. 
Археологи в багатьох випадках свої висновки спирають на дослідження саме 
кераміки. Не дурно навіть означення епох в археологічній науці дається якщо не 
за назвами географічних пунктів знахідок, то за означенням відповідних типів 
кераміки (епоха мальованої кераміки, епоха шнурової кераміки і т. д.). Тим-то 
той факт, що в комплексах шнурової кераміки виявлено мальований посуд, 
сприймається як свідчення, що, попри всі зміни й зрушення часу, які сталися на 
зламі III і II тисячоліть, трипілля все ж таки не вигибає остаточно, а в більшій 
або меншій мірі зберігається, вростаючи в нову культуру. Цей же факт дає нам 
підстави робити також висновки щодо тих етногенетичних процесів, які почалися на 
Україні в післятрипільську епоху. 
Післятрипільська епоха — про це вже згадувалося — археологічне вивчена далеко 
менше, як попередня. Статуеток не збереглося. Тілопальний похорон не лишив нам 
остеологічних решток. Отож і висновки про етногенетичні процеси доводиться 
будувати, спираючись майже виключно на культурно-історичні обставини часу, на ту 
картину зрушень, що сталися на Україні в цей період і про які ми знаємо з 
археологічних джерел. 
Як не уривчасті наші відомості з того часу, все ж таки головне ми знаємо. 
Провідні ознаки післятри-пільської епохи — це суцільне винищення трипілля й 
виникнення нової культури, витворення зовсім відмінного суспільно-господарчого 
ладу. Катастрофа, що сталася на зламі двох епох, вказує на те, що і в етнічному 
складі людности повинні були статися ґрунтовні зрушення. Можна цілком певно 
ствердити, що десь з початком II тисячоліття перед Різдвом етнічний тип 
неолітичної людини зникає з теренів України. Неолітичний, передньоазійський 
антропологічний тип втрачає свій панівний характер. 
Ось тези, що їх ми можемо висунути як провідні. Беручи до уваги процес, звідкіля 
й як поширювалася шнурова кераміка на Україні й напрямки її культурних зв'язків, 
доводиться визнати, що носії культури шнурової кераміки етнічно не належали вже 
до групи передньоазійських народів, а до групи народів північно-західної смуги 
Європи. 
Спорідненість трипільців з хетітами може бути трактована по-різному. Можна 
трипільців вважати за яфетидів, можна їх розглядати як протоіндоєвро-пейців. 
Незалежно від того, як це питання буде розв'язане майбутніми дослідниками, не 
підлягає сумніву, що нова людність, очевидячки, з північно-західних периферійних 
смуг України в II тисячолітті перед Різдвом поширюється на Україні й опановує її 
терени. Трипільців ця нова людність почасти знищує цілковито, почасти відтискує 
на південь, почасти ж змішується з ними. Винищення було суцільнішим на Півночі, 
менш значним на Півдні. В протилежність тому домішка трипільської людности 
повинна була бути більш значною на Півдні й менш значною на Півночі. 
Якщо в науковій літературі носії культури мальованої кераміки зараховуються до 
яфетидичного (неін-доєвропейського) або передіндоєвропейського типу, а носії 
культури шнурової кераміки й шліхованих клинків до групи індоєвропейських 
народів (думка, яку приймає й проф. Щербаківський, стор. 39, 46 його праці), то 
це значило б, що саме в цей період на Україні перед- або неіндоєвропейську 
людність заступає індоєвропейська. 
Аналогічний процес відбувається не лише на Україні, але й в інших частинах 
Європейського Середземномор'я. Скрізь неолітичну людність Європи й 
Середземномор'я відтискує, знищуючи або поглинаючи, нова індоєвропейська 
людність. Елліни відтискують в Греччині пеласгів. Латиняни в Італії заступають 
етрусків, італів і інші тубільні автохтонні племена. Скрізь відбувається той 
самий процес: перехід з неіндоєвропейського ступня на індоєвропейський, 
деформація передіндоєвропейської людности в індоєвропейську . 
В світлі цих процесів і явищ нам стає зрозумілі-шим також і той процес занепаду, 
знищення трипілля, про який ми знаємо з археологічних джерел. В цілій Європі, в 
тім числі й на Україні, відбуваються в цей період колосальні етнічно-культурні 
зрушення. Старий світ остаточно занепадає. Повстає той новий світ, епоха 
панування індоєвропейських народів, що триває тим часом ще й досі. 
В II тисячолітті перед Різдвом ми на початках цього процесу. Зрештою, й Гомерова 
«Іліяда» фіксує й описує в історіософічному аспекті саме цей процес змагання 
двох світів, старого, передньоазійського, й нового, європейського: гине Троя, 
гине під ударами еллінів старий «яфетидичний» світ. 
Україна не лишалася осторонь від цих процесів, що потрясли тоді Євразією. 
Україна, яка за попередньої енохи входила до складу передньоазійського 
культурного світу, очолюваного Месопотамією—Єгиптом, тепер, на даному етапі, 
змінює напрямок своїх тяжінь. За трипілля вона була країною передньоазійського 
світу; тепер, як і країни Балканів, Апеннінського півострова, вона 
індоєвро-пеїзується. Від цього часу вона належить вже не яфе-тидичному 
передньоазійському, а європейському світу. 
Оскільки український народ є одним з індоєвропейських народів, то тим самим і 
процес творення українського народу, .наших предків на Україні, як народу 
індоєвропейського, відноситься до II тисячоліття перед Різдвом, отже, саме до 
епохи післятри-пїльської (передскитської). 
За цієї доби відбувається перехід тубільної людности України з 
передіндоєвропейської стадії (яфе-тидичної, або ж протоіндоєвропейської) на 
індоєвропейську. Однак було б помилкою сказати, що індоєвропейська людність 
України витворилася безпосередньо з трипільської. Перехід від «трипілля» до 
«післятрипілля», як ми знаємо, не був прямий. Цього не сталося, як не сталося й 
іншого цілковитого розриву. Ми знаємо: культура шнурової кераміки й шлі-хованих 
клинків увібрала в себе елементи культури мальованої кераміки. Іншими словами: 
поруч з процесами знищення, відтискування, переселення, міграції мали місце 
також процес дифузії, деформації, успадкування, засвоєння. Не лише виключення, 
але й включення. Був розрив, але й був стик. 
Підсумки. Отже, формулюємо! Хлібороба заступає вершник. Мирного осельника — 
войовник. Мальовану кераміку — шнурова. Вола (корову) — кінь і вівця 30. 
Тубільну людність з III тисячоліття, зв'язану з пе-редньоазійським світом, 
заступає нова людність, що поширюється на Україні з периферійних 
північно-західних її смуг. Ця нова людність є індоєвропейською людністю, і саме 
в II тисячолітті відбувається на Україні процес змішання тубільної людности 
трипільської культури з новою людністю, репрезентованою в культурі й культурою 
шнурової кераміки. Антропологи кажуть про змішання двох рас, що лягли в основу 
українського народу, як динарндного. Цей процес змішання, гадаємо, відбувся саме 
в цей, післятрипільський (передскитський), період.