Анатолій Бортняк

Ну що здавалося б слова…
Бесіди про культуру української мови

Київ «Український письменник» 1994

ББК 81.2УКР-7
Б83

	Відомий український поет Анатолій Бортняк протягом тривалого часу виступав у пресі з популярними бесідами про культуру мови.
	Ці бесіди склалися у книжку для тих, хто хоче вдосконалити свою мовну практику, прагне позбутися мовних похибок і вад. Книжка буде корисна учням і вчителям, журналістам І лекторам, студентам і акторам, політичним діячам і початкуючим літераторам.

Відповідальний за випуск В. Ф. Гужва
Художник Л. М. Горошко
Бортняк А. А. 1994

НЕ ЗАБУВАЙМО, ЯК НАС ЗВАТИ!

	«Ну що б, здавалося, слова...»
	Цим емоційним рядком починається один із віршів безсмертного Тараса Шевченка. Пригадуєте?

	Ну що б, здавалося, слова.,.
	Слова та голос — більш нічого,
	А серце б'ється-ожива,
	Як їх почує!..

	Але ж чи б'ються-оживають ваші серця, добрі люди, коли ви чуєте або читаєте мовні покручі, словесні потвори, неоковирні висловлювання? І це не тільки в ярмарковій метушні та серед вуличного гамору.
	«Слово надається народному депутатові Філенко»,— оголошує на засіданні українського парламенту головуючий, авторитетна посада якого, за цивілізованими поняттями, передбачає бездоганну культуру, в тому числі мовну. «У мітингу приймали участь...» — констатує кореспондент радіо. «Тому питання про несуміщення цих двох посад піднімалось і депутатами міськради...» — інформує газета.
	На жаль, це далеко не випадкові посилання. Згадайте, яким суцільним суржиком «озвучуються» різні збори, пленуми, наради, диспути, мітинги. Якою неблагозвучною фонетикою (типу «іди гець зведселя!») ріжуть слух театральних відвідувачів деякі слуги Мельпомени.
	«Людина, байдужа до рідної мови,— дикун. Вона шкідлива своїм єством уже тому, що байдужість до мови пояснюється цілковитою байдужістю до минулого, теперішнього і майбутнього народу»,— писав російський письменник Костянтин Паустовський. Та невже ми, українці, чиєю мовою захоплювався не один світовий геній, у значній своїй масі (з відомих, звичайно, причин, пов'язаних з багатовіковою колонізаторською політикою) поступово перетворюємось на дикунів? Адже багато хто з нас слабо володіє рідною мовою або зовсім її забув чи зрікся, як отой персонаж пристрасного вірша Дмитра Павличка:

	Ти зрікся мови рідної. Віки
	Ти йтимеш темний, як сльота осіння.
	Від погляду твого серця й зірки
	Обернуться в сліпе каміння.

	Ти зрікся мови рідної. Ганьба
	Тебе зустріне на шляху вузькому.
	Впаде на тебе, наче сніг, журба —
	її не понесеш нікому!

	Ти зрікся мови рідної. Нема
	Тепер у тебе роду, ні народу.
	Чужинця шани ждатимеш дарма —
	В твій слід він кине сміх-погорду!

	Пригадую з дитинства, що у моєму рідному селі Жабокричі Крижопільського району одним з найнедоброзичливіших побажань, які проривалися в сварках поміж сусідками, було таке: «А щоб ти забула, як тебе звати!»
	А що, коли ціла нація, п'ятдесятип'ятимільйонний народ, потроху забуває свою назву—власне ім'я?! Хто ж та зла сусідка, що так нам наврочила? Чи не кожен третій з нас сьогодні каже: «УкрАїна», укрАїнський», «по-укрАїнськи», мимоволі чи навмисно вкладаючи в наголос на звукові «а» окраїнне звучання. Тоді як, за, нормами сучасної української мови, в цих словах наголос повинен ставитись тільки на «ї», і єдино правильна вимова така: «УкраЇна», «украЇнський», «по-украЇнськи». Втім, усі словники російської мови фіксують такий же єдиний наголос. Отже, коли навіть колишній Президент колишньо СРСР з найвищої трибуни казав: «укрАинский народ то і він, свідомо чи несвідомо, дим принижував нас.
	І людині неприємно, коли спотворюють її ім'я. А і вже казати про цілий народ?

	ПОШИРЕНА ПЛУТАНИНА З НАГОЛОСАМИ

	Повторімо ще раз і запам'ятаймо назавжди: УкраЇна», «украЇнський», «по-украЇнськи» (наголос на складі «ї»). Адже, справді, неабиякий сором і гріх — викривляти ім'я свого народу, своєї Батьківщини!
	А як, до речі, правильно наголошувати слово «Батьківщина»? Якщо в розумінні Вітчизни, тобто країни стовно людей, що є її громадянами, то — на передостаньому складі: «БатьківщИна». Коли ж йдеться про місце народження, походження або виникнення кого-небудь чи чого-небудь, то правильніше було б писати маленької літери і наголошувати на першому складі «бАтьківщина». А от похідний від цього іменника прикметник «батьківський» має лише один наголос — на першому складі: «бАтьківська хата», «бАтьківські обо’язки», «бАтьківський комітет» тощо.
	Взагалі ж з наголосами в українській розмовній справжній розгардіяш. Особливо спотикаються об наголоси подоляни — під впливом специфічної місцевої говірки або ж, ще в більшій мірі, з причин асиміляторського зросійщення. Коли друзі, родичі, колеги віншують мене з Новоріччям, то мало чи не кожного другого з вішальників хочеться поправити, і я ледве стримуюся, щоб тут же не уточнити: «Правильно казати: «З НовИм роком не — «З НОвим...» Взагалі слова «новий», «старий» наголошуються тільки на останньому складі.
	Щоб навчитися, як належить, наголошувати слова, слід, шановні читачі, уважно прислухатися до мови людей котрі за фахом, за становищем повинні були б досконало володіти літературними нормами вимови: до акторів і дикторів, до вчителів, науковців, письменників!.. Але в наших ненормальних умовах і тут не все потрібно сприймати на віру. Безпомилковими є хіба що найсучасніші лінгвістичні словники.
	Щодо слова «новий», то можна, звичайно, заперечити мені хоча б знаменитою Кобзаревою фразою «в сім'ї вольній, нОвій», якщо не враховувати того, що в добу Тараса Шевченка, з його найактивнішою участю, тільки закладалися основи сучасної української літературної мови, норми якої і в подальшому зазнавали значних змін, зберігаючи при цьому єдність і стійкість у найістотнішому.
	Сучасні поетичні твори повинні бути зразком бездоганного наголошення слів. Адже саме в них, завдяки чіткій ритміці (якщо лише вони не написані верлібром), легко можна встановити наголос. Тим часом і в творах поетів-сучасників нерідко спостерігаємо відступи від нормативного наголошення. Допускає ці фонетичні огріхи і один з моїх вінницьких колег, шанований мною поет, палкий прихильник і поборник нашої мови. В його останній збірці, актуальній, глибокопатріотичній, натрапляємо, на жаль, і на такі неправильно вжиті наголоси, як: «до запИтання» (замість «до запитАння»), «дїйнА корова» (замість «дІйна...»), «лИше» («лишЕ»), однОго» («одногО»), «ятрИть» («Ятрить») і т. ін.
	
	Вітчизну мати — це не три кімнати
	Убрати в рушники і стелажі.
	Це ненависть з любов'ю поєднати»
	Це — ворога доконче упізнати,
	Коли цвітуть троянди і ножі.

	Ці публіцистичнб-образні рядки втрачають на тому, що, судячи з віршованої ритміки, слово «ненависть» взято з порушеним наголосом. В українській мові воно повинно наголошуватися на другому складі: «ненАвисть», а от в російській — на першому.
	Принагідно зазначу, що навіть слово «вірш» у множині деякі поети, не кажучи вже про читачів, наголошують помилково «віршІ», а треба «вІрші». Які ж тоді помилки можуть робити «прості смертні», якщо вже визнані носії мовної культури вдаються до таких «поетичних вольностей»!
	
	ЩЕ ДЕЩО ПРО НАГОЛОШЕННЯ

	Щойно прозвучало по республіканському радіо: феномЕн цього явища полягає в тому...» — з наголосом у першому слові на останньому складі. Втім, таке «звучання» доводиться чути не раз, хоч, за нормами вимови слово «фенОмен» треба наголошувати на другому складі. У слові «кіломЕтр», навпаки, слід наголошувати сам останній склад, як і в інших словах на означення довжини, складовою частиною яких є слово «метр»: «мілімЕтр», «сантимЕтр», децимЕтр». Стосовно ж назв вимірювальних приладів зі складовим «метр», то у них наголос ставиться на передостанньому складі: «барОметр», «спідометр», «термОметр».
	Всі ми — учні, якщо не сьогоднішні, то колишні згадаймо, з чого, як правило, починається урок у шкільному класі? Із запитання вчителя, яке нерідко вживається з неправильним наголосом: «Хто сьогодні чергОвий?» Так, чимало педагогів уже з перших слів, мовлення уроці, роблять типову фонетичну похибку, привчаючи до них і своїх вихованців. Адже правильно буде запитати: «Хто сьогодні черговИй?» (з наголосом на останньому складі).
	Часто порушуються правила наголошення, коли вживають багатоскладові слова з суфіксом «анн/я»: «навчання», «запитання», «писання», «видання», «переконання», «завдання» тощо. Всі вони повинні наголошуватися на передостанньому складі: «навчАння», «переконАння» і т. д. Тим часом чи не хтось із вас, шановні читачі, і сьогодні турботливо запитує в свого сина-школяра (чи дочки): «Ти вже виконав домашнє зАвдання?» — неграмотно ставлячи наголос на першому складі. Ще частіше помилково наголошують на останньому складі «завданнЯ».
	Нерідко доводиться чути слово «гуртОжиток» із порушеним наголосом на другому складі замість «гуртожИток» (на передостанньому). Буває, кажуть: «Агент», а правильно — «агЕнт», «цЕмент» замість «цемЕнт»; чергА» («чЕрга»); «новИна» («новинА»). У слові «пісЕнник» слід наголошувати другий, а не перший склад, як часто кажуть під впливом російського «пЕсенник».
	Якось на одному із засідань клубу «Світлиця» (Вінницької організації Товариства української мови імені Тараса Шевченка «Просвіта») з глибокою, промовистою лекцією виступив один професор. Але разом з тим лише з однієї його розмови вистачило б прикладів для цілого словничка типових порушень наголошення слів. Зокрема, він каже: «шляхОм» замість «шлЯхом», «громадськИй» замість громАдський». Свавільно поводиться він і з числівниками, говорячи «сІмдесят», «вІсімдесят», хоч слід наголошувати на останньому складі. Замість правильного «одинАдцять», з наголосом на третьому складі, він мовить: «одИнадцять», наголошуючи другий склад тощо.
	Може хтось поцікавитись: чому я, наводячи подібні приклади, уникаю називати імена тих, хто робить мовні помилки? Але чи є в цьому потреба? Адже я не ставлю перед собою мету — критикувати ту чи іншу конкретну особу, що допускається огріхів у мові. Зрештою, всі ми, з відомих причин, ще дуже далекі від ідеального мовлення. Не раз і сам себе ловлю на лінгвістичній помилці. А скільки разів не помічаю, недобачаю власних мовних вад!
	Та коли мене вже «підловлять» на тих помилках і виправлять — я завжди щиро дякую за це. Принаймні ніколи не відмахнуся роздратовано: «Хіба не однаково, я говорю? Аби лише мене зрозуміли...»
 
	«ВИЩЕСТОЯЩІ» І «НИЖЧЕСТОЯЩЬ

	Ніжністю, мелодійним звучанням української мови милувалося чимало славнозвісних людей світу. Німецький поет Фрідріх Боденштедт у середині XIX століті вивчив її, щоб перекласти німецькою мовою пісні та думи нашого народу і видати їх об'ємною антологією «Поетична Україна». А відомий російський співак Л. Собино виконавши на гастролях 1926 року в Харкові партію Лоенгріна в опері Вагнера українською мовою, захолено написав: «Та це ж бо звучить зовсім по-італійському! Гарно, звучно, благородно й поетично».
	Таємниць-секретів надзвичайної чарівності наш мови, певна річ, безліч. Одна з них, на мій погляд, полягає в природному несприйнятті українцем незграбних активних дієприкметників із суфіксами «ущ», «ющ», «ящ», «вш». Мало того що вони штучно видовжують слова, а ще й утворюють звуки, які нагадують зловісне зміїне шипіння! От чому так наполегливо запротестували депутати-письменники на одному із засідань українського парламенту проти вписування в офіційний документації слів «вищестоящі», «нижчестоящі». Бо таких слів у нашій мові просто не існує. Зате ними рясно всіяні різні адміністративні виступи й документи. Як і словами «виступаючий», «працюючий», «існуючий», «відробивший», «проживавший», «слідуючий», «надихаючий» і т. ін.
	Для всіх цих і подібних виразів, що переважно стали канцеляризмами, у нашій, багатій на синоніми та гнучкі звороти, мові легко можна знайти благозвучні й точні замінники. В одних випадках користуються підрядними визначальними реченнями: «той, що працює», чи «той, який працює», «той, що (який) керує», «той, котрий проживає». В інших — знаходять замінники-прикметники: «вищі органи» або «керівні органи», «підлеглі (підпорядковані) організації» тощо.
	Скільки разів доводилось вам, шановні читачі, чути оголошення на зразок: «Бажаючі отримати санаторно-лікувальні путівки повинні подати заяву в місцевком». У цій фразі невластивий українській мові дієприкметник краще замінити цілком природним прикметником «охочі», а можна вдатися й до описової форми: «Усі, що (які, котрі) бажають отримати санаторно-лікувальні путівки, повинні подати заяву до місцевкому».
	У побуті, в ділових розмовах, та й у газетах, нерідко вживається слово «відпочиваючий» або, ще кострубатіше, «відпочивающий» — за аналогією до російського «отдыхающий». Тут, крім використання підрядного речення («той, що відпочиває»), можна знайти і заміну в формі іменника «відпочивальник». Це слово, до речі, зафіксоване в наших словниках, і дивно, що принаймні журналісти, шукачі різноманітних засобів висловлення, його майже чи й зовсім не використовують. Невже воно гірше від штучного «відпочиваючий»?
	Наша мова гнучка, мудра. Вона, звичайно, не все геть відкидає, аби лише вкластися в звичні форми й поняття. І суфікси «ущ», «ющ», «ач», «яч» є і в її словах, але в тих лише випадках, де в цьому є необхідність.
	«Невмирущий», «трудящий», «живлющий», «квітучий», «лежачий», «роботящий» — ці та деякі інші слова давно вже перестали бути дієприкметниками, а перетворились у віддієслівні прикметники. У незначній кількості такі слова лише прикрашають мову, додають їй органічного розмаїття.
	
	«БРАКОВАНИЙ» СИН ФІДЕЛЯ
	
	Найвідчутніше лихо для сучасної української мови «суржик», утворюваний невмотиврваним, нестримним, бездумним запозиченням слів з російської мови.
	— Юрочка, подивись тільки, що ти здєлав! Невже лі ти не понімаєш, що так нехарашо?..
	Ні, не людині з початковою освітою належать ці слова. Так вичитувала свого синочка одна моя сусідка, викладач технікуму. І такий мовний «макаронізм», на жаль, дуже поширене явище!
	— За карбованця віддасте?—торгуюся з крамаркою на ярмарку.
	— Е, де ви бачили?—категорично заперечує вона мою ціну.— Нє-е... Тільки за рубель!
	Кому з вас, добродії, не доводилося чути чи й самим промовляти: «карандаш», «фонар», «краска», «прибор», «цвітний», «крупний», «об'явити», «напечатати», «конешно», «безусловно» замість «олівець», «ліхтар», «фарба», «прилад», «кольоровий», «великий», «оголосити», «надрукувати», «звичайно», «безумовно»? А що вже говорити про складніші вирази, синтаксичні звороти, фразеологізми! Часто ріжуть слух фрази: «мені кинулося у вічі» (замість «мені впало в око»), «не дивлячись на» (замість «незважаючи на»), «ти недобре поступив» (замість «ти недобре вчинив»). А «приймати участь»! Переважна більшість депутатів Верховної Ради України послуговується цією малограмотною фразою, яка мала б звучати: «брати участь».
	«Вона працює тільки для виду» — ця поширена фраза є сліпим калькування російських словосполучень «для вида», «для видимости». По-українськи ж слід говорити: «про людське око», «для годиться». А от «Для вигляду» й це також штучний переклад з російської.
	— Толю, така прекрасна рибалка була вчора!— похвалився мені по телефону мій колега. Так і кортіло уточнити: хто ж та красуня, що разом з моїм, телефонним спів розмовником учора вдало наловила риби? Але я, звісно, розумів, що відомий письменник-прозаїк просто припустився поширеної похибки, сплутавши російське слово «рибалка» з українським виразом «рибна ловля». «Рибалка» ж у нашій мові означає одне-єдине: «той, що ловить рибу». Правда, може бути і «тією, що ловить рибу».
	Останній приклад належить до явища міжмовної омонімії, тобто подібного, часто однакового звучання слів із різним значенням. Приміром, якщо російське слово «закаляться» означає загартовуватись», то по-українськи «закалятися»—це «забруднитися», «забрьохатись», «загадитись».
	Пригадую, як у моїй далекій юності одна дівчина-росіянка дуже образилась на мене за те, що я, бажаючи зробити їй комплімент українською мовою, назвав її вродливою. Бо їй, за близькістю звучання, здалося, що я вважаю її, кажучи по-російськи, «уродливой».
	То бувальщина з юності. А ось газетний факт: «Вінницька правда» (нині «Вінниччина») в замітці «Фідель Кастро, його брати, сестра і...» констатує: «Від першого браку «команданте» має сина...» Уточнимо, що слово «брак» в нашій мові передбачає лише два значення: «нестача або відсутність чого-небудь (кого-небудь)»; «виріб, продукція, товар низької якості». Від чого ж із них мав сина Фідель Кастро?
	Чи не та ж дівчина-росіянка з моєї молодості готувала цей газетний матеріал, не підозрюючи, що в нашій мові існує давнє благозвучне слово «шлюб»? І зробила брак.

	ПРО ЗВУКОВЕ КАЛЬКУВАННЯ

	Якщо в попередній бесіді ми зупинялися на випадках невмотивованих лексичних і фразеологічних запозичень із мови сусіднього народу, то зараз розглянемо фонетичне (звукове) калькування, тобто явище, коли українські слова вимовляються в повному або частковому російському «озвученні».
	Найпомітніша ознака звукового калькування — відоме «акання». Пригадую, як ще в сімдесятих роках важко давалося ненаголошене «о» одному моєму приятелеві, тоді ще початкуючому письменнику, який твердо вирішив у своїй творчості перейти з російської мови на українську, що він з успіхом і здійснив. У нього і раніше був чималий словниковий запас нашої мови, він умів досконало будувати найскладніші речення. А от українське «о» не давалося! Він казав: «галава», «адинадцять», «апавідання», «прамова» (замість «промова»)... Лише протягом тривалого часу вдалося йому подолати цей недолік, і сьогодні він є неабияким майстром і писемної, і розмовної української мови.
	На жаль, подібні «прамови» нерідко лунають ще зі сцен українських храмів драматургії. Воно й не дивно! А прислухайтесь лишень, якою мовою розмовляють поза сценою (між собою, на вулиці, в сім'ї) окремі актори муздрамтеатру. Один добре знайомий мені народний артист України на будь-який телефонний дзвінок відповідає не інакше як: «Слушаю...» А виразне, точне, професійне ж мовлення вимагає постійної, повсякденної практики, не кажучи вже про значно глибше — про органічну любов і повагу до мови, про трепетне обожнювання її, а не лише вживання для заробітку!
	У нашому славному місті над Бугом, звичайно, працюють прекрасні актори, відомі майстри мистецтва. Але сама командно-ідеологічна система «необъятной Родины», черства, глуха до культур і національних запитів її великих і малих народів, розпоряджалася так, що мова на сцені національних театрів не вважалася чимось визначальним. Головне — тенденційна ідея, фальшиве оспівування комуністичних псевдоцінностей. А вже як там на сцені скажеш—«танцуєм» чи «танцюєм», «гець» чи «геть», «чюю» чи «чую» — не має значення! Не зауважить акторові ні режисер, ні високопоставлений «культурний» чиновник (бо й самі глухі до рідної мови) — що замість «двенадцать» «шепоче», «дзякую», «досиць», «біжиць», «кабінет», «рідна старана», «Бацьківщина», «свабода» слід говорити «дванадцять», «шепоче», «дякую», «досить», «біжить», «кабінет», «рідна сторона», «Батьківщина», «свобода». Хоч і соромно підказувати «народним» і «заслуженим» такі елементарні речі!
	М'яка вимова звука «ч» у людей, що недосконало володіють українською мовою,— дуже поширене явище. Кажуть «чяс», «чясто», «чєревики», «виручяю» замість «час», «часто», «черевики», «виручаю». Так само від українського мовлянина, звиклого до російської, можна почути «кроф» (а не «кров»), «любоф» (а не «любов»), «діфка» («дівка»). Тим часом у нашій мові звук «в» в жодному разі не повинен переходити в «ф».
	Чимало хто, говорячи по-українськи, плутає звуки «і» та «и». Хоч вони, за нормами, як правило, вимовляються так, як і пишуться. Неприємне враження залишилось у мене після слухання по обласному радіо звіту одного із його провідних працівників про так звану Всесоюзну конференцію прихильників миру. Крім багатьох інших помилок, він особливо часто припускався саме таких, що пов'язані із вживанням звуків «і» та «и». Зокрема, він говорив: «Генріх Боровік», «цівілізоване суспільство», «громадських организаций», «митрополіт», «афорізм», «концепция Союзного договору» (замість «Генріх Боровик», «цивілізоване суспільство», «громадських організацій», «митрополит», «афоризм», «концепція Союзного договору»).
	Журналісти за своїм становищем і обов'язком повинні краще дбати про державну мову нашої суверенної країни, самостійної держави.

	РІДНІ ПОДІЛЬСЬКІ «БУРАКИ»

	Безперечно, не всі вади звукової сторони нашої мови пов'язані з негативним впливом російської. Відхилення від унормованої вимови можуть відбуватись і через діалектні традиції. Вони не такі неблагозвучні, як славнозвісний суржик, а іноді (в літературно-художніх епізодах, в характерних роздумах) надають живій розмовній мові колориту, образності та виразності. А все ж зловживати говірковими відмінностями не слід, бо це ускладнює спілкування поміж людьми, утруднює сприймання висловленої думки, відвертає увагу від змісту, мовленого.
	Особливо бездоганно володіти правильною літературною вимовою повинні, як ми уже підкреслювали раніше, ті, хто працює в школах і вузах, в культосвітніх закладах, на радіо і на телебаченні, ті, чия професійна і громадська діяльність пов'язана з постійним спілкуванням із людьми, з пропагандою рідної мови (актори, лектори, політичні оратори, керівники підприємств, установ, священнослужителі). Прикро, але бажане не завжди підкріплюється дійсністю. Навіть на одному із засідань клубу «Світлиця» від різних його активістів, без сумніву, самовідданих, пристрасних поборників національної культури, я почув окремі слова та вирази в такому озвученні: «він правильно робит», «треба перевірати», «техничні можливості», «сьвато» тощо. За нормами літературної вимови ці фрази мали б звучати так: «він правильно робить», «треба перевіряти», «технічні можливості», «свято».
	Тут уже російська мова, як кажуть, ні при чім. Тут свою владу вершать наші рідні подільські «бураки». Справді, важкувато подолянам дається м'який звук «р», тому й кажуть «градка», «рад», «базарувати», «рабий», «говору», «морак» («грядка», «ряд», «базарювати», «рябий», «говорю», «моряк»).
	Чомусь не поважають подоляни і м'яких закінчень дієслів третьої особи однини і множини, внаслідок чого вимовляють: «ходит», «спішит», «кипит», «верховодит», «пишут», «смішат», «делегуют» —замість «ходить», «спішить» і т. д. Більше того, іноді вони намагаються закінчити те чи інше дієслово третьої особи однини відкритимскладом, і тоді замість «робить», «чинить», «припинить» чуємо: «робе», «чине», «припине». Один відомий сучасний письменник, уродженець Вінниччини, не втримався перед діалектною стихією і написав у своєму вірші: «Розстеле зоряну устину...», знехтувавши правильне вживання діє слова «розстелить».
	У селі мого дитинства я чував не Інакше як «цвах», «цвашок», «сьвато», «осьвачений». Там же казали «будЕ» (з наголосом на останньому складі), але «бУло» (з наголошеним першим складом), хоч все повинно бути навпаки. З дитинства звик я до таких форм дієслів, як «пИшу», «рОблю», «хОдю», «кОсю», (з наголошеними першими складами) замість «пишУ», «роблЮ», «ходжУ», «кошУ» (з наголосами на останніх складах і відповідними чергуваннями приголосних). І дуже важко відвикав від них.
	Звісно, кожна говірка має свої особливості, в тому числі й звукові. Так, галичанина легко впізнати хоча б по «апострофованому» «р'ядну», протилежному до «твердого» подільського «радна» («рядна»). На Київщині та на Полтавщині звуки «р», «ж», «ш» вимовляють м'яко навіть там, де потребується твердості: «спішять», «пастушя», «жяйворон», «базарь», «кобзарь». Поліщуки з Чернігівщини, Волині дивують своїми дифтонгами: «куїнь», «суїль», «сьвіато», твердим «т» після «с»: «етил» (замість «кінь», «сіль», «свято», «стіл»). Або хто не знає своєрідного полтавського «л» («льопата», «гольова», «булявка»)?
	Вплив діалектного походження на вимову, без сумніву чималий. Значно впливає і діалектне оточення. Однак людина, яка щанує літературну мову і дбає про її авторитет повинна позбуватися набміру говіркових рис. Це дається не відразу, а поступово, засобами постійного мовного самоконтролю з використанням відповідних посібників і з наслідуванням тих людей, що дотримуються усталених лінгвістичних норм.

	ОДНЕ ІЗ ПОНАД СОТНІ ТІІСЯЧ...

	Одинадцятитомний «Словник української мови», найоб'ємніше на сьогодні зібрання лексичних скарбів нашого народу, фіксує близько 135 тисяч слів. А ще ж кожне слово має здебільшого не єдине, а кілька чи й багато начень. Як же непросто, але ж і важливо для пїднесення мовної культури навчитися розрізняти наитонші відтінки в словесній атрибутиці, доречно, до місця вживатите чи інше слово одне із понад сотні тисяч!
	«Ми маємо чудову пригоду зустрітися сьогодні з письменником-земляком...» — промовила якось учителька української мови и літератури, рекомендуючи мене своїм учням на початку нашої творчої зустрічі. Іменник «пригода» означає непередбачений випадок, пов'язаний із ризиком, з бідою або ж з якоюсь комічною ситуацією. Звичайно, зустрічатися з письменниками, яким часто пришивають «екстремістські», «націоналістичні» ярлики, це теж у певній мірі ризиковано. Але вчителька мала на увазі зовсім інше, і їй краще було б вжити слово «нагода», тобто «можливість».
	Сто тисяч віддрукованих примірників україномовної політичної агітки закликали вінничан залишити слово «Да» в бюлетені для опитування населення колишньої Української РСР 17 березня 1991 року. Ця частка в нашій мові вживається при несподіваній згадці про щось забуте, при раптовій зміні розмови або для підсилення подиву, коли мовлянин, кажучи по-російськи, «озадачен» (наприклад: «Да, важкі настали часи!»). Під час же відповіді на підтвердження правильності думки, наявності факту чи явища, для вираження згоди треба казати: «Так». Саме цим словом постійно послуговуються жителі Західної України, приємно,тішачи нащ ще не до решти притуплений слух, а то й дратуючи деяких байдужих до рідної мови міщан.
	Наведу прикладу невдалого використання слів, узяті з двох газет. В часописі «За вільне Поділля» надибуємо на таке слововживання: «На думку прогресивних, демократичних сил України, є один вихід надати людям право вибору на референдумі — це оголошення паралельного українського референдуму...» «...Вихід... надати»? Невже не відчувається штучність такого поєднання слів? Мабуть, автор статті передбачав «можливість надати». Так само невдало вжито дієслово в реченні «В подібних випадках включається дороге аварійне освітлення від акумуляторів» (газета «Феміда»). «Включатись», за словниками української мови, означає: «приєднуватися до чого-небудь», «брати участь у чомусь» («Марко Вовчок своєю творчою практикою активно включилась у цю визвольну боротьбу»). На означення ж дії внаслідок з'єднання того чи іншого предмета із джерелом енергії використовують слово «вмикатися». Отже, лампочка, рубильник, радіо, вентилятор, електронне табло, комп'ютер тощо «вмикаються» і «вимикаються», а не «включаються» і «виключаються».
	Свідоме і стилістично точне слововживання необхідне кожній людині, яка прагне досягти високого рівня культури, журналісту — в першу чергу.

	ЯК ВИ «ВІДНОСИТЕСЬ» ДО МАХТУМКУЛІ?

	На продовження розмови про труднощі слововживання, пов'язані із розрізненням значень слів та їхніх відтінків, наведу ще декілька типових прикладів.
	— Як ви відноситесь до Махтумкулі?—несподівано запитав мене сусід, приємно здивувавши зацікавленістю, далекою від набридлих ринкових проблем. Виявилось, що томик творів класика туркменської поезії йому недавно подарували на день народження і він забажав поділитися своїми читацькими враженнями, звіривши їх з моїми. Я відповів, що шаную цього тонкого лірика й пристрасного публіциста. Додав, Що українською мовою його поезії перекладали Павло Тичина, Максим Рильський, Володимир Сосюра, а наш земляк Ярослав Шпорта присвятив йому вірш «Слово про Махтумкулі». А мав би, відповідно до запитання, сказати приблизно так:
	— Відношусь до Махтумкулі як звичайний поет до великого майстра образного слова, як простий смертний до генія.
	Бо ж слово «відношення» І похідні від нього слова означають: «перебування в певній відповідності, співвідношення з чимось, з кимось», наприклад: «100 відноситься до 50, як 2 до 1». Ще вони можуть означати «стосунки», «стосуватися». Але мій сусіда, певна ж річ, хотів дізнатися, як я ставлюся до туркменського класика, а не в яких, скажімо, родинних стосунках з ним перебуваю. Тому й повинен був запитати: «Як ви ставитесь...»
	Скільком нам доводилось не раз і не двічі чути (чи й самим запитувати) в трамваях, тролейбусах: «Ви виходите на слідуючій зупинці?»
	Запам'ятайте, добродії, що слова «слідуючий» в нашій мові взагалі не існує. А є в ній — «наступний»: «наступний рік», «наступне свято», «наступна дитина», «наступна зупинка».
	Нерідко можна почути дієслово «приймати» в поєднанні з іменником «участь». От і кореспондент радіо повідомляє: «У мітингу прийняли участь...» Слово «приймати» має аж декілька десятків значень, проте його не слід вживати в тих випадках, коли треба говорити чи писати: «брати участь». Так само невдало побудоване словосполучення в газеті «Вінницькі вісті»: «потрібно подати заяву з вказаними посадами». Мабуть, журналіст мав на увазі «зазначені посади» чи, точніше, «зазначення посад».
	Дуже часто на зборах, в ділових розмовах, в документах, не кажучи вже про побутові балачки, мені доводиться чути або читати: «повістка дня», «я рахую», «проявляє інтерес», «проводити міроприемство», «накладна плата», «моральний облік», «підписка газет», «іти назустріч», «листати журнал», «через пару днів», «розглагольствувати» замість: «порядок денний», «я вважаю», «виявляє зацікавленість», «проводити захід», «післяплата», «моральне обличчя», «передплата газет», «посприяти», «гортати журнал», «через кілька днів», «теревенити» або «просторікувати».
	Нещодавно від одного вченого я почув цікаві роздуми про державну «казну». Слова «казна» є в українській мові, але не як іменник, а як прислівник у таких висловах: «казна-звідки він узявся», «мелеш казна-що», «працює казна-як», «проживає казна-де». Але в тому, «фінансовому», розумінні слід говорити «скарбниця». Вживається це слово і в переносному значенні, як, скажімо, в Панаса Мирного: «Найбільше і найдорожче добро в кожного народу — це його мова, ота жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподівання».
	Бережімо ж і примножуймо цю безцінну скарбницю!
	
	БУДЬ-ЯКА НЕЯСНІСТЬ...

	«Все, що зупиняє увагу на самому слові, будь-яка не тільки неясність, але помітна незвичайність його відволікає увагу від змісту. Лише прозорість мови дає змісту можливість діяти легко, сильно, художньо»,— писав відомий мовознавець О. Потебня.
	В одному із номерів колишньої «Вінницької правди» розповідається про завод «Ремтехсільмаш», «що знаходиться в обласному центрі по вулиці Примакова». Слово «знаходитися» має близько десяти значень: «бути виявленим у результаті розшуків» («Знайшлася пропажа!»); «вийти із скрутного становища» («Він на мить розгубився, але й одразу знайшовся»); «народитися» («У Марійки знайшлося дитя») тощо. Щодо заводу чи будинку, міста чи острова, гір чи країни, то для них у нашій мові є дієслова і відповідно дієприкметники «розміщуватися», «розташовуватись», «розміщений», «розташований».
	Чимало значень має і дієслово «поступати»: «влаштовуватися на роботу», «ставати членом якоїсь організації», «вступати до навчального закладу», «досягати вищого ступеня, рівня в процесі розвитку» (від слова «поступ», тобто «прогрес»). А от один із керівників області, вірнопіддано закликаючи подолян голосувати під час відомого березневого референдуму за збереження СРСР, висловився не зовсім точно і в мовному відношенні: «Сподіваюсь, що трудящі Вінниччини так і поступлять» (замість «так і вчинять» або «діятимуть саме таким чином»),
	— Для будівництва дачі я вже заготовив ліс,— похвалився мені один приятель, сплутавши поняття: «ліс» і «дерево для будівельних потреб». А ще часто неправильно кажуть «ліси», «ліса» тоді, коли треба сказати «риштування».
	В одній статті, присвяченій злиденному матеріальному життю наших громадян, пишеться: «Соромитись тут нічого, і потрібно боротися за своє право мати гідний людині доробок вже сьогодні, а не в «світлому майбутньому». Очевидно, автор статті мав на увазі прибуток або заробіток чи заробітки. Слово ж «доробок» означає в українській мові «те, що зроблене, створене ким-небудь». І хоч у народі раніше іноді вживалося воно і в розумінні «заробленого, набутого добра», але сьогодні літературні норми не передбачають такого значення цього слова. Наша мова шліфується, удосконалюється, залишаючи найдоцільніші виражальні засоби.
	Ми Всі беремо чи повинні брати участь у плеканні рідного слова. Так, як закликав великий український поет Максим Рильський:

	Як парость виноградної лози,
	Плекайте мову, пильно й ненастанно
	Політь бур'ян, чистіша від сльози
	Вона хай буде!

	«ДЕБОШИР» ЧИ «БЕШКЕТНИК»?
	Кому в наші дні, особливо на мітингах, не доводилось чути, а то й промовляти слово «застінки»? «В енкаведистських застінках загинули мільйони патріотів», «Я сам пройшов пекельні сталінські застінки» тощо.
	Зрозуміло, про що йдеться, але ще більшого співчуття до святих мучеників викликало б літературне слово «катівня» («катівні»). Воно більш виразне й значно емоційніше, ніж те, запозичене деякими промовцями, але не прийняте унормованою українською мовою. Так само нема у нас слова «дебошир», почутого мною по Українському радіо з виступу одного поважного юриста. Невже «бешкетник» звучало б не так зрозуміло? Воно — від слів «бешкет», «бешкетувати», споконвіку вживаних на Україні. Мало кого з нас, в першу чергу хлопчаків, у дитинстві не нагороджували ним учителі, батьки. Та й «бешкетниця» також можна сказати. Мабуть, і наш страж правосуддя був колись бешкетником, але забув про це.
	Газета «Резонанс» в «Кримінальній хроніці» повідомляє: «Двічі протягом доби намагався скоїти угон невідомий». В українській мові є таке слово — «угон». Але означає воно зовсім не те, що хотів сказати автор газетної інформації. Зазирніть у десятий том «Словника української мови», і ви знайдете там єдине його тлумачення: «поздовжнє зміщення рейок, спричинюване рухом поїздів» (залізничний термін). Щодо автомобіля, по відношенню до якого хтось там вчинив кримінальну дію, то треба було написати: «Невідомий двічі намагався вкрасти автомобіль». Можна — «викрасти» або «вчинити крадіжку». Є чимало й інших замінників. Адже мова наша не терпить порожнечі, але й не хапається за перше-ліпше, не випробуване на доцільність слово. Як, власне, і кожна мова.
	«Не на честь російському літератору,— писав Федір Гладков,— виправдовуватися тим, що таке ось слово побутує в розмовній мові!.. Закликаю вас боротися нещадно за чистоту рідної мови в усяких випадках».
	Врахуймо ж цю пораду мудрого росіянина і в боротьбі за свою національну культуру.
	Навряд чи можна назвати по-справжньому культурною мову людини, якщо її розповідь, виступ, лист тощо засмічені такими слівцями й кострубатими фразами, як: «протирічити з кимось» (замість «суперечити комусь»), «впадати в помилку» («допускатися помилки», «робити помилку», «помилятися»), «ні під яким видом» («ні в якому разі», «ні за яку ціну», «нізащо в світі»), «вести себе» («поводитися», «триматися»), «міроприємство» («захід»), «переписка» («листування»), «п'янка» («пиятика»), «не в силі» («не під силу»), «у розстрочку» («на виплат»), «дальніший» («подальший»), «живописний» («мальовничий»), «нерушимий» («непорушний»), «відчитати» («вичитати»), «обеззброїти» («знезброїти», «роззброїти»), «зрідні» («бути ріднею»), «накінець» («нарешті») і т. п.

	ПРО «ГРУБОГО» ПИСЬМЕННИКА ТА
	«УЛЮБЛЕНИХ» УЧНІВ

	Один із номерів газети вінницьких кооператорів «Камертон» починається з цікавої розповіді про товарну біржу в нашому місті: «В її число входять обласний банк, головПЕК, крупні промислові підприємства...» В іншій кореспонденції, вміщеній в цьому ж числі, натрапляємо на таке визначення: «Маркетинг — одна з систем управління і організації крупних корпорацій...»
	Втім, останнім часом слово «крупний» можна знайти не лише в цій газеті. Воно набуло особливого штучного семантичного розширення і в пресі, і в діловодстві, і в побуті. За словником же, це слово має тільки два значення: «те саме, що грубий, товстий», і «таке, що складається з окремих грубих часток» («крупне зерно», «крупний пісок», «крупне вугілля»). Тому доречніше було б написати: «велике підприємство», «потужне підприємство», «об'ємні (чи «могутні») корпорації».
	Ще кумедніше звучать такі вирази, як «крупна посада», «крупний спеціаліст», «крупний письменник», «крупний архітектор», «крупним планом». Для них можна знайти чимало епітетів-замінників: «великий», «масштабний», «солідний», «поважний», «відомий», «талановитий», «добре знаний» — залежно від контексту.
	Часто недоречно вживають слово «вид». Коли одного разу шанувальниця поезії зізналася мені: «Ваші вірші в мене завжди на виду», то я мимохіть почав шукати свої віршовані рядки і рими на її обличчі Бо ж основне значення слова «вид» — це і є «обличчя»: «Тато сидів коло вікна на тапчані, тільки в шматті, розхристаний, аж грудницю видно, і краплями піт тече по виду» (А. Свидницький). Тож шанувальниця поезії мала б сказати: «Ваші вірші у мене завжди на видноті».
	Ще слово це може означати окрему галузь діяльності, роботи, заняття або гатунок предметів, явищ, сорт («сонет — вид лірики», «в природі є понад двісті видів люпину», «основні види промислової продукції»). Незвичне для українського сприйняття і вживання слово «вид» у і значенні: «краєвид», «пейзаж», «видноколо», «обрій». Так само — в розумінні вигляду. Ще гірше, коли кажуть: «Май в виду» замість «Май на увазі».
	«У нашому класі любий учень може багато розповісти про творчість наших письменників»,— якось похвалилася мені одна вчителька. Я, звичайно, їй щиро подякував, і але при цьому не втримався запитати іронічно: «А нелюбі учні?» Адже слово «любий» — це те ж саме, що «улюблений», «милий», «коханий», «довгожданий»: «Подивися, мій голубе, подивись на мене, я Катруся твоя люба» (Т. Шевченко); «Я заклала свої руки тобі за шию та й цілувала кучерики любі» (М. Коцюбинський); «Привітання любому гостеві!» (3. Тулуб). 
	А як же бути з «любими учнями»? Про них учителька повинна була сказати так: «У нашому класі кожний (або «кожен», «будь-який», «перший-ліпший», «всякий», «усяк») учень може багато розповісти про творчість наших письменників».
	Немає також потреби вживати прикметник «любимий» в розумінні «любий», «коханий» чи «улюблений». Він штучно запозичений з російської. Отож замість, скажімо, «Грибництво — його любиме заняття», «Пенелопа десятиліттями терпляче чекала свого любимого Одіссея» краще сказати чи написати: «Грибництво — його улюблене заняття», «Пенелопа десятиліттями терпляче чекала свого коханого Одіссея».
	І про нашу мову скажемо: «рідна», «кохана», «улюблена», а не «любима».

	ДЯКУЮТЬ КОМУСЬ, А НЕ КОГОСЬ

	Мова складається зі слів, відповідно поєднаних і розміщених у реченнях. Дотримання синтаксичних законів, тобто уміння будувати і розставляти в певному порядку та узгоджувати між собою словосполучення, є одним із визначальних чинників культури мови.
	— По цим справам звертайтесь до завідуючої,— порадила мені нещодавно працівниця однієї поважної установи.
	Найкраще їй було б сказати: «У цих справах...» чи «З цими справами...» Але, якщо вже так важко уникнути прийменника «по», то принаймні слід пам’ятати, що українська граматика у місцевому відмінку множини вимагає від іменників закінчення -ах(-ях). Отже, необхідно «звертатися по цих справах», як і «читати по складах», «орієнтуватися по зорях», «бродити по лісах». Але ні в якому разі не запитувати так, як це зробив кореспондент газети «Вінницькі вісті» в розмові з народним депутатом України: «Яку позицію займає Народна Рада по ключовим питанням сьогодення?»
	Закінчення ж -ам (-ям) буває тільки в давальному відмінку множини: «Допоможіть нашим лісам!», «Хочемо побажати водіям...» і т. ін.
	Не лише в приватних, побутових розмовах, а й ув офіційних виступах, у засобах масової інформації нерідко натрапляємо на такі вирази: «він мене багато чому навчив», «я навчаюся роботі з людьми», «я вчуся музиці». Невправно звучить ліричний рядок однієї землячки-поетеси у вірші, зверненому до мами: «Ти мене навчила слову рідному...». Дієслова «вчити», «навчати», «вчитися» вимагають після себе іменника чи іншої частини мови в родовому відмінку: «вчуся музики», «він мене багато чого навчив».
	— А як же тоді бути,— може поцікавитися хтось із вас,—зі знаменитим Шевченковим: «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь»? Тарас Григорович творив у добу раннього становлення української літературної мови, сам був найактивнішим учасником її формування. Відтоді наша мова значно змінилась у просторі и часі, поповнилася новими поняттями, словами, фразеологізмами, науково осмислилась, упорядкувалась. Сьогодні, до прикладу, нормою вважається словосполучення «один одного» у таких виразах, як «один одного запитує», «один одного критикує». У часи Шевченка такі фрази будувалися з допомогою словосполучення «один другого»:

	Один у другого питаєм:
	Нащо нас мати привела?

	Все на світі — в русі, в розвитку. І закономірності змін у мові цілком зрозумілі.
	Хочу звернути увагу на загальнопоширені помилки, пов'язані із вживанням слів «дякувати», «дякуючи», «завдяки», які вимагають після себе не родового чи знахідного відмінка (як багато хто вважає) — а лише давального.
	Тому коли «бабуся» з дитячої передачі Українського телебачення каже: «Щиро дякуєм Ганну Чубач за чудові вірші, які вона нам прочитала!» — то цим навчає юних телеглядачів грубої мовної помилки. Дякують не когось, а комусь.
	Завдячують так само: «Схиливши білу головку, первоцвіт наче дякував золотому сонечку, що воно першому дало спроможність побачити веселе свято весни» (М. Коцюбинський); «Йому, Оленчукові, завдячує він тепер своїм життям» (О. Гончар).
	Передаючи пісню за піснею на замовлення радіослухачів (на жаль, часто ні репертуаром, ні мовою, ні коментуванням не сприяючи розвиткові національної культури), ведучий (ведуча) відповідної програми обласного радіо оголошує: «Послухайте (скажімо) пісню «Течет река Волга», музика Фрадкіна на вірші Ошаніна».
	Про які ж вірші йдеться? Адже вірш у цій пісні один. Тут спостерігається калькування виразу: «...на стихи Ошанина» (чи якогось іншого поета). Але «стихами» в російській мові може бути і один вірш, і багато їх, а в українській один вірш, тобто просто «вірш», ніколи не може бути «віршами». Якщо ж ведучому вкрай необхідна множина, то він може сказати: «...на слова Ошаніна».

	ІНОДІ ЩОСЬ НАВРОЧУЄ І ПОЕТАМ

	«Мова є найважливіший, найдорожчий зв'язок, що з'єднує віджилі, живі і майбутні покоління в одне велике історичне живе ціле. Вона не тільки виражає життєвість народу, але є саме це життя»,— писав К. Д. Ушинський.
	Повертаючись до конкретних мовних проблем, обговорюваних нами, наважуся уточнити: лише добре «зв'язана» мова може бути таким надійним зв'язком і між поколіннями, і між окремими людьми.
	На жаль, не лише в побутових розмовах, але й в авторитетному мовленні (по радіо, на лекціях і уроках, з трибун) повсякденно, повсякчас надибуємо на синтаксичну плутанину. Особливо часто в усній (та й у писемній) мові неправильно використовуються прийменникові конструкції.
	—У вас є Біблія?— запитує у мене один знайомий, науковий працівник.
	—Є,— відповідаю.
	—А на якій мові?
	Тут варто було б запитати: «А якою мовою?»
	Чую розпачливе нарікання сусідки:
	—Дожилися до того, що нема в чому одягатися!
	Мені, звичайно, зрозумілі сусідчині переживання, а все ж подумки завважую: в чому (в чомусь) ходять, але одягаються, вбираються в що (щось), тому слід говорити: «...нема в що одягатися».
	Ось нотатки в моєму старому записничку з тих часів, коли мені доводилося висиджувати на різних зборах нарадах, пленумах, конференціях: «Від імені нашого колективу дозвольте запевнити вас про те, що ми докладемо всіх зусиль...» (якщо вже запевняти, то в чомусь, а не про щось); «Про це було відзначено ще на попередній нараді.» (треба було б: «про це було сказано» або «це відзначалось»); «Секретар обкому приділяє велике значення питанню.» («приділяє велику увагу» чи «надає великого значення»); «Нам треба турбуватися за нашу молодь» («про нашу молодь»). Прийменник «згідно» вимагає після себе іменника в орудному відмінку з прийменником «з». Тому є порушенням синтаксичних норм вживання такої конструкції, висловленої народним депутатом України по радіо: «Згідно декларації про суверенітет ми повинні мати республіканську армію» (треба: «згідно з декларацією»).
	Нерідко у нашій мові спостерігаємо зловживання прийменником «по»: «Я живу по вулиці Тінистій», «Він по походженню подолянин», «Роблю це по твоєму проханню» (замість: «Я живу на вулиці Тінистій», «Він за походженням подолянин», «Роблю це за твоїм проханням» (або — «на твоє прохання»). От і один молодий поет піддався прийменниковій стихії, написавши:

	Всі ладні синам передать по зорі,
	А з нею й журби
	Хоч краплину— по звичні...

	Хоча б заради уникнення повтору «по» слід було позбутися виразу «по звичці», замінивши його фразою «за звичкою».
	Інший поет-земляк в одному із своїх віршів спіткнувся об прийменник «від»:

	Ти плодами чистими
	Збавиш від навроку.

	Слово «збавити» має багато значень: «зменшити кількість чого-небудь, кого-небудь», «відібрати що-небудь, кого-небудь», «залишити без чогось, когось», «позбавити чогось», «зіпсувати чи загубити (погубити) щось, когось».
	Але в жодному випадку після цього дієслова не ставиться прийменник «від» з відповідним іменником чи іменниковим замінником. Очевидно, автор мав на увазі: «Ти плодами чистими захистиш (збережеш, обережеш) мене від навроку», тобто «від наврочення».
	Видно, іноді щось-таки наврочує поетам, що я відчуваю і по собі, бо й сам, буває, припускаюся прикрих мовних огріхів.

	ХІБА СТАНІСЛАВ ГУРЕНКО - ЖІНКА?

	Чіткість мовлення, дохідливість висловлення, ясність, прозорість думки великою мірою залежать від достатньої граматичної узгоджуваності слів, словосполучень, речень. Коли на засіданнях парламенту України час від часу надають слово «депутату Гуренко», «депутату Лук'яненко», «депутату Павличко», «депутату Остроущенко», то в кожному з цих випадків можна подумати, що має виступати жінка, хоч з названих прізвищ «прекрасній половині» належить лише одне — «Остроущенко». Усі ж інші повинні відмінюватись як чоловічі: «Павличко», «Павличка», «Павличку» і т. д.
	Мені й самому доводилось чути про себе: «Слово надається письменнику Анатолію Агафоновичу Бортняк», бракує одного звука, а як неприємно слухати таке, та ще й про себеї Подібні неточності свідчать про невисокий рівень мовної культури. Як і кострубатості у вживанні імен: «Зверніться до Іван Івановича», «Чи немає питань до Вітольд Палича?» (замість «Івана Івановича», «Вітольда Павловича»).
	Читаю огляд поетичної пошти молодіжної газети «Панорама». Оглядач загалом глибоко аналізує надіслані до редакції вірші, дає початківцям кваліфіковані поради, в тому числі і щодо мови. Але розмова була б переконливішою, коли б і сам порадник не допускав стилістичних неточностей, граматичних помилок. Наприклад, речення «Якою б не була приземлена реальність, у мріях світ набуває зовсім інших кольорів і відтінків» я замінив би на «Якою б приземленою не була реальність...» Цим я наголосив би, як того вимагає зміст вислову, на означенні «приземленою», узгоджуючи його з підсилювальним сполучником «якою». В іншому реченні огляду «В них не завжди дотриманий розмір і рима» варто було б синтаксично узгодити присудок-дієприкметник «дотриманий» з двома підметами («розмір і рима») за допомогою множини («дотримані»). Часто в розмовах і на письмі плутають однину з множиною при написанні речень з підметом, який виражено збірним іменником, що має кількісне значення. В таких випадках дієслово присудок треба ставити тільки в однині: «більшість продемонструвала одностайність», «решта відмовилась від допомоги», «меншість не бажала підкоритися більшості». В однині ставиться присудок і тоді, коли до складу підмета разом із збірним іменником входить іменник у множині, який означає неживі предмети: «Кілька свіжих хлібин сяяло на столі», «Ряд машин перекрив увесь майдан», «Цілий ряд підприємств не виконав план». Але якщо підметникові іменники означають назви осіб, то присудок може ставитись і в множині: «Частина шахтарів висловилися проти страйку», «В конкурсі взяли участь кілька дівчат з нашої області», «Більшість депутатів роз'їхалися по виборчих округах». Синтаксично правомірним можна вважати і речення зі статті «Невідома трагедія у Вінниці», надрукованої в газеті «Резонанс»: «Руки жінок не були зв'язані, але більшість жіночих трупів були оголені». 
	Але чи варто надавати значення таким мовним тонкощам? Може, вони цікаві/ потрібні лише письменникам, журналістам, філологам? Мені здається, що рідна мова, в усіх її нюансах, півтонах, в усьому багатстві, в усій красі, повинна цікавити кожну людину, яка вважає себе чи прагне стати особистістю. А власне «я», за словами М. Пришвіна, можна виразити тільки рідною мовою.

	НЕАТЛЕТИЧНИЙ АПОЛЛОН

	Хто б не родився на світ —
	родовита людина чи проста,
	кожному з них, породивши,
	батьки надають вже імення,—

писав Гомер, давньогрецький співець-мудрець. А український поет нашої епохи Терень Масенко віддає данину людським найменням таким визначенням:

	Книга часу — це щастя й трагедія.
	Пам'ять друзів — як чистий ромен.
	Мого серця енциклопедія
	Із любові і рідних імен.

	Більшість наших поетів натхненно оспівували імена, вкладаючи в них особливе семантичне наповнення, виразне стилістичне забарвлення: «Єсть ім'я жіноче, м'яке і ясне, в йому і любов, і журба, і надія; воно — як зітхання бринить весняне: Марія!» (Максим Рильський); «Роксолана — то, значить, русинка» (Любов Забашта); «У труді коло землі ми тому і вершим плани, що у місті і в селі є у нас такі Івани!» (Степан Олійник); «Мав сильну і горду вдачу наш батько Щербань Трохим!» (Василь Симоненко). А ось яким інтимно-емоційним змістом наповнює дороге, улюблене ім'я, приховане в літері «Т», поетеса Ніна Гнатюк: «Хлопець із гуцульськими очима, із найкращим іменем у світі». 
	Не лише в поетичній, а й у загальновживаній мові існує естетика людських імен.
	Імена надають батьки. Але чи завжди продумано, зважено, розумно виконують вони цю важливу місію? Чи щоразу узгоджують власні суб'єктивні бажання, уявлення, претензії зі здоровим глуздом і добрим смаком, з реальним становищем новонародженої дитини, з її майбутнім, з передбачуваними особливостями та обставинами? Ні, часто, на жаль, зовсім не замислюються про результати. Мені доводилося зустрічати чорняву, мало не як негритянка, жінку, звану болгарським іменем Сніжана, що якраз, навпаки, асоціюється з білим, сніговим кольором. Парадоксальне поєднання, таке ж, на мій погляд, неестетичне, як «чорний сніг».
	Відійшло в минуле безглузде захоплення радянсько-авангардистськими антропонімами типу «Електростанція Петрівна», «Прогрес Пилипович», разом з усякими «Октябринами», «Владиленами», «Вілорами», «Кімами», «Ідеями», «Іскрами». Але ще не позбулися ми таких комедійних поєднань, як «Арнольд Підберезовик», «Ернст Бугай», «Елеонора Підіпригора», «Олімпіада Свічка». Як тут не згадати смішних героїв гуморески Остапа Вишні «Сумні веселощі» Музу Сидорівну Непідтикану і Немизиду Кіндратівну Полудрабок?
	Ще з університетської юності пригадую, скільки глузливих виразів на свою адресу довелося чути одному студентові на прізвище Маленький, якого батьки, залюблені в грецьку міфологію, назвали Аполлоном! Комічність ситуації загострювалась ще й тому, що був він далеко не атлетичного складу, низеньким, худеньким, в окулярах. Звався б собі Петром чи Грицем, Семеном чи Терешком,— ніхто б і не подумав насміхатися над ним. Адже люди рідко сміються над людськими фізичними вадами. А от моральні, духовні примхи, амбіції піднімають на глузи.

	ЗОЛОТИЙ ДЗВІН ІМЕН

	Працюючи в 60-х роках, на початку своєї трудової діяльності, в одному з районних центрів, я особисто зустрічався там з Володимиром Леніним. З живим-живісіньким! Але, певна річ, не з тим, хто «живіший від усіх живих», а зі скромним працівником районного військкомату.
	Прочитавши ці рядки, ви, напевне, посміхнулися. А уявіть собі, скільки дотепів на свою адресу (правда, обережних, з поправкою на ідеологічні заборони) вислухав цей далеко не геніальний, але зі світовим іменем чоловік! Бездумна батьківська амбітність обернулася для їхнього сина трагікомічним становищем. Та й саме ім'я засновника радянської тоталітарної системи в таких ситуаціях значно втрачає своє пафосне звучання.
	Вибираючи для сина чи дочки наймення, батьки повинні зважати і на звукову сторону, скажімо, в поєднанні ініціальних літер або імені з прізвищем чи по батькові. Часто доводиться чути по Українському радіо ім'я та прізвище одного кореспондента, які на слух сприймаються не дуже милозвучно, приблизно так (навмисне змінюю конкретну антропоніміку особи): «Денис Раколов». Спробуйте вимовити вголос — і зрозумієте прикрий недогляд батьків цієї людини.
	Доводилося спостерігати, як «ламалися язики» під час вимовлення таких поєднань: «Настя Стяжко» (збіг двох «стя»), «Віталій Лійка» («лій») тощо.
	Неевфонічно звучать і конструкції, утворені з допомогою пестливих імен, на зразок: «Алік Петрович» «Віка Львівна». В офіційних виразах імена повинні бути повними. І лише окремі зменшувальні імена, наприклад, «Леся», можуть, так би мовити, законно легалізуватися, набути повноправного статусу. Але твориться це не суб'єктивно, не з примхи окремих осіб, а під впливом поважних громадських обставин.
	Вибираючи імена для своїх чад, батьки мали б спершу познайомитися з відповідними словниками, довідниками, яких в Україні видано чимало. До речі, автором дуже популярного дослідження на цю тему «Твоє ім'я — твій друг» є наш земляк Іван Глинський.
	За відповідними посібниками батьки раніше, ніж назвати новонароджену дитину, дізналися б, що, скажімо, Петро по-грецьки означає «камінь», а Віктор по-латині «переможець». За давньогрецьким чи римським, арабським чи арамейським та ін. походженням, Наталя — це «рідна», Неонїла — «молода», Оксана — «гостинна», Анатолій— «східний, житель сходу», Андрій означає «мужній, хоробрий», Григорій — «той, що не спить», Олександр — «захисник людей», Ярема — «високий», Ганна «милостива, ласкава», Ірина — «мирна», Олена — «сонцеподібна», Ольга — «свята», Євдокія — «добропорядна», Зоя — «жива, жвава», Інна — «та, що вміє плавати», Килина — «орлина», Харитя — «витончена, тендітна, привітна».
	Іноді чуємо національно-зверхнє твердження про нібито споконвічно російське ім'я «Іван». Але ж воно не менш давньоукраїнське, а, можливо, на землі нинішньої України з'явилося й значно раніше. Та мало хто знає, що воно зовсім не українського, як і не російського, походження. І взагалі — не слов'янського, а утворилося воно від давньоєврейського «Іоханан», що означає «божа благодать».
	Є чимало імен ї суто слов'янського походження, в тому числі давньоруського. Таких, як «Володимир», «Ростислав», «Всеволод», «Святополк», «Мирослав», «В'ячеслав», «Богдан», «Ждана», «Людмила», «Віра», «Надія», «Любов», «Світлана», «Свїтозара» і т. ін.
	«Імен чимало дзвенить по світу дзвоном золотим», лисав Максим Рильський. І кожна людина обирає з того дзвону для нащадків свої звуки й тембри, найпривабливіші, наимилозвучніші, найдорожчі, відповідно і до своїх уподобань, і до народних понять.
	
	ПРО «ЛАРІСУ», «ТИТЯНУ», «ВАНЬКУ» ТА ІНШИХ

	Прикро дивує мене, коли хтось із українців називає себе Александром (замість «Олександр»), Тіхоном (замість «Тихін»), Валєрієм («Валерій»), Прасковією («Параска»), Соф'єю («Софія»), Валєнтіном Кузьмічем («Валентин Кузьмович»), Ульяной Іллінішною («Уляна Іллівна») і т. п.
	Якось телефонує мені мій університетський товариш, нині вчитель-філолог:
	— Це Юр Палич турбує тебе, друже!
	Що за Юр? Який Палич? Не відразу й второпав. Аж за хвилину дійшло, що це ж Юрко, Юрій Павлович! Хто-хто, а він мав би пам'ятати ще зі студентських років про фонетичний принцип української мови: «як пишемо, так і говоримо» (і навпаки). Це, звичайно, стосується і вимови власних імен людей. Коли сусідка звертається до своєї дочки «Ларіса», то кожного разу хочеться їй нагадати, що цим милозвучним іменем, що по-грецьки означає «чайка», була названа батьками дівчинка, яка згодом здобула світову славу під псевдонімом Лесі Українки. Тільки ж звалася вона не Ларісою, а по-українськи правильно — Ларисою.
	До речі, «Леся» — скорочений варіант «Лариси» або «Олександри». Чи не під авторитетним впливом імені видатної української поетеси нині це ймення широко вживається як самостійне і цілком «законне», тобто може бути записаним у свідоцтві про народження, в паспорті. Хоч і відомі випадки, коли деякі конторні «блюстителі» категорично відхиляють таку можливість. А от «Ларіса» запишуть і не скривляться! Або — «Титяна», як було зазначено в метриці однієї учениці. Пригадую, як ламали голови учителі, виписуючи їй атестат зрілості! Адже доведеться цій дівчині, заповнюючи численні анкети, посвідчення, інші «бомаги», якими аж кишить наша країна — спадкоємець бюрократичної системи, все життя узгоджувати грамотне «є» з малокультурним «и». Не завагалася казенна рука записати в метричну посвідку, а згодом у шкільну документацію ім'я іншої школярки — «Альона», хоча по-українськи мало бути — «Олена».
	Пам'ятаю, як наймення своєї старшої дочки я «вибивав» з великими труднощами, змушений вступити в тривалу й ганебну дискусію з працівниками Вінницького міського загсу, які наполягали на «единственно возможном варианте» — «Наталія», тоді як нам з дружиною більше до душі було — «Наталя».
	«Твоє ім'я — твій друг»,—писав Іван Глинський. Але як часто ми самі ображаємо цих своїх друзів, називаючи себе: «Вадік», «Павлік», «Лена», «Свєта», «Андрей», «Мітя», «Міша», «Олег», «Мар'я», «Ксюша», «Льоша», «Наташа», «Ванюша»... Де-де, а в ніжній українській мові вистачає і своїх розмовних та пестливих форм! Хоча б для імені Іван: «Іванко», «Іванчик», «Івась», «Івасик», «Івашок», «Івашко», «Іваник», «Іванець», «Іваночко»...
	Як писала Ліна Костенко у вірші, присвяченому Іванові Миколайчуку:

	Іваночку! Чекає кіноплівка.
	Лишай косу в сусіда на тину.
	Іди у кадр, екран— твоя домівка.
	Два виміри, а третій — в глибину.

	А чи могла б наша прекрасна поетеса звернутися до незабутнього українського кіноактора якось інакше? Скажімо: «Ванюша», «Ванюшка», «Ванька», «Вань»? Смішно навіть уявити! Зате цілком припускаю і такі можливі форми в арсеналі її звертань: «Івасечку», «Івасюнечку», «Іванцю», «Івашечку», «Івасю», «Іванечку», «Іваненьку»...
	Несправедливо було б протиставляти названі варіанти імені — «Вані», «Ванюші» і т. ін. в контексті російського мислення й мовлення, також гарним, своєрідним, неповторним. Як і «Ясеві», «Янці», «Джонові», «Жанові», «Хуанові», «Юнасу», «Ованесу»... Але одне належно ім'я служить росіянам, друге — білорусам, третє англійцям, четверте — французам і т. д.

	ЖИВУЧІ НАЩАДКИ ГОЛОХВАСТОВА

	Багато хто з нас, українців, навіть і не підозрює, що наші прізвища також втратили чи втрачають своє справжнє, корінне, звучання і нерідко перекручені до невпізнанності.
	Знайомлюсь з сусідом по вагонному купе і чую:
	—Юлєйніченко».— «Може, Олійниченко?» — уточнюю. «Ні, ні!—рішуче заперечує мій залізничний попутник.— Як записано в паспорті, так і треба називати себе».
	А якшо паспорт виписувала неграмотна людина? Якщо державні чиновники, що до і після Жовтневої революції видавали різні «бомаги», через свою необізнаність або й навмисне піддавали українські слова, в тому числі й імена, прізвища, полонізації, русифікації, мадяризації — залежно від своїх національних понять і амбіцій? Як би там не було, але українській мові невластивий антропонім «Олєйніченко», бо, по-перше, у ній взагалі нема слова «олєя», і похідного від нього «олєйнік» на означення роду занять, професії — а є «олія» і «олійник», а по-друге, в її фонетиці закономірні суфікси «ик», «ич», «ович», «евич», «ишин», «ин», «енк», «енк».
	Не личить і засобам масової інформації обстоювати викривлені ненормальними історичними обставинами чи казенними принципами форми прізвищ, як це нерідко робить газета «Вінниччина», пишучи «Подолянін», «Кузнічук», «Нікітюк», чи «Панорама»: «Антосєвич», «Огороднік» тощо. Правильні написання цих і подібних прізвищ: «Подолянин», «Пилипенко», «Калиниченко», «Онуфрієнко», «Кулик», «Кузничук», «Антосєвич», «Ярошевич», «Танасевич», «Огородник», «Нижник», «Тилик» — незалежно від того, як там десь і колись записав канцелярський мудрій.
	Не вкладаються в українські рамки і прізвища «Алєксєєнко», «Казак», «Тіхонюк», «Закусіло», «Беліч», почуті мною по обласному радіо. Адже хіба незрозуміло, що вони походять від слів «Олекса», «козак», «Тихін», «закусити», «білий»? Доказ же «так за паспортом» зовсім не переконує в Необхідності культивувати спотворення національно-мовного обличчя.
	Кумедно звучать також прізвища в такій інтерпретації: «Крот», «Рябоконь», «Трегуб», «Поп», «Кот», «Сокол», «Куцевол», «Кривой» (замість «Кріт», «Рябокінь», «Тригуб», «Піп», «Кіт», «Сокіл», «Куцевіл», «Кривий»). Згадується Голохвастий з відомої класичної комедії за п'єсою Нечуя-Левицького «За двома зайцями»: «Натурально моя хвамілія Голохвастов, ето необразованніе мужікі пєрекручивають!»
	Справді, смішно, коли деякі українці намагаються хоча б однією літерою, одним знаком підкреслити у своєму імені «немужицкое происхождение». І тоді «Третяк» обов'язково пишуть з м'яким знаком перед «я», а «Кукурудза» — без простяцького «д». їм здається, що вони дуже облагородять метричне свідчення свого походження, коли свої «хвамілії» писатимуть: «Біллик», «Варєнік», «Салло», «Барона», «Подопрігора», «Мєдвєдь»

	І ДЛЯ ПРІЗВИЩ Є СВОЇ ЗАКОНИ

	Газета «Камертон» чомусь полюбляє прізвища в такому озвученні: «Новіцький», «Балїиький», а «Вінницькі вісті» — «Міньковський», «Пеньковський» тощо. У зв'язку з цим хочу підкреслити, що в українській мові звук «и», який стоїть перед суфіксами «ськ», «цьк», ніколи не переходить в «і», а звук «і» не чергується з «о» в тих же випадках. Тож правильно писати й вимовляти: «Новицький», «Балицький», «Терницький», «Старицький», «Рільницький», «Журахівський», «Мястківський», «Яворівський».
	Знущанням над нашою мовою є такі антропонімічні форми, як «Данілов», «Васільєв», «Архіпова», «Кузнєчкіна», «Крутікова», не кажучи вже про такі спотворені прізвища: «Філіпєнко», «Мірськой», «Давімука», «Безкаравайна», «Ліннік» та їм подібні.
	Те ж саме можна сказати про відредаговані деякими «стилістами» прізвища польського походження: «Лозіньски», «Ясіньски» і т. п.
	Дехто, кому здається, що його прізвище — неблагородного походження, вдається до наголосу. Пригадую, як на одних письменницьких зборах повноважний представник на прізвище Козел наполягав, щоб його відрекомендували присутнім як «КОзел» з наголосом на першому складі. І вам, шановні читачі, не раз доводилося чувати прізвища «БАран», «КрАвець», «КАжан», «КОваль», «БУдяк», «ДУбок», «МаслО» із зміненими наголосами. Але хіба наголошенням можна приховати справжній корінь походження? Сміються люди не над прізвищем, яке б воно не було,— а над жалюгідним фанфаронством його носія-спотворювача.
	Прізвища мають свої особливості відмінювання. Так, ті, що закінчуються на «а», «я», відмінюються як іменники такого типу: «Гуща», «Гущі» і т. д. Решта прізвищ відмінюються як іменники другої відміни: «Кравець», «Кравця», «Кравцю», «Вербило», «Вербила», «Вербилу».
	А от жіночі прізвища, за винятком, коли вони закінчуються на «а», «я», не відмінюються зовсім: «В колективі поважають медсестру Гринчук». «Учениці Ганні Світайло доручили захищати честь школи на районній олімпіаді».
	Як відмінювати прізвища типу «Іванів», «Ковалів», «Ониськів»? Деякі мовознавці вважають, що слід чергувати «і» з «о». Але при такому відмінюванні губиться первісне значення слова, стає незрозумілим, яке ж насправді мається на увазі прізвище: «Іванів» чи «Іванов», «Ковалів» чи «Ковальов»? Тому правильніше було б дотримуватися «безчергувальної» форми: «Іванів», «Іваніва», «Іваніву». Відмінюючи ж усі інші прізвища, необхідно чергувати голосні и приголосні так само, як тоді, коли відмінюємо звичайні іменники; «Муха, Мухи, Мусі...», «Чорновіл, Чорновола, Чорноволу...».
	Сьогодні, коли ми мріємо і пробуємо якнайповніше відродити рідну мову, відновити її авторитет, слід подбати і про повернення українським прізвищам органічного національного звучання. Адже ми не безрідні — і повинні пам'ятати, як нас звати по-справжньому.

	РЕПРЕСОВАНИЙ КЛИЧНИЙ ВІДМІНОК

	З давніх дитячих звукових вражень найбільше мені запам'яталося; «Толю!,,» в суголоссі з «Йване!,.», «Сашунцю!..», «Олю!..», «Тетянко!..» і т. п.
	Це матері й бабусі пізніми вечорами гукали нас, малих, що загралися десь у верболозах чи на зеленому пагорбку край села, додому. Не пригадую жодного випадку, коли б наші сільські сусіди зверталися одне до одного: «Ганна», «Іван Васильович» тощо. Неодмінно — «Оляно», «Ганно», «Валентино Михайлівно», «Іване Степановичу», «Петре», «Никаноре Васильовичу»... А от сьогодні навіть мій колега, відомий український письменник, може зі мною привітатися так; «Здрастуй, Толя!» Лист від знайомого директора сільської школи активного пропагандиста рідного красного слова, починається звертанням; «Анатолій Агафонович!» Вмикаю Українське радіо якраз на початку виступу народного депутата, нашого земляка, з республіканської парламентської трибуни — і чую: «Шановний Леонід Макарович, шановні товариші депутати!» А по Вінницькому обласному радіо мало не шодня лунає: «Дорога Марія Павлівна» (чи «Дорогий Володимир Пилипович»), послухайте пісню...» І передається ж та пісня, якщо вона — народна чи на слова поета-класика, з такими-от виразами: «Ой дівчино, шумить гай», або «Пусти мене, старий діду, на вулицю погулять», чи «Чуєш, брате мій, товаришу мій».
	Не лише до людей, а й до різних предметів, явищ, скажімо природи, у тих піснях неодмінно звертаються таким же чином: «Ой, не шуми, луже», «Повій, вітре, на Вкраїну», «Винограде, виноградочку, прошу тебе на порадочку», «Ой меде наш, меде, зять тещеньку веде». В народній пародійній пісні: «Самогоне, самогоне, хто тебе тепер не гоне?» А загляньмо в поетичні твори класиків: «Будеш, батьку, панувати, поки живуть люди» (Тарас Шевченко); «Ти, розуме-бистроуме, порви пута віковії» (Іван Франко); «Здорові будьте вічно, мамо!» (Андрій Малишко). З Василя Симоненка: «Україно, ти для мене диво». 
	В усіх них випадках вживається збережена відвіку глибоконаціональна клична форма, яку раніше справедливо називали кличним відмінком.
	Іржа русифікації роз'їдає цю мовну чарівність, перетворюючи поетично-ніжний, довірливий засіб спілкування в холодно-відчужену називну апеляцію. З болем писав про ие Максим Рильський: «Мені, приміром, просто-таки прикро читати, коли люди пишуть у звертанні «дорогий наш учитель», бо все моє українське єство тягне сказати «дорогий наш учителю». Видатний поет закликав відновити кличний відмінок, але в умовах тоталітарного «зближення націй» увага до тонкощів рідної мови сприймалась як націоналістична крамола.
	Нині, коли маємо хоч сяку-таку можливість відроджувати українську мову, не забуваймо і про своєрідний засіб звертання, який, на щастя, зберігся в нас, але давно вже втрачений росіянами та білорусами. Ігнорування його збіднює наше спілкування, робить його казенним, сухим.
	Як і всі відмінки, кличний утворюється за певними чіткими нормами, за допомогою відповідних закінчень. І коли, наприклад, до мене часом звертаються «Анатоліє Агафоновичу», то порушують ці норми. Адже правильно: «Анатолію», як і «Андрію», «Ігорю», «Олегу». Але: «Семене», «Мар'яне», «Павле».

	ОСОБЛИВОСТІ ЗВЕРТАННЯ
	Кличний відмінок настільки у нас занедбаний, що навіть поети, особливо чутливі до мовних нюансів, нерідко його зневажають. Ось кілька рядків з поезій відомих і початкуючих авторів: «О мій друг, чи пам'ятаєш потиск рук...?»; «Синок, заїдь на Балатон, я там убитий був»; «Братва, звиняй, посвідчення не взяв»; «О містер, містер! На зворотному шляху ну що мені старому відповісти?»; «Чому, душа моя, ти неспокійна?»; «Прийди до мене, радість, на світанні». А між тим підміна кличного відмінка називним, як ми говорили, спрощує, збіднює нашу мову, охолоджує і відчужує людське спілкування.
	Важливо не лише вживати кличний відмінок, а й належно його утворювати. «Олене Михайлівно»,— прочитав я недавно в одному офіційному листі. Доводилось також чути: «Натале», «Лесе», «Ігоре». Варто усім нам навчитися правильної форми звертання.
	Іменники першої відміни, тобто ті, що в називному відмінку закінчуються на «а», «я», у твердій групі вимагають кличного закінчення «о»: «мамо», «Україно», «сестро», «голово», «Оксано», «Хомо». У м'якій же і в змішаній групах — закінчення «є», «є»: «земле», «воле», «душе», «течіє», «Юліє», «Єреміє» або «ю» (переважно у пестливих Іменниках): «бабусю», «матусю», «Ганнусю», «Таню», «Лесю», «доню», «лялю».
	Іменники другої відміни (із закінченням на приголосний та на «о») утворюють кличний відмінок за допомогою закінчень «у», «ю», «є». Щоправда, з цього приводу є стільки різних правил та винятків, усяких лінгвістичних тонкощів, що детально викласти тут їх неможливо. Залишається порадити вам, дорогі читачі, звертатися, при бажанні, до різних граматичних посібників і прислухатися до авторитетних мовлян. І тоді поступово стане звично-зрозуміло, чому, скажімо, треба говорити і писати «Анатолію», «Андрію», «Ігорю», в яких випадках вживаємо «тату», «читачу», «лікарю», «краю», «гаю», а в яких — «Києве», «Дніпре», «Буже», «друже», «Семене», «байраче», «хлопче», «комбайнере».
	Значно простіше з іменниками третьої відміни (жіночого роду на приголосний). Всі вони в кличному відмінку закінчуються на «є»; «любове», «молодосте», «ноче», «подороже», «радосте», «Нінеле», «Рахіле». Іменники ж четвертої відміни (типу «дівча», «маля», «плем'я», «гусеня», «лоша») у кличному відмінку мають форму, однакову з називним: «гусеня», «дівча», «плем'я» тощо.
	А як бути, коли звертання складається з двох чи більше слів? Тоді в кличному відмінку ставляться всі слова: «пане сотнику», «товаришу командире», «добродію голово», «друже Іване», «тітко Килино», «братику Семенку». Тож найперше число газети «Південний Буг» починалося не зовсім грамотним вітанням: «З Новим роком, пане товаришу читач!» (треба було: «...читачу!»). Так само кличного відмінка потребують обидва компоненти звертань, до складу яких входить ім'я та по батькові: «Пилипе Олексійовичу», «Маріє Антонівно», «Ігорю Владиславовичу», «Любове Дмитрівно».

	«О ПАННО ІННО, НІЖНА ІННО!»

	— Дєвушка, мені, пожалуста, двісті грам...
	Подібне не раз доводиться чути в гастрономі. Дарма що жінка-продавець може бути давно вже не дівочого віку.
	А як же, справді, звернешся до неї? «Товаришу»? «Товаришко»? Як не старалися прищепити нам цю форму звертання більшовицькі ідеологи — не прижилася. Бо ж не кожна людина почуває себе зв'язаною ідейно-комуністично з іншою, не всі ми — соратники, однодумці, тісно поєднані спільною ідеологічною боротьбою, хоч нас і настійно переконували в такій єдності. А саме на означення цього поняття намагалися на безмежних просторах «єдиного і могутнього» Союзу, незалежно від предковічних традицій, впровадити уніфікований вираз «товариш» у всенародне користування. При цьому досі усталені форми звертання оголошувались як буржуазно-націоналістичні пережитки.
	Народи неохоче приймали «товариша». І як нейтрально-компромісний наслідок — простецьки-«пролетарські» «дєвушка» (в кращому разі — «дівчино»), «парінь», «женщина», «мущина», «діду», «бабо», далекі від справжньої культури спілкування.
	Чим же дратує ортодоксальних ідеологів така відвічна в Україні форма, як «пане», «пані», «паничу», «панно», «панове»? Тим, що колись вона вживалась і в класовому значенні «поміщик»? Слово «пан» незрівнянно древніше, аніж будь-яке класове поняття. Пан — це давньогрецький бог лісів та гаїв, взагалі благодійник природи, захисник усього живого, сущого, в конкретному виразі добродій, господар.
	
	Добрий вечір, пане господарю,
	стережи, Боже, твого товару,—
	
споконвіку щедрували українці і під вікнами найбіднішого селянина. Тарас Шевченко був непримиренним ворогом кріпосницького ладу, але це не завадило йому узгодити слово «пан» з відомими антипоміщицькими словами:

	«Воскресну я!— той пан вам скаже.—
	Воскресну нині! Ради їх,

	Людей закованих моїх,
	Убогих, нищих... Возвеличу
	Малих отих рабів німих!
	Я на сторожі коло їх
	Поставлю слово...»

	А згадаймо неповторне Тичинине: «О панно Інно, ніжна Інно!» Уже в самому звертанні — благородна побожність, лицарство.
	Останніми роками повертається до нас і такий ґречний засіб спілкування, як «добродій», «добродійка». Улюбленим зачином листів багатьох українських письменників дожовтневого періоду було «Вельмишановний добродію...», «Високоповажна добродійко...». Подібні звертання можна знайти і в листах Максима Рильського, Олександра Довженка, Василя Симоненка, Василя Стуса.
	Ці мої міркування аж ніяк не спрямовані проти виразу «товариш», давнього-прадавнього в Україні, шо означає: «співучасник, спільник, побратим». Це слово не придумане, як дехто стверджує, більшовиками, а лише взяте ними на озброєння. Алже і Шевченко нерідко вживав його:

	Ізнемігся, товашшу!
	Сьогодні спочинем...

	А славнозвісна пісня «Чуєш, брате мій, товаришу мій»?
	Я ж виступаю лише проти уніфікації тієї форми звертання, що призвела нас до вульгарної «дєвушки».

	ПОШАННА МНОЖИНА
	
	Чи завжди приємно вам, шановний читачу, чути на свою адресу звертальне «ти»? Надто коли звертається людина незнайома чи малознайома. Або не дуже симпатична вам. Чи значно молодша за вас.
	На таку фамільярність в народі здавна сформульована дотепна відповідь: «Я з вами гусей не пас!» Щоправда, важче так парирувати начальству. І воно, відчуваючи вашу залежність, особливо полюбляє притлумити почуття гідності підлеглих зверхнім «тиканням», воднораз ревниво і примхливо стежачи за дотриманням усіх атрибутів етикету щодо «його величності».
	Напевне, і вам не раз впадало в око те, що колишній Президент колишнього СРСР у своїх звертаннях до різних осіб, незалежно від віку і суспільного становища, переважно послуговувався займенником «ти». Хоч ні разу не доводилося чувати, щоб хтось, навіть з його найближчих сановитих соратників, дозволив собі те ж саме по відношенню до нього. От вам і «товариші»!
	В українській мові пошанна множина звертального займенника передбачає використання її будь-якими, в тому числі найвищими, особами. Звертанням на «ви» до підлеглого ніякий міністр не принизить себе, а, навпаки, лише підкреслить свою інтелігентність.
	Слід завжди пам'ятати, що займенникова множина на виявлення пошани потребує синтаксичного узгодження з дїєсловом-присудком, яке, отже, також потрібно ставити В МНОЖИНІ.
	—Ви , здається, кілька років тому вже був у нас? такими словами зустрів мене директор школи в одному з районів Вінниччини. І пригадалось, як часто з мікрофонів Верховної Ради України лунають такі-от фрази: «Іване Степановичу, ви ж учора обіцяв мені дати сьогодні слово для виступу!» 
	Прикладом правильного вживання аналогічних конструкцій можуть бути хоча б рядки з вірша-присвяти Максима Рильського Андрієві Малишку:

	Ви пахощі романівського ранку
	Мені прислали, як сердечний дар,
	Як сонце, чудом вирване із хмар.

	Не «прислав», а «прислали»! Але коли присудок виражений не дієсловом, а прикметником, тоді він, на розсуд мовлянина, може бути як у множині, так і и однині. «Ви — гостинний» і-«Ви — гостинні», «Ви дуже щасливі» і «Ви дуже щасливий».
	Лише до найближчих, найрідніших людей звертаються в Україні на «ти»: до братів і сестер, до побратимів і давніх товаришів по службі, до колишніх однокласників чи однокурсників. Або ж до набагато молодших від себе, переважно — дітей дошкільного и молодшого шкільного віку. А от з традиційно підкресленої поваги до батька й матері, також до дідуся й бабусі в звертанні до них використовується пошанна множина: «Дивіться, мамо, чи так гарно буде?» (Панас Мирний); «Тату, ви їсти будете?»— підходить до старого Дарина» (Михайло Стельмах).
	Пошанна множина в нашій мові виражається тільки другою особою («ти — ви»). Коли ж у третій особі замість «він, вона» кажуть «бони», то таке вживання вважається нелітературним. «Моя мама дуже захворіли»,— поскаржився мені мій колега, відомий вінницький прозаїк, віддаючи данину архаїчній, розмовній мові. Але правильніше було б: «Моя мама дуже захворіла».
	Наше міжлюдське спілкування постійно, раз по раз передбачає насамперед відповідне звертання або вказування на ту чи іншу особу. Без цього мова недостатня, непереконлива. Будьмо ж уважними до вибору форм такого висловлення — щоб виявити до когось і викликати до себе чиєсь довір'я, щоб не образити і не принизити як чиюсь, так і свою гідність.


	ПРИКРОЩІ
	З ГЕОГРАФІЧНИМИ НАЗВАМИ

	Нині чи не кожна третя моя сусідка (або сусід) за місцем проживання може, на відміну від мене й моєї дружини, похвалитись:
	—П'ять раз була в Польші, а на днях вирушаю до Турції...
	Звісно, їздили не за враженнями від знаменитих соборів. Та й не гробницею подільської красуні, легендарної султанші Роксолани збиралися милуватись, А все ж було б приємніше й від них почути правильні назви цих валютодайних країн: «Польща», «Туреччина». Додайте ще: «Румунія», «Угорщина», а в межах колишнього Радянського Союзу— «Вірменія», «Азербайджан», «Таджикистан», «Узбекистан», «Литва», (а не «Руминія», «Венгрія», «Арменія», «Азейбаржан», «Таджикістан», «Узбекистан», «Літва», як часто можна почути).
	Втім, ми часто и свої, рідні, назви спотворюємо, починаючи від слова «Україна», якому, як уже говорилося, нерідко надаємо провшцшно-окрашне звучання тим, що ставимо наголос на другому складі замість єдино нормативного наголошення складу «ї». Згадую поїздки шляхами нашого Поділля, втиканими чужомовними топонімічними вказівниками, серед яких і такий напис: «с. Волчок». Це чарівне село на Немирівщині подарувало ж світове ім'я класику української літератури Марії Олександрівні Вілінській, яку і по-російськи, і по-німецьки, і по-французьки знали і знають як Марка Вовчка (відмінюється тому, що письменниця прибрала собі чоловічий псевдонім).
	Не пишемо ж і не говоримо нашою мовою «Горіхо-Зуїво», а, як і слід,— «Орєхово-Зуєво». Так само: «Солнечногорськ», а не «Сонячногірськ». Чому ж тоді колену українську назву ладні з рабською догідливістю якнайщільніше припасувати до російського копила: «Гулевины», «Аннополь», «Якушенцы», «Медвежье Ушко», «Казатин», «Могилев-Подольск» і т. ін.?
	А буває ж і навпаки. Спостерігаємо не завжди вмотивовані намагання будь-якою ціною позбутися в географічних назвах нібито чужого звучання. Це стосується і назви обласного центру, яку, особливо в західноукраїнських часописах, пишуть так: «Винниця». Робиться це з благородним наміром повернення назві справжнього національного озвучення, однак не підтвердженим достатніми історичними та лінгвістичними доказами. Ім'я нашого славного міста над Південним Бугом навряд чи могло «забродитися» від «вина», бо хіба виноградарство й виноробство — така вже й характерна ознака землі, на якій, за документами, 1362 року була заснована Вінниця?
	Найбільш ймовірною мені здається думка про походження від назви невеличкої притоки Бугу — Віннички. Є ще й версія, зв'язана з давньоукраїнським поняттям «віно» — синонімом до слів «посаг», «придане» (мовби ця земля була дарована одним литовським князем іншому як викуп за наречену). Не зовсім поділяючи полемічний пафос поета Михайла Каменюка, спрямований проти уявних опонентів нашого народу, все ж наведу запальні рядки з його вірша «Вінниці»:

	Буду я перед тобою винним,
	все життя — не місяць і не рік,
	як дозволю, щоб іменням винним
	безборонно хтось тебе нарік.
	Ти у вчені не спішила зали,
	де цвіла історія держав.
	«Винницею» ті тебе назвали,
	хто мене «окраїнцем» назвав.

	Однак не можна не погодитися з переконаннями автора цих рядків, що у слові «Вінниця» — цілком корінне, українське «і». І нам не варто від нього відмовлятися.

	«КРУГ МІСТЕЧКА БЕРЕСТЕЧКА...»

	В одного поета є вірш з таким довгим заголовком: «Домашні недільні читання Коцюбинського в західнонімецькому містечку Гослар». Твір цікавий, актуальний. Але з мовного боку саме в заголовку має помилку, синтаксичний гандж. З давнього-давна, за найстарішими фольклорними зразками и літературними пам’ятками, для української мови властиве узгодження географічних назв із загальними: «...на реце Каяле у Дона великаго»,— уточнює «Слово о полку. Ігоревім» місце кривавої січі. В історичній пісні про вільне лицарство співається:

	Сіли собі слободою
	Над Бугом-рікою,

А ось сумна строфа з поезії Шевченка:
	
	Круг містечка Берестечка
	На чотири милі
	Мене славні запорожці
	Своїм трупом вкрили,

	У спогадах про поїздку до Аргентини Мирослав Ірчан писав, що будинків розпусти там «в одному лише місті Буенос-Айресі п'ять тисяч». Наведемо ще рядки із пісні Січових Стрільців:

	Коб скоріше з гір Карпатів з'їхати в долину
	І свобідно повитати славну Україну.

	Отже, і сучасному поету слід було написати: «...в західнонімецькому містечку Гослар і», тобто узгодити власну і загальну назви. Відхилення від цієї норми в сучасній українській мові можливе і навіть доцільне лише у спеціальній документації, в топонімічних реєстрах, у військових усних і письмових наказах, звітах тощо. В цих випадках потребується швидке, точне, безпомилкове сприймання географічних назв: «в населеному пункті Крижопіль», «над річкою Рось», «біля підніжжя гори Вітрова», «500 метрів лівіше від урочища Глибока Балка».
	В загальнолітературній же мові ці спеціальні, вузькопрофесійні особливості збіднюють її, роблять сухою, казенною. На подібне «оканцелярювання» не раз звертали увагу відомі письменники і вчені-мовознавці.
	На жаль, преса часто нехтує нормами відмінювання географічних назв. Газета «Панорама» пише: «Першими ще в травні на обласній галузевій спартакіаді, що відбулася в селі Козлів Могилів-Подільського району...» (правильно «в селі Козлові»). Колишня «Вінницька правда»: «убитий тупим предметом невідомими особами в селі Суховоля»; «...із селища Гулівці». Однак у цьому ж матеріалі (огляді листів) є приклади й належного узгодження: «...недалеко від міста Луцька»; «...яка нині мешкає в місті Калинівці»; «...належить колгоспові села Марківки Томашпільського району». Подібну плутанину не раз доводилося чувати і в передачах обласного радіо.
	Хто-хто, а журналісти не повинні вважати такі мовні тонкощі дрібничками, не вартими особливої уваги. Вони мають бездоганно вміло користуватися лексичними, граматичними нормами літературної мови, правильної вимови рідного слова.

	ВИЗНАЧЕННЯ В ЧАСІ

	Кому з вас, добродії, не доводилося відповідати на запитання знайомих і незнайомих людей, які потребували визначення в часі? Ось і мене перестрів нині на вулиці один школярик і чемно, проте не зовсім грамотно, запитав:
	— Скажіть, будь ласка, який час?
	Я відповів:
	— Десять хвилин на одинадцяту.
	Хоча на сформульоване таким чином питання відповідь напрошується лише абстрактна, щось подібно до «добрий час» чи «поганий» або «час переходу до ринкової економіки», «час утворення незалежності України» тощо.
	В українській мові точно означений час вимірюється секундами, хвилинами, годинами. «Година» — це якраз і є те ж саме, що російський «час». А український «час» це «время» мовою північного сусіда. Отже, хлопчик мав би запитати: «Скажіть, будь ласка, котра година?» Але ні в якому разі — «Скільки годин?» чи тим більше «Скільки часов?»! Особливо ж кумедно звучить: «Яке врем'я?»
	Нерідко й відповідаємо на такі запитання неправильно. Можемо сказати: «Зараз дві години ночі», а треба: «Зараз друга година ночі» (чи «шоста година», «десята», «дванадцята», «двадцять перша»...).
	Навіть авторитетні мовляни припускаються грубих мовних огріхів у подібних розмовах. Мало чи не кожного дня доводиться чути від інженера чи вчителя, доктора наук чи актора, ба навіть від колеги-письменника, приблизно таке: «У вісім зустрінемось» (замість «Зустрінемось о восьмій»); «Збори почнуться пів шостої» (замість «Збори розпочнуться о пів на шосту»); «Десь в п'ятій ранку я зібрався на рибалку» («Близько п'ятої ранку я зібрався на рибну ловлю»). А ось поетичний рядок з твору вінницького автора: «Сьогодні в дванадцять нуль-нуль виїжджаю», що своєю мовною хибністю перегукується з вокзальним оголошенням: «Поїзд вирушає в одинадцять годин чотири хвилини».
	Все це свідчить про загальну низьку культуру суспільства, що склалася внаслідок тривалого планомірного придушення нашої національної свідомості. Жоден цивілізований народ не має нічого схожого з такими мовними проблемами, як ми! Не можу собі уявити не те що професора, а будьякого освіченого жителя, наприклад Англії чи Польщі, який міг би так неграмотно сказати, як відповів мені якось один поважний вінницький учений: «Без п'яти час», що нормальною мовою означає «за п'ять хвилин перша година», в крайньому разі — «без п'яти перша» (хоч і цей варіант деякі авторитетні мовознавці вважають калькою).
	Вказуючи годину з хвилинами, ви (ми) повинні говорити: «дві хвилини на сьому», «десять на другу», «чверть на дев'яту», «пів на другу ночі» і т. ін. Можна сказати і так, як це у своєму творі написав Михайло Коцюбинський: «Рівно о пів до сьомої панна Аделя прийде...»
	
	«НЕДІЛЯ» ЧИ «ТИЖДЕНЬ»?

	Через неділю моя відпустка закінчується, і я виходжу на роботу,— сказала мені одна знайома вчителька.
	Тобто,— уточнив я,— післязавтра?
	Чому післязавтра? Через неділю.
	Але ж завтра неділя, отже...
	Зрозумівши свій мовний промах, учителька засміялася. Звичайно, вона мала на увазі «через тиждень». А неділя— це лише назва сьомого дня тижня, загальноприйнятого дня відпочинку: «Від неділі до неділі — все в одному ділі» (Леся Українка); «Була неділя, тихий час дозвілля» (Максим Рильський). «Тиждень» же означає часовий відрізок від понеділка до неділі включно або взагалі будь-який семиденний строк, термін.
	Прикро також, коли замість «хвилина» кажуть «минута», а «добу» називають «сутками». Не вживайте, друзі, цих словесних покручіз, якщо хочете говорити так, як і належить кожній культурній людині. Дуже засмічує нашу мову спотворення назв днів.
	— Приходьте за довідкою в среду,— відповіли мені в поважній установі. А правильно було б: «...у середу». «У четверг я слухав по радіо Ваш виступ» (з листа одного незнайомця). Треба ж: «у четвер».
	В офіційних виступах, у пресі, в тому числі в місцевій, часто можна натрапити на словосполучення такого типу: «На сьогоднішній день ми скосили...», «З сьогоднішнього дня починається...» Це тавтологія, якої легко позбутися хоча б таким чином: «На сьогодні скосили...», «Від сьогодні розпочинається...».
	Забруднює нашу мову і поширене суржикове вживання назв місяців: «в іюні», «в сінтябрі», «январські морози»... А маємо ж самобутні, яскраво-емоційні найменування усіх дванадцяти проміжків часу, що складають рік! Вони поетичні, гармонійно вплітаються в ліричні рядки: «О березнева колотнечо поля...» (Михайло Каменюк) ; «Доля в мене — щедра і висока, як у серпні повнозерний день» (Василь Кобець); «Біг узліссями місяць лютий по крижинах, немов по струнах» (Тетяна Яковенко). Одна з ліричних збірок Ніни Гнатюк називається «Прощання з березнем», а Галина Сіра останню свого віршовану книжку назвала «Вереснева весна». 	Назви дванадцяти місяців не так важко й запам'ятати: «січень, лютий, березень, квітень, травень, червень, липень, серпень, вересень, жовтень, листопад, грудень». Барвиста часова веселка, співуча гама нашого щорічного буття! Але не тільки запам'ятайте, а й правильно вимовляйте ці назви. Бо, скажімо, слово «листопад» часто (особливо подоляни) вимовляють з наголосом на «о», а слід наголошувати останній склад: «листопАд». Кожна четверта частина року (три місяці) складає квартал. Але й це слово нерідко помилково наголошуємо на першому складі, а треба — на останньому: «квартАл».
	Як узгоджувати числа й місяці в словосполученнях, скажімо: «п'яте травня» чи «п'ятого травня»? Офіційно-діловий стиль вимагає називного відмінка числівника «п'яте Травня», в художній літературі, в листах, в учнівських зошитах правомірна будь-яка з цих двох форм вимови чи написання: «дев'яте жовтня» і «дев'ятого жовтня», «двадцять четверте квітня» і «двадцять четвертого квітня».
	Навчившись правильно користуватися назвами днів і місяців, ви, шановні добродії, значно збагатите, поліпшите свою мову. Адже мало яка розмова обходиться без них. Особливо нині, коли кожен день приносить якусь несподіванку в нашому громадсько-політичному житті.

	НЮАНСИ МАЛЕНЬКОЇ ЧАСТКИ
	
	Важко уявити собі розмову двох чи більшої кількості людей, у якій лише одна людина говорила б, а інші ані звуку! «Мова — засіб встановлення стосунків між людьми»,— писав відомий чеський письменник і соціолог Іржі Томан. Тож рідко так буває, щоб хтось когось слухав байдуже, незворушно, без найменших ознак співучасті. Так чи інакше — він відгукнеться. То емоційним, схвальним чи подивованим, вигуком, то погоджувальним повтором вислову, то стверджувальною часткою. Або й заперечувальною. До таких, зокрема, часток належать «так» і «ні».
	Рідко яка бесіда обходиться без них, без їхнього постійного звучання. Тим більше прикро, що саме вони в деяких місцевостях України, в тому числі на Вінниччині, під нав'язливим русифікаторським впливом витісняються частками «да» і «не» (особливо першою з названих).
	«Да», «да-да», «да-да-да!». Дуже псує нашу мову таке безперебійне дадакання! А, за літературними нормами, саме слово «так» повинно вживатися під час відповіді, що підтверджує правильність думки, згоду слухача чи опонента з доказами, фактами, готовність на якусь дію.
	Його можна замінити такими словами, як «авжеж», «еге», «еге ж», «справді», «дійсно», але тільки — не «да».
	Я вже згадував про те, як сто тисяч віддрукованих агіток неграмотно закликали вінничан залишити слово «да» в бюлетені для опитування населення України 17 березня 1991 року. Та, видно, один із шановних радіожурналістів не читав тієї моєї бесіди. Або ж не згоден із нею. Інакше б у розмові з кандидатом у президенти В. Чорноволом, переданій по обласному радіо, серед інших мовних огріхів не вимовив би понад десяток разів частку «да» упереміжку з прислівником «хорошо», навіть «харашо» (замість «добре», «згода» чи «гаразд»).
	Маленькі частки, а як вони підсилюють, уточнюють, увиразнюють нашу, як і кожну, мову! Наприклад, частка «ж» має здебільшого яскравий пояснювальний або виправдовувальний характер: «Я ж ніколи не думав, що ти можеш образитись!» Заберіть з цього речення «ж», і інтонація мовленого буде стриманішою, сухішою. Іноді говорять так: «Я же ніколи не думав...» Таке звучання не дуже правильне, оскільки частка «же» в українській мові вживається у випадках, коли попереднє слово закінчується на приголосну: «Він же ніколи не думав...»
	У нашому вжитку поширена частка «тільки». Зате чомусь забуваємо про її синоніми «лише», «лиш», тим більше «лишень». А згадаймо, як ця, остання, органічно використовувалася класиками літератури: «Стривай лишень! Чи чуєш? Щось плаче за ворітьми» (Тарас Шевченко); «Всі, хто лишень міг, утікали в поле або в ліс» (Михайло Коцюбинський).
	Кумедно звучить вираз «не бійсь» замість належної частки «певно» або «мабуть» в контексті оповідання одного сучасного автора: «Не бійсь, уже хильнув десь зранку?» Прозаїк явно сліпо скалькував з російського «небось». У нашій же мові той вираз може вживатися лишень у значенні заперечення дієслова «боятися», наприклад: «Не бійся, друже, тебе й пальцем ніхто не зачепить!» так само калькою є частка «ні-ні» (з російського «нет-нет»), використовувана в такому-от чи подібному ви падку: «А він ні-ні та й знову щось набреше» (цей вираз я нещодавно почув від одного свого колеги). А набагато природніше звучала б ця фраза так: «А він коли-не-коли таки щось знову набреше».
	Малесенька частка, а й вона значно впливає на культуру нашої мови.

	БЮРОКРАТИЧНЕ «ЯЗИЧЇЄ»

	Як засмічують нашу мову канцеляризми — наслідок тотального командування і паперового думання! Чи могли б десь там, за межами колишнього Союзу, в цивілізованому світі, так сказати: «питання підвищення активності трудящих мас» або «на порядку денному діяльності профспілкової організації колективу підприємства працівників цукрової промисловості»?!
	Згадую, ще недавно подільські літератори-комуністи ламали собі голови над тим, як уникнути бюрократичної тавтології в офіційно-протокольному виразі «партійна організація Вінницької організації Спілки письменників України». Але його величність Протокол на те й протокол, щоб його неможливо було уникнути!
	Зустрічаю давню знайому, з якою вчилися в одній сільській школі, розпитую про життя-буття, працю — і чую у відповідь:
	— Справи вимагають бути кращими. Втрачається бажання наполегливо трудитися, зникають всякі стимули в цьому плані...
	І це — про роботу зовсім не апаратно-канцелярську, а таку, що потребує живого, емоційного слова!
	Наші бідні язики вже звикли навіть не спотикатися об такі мовні сурогати, як «додати до вищесказаного», «міроприємства відносно покращання», «на даний період», «робити великий вплив», «колектив веде перед у змаганні», «у міру надходження», «житлоплоща», «субпродукти», «сухофрукти», «ця картина гарно дивиться», «неблагополучна сім'я» і таке інше.
	На жаль, цьому і досі активно сприяє наша преса. «Не виключена можливість прибуття концертних колективів з інших областей»,— застерігає кореспондент газети «Вінниччина». А чому не простіше: «Сподіваємося на прибуття...»? Чи: «Обіцяють приїхати...» Надто поширені в нашій періодиці бюрократичні вирази-уточнення: «порядку», «типу», «стан». Та ж «Вінниччина» запитує: «Який же нині стан справ у цих трудових колективах?» їй вторить «Панорама»: «їх стан здоров'я викликає тривогу». Підхоплює «Подільська зоря»: «І в механізаторів, і в цукроварів в розпалі головний екзамен року, тож як не поцікавитись станом справ у цій галузі». Ще один приклад засушеної канцелярським думанням мови з «Подільської зорі»: «Керівник вважає своїм обов'язком сприяти газеті розширити аудиторію своїх читачів». Щось схоже вичитуємо і у «Вінницьких вістях»: «Тим часом координаційна рада міського комітету робітничого контролю направила голові міськради Костіну направлення про зняття з посади директора...» (не стачає духу продовжити цю неоковирну, нагромаджену зайвими словами, зворотами фразу — типовий зразок канцелярсько-бюрократичного стилю!).
	Пам'ятаєте Возного з п'єси Котляревського «Наталка Полтавка»? «Ізложенниї в отвітних речах твоїх резони суть— теє-то як його — для любові ничтожні. Уязвленноє частореченною любовію серце, по всім божеським і чоловічеським законам, не взирає ні на породу, ні на літа, ні на состояніє». Люди добрі! Хочете гарно, благозвучно, дохідливо розмовляти — не наслідуйте Возного! Говоріть просто, нормально, не оказенюйте свою мову. Не кажіть «посадочне місце» замість «стілець», «крісло» чи «лавка». Не ламайте язика кострубатим «здійснює свій вплив», коли можна сказати простіше: «впливає». Не ріжте слух мертвим виразом: «даний чоловік», адже природніше: «цей (той) чоловік». Так само: «ця (та) книжка», «той (чи інший) захід». Навіщо говорити «стан здоров'я», якщо цілком зрозумілим поняттям є саме «здоров'я»? Чи треба казати, писати «провадять боротьбу» про тих, хто просто «бореться»? Намагайтесь уникати бюрократичного «язичія», і до вас повернуться живі, соковиті, точні слова — з бабусиних казок, з батьківської розмови, з мудрих порад учительки, з глибин художньої літератури.

	ІНЕРЦІЯ ШТАМПІВ

	Кровні родичі канцеляризмів — штамповані слова та вирази.
	На численних нарадах, засіданнях, пленумах, з'їздах епохи бурхливих і тривалих оплесків ми діловито засинали на словах «Ідучи назустріч...» і бадьоро прокидалися під шаманське закликання «Товариші! Дозвольте запевните...» Сьогодні ми полюбили слово «доленосний» («судьбоносный»), уперше вимовлене десь років п'ять тому Михайлом Сергійовичем, а слідом за ним ким лише не підхоплене з таким притиском і присмаком, нібито ніхто ніколи досі цього слова і не чув.
	Штамп, на відміну від канцелярського родича, що ніколи й не був творчою знахідкою,— це колись справді живий і подекуди навіть цілком вдалий вираз, від надуживання стертий, вивітрений, обридлий. Давній-прадавній наш предок, котрий першим сказав: «Сонечко усміхається», був геніальним поетом, бо зумів так абстрактно-метафорично передати і сприйняття природи, і власний настрій. Сьогодні лише безнадійний графоман може, як кажуть, «на повному серйозі», без тіні іронії використовувати цю фразу у своїх віршованих рядках.
	У свій час і вислів «знаменна дата» був оригінальним, образно-емоційним. Адже треба було мати неабияку уяву, щоб той чи інший святковий день, урочистий момент побачити і відтворити під небесним знаком-знаменням або під звитяжними знаменами! Нині ж це вкрай зачовгана бюрократичними губами й паперами фраза, як і вирази: «самовіддано трудитися», «досягти значних трудових перемог», «при широкій народній підтримці», «справа честі й доблесті», «на вимогу трудящих мас», «наша чудова радянська дійсність», «небувале піднесення», «окрилені перемогами» і т. інш.
	Сьогодні і лектори, і доповідачі, і газетярі значно менше послуговуються такими збитими загальниками. А все ж інерція ще досить відчутна. Так, у найсвіжіших числах газет частенько ще натрапляємо на збиті загальники: «в розпалі головний екзамен року», «тут у цій справі приділяється серйозна увага», «включитись у цю важливу кампанію», «у міру зростання продуктивних сил», «у справі прискорення технічного прогресу», «цукровий Донбас», «солодкі корені», «біле золото», «фронт жнив», «невтомні працівники», «доблесні захисники».
	Штампами вже встигли стати і зовсім ще недавно свіжі поняття, як от: «не допустити нового Карабаху!», «вандали і герострати», «партократи», «так звані демократи», «так звані інтернаціоналісти», «мітингові пристрасті», «різати по живому», «розтягувати по національних квартирах».
	Охочі до штампованої мови, зокрема, редактори й ведучі концертів на замовлення слухачів обласного радіо. Коли в їхніх коментарях йдеться про трудівницю, то вона неодмінно «заслужена», «невтомна», у неї «золоті руки», вона «ось уже тридцять років самовіддано трудиться в рідному колгоспі», «домагається високих результатів» тощо.
	Збитих фраз, звичайно, важко уникнути. Навіть вправному стилісту, знавцеві-мовнику. Адже мова — в постійному русі і нелегко встежити за її змінами. Але той, хто небайдужий до слова, може активно протидіяти надуживанням штампами. Треба пильніше придивлятися чи прислухатися до того чи іншого свого виразу, сміливіше звільнятися від словесних стереотипів, шукати нових епітетів, порівнянь, метафор, видозмінювати усталений порядок, зв'язок слів. Бо, як писав академік В. В. Виноградов, «два звичних слова здаються майже новими, якщо вони зближені вперше в несподіваному контексті».

	«ТАК, ЩО Й НІМЕЦЬ НЕ ВТОРОПА...»

	Наша мова, як і кожна, не самоізольована в цьому світі. Вона перебуває в постійних стосунках, взаємодіях з іншими мовами. Звідси — суттєві впливи, запозичення як цілком природне явище. Неприродним є лише надмір використання таких запозичень, зловживання іншомовними словами. Тим більше коли вони вживаються невпопад.
	Один юрист, виступаючи нещодавно по радіо, розповідав про злочинця, «апробованого прокуратурою». Але ж «апробувати» означає «офіційно схвалити, затвердити що-небудь чи кого-небудь». Отже, прокуратура схвалила чи затвердила злочинця? Бувають, звісно, і такі «безпрецедентні» випадки, якщо богиня правосуддя обплутана мафією. Однак слуга Феміди, що виступав по радіо, мав на оці зовсім інше — контроль, стеження за порушником закону.
	Так само нерідко чуємо вираз «для проформи». А «проформа» — це і є «для форми». Тому правильніше було б сказати «для годиться», «про людське око» або ж і «для форми». Таким же «маслом масляним» є фрази: «епізодичні моменти» («епізод» і є «момент»), «лексичний запас слів» («лексика» — це ті ж самі «слова»). Часто і досі (хоч на це звертали увагу класики ще в XIX столітті) французьке слово «будирувати», що означає «сердитись», «ображатися», неправильно вживають в розумінні «будити», «пробуджувати», «порушувати».

	Добре заходились
	По німецькому указу
	І заговорили
	Так, що й німець не второпа…

	Найчастіше чинимо так автоматично, під постійним нав’язливим впливом бюрократичних мовних стосунків, читання преси, слухання радіо, які у нас дуже полюбляють висловлюватись не по-нашому.
	Втім, я й сам себе нарідко підловлюю на зловживанні цілим радом іншомовних слів та виразів. Наприклад, дієсловом «ігнорувати». А є в українській мові такі прозорі й чіткі вирази, як «не брати до уваги» , «не помічати», «не звертати уваги», «бути байдужим до чогось(когось)», зрештою «зневажати».
	Лише в останніх числах багатьох газет я нарахував по кілька (а то й по кільканадцять) разів уживання ними таких слів і словосполучень: «симптом», «концентрувати увагу», «домінуючий», «ефективні засоби», «потерпіти фіаско», «форсування подій», «стимулювати роботу. І українські відповідники цих слів: «прояв» («вияв», «ознака»), зосереджувати увагу («спрямовувати»), «панівний» («переважний»),  «виграшні заходи» («яскраві», «вражаючі», «ті, що особливо виділяються»), «потерпіли поразку» («програли»), «прискорення подій» («посилення», «пришвидшення»), «заохочувати до роботи» («спонукати», «давати поштовх»). Ми кажемо «ідея-фікс», забуваючи про «настирну ідею», «ідентичне рішення» замість «таке ж саме» чи «подібне», «дуже подібне», «однаковісіньке», «близьке до…», «схоже з…». Цей ряд можна було б продовжити, оскільки українська мова наділена велечезним синонімічним запасом, тобто чималою кількістю слів і виразів, які можуть заміняти одне одного.
      Відомий український письменник, автор роману «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця» Олександр Ільченко писав: «Вуха в'януть, коли в устах... робітника чи селянина в будь-якій повісті риплять слова «є сенс» і «нема рації». Стає аж сумно, бо люди живі й хороші так не говорять, а коли й говорять, то винні в цьому ми, письменники й журналісти...»

      ЩОБ НЕ В'ЯНУЛИ ВУХА

      Правильно вимовляти звуки й слова, граматично узгоджувати словосполучення, речення ще не означає говорити добре. Мова не просто інформативний засіб спілкування, хоч і важливий. Вона — це глибоке джерело художньо-естетичних цінностей, постійний і невичерпний аккумулятор духовності, емоційності, високої моральності. «Мова — жива схованка людського духу»,— писав класик нашої літератури Панас Мирний. За словами сучасного українського прозаїка, самобутнього стиліста, Бориса Харчука, «вся вона з тучі й грому, як з води й роси. Ніжна і тендітна, а міцніша броні, бо єднає дух і тіло, бо їй в основі — непорочність, цнота й чистота».
      Отже, і простота мови не означає спрощеність. Тим більше вульгарність.
      Коли до вас простецьки «тикають», коли й гадки не мають, що існують на світі такі слова, як «пробачте», «будь ласка», «прошу», «дозвольте запитати», «не турбуйтесь», «дякую», «сердечно вам вдячний», то виявляють цим не щиру безпосередність, а елементарне безкультур'я. На жаль, з цим потворним явищем стикаємося щоденно. «Ми люди прості, і нічого церемонитись!»— подібним поясненням найчастіше прикривають свою обмеженість, духовну вбогість. Це психологія сіренького горобця. А людині, хай і алегорично, все-таки більше личить бути орлом чи соколом, соловейком чи жайвором. Якщо ви, шановні читачі, хочете бути культурними людьми, то навіть у побутовому спілкуванні не зловживайте просторіччями, згрубілими, а ще гірше — лайливими словами. Коли мама, модно вбрана, в шкіряному пальті, вичитує своєму синочку, що десь встиг забруднитися: «Подивися на свою морду! Де ти її виваляв?..» (чув таке на рідному проспекті Космонавтів) — то, навчаючи його зовнішньої охайності, вона забруднює душу свого чада, вкладає в його єство дикунську психологію.
      Людина, котра дбає про інтелектуальне звучання своєї мови, не повинна перенасичувати її такими словами и виразами, як «якого чорта!», «мені все це до лампочки», «чого він викобелюється?», «витріщив баньки», «нализався», «свинство», «мармиза», «слабак», «жерти», «носяра», «наводити марафет», «дилда», «прошвирнутися», «здохнути», «відкинути копита», «ні фіга собі!», «до фені», «сказитися можна» і т. ін. Всі ці слівця мають пристойні змістові замінники, з не менш емоційним зарядом, але на вищому культурному рівні. Наприклад, замість запитання «Ви злазите на слідуючій зупинці?» пристойніше звучало б: «Вц сходите (виходите) на наступній зупинці?», звичайно, люди «їдять», а не «жеруть», «вмирають», а не «здихають».
      Грубі слова, низькопробна пошлятина останнім часом широко використовуються і нашою «нецензурною» пресою. Особливо прижилися в ній безсоромні анекдоти, що друкуються на догоду масово-невибагливому читачеві, любителям пошлятини. Так само коли народний артист, відомий майстер естрадно-гумористичної декламації, читає на республіканському вечорі сатири й гумору, записаному Українським телебаченням, гумореску маловідомого графомана про яйця, то мені стає дуже соромно і за нього, і за нашу культуру, і за телебачення, і за тих слухачів, які регочуть від душі. Справді ж бо, як писала Ліна Костенко:

      Подивишся: і що воно таке?
      Не допоможе й двоопукла лінза.
      Здається ж, люди, все у них людське,
      Але душа ще з дерева не злізла.

      Вульгаризмами охоче послуговуються й кінорежисери в погоні за дешевою популярністю, масовістю. Вони не гребують навіть матюками, що вкладаються в мову кіногероїв як неодмінний атрибут «загадкової російської душі». Але яка там загадковість? Просто душа ще з дерева не злізла.
      Справжньою таємницею є чиста, ніжна, щира мова. Та, яка підносить і облагороджує. Така, про яку писав знаменитий педагог Василь Сухомлинський: «У мене особисто народжується велике почуття радості при згадці слів «світанок», «сонячний промінь», «весняний струмок», «голуба далечінь», «блакитна височінь»... А скільки таких слів існує. І за кожним глибинна суть і краса!»

      З ФОЛЬКЛОРНИХ ДЖЕРЕЛ

      Відомий білоруський письменник Василь Биков писав: «Чи тільки для спілкування служить людству мова? Чи тільки для комунікації? А може, для того, щоб думати й відчувати? Найповніше і найщиріше?.. Коли давним-давно увечері поверталася з поля жниця, вона співала зовсім не для спілкування з іншими—для себе і для своєї душі. Яка ж має бути мова, щоб висловлювати душу!»
	До цих авторитетних слів додамо, що, й спілкуючись, людина відчуває потребу розкриватися, висловлювати найпотаємніше. Голими, сухими словами досягти задушевності неможливо.
	Говорити гарно, задушевно повинен уміти кожен. Для цього до ваших послуг, добрі люди, величезна кількість образних засобів, оволодіння якими зробить вашу мову багатшою, яскравішою, виразнішою.
	Українська мова особливо щедро наділена прислів'ями, приказками, крилатими висловами, пісенними примовками. Вони — то філософськи роздумливі, то бадьоро-жартівливі, то святково-урочисті, то ліричні, поетично-таемничі... У них — спостережливість, досвід, життєві поняття та уявлення багатьох поколінь. «Котові жарти — мишці сльози»; «Забув, що оженився, та й пішов у солому спати»; «Поки сонце зійде, роса очі виїсть»; «Своя рука —владика»; «Як не вмер Данило, то болячка задавила»; «Ускочив як курка в борщ»; «Були на масниці вареники, та в пісні на вербу повтікали»; «За добрим мужем жінка як ружа»... Кожний з таких виразів — ніби мініатюрна поема з мудрим житейським сюжетом. А їх же сотні тисяч! На всякі теми, з різного приводу. Якщо вдало добирати їх до своєї мови (розповіді, суперечки, лекції, бесіди, статті), то можна значно її урізноманітнити, пожвавити, зробити соковитішою і барвистішою.
	А звідки їх добирати? Насамперед з живої народної мови. А також зі словників, з художньої літератури, з висловлювань видатних людей.
	Справжній письменник ніколи не залишить поза увагою вдалий вираз, почутий ним. Олесь Гончар про це пише: «Не пригадую жодної поїздки по Україні, яка не принесла б радості якоїсь мовної знахідки. Ось перша-ліпша сторінка дорожнього блокнота:
	— Гляньте, як гостро мчить степом кінь!..
	— Земля така — цвяхи посій, і ті зійдуть...
	— Вітерець воду на озері вівсюжить.
	Ось про того, хто відає розподілом житла: «Замість квартир роздає усмішки».
	...Квітникарка стоїть серед своїх троянд, милується виплеканим:
	— Таке ж воно гарне, чисте... Ну як святе!..»
	Як бачите, дорогі читачі, влучні вирази не обов'язково вишукуються десь, добираються звідкись, а й безпосередньо творяться самими мовлянами. Кожна людина (не лише письменник, журналіст, лектор, учитель-мовник,— хоч вони — в першу чергу) може брати постійну енергійну участь у великому та безперервному процесі явлення слова, народження живої мови, вкладаючи силу свого духу, свою уяву, страждання і сподівання, любов і ненависть. Свіжою думкою, несподіваним образом, придуманими вами чи запозиченими в інших, але вміло, доречно поставленими в контекст своєї розповіді, ви можете засвідчити високий рівень вашої мовної культури.

	ГОВОРІТЬ ОБРАЗНО, ХУДОЖНЬО

	Мова в устах небайдужого до неї мовлянина завжди — художнє відкриття. Ширше чи локальніше, більше чи менше.
	Високий рівень словесності підтримується не лише зусиллями майстрів літератури, практикою тих, хто постійно працює в царині слова. Адже, як про це говорилося нами, і письменники поповнюють свої мистецькі запаси з невичерпних народних глибин. Уже згадуваний нами класик української літератури Олесь Гончар засвідчує: «Буває ж іноді, як з одного почутого слова несподівано виникає ціле гроно образів, формується задум».
	А наш земляк, письменник Іван Волошенюк, якого я шаную за неабияке знання і популяризацію живої мови, в книзі публіцистичних повістей та оповідок «Барвінок холоду не чує» подає дивовижні приклади мовних перлин, недистильованих краплин з подільських народних криниць.
	Ось як у Волошенюка розмовляє баба Оляна, прозвана за свої незвичайні життєві мандри Магеланихою, цікава, допитлива, кмітлива жінка з села Жабокрича Крижопільського району. Додам, що з мого рідного села, з тієї навіть вулиці, на якій і досі стоїть хата мого воєнного і повоєнного дитинства, щоправда, давно вже заселена іншими людьми, з іншого роду. Вона — одна з моїх найближчих сусідок, жінка працьовита, наділена складною, драматичною долею, дуже чутлива до слова, до його тонкощів.
	«У житті, сину, як на полі — то дощ, то посуха,— і все треба знести».
	«В Одесі стільки тих курортів, як у нашому Жабокричі городів».
	«Попала я під Ясси, бачила, що таке війна, як вона людьми і кров'ю, землю вгноює. Певне, вмиратиму тяжко, бо те пекло не забуду до останньої хвилини».
	«А він дивиться, ковтає слину і зіпає ротом, як риба без води, зжовтілий, сивий, як шпак».
	«Бачу я, синочку, що ти давненько сидиш, а сонечко зіп'ялося аж на середину неба, і душа вже, певне, хліба просить».
	Свідчу, що письменник тут нічого й не додав від себе, а просто записав запашну, співучу, ладну мову подільської трудівниці, пересипану несподіваними й доречними епітетами, метафорами, порівняннями, хоч баба Оляна, звісно, про такі терміни ніколи й не чула. Поетичність її мови, гнучкість і виразність її висловлювань йшли від органічного художнього світосприйняття і від тонкої життєвої спостережливості. Зрештою, всі ми в тій чи іншій мірі наділені такими рисами. Важливо лише не забувати про них і вчасно їх виявляти.
	Можемо уявити собі, та й знаємо дещо про це з численних свідчень, скількох земляків вислухав видатний письменник Михайло Стельмах — гордість Поділля,— заким створив неповторні правдиві образи надбужанських хліборобів з їхньою самобутньою, співучою говіркою!
	«Данилові ворота кигикають чайкою»; «Це ж не чоловік, а варивода, нудьга і печаль. Він же своїм словом до серця і печінок добереться, а насмішкою не пожаліє ні батька, ні матері, ні старого, ні малого»; «Тримай душу обома жменями»; «А час ішов: весною — сіячем, улітку — косарем, восени — молотником, узимку — мірошником»...
      Твори Стельмаха всуціль обмережані таким образним прядивом — органічним продовженням народнопісенної творчості, індивідуальних мовних витворів його земляків. 
      І прикро, звичайно, стикатися з наслідками жахливої деформації народно-словесного організму, викликаної царсько-імперським та  більшовицько-тоталітарним геноцидом. Явища україномовного невігластва і нігілізму, манкуртського збайдужіння іржею та токсичними гнойовиками обсіли сфери культури, науки, освіти, не кажучи вже про командно-адміністративні верхи. Упав престиж рідного слова, порушився мовний статус. Відверто по-споживацьки втратили інтерес до рідного звукового матеріалу деякі театри. Вивіски, плакати — російськомовні. Кіно — чужою мовою. Це не могло не позначитись на загальному культурному рівні нашого народу, на побутовій свідомості українців. Дуже тяжко позначилось! Скальковані штампи, канцелярські сурогати, какофонічне звучання, викривлені наголоси все ширше і владніше стали витісняти живе мовне розмаїття.
      Сьогодні, коли Україна нарешті стала вільною, незалежною, з'явилися реальні можливості й надії рішуче припинити винищення нашої мови, поповнити її життеспроможною кров'ю, повернути їй і примножити неоціненні багатства.

      ВІЧНА ДУША НАРОДУ
      
      Я за дипломом — український філолог, тобто мовник і літератор. Але рідне слово люблю І шаную не лише тому. І не тільки через те, що давно вже працюю на письменницькій ниві. Хоч, звісно, мені, як кажуть, і сам Бог велів плекати нашу мову, яку називаємо душею свого народу.
      Але це ж саме велів він усім людям на Землі, незалежно від їхньої освіти, професії, місця проживання, національності. Сказано ж у Святому Письмі, що спочатку було слово. А воно ж для усіх, хто не безсловесний! Для кожної людини воно завжди спочатку. То лише для твариноподібних спочатку — ковбаса.
      Зі слова ще від сповиточка відкривається для людини великий, таємничий, неповторний, складний світ. Схилилася ненька над колискою, усміхнулася, промовила ніжно,— і перелилися звуки в ще одну кровинку, в нервову клітинку, в дитячу, спершу не усвідомлену, але від природи довіку надійну пам'ять, передаючи все нові й нові краплини сконцентрованої відомості, понять про добро і зло, про землю і небо, про власну гідність і невмирущість роду, про історію, долю, сподівання народу.
      «Спочатку було слово, і слово те було Бог».
      Якщо ви, добрі люди, повірили в цю аксіому, то моліться ж на рідне слово, а не ганьте його, як це подекуди буває. Бо нерідних слів Бог не вручав жодному народу. Я не закликаю ставати на коліна й бездумно бити перед словом поклони. Треба жити ним. А щоб життя було повноціннішим, щоб воно було щедрим, як земля, і високим, як небо, слід знати своє слово, любити його, шанувати, боронити, розвивати, вкладаючи в нього свій розум, свій дух, своє сумління.
      Воно, наше українське слово, варте того! Воно, як Ісус Христос, не раз було розіп'яте на історичних Голгофах.
      Але, як і він, завжди воскресало. Воно було ніби навмисне обране для мук і випробувань. Ось як, наприклад, геніальний син України Михайло Грушевський порівнює його долю з долею мови російської: «Доля неоднаково служила мові українській і мові великоруській. Великоруській мові було легше. Великороси мали свою державу, мали повну змогу розвивати свою мову і письменство. Українці жили під Польщею, і було їм з тим далеко тяжче. Але ще тісніш стало українській мові, як українську церкву піддано московському патріархові, після того як Україна з'єдналася з Москвою.
      Московське духовенство завело цензуру над українськими книжками, а далі від царя Петра почалися заборони — заборонено друкувати книжки українською мовою, а в школах українських почали заводити великоруську мову... Заводжувано всякі російські порядки на Україні, і з ними великоруська мова стала все більш ширитися на Вкраїні, а книжка українська мусила завмирати...»
      Якою ж, справді, треба бути могутньою, багатою, живучою, щоб вижити у багатовікову епоху царських заборон, а також в сімдесятирічну добу більшовицького розбою, головною ідеєю якого було геноцидне злиття націй і мов!
      Сьогодні українська мова разом з політичним та духовним відновленням самостійної України здіймається на потужних розмахах відроджених крил національної свідомості. Будьмо ж пір'їнками тих крил, дорогі співвітчизники! 
      Не будьмо бидлом, у яке хотіли нас перетворити, хохлами, якими й досі навіть деякі сучасні діячі, що вважають себе демократами, нас іменують.
      «У вигляді мови,— сказав Олесь Гончар,— дано людині великий дар. Не тільки користатися ним, рідним словом, але й натхненно ростити, оберігати його коріння й леліяти його цвіт, ось тоді воно й буде запашним та співучим, сповненим музики й чару, життєвої правдивості й поетичності». Плекаймо ж цей дар, не дозвольмо відібрати його в нас жодним напасникам! Як пише однофамілець безсмертного Тараса, нині сущий український поет Михайло Шевченко:

      Щоб ми звершин Чернечої, з крутизни
      Нарешті не лукавили Вітчизні
      Ні власній, ані братовій — довік.
      Пречиста мово, слово світанкове,
      Зламай злочено ковані підкови,
      Яви нам в душі свій пречистий лик?

      
      ЗМІСТ

      Не забуваймо, як нас звати! З
      Поширена плутанина з наголосами 5
      Ще дещо про наголошення 7
      «Вищестоящі» і «нижчестоящі» 9
      «Бракований» син Фіделя 11
      Про звукове калькування 12
      Рідні подільські «бураки» 15
      Одне із понад сотні тисяч... 17
      Як ви «відноситесь» до Махтумкулі? 18
      Будь-яка неясність... 20
      «Дебошир» чи «бешкетник»? 22
      Про «грубого» письменника та «улюблених» учнів 24
      Дякують комусь, а не когось 26
      Іноді щось наврочує і поетам 28
      Хіба Станіслав Гуренко — жінка? ЗО
      Неатлетичний Аполлон 32
      Золотий дзвін імен 34
      Про «Ларісу», «Титяну», «Баньку» та інших 36
      Живучі нащадки Голохвастова 38
      І для прізвищ є свої закони 39
      Репресований кличний відмінок 41
      Особливості звертання 43
      «О панно Іино, ніжна Інію!» 44
      Пошанна множина 47
      Прикрощі з географічними назвами 49
      «Круг містечка Берестечка...» 51
      Визначення в часі 52
       «Неділя» чи «тиждень»? 54
      Нюанси маленької частки 56
      Бюрократичне «язичіє» 58
      Інерція штампів 60
      «Так, що й німець не второпа...»
      Щоб не в'янули вуха 64
      З фольклорних джерел 66
      Говоріть образно, художньо 68
      Вічна душа народу 71
	

Науково-популярне видання
БОРТНЯК Анатолій Агафонович
НУ ЩО Б, ЗДАВАЛОСЯ, СЛОВА...
Бесіди про культуру української мови

Художній редактор:
О. І. Яцун
Технічний редактор:
Л. М. Бобир
Коректор:
Г. Я. Ликова

Здане на виробництво 18.01.94.
Підписано до друку 17.02.94.
Формат 70Х1087з2- Папір друкарський № 2.
Гарнітура літературна. Друк, високий.
3,5 умови, друк, арк., 3,68 умоан. фарбовідб.,
3,07 обл.-вид. арк. Тираж 30 000 пр. Зам. 0224004

Видавництво
«Український письменник»,
252054, Київ-54,
вул. Чкалова, 52.

Друкарня видавництва
«Преса України*,
252000, Київ-6,
вул. Анрі Барбюса, 51/2,

Бортняк А. А.

Б83 Ну що б, здавалося, слова...: Бесіди про культуру української мови.— К.: Укр. письменник, 1994.

15ВN 5-333-01391-8

Відомий український поет Анатолій Бортняк протягом тривалого
часу виступав у пресі з популярними бесідами про культуру мови.
Ці бесіди склалися > книжку для тих, хто хоче вдосконалити свою
мовну практику, прагне позбутися мовних похибок і вад.
Книжка буде корисна учням і вчителям, журналістам і лекторам,
студентам і акторам, політичним діячам і початкуючим літераторам.